Сіроманка

Ірина Вовк. "НАТЮРМОРТ З ЖОРЖИНАМИ"

Жоржини  
зів'ялі  –
торішні
опа́ли
опалі,
розніжено
вітер
       гойдає
     засніжені
далі,
поблідло
чи  світло,
чи  тло
       золоте  пасторалі  –

марн[i]і́[/i]  натюрморти…
жоржинні  офорти  печалі…

Ген  місяць  помітив
ту  постать  
на  соннім
причалі  –
усміхнена
Панна  –  у  синім
холоднім
кришталі…

Портрет  Незнайомки
в  знайомім  до  болю  
     овалі  –
паліють
жоржини
і  мліють,
як  води
відталі.
Жоржинні
печалі
на  соннім
і  синім  причалі,

відталі,  як  води
зімлілі
в  холоднім
кришталі,
опалі  
в  розніжені
вітром
засніжені
далі,
в  опалі  паліють
на  Пана
в  знайомім
овалі.

Портрет  Незнайомця
 на  тлі
золотім
пасторалі…
Розквітло
чи  світло,
чи  літо  марно́ї
печалі  –
розніжена  Панна
із  Паном
на  соннім
причалі,
а  далі  –
 засніжені  далі,
опа́ли  опалі…
Лиш  місяць
жоржинно  
милує
жоржини  зів'ялі.

[i](Зі  збірки  інтимної  лірики  [b]"Самоцвіти  сокровення"[/b].  -  Львів:логос,1997)
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754754
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2017

Ірина Вовк. Епітафія "КОРАЛОВИЙ ПЛАЧ"

[color="#ff0000"]Чи  боліло  Вам  серце  за  загубленими  речами,  які  у  Вашому  житті  не  просто  речі,  а  речі-символи?...
Згадайте  в  дитинстві  улюблені  ляльки,  ведмедики,  кульки,  машинки  (і  таке  подібне),  без  яких  діти  не  могли  спати...
У  мене  сталася  теж  утрата  -  старенького  коралового  намиста  -  яке  прослужило  мені  двадцять  вісім  років,  пришивалося  до  кептаря  українського  строю  в  роки  дівочих  хороводів-гаївок,  яке  носилося  в  будні  як  оберіг,  пришите  до  сукні,  в  роки  мого  молодого  материнства,  яке  пережило  ремонти  хати  і  смерті  рідних,  -  а  тепер  з  вини  обставин  (випадкових  і  не  зовсім!)  раптово  дивом  втратилося...
...Ну  от  шукалося,  надіялося,  відплакалося  і  писалося  [b][i]кораловими[/i]  [/b]символами...
[/color]

Коралові  сльози  намистом  –  крап-крап…
Мій  біль,  наче  бурий  ведмідь-косолап  -  
По  душеньці  лапою  вкотре  пройшовсь  –  
А  ось  тобі,  маєш,  святеннице…ось…
Я  плачу,  коралово,  плачу  і  все…
Оце  мені,  Доленько,  дяка  за  все:
За  по́туги  вкотре  крізь  тучі  і  млу
налагодить  серця    співочу  струну…
Блаженна  поетка  –  довкола  лиш  тьма  –  
Немає  в  поезії  щастя…  нема…
Блаженні  романтики,  хто  вам  є  друг,    
Коли  між  людей  ходить  злоби  недуг?..
Завиють  довкола  думки,  як  вовки  -  
Коралових  сліз  упадуть  завитки…
Я  думала  –  світло  зберу  у  корал…
Я  вірила  –  Слово  міцніше  забрал…
І  вірую  й  далі,  хоч  серце  пече...
Пектиме  коралово  сіль  із  очей…
Коралики,  рідні,  поплачем  і  край…

[b]…Палай,  моє  серце,  співай  і  палай![/b]...

 [i]8  жовтня  2017р.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754646
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 10.10.2017

Ірина Вовк. "ЛЮБОВ СВЯТА" (авторська пісня)

[color="#ff0000"]Цю  авторську  пісню  створено  ще  наприкінці  70-их  у  період  останніх  років  школи.  Ми  її  виконували  дуетом  з  мамою,  у  якої  був  чудовий  дзвінкий  голос  (оперне  сопрано),який  дзвенів  силою  любові  до  світу  у  період  її  тяжкої  юності.
Десь  на  початку  80-их  її  почув  Львівський  бард  Олесь  Дяк  і  аранжував  її,  наспівав  і  включив  у  два  своїх  ранніх  пісенних  диски.  Останній  називався[i][b]  "Хвиля  щастя"[/b][/i][i](Олесь  Дяк  -  Хвиля  щастя  (2004)  https://toloka.to/t23401),[/i]на  жаль  в  інтернет-ресурсі  є  тільки  перелік  пісень  цього  диску,  а  самої  пісні  нема  (хоча  може  її  вдасться  завантажити  разом  з  усім  диском!).
Тепер  про  присвяту.  Сьогодні  день  пам'яті  мого  вуйка  -  [b]Вовка  Зеновія  Михайловича[/b],  заступника  начальника  Львівенерго  у  ті  далекі  часи  -  який    трагічно  загинув  у  1978  році  у  40-літньому  віці  якраз  9  жовтня  о  10.07.  Це  був,  по  трагічному  збігу  обставин,  день  народження  його  [b]дружини  Лариси,  яку  в  нашій  сім'ї  звали  тета  Леся.[/b]  Вона  пережила  його  на  37  років,  виховала  йому  2  дітей  -  Романа  та  Любу,  і  померла  у  2015  році  (о  диво-дивне!)  в  день  народження  вуйка  24  березня.
Цей  текст    -  про  безсмертя  Любові...Нехай  він  звучить  як  епітафія.
[/color]
[b]ЛЮБОВ  СВЯТА[/b]

[i](Слова  і  музика  -  Ірина  Вовк,  аранжування  -  Олесь  Дяк)[/i]

Хто  звик  любити  світ  земний,
 той  в  хмари  погляд  не  зверта,
йому  дана  в  житті  хвилина  та,
яку  не  спинять  сотні  мрій...
Яку  засіє  у  літа  ЛЮБОВ  СВЯТА.

На  хвилину  лиш  тобі
в  руки  птахи  голубі
дарують  відгадку  світлих  мрій
в  ЛЮБОВІ  ЗЕМНІЙ...

В  хвилині  цій  усе  моє  -  
у  неї  істина  проста:
що  новий  день  зі  мною  настає
і  крапля  нас  на  світі  є...
Живе,  не  минає  крізь  літа  ЛЮБОВ  СВЯТА.

На  хвилину  лиш  тобі
в  руки  птахи  голубі
дарують  відгадку  світлих  мрій
в  ЛЮБОВІ  ЗЕМНІЙ...

Хвилину  лиш  в  моїх  руках
із  хмар  далекий  Синій  Птах.
Несе  у  білий  світ  мою  зорю  -  
в  ній  свою  Долю  пізнаю...
Палає  крізь  всі  мої  літа  -  ЛЮБОВ  СВЯТА.

На  хвилину  лиш  тобі
в  руки  птахи  голубі
дарують  відгадку  світлих  мрій
в  ЛЮБОВІ  ЗЕМНІЙ...

[i](З  неопублікованого,  пісня  написана  у  1978  році).
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754470
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 09.10.2017

Ірина Вовк. "Тужливо, себто "ЛЯРГО"

Сумуєш,  липко?  Ти  в  передчутті
зимової  крилатої  дороги.
Опалі  долу  пасма  золоті
у  забутті  солодкої  знемоги.
Забулося...  про  те,  що  відбуло  –
у  кронах  нашу  мрію  колисало.
Минулося...  як  спалах  відцвіло,
і  в  осінь,  наче  мрево,  погасало...
Таке,  як  літо  –  лі́тепле,  м'яке,
діткливе,  як  мелодія  незнана.
Таке,  як  щастя  –  плинне,  нетривке,
немов  розтале  в  безмірі  „кохана”...
Ах,  медоносно  вихоплена  мить!
Чи  струнна  туга  –  як  стріла  у  серці?
Про  що  старенька  липа  шелестить
крізь  переливи  відгорілих  терцій...
Забулося...  Минулося...  Зійшло
у  сум  зимовий,  віхол  тлінні  тіні.
Аж  раптом...  боже!..  вихром  ожило
безумне  в  нас  –  як  „Ля́рго”  Верачіні...

Безумне?!  В  безмір  мовлене...  Ловлю
опальне  листя  –  спалене  „...  ...!”.*

[color="#ff0000"][i]*Цей  вірш  з  попередньої  збірки  є  своєрідною  епітафією-прощанням  з  500-літньої  липою  графів  Замойських  у  нашому  дворі,  яка  вже  не  дожила  до  завершення  цієї  осені  -  після  тривалої  затяжної  зливи  на  ранок  4  вересня  2017  крона  її  обвалилася.  5  вересня  2017  року  липоньку,  поруч  якої  виросло  4  покоління  моєї  рідні,  зрубали.  Прощай,  липонько![/i]
[/color]

Верачіні  "Лярго"  https://www.youtube.com/watch?v=wiiau014rZg

[i](Зі  збірки  [b]"Обрані  Світлом"[/b].  -  Львів:Сполом,2013)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754298
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 08.10.2017

Ірина Вовк. "ТАКІ ЗМЕРЗЛІ, ХОЛОДНІ ОЧІ…"

Такі  змерзлі,  холодні  очі…
Що  ти  в  них  приховала?  –  муку
Незагоєну,  незализану,  не  залиту  хмільними  чарами…
Сухо  час  відбиває  годинник.
Зайшлий  кіт  жал[i]і́[/i]бно  муркоче.
О  подай  мені  швидше  руку,
Бо  помру  я  під  цими  ударами…

Очі,  руки,  хребти-нахрапами  –  
все  жере  і  сопе,  і  схлипує…
Кіт  нічийний  кігтявими  лапами  
в  мою  душу  чогось  поглипує…
Що,  жебраче,  на  жебри  дивишся  –  
холод  з  холодом  враз  зустрінеться  –  
не  наївся,  то  й  не  налижешся,
поки  вітер  не  переміниться…

Не  мене  ти  шукай,  жебротонько,  
улещай,  де  є  стіл  і  багаття…
Я  ж  тебе  заведу  у  болотонько,
На  моро́ве  своє  розп’яття…

[i](Зі  збірки  [b]"...І  все  ж  -  неопалима".[/b]  -  Львів:Логос,2001)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753944
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.10.2017

Ірина Вовк. "ПАЛЯТЬ ЛИСТЯ", АБО "СВІТЛА ШАНСОНЕТКА"

[b][i][color="#ff0000"]"Палять    листя,    палять    листя    --
а    музичка      грає.
Панно    світла,    я    сумую,
а    чому    --    не    знаю."[/b]
(Мотив    авторської    пісні
Кості    Москальця)[/color]
[/i]
"Панно    Світла,    добрий    вечір",    --
листя    падає    на    плечі!
Не    сумуйте,    біль    вгамуйте,
поруч    --    Світлий    Пан  ...

Грай,    музичко,    урочисто,
розтривожуй    Панну    Чисту,
най    згоряє    пломенисто
від    таємних    ран.

Грай,    музичко,    най    почую:
"Панно    світла,    я    сумую  ...
Я    сумую    і    згасаю,
а    чому    --    не    знаю."

...  Палять    листя,    палять    листя    --
Сад    у    пізнім    передмісті.
"Панно    Світла,    Панно    Чиста",    --
мліє    Світлий    Пан.

"Панно    Чиста,    Панно    Світла",    --
закипає    кров    блакитна,
висне    хмарка    перелітна
знадою    оман.

Грай,    музичко,    най    почую:
"Панно    Світла,    я    сумую",    --
дим    злітає    і    лягає
попелом      до      ран  ...

Грай,    музичко,    чардаш    ночі    --
дим    голубить,    дим    лоскоче.
Дим    злітає    --    не    вертає,
а    чому    --    не    знає!

...  Панно    Світла,    як    ся    маєш?
Ти    чому    у    тьмі    блукаєш?
Чи    жадаєш    --    виглядаєш,
де    він,    Світлий    Пан  ...

Листя    спалене    --    на    рани,
а    за    вікнами    --    тумани:
"Милий    Пане,    Світлий    Пане",    --
вітром    вколисан  ...

Грай,    музичко,    най    почую:
"Світлий    Пане,    я    сумую,"    --
плаче    світло    Панна    Чиста,
Ніжно  -  Попелиста.

Грай,    музичко,    танго    ранку    --
дим    розтане    на    світанку.
На    світанку,    на    останку    --
раптом  ...      Світлий    Пан  ...

А        м  у  з  и  ч  к  а        г  р  а  є,      г  р  а  є:
"П  а  н  н  о      С  в  і  т  л  а,      я    к  о  х  а  ю!
Я      к  о  х  а  ю,      я      з  г  а  с  а  ю,
а        ч  о  м  у      ---        н  е      з  н  а  ю  ...".

[i](Зі  збірки  [b]"Семивідлуння"[/b].  -  Львів:  Каменяр,2008)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753780
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 05.10.2017

Ірина Вовк. "От і все. Минулося шаленство"

[b][i]От  і  все.  Минулося  шаленство.
Не  літаю  –  ходжу  по  землі.
На  людей  дивлюсь  не  з  піднебесся
І  приємлю  виміри  малі,
Не  жаліюсь  більше  на  невдачі.
Відкидаю  погляди  німі.
Жовтень.  Вечір.  Відчуваю.  Бачу.
Падолист  –  в  мені...  
     іде...  
в  мені.
[/i][/b]
[i](З  першої  збірки  [b]"Дзеркала"[/b].  -  Львів:Каменяр,1991)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753602
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.10.2017

«ПОКОТИСЯ, ПЕРСТЕНИНО, ПО ЗЕЛЕНІМ ДУБ’Ю» (сценарій весілля в Галичині)

[b](авторський  сценарій  радіопрограми,  присвячений
 традиційному  весільному  обряду  Галичини)*[color="#ff0000"][/color][/b]

                     [color="#ff0000"][b][i]З  Архіву  Львівського  радіо
[/i][/b][/color]
[b]Ведучі  (разом):[/b]-  Ой  заграйте,  ангелочки,
В  золотії  гуселочки.
[b]Ведучий:  [/b]-  Бо  у  хаті  в  нас  гостина  –  
Від  Божого  Сина.
[b]Ведуча:  [/b] -  Для  божого  плоду,  
Пречистая  Мати,
благослови  роду  –  

[b]Ведучі  (разом)[/b]:-  Весілля  відгуляти!

[b]Ведучий:[/b]  Шлюби  Галичини  найчастіше  укладали  в  осінні  місяці,  весною  ж  і  влітку  одружувалися  рідко,  бо,  як  сказано  в  народному  прислів’ї:
[b]Ведуча:[/b] «Хто  в  Петрівку  п’є  горілку,
Той  зимою  без  чобіт».
[b]Ведучий:[/b]   З  приходом  календарного  свята  Покрови  звучали  у  піснях  шлюбні  мотиви:
[b]Ведуча:[/b] «-  Покровонько,  Покровонько!
Покрий  мені  головоньку,
Щоб  я  була  жіночкою,
Щоб  жилось  мені  з  лихвою,
З  чоловіком  молоденьким
І  з  дитяточком  маленьким».
[b]Ведучий:  [/b] З  приходом  осіннього  посту  (кінець  листопада  –  грудень)  весілля  припинялися.  З  цього  приводу  побутує  прислів’я:
 «До  Дмитра  дівка  хитра».
[b]Ведуча:[/b] На  що  дівчата  відповідали:
«А  після  Дмитрища  я  ще  хитріша».
[b]Ведучий:[/b]Галицькі  парубки  кепкували  з  дівчат,  яких  не  засватали  восени:
«-  Ой  не  маю  парубонька,  не  маю,  не  маю,
Відай  мене  Господонько  не  прийме  до  раю».
[b]Ведуча:[/b] Зимою  весілля  «гуляли»  у  січні-лютому  –  «на  м’ясниці».  Коли  приходила  «масниця»  весілля  змовкали.  
[b]Ведучий:[/b] На  Галичині  був  відомий  звичай  чіпляти  дівчатам  [b][i]«колодку»[/i]  [/b]на  свято  «Колодія»:  до  дерев’яної  колодки  парубки  прив’язували  мотузки  і  волокли  її  до  двору  дівчини,  питалися  дозволу  зайти  і  кидали  колоду  біля  порога,  а  самі  заходили  до  хати.  Дівчина  подавала  вечерю.  Після  вечері  вона  чіпляла  до  рук  коханого  стрічку.
[b]Ведуча:[/b] «-  Ой  кувала  зозуленька  у  Львові  на  ґанку,
Прийди,  прийди,  мій  миленький,  по  свою  коханку!

Ой  кувала  зозуленька  в  лісі  на  дубочку.
Прийди,  прийди,  мій  миленький,  змережу  сорочку!»

[b]Ведучий:  [/b]На  Великдень  дівчина[b]  [i]«віддавала  колодку»:[/i][/b]  вишивала  хустину  і  сорочку  та  виписувала  10  писанок,  за  що  отримувала  від  парубка  дарунок.
[b]Ведуча:[/b] Так  починалося  передвесільне  дійство,  що  у  Галичині  називалося  [b][i]«Зальоти».[/i][/b]
[b]Ведучий:[/b]Треба  було  старостам  налагодити  [b][i]«згодини»[/i][/b]  -  розвідати  про  наміри  батьків  нареченої  та  домовитися  з  ними  про  віно  молодої.
[b]Ведуча:[/b] Успіх  «згодин»  залежав  від  багатьох  прикмет  та  ознак.
[b]Ведучий:[/b]Так  старости  для  удачі  вирушали  до  дівчини  рано  на  світанку,  щоб  ніхто  не  перейшов  дорогу  з  порожнім  відром.
На  Львівщині  –  понеділок  вважався  найкращим  днем  для[b][i]сватання.[/i][/b]
[b]Ведуча:[/b] «-  Ішов  милий  доріжкою,  я  рожу  ломила,
Скинув  шапку,  поклонився:  не  журися,  мила.
Не  шукай  си,  милий  любку,  з  сивими  волами,
А  шукай  си,  милий  любку,  з  чорними  бровами.
А  я  собі,  мій  миленький,  таки  розбираю.
А  я  собі  в  своїм  роду  таки  величаю!».
[b]Ведучий:[/b] Під  час  розмови  з  батьками  дівчини  старостам  не  можна  було  перейти  за  сволок  хати,  бо  це  лиха  ознака  і  дічина  не  згодилася  б  піти  за  парубка,  навіть  якби  він  і  подобався  їй.
[b]Ведуча:[/b] «-  А  де  твої,  парубочку,  коні  ночували?
У  дорозі,  при  порозі  каміннє  глодали…
[b]Ведучий:[/b] -  Ой  у  себи,  моя  мила,  у  себи,  у  себи,
Усідлав-єм  кониченька  їхати  по  тебе».
[b]Ведуча:[/b] Коли  ж  під  час  [b][i]«згодин»[/i][/b]  досягалася  попередня  згода  у  домі  молодої  [b][i]«запивали  могорич».[/i][/b]  Відмовляючи  сватам.  Дівчина  не  приймала  могорич,  не  подавала  гостям  чарки,  а  ще  підносила  макогона  на  те,  «аби  облизали».

[b]Ведучий:[/b]«-  Ой  втратив  я  три  обіди,  четверте  сніданє,
А  все  тото  через  тебе,  моє  закоханє.

[b]Ведуча:[/b]  -  А  я  рожу  поморожу,  шильвію  потичу,
Я  такого  закоханя  нікому  не  зичу».

[i](Звучить  спів  «Коло  мої  хати  зацвіли  блавати»).[/i]

[b]Ведучий:[/b]            Та  як  дівчина  мовить:
[b]Ведуча:[/b] -  Моя  воля  зволяє!
[b]Ведучий:[/b] -  «…  кладуть  молодєтам  руки  докупи  так,  єк  витают  си,  а  старости  перетинают  хлібом  з  долини  вгору  –  
[b]Ведуча:[/b] «аби  всьо  росло  вгору»  -  
[b]Ведучий:[/b] так  приказуют  –  [i]і  се  є  заручини[/i]».
[b]Ведуча:[/b] На  заручинах  наречені  обов’язково  споживали  яєчню,  дбаючи  про  майбутнє  продовження  свого  роду.
Після  заручин  у  церкві  тричі  оголошували  «заповіді»  -  сповіщали  громаді  намір  молодят.  Звичайно,  в  суботу  молодята  йшли  до  церкви  на  «Отче  наш».  А  батьки,  в  свою  чергу,  несли  священику  по  дві  хлібини  та  по  курці,  а  ще  грошей  «за  звичаєм».
По  «першій заповіді»  у  хатах  молодих  вже  дбали  про  весілля.
[b]Ведучий: [/b]Галичина  з  сивої  давнини  успадкувала  традиції  роздільного  весілля,  коли  всі  перед  шлюбні  дії  відбувалися  одночасно  в  обох  домівках  молодих.  Посвята  в  подружжя,  що  здійснювалася  у  колі  кожного  весільного  коллективу  родичів,  наповнена  глибоким  релігійно-магічним  дійством.
[b]Ведуча:[/b]Благословляючи  молодих  на  шлюб  їх  садовили  посеред  хати  на  діжу,  а  навколо  них  родина  виконувала  круговий  танець  –  «затанцьовувала  весілля»,  магічним  колом  родинної  любові  оберігаючи  наречених  від  злого  духа  і  нечистої  сили.  Мати  в  цей  час  кропила  –  очищала  їх  водою  та  посипала  зерном  на  «плід  і  статок».
[b]Ведучий:[/b]До  речі,  ритуальне  кроплення  молодих  водою  як  старожитній  оберіг,  відоме  усьому  праслов’янському  світові.
Згодом,  коли  давній  слов’янин  пізнав  дар  хлібного  зерняти,  виник  і  зберігся  по  сьогодні  обряд  посипання  молодих  зерном.
[b]Ведуча:[/b] Відгомін  давнини  вчувається  і  в  самому  обряді  «благословення  молодих»,  коли  коллектив  родичів  напучує  своїх  дітей  на  спільне  сімейне  життя.  Відбувається  щось  на  зразок  «общинного  благословення».  Колись  цей  обряд  виконував  старійшина  роду,  далі  –  староста  громади.  Тепер  цей  обов’язок  виконує  весільний  староста.
[b]Ведучий:[/b]«-  Просить  та  панна  (той  пан)  насамперед  місяця  ясного  і  сонця  красного,  своїх  дєді  і  неню,  братіків,  сестриць,  матек,  вуйків,  панашок,  роду  ближнього  і  дальнього,  щобисте  їй  (йому)  благословили  барвінок  на  вінець».  
[b]Ведуча:  [/b] Батьки  і  родина  хором  відповідали:
[b]Ведучі  (разом):[/b]  -  Най  Біг  благословить!
[b]Ведуча:  [/b] Так  починався  обряд  «виплітання  вінка».

«-  Ой  мовит  отець,  мовит:
[b]Ведучий:[/b]-  Най  го  Бог  благословит,
З  божиими  ангелими,
З  добрими  сусідами.

Ой  мовит  мати,  мовит:
[i]Ведуча:[/i]-  Най  ї  Бог  благословит,
З  божими  ангелами,
З  добрими  сусідами».

[i](Звучить  спів  «Де  ти  ріс,  барвіночку»).[/i]

А  відтак  бере  ненє,  а  як  нема,  то  матка  (та  жінка,  що  має  вінчати  молодих)  колочє  у  решето  і  густку  соли,  кладе  на  подушку,  а  й  несе  на  лавицю  коло  вікна,  стелитси  на  коліна  і  зачинає  шити  вінок».
[b]Ведучий:[/b]Ви  помітили,  що  Галичина  приймала  «вінкоплетини»  не  тільки  з  рук  невінчаних  дівчат,  а  з  руки  літньої  жінки,  що  мала  благополучний  досвід  «матері  роду»  і  заворожувала  вінки  молодят  на  подібне  благополуччя.
[b]Ведуча:[/b]  Обряд  «вінкоплетин»  традиційно  поєднаний  з  хлібом  та  зерном  –  символами  ситності  і  плідності.  Під  час  виття  вінка  наречена  сиділа  за  столом,  а  на  колінах  тримала  миску  з  пшеницею,  де  горіла  свіча.  Інколи  нареченій  розчісували  косу,  садовлячи  її  на  коновку  з  водою  і  подушку.
Сплетений  вінок  клали  на  хліб,  під  нього  барвінок  на  хустку  –  все  це  клали  у  решето,  а  потім  надівали  на  голову  і  «вінчали».
[b]Ведучі(разом):[/b] «-  Вінчаєм  тебе
Щастєм,  здоровлєм,
Іс  сим  вінком
І  довгим  віком,
Абис  була  красна,
як  весна,
а  здорова,  як  вода,
а  багата,  як  земля».

[i](Звучить  спів:  «Ходжу  я  по  гаю»).[/i]

Ведучий: Досі  співали  сумно,  а  тепер  сміються:
[b]Ведуча:[/b] «-  Будь  космата,  як  вівцє,
А  до  року  –  баранцє.
Коли  молоду  заплетуть  під  вінок  у  кіски  і  як  не  розплете  си  до  тижня,  то  з  того  вороже,  що  не  буде  до  року  дитини.  А  як  ми  розплела  зараз  по  слюбі,  то  буде  мати  дитину  борзо».
[b]Ведучий:  [/b] В  окремих  районах  Галичини,  в  той  час,  коли  молодій  заплітали  косу,  в  хаті  нареченого клали  на  лаву  ярмо,  зверху  подушку,  на  неї  сідав  молодий  і  його  теж  «вінчали»  вінком.
[b]Ведучі(разом):[/b] «  -  Стань,  синочку,  на  кладочку,
Скликай  свою  родиночку.
[b]Ведучий: [/b] -  Приступися,  роде,  к  столу,
Поклонися  вінку  мому.
[b]Ведуча:[/b] -  Сходить  отець  д’  столу,
Кланяєся  долу  –  
Просить  Бога  долю.
[b]Ведучий:[/b]-  Сходить  мати  д’  столу,
Кланяєся  долу  –  
Просить  Бога  долю.
[b]Ведуча:[/b] За  нев  вшитка  родинонька
І  найближча  сусідонька».
[b]Ведучий:[/b]          «Вінкоплетини»  супроводжувалися  засторогами  та  прикметами.  
На    здоров’я  молодих  у  вінок  уплітали  часник,  що  за  повір’ям,  
«усі  хвороби  випікає  та  душу  в  тіло  повертає».  А  ще  вінок  молодої  
злегка  змащували  медом,  аби  «була  мужеві,  як  мід  солодка».
[b]Ведуча:[/b] До  старожитніх  українських  оберегів  належали  також  біле  
полотно  і  кожух.  Вони  оберігали  «княжий  посад»  молодих.
З  комори  до  хати  на  простеленому  білому  полотні  староста  вів  
молоду,  що  тримала  дві  хлібини  на  тарелі.

[i](Звучить  спів  «Ой  летіли  гусоньки  через  сад,
Час  тобі,  Марусенько,  на  посад»).[/i]

[b]Ведуча:[/b] Батьки  сиділи  біля  столу  з  «прощеним»  хлібом.  Староста  з  молодою  зупинявся  проти  них  і  виголошував  «прощу»:
[b]Ведучий:[/b] «-  Ви,  тату,  і  ви,  мамо,
стала  тота  дитина  перед  Вас
і  просить,  аби  їй  відпущали…
Може,  коли  вона  вас  не  слухала,
або  вамзгнівила»…
[b]Ведуча:[/b] Молода  тричі  кланялася  батькам,  цілуючи  їм  руки  під  жіноче  ладкання.

[i](Звучить  спів  «Шуміла  ліщина,  як  ся  розвивала,
Плакала  дівчина,  як  ся  віддавала»).[/i]

Поки  молода  «на  посаді»  вмивалася  сльозами,  у  хаті  молодого  стояв  батько  з  хлібами  під  пахвами  –  вітав  сина  «на  посаді»  такими  словами:
[b]Ведучий:[/b] «  -  Вітаю  ті  ні  золотими,  ні  червоними,
Но  щастєм  і  здоров’єм,  щобись  мав  сі,
Як  та  свята  земелька…».

[b]Ведуча:[/b] «  -  Рубай,  дружбо,  барвіночок,
Клади  у  снопочок,
Бо  се  перший  та  й  послідній
Дитині  віночок.
[b]Ведучий:[/b] -  Донечці  віночок,
[b]Ведуча:[/b] -  Синочку  віночок,  -  
[b]Ведучі  (разом):[/b]                -  А  пароньці  молоденькій
             Княжий  по  садочок»!
[b]Ведучий:[/b] Для  посаду  «Князя»  чи  «Княгині»  свати  ставили  на  покуті  сніп  необмолоченого  жита  і  застеляли  лаву  кожухом.
«Князь»  і  «Княгиня»  справляли  свій  останній  [b][i]«вечір  молодечий»[/i]…[/b]
[b]Ведуча:[/b] …  та  [b][i]«дівич-вечір».
[/i][/b]
[i](Звучить  спів  «Ой  летять  галочки  да  у  три  рядочки»
або  «Ой  чого  ж  ти  плачеш,  молодая  дівко  Марусю»)
[/i]
[b]Ведучий:[/b] У  колі  дівчат  та  парубків  при  неодмінній  опіці  літніх  людей  готувалися  на  вечорах  обрядові  весільні  символи:[b]  [i]«вильце»  і  «коровай»[/i].[/b]
[b]Ведуча:[/b] «  -  Ой  ми  вбрали  деревечко
Тими  калачами,
Аби  наші  молоденькі
Були  багачами».
[b]Ведучий:[/b]«…  Злагоджений  вершок  з  сосни,  або  з  черешні  з  кількома  паростками,  великий  на  локоть  (  з  цвинтаря  не  мож  брати,  бо  то  мертве  місце),  кладуть  на  калач,  тай  застромлюют  ту  гилю,  прив’єзуют  до  шпильців  овес,  калину,  барвінок.  Се  називає  си  Деревце».
[b]Ведуча:[/b] Прикрашене  вильце  з  давніх  давен  служило  символом  розвиненої  дівочої  вроди.  «Виття  вильця»  давало  знати,  що  молода  «Княжа  пара»  збирається  «звити    собі  нове  гніздо  -  нову  сім’ю».
[b]Ведучий:[/b] «  -  Ой  у  лузі,  в  лузі  ходило  два  друзі.
Носили  топірці  у  правій,  у  ру́ці.
Тисали,  рубали  дерево-ожину,
Ой,  чи  любить,  чи  візьме
Той  Василь  Галину.
[b]Ведуча:[/b]  -  І  пірне,  і  ви́рне  дерево  добірне,
Ой,  і  любить,  і  візьме
Той  Василь  Галину».
У  хаті  молодого  «вильце  в’ють»    бояри,  світилки  та  свашки.  Староста  виносить  «вильце»  і  ставить  його  на  стіл.  Старший  «боярин»  каже:
[b]Ведучий:[/b]-  Пане  старосто,  благословіть  молодому  вильце  вити.
-  Бог  благословить!  -  …
[b]Ведуча:[/b] …  відказує  староста  тричі.
Дружба  чіпляє  на  верху  вильця  кілька  житніх  колосків.  «Звивши»  молодому  «Князю»  символічний  образ  молодої  «Княгині»так  зване  «тривольцеве  деревце»,  себто  галузку  з  трьома  гілочками  –  свашки  та  світилки  приспівують:
«  -  Як  ми  Василеві  вильце  вили,
Соснові  бори  вирубали,
Червону  калину  виламали,
Хрещатий  барвінок  вищипали».
Співаючи,  дівчата  водять  довкола  «вильця»  хоровод.
[b]Ведучий:[/b] «Ходня  коло  зеленистого  дерева  входила  в  старослов’янський  весільний  ритуал  і  весільне  вильце  слугувало  заміною  цього  звичаю  в  зимовий  час…
Ходня  коло  дерева,  що  малась  у  зв’язку  з  ушануванням  дерев,  нітрохи  не  виключала  обрядів  культу  бога  Сонця».
[b]Ведуча:[/b] В  епоху  старожитності  світилка  молодого  тримала  при  витті  вильця  родинний  меч.  Пізніше  –  козацьку  шаблю,  перевиту  калиновим  листом  і  гронами,  присвічену  свічками.  Поруч  козацької  шаблі  замаяне  вильце  вдавало  собою  похідну  хоругву,  під  якою  збиралася  дружина  «бояр»  на  чолі  зі  своїм  молодим  привідцею-«Князем».  
Чи  не  тому  в  певних  регіонах  України  ще  й  досі,  вирушаючи  до  молодої,  «поїзд»  молодого  везе  попереду  ритуальне  деревце.
[b]Ведучий:[/b] «  -  Ой,  Галинко,  серце
Викупи  деревце»!
[b]Ведуча:[/b] Молода  «Княгиня»  викуповувала  свою  «волю»  щедрими  дарами  –  на  замаяне  вильце  підвішувала  сорочку  та  хустку  для  молодого  привідці-«Князя».
[b]Ведучий:[/b] «-  …Нема  того  й  у  Львові,
Що  в  Галини  на  столі  –  
І  пшеничний  хліб,
І  солодкий  мід,
І  зелене  вино
Вгору  сі  вило.
А  ми  їжмо,  пиймо,
Веселенько  жиймо»!

[b]Ведуча:[/b]«Який  біс  жениться,  а  нам  коровай  тулить»,  -  
[b]Ведучий: [/b]...  примовляють  молодиці,  ті  що  живуть  у  мирі  за  першим  чоловіком,  і  приступають  до  печі  «тулити»,  чи  то  «бгати  коровай».
[b]Ведуча:[/b] «  -  Дай,  Боже,  щасливо,  здорово,  весело,
У  добрий  час  зачєти,
А  ще  в  лучший  скінчити…

А  в  нашої  печі
Золотії  плечі,
А  срібнії  крила,
Щоб  нам  коровай  гнітила»!
[b]Ведучий:[/b]Піч  вимітається  не  кочергою,  а  вінчиком  –  щоб  молоді  багато  жили.
«  -  Благословіть,  мати,
Діжу  погуляти.
[b]Ведуча:[/b]  -  Бог  благословить!

Ой  раю,  ти  наш  раю.
Пшеничний  короваю:
З  семи  кирниць  водиця,
З  семи  стогів  пшениця»…

[i](Звучить  спів  «Ой  короваю-раю»).[/i]

[b]Ведучий:[/b] Посадивши  коровай  до  печі,  коровайниці  становлять  посеред  хати  ослін,  носять  кругом  ослона  порожню  діжу  і  примовляють:
[b]Ведуча:[/b] «  -  Ой  піч  стоїть  на  стовпах,
Діжу  носять  на  руках:
З  щасливою  годиною
І  всенькою  родиною  –  
Із  близькою-далекою,
Із  бідною-багатою...».
[b]Ведучий: [/b]Ставлять  діжу  на  ослоні  і  через  неї  цілуються  навхрест.  Помічають,  коли  репнеться  коровай,  то  хтось  у  молодят  швидко  помре.
[b]Ведуча:[/b] «  -  Трійця  по  церкві  ходила,
Спаса  за  руку  водила:
-  Іди,  Спасе,  до  нас,
Буде  все  гаразд»!
[b]Ведучий:[/b] У  коровай  молодого  втикали  «тривольцеве  деревце»,  прикрашене  яблуками  –  символами  плідності  і  достатку.
[b]Ведуча:[/b] «  -  Куди  йдеш,  короваю?
[b]Ведучий:[/b] -  По  дівку.
[b]Ведуча:[/b]  -  А  чи  маєш  медівку?
А  чи  маєш  музики  грайнії?
А  чи  маєш  свашоньки  співнії?
А  чи  маєш  старости  мовнії?
[b]Ведучий:[/b]-  Маю,  ой  маю!
До  красної  дівки  гуляю»!

[b]Ведуча:[/b] «У  неділю  рано-вранці  ясне  сонце  сходить,
Молодий  привідця  з  братством  коники  виводить.
[b]Ведучий:[/b]  -  Гей  сідлайте,  браття,
Коні  воронії.
Їдем  добувати
Личка  рум’янії»!
[b]Ведуча:[/b] У  маєві  весільної  хоругви,  де  на  чистій  блакиті  неба  грає  гаряче  сонце,  вирушає  «поїзд»  молодого  привідця-«Князя»  у  супроводі  своєї  «дружини»  –  бояр,  світилок  та  свашок  –  до  хати  молодої  «Княгині».
[b]Ведучий:[/b] «  -  Ой  чому  ж  ти,  зозуленько,  не  куєш,
Чи  ти  собі  слабу  весну  віщуєш?
[b]Ведуча:[/b]  -  Ой  чому  ж  ти,  молоденька,  не  плачеш,
Чи  ти  більше  свої  коси  не  бачиш»?
[b]Ведучий:[/b] Як  тільки  у  неділю  рано  зійде  ясне  сонце,  постукають  друженьки  до  «Княгині»  у  «віконце»  -  русу  косу  чесати,  «під  вінець»  убирати.  А  як  молода  прибереться  –  увесь  світ  стрепенеться.

[b]Ведуча:[/b] «  -  Ой  сідай,  Марусенько,  на  стілець,
Розчешемо  жовту  косу  під  вінець.

[i](Звучить  спів  «Ой  че-че-че,  жовта  косо…»).[/i]

[b]Ведучий:[/b]  -  Подай,  матінко,  гребінця
Розчесати  косоньку  до  вінця.
Подай,  матінко,  водиці
З  винного  колодязя-криниці
До  сестриці  русої  косиці».

[i](Звучить  спів  «Ой  вінку,  вінку,  з  рути,  з  барвінку»).
[/i]
[b]Ведуча:[/b] «  -  Дівчинонька-паняночка,
Козаченько-пан.
Шукай  собі,  козаченьку,
Такої,  як  сам.
[b]Ведучий:[/b] -  Ой  виїздив,  дівчинонько,
Увесь  білий  світ.
Да  не  знайшов  да  такої,
Як  ти,  білий  цвіт».

[i](Звучить  спів  «Надворі  терен  тешуть,
А  в  хаті  –  косу  чешуть»).[/i]

[b]Ведуча:[/b] «  -  Станьте,  мамо,  на  ножета
Вінець  доні  уложити,
На  молоду  голівоньку,
Рано-вранці  до  шлюбоньку».
[b]Ведучий:[/b] «  -  Ой  для  кого  черешенька  саджена,
Ой  для  кого  Марусенька  ряджена?
[b]Ведуча:[/b]  -  Для  милого  черешенька  саджена,
Для  милого  Марусенька  ряджена!».

[i](Звучить  спів  «Чуйте,  коні,  по  селі…»).[/i]

[b]Ведучий:[/b] У  неділю  «Княжа  пара»  бере  у  церкві  шлюб,  вінчається  шлюбними  вінцями.

[i](Звучить  спів  «Ой  на  горі  бай  церковця  стояла»).[/i]

[b]Ведуча:[/b] Коли  священик  дає  шлюб,  молодята  тримають  в  руках  великі  палаючі  свічі.
[b]Ведучий: [/b]«Як  вони  горять  однаково  –  то  обоє  будуть  жити  довго,  а  як  одна  горить  темніше,  або  швидко  гасне  –  то  той  швидше  помре».

[i](Звучить  спів  «Клади,  лебедонько,  білую  руку,
Білую  руку  та  й  на  обруку.
Годі,  лебедонько,  крила  стинати,
В  парі  з  лебедиком  будеш  літати»).[/i]

«  -  Чи  я  ж  тобі,  Марусенько,  вельми  люб,
Що  ти  зо  мнов,  красице,  брала  шлюб,
Під  царським  вінцем  стояла,
За  правую  рученьку  тримала.

[b]Ведуча:[/b]    -  Ти  ж  бо,  мій  любий,  золот-перстень  узяв
Та  й  на  мою  рученьку  перейняв»!
[b]Ведучий:[/b] Священик  покриває  голову  молодої  хусткою.
[b]Ведуча:[/b]А  свекруха  кладе  їй  на  шию  намітку  і  перев’язує  попід  пахи,  мовляв,    «признаю  тебе».
[b]Ведучий:[/b] «Княжа  пара  виходить  на  поріг  церкви,  єднає  свої  душі  у  шлюбному  поцілунку,  обдаровує  весільну  громаду  всілякими  солодощами».
[b]Ведуча:[/b] …А  весільна  громада,  в  свою  чергу,  кидає  під  ноги  молодятам  запашні  квіти,  золото-зерня  і  дзвінкі  дукати,  «щоб  життя  було  багатим».
(Звучить  спів  «Гоя,  матінко,  гоя»).
[b]Ведучий:[/b] «  -  Лети,  соколоньку,  та  й  поперед  нас  –  
Неси,  неси  батеньку  вісточку  од  нас.
[b]Ведуча:[/b]  -  Що  вже  його  діточки  ся  звінчали,
На  білому  рушничку  стояли,
Золоті  перстенечки  міняли».

[i](Звучить  спів  «Там  за  горою,  за  високою…»).[/i]

За  стародавнім  звичаєм  по  вінчанню  молоді  верталися  додому  порізно.  А  на  порозі  рідної  хати  їх  переймали  батьки.
[b]Ведучий[/b]: «  -  Вийди,  матінко,  з  хати
Вівсиком  посипати,
На  жито-пшеницю,
На  гусей  вереницю,
На  вівці,  на  баранці,
На  сини-кучерявці»!
[b]Ведуча:[/b] Після  невеликої  гостини  та  благословення  родини,  «поїзд»  молодого  «Князя»  в  оточенні  «дружбів-бояр»  вирушав  до  воріт  молодої  «Княгині»  і,  як  правило,  знаходив  їх  міцно  замкненими.
[b]Ведучий:[/b] «  -  Здвигнулися  сіни,
Як  бояри  сіли.
Ще  дужче  здвигнуться,
Як  меду  нап’ються.
Не  наступай  Литва,
Буде  з  вами  битва:
Будем  бити,  воювати  –  
Та  й  княгині  не  давати».
[b]Ведуча:[/b] «  -  Наїхали  молоді  бояре
На  наш  двір.
[b]Ведучий:[/b]  -  Пізнавай,  Марусенько,
А  де  твій?
[b]Ведуча:[/b]  -  Що  в  синьому,  на  сивому  –  
То  не  мій.
А  що  в  голубому  та  на  вороному  –  
То  то  мій»!

[i](Звучить  спів  «Роздвигай,  свату,  хату…»).
[/i]
-  Застилайте  тесовії  столи,
Накладайте  пшеничнії  хліби,
Наливайте  мед-вино  в  кубки,
Сподівайтеся  гостя  любого,
Гостя  любого  –  мого  зятенька.
У  нас,  на  Галичині,  зятя  у  домі  молодої  зустрічали  у  вивернутому  кожусі  з            медом  і  хлібом.
[b]Ведучий:[/b] «  -  Гей,  тещенько,  моя  матінко,
Чим  ти  мене  ударуєш?
[b]Ведуча:[/b] -  Дарую,  зятю  дочку,
Як  білую  лебідочку  –  
На  солодкім  медочку».
[b]Ведучий:[/b] Поволі  «поїзд»  рушиться,  поволі  «ворота»  рушаться.  Вже  бачте  і  теща  «перепила»  зі  своїм  зятем  красуню-доню  за  пару  червоних  чобіт,  -  аж  на  зміну  їй,  супроти  «дружини  молодого  князя»  стає  старший  брат  молодої  «Княгині».
«Князь»-молодий  готує  «викуп».
[b]Ведуча:  [/b] «  -  Татарин,  братик,  татарин.
Продав  сестру  за  дари,
Наробив  єсь  дива  –  
Узяв  бочку  пива.
[b]Ведучий:[/b] -  За  красную  дівочку  –  
Солодку  медівочку,
Із  винного  вильця
Повненькі  барильця,
Ще  й  тисячу  злотом  –  
За  пишную  вроду,
За  рідну  сестрицю,
За  русу  косицю».
[b]Ведуча:[/b]Останній  «мур»  у  фортеці  «Княгині»  подолано.  «Ворота»  відчинені  перед  «дружиною  Князя.  «Княжа  пара»  сідає  на  свій  «спільний  весільний  посад».
«-  Частуй,  матінко,  зятя,
Лиш  негірковгорілков,
Лем  солодков  медівков».

[i](Звучить  спів  «Не  пий,  зятейко,  не  пий,  душечко…»).[/i]

[b]Ведучий:[/b]Заворожуючи  «Княжій  парі»  на  посаді  щасливу  долю,  весільна  громада  чимдуж  гуляє  і  співає  на  повні  груди:
«  -  Заграйте  ми,  музиченьки,  в  колонько,  в  колонько ,
Та  най  ми  сі  развеселит  моя  головонька»

[i](Звучать  народні  коломийкові  співи).
[/i]
У  багатоголосся  весільних  коломийок  дзвінко  вливається  голос  матері  молодої.  Юрба  раптово  змовка,  танок  уривається.

[i](Звучить  спів  «Щастя-долі  вам  бажаю  при  кожній  потребі»).[/i]

Мати  з  батьком  приступають  до  «княжого  посаду»  з  «повницею»  -  повними  жменями  добра…

[b]Ведуча:[/b]        «  -  Вітаємо  ті,  зятеньку  –
                                           З  повними  повноньками,
[b]Ведучий:[/b]        -  …  з  житніми  хлібоньками,
[b]Ведучі  (разом):[/b] -  Щирими  словоньками!
[b]Ведуча:  [/b] -  Із  долею  щасливою.
[b]Ведучий:[/b]  -  Із  доброю  годиною.
[b]Ведуча: [/b] -  Будь  здоровим,  як  вода,
А  веселим,  як  весна,
А  маєтним,як  земля».

[i](Звучить  спів  «Ой  ніхто  так  не  співає…»).[/i]

[b]Ведучий:[/b] При  вітанні молода  подає    «перепиваючій»  родині  келишок,  проте  сама  не  п’є,  бо  то  не  годиться  «на  посаді»  сидіти  з  хмільною  головою.
(Звучить  спів  «Ой  дай,  Боже,  в  добрий  час…»).
[b]Ведуча:[/b] «Старший»  дружба-боярин  уносить  з  комори  «коровай».  Несе  на  широкій  тарелі  і  тримає  над  головою.
[b]Ведучі  (разом):[/b] «  -  Несемо  тебе,  короваю,
Як  сонечко  красне  над  гаєм,
Щоб  вився  по  небокраю,
Як  душа  по  небеснім  раю!
Щоб  плив,  як  те  сонце  по  водиці,
Щоб  ніс  нам  радість  по  світлиці».
[b]Ведуча:[/b] Одчинивши  двері,  старший  боярин  каже:
[b]Ведучий:[/b] -  Панове  старости,  благословіть  коровай  на  посад!
[b]Ведучі  (разом):[/b]  -  Бог  благословить!
«  -  Вийся,  короваю,
Ще  вище  від  гаю,
Як  душа  по  раю,
Як  рибонька  по  Дунаю.
[b]Ведуча:[/b]  -  Дружбонько  коровай  крає,
Всю  родину  обсилає,
Бо  в  нас  роду  много  –  
Обійди  його  всього.
Щоб  його  наділити,
Щоб  його  не  згнівити»…
[b]Ведучий:[/b] Останній  з  родини,  частуючись  відбирає  «коровай»  у  дружби  з  тарілкою.  І  кожен  при  короваї  дає  молодим  напуття.
«  -  Як  буде  у  вашій  хаті  єдність  і  рада,
То  не  буде  страшна  вам  ніяка  біда!»
[b]Ведуча:[/b] «-  Бувєсь  посаджений,
А  тепер  суджений
Не  на  рік  –  а  на  цілий  вік»!
[b]Ведучий:[/b] Молода  чує  ритуальне  заклинання.  Вона  підводиться  з  «посаду»,  виходить  з-за  столу.  По  білому  чистому  полотні  простелилася  їй  дорога  до  «комори».

[i](Звучить  спів  «Ой  до  Львова  доріженька,  до  Львова»).
[/i]
У  коморі  світло  і  урочисто.  Тихо  палають  дві  шлюбні  свічі.  На  ослоні  лежить  ярмо,  покрите  «околотом»  (снопом  збіжжя),  на  снопі  –  кожух,  на  кожуху  сидить  молодий,  а  на  його  коліні  –  молода.  Довкола  них  –  дружки,  свашки-світилки  і  свахи.  Молода  журиться  з  своїм  дівуванням.  Ще  мить  і  її  покриють,  пов’яжуть  косу  наміткою.

Ведучі  (разом):  «  -  Благослови,  Боже,
І  отець,  і  мати,
Твоєму  дитяті  
Віночок  скидати  –  
Голівку  вкривати».

[b]Ведучий:[/b] Коли  молоду  покриють,  молодий  дає  свашкам  по  чарці.  Вони  цілуються  і  віншують:

[b]Ведучі  (разом):[/b]  «  -  Цілуваннячко,  милуваннячко
Від  молодости  до  старости
Дай,  Боже,  дай!

[i](Звучать  коломийки  «Ой  червоний  бурячок,  а  зелена  гичка  –  
Вчора  була  дівчинонька,  нині  молодичка»).[/i]

[b]Ведучий:[/b]Молода  в  очіпку,  покрита  наміткою,  прощається  з  рідною  домівкою.
[b]Ведуча:[/b] «  -  Дружечки-голубочки,
 Сходьтеся  до  купочки,
Сходьтеся  до  одної,
До  свеї  молодої  –  
Вже  ж  бо  вона  не  з  вами,
Вже  ж  бо  іде  за  брами»!

[i](Звучить  спів    «Була  бим  вже  їхала,  була  бим  вже  йшла,
я  ще  вам,  воротонька,  не  кланялася…»).[/i]

[b]Ведучий:[/b] Молоду  виряджають  за  ворота.  Коли  «поїзд»  за  ворітьми  стане,  мати  востаннє  питиме  до  молодої  і  благословлятиме  свою  доню  в  далеку  дорогу:
«  -  Загрібай,  мамко,  жар,  жар,
Буде  тобі  дочки  жаль,  жаль.
Та  кидай,  мамко,  дрова  –  
Зоставайся  здорова!

[i](Звучить  спів  «Піди,  мамко,  до  комори…»).[/i]

Пропила  мати  дочку
На  солодкім  медочку,
На  горілоньці-оковитоньці  -  
Сама  йде  додомочку.
[b]Ведуча:[/b] Не  сама  ж  пропивала  –  
[b]Ведучі  (разом)[/b] -  Родинонька  помагала!
Встаньте,  бояри,  встаньте,
Богу  хвалу  віддайте  –  
[b]Ведучий:  [/b] -  Господу  Богу.
[b]Ведуча:  [/b] -  Божій  Матінці.
[b]Ведучий:[/b] -  Господареви.
[b]Ведуча:[/b] -  Господароньці.
[b]Ведучі  (разом):[/b] -  Княжій  пароньці.
[b]Ведучий: [/b] -  …  і  кухароньці…
[b]Ведучі  (разом)[/b]: -  За  красний  дар  –  обідець!

[color="#ff0000"][i]*Ефір  на  Львівському  радіо    16  вересня  1992  року  (18.05  –  18.45)  озвучували  ведучі  Ірина  Вовк  та  Роман  Гринько,    пісні  виконувала  Наталка  Манько-Куриляк.  Програма  зберігається  в  Архіві  програм  Львівського  радіо,  редакція  літературно-музичного  мовлення,  редактор  –  Марта    Кінасевич.
[/i][/color]
                                   
[i]Література  до  теми  про  традиційний  весільний  обряд  Галичини:

1.  [b]Ірина  Вовк.[/b]  Обряд  реєстрації  шлюбу  для  українських  пар  //  Вісник  Львівського  музею  історії  релігії.  Число  7.  –  Львів,  2010,  с.119.
2.[b]  Хведір  Вовк.[/b]  Матеріали  до  української  етнології  та  етнографії.  –  Львів,  1919.
3.  [b]Золотослов.[/b]  Поетичний  Космос  Древньої  Русі.  Упорядник  Михайло  Москаленко.  –  Київ,1988.
4.  [b]О.  Кучерук.[/b]  Ілюстрована  енциклопедія  історії  України  в  трьох  томах.  Т.1.  –  К,  2004,  с.  128.
5.[b]  М.  Ф.  Сумцов.[/b]  Религіозно-мифическое  значеніє  малорусской  свадьби.  //«Кіевская  Старина»,  1885.
6.  [b]М.Ф.  Сумцов.[/b]  Женитьба  свічки.//  «Кіевская  старина»,  1890.
7.[b]Хрисанф  Ящуржинский.[/b]  Лирическіє  малороссійскі  песни.  –  Варшава,1880.

[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753445
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 03.10.2017

Ірина Вовк. „БІЛИЙ” ВІРШ

Фантоми  рис,  окреслених  зненацька,
олюднені  міські  панорами  і  лабіринти  днів,
ми  наче  в’язні,  кожен  у  своїй  темниці  ...
Ельфами  –  снами,  наче  світляками,  висвітлюємо  майбутнє:
найтепліше  наймення  дітей  –  сокровенне  бо  з  крові  –  
колючими  шпильками  розквітають  і  в’януть  троянди,
особисте,  таке  ж  нерозгадане,  кане  у  Лету  ...

Юності  вашої  біле  крило  злебеділе  ...
Розривається  коло  магічне:  то  ритми  і  зблиски,
акустичні  вібрації  –  спільний  портрет  у  верлібрах  ...

Хто  вгадає  фінальні  акорди  у  музиці  Часу!
Там,  у  вимірах  вищих,  біліють  сумні  пароплави  –  
одпливає  душа,  одривається  біла  пелюстка  ...

Вип’єм  білу  імлу:  переповнена  спрагою  пустка  –  
Ирій  –  вирій  ...
Іра  –  Юра  ...    Ю  ...
             п’ю  –  ю  –  ю  ...

(Зі  збірки  [b]"Семивідлуння"[/b].  -  Львів:Каменяр,2008)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753319
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 02.10.2017

Ірина Вовк. Yohann Wolfgang von Goethe «HOFFNUNG» ("НАДІЯ")

[color="#ff0000"][i]ДО  ДНЯ  ВЧИТЕЛЯ
[/i][/color]
[b]Yohann  Wolfgang  von  Goethe  «Hoffnung»
[/b]
[color="#ff0000"][b][i]Schaff,  das  Tagwerk  meiner  Hände,
Hohes  Gluck,  dass  ich’s  vollende!
Lass,  o  lass  mich  nicht  ermatten!
Nein,  es  sind  nicht  leere  Traume:
Jetzt  nur  Stangen  diese  Bäume
Geben  einst  noch  Frucht  und  Schatten.
1812  р.
[/i][/b][/color]
[b]Йоганн  Вольфґанґ  фон  Гете  «Надія»[/b]

[i]Щоденна  праце,  приведи  мене
У  щастя,  незбагненне,  осяйне!
Дай  вміння  і  снаги  моїм  рукам:  
Бо  це  не  вигадка  і  не  порожня  мрія  -  
Той,  хто  сьогодні  зернята  посіяв,
Ще  зростить  Сад  і  дасть  життя  плодам.
1981р.[/i]

Навчання  у  Львівській  спеціалізованій  школі  №28  з  поглибленим  вивченням  німецької  мови  не  минули  даремно  -  на  все  життя  залишилася  тяга  до  перекладів  з  оригіналів  класичної  німецької  літератури.  Цей  переклад  здійснено  на  І  курсі  філфаку  Львівського  університету,  під  час  перебування  у  літстудії  "Франкова  кузня".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753147
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.10.2017

Ірина Вовк. "ТРИ ДИВНІ ДІВИЦІ…" (Віри, Надії, Любові та матері їх Софії)

[color="#ff0000"][i](30  вересня  за  церковним  календарем  -
 ВІРИ,  НАДІЇ,  ЛЮБОВІ  та  матері  їх  -  СОФІЇ)[/i]
[/color]
Три  дивні  дівиці,
     три  се́стри-сестриці,
три  нитки  плели  серед  поля  -  
то  ВІРА,  НАДІЯ,  ЛЮБОВ-лебедиця,
     а  з  ними  і  вольная  Воля...

Три  нитки  барвисті,
   три  долі  іскристі,
сплітали  вродливі  сестриці  -  
три  стежки-дороги
     упали  під  ноги
у  шовки  густої  травиці.

Направо  підеш  -  
Красну  ВІРУ  знайдеш  край  стежини...
Впадуть  білі  зорі  -  
   криштальні,  прозорі,
у  ночі  п'янкі,  солов'їні.

Наліво  підеш  -  
то  НАДІЮ  знайдеш  край  озерця...
Заграє  бажання  -  
   жарке,  мов  світання,
на  струнах  зболілого  серця.

А  прямо  підеш  -  
щиру  Приязнь  знайдеш  край  дороги...
Луною  дзвінкою,
   ЛЮБОВ'Ю  палкою
опалить  тебе  до  знемоги...

На  хвилях  ЛЮБОВІ
   у  трави  шовкові
впадеш  горілиць  обімліло.
А  пісня
   на  чулого  серденька  
мові,
про  Долю  розкаже  несміло...

-  О,  Долечко-Доле,  скажи,  моя  ясна,
чи  панночка  ти,  чи  небога?...

-  Коли  в  твому  серденьку  ВІРА  є  Красна  -  
до  щ  а  с  т  я  пряменька  дорога!

[i](Зі  збірки,  що  вкладається  [b]"Туга  за  Єдинорогом"[/b],  2017)
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752994
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.09.2017

Ірина Вовк. БУНТ У СТИЛІ "ДИСКО" (жарт)

Ведуть  мене  принци  примарні
в  прокурені  димом  кав’ярні.
Запрошують  у  ресторани
новітніх  мадон  дон-жуани.

Розмови  про  диско-клуби,
про  вина  і  сигарети…
І  губимось  в  пошуках:  любий!
Коханий!  Єдиний!  Де  ти?..

А  відповідь  неоднозначна:
«Дивись,  але  будь  обачна,
бо  вірити  звичним  жартам,
мабуть,  і  справді  не  варто».

А  як  же  тоді  із  принцом,
якщо  обмину  кав’ярню?
Це  просто  питання  –  не  принцип,
бо  все-таки  вірю  в  кохання!

Я  зваблю  хоч...  лисого  чорта,
прибульця  з  чужої  планети,
аби  лиш  не  з  тої  когорти,
де  вина  і  сигарети.

[i](З  першої  збірки  [b]"Дзеркала".[/b]  -  Львів:Каменяр,1991)[/i]

[i]Фото  з  авторського  сайту  доньки:  інстаграми  Zlatа_Vovk.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752808
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 29.09.2017

Ірина Вовк. "ЛІХТАР"

Горів,  надихаючи  світлом  перо,
Тремтів,  від  бажання  нам  руки  зігріти…
А  вітер  шалений  пустив  помело  –  
І  світло  погасло,  і  шквалом  розбиті
Уламки  рядків,  що  пашіли  вогнем,
Яскраві  від  рим,  наче  соняхи  з  літа,
У  темряві  тліють.  Лише  де-не-де
Займаються  іскрами  вуглики  літер.
І  жаром  проймають  вцілілі  слова  –  
Буденні,  прості,  не  парадні,  не  пишні.
І  радість  сьогоднішня  в  них  ожива,
Виблискують  чисто  в  них  болі  колишні.
І  враз  прозріває  майбутнього  суть.
І  спалахом  думка  пронизує  тишу  –  
То  ж  руки  сірник  ліхтарю  піднесуть,
Хай  знову  горітиме  сонячним  віршем
Уява  і  мрія  –  натхнення  моє…

[color="#ff0000"]У  світі  для  всіх  нас  ліхтарики  є!
[/color]
[i]Перша  публікація  у  газеті  [b]«Молода  Галичина»,  [/b]1983  рік,  День  студента.
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752632
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.09.2017

Ірина Вовк. "Мій братику, моє кмітливе личко…"

[color="#ff0000"][i]До  Дня  дошкільнят[/i][/color]

Мій  братику,  моє  кмітливе  личко,
ось  крок  один  ступлю  настріч  тобі.
І  я  вже  поруч.  Обійми  сестричку.
Ми  разом  не  покоримось  журбі.

Щаслива  я  -  до  рук  летить  так  стрімко,
немов  горобчик,  радісне  хлоп'я.
Ти  постривай,  ще  не  втікай,  хвилинко,
така  маленька  біля  тебе  я.

Мій  братику,  мої  дитячі  роки
в  хвилинку  безтурботну  заведи...
Твої  такі  невмілі  перші  кроки
в  мені  лишають  сонячні  сліди.

[i]З  раннього  циклу  для  дітей  [color="#ff0000"][b]"Вірші  для  братика".[/b](1987)[/color]
[/i]
(З  першої  збірки  [b]"Дзеркала"[/b].  -  Львів:Каменяр,1991).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752462
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 27.09.2017

Ірина Вовк. "Дивуюся примхливості людській… "

[b][i]Дивуюся  примхливості  людській  -  
підвладні  нам  усі  земні  щедроти,
які  ж  напасті  треба  ще  збороти,
щоб  викликати  Долю  на  двобій?
Не  здатися.  Не  згинути.  І  вперто
байдужості  у  вічі  зазирнуть,
і  потоптать  її  безлику  суть,
і  стати  по-життєвому  причетним
до  всіх  тривог  і  неминучих  втрат,
до  нездоланних  пристрастей  і  болю...

Ми  живемо́.  І  значить  -  [color="#ff0000"]н  е    б  е  з    Д  о  л  і[/color]!
Бо  дивимось  вперед,  а  не  назад.
[/b]
[/i]
З  першої  публікації  у  газеті[b]  "Молода  Галичина"[/b]./
День  студента,  17  листопада,1983  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752457
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.09.2017

Ірина Вовк. "ТУГА ЗА ЄДИНОРОГОМ"

[color="#ff0000"][i]Коли  в  місячну  ніч  не  спиться  (не  просто  тому,  що  гарна  осінь,  а  тому  що  поруч  не  все  гаразд  -  хворіє  донька,  чи  просто  життєві  буревії!),  -  шукаєш  спасіння  в  образах  високих  і  містичних,  таких  як  казковий  [b]ЄДИНОРІГ[/b]  і  задумуєш  сокровенне  бажання,  щоб  наші  близькі  і  рідні  були  [b]ЗДОРОВІ[/b],  а  країна  -[i]  МИРНА[/i]!!!

Моя  остання  збірка,  що  наразі  вкладається,  буде  мати  назву  [b]"ТУГА  ЗА  ЄДИНОРОГОМ".  Єдинороги[/b]  -  ці  містичні  істоти  давніх  часів,  були  символом  щастя  і  гармонії  світу.  А  щоб  знайти  Єдинорога  і  задумати  заповітне  бажання,  за  легендою  Середньовіччя  -  треба  було  бути  непорочною  [b]Дівою[/b],  сісти  серед  галявини  в  пралітньому  лісі  під  розлогим  старезним  деревом.  Тоді  Єдиноріг  сам,  з  власної  волі,  підійде  і  покладе  тобі  на  коліна  голову.
За  знаком  Зодіаку  я  Діва  -  отож  маю  шанс  задумати  бажання...[/i][/color]

З  дрімучого  лісу  на  хатній  поріг
Прибився  у  місячну  ніч  Одноріг.
То  дійсність,  чи  казка?..Чи  сон  наяву  –  
Я  й  досі  із  тим  Однорогом  живу!

Тут  яблука  з  гілля  зриваються  ниць,
Тут  падають  зорі  до  отчих  криниць  –  
То  жовті  –  гарячі,  то  білі,  як  сніг…
Тут  тихе  привілля…  Бо  є  Одноріг!

Над    Зоряним  Небом  моєї  землі
Летять  Однороги  великі  й  малі.
А  де  заясніє  їх  чиста  хода,
Трояндова  квітка  з  землі  пророста.

То  квітка  –  відваги,  то  квітка  –  снаги.
То  квітка  Любові,  що  рве  береги.
То  з  серця  Вкраїни  тремкий  оберіг  –  
На  чатах  людини  стоїть  Одноріг.

Чи  можна  збагнути,  як  руну  стару,
Ту  Долю  людини  –  Небесну  й  Земну  –  
Де  крівця  зросила  земельку  святу,
Там  зронить  сльозу  Одноріг  нальоту.

Ми  –  Божая  глина,  допоки  живі,
Тримаймося  купно  усі  на  плаві.
І  поки  із  ран  наших  зела  ростуть,
Нам  спокій  і  мир  Однороги  несуть!

(Зі  збірки,  що  вкладається[b]  "Туга  за  Єдинорогом".[/b]  -  Львів,2017).

[i][color="#ff0000"]Ілюстрація:  Фреска  в  Палаццо  Фарнезе,  Рим,  можливо  робота  Доменікіно,  1602  рік.  [/color]
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752270
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 26.09.2017

Ірина Вовк. "МАГІЯ: СВІТЛО-ТІНІ"

[color="#ff0000"][b][i]«Віддай  мені  своєї  смерті  частку,
Візьми  від  мене  часточку  життя…».[/b][/color]
(Василь  Стус)
[/i]
Коли  довкола  безконечно  чорна
тебе  мана́  злиденна  огорта,
лелеча  душе,  хто  тебе  пригорне
вогненним  тілом  жовтого  листа,
що  з’яскравіє  серед  сірих  буднів,
на  смерть  за  тебе  ляже  помежи…
людей  лукавих,  пустирів  безлюдних…
Про  що  у  пеклі  думаєш,  скажи?
Про  що  твоє  далеке  світле  небо
змовляє  в  надвечір’ї  крадькома…
Чи  є  у  божевілля  ще  потреба  –
чи  вже  нічого  вищого  нема…
Лише  зима  довкола  –  і  спроквола
на  тебе  сніг  як  віко  упаде  –
я  тут  сама…  Мене  нема  ніде  –
осклілих  сонць  порожні  виднокола.
Погарище…  Безмежна  чорнота…
Душа  лелечо  в  ірій  відліта…
Сади  осклілих  сонць,  вогненних  тіней  –
віддай  мені  свою  тяжбу,  дитино!
Візьми  від  мене  крапельку  води  –
і  помежи  межу  перебреди…
Ще  крок…  ще  крок  –  у  край  рожевощокий,
де  ти  і  я  не  будем  одинокі!

У  барвах  –  літо…  Помежи  –  межа…
Тужніє…  Висне
       яблуком
               Душа.

[i](Зі  збірки  [b]"Обрані  Світлом"[/b].  -  Львів:Сполом,2013)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752139
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.09.2017

Ірина Вовк. "ХОЛОДНО…"

Таки  не  по-буденному  вершить
над  нами  суд  блаженна  веремія  –  
Нам  жить  і  задихатися  ...    і  жить,
по-іншому  не  можем,  чи  не  вмієм?
Пропащі  ми  –  над  яром  летимо,
над  товщами,  гнітючо  навісними  ...
Для  чого  живемо́  –  куди  йдемо́!  –
обмерзлі  душі  з  крилами  німими  ...
Нам  гніву  благородного,  або
любові,  що  зове  і  замовляє  ...
Промов  мені,  бо  холодно,  журбо  –
бо  знавісніло  птаха  кружеляє  ...
Чигає  на  ошуканих,  на  нас,  
спонукує  пройти  крізь  темну  хащу,
навпомацки  брести  ...    напризволяще  –
і  по  піщинці  виміряти  Час!
Ми  –  покоління,  зібгане  в  юрбу
півлицарів,  півблазнів,  півгероїв  –
свою  добу  підняли  на  дибу
навально,  шквалом,  криком  ...  й  н  е  без  зброї  ...    
Крячить  над  нами,  кряче  вороння
понад  яри,  у  небеса  кипучі  ...
Ой  лишенько,  які  ж  бо  дні  гнітючі,
коли  живеш  і  дишеш  навмання!

...  Посеред  стуж  півзайшлої  мети  –  
терпіння  нам  ...  терпіння  і  тривоги  –
до  забуття,  до  краху,  до  знемоги  –
із  божевільнь    благої  німоти,
як  фенікс,  відродитися  і  йти  –  
на  плаху  до  кінця  ...  до  перемоги
над  нами,  слабосилими.  Земля
ще  наші  з  вами  тверді  переймає  –
і  ми  ще  є,  (хоч,  може,  і  немає),
бо  хтось  над  нами  плачно  замовляє  ...

...  Відлетна  птаха  клично  кружеля!  

(Зі  збірки  [b]"Семивідлуння"[/b].  -  Львів:  Каменяр,2008).        

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751960
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.09.2017

Ірина Вовк. "В ВЕЧІРНЮ СУТІНЬ ОСІНЬ ПОГАСА…"

В  вечірню  сутінь  осінь  погаса.
Багряно  клен  прощається  із  листом.
І  Покрова́  крилом  своїм  Пречистим
манить  у  вирій:  ось  тобі  яса!

Суєтні  тіні  в  сутінковій  млі
кудись  зникають,  звідкись  виринають…
Кити  на  спинах  Землю  обертають  –
полюддя  вбоге…  блазні…  королі…  -
Суєтні  тіні  в  сутінковій  млі!..

Епохи…  Драми…  Воскресає  Час
у  повноті  яскравостей  магічних,
Планета  Щастя  –  тиха  і  велична,
як  Крейслера  пастельно-світлий  вальс…
(І  Час  –  за  нами,  з  нами…  й  проти  нас)!

Коли  вже  осінь…  осінь  на  порі,
тут  все  в  огні  –  і  блазні,  й  королі…
Вертають  в  осінь  з  осені  –  навспак!  –
химерно  так!  –  а  Час:  тік-так,  тік-так…
Кленовий  лист  не-ново  кружеля  –
Земля  в  огні…  в  снігу…  в  цвіту  Земля!..
Земля  в  заграві…  Сонця  стиглий  диск
стікає  в  сутінь  як  бджолиний  віск…
Багрянородний,  котиться  в  траву…

…І  я  в  огні:  множинні  світло-тіні
блаженних  душ  промінчики  нетлінні  –
я  пломенію…  Звісно  ж!  –  я  живу…

Fritz  Kreisler  Liebesleid  Ф.Крейслер  Муки  любви.  Юрий  Медяник

https://www.youtube.com/watch?v=VeNOG1M18HY

(Зі  збірки  "Обрані  Світлом".  -  Львів:Сполом,2013).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751853
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.09.2017

Ірина Вовк. "ПРЕЛЮДІЯ"

[color="#ff0000"][b][i]Той  розкутий  голос  жовтизни
Переможно  володіє  світом.
Осене,ти  спробуй  розбудити
Приспану  мелодію  весни.
Може,  в  ній  твоя  зів'яла  сила
Зачерпне  цілющої  води
Тим  садам,  що  встигли  одцвісти,
Тим  рукам,що  вірно  їх  ростили.
А  коли  заграє  промінець
На  моїй  обвітреній  долоні,
Сипле  осінь  яблука  червоні,
Значить,ще  любові  не  кінець.
[/b][/i]
[/color]

(З  першої  збірки[b]  "Дзеркала"[/b].  -  Львів:Каменяр,1991)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751665
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.09.2017

Ірина Вовк. "ПРЕЧИСТІ в українському народному календарі:ДРУГА ПРЕЧИСТА"

Протягом  осінньо-зимового  періоду  календарного  року  українців  є  [b]Три  Пречистi  –  28  серпня,  21  вересня  і  4  грудня[/b].  Про  них  у  народi  кажуть:

 [i]”[b]Перша  Пречиста[/b]  жито  засiває,    
[b]Друга[/b]  -  дощем  поливає,
 [b]а  Третя[/b]  -  снігом  покриває”.  
[/i]
Пiсля  [b]Успіння  Пресвятої  Богородиці[/b]  -  [b]ПЕРШОЇ  ПРЕЧИСТОЇ[/b]  дiвчата  в  селах  вже  не  мають  важкої  роботи.  Приповiдка  каже:

[i]  ”Прийшла  [b]Перша  Пречиста[/b]  -  стає  дiвка  речиста”[/i]  –  
багато  говорить,  бо  немає  вже  роботи.
 
         Пiсля  ПЕРШОЇ  ПРЕЧИСТОЇ  настає  весiльна  пора.  Після  свята  дівчата  чекають  старостів  на  оглядини  та  заручини.
     За  народними  прикметами,  якщо  на  Першу  Пречисту  гарна  погода  -  вся  осінь  буде  гарна.

[color="#ff0000"][b]21  вересня  –  Різдво  Пресвятої  Богородиці
           і  «Друга  Пречиста»
[/b][/color]
       Двадцять  першого  вересня  відзначають  Богородичне  свято  –  [b]  Різдво  Пресвятої  Богородиці,  або  у  народі  "ДРУГОЇ  ПРЕЧИСТОЇ".  [/b]Це  свято  ще  називають  [b][i]“осениною”[/i][/b]  –  адже  цього  дня  за  народним  календарем  настає  осінь.
     
       За  церковними  переказами,  Богородиця  народилася  за  тих  часів,  коли  релігія  була  в  занепаді.  Марія  була  обрана  на  роль  матері  Ісуса  Христа,  оскільки  була  дуже  благочестива.  Вона  слухняно  навчалася  в  монастирі,  сумлінно  вивчала  Святе  Письмо,  а  отже,  якнайкраще  підходила  для  виконання  важливої  місії  народження  Сина  Божого.  На  [b]Другу  Пречисту[/b]  українці,  возносячи  молитви  Господу,  завжди  зверталися  і  до  [i]Пріснодіви  Марії[/i]  —  благодатної  заступниці  та  охоронниці  людей,  Богородиці,  яка  стала  об’єднуючим  началом  між  Богом  і  родом  людським.
   [b][i]  Богородичні  свята[/i][/b]  пишно  відзначаються  у  місцях,  де  освячувалися  церкви  на  її  честь.  [i]Храмові  (престольні)  свята  [/i]проходили  з  богослужінням  і  наступною  за  ним  трапезою.  Обов’язково  влаштовували  гостини,  їздили  до  родичів  у  інші  населені  пункти,  відвідували  близьких,  кумів,  сватів.  Престижним  у  селах  (та  й  у  містах  теж)  вважалося  прийняти  на  храм  якомога  більше  гостей.
           Свято  [b]Другої  Пречистої[/b]  традиційно  вважається  жіночим  святом,  коли  жінку  належить  вшановувати  як  продовжувачку  роду.  Це  свято,  очевидно,  успадковує  давнє  арійське  [b][i]"свято  Рожениць"[/i],[/b]  коли  наші  предки  висловлювали  подяку  “польовим  духам”,  тобто  опікунам  нив  та  врожаю,  а  також  праслов’янському  [b][i]«Дід-Ладові»(РОДУ)  ,[/i][/b]  що  спочатку  засівав    і  пророщував  зерно,  а  потім  поливав.
       Жiнки,  в  яких  немає  дiтей,  справляють  обiд  i  запрошують  бiдних  —  [i]«щоб  молилися  Богородицi  за  їхніх  дiтей».[/i]  Такi  жiнки  також  замовляють  Службу  Божу  в  церквi,  а  пiсля  богослужiння  запрошують  людей  до  себе  на  обiд.
     Кажуть,  що  молитви  до  Пресвятої  Богородиці  майбутніх  матерів  про  здоров’я  та  щастя  дітей,  на  яких  вони  чекають,  у  цей  день  мають  особливу  силу.  
     [b]  [i]  Різдво  Пресвятої  Богородиці  [/i][/b]відзначається  як  свято  справжньої  радості.  У  ці  дні  не  працювали,  не  постували,  а  після  молитов  у  храмі  збирали  веселі  гостини.  Урочистості  підкріплювалися  святковим  застіллям.  Окрім  обов’язкових  рибних  страв,  готували  всілякі  м’ясні:  борщ  із  свининою  чи  птицею,  печеню  чи  то  «душенину  з  м’ясом»,  різноманітну  городину,  фаршировану  м’ясною  начинкою,  голубці,  пироги,  млинці,  вареники.  
Звичайно,  багато  страв  готували  і  з  сиру.  Цей  сезон  передбачає  широке  вживання  свіжих  овочів  і  фруктів.  Усе  це  активно  використовувалося  в  народній  кухні  в  Україні  на  храми  Другої  Пречистої.
[b][i]На  Другу  Пречисту  [/i][/b]припадає  і  останній  термін  заготівлі  чарівного  зілля.  Вважалося,  що  зібрані  між  Першою  і  Другою  Пречистими  приворотні  трави  мали  особливу  властивість  привертати  хлопця  до  дівчини  (чоловіка  до  жінки)  і  навпаки.  Тим-то  й  були  зумовлені  останні  походи  по  калину  й  барвінок.  Проте  дітям  забороняли  ходити  польовими  та  лісовими  дорогами,  бо  “там  вужі  сушаться”.
Також  з  цього  дня  (а  деінде  з  «Семена»)  вже  можна  було  засилати  сватів  до  дівчат.  [b][i]“Прийшла  Пречиста  –  принесла  старостів  нечиста”.  [/i][/b]Якщо  ж  молоді  вже  зіграли  весілля,  то  в  цей  день  до  них  у  гості  йде  рiдня,  а  молодим  треба  звiтувати  перед  гостями  про  своє  подружнє  життя.  Молоді  також  йдуть  в  гості:  як  правило,  до  батькiв  молодої  разом  з  свекром  i  свекрухою  для  встановлення  та  пiдтримки  добрих  стосунків  мiж  невiсткою  та  батьками  чоловiка  і  мiж  родинами  сватiв.
                   Під  цю  пору  зазвичай  холоднішає,  дні  стають  похмурими,  йдуть  дощі.  До  Другої  Пречистої  годилося  повністю  викопати  бульбу  і  засіяти  землю  житом.
Для  пасічників  це  був  останній  термін  утеплення  вуликів  на  зиму,  а  власники  овець  завершували  удруге  їх  стригти.
           Жінки  зустрічали  осінь  біля  води,  примовляючи:
 
[color="#ff0000"][i]«Богородице  Пречиста,  позбав  нас  суєти,
 намовляння  відведи,  моє  життя-буття  освіти».[/i]
[/color]
[b]Прислів'я  і  приказки  про  Другу  Пречисту:[/b]

[color="#ff0000"][i]Прийшла  [b]Перша  Пречиста[/b]  –  одягла  природа  намисто,
 прийшла  [b]Друга  Пречиста[/b]  –  взяла  комара  нечиста,
 прийшла  [b]Третя  Пречиста[/b]  –  стала  діброва  безлиста.
Прийшла  [b]Пречиста  [/b]–  на  дереві  чисто,
 а  прийде  [b]Покро́ва[/b]  –  на  дереві  голо.
[b]А  ще  Пречиста[/b]  –  картопля  чиста.
[b]Перша  Пречиста[/b]  жито  засіває,
 а  [b]Друга[/b]  –  дощем  поливає.
[/i]
(За  виданням  [b]"За  нашим  звичаєм  Бога  величаєм:Осінь"[/b].  -  Львів:Сполом,2015)

[color="#ff0000"][b]УВАГА!  прослухати  радіопрограму  у  авторському  звучанні  можна  за  посиланням  на  сайті  радіо  "Воскресіння"  у  тегах  авторської  сторінки  "Ірина  Вовк":
[/b]
http://www.rr.lviv.ua/podcasts/prechysti-v-ukrajinskomu-narodnomu-kalendari/

[/color]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751662
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 22.09.2017

Ірина Вовк. Дивіться на робота марки «ІРИНА»…

Дивіться  на  робота  марки  «Ірина»:
Програма  насичена,  якість  відмінна.
Крок  вліво,  крок  вправо  і  розмах  руками
Від  хати  до  хати,  від  брами  до  брами.
Вже  кроки  сталеві  вгинають  алеї,
Лунають  у  закутках  в  ріднім  музеї.
З  роботи  додому  щовечір,  щоднини,  -
Дивіться  на  робота  фірми  «Ірини».
Продовжимо  далі.  Натиснем  педалі.
Настроїм  машинку  на  довгу  зупинку.
Наш  робот  чекає  –  трамвая  немає.
Десятої  швидкості  хід  набирає.
Горять-випромінюють  ілюмінатори,
Машина  пірнає  в  програму  «аматори»,
І  струми  потужні  пронизують  простір:
Вже  робот  залізо,  червоне  від  злості...

Залізо  повзе  опівночі  до  ліжка,
І  сниться  залізу  суцільна  задишка.
Ще  подих,  ще  порух  рукою,  ногою.
Коли  вже  наступить  програма  спокою?
Програма  спокою,  де  розум  і  міра,
[i]Не  марка,
 не  фірма,  
не  робот,
[b]  а  Іра.[/b]

(З  першої  збірки  [b]"Дзеркала".[/b]  -  Львів:Каменяр,1991)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751559
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 21.09.2017

Ірина Вовк. "Ну, що ж стріляй! Так навіть буде краще…"

Ну  що  ж,  стріляй!  Так  навіть  буде  краще:
не  встигне  й  відболіть  –  розверзнеться  пітьма.
Ти,  щастячко,  чиє?  Злиденно  струменяще  –  
катма  в  тобі  зізнань,  то,  може,  й  куль  катма!

Розщедрись,  не  скупись,  з’явись  на  полі  бою,
рви  тіло  на  шматки,  впивайся  і  ярій!
А  хоч  би  й  був  у  нас  єдиний  дух  з  тобою,
А  хоч  би  й  вирував  у  душах  буревій.

Я  чую  поклик  сурм.  Наладьмо  лук  і  стріли,  
нагострені  мечі  виймаймо  із  піхов!
Це  буде  чесна  гра:  про  те,  що  в  нас  убили
високе  і  терпке,  і  тепле  ...    як  любов  ...

І  ось  уже  не  ми,  а  наші  подоби́зни,
огорнуті  в  пітьму,  у  латах  і  в  броні  –  
на  ближніх  і  близьких  із  чарою  трути́зни
навально  летимо  в  пекельному  вогні.

[i](Зі  збірки  "Семивідлуння"[b][/b].  -  Львів:Каменяр,2008)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751346
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 20.09.2017

Ірина Вовк. "Люблю блукати Стрийським парком…"

Люблю  блукати  Стрийським  парком,
вести́  з  ним  німий  діалог.
Він  мудрий…

-  Знаєш,ще  так  мало  зроблено.
-  [i]Стережися,  бо  все  минуще…[/i]
-  Але  ж  і  ти  покорився  осені.
-  [i]В  мене  вона  не  остання.[/i]
-  Хизуєшся?
-  [i]Заздрю.  Ти  тлінна,  наче  отой  листок,
що  вчора  брунькою  звався,
а  зараз  спадає  долу…[/i]
-  Що  тобі  з  нього?
-  [i]А  хто  ж  мене  грітиме  до  весни…[/i]

(З  першої  збірки  "Дзеркала".  -  Львів:Каменяр,1991)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751206
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.09.2017

Ірина Вовк. «… І ПОШЛЮ НА ВАС ЗМІЯ» АБО ЩИТ ДЛЯ ДРАКОНА

У  1979  році  у  Львові  при  Будинку  Вчених  був  створений  єдиний  (серед  10-и  існуючих)  україномовний  аматорський  театр  "МЕТА"  -  Молодіжний  Експериментальний  Театр  Аматорів.  Ним  керував  тоді  ще  молодий  актор  театру  ім.  Марії  Заньковецької,  тепер  уже  народний  артист  України  -  Григорій  Шумейко.  Деякі  творчі  роботи  допомагав  втілювати  народний  артист  України  ,  лауреат  Шевченківської  премії  Богдан  Козак.  У  доробку  театру  були  перші  в  Україні  інсценізації  "Марусі  Чурай"  Ліни  Костенко  та  "Собору"  Олеся  Гончара,  а  також  "Дорога"  за  новелами  Василя  Стефаника,  "Вертеп"  Валерія  Шевчука,  "Свіччине  весілля"  Івана  Кочерги  та  багато  інших  вистав."МЕТА"  виховала  два  театральних  покоління  своїх  дітей  та  внуків:  театри  "Нова  МЕТА"  та  "Юна  МЕТА".  Протягом  майже  сорокалітнього  творчого  шляху  "МЕТА"  відроджувала  у  Львові  народні  різдвяні  "Вертепи"  та  купальські  забави  у  Нижньому  Синьовидному  у  Карпатах,  Гідропарку  на  Дніпрі  (1989),  Ченстохові  (1991)  на  зустрічі  з  Папою  Іваном-Павлом  ІІ,  та  на  Львівському  Знесінні  (1991).
Тепер  нові  поколінні  "Метян"  продовжують  наш  театральний  досвід.
 Вірш    «…  І  ПОШЛЮ  НА  ВАС    ЗМІЯ»  АБО  ЩИТ  ДЛЯ  ДРАКОНА  -  відголосся  моєї  присутності  у  цьому  рідному  мені  творчому  колективі  з  1987  року.  Починала  я  з  ролі  Дракона  у  однойменній  виставі  за  повістю-казкою  Юрія  Винничука.  Ця  вистава  принесла  театру  звання  народного  у  квітні  1988  року,  а  також  її  побачило  Ченстохово  у  пам'ятному  1991  році.

[b][i]«…  і  пошлю  на  Вас  змія…»
(Святе  Письмо)
[/b]
   [color="#ff0000"]  моїм  побратимам  [b]по  виставі«Дракон»[/b]  
     у  львівському  аматорському  театрі  «МЕТА»
присвячується[/color]

«…Мені  часто  вночі  сниться,  що  я  метелик  –
 і  пурхаю  серед  квітів.
Це  –  найсолодші  сни…  
А  коли    прокидаюся,  то  не  відразу  можу  збагнути,
хто  я…  Чи    д  р  а  к  о  н,  якому  наснилося,  
що  він  метелик  ,  чи    м  е  т  е  л  и  к,
якому  сниться,  що  він  дракон?»

(З[b]  монологу  Дракона[/b]  за  однойменною  повістю  Юрія  Винничука)  
[/i]
Я  покличу  сюди  метелика  
із  предивної,  ластівко,  казки  –
аби  теплі  його  окраски
нам  розрадили  цю  холоднечу,
вколисали  мою  малечу
веселковими  барвами  літа  –  
із  блавату  і  буйного  жита,
і  любистку,  і  запаху  м’яти…
Я  покличу  його  на  свято  
доброти  і  безмежної  ласки,
аби  втішні  видіння  казки
розбудили  тьмяну  порожнечу
і  пом’якшили  біль  утрати…

…  Перед  тим,  як  стати  м  е  т  е  л  и  к  о  м,
десь  у  казці  він  жив  д  р  а  к  о  н  о  м  –  
як  дитина,  безоборонним,
чи  поетом,  чи  то  пустельником…    
Мав  печеру…  і  мав  озерце,  
і  бездонної  синяви  серце,
що  дзвеніло  церковним  дзвоном
над  землі  благодатним  амвоном,
пориваючи  зорі  квітчасті  –  
і  над  людом  червивої  масті,
понад  привидом  честі  і  власті,
що  потворить  святу  ікону,
повечерявши  свіжим  причастям
із  Великої  Букви  Закону…

…  Та  як  завше  ведеться  у  казці
не  судилося  вмерти  дракону,
а  вертати  до  крил  і  до  цвіту,
і  розносити  маєво  літу,
відсьорбнувши  із  княжого  келиха
власних  віршів  шумкі  переброди:

[color="#ff0000"][i]«…  Я  покличу  сюди  метелика
у  князівство  пресвітле,  Люботин,
де  беззбройність  Дракона  й  Пустельника,
Князя  гнів  і  страх  Воєводин…
Тут  земля  –  лиш  барвиста  плаха,  
та  найменше  життя  –  безсмертне,
і  безстрашно  повзе  комаха
перед  очі  Дракона-поета!
Написати  б  про  неї  вірша,
чи  поему,  чи  навіть  притчу,
де  комаха  в  сто  крат  сильніша
за  прославлену  міць  чоловічу…
Прочитаю  очима  Пустельника
всі  закони  і  протизакони  –
є  Дракони  –  за  суттю  Метелики,
а  є  люди  –  за  суттю  дракони!»*[/i]
[/color]
…Хай  боронять  святі  ікони
світ  Драконів
і  світ  Метеликів…

…  Я  покличу  сюди  метелика…  



[i]*тут  цитується  авторська  адаптація    поезії  Наталії  Дзюбенко  як  прологу  до  вистави  «Дракон»  на  сцені    Молодіжного  Експериментального  Театру  Аматорів  «МЕТА»  (Львів,1987рік).  
[/i]
[i](Зі  збірки  [b]"...І  все  ж  -  неопалима".[/b]  -  Львів:Логос,2000-2001)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751048
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 18.09.2017

Ірина Вовк. "Храни мене, мій Ангеле, храни…"

[b][i]«…приходиш  ти,  Надіє,
дочко  Бога…»
(Богдан-Ігор  Антонич)
[/i][/b]
Храни  мене,  мій  Ангеле,  храни
супроти  чарів  Змія-Сатани,
у  чарі  з  рук  його  не  видно  дна:
мутне  вино  –  вина  моя  страшна.

…По  сліду  –  слід  і  світ  –  з  низьких  воріт,
з  чумних  боліт  чумою  зачуміло:
камінний  хрест    -  на  весь  твій  родовід,
камінну  душу  та  в  камінне  тіло.
Ти  тричі  камінь…  Камінь!  А  душа
гріхом  пекельним  мучиться  чужа,  -
спиває  кров  останнього  з  ягнят,
втікає  під  покров  спасенних  хат
послухати,  як  празно  дзвони  б’ють,
коли  ведуть  ягня  на  страсну  путь…
Падуть  гріхи  ягнятком  із  дзвіниць  –  
і  ти  падеш  хрестом  камінним  ниць,
а  з  тіла  велетенського  Вужа
крилата  вивільняється  душа,  -
о  не  оплакуй  тіло,  а  пророч:
[i]«Поріг  кривавий,  Боже,  перескоч!
вмочи  невинне  тіло  в  кров  мою  –  [/i]
[i]В  Отця
І  Сина
Й  Духа
ві-ру-ю»![/i]

Храни  мене,  мій  Ангеле,  храни
супроти  чарів  Змія-Сатани,
бо  в  отрочати  мого  (і́м’я  рек)
ознака  крил  божественних  Лелек.

…І  Дух  Лелеки,  Предок-богатир
тобі  святочний  піднесе  потир:
відпий,  відпий  цю  чару  аж  до  дна  –  
гранат  гіркий,  нектар  сього  вина,
аби  у  страсні  дні  і  дні  спасень
зійшло  на  тебе  чудо  воскресень!

Переступлю  поріг  –  яка  розлога
У  світ  широкий  стелиться  дорога…

…Скалічена,  впосліджена,  убога
Вертаєш  ти,  Надіє,  дочко  Бога!..

[i](Зі  збірки  [b]"Самоцвіти  сокровення".[/b]  -  Львів:Сполом,1997)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750893
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 17.09.2017

Ірина Вовк. JOHANN WOLFGANG VON GOETHE «FAUST»

           [color="#ff0000"][b]  [i](фрагмент  фіналу)
[/i][/b]
Так,  думці  тій  я  вірний  буду  всюди  –  
Пізнав  нарешті  мудрості  земні:
Що  жити  вільно  будуть  ті  лиш  люди,
Хто  кожен  день  свій  проведе  в  борні.

Життя  в  борні  невпинній  і  суворій
Дитя,  юнак  і  старець  хай  ведуть,
Щоб  я  побачив  в  силі  пречудовій
Мій  вільний  край  і  мій  щасливий  люд.

Тоді  би  я  сказав:  жаданна  мить,
Затримайся,  чудова,  зупинись!
І  не  наважився  потік  віків  би  змить
Мої  сліди,  що  залишив  колись.

В  жаданні  щастя,  в  тій  хвилині
Найвищу  мить  я  відчуваю  нині.[/color]

[i](Шкільний  переклад  з  оригіналу  1980  р.  Увійшов  у  двотомник  [b]«Сонцетони.  Тон  Перший  –  Поетичний»[/b].  –  Львів:Сполом,2016)
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750783
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.09.2017

Ірина Вовк. "У ВІНОК ШАШКЕВИЧУ"

[b][i]«…Гадкою  крепков  тьми  світа  розмести…»
(Маркіян  Шашкевич.  «До  ***»)
[/i][/b]
Відкинь  той  камінь,  що  ти  серце  тисне,  -

Глянь,  Маркіяне,  літо  буйнолисте
На  гробівці  ссилає  світ  небесний.
Хто  вміє,  Маркіяне,  той  воскресне
Посеред  тьми  довічної  неволі
Блаженства  смерті…Хоч  би  і  поволі
Той  промінь  сонця  пустку  оживляє  –
Хвала  уму,  що  зерням  проростає
У  душі  кволі,  в  ланцюги  заперті…
Ми  –  не  неволі  діти,  ми  одверті
Провісники  прийдешніх  божих  ласк
Для  руської  землі  батьків  спочилих,
Ми  –  барвінковий  цвіт  на  їх  могилах,
Той  цвіт,  що  й  на  морозі  не  зів'яне  –
Живуча  зелень  серед  Страсних  Пасх…

Двигне́ться  мисль,  оновлена  крізь  час  –
І  зрушить  камінь:  з  світа  тьми  постане
У  Руській  Трійці,  вольно,  без  прикрас  –
Твій  Дух  і  плоть…  і  віра,  Маркіяне!

[i](Зі  збірки  [b]"Обрані  Світлом".[/b]  -  Львів:Сполом,2013)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750627
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.09.2017

Ірина Вовк. "СІЄ СОНЕЧКО СВІТЛО ПРОМІННЕ…"

[color="#ff0000"][i]У  Львові  стартує  ХХІV  щорічний  Форум  видавців.  До  днів  Форуму  буду  видруковувати  на  Сайті  Поезії  свою  громадянську  лірику,  бо  поети  у  всі  часи  є  виразниками  ідей  суспільства,  в  якому  живуть.  Думка  про  ідею  "мистецтва  для  мистецтва"  ефемерна,  бо  саме  мистецтво  -  це  відголосся  на  потреби  соціуму.  Отож,  в  поезії  акумулюються  всі  видимі  і  невидимі  суспільні  процеси,  найважливіші  на  відповідний  момент  ЧАСУ.  В  цьому  розумінні  я,  як  і  всі  інші  творці  Слова  -  соціально  заанґажована.  В  моїй  поетичній  скарбниці  є  присвяти  великим  ПОЕТАМ,  на  творчості  яких  формувалося  багато  поколінь  обдарованих  поетичним  даром  українців.  
Коли  відбуваються  зміни  суспільних  щаблів  розвитку  держави  -  поети  завжди  йдуть  у  передніх  лавах  борців.Так  було  колись,  так  є  і  зараз.[/i][/color]

                                           [b]СВІТЛО  ПРИЙДЕШНОСТІ[/b]

[b][i]«…з  давніх  брудів  і  думка  розкута,
           Ожиємо,  брати,  ожиєм!»
       Іван  Франко[/b]
[/i]
Сіє  сонечко  світло  промінне  –  добри́день  вам,  люде,  –
О…  такого  дзвінкого  світання  мо’    більше  й  не  буде!..
Отакої  ярко́ї,  картинної  світо-заграви,
Отакої  вогненної,  всеобійме́нної  лави…

…Бо  то  справді  нечувана  розкіш  –    
                 вслухати  пташині  тріолі  –  
Цей  гучний  наростаючий  гомін  вселенської  волі…
На  річки  і  поля,  на  ліси  і  степи…  і  озера  –  
-  З  добрим  ранком,  Земля!  
                                                   (…І  міста  українські…  і  села)…

Ми  з  Любові  всебожої  зроджені,  з  нею  у  серці
Сто  доріг  перейдем,  сто  життів  покладем  в  щирім  герці..
Та  однак,  хто  побачити  встиг  це  умите  у  росах  світання,
Закарбує  собі  дивний  образ  повік,
         хоч  би  й  стала  хвилина  остання…

Сонце,  сонечко…  світло  жарке    
молодого  п’янкого  цвітіння  –  
Ти  веселе  таке,  ти  щасливе  таке  –  
як  щасливе    н  о  в  е    покоління,
Що  не  знає  оков,    ні  чужинних  підков,  
що  не  знає  нічого  про  пута…
А  лиш  знає  про  Слово  священне  –  Любов,
                                       [i]  «з  давніх  брудів  і  думка  розкута…»!    [/i]    

…О,  нещасні  людці  у  кровавій  ріці
 вод  торішніх,  мутни́х  –  
                                                                                               стережіться!
Доки  Сонце  кидає  святі  промінці  –  
оживайте  і  жийте…
                                                                                        ...й  боріться!..
20.07.2017р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750500
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 14.09.2017

Ірина Вовк. "… А серденько, серденько… все-таки б'ється воно"

...  А  серденько,  серденько...  все-таки  б'ється  воно  –
сльотливе,  як  осінь,  як  листя  осіннє,  тремтливе...
Той  трепіт,  той  шепіт  –  то  примха  осінньої  зливи  –
жбурляти  багрянець  у  сіре,  старе  полотно...

Що  туга  осіння,  що  смуток  терпкий  трепетання
над  всім  найдорожчим,  що  досі  у  серці  жило!
Та  крихітка  сонця  сьогодні,  і  справді,  остання,
а  серденько,  серденько  –  листям  шорстким  замело.

...  О  чорная  в'юго,  о  віхоло  сонного  листя,
жаских  інтонацій  невольно  розсипана  креш  –
стелися  під  ноги  і  Божому  дню  помолися,
бо  долі  осінніх  падінь  не  уймеш,  не  минеш!

Осінньої  зливи  примхливе  крапливе  бельканто,
а  в  серденьку,  в  серденьку  –  літо  стриножених  свіч...
Не  варто  й  казати,  вражати  уяву  не  варто,
як  січа  осіння  зрива  наші  голови  з  пліч.

Така  вже  негода!  –  розбите,  потрощене  днище,
лиш  рам'я  запалі  роз'ятрених,  мокрих  дерев...
І  ми  вже  не  просто  –  а  вої  у  тім  бойовищі,
а  серденько,  серденько  б'ється  свідомо,  як  лев.

[i](Зі  збірки[b]  "...І  все  ж  -  неопалима"[/b].  -  Львів:Логос,2001)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750383
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.09.2017

Ірина Вовк. "БЛУКАЮЧИМ"

[b][i]„Я  до  тебе  прийду  і  змовкну,
і  нічого  тобі  не  скажу  ...  „[/b]
(Василь  Стус)
[/i]
...  ще  хвилинку,  ще  хвилечку  зважу  –  
я  нічого  тобі  не  скажу  –  
травень  вижухне,  жовтень  пожовкне  –
я  до  тебе  прийду  ...      і  змовкну  ...

Недомовлене,
недосказане  –
ми,  немов  би,  сонця
над  оазами.
Над  квітучими  –
світло  сіється,
(а  над  кручами  вихри  віються!).
Як  закрутить  вже  –
не  розкрутиться,
що  судилося  –  
те  і  збудеться!
Не  відбудешся,  не  відмолишся  –
лиш  пожухлим  стерням  
поколешся  ...
А  поколешся  –  крівця  чорная!
(Бурлакам  земним  воля  вольная)!
Воля  вольная  –  
світ  незайманий,
(доки  світу  край  –
не  займай  мене)  ...

Ми  іще  чужі  –
ми  не  знаємось,
на  земній  межі
повінчаємось  ...
(Бурлакам  земним  Доля  зблу́диться:
що  судилося  –  те  і  збудеться  !..

І  не  край  мене  ...    не  розважуй  –
я  нічого  тобі  не  скажу  ...)  ...

На  межу  твою,
на  пожовклу  –
я  до  тебе  прийду  ...
і  змовкну  ...

[i](Зі  збірки  [b]"Семивідлуння"[/b].  -  Львів:Каменяр,2008)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750258
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.09.2017

Ірина Вовк. "МОЯ ЛЮБОВЕ, СУХОЛИСТА ГІЛКО…"

Моя  любове,  сухолиста  гілко.
Болить  мені  твоя  плакуча  мить.
Якби  ж  то  з  тебе  сотворить  сопілку…
Із  небуття.  Із  праху.  Сотворить.
Які  безодні  і  які  вершини,
Надхмарні  замки,  палі  і  коли́…
Нас  розпинали  ті,  кого  любили,
Нас  воскрешали  ті,  кого  кляли.
Де  вороги,  де  друзі?  –  невідомо.
Бредеш  наосліп,  майже  навмання:
Що  звалось  рідним  –  стало  незнайомим.
Була  чужою  –  думалось,  «своя».
Відлетна  птахо,  сухолиста  гілко,
Розталі  замки,  спалені  мости…
Без  жалю.  Без  ваги.  Творись,  сопілко!
А  там  –  на  безум.  Збудься.  І  лети.


[i](З  першої  збірки[b]  "Дзеркала"[/b].  -  Львів:Каменяр,1991)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750120
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.09.2017

Ірина Вовк. "Таки на осінь меркне Світовид…"

[b][i]«Ладі  й  Море́ні  –
Терновий  огонь  мій»[/b]
          В.Пачовський.*[/i]

Таки  на  осінь  меркне  Світовид…
(Осінній  смутку  мій,  осінній  жалю!)
Немов  оса,  себе  у  серце  жалю,
Коли  марніє  сонця  я́сний  вид…

Небесний  Царю,  Да́ре  світлих  слів  –
В  вінчальному  вінку  –  вінок  терновий…
Корону  Смерті,  рівно  ж  як  Любови,
Море́ні  й  Ладі  міряти  звелів.

Весільний  вальс  похмурої  пори  –
Химерний  час  Морениної  вроди…
Але  й  на  те  існує  Цар  Природи,
Щоб  рівно  поділять  свої  дари.

Немає  ради…Ладонько,  змирись!
Невлад  зі  світом  мліють  чорні  віти.
Десь  тліє  Руєвит  в  руїнах  літа…
За  дар  руїни  Ладу  помолись.

Змарнілі  ви́ди…  Самоцвіти  шат…
Обнови  світла…  Темряви  окови…
Життя  і  Смерть  –  гармонія  Любови  –
В  тім  роді  кревнім  Ладу  ревний  лад.

А  що  нестерпний  колір  тих  оков
Як  осені  й  весні  –зимі  і  літу,
Вінець  терновий  –  доля  самоцвіту  –
На  Смерть  –  Морені,  Ладі  –  на  Любов!

[color="#ff0000"][i][b]«Ладі  й  Морені  –  терновий  огонь  мій»[/b],  так  називалася  чудово  ілюстрована  збірочка  інтимної  лірики  поета  з  когорти  «Молодої  Музи»,  Василя  Пачовського,  видана  у  1912  році.  Мені  поталанило  тримати  її  в  руках.  Образи  богинь  язичницької  міфології:  [b]Лади  –  богині  Любові,  Злагоди  та  Гармонії,  а  також  Морени  (Марени,  Мари)  –  богині  Смерті[/b],  надихнули  поета  на  чудові  творчі  поетичні  пошуки,  в  яких  і  смисл  людського  буття,  і  духовні  надбання  етносу,  і  любов,  і  еротика,  і  роздуми  над  проблемою  вічного  і  короткочасного  у  світі  Природи  і  Людини.
Йдучи  за  образною  символікою  цієї  збірки,  моя  рання  збірка  інтимної  лірики  дістала  назву  [b]«Самоцвіти  сокровення»[/b].[/i]
[/color]
(Зі  збірки[b]  «Самоцвіти  сокровення»[/b].  –  Львів:Логос,1997).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749992
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.09.2017

Ірина Вовк. "ТІРІТОМБА…" (пісенне, ліричний жарт)

[color="#ff0000"][i][b](з  переспівів  світової  музичної  класики)[/b][/i][/color]

[color="#ff0000"]ІТАЛІЙСЬКА  МУЗИЧНА  КЛАСИКА:  обробка  V.Meglio.
[/color]

Кожен  вечір,  кожен  вечір  йду  до  моря,  -
там  красуня,  як  та  зо́ря...
В  неї  кучері,  мов  сонечко  промінні,
сік  малини  на  устах.

[i]Тіріто́мба,  тіріто́мба,
тіріто́мба  -  
дзвонять  дзвони  в  небесах.

Тіріто́мба,  тіріто́мба,
тірітомба  -
             в  небесах![/i]

Я  на  неї  подивлюсь  -  вона  сміється,
їй  подобаюсь,  здається.
Де  тендітний  тонкий  стан  її  проб'ється,
сміх  злітає,  наче  птах.

[i]Тіріто́мба,  тіріто́мба,
тіріто́мба  -  
дзвонять  дзвони  в  небесах.

Тіріто́мба,  тіріто́мба,
тірітомба  -
             в  небесах![/i]

Раптом  бачу,  наче  дуб  стає  старезний,
її  батечко  кремезний.
Його  тон  не  делікатний,  не  облесний  -  
бук  важкий  в  його  руках...

[i]Тіріто́мба,  тіріто́мба,
тіріто́мба  -  
дзвонять  дзвони  в  небесах.

Тіріто́мба,  тіріто́мба,
тірітомба  -
             в  небесах![/i]

Чим  скінчилось,  догадайтеся  самі  ви  -  
про  лункі  ударів  зливи...
Та  смішливе  біле  личенько  вродливе
сяє  лагідно  в  очах.

[i]Тіріто́мба,  тіріто́мба,
тіріто́мба  -  
дзвонять  дзвони  в  небесах.

Тіріто́мба,  тіріто́мба,
тірітомба  -
             в  небесах![/i]

[color="#ff0000"][b]Запрошую  переглянути  чудовий  атмосферний  відео  інтернет-ресурс,  де  в  часовороті  проглядається  Стара  Італія  та  її  веселі  робітні  люди!  [/b][/color]

https://www.youtube.com/watch?v=lFWumwcnHVA


[color="#ff0000"][b][i](Для  вечора  італійської  музичної  класики  з  голосу  Олександри  Ленишин.  -  Львів,1997)[/i][/b][/color]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749986
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2017

Ірина Вовк. "SÉNZA LÚNA", або "БЕЗМІСЯЧНИЙ НОКТЮРН" (пісенне)

[color="#ff0000"][b][i](З  переспівів  світової  музичної  класики)[/i][/b][/color]

[color="#ff0000"]ІТАЛІЙСЬКА  МУЗИЧНА  КЛАСИКА:
слова  і  музика  Джовані  Д'  Анці[/color]

Безмісячним  ноктюрном,  ноктюрном  самоти
Дме  вітер  семиструнний  -  
Мов  крига,  останнє  "прости"...

Ні!  Навіщо  про  колишнє,  ні!
Не  треба  сліз  невтішних,  ні!
Загубить  пам'ять  давні  дні...

Дні  безумні  -  ревнощі,  страждання,
Тихі  сподівання  -  
на  звуки  ноктюрна  "SÉNZA  LÚNA"...

Ноктюрна  -  без  нас,  без  кохання!


Безмісячним  ноктюрном,  ноктюрном  самоти,  -  
Так  трепетно  і  сумно  -  
де  бродиш,  загублений  Ти...

Ні!  Навіщо  про  минуле,  ні!
Не  треба  мрій  заснулих,  ні!
Навіє  пам'ять  давні  дні...

Дні  безумні  -  зустрічі,  зітхання,
Тихі  сподівання
на  звуки  ноктюрна  "SÉNZA  LÚNA"...

Ноктюрна  -  без  нас,  без  кохання!

https://www.youtube.com/watch?v=eDuwdUIvcpc

[color="#ff0000"][b][i](Для  концерту  італійської  музичної  класики  з  голосу  Олександри  Ленишин,
Львів,1997)[/i]
 
[/b][/color]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749903
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2017

Ірина Вовк. "ГОНДОЛІ-ГОНДОЛІ, ГОНДОЛА…" (пісенне)

[color="#ff0000"][b](З  переспівів  світової  музичної  класики)[/b][/color]

[color="#ff0000"]ІТАЛІЙСЬКА  МУЗИЧНА  КЛАСИКА:  Р.Карозоне

Переспів  тексту  за  Нізом.[/color]

В  легкій  гондолі  леді  привітна
пісню  співає,  п'яна  від  мрій.
Раптом  англійку  пекар  помітив,
з  мо́ста  почав  підспівувать  їй.

В  місячну  ніч  -  ах,  от  в  чому  річ!  -
ніжно  всміхалися  вічка  до  віч.

[i]Го́ндолі-го́ндолі,  гондолі́,
го́ндолі-гондола́...
[/i]
Літо  минуло,  бурі  вляглися,
білі  вітрила  пне  корабель...
Дармо  втікаєш  -  долі  скорися,
леді  примхлива...Озвися,  гей!

В  юних  серцях  -  ах,  де  й  дівся  страх!  -  
Любов  розвилася  в  шлюбних  вінцях.

[i]Го́ндолі-го́ндолі,  гондолі́,
го́ндолі-гондола́...
[/i]

poiskm.net/show/детский.../гондоли-гондола-р-карозоне

[color="#ff0000"][b][i]Для  вечора  італійської  класичної  музики  з  голосу  Олександри  Ленишин.  Львів,1997.
[/i][/b][/color]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749902
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2017

Ірина Вовк. Ейтор Вілла Лобос «BACHIANA №5"

[color="#ff0000"]ЕЙТОР  ВІЛЛА  ЛОБОС.  СОЛОСПІВИ
(з  латиноамериканських  поетів  поч.  ХХ  ст.)[/color]

[b]          БАХІАНА  №5
(BACHIANA  №5)
[/b]
Під  вечір  на  хмарах  рожевих,  прозорих,  
у  простір  фантазії  линуть  чудові…

Ген  місяць  виходить  безконечний,  милий  –  
на  хмарах  під  вечір  він,  на  диво,  звабливий…

…Мов  лагідна  діва,  швидка  і  мрійлива,
що  душа  її  чиста,  предивно  вродлива!

Цей  вечір,  і  місяць,  і  хмари  –  с  в  о  б  о  д  а  !
Кричить  небо  і  зе́мля  –  всеціла  природа!..

Замовкли  птахи  у  сумних  своїх  скрутах.
Відіб’ється  у  морі  все  твоє  багатство  -  
Легке  світло  від  місяця  тепер  збудить  зла  туга,
що  сміється  і  плаче…  О,  чутливе  юнацтво!

Під  вечір  на  хмарах  рожевих,  прозорих,
у  простір  фантазії  линуть  чудові!

[color="#ff0000"][i]Пропоную  послухати  [b]"Бахіану  №5"[/b]  з  інтернет-ресурсом.
Цією  безсмертною  перлиною  світової  класичної  музики
 і  чудовим  щемливим  відеорядом  Квітучої  Природи
прощаюся  з  цьогорічним  Літом!!![/i][/color]

https://www.youtube.com/watch?v=ofJ4SJsgg-U

[color="#ff0000"]Вірш-переспів  під  музику  "Бахіани"  Ейтора  Вілла  Лобоса  знайдете  в  інтернет-ресурсі:  [b]Ірина  Вовк.  Артбесіда.[/b]
[/color]
https://www.youtube.com/watch?v=bQOnKcpuKRI  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749770
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.09.2017

Ірина Вовк. Ейтор Вілла Лобос «О PALLIDA MADONNA»

[color="#ff0000"][i]У  Львові  кінця  90-их  були  дуже  популярні  консерваторські  концерти  зарубіжної  класичної  музики.  Мені  поталанило  перебувати  у  гущі  цих  мистецьких  подій.  Тоді  доля  мене  звела  із  випускницею-вокалісткою  Львівської  консерваторії  Лесею  Ленишин,  для  якої  я  писала  тексти-переклади  вокалізу  на  українську  мову  з  різних  мов  світу.  Для  неї  ж  і  підготувала  опосередковані  переспіви  з  латино-американських  поетів  для  концерту  бразільської  музики  Ейтора  Вілла  Лобоса.  Це  був  знаменний  для  Львова  концерт.  Один  з  цих  переспівів  знайдете  у  мене  на  сторінці  [b]"Ти  перейшов  цей  квітник".[/b]

www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731340

 Тепер  наступні...
Залишається  сказати,  що  Леся  Ленишин  на  даний  час  -  солістка  хору  Амстердамської  опери.
[/i]
[/color]
[color="#ff0000"]ЕЙТОР  ВІЛЛА  ЛОБОС.  СОЛОСПІВИ
(з  латиноамериканських  поетів  поч.  ХХ  ст.)
[/color]
         [b]„О  БЛІДА  МАДОННО”
     («О  PALLIDA  MADONNA»)
[/b]
О  бліда  Мадонно  моїх  мрій,
о  прекрасна  дочко  гір  Еньганді...
Чи  троянди  всього  світу  варті
твоїх  стіп  –  у  блідості  своїй?

О  натхненна  Музо,  ружо  біла,
щось  співа  тобі  Давида  ліра!

Знов  у  груди  хвиля  підступа,
ніч  росою  виповнила  чари...
Ти  піднеслась    в  и́  с  о  к  о  –  над  хмари  –
ген  у  небі  світиться...  с  т  о  п  а...

muznew.me/?...Эйтор+Вилла-Лобос+-+Asawa%2C+Brian

(Зі  збірки  інтимної  лірики  [b]"Самоцвіти  сокровення"[/b].  -  Львів:Логос,1997).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749757
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.09.2017

Ірина Вовк. "Осінній вітрище суворо шмагає у спину…"

Осінній  вітрище  суворо  шмагає  у  спи́ну,
Над  прірвою  зливи  розкриті  зонти,  як  щити…
Як  хочеться  Сонця  –  хоч  крихту  малу,  хоч  краплину,
Впіймати  б  у  руки  і  з  нею  по  зливі  пройти.

Шукаю  те  сонце  в  зіницях  чужих  перехожих,
Їм  холод  і  хмари  навіяли  сум  на  чоло.
А,  може,  не  сум…  Може,    згадку  про  втрачене,  може…
Про  те,  що  як  літо  пригріло,  а  потім  пройшло…

І  кроки,  мов  громи,  вдаряють  у  зірване  листя.
В  осколках  багрянець  спадає  додолу,  як  скло…
Шукаю  стежки,  на  яких  ми  колись  не  зійшлися  –  
там  сходило  Сонце!..
То,  може  б,  і  зараз…  зійшло…

[i]З  раннього.[/i]
(з  першої  збірки  [b]«Дзеркала»[/b].  –  Львів:Каменяр,1991)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749599
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.09.2017

Ірина Вовк. "КВІТУЧІ МИТІ В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (продовження4)

                   [b]ШЛЯХТАНКА  МАРІЯ  ПОТОЦЬКА  -  "ТРОЯНДА  З  ФОНТАНУ  СЛІЗ"[/b]

Окремою  гілкою  цього  хронологічного  дерева  слід  розглядати  [b]Кримське  ханство[/b],  що  входило  у  склад  Турецької  держави.  Сюди  зачислюємо  під  XVI  ст.  історію  епічної  [b]Марусі-Богуславки[/b]  та  історію  двох  перекопських  ханів  -  Сахиб-Гірея  та,  вочевидь,  його  потомка  Керім-Гірея.  Перший  -  був  і  сином  українки,  і  дружину  мав  українського  походження.  Другий  -  став  відомим  Україні  як  володар  столиці  Кримського  ханства  Гіреїв  -  Бахчисараю  через  трагічну  історію  його  кохання  до  [b]шляхтанки  Марії  Потоцької.[/b]  Ми  прихильні  думати,  що  та  Марія  Потоцька  (відома  в  історичній  легенді  Бахчисараю  під  іменем  "Діляри-Бікеч")  належала  до  знаменитого  роду  Потоцьких,  що  оселився  саме  в  Галичині,  а  не  до  маєтних  володарів  Умані  (як  твердять  деякі  дослідники),бо  саме  з  Галичини  її  могли  викрасти  татари-  людолови  в  числі  тих  кількох  нападів  на  Королівську  Землю*5,  які  зафіксовані  в  документальних  джерелах  серединою  XVIII  ст.  Тому  ім'я  [b]Марії  Потоцької-Бахчисарайської  "Діляри-Бікеч"[/b]  входить  в  хронологію  нашого  дослідження.  Хоч  в  поетичному  розумінні  їй  поталанило  більше  за  інших  (йдеться  про  "Бахчисарайський  фонтан"  Пушкіна  та  "Кримські  сонети"  А.Міцкевича),  проте  історичний  фактаж  про  неї  дуже  скупий:  загинула  від  руки  суперниці,  ставши  жертвою  гаремної  інтриги  в  1764  р.  В  тому  ж  1764  р.  поруч  з  мавзолеєм-"дюрбе"  улюбленої  жінки  в  південній  частині  "Хан-Сараю"  хан  Керім-Гірей  звелів  збудувати  Фонтан  Сліз  як  символ  невимовної  туги  і  жалю  за  втраченим  коханням.  
Сльози  Фонтану  постійно  омивають  дві  нев'янучі  троянди  (пурпурову  "кольору  пристрасті"  і  жовту  "кольору  розлуки"),  а  нижній  надпис  Фонтану  Сліз  промовляє  до  прийдешніх  поколінь  словами  корану  -  священної  книги  мусульман:  [b][i]"Там  праведні  будуть  пити  воду  з  джерела,  що  називається  Сенсебіль*6,  Фонтан  Сліз".[/b][/i]
Трагічним  видається  нам  життя  українських  посестер,  яких  лукава  Доля-"Кисмет"  закинула  на  землю  османських  та  кримських  володарів,  наділила  їх  більшою  владою  і  пов'язала  з  чужинцями  шлюбними  вузами.  І  все  ж  …  Даремно  не  проливаймо  за  ними  сліз  біля  джерела  "Сенсебіль"!  Адже  окрім  пожиттєвої  тяжби  від  чужої  ментальності,  докорів  сумління  від  переходу  у  віру  Аллаха  і  болісної  ностальгії  за  Рідним  Краєм,  були  в  житті  цих  божих  обраниць  і  світлі,  і  безмежно  щасливі  миті.  …  Річ  у  тім,  що  в  Османській  імперії  на  жінку  дивилися  інакше,  як  у  нас  в  Україні.  Варто  було  султанові  провести  ніч  з  наложницею  --  вона  відразу  ж  оточувалась  повагою,  прислугою  і  різноманітними  почестями;  варто  було  народити  наложниці  дитину  -  вона  відразу  ж  ставала  вільною  і  вважалася  жінкою  володаря  (ці  норми  шаріату  поширювалися  на  всі  станові  касти  мусульманського  світу).  Ці  факти  використали  у  своїх  романах  і[b]  [i]О.Назарук,  і  С.Плачинда,  і  П.Загребельний,  і  З.Тулуб,[/i]  [/b]аби  показати  не  тільки  складність  умов  гаремного  життя,  в  яких  боролися  за  право  бути  першими  їх  історичні  героїні,  але  й  ту  щасливу  можливість  Долі  досягати  цієї  першості  в  любові  до  своїх  "коронованих"  чужинців-чоловіків,  в  обов'язку  подружньої  жінки,  у  щасті  материнства.  Тим  то  Доля-"Кисмет"  українських  султанок  є  Долею  непересічних  особистостей  із  сильною  волею,  глибокою  емоційною  вдачею  і  загостреним  почуттям  жіночості.Вважаймо  ці  риси  етногенетичною  характеристикою  жіночої  української  породи.  На  підтвердження  цієї  думки  -  дослідження  з  української  "етнології  та  етнографії"  у  "Матеріалах"  Хведора  Вовка.  А  те,  що  українське  жіноцтво,  на  відміну  від  безмовно  покірних  жінок  Сходу,  виявляло  в  умовах  тотального  рабства  і  жорстких  законів  мусульманського  сімейного  права  відносну  непокору  і  почуття  власної  гідності  (ці  риси  утвердилися  в  наших  жінках  на  грунті  споконвічної  боротьби  України  за  свою  незалежність,  а  також  в  умовах  доволі  самостійного  її  положення  щодо  чоловіка  в  українській  сім'ї)  -  то  це  ще  більше  загострювало  потяг  до  них  мусульманських  можновладців  по  принципу  "приборкання  непокірної"  …

[i][color="#ff0000"][b]Метою[/b]  [/color]драматичної  феєрії  [color="#ff0000"][b]"Епохи  в'янучих  троянд.  Країни  гінекеїв"[/b]  [/color]було  прагнення  зібрати  цих  непересічних  українських  жінок  докупи  (аби  розвіяти  міф  про  Роксолану  як  про  єдину  українську  султану)  і,  використавши  відомі  та  і  невідомі  факти  їх  історичних  (чи  то  легендарних  -  щодо  Марусі  Богуславки)  біографій,  показати  кожну  з  них  у  неповторному  кольорі  її  "цвітіння",  а  в  цьому  розумінні  і  винятково  значиму  за  своїм  призначенням  на  Землі  їхню  "посестринську  Долю-"Кисмет".  Не  обійшлося  без  вироблених  літературою  стереотипів:  ідеться  про  імена  Насті  Лісовської  та  Насті  Повчанської  "Гюль-Хуррем",  про  певні  сюжетні  запозичення  та  функціональне  навантаження  відомих  із  романів  другорядних  дійових  осіб.  На  тому  акцентую  свідомо  як  на  факті  позитивно  засвоєної  літературної  традиції  та  письменницького  досвіду  попередніх  поколінь.
 …  А  поза  тим  кожна  із  Троянд  дорога  мені  по-своєму,  бо,  зрозуміло,  перш  ніж  доступитися  до  кожної  із  цих  королівських  квіток  у  неперевершені  миті  їх  цвітіння,  ними  треба  було  дуже  тяжко  і  довго  відболіти  …[/i]

ПРИМІТКИ

*5  [b]"Королівська  Земля"  [/b]-  так  в  тогочасних  документах  називали  землю  Західної  України.

*6  [b]"Сенсебіль"[/b]  -  за  вірою  мусульман,  одне  з  райських  джерел,  з  котрого  п'ють  воду  душі  праведників,  що  впали  за  віру  Аллаха.



(За  виданням  [b]"Епоха  В'янучих  Троянд"[/b](історична  драма).  -  Львів:Сполом,2014).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749598
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 07.09.2017

Ірина Вовк. "КВІТУЧІ МИТІ В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (продовження3)

У  другій  половині  XVII  століття  жив  у  Парижі  французький  географ,  видавець  і  книгар  Дюваль,  який  випускав  переважно  мапи-карти  і  "летючі"  листівки.  Як  стало  відомо  з  публікації  Ілька  Борщака  у  львівському  двотижневику  "Назустріч"  (1935,  №  4),  найбільший  прибуток  принесли  Дювалю  його  "Географічні  таблиці,  зложені,  щоби  пізнати  на  мапах  головні  країни  та  міста".  В  одній  з  таких  "Географічних  таблиць"  була  вміщена  "Історія  турецького  султана  Ібрагіма",  яка  проливає  світло  на  ще  одну  досі  незнану  в  Україні  особу  -  турецьку  султану,  третю  за  хронологією  "посестру"  Роксолани*2.  Автор  книги  розповідає  про  султана  Ібрагіма  (дати  султанування  1640-1648),  в  якого  було  двоє  синів:  старший  -  Осман  -  від  [b]дружини  Зафіри[/b],  молодший  (майбутній  султан  Мухаммед  IV,  д/с  1648-1687)  -  від  іншої  дружини  падишаха.  Разом  з  матір'ю  Зафірою  Осман  поплив  флотом  до  священного  мусульманського  міста  Мекки.  Та  28  вересня  1644  року  біля  о.Родос  корабель  захопила  в  полон  мальтійська  ескадра.  Через  певний  час  Зафіра  померла  на  Мальті,  з  султаном  Ібрагімом  їй  більше  зустрітися  не  довелось.  І  автор  книги,  і  чин  міністерства  закордонних  справ  Франції,  закінчує  І.Борщак,  називає  Зафіру  "руською",  себто  українкою.  А  Османа  охрестили,  напевно,  монахи,  надавши  йому  нове  ім'я  -  "брат  Домінік".  Братчик  османо-руського  роду  теж  завершив  своє  життя  на  Мальті  в  1676  р.,  натомість  султанський  трон  посів  його  молодший  зведений  брат  Мухаммед  IV.  Він  пережив  Домініка-Османа  на  11  років.

[b]"РОЖЕВА  ТРОЯНДА  МРІЇ"[/b]
Доля  [b]четвертої  за  хронологією  "посестри"  Роксолани  [/b]українському  читачеві  зовсім  не  відома.  В  "Історії  Туреччини"  А.Кримського  є  коротенька  зноска  про  ще  одну  українському  султану,  [b]дружину  Мустафи  ІІ[/b]  (роки  султанування  1695-1703),  що  народила  йому  наслідника  престолу  --  султана  Османа  ІІІ  (р/с  1754-1757).
Її  чоловік,  Мустафа  ІІ  (роки  життя  1664-1703),  прямий  потомок  султана  Ібрагіма,  син  султана  Мухаммеда  IV  і  наслідник  дядька  Ахмеда  ІІ  (р/с  1691-1695),  вів  війни  з  венеціанами  та  Росією,  потім  змушений  був  прийняти  Карловицький  мир  (1699).  Свою  майбутню  дружину  (ані  українське,  ані  турецьке  її  ім'я  нам  не  знайоме),  султан  віднайшов  серед  наложниць  власного  гарему.  Сім  літ,  за  шаріатом,  тримали  жінок  наложницями  гарему,  а  на  8-ий  відпускали  додому,  незалежно  від  того,  чи  родичі  невольниці  потурбувалися  про  її  викуп...  Закоханий  султан  Мустафа,  аби  не  відпустити  свою  улюблену  наложницю  до  Рідного  Краю  по  7-и  роках  її  неволі,  змушений  був  на  ній  оженитися,  таким  чином  навіки  прив'язавши  нову  українську  кров  до  генеалогічного  дерева  османської  династії  (роду  Османлів).
По  викладі  цих  історичних  фактів,  цікаво  підсумувати,  що  тої  української  крові  в  хронологічній  шкалі  османських  султанів  ох  як  багато!!!  Наші  споконвічні  завойовники,  найжорстокіші  на  полі  бою  і  в  методах  насилля,  не  минули  парадоксальної  закономірності  -  примхи  Долі  ("Кисмет")*3  -  чуттєвого  потягу  і  пристрасного  кохання  до  жіноцтва  поневоленої  ними  України.  Звідси  цікаві  етно-генетичні  асиміляції,  що  проявляються  в  обох  таборах  і  по  нині.  Скажімо,  широкі  вилиці  і  розкосі  вирізи  очей,  або  ж  чорне  курчаве  волосся  і  виразний  орлиний  ніс  свідчать  про  давнє  "родичання"  українців  з  тюркськими  племенами  (в  широкому  розумінні  цього  терміну,  сягаючи  корінням  і  періоду  "Золотої  Орди",  тих  русько-літописних  "татар")*4,  що  в  XIII  ст.  під  проводом  другого  народу,  монголів,  звоювали  Русь).  Чи,  навпаки,  світлошкірі  і  ясноокі  турчанки,  в  генах  яких  тече  українська  кров,  чи  не  вони  піднімалися  на  найвищі  сходинки  п'єдесталів  на  всесвітньо  відомих  конкурсах  краси?..  О  невмируща  жіноча  вродо!  О  лукава  усмішко  історичних  потрясінь!

Отож,  у  [color="#ff0000"][b]хронологічній  шкалі  роду  Османлів[/b][/color]  з  Україною  та  її  чарівливим  жіноцтвом  пов'язані:

[color="#ff0000"][b]чоловік  Роксолани  -  Сулейман  ІІ  "ель-Кануні"[/b]  (926  р.  мус.ери  =  1520  р.н.е.)*
[[b]син  Роксолани  Селім  ІІ  "Мест"  П'яний[/b](974  р.  м.е.  =  1566  р.  н.е.)
[b]внук  Роксолани  Мурад  ІІІ  [/b](982  р.  м.е.  -  1574  р.  н.е.)
дальші  потомки  Роксолани  [b]Муххамед  ІІІ[/b]  (1003  р.  м.е.  =  1595  р.  н.е.)
[b]Ахмед  І[/b]  (1012  р.  м.е.  =1603  р.  н.е.)  -  ні  один  з  яких  не  осягнув  могутності  Сулеймана,  але  кожен,  в  кому  вчувався  химерний  потяг  до  Роксоланиного  інтриганства].
[b]Чоловік  Насті  Повчанської  "Гюль-Хуррем"  -  Осман  ІІ[/b]  (1027  р.  м.е.  =  1618  р.  н.е.  +  1622  р.  н.е.)
[b]Чоловік  "Зафіри"  -  Ібрагім[/b]  (1049  р.  м.е.  =  1640  р.  н.е.  +  1648  р.  н.е.)
[b]Мустафа  ІІ[/b]  (1106  р.  мус.ери  =  1695  р.  н.е.  +  1703  р.  н.е.)
[b]син  Мустафи  ІІ  від  української  дружини  -  Осман  ІІІ[/b]  (1168  р.  мус.ери  =  1754  р.  н.е.  +  1757  р.  н.е.).[/color]

[i]*У  хронологічній  таблиці  Османлів  вказаний  перший  рік  султанування  (в  мусульманському  і  українському  літочисленні).[/i]

ПРИМІТКИ

[i]*2  Про  неї  ми  довідалися  з  публікації  Романа  Пастуха  в  газеті  "За  вільну  Україну"  (4.Х.94  р.).  А  що  автор  статті  повністю  підтверджує  помилкову  думку  про  Роксолану  як  про  єдину  українську  султану,  то  стаття  має  назву  "Роксолана-2?"

*3  Кисмет  -  (тур.)  Фатум,  Доля.  Дуже  глибоко  обгрунтована  в  "Роксолані"  Осипа  Назарука.

*4  "Татарами  спочатку  звалося  оте  монгольське  (не  тюркське)  плім'я,  що  до  нього  належав  рід  Джингіз-хана  Темучіна.  Тії  кочові  орди,  котрі  своєю  густою  масою  звоювали  Русь  у  ХІІІ  ст.  для  монгольської  верховної  влади,  вони  були  не  справжні  природні  монголо-татари  (ці  являлися  самими  ватажками  та  головним  зерном  війська),  -  переважно  то  були  коліна  турецькі,  які  говорили  мовою  не  монгольською,  а  турецькою  (тюрською)",  -  за  А.Кримським.
[/i]

(За  виданням  [b]"Епоха  В'янучих  Троянд"  [/b](історична  драма).  -  Львів:Сполом,2014)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749450
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 06.09.2017

Ірина Вовк. "КВІТУЧІ МИТІ В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (продовження2)

 [b]НАСТЯ  ПОВЧАНСЬКА  -  "БІЛА  ТРОЯНДА  ЩАСТЯ"  
[/b]
В  історії  життя  наступної  "посестри"  Роксолани  -  теж  [b]Насті[/b],але  вже  [b]Повчанської  з  хутора  Дике  Поле[/b],  що  в  степах  Південної  України  -  нареченої  українського  гетьмана  Петра  Конашевича-Сагайдачного  (жила  в  ІІ  пол.  XVII  ст.),  описаній  Зінаїдою  Тулуб  у  знаменитому  романі  "Людолови",  неправдоподібно  розставлені  авторські  акценти    довкола  проблеми  вибору  бранкою  "Гюль-Хуррем"  (а  згодом  дружиною  султана  Османа  ІІ)  мусульманської  віри,  а  з  нею  і  "правовірного"  чоловіка.[i]  "  -  Я  -  вільна  жінка,  -  повторила  вона  тремтячим  голосом,  і  очі  її  скорботно  потьмарилися.  -  Воля  для  мене  -  над  усе.  Я  нікого  не  кохаю  серед  правовірних.  Я  можу  стати  дружиною  тільки  того,  хто  поверне  мені  волю.  А  наложницею,  рабинею  -  ні.  Краще  -  смерть.
Шепіт  пройшов  по  лавах  султанського  почту.  Ніколи  ще  жінка  не  насмілювалася  вимовити  таке  слово.  Навіть  Роксолана-Хуррем,  дружина  Сулеймана  Пишного,  коронована  султана  Стамбула".[/i]
Мотивуючи  "позу  честі"  своєї  героїні,  Зінаїда  Тулуб  зазначала  у  зносках:  "Настя  знала  мусульманський  закон,  що  навіть  падишах  не  може  силоміць  одружитись  з  будь-якою  жінкою,  коли  вона  не  дає  на  це  згоди".  Проте  в  такій  "позі"  у  Насті  Повчанської  ("Гюль-Хуррем")  не  було  жодної  необхідності.  У  шлюбі  з  падишахом  вона  була  зацікавлена,  а  непокора  і  зухвальство  жінки  до  чоловіка  в  ісламському  суспільстві  могли  дійсно  коштувати  їй  смертної  кари.  Про  це  добре  знала  і  Роксолана-Хуррем,  тому  б  ніколи  не  йшла  на  необгрунтований  ризик,  наперед  не  передбачивши  його  наслідки...
Цитуємо  далі:  [i]"Патріарх.
Ось  він  стоїть  перед  нею,  високий,  худорлявий,  з  гачкуватим  носом  й  вогняно-чорними  очима  під  кашеміровим  каптуром.  Адже  Гюль-Хуррем  так  і  залишалася  християнкою,  та  й  ніхто  не  схиляв  її  силоміць  до  ісламу.  Мулли  і  улеми  люблять  і  шанують  її  і  дякують  за  багатющі  вакуфи,  без  яких  жодний  з  них  не  виходив  з  Біюк-сарая.  Правда,  й  патріарха  приймає  вона  і  також  щедро  обдаровує  грошима,  перлами  на  ікони  і  всім,  що  тільки  може  вигадати,  аби  молився  він  за  неї,  за  Османа  і  за  їхню  дитину,  і  розгрішив  її  за  шлюб  з  мусульманином.  І  патріарх  завжди  розгрішує  її  і  дарує  їй  проскурки,  пляшечки  святої  води,  іконки  і  хрестики,  свячені  пальми  і  чудові  персики  й  яблука  на  спаса  або  червоні  яєчка  на  великдень,  а  у  святий  вечір  -  кутю  з  родзинками  та  цукатами,  медом  та  різним  пряним  корінням".[/i]
Думається,  що  такі  привілеї  та  вольності  навіть  для  жінки  султана,  цариці  Стамбула,  на  той  час  в  Османській  імперії  вже  були  неможливі.  Думку  цю  підтверджує  (і,  водночас,  спростовує  авторську  інтерпретацію  Зінаїди  Тулуб)  коротка  інформація  А.Кримського:  [i]"Отакі,  як  Роксолана,  українські  бранки,  що  з  невільниць  ставали  турецькими  султаншами,  відомі  були  в  Царгороді  й  пізніш,  от  українкою  була  найлюбіша  жінка  Османа  ІІ  (1618-1622),  (тут  йдеться  саме  про  Настю  Повчанську),  тільки  що  не  такі  вони  були  політично-славні,  як  Роксолана.  Про  свою  давнішу  батьківщину  й  віру  вони  не  пам'ятали,  і  османські  історики  повідають  про  них,  як  про  добрих,  побожних  мусульманок".[/i]
Та  і  орієнтація  на  постать  Роксолани  дає  нам  зрозуміти,  що,  раз  прийнявши  мусульманську  віру,  поборовши  в  собі  природнє  сум'яття  почуттів  про  віровідступництво  (від  віри  рідного  краю),  живучи  в  жорсткому  звичаєвому  праві  ісламської  країни,  султани  Стамбула  вважали  своїм  першим  обов'язком  бути  вірними  Аллаху  побожними  мусульманками.  Чи  не  тому  в  "Історії  Туреччини"  А.Кримського  існує  окремий  розділ,  який  ставить  і  вирішує  наболіле  питання:[b][i]  "Чи  справді  Сулейман  і  Роксолана  були  мусульманськими  фанатиками?"[/i]  [/b]Така  їх  характеристика  довго  переслідувала  істориків  Європи  за  визискування  християнських  святинь,  за  "профанацію  віри  своїх  зневажених  подданців"  (католик  Бассано  в  усезбірці  Сансовіно  XVI  ст.).  Адже  за  султанським  наказом  од  Сулеймана  Пишного,  грошові  засоби  на  будову  імарету  і  мечетей  (до  чого  прикладалася  Роксолана),  було  зібрано  через  податок  на  християнських  прочан  коло  Гроба  Господнього  в  Єрусалимі.  Звичайно,  що  не  тільки  Гріб  Господень,  а  й  інші  палестинські  християнські  святі  місця  повинні  були  чимось  допомагати  турецькій  скарбниці.  [i]"От,  щоб  полагодити  Омарів  мечет  в  Єрусалимі,  Сулейман  Пишний  загадав  забрати  туди  поміст  і  колони  з  вифлеємського  храма  Різдва  Христового"  (з  дисертації  В.Ґірґаса  "Права  христіанъ  на  востокъ",  Спб,  1865).  Щоправда,  А.Кримський  стає  на  захист  такої  позиції  Сулеймана  та  Роксолани:  "Те,  що  вони  діяли  з  христіянськими  святими  місцями,  не  вони  ж  надумалися  перші  діяти:  то  вже  була  давня  палестинська  традиція".  Дійсно,  за  правом  патронату  церква,  що  стояла  на  чиємось  грунті,  належала  землевласнику,  і  він  міг  робити  з  нею  що  завгодно:  зруйнувати,  перетворити  на  житло  (в  кращому  випадку!),  запросити  до  неї  духовенство  іншої  віри,  тощо.  "Свідомої  охоти  утісняти  православну  церкву  Сулейман,  запевне,  не  мав,  --  роз'яснює  історик,  --  хоч  серед  пересправ  із  західними  володарями  він  грозивсь,  що  й  зовсім  зачинить  церкву  св.Гробу  Господнього  в  Єрусалимі  й  оберне  її  на  мечет,  а  на  ділі  він  ствердив  єрусалимському  патріархові  "агд-наме",  тую  охоронну  грамоту,  яку  надав  його  батько,  Селім  Грізний".  [/i]При  цьому  слід  нагадати,  що  Сулейман  І  Пишний  натуру  мав  лояльну  і  врівноважену,  чим  подальші  володарі  османського  трону  рідко  коли  відзначалися,  і  до  них  аж  ніяк  не  належав  Осман  ІІ,  чоловік  "Гюль-Хуррем",  молодий  і  завзято-запальний.  Зрозуміло,  що  становище  єрусалимського  патріарха  в  період  турецького  патронату  було  вельми  хистке,  і  де  вже  було  йому  втручатися  і  впливати  на  плани  султанського  двору!  Та  й  жодній  з  новонавернених  жінок-мусульманок  аж  ніяк  би  не  хотілося  потьмарити  якимось  непевним  вчинком  постать  свого  чоловіка,  тим  паче  у  випадку  з  Османом  ІІ,  проти  якого  назрівало  невдоволення  у  лавах  яничар,  що  вилилось  у  відкритий  бунт  і  закінчилося  трагічною  смертю  Османа  ІІ  (1622)  в  гущі  озвірілого  війська.  Причиною  до  такого  фіналу  формально  послужила  поразка  турецького  війська  під  Хотином  (1621)  під  час  невдалого  походу  османів  на  Польщу  (в  тому  числі  і  супроти  війська  Петра  Сагайдачного),  а  насправді  причина  таїлася  в  тяжкій  економічній  кризі  і  непевному  політичному  оточенні,  в  якому  перебувала  тоді  Османська  держава.  Цікаво,  що  бій  під  Хотином  кардинально  змінив  долю  не  тільки  Османа  ІІ,  але  й  гетьмана  Петра  Сагайдачного  і  Насті-"Гюль-Хуррем",  тепер  уже  шанованої  цариці  Стамбула.  Гетьман  Петро  був  тяжко  поранений  у  битві  під  Хотином,  від  тої  рани  він  і  помер  20  квітня  1622  р.  Настю  "Гюль-Хуррем"  у  згаданій  битві  відбили  від  турецького  війська,  і  вона  зустрілася  зі  своїм  колишнім  коханим  гетьманом  Петром,  вже  коли  він  був  зовсім  немічним  і  повністю  прикутим  до  ліжка.
Не  відходячи  від  ліжка  смертельно  хворого,  Настя  одружилася  з  ним.  Тільки  шлюб  цей  не  приніс  світлої  радості  ані  Насті,  ані  гетьману  Петру  на  заході  його  життя.  Випещена  царською  улесливістю  турецької  столиці,  сформована  як  жінка  і  матір  в  умовах  іншої  ментальності  (у  Туреччині  жінку  падишаха,  що  народить  йому  дитину  іменують  "хасекі"  і  дуже  шанують),  Настя  "Гюль-Хуррем"  сприйняла  раптову  втрату  Османа  ІІ  і  подальший  шлюб  з  гетьманом  Петром  Конашевичем-Сагайдачним  як  фатальну  "іронію  долі".  Набагато  старший  гетьман  Петро  став  для  неї  чужою  людиною,  кволий  і  немічний  як  чоловік,  він  в  усьому  поступався  перед  Османом  ІІ,  його  молодості  і  темпераменту.  Та  і  участь  вдови  гетьмана,  "економки"  його  маєтку  у  Києві  прирікали  її  на  повільне  і  безбарвне  "вмирання",  на  життя  позбавлене  пристрастей,  втіх  і  насолод  -  всього,  що  в  достатній  мірі  оточувало  її  у  стінах  султанського  палацу.  Здається,  що  фортуна  "Троянди  Щастя",  а  саме  так  перекладалося  з  турецької  її  ім'я  "Гюль-Хуррем",  раптово  зрадила  її.  Тільки  ж  якщо  припустити,  що  повернення  у  Стамбул  так  чи  інакше  коштувало  б  Насті  життя  (по-перше,  Настине  обличчя  "султани"  побачили  чоловіки,  тим  самим  був  порушений  закон  "адату",  закон,  який  не  дозволяв  жінкам  відкривати  своє  обличчя,  і,  за  шаріатом,  винну  чекала  ганебна  страта  -  її  зашивали  у  мішок  і  кидали  у  Босфор  біля  Дівочої  вежі,  цей  закон  вдалося  обійти  тільки  одній  Роксолані  -  так  дійшов  до  нас  її  портрет;  а,  по-друге,  трагічна  смерть  Османа  ІІ  від  рук  яничар  покликала  за  собою  такі  ж  трагічні  смерті  трьох  його  дружин,  які  мешкали  у  стамбульському  Біюк-сараї  -  резиденції  падишаха,  і  будь  Настя  на  їх  місці,  смерть  не  проминула  б  і  її)  тож  все-таки  "Троянді  Щастя"  і  на  цей  раз  усміхнулося  щастя.
Цікаво,  що  історична  постать  Насті  Повчанської  (і  її  літературний  портрет)  постійно  перегукується  з  Роксоланою.  Обидві  -  Насті,  обидві  в  Туреччині  іменувалися  титулами  "хасекі"та  прикладками  "Хуррем"  (тільки  відтінки  цих  імен  мали  різні:[b][i]  Роксолана-"Хуррем"  -  "Радісна  русинка",  "Гюль-Хуррем"  -  "Троянда  Щастя".  [/i][/b]Тут  маємо  сумнів  щодо  літературного  імені  Насті  Повчанської,  можливо,  Зінаїда  Тулуб  використала  ім'я  "Хуррем"  по  аналогії  до  імені  Роксолани.  За  аргумент  прислужила  нам  назва  гарему  в  історичній  повісті  О.Назарука,  а  саме  [i]"Дері-Сеадеті",[/i]  що  перекладалася  як  "Брама  Щастя".  Чи  ж  можуть  такі  різні  по  звукопису  слова  [i]("хуррем"  і  "сеадеті")  [/i]означати  одне  і  те  ж  поняття?!  Зупинимось  на  компромісному  варіанті  умовно  утвореного  синонімічного  ряду  означень  "щасливий"  і  "радісний",  таким  чином  розв'язавши  проблему  схожості  літературних  імен  (та  імен  історичних)  двох  різних  за  долями  жінок,  які,  всупереч  різним  епохам,  обидві  мали  щастя  бути  султанами  Османської  імперії;  а  от  непосвяченому  читачеві  доволі  часто  вдавалося  їх  переплутувати,  або  ж  приймати  за  одне  лице.  Звідси  і  помилкова  думка  про  Роксолану  як  про  єдину  українську  султану  Турецької  держави...

[i](За  виданням  [b]"Епоха  В'янучих  Троянд"  [/b](історична  драма).  -  Львів:  Сполом,2014)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749445
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 06.09.2017

Ірина Вовк. "КВІТУЧІ МИТІ В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (продовженняІ)

[b]МАРУСЯ  БОГУСЛАВКА  -  "ЖОВТА  ТРОЯНДА  РОЗЛУКИ"[/b]

Овіяна  легендою  і  друга  жіноча  постать,  участь  якої  для  української  історії  не  менш  приваблива,  ніж  доля  Роксолани.  Правда,  вона  й  по  сьогодні  залишається  для  нас  "дівчиною  з  легенди",  оскільки  немає  конкретних  дат  її  життя  та  короткої  біографічної  розвідки.  І  все  ж,  маючи  історичну  думу  як  неспростовний  доказ  її  існування,  враховуючи  увагу  до  неї  вчених-сходознавців  та  українських  істориків,  називаємо  її  у  цьому  переліку.  Так,  це  Маруся  Богуславка  -  та,  котру  увіковічнила  поезія  к.  XVI  ст.  українських  кобзарів  у  вимовній  думі  про  "дівку-бранку,  Марусю  попівну  Богуславку".  Ось  що  пише  про  неї  Михайло  Литвин  у  "Мемуарах",  що  стосуються  історії  "Южной  Руси":  "Діставшися  до  гарему  значного  достойника,  українська  бранка,  через  свою  українську  вдачу,  через  тую  силу  волі  і  характеру,  яку  взагалі  має  українське  жіноцтво,  легко  могла  не  тільки  прихилити  до  себе  душу  свого  пана-чоловіка,  ба  й  взяти  над  ним  певну  силу.  Могла  вона  здобути  таким  чином,  і  політичний  вплив,  а  надто,  коли  вона  відкинулася  од  християнської  віри  та  й,  кажучи  словами  козацької  думи,  "потурчилася,  побусурменилася  для  розкоші  турецької,  для  лакомства  нещасного".Тип  такої  українки,  що  добилася  в  Туреччині  високого  становища  і  є  Маруся  Богуславка;  се  вона  на  Великдень  визволила  своїх  земляків-козаків  із  турецької  неволі".

[i]"  …  Став  пан  турецький  до  мечеті  від'їжджати,
Став  дівці-бранці
Марусі,  попівні-Богуславці,
На  руки  ключі  віддавати.
Тоді  дівка-бранка,
Маруся,  попівна-Богуславка
Добре  дбає,-
До  темниці  приходжає,
Темницю  відмикає,
Всіх  козаків,  бідних  невольників,  на  волю  випускає.
І  словами  промовляє:
"Ой  козаки,  ви  біднії  невольники!
Кажу  я  вам,  добре  дбайте,
В  городи  християнські  утікайте!
Тільки  прошу  я  вас,  одного  города  Богуслава  не  минайте,
Мойому  батьку  й  матері  знати  давайте:
Та  нехай  мій  батько  добре  дбає,
Гуртів,  великих  маєтків  нехай  не  збуває,
Великих  скарбів  не  збірає,
Та  нехай  мене,  дівки-бранки,
Марусі,  попівни-Богуславки,
з  неволі  не  викупає.
Бо  вже  я  потурчилась,  побусурменилась,
Для  розкоші  турецької,
Для  лакомства  нещасного!.."*1[/i]

Містечко  Богуслав,  звідки  була  родом  епічна  Маруся  Богуславка  -  в  середній  Київщині,  розкинулося  на  р.Росі,  притоці  Дніпра.  У  14  ст.  воно  загарбане  феодальною  Литвою,  з  1569  р.  віддане  у  володіння  шляхетської  Польщі.  Це  місто  знавало  багатьох  селянських  та  козацьких  ватажків,  серед  них  Северина  Наливайка  та  Семена  Палія,  знавало  і  гетьмана  Юрія  Хмельницького,  що  зруйнував  місто  у  1678  р.  як  союзник  Кримського  ханства.  До  речі,  останнє  доволі  настирно  докучало  місту  Богуславу,  і  богуславці  раз-по-раз  змушені  були  оборонятися  від  набігів  кримських  татар  та  турків.  У  1685  р.  під  час  визвольної  боротьби  населення  Правобережної  України  проти  польсько-шляхетського  панування  під  керівництвом  С.Палія,  Богуслав  визволено,  і  він  став  полковим  містом  Богуславського  полку.  Козаки  Богуславського  полку  брали  участь  у  походах  правобережних  полків,  очолюваних  С.Палієм,  на  Кримське  ханство,  Білгородську  орду,  на  Казі-кермен,  Тягиню  та  інші  турецькі  фортеці.  Вірогідно,  що  Марусю  з  Богуслава  взяли  у  ясир  для  "багатого  достойника  саме  у  Кримське  ханство",  а  що  з  думи  читається  про  обшири  його  володіння,  про  темниці  і  численних  невольників  (по  традиції  епосу  в  700  душ),  то  і  висновки  випливають  про  "достойника"  значного  політичного  впливу,  можливо,  і  одного  з  ("каймакамів"  -  перших  вельмож)  кримських  ханів  або  когось  з  його  найближчих  вірнопідданих.  На  доказ  цієї  гіпотези  враховуємо  перелік  Михайла  Литвина,  а  за  ним  і  Агатангела  Кримського  в  "Історії  Туреччини"  імен  українок,  що  здобули  в  Османській  імперії  неабиякої  ваги  -  ім'я  Марусі  Богуславки  стоїть  поруч  з  іменем  Роксолани  (йдеться  про  один  історичний  період),  а  після  згадки  про  Марусю  додається:  "Та  й  перекопський  хан  Сахиб-Гірей  народивсь  од  християнки  і  сам  тепер  жонатий  із  нею".  Отже,  шлюби  мусульманських  володарів  з  іновірками  з  України  не  були  винятком  ані  в  "материковій"  Туреччині,  ані  в  Кримському  ханстві,  що  входило  у  склад  Османської  імперії.  Тільки  ж  навряд  щасливицям-іновіркам,  що  ставали  дружинами  мусульманських  можновладців,  вдавалося  в  умовах  тотального  релігійного  суспільства  зберегти  віру  своїх  батьків.  На  прикладі  Роксолани  бачимо,  що  навернення  до  ісламу  було  необхідною  сходинкою  її  поступу,  запорукою  її  політичного  впливу  і,  що  не  маловажно,  поширення  на  неї  норм  побутового  звичаєвого  права.Інша  річ,що  в  16  ст.  навернення  до  ісламу  не  було  строго  регламентованим.  Тому  і  Роксолана,  і  Маруся  Богуславка  самі  виявляли  до  того  свою  добру  волю.  У  записках  відомого  ученого-подорожнього  Турнефора,  якими  скористався  М.Литвин,  а  за  ним  і  А.Кримський,  зазначалося:  "Пізніш,  так  у  XVII  ст.  перехід  гаремного  жіноцтва  на  мусульманство  -  це  була  вже  річ  неминуча:  їх  до  того  силували".  Оскільки  ця  примітка  стосується  історичної  "легенди"  Марусі  Богуславки,  то  її  беремо  за  основу,  визначаючи  час  реального  життя  Марусі-  XVI  ст.

ПРИМІТКИ
[i]*1  У  П.Куліша:  "Записки  о  Южной  Руси".  т.І,  Спб.1856,  с.212-213.
[/i]
ДАЛІ  БУДЕ

[i](За  виданням  [b]"Епоха  В'янучих  Троянд"[/b]  (історична  драма).  -  Львів:Сполом,2014)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749300
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 05.09.2017

Ірина Вовк. "КВІТУЧІ МИТІ В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (початок)

[b][i](історичні  штрихи  до  портретів  легендарних  українок  із  драми-феєрії[color="#ff0000"]  "ЕПОХА  В'ЯНУЧИХ  ТРОЯНД"[/color])[/i][/b]

[i]Хто  читав  драму-феєрію  "Епоха  В'янучих  Троянд"  часто  запитував  мене,  скільки  часу  потратила  я  на  написання  драми.  Отож,  відповідаю...
Перед  тим,  як  осилити  написання  драми,  довелось  добре  проштудіювати  "Історію  Туреччини"  Агатангела  Кримського  та  (доступні)  джерела,  на  які  він  посилався.  На  це  пішло  немало-небагато  -  а  чотири  роки.
А  опісля  цих  студій  саме  написання  драми  тривало  3  літніх  місяці  на  першому  році  декретної  відпустки  біля  колиски  малого  Устинятка.
Це  були  зоряні  миті  творчого  натхнення...
Закінчення  якраз  припало  на  початки  довгих  осінніх  дощів  та  прощання  з  буйноцвіттям  літа.

Щоб  вам  став  доступним  увесь    історичний  пласт  цього  дивовижно  цікавого  матеріалу,  хочу  видрукувати  по  частинах  -  [b]портретах[/b]  -  свою  передмову  до  драми.  Там  знайдете  всі  мої  мотивації  та  сумніви,  що  супроводжували  мій  творчий  пошук.  [/i]

[color="#ff0000"][b]КВІТУЧІ  МИТІ  В'ЯНУЧИХ  ТРОЯНД[/b][/color]

Тему  історичної  драми-феєрії  [b]"Епоха  В'янучих  Троянд"  [/b]мені  підказала  помилкова  думка  нашої  української  громадськості  про  Роксолану  як  єдину  українську  султану  Османської  імперії.  Засоби  масової  інформації  -  преса,  радіо,  телебачення  -  раз-по-раз  підігрівали  цю  думку  свіжими  публікаціями  і  виступами,  акцентуючи  факт  винятковості  її  долі.  Диктори  проголошували  на  всю  Україну,  що  день  святої  Трійці  є,  одночасно,  імовірним  днем  народження  видатної  Насті  Лісовської,  єдиної,  хто  у  мусульманському  світі  з  висоти  царського  трону  представляв  і  втілював  національно-самобутню  жіночу  українську  породу.
Утвердження  української  державності,  пошуки  історичного  підгрунтя  міжнародного  авторитету  України,  вигідно  пожвавили  інтерес  до  теми  Роксолани  -  написане  лібретто  до  опери,  знято  телевізійний  багатосерійний  фільм  …
  Начитана  з  дитинства  про  Настю  Повчанську,  наречену  гетьмана  Петра  Сагайдачного,  з  відомого  роману  З.Тулуб  "Людолови",знаючи  про  її  одруження  з  султаном  (отже,  хоч  і  коротке,  але  султанування),  я  з  недовірою  сприймала  повідомлення  з  уживанням  прикметників  "єдина"  і  "виняткова".  Зрештою  недовіра  переросла  у  зацікавлення  …
Зовсім  не  маючи  бажання  применшити  увагу  до  історичної  особистості  Роксолани,  лишень  подати  її  в  ряду  з  іншими  малознайомими  (на  перший  погляд!)  або  затіненими  нею  ж  постатями  українських  жінок,  що  виконали  в  мусульманському  світі  кожна  –  свою  …  виняткову  історичну  місію,  призвело  до  розширення  кордонів  моїх  пошуків  під  умовною  проблемою  "Українська  жінка  і  мусульманський  світ".
…[b]  "Квітучі  миті  В'янучих  Троянд"  [/b]…  Тож  -  почнемо  з  неї,  з  [b]Роксолани[/b]  …

[b]РОКСОЛАНА  -  "ПУРПУРОВА  ТРОЯНДА  ВТІХИ"[/b]
Агатангел  Кримський  у  праці  "Історія  Туреччини"  (Київ,  1924)  присвячує  їй  окремий  розділ.  "В  історії  Сулеймана  І  Пишного  величнього  пана  могутньої  османської  держави  XVI  в.,  не  може  не  притягати  до  себе  уваги  факт,  важливий  своїми  політичними  наслідками,  дуже  цікавий  і  з  психологічного  боку,  а  саме  -  що  над  тим  недосяжно-високим,  мудрим  володарем  мала  нечувано  величенну  силу  його  не  так  вродлива,  як  розумна  й  інтриганська  жінка,  яку  європейці  XVI  в.  звали  Роксолана,  або  Росса,  а  турки  титулували  "Хуррем-султан"  (="Радісна  султанша").
Була  вона  родом  українська  попівна,  з  галицького  горішньо-дністрянського  Поділля,  а  саме  з  невеличкого  міста  Рогатина,  що  розіклалося  вліворуч  ріки,  на  південний  схід  од  Ільвова,  і  звалася  по  хрещеному  чи  не  Олександра  (!).  Та  як  захопили  її  татари  в  полон  і  привезли  до  Туреччини,  вона  побусурменилася  та  й  забула  і  свою  віру,  і  своє  христіянське  ім'я;  нове  її  ймення  "Хуррем"  уже  геть  нічим  не  нагадувало  про  її  православний  український  рід.  Тодішні  європейці  звали  її  Роксолана,  держачись  класичної  географічної  номенклатури,  бо  "роксоланами"  прозивали  вони  геть  усеньку  людність  української  території;  "Русь"  (="Україна")  у  тодішній  латині  звалася  Roxolania,  кожен  русин-українець  -  "Roxolanus",  кожна  русинка-українка  -  "Roxolana".
В  гарем  до  Сулеймана  І  Пишного  дісталася  Роксолана  ще  перед  тим,  як  він  запанував  на  султанському  престолі  (1520),  у  1521  р.  вона  вже  мала  від  Сулеймана  сина  Селіма,  а  померла  1558  р.  (=965  мус.ери),  -  коли  султанові  було  понад  шість  десятків  літ.  Зовнішнім  своїм  виглядом  не  належала  Роксолана  до  звичайного  типу  тих  азіяцьких  красунь,  у  яких  повинні  бути  жагучі  очі  наче  чорні  маслини,  пожадливі  уста,  палючі  високі  груди,  розкішна  огрядненька  постать:  такі  жінки  часто  вважаються  в  Туреччині  за  ідеал  жіночої  гаремної  краси,  хоч  швиденько  одцвітають  та  й  стають  для  чоловіків  нецікавими.  Про  Роксолану,  навпаки,  казано  було  венеціанському  послові  ще  1526  р.,  за  молодих  іще  її  літ,  що  вона  й  не  гарна:  "giovanne,  ma  non  bella";  тільки-ж,  -  додавали,  -  у  неї  граціозна,  елеґантно-невеличка  постать,  "aggraziata  e  menuetta",  -  і  ота  її  делікатна,  вкраїнська,  не  азіяцька,  врода  була  з  таких,  що  в'януть  не  так  швидко,  як  азіяцькі.
А  що  найважливіше  -  це  була  дуже  розумна  жінка,  яка  тямила  і  весело  розважити  "Пишного"  султана,  і  дати  путню  пораду,  і,  коли  їй  того  було  треба  -  підшептати  панові  світа  болючі  підозріння  проти  тих,  хто  обертавсь  коло  неї.  "Як  бачиться,  в  ній  досить  розвита  була  характеристична  прикмета  її  нації  -  інтриґанство"  (з  зауваги  історика  турецької  поезії  Ґібба  XVI  в.).
Минали  літа,  а  Хуррем-султан  не  переставала  держати  падішаха  під  своєю  чарівливою  силою,  навіть  що  далі  -  то  сильніш.  Вже  їй  минуло  над  50  літ  -  вік  для  жінки  дуже  поважний,  -  коли  тодішній  посол  венецької  республіки,  в  1554  році,  писав  про  неї  з  Царгороду:  "Для  його  величности-султана  це  така  кохана  дружина,  що,  -  переказують,  -  відколи  він  її  пізнав,  відтоді  вже  не  захтів  знати  якоїсь  иншої  жінки:  ну,  а  чогось  такого  не  робив  ще  ніхто  з  його  попередників,  бо  в  турків  є  звичай  -  міняти  жінок".  Про  те  саме  свідчив  і  австрійський  імператорський  посол  Бузбек  того  самого  1554  р.  А  рік  перед  тим  попередній  венецький  баіло  Наваджеро  теж  писав  про  Роксолану:  "Його  величність-султан  такечки  сильно  кохає  Роксолану,  що  в  османській  династії  іще  не  бувало  жінки,  яка  була  б  тішилася  більшою  повагою.  Кажуть,  що  в  неї  милий,  скромний  вигляд,  і  вона  дуже  добре  знає  натуру  Великого  володаря".  І  таки  справді,  Хуррем-Роксолана  "натуру  Великого  володаря"  добре  знала  і  вміла  тонко  ним  орудувати,  а  що  давав  її  словам  більше  віри  й  ваги,  ніж  словам  досвідчених  державних  мужів,  то  тямила  використовувати  його  для  цілої  низки  надуманих  нею  гаремних  та  двірських  злочинів.
Яничари  та  простий  люд  уважали  султаншу-Хуррем  за  правдиву  відьму-чарівницю,  що  заволоділа  султаном  через  усякі  любовні  чари  та  дання.  Про  це  згадують  тодішні  європейці,  як  от  Бассано  у  всезбірці  "Сансовіно"  кінця  XVI  в.;  австрійському  дуже  спостережливому  послові  Бузбекові  1554  р.  називали  двох  бабів,  що  мали  постачати  для  султанші  передню  кісточку  з  гієнячої  морди,  бо,  мовляв,  така  кісточка  -  дуже  добрий  любовний  талісман;  називали  навіть  на  ймення  тую  жидівку  ("Trongilla  venefica  Judaca"),  що  вкупі  з  нею  Роксолана  причаровувала  Сулеймана.  Піддаючись  її  впливу  (чи,  як  казали,  чарам),  Сулейман  Пишний  здатний  бував  посилати  на  смерть  навіть  таких  вельмож,  котрі  добре  прислужилися  турецькій  державі  і  мали  за  собою  не  аби-який  державний  досвід.  Мабуть  чи  не  на  Роксоланиній  душі  повинна  цілим  тягарем  лежати  й  смерть  везіра-мецената  Ібрагіма  (1536).
З  того  Ібрагіма  була  дуже  видатна  людина  й  тямущий  політичний  діяч.  Нехай  собі  зроду  був  він  не  більше,  як  простий  грек  (чи  там  албанець)  матроської  сім'ї,  що  жила  в  венеціанських  володіннях,  але  виявив  той  матроський  син  натуру  якнайблагороднішу  й  інтеліґентну  -  "Він  людина  вчена,  читає  філософські  книжки  і  знає  добре  свій  закон"  -  характеризував  його  венецький  посол  Пієтро  Браґадіно  (1526  р.).  Між  иншим  під  час  свого  довгого  везірування  (1523-1536)  везір  Ібрагім  багацько  зробив  для  того,  щоб  ізблизити  Туреччину  та  Францію.  Султан  Сулейман  любив  був  Ібрагіма  як  щирого  приятеля,  лагідно  ставивсь  до  того,  що  Ібрагім  удягається  і  їздить  пишніш  од  самого  султана,  оддав  за  Ібрагіма  заміж  свою  сестру  (1524),  мав  Ібрагіма  за  свій  "дух  і  серце",  -  а  проте  Ібрагім  через  Роксолану  загинув  кінець-кінцем  ганебною  смертю  (1536):  йому  поставлено  за  провину  надто  приязнії  зносини  з  франками,  і  його  задушено  чорним  шовковим  шнуром,  так  як  наказав  Сулейман.  Треба,  зрештою,  зазначити,  що  інтриґанська  закулісна  роля  Роксолани  в  цій  справі  не  для  всіх  була  в  XVI  в.  фактом  ясним,  та  й  досі  вся  історія  Ібрагімового  скарання  залишається  справою  ще  доволі  темною.  Та  будь-що-будь,  а  Роксоланині  інтриґи  маємо  за  найпершу  причину  Ібрагімової  смерти.
Та  хоч  яка-там  сила  над  Сулеймановою  душею  була  в  Роксолани,  а  дуже  довго,  понад  20  літ,  мав  Сулейман  Пишний  ще  й  иншу  дружину,  що  формально  сміла  заявляти  на  султанову  душу  більше  прав,  ніж  мала  їх  Роксолана.  Тая  дружина  була  гордовитая  гірнячка-черкешенка,  а  переважала  вона  українку-Роксолану  тим,  що  була  не  попросту  гаремна  жінка,  а  султанша,  і  вже  породила  султанові  Сулейманові  сина-первака,  майбутнього  наступника  на  султанському  троні;  звавсь  він  Мустафа.  Батько  сильно  любив  Мустафу,  простий  народ  і  яничари  покладали  на  нього  великі  надії:  і  справді  -  був  з  царевича-Мустафи  молодик  талановитий  і  відважний,  хоч,  правда,  з  деякими  жорстокими  й  своєвільними  норовами.  Ніколи,  мабуть,  не  довелося  Роксолані  так  міцно  напружувати  всенький  свій  інтриґанський  хист,  як  тоді,  коли  вона  нарешті  наважилася  зіпхнути  із  свого  шляху  оту  султаншу-  черкешенку,  отую  найпершу  падішахову  дружину,  та  й  прочистити  доріженьку  до  османського  престолу  своєму  синові  Селімові,  зовсім  не  талановитій  людині.
Черкешенка,  як  мати  майбутнього  султанового  наступника,  була  свідома  своєї  законної  сили.  Та  звичайно,  що  серцем  вона  страждала,  чому  падішах  ніколи  вже  не  заходить  до  неї,  чому  падішахове  кохання  перехилилося  до  нікчемної  "купованої  невільниці".  І  ото  одного  разу,  через  свою  бурхливу  азіяцьку  заздрість,  вона  мало  не  скрутилася.  -  "Зраднице!  Ти,  якесь  продане  мнясо,  бажаєш  рівнятися  зо  мною!!"  -  накинулася  вона  на  Роксолану  та  й  вчепилася  руками  і  нігтями:  подряпала  Роксолані  вид,  розкуйовдила  й  поскубала  їй  волосся,  ладна  була  й  за  горло  задушити.  І  от,  коли  отака  пригода  скоїлася,  прийшов  по  Роксолану  найстарший  євнух  "кизлар-ага-си",  і  сказав  їй,  що  султан  кличе  свою  дорогу  Роксоланоньку  до  себе.  Роксолана  одмовила  євнухові,  нехай  він  перекаже  падішахові-  Сулейманові,  що  вона,  "продане  мнясо",  має  тепер  аж  надто  непоказний  вигляд:  коли  б  вона  зараз,  така  як  є,  з'явилася  була  на  султанові  очі,  то  це  вийшла  б  недостойна  образа  для  його  величности.
Тільки  ж  Сулейман  загадав,  щоб  вона  негайно  прийшла,  а  тоді,  геть  угніваний,  він  викликав  до  себе  черкешенку  на  розправу.  Тая,  покладаючися  на  те,  що  вона  ж  цесаревича  мати,  дозволила  собі  балакати  з  володарем  світу  гнівливо  та  й  через  лад  розпустила  язика.  Тоді  Сулейман  звелів  одіслати  її  в  Малу  Азію,  до  її  сина  Мустафи,  що  намісникував  у  Магнесії.  Царевич-Мустафа  жив  не  вкупі  з  батьком,  а  на  одшибі,  бо  в  турецькому  султанському  побуті  вже  встановилася  така  звичка,  щоб  кожен  дорослий  султаненко  жив  не  в  столиці  -  Царгороді,  а  на  провінції.  До  Магнесії  з  Царгорода  треба  було  їхати  п'ять-шість  день.
Єдиною  панією  для  дум  і  настроїв  Сулеймана  Пишного  залишилася  в  султанових  палатах  Роксолана,  Хуррем-султан  отая.  Сулейман  зробив  її  законною  султаншею,  а  що  ніяких  инших  жінок,  навіть  підложниць,  султан  до  свого  гарему  вже  більше  не  брав  (бо  мав  він  натуру  помірковану,  не  розпущену),  то  й  не  доводилося  їй  уже  боятися,  що  може  якась  инша  жінка,  нова  супротивниця,  схоче  одбивати  султана  од  неї.  І  от  честолюбива  Хуррем-султан  поклала  дійти  краю,  довершити  справу:  добитися,  щоб  не  Мустафі,  а  її  рідному  синові  Селімові  припав  на  спадщину  османський  престіл.  Вкупі  з  нею  вів  задуману  справу  до  бажаного  кінця  великий  везір  Рустем-паша  (1544-1561),  гордовита  людина,  але  слухняна  Хурремина  креатура  (за  Рустем-пашею  була  Мигр-у-Маг,  дочка  Сулеймана  Пишного  та  Роксолани),  словянин-сербохорват  зроду.  Це  був  суворий,  понурий  людець,  що  й  не  осміхавсь  ніколи.  Пізніш  уславилася  дотепна  епіграма  поета  Ях'ї-бея  Дукаґіна  (пом.1575),  в  якій  автор  прихильно  догадувався,  що  Рустемові-паші,  дасть  Бог,  призначать  на  тому  світі  такий  куточок,  де  осміхатися  й  міняти  свою  звичку  йому  не  доведеться.  Сулейман  Пишний  щиро  ввіряв  на  нього,  на  отого  свого  зятя,  й  охоче  все  чинив  за  везірськими  порадами.  Рустем-паша  дуже  допомагав  Хурремі-Роксолані  навівати  Сулейманові  недовіру  проти  майбутнього  престолонаступника,  цесаревича-Мустафи.  Це  була  річ  тим  лекша,  що  Мустафа  й  справді  не  ховав  од  людей  свого  незадоволення,  і  серед  народу  давно  вже  кружляла  навіть  чутка,  що  Мустафа,  коли  б  був  міг,  давно  б  скинув  батька  з  трону.  Навпаки,  венеціанський  баіло  Наваджеро,  ставлячись  до  Мустафи  як  до  несправедливо  покривдженого,  запевняє  в  своїй  доповіді  (лютий  1553  р.,  себто  перед  катастрофою),  що  Мустафа  ніколи  не  давав  приводів  батькові  підозрівати  його  вірність.  В  Європі  кінець-кінцем  прищепилася  думка,  що  всі  обвинувачення  проти  царевича-Мустафи  -  то  була  тільки  "falsa  suspicio".  Правдиві  чи  неправдиві  були  всі  отакі  поголоски,  тільки  ж  Роксолані  й  Рустемові  пощастило  геть  до  краю  напоїти  Сулеймана  Пишного  тяжкою  недовірою  до  сина:  Мустафу  переведено  намісникувати  з  більше-менше  недалекої  Магнесії  в  значно  дальшу  Амасію,  що  туди  їхати  із  столиці  треба  було  тижнів  3  1/2,  тим  часом  як  до  Магнесії  їхалося  якихсь  днів  п'ять-шість.
Восени  1553  р.  султан  Сулейман  Пишний  стояв  табором  у  Малій  Азії,  бо  з  перським  шахом-Тагмаспом  вийшли  в  османів  іще  з  минулого  року  всякі  непорозуміння.  Рустем-паша  з  Роксоланою  вже  встигли  переконати  Сулеймана,  що  царевич-Мустафа,  покладаючись  на  яничарське  прихилля  та  перебуваючи  в  потайних  зносинах  із  шахом-Тагмаспом,  готує  повстання  проти  батька,  -  то  тепер  султан  викликав  царевича  до  себе  в  табір.
І  тут  одбулася  одна  з  найстрашніших  родинних  драм.  Про  те,  що  сталося  царевичеві-Мустафі,  дуже  докладно  й  драматично  оповідають  османські  історики  під  960=1553  р.,  як  от  прим.  Алій-челебій  XVI  в.,  Печевій  і  Солакзаде  XVII  в.  Оповідають  вони  доволі  незалежно,  вільно.  Тільки  ж  іще  незалежніші,  ба  навіть  драматичніші  -  листи  європейських  послів  з  Царгороду.  На  першому  місці  треба  поставити  доповідь  нового  венеціанського  баіла  Доменіко  Тревізано,  що  замінив  собою  Наваджера.  Дуже  не  позбавлені  інтересу  й  ті  звістки,  що  написав  французький  тодішній  посол  у  Венеції  де-Сельв.
Царевич-Мустафа  слухняно  приїхав;  мабуть  сподівавсь  полагодити  свої  відносини  з  батьком.
Він  увійшов  до  султанського  шатра,  закритого  для  сторонніх  людей,  і  хтів  був  поцілувати  батька  в  руку.  Та  Сулейман  гнівно  не  допустив  Мустафу  до  своєї  руки;  натомість  він  подав  знак  -  і  на  Мустафу  накинулося  скількись  "німих",  щоб  його  задушити  шнурком.
"Німими",  або  точніш  "без'язикими"  (по  тур.  "дільсіз")  звалися  пажі,  котрі  стояли  на  варті  коло  дверей  султанового  покоя.  Вони  й  поміж  собою  порозумівалися  і  од  султана  здобували  накази  не  словами,  а  жестами,  на  мигах:  той,  хто  хтів  щось  сказати,  мовчки  доторкавсь  до  певних  частин  тіла  свого  співрозмовника  --  звідти  такі  пажі  й  звалися  "без'язикими".
Царевич  не  дававсь  їм,  пручався  в  їхніх  руках,  та  звичайно,  що  кінець-кінцем  його  цупко  схопили,  накинули  таки  петлю  на  шию  та  й  задушили.  Все  це  продіялося  на  очах  у  султана-батька,  що  грізно  сам  додивлявсь  до  тієї  страшної  сцени,  нікуди  не  одходячи  із  шатра,  чи,  може,  -  як  кажуть  инші  джерела  (Бузбек)  -  одступивши  за  завішену  перегорожу  в  шатрі.
Згубивши  свого  первака-Мустафу,  Сулейман  Пишний  проголосив  престолонаслідником  собі  Селіма,  сина  од  українки  Роксолани.  Народові  дуже  жалько  було  Мустафи,  тільки  ж  воскресити  його  було  вже  не  можна,  і  за  тринадцять  літ  після  того,  по  батьковій  смерті,  турецьким  султаном  зробився  не  хто,  як  Селім  ІІ  Мест,  себто  "п'яний"  (1566-1574),  виродок  алкоголік  і  лютий  деспот.
Султанування  його  пішло,  безперечно,  на  шкоду  для  Туреччини,  головним  чином  на  шкоду  в  відносинах  внутрішніх,  та  й  почасти  у  відносинах  зовнішніх.  Правда,  зовнішні  відносини  за  Селімового  панування  подекуди  були  аж  блискучі:  вже  ж  бо  за  Селіма  ІІ  Туреччина  зробила  собі  дуже  важливе  територіальне  надбання,  одвоювавши  од  венеціянців  острів  Кіпр  (1571).  Тільки  ж  того  самого  року  сполучений  еспано-італійський  флот  (Пилипа  ІІ  Еспанського,  папи  та  Венецької  республіки)  під  проводом  дон-Хуана  Австрійського  якнайтяжче  розбив  і  розгромив  турецького  флота  під  Лепантом.  Лепантський  бій  стався  почином  для  політичного  занепаду  Туреччини,  -  і  занепад  таким  побутом  вперше  звязується  з  іменням  не  чиїм,  як  Роксоланиного  сина.  Можна  сказати,  що  Роксоланине  злочинство  супроти  Мустафи  лягло  якнайтяжчим  немезидиним  прокльоном  на  османську  державу".
До  характеристики  Селіма  ІІ  додамо  дещо  з  дослідження  Осипа  Назарука  та  його  "Роксоляни"  (Львів:  "Нова  Зоря",  1930):  "Син  Сулеймана  і  Роксоляни,  Селім  ІІ  царствував  несповна  9  літ  і  помер  з  надмірного  пиянства  й  уживання  життя,  оставивши  10  синів.  По  нім  царствував  22  роки  внук  Роксоляни  Мурад  ІІІ  (1574-1595),  чоловік  людський,  але  слабої  волі,  яку  одідичив  по  батьку-алкоголіку.  Бачучи  се  й  побоюючись  замішань  у  державі,  рада  улємів  (учених  в  державних  і  церковних  науках)  постановила  для  забезпечення  єдиновластя  перевести  безоглядно  стару  але  жорстоку  засаду  Турків:  вимордувати  всіх  братів  султана.  18  годин  опирався  їй  у  диспуті  султан  Мурад  ІІІ,  вкінці  уляг  зі  слезами  в  очах  і  начальникові  німої  сторожі  подав  своєю  рукою  9  хусток,  щоб  удусила  його  9  братів,  що  й  сталося.  По  нім  царствували  дальші  потомки:  Магомет  ІІІ  (1595-1603),  Ахмед  І  (1603-1617)  і  т.д.  Ні  оден  не  осягнув  уже  могутности  Сулеймана,  але  сприт  їх  прабабки  проявився  ще  нераз  у  її  потомстві".
Взагалі,  стосовно  дітей  Роксолани,  перечислених  поіменно  відомим  українським  письменником  Павлом  Загребельним  у  його  історичному  романі  про  неї  (Київ,  "Дніпро",  1979)  -  маємо  певний  сумнів.  Павло  Загребельний  стверджує,  що  їх  було  п'ятеро:  четверо  синів  (Мехмед,  Селім,  Баязед,  Джигангір)  і  доня  Мигр-у-Маг.  Маємо  сумнів  щодо  особи  Мехмеда,  за  версією  письменника,  первістка  Роксолани  і  Сулеймана.  Чом  же  тоді  про  нього  мовчить  "Історія  Туреччини"  і  жодним  словом  не  згадує  Осип  Назарук,  адже  тоді  за  звичаєм  султанського  роду  саме  Мехмед  мав  би  оспорювати  турецький  престол  з  Мустафою?..  до  чого  ж  тоді  потуги  Роксолани  над  сином  Селімом  і  його  майбутнім?..  яка  нікчемна  ціна  тоді  усій  трагедії  убивства  Мустафи?!  У  "Роксолані"  П.Загребельного  доля  Селіма  ІІ  нічим  не  прогнозується,  навпаки,  знаходимо  репліку,  що  кожен  з  Роксоланиних  синів  міг  вважатися  ймовірним  спадкоємцем  трону.  Далебі,  історія  усієї  династії  Османів  свідчить  про  зворотнє.  У  романі  вказується  вікова  різниця  між  синами  Роксолани:  коли  Мехмедові  було  9  років,  Селімові  було  5.  Але  за  свідченням  А.Кримського,  Роксолана  народила  Селіма  у  1521  р.,  Сулейман  І  Пишний  запанував  на  султанському  престолі  у  1520  р.,  а  в  його  гарем  майбутня  султана  потрапила  за  кілька  місяців  перед  тим  (ймовірно,  у  15-и  літньому  віці).  Вона  й  до  гарему  не  могла  перебувати  на  землі  Турків  більше  двох  років  (1518-1520),  в  такий  час  потрапила  вона  в  "школу  невольниць"  у  Каффі.  Принаймні,  так  пише  О.Назарук.  Отож,  4  роки  до  народження  Селіма  -  для  Роксолани  надто  довгий  термін!  Імовірний  1517  р.  -  рік  перших  пологів  (?!)  …  Іще  Сулейман  -  не  султан,  і  Роксолана  -  ще  не  бранка,  вона  ще  зовсім  юна  і  знаходиться  тут  -  у  Ріднім  Краю,  в  Україні  …
До  речі,викрали  Роксолану  і  привезли  в  Туреччину  у  1518р.ще  за  часів  султана  Селіма  І.  Селім  І  "Грізний"  або  "Жорстокий"  (батько  Сулеймана  Великого)  панував  на  престолі  Османської  імперії  з  1512  по  1520  р.  Помер  наглою  смертю  в  подорожі  1520  року.  Знаний  в  турецькій  історії  як  блискучий  завойовник  і  безжалісний  поневолювач  багатьох  країн  і  народів.  Уже  його  батько  -  Баязед  (1481-1512)  -  пустошив  українські  землі  аж  поза  Самбір  і  Перемишль.  А  Селім  переміг  Персію  та  загорнув  Сірію  і  Єгипет,  де  за  його  наказом  утопили  турки  у  Нілі  20000  полонених.  Кровожадність  Селіма  І  Грізного  виявлялася  не  тільки  до  чужовірців,  але  й  до  своїх  підданців  і  навіть  до  найближчих  родичів.  "Ріясет  --  сіясет"  -  "Панувати  --  то  суворо  карати"  -  казав  Селім  І  Грізний.  А  про  нього  в  народі  казали:  "Султан-і  Селіме  везір  ола-син"  -  "А  бодай  тобі  везірувати  в  султана-Селіма!"  Агатангел  Кримський  так  описує  норов  Сулейманового  батька:  "Як  посадовили  Селіма  яничари  на  престіл,  скинувши  його  батька,  султана  Баєзіда  ІІ  Святого,  то  Селім,  щоб  далі  вже  не  завдавати  собі  зайвих  турбот,  здається,  попросту  наказав  отруїти  скинутого  батька.  І  племінників,  і  рідних  братів  теж  не  пожалував  Селім:  їх  скарано  на  смерть.  Європа  знала  од  тодішнього  історика-гуманіста  Паоло  Джовіо,  що  на  думку  султана  Селіма  Грізного,  нема  нічого  солодшого,  як  панувати,  не  боючись  і  не  підозрюючи  своїх  родаків,  -  і  він  пильно-таки  дбав  про  такую  насолоду.  Щоб  мати  собі  наступника,  Селім  живого  залишив  тільки  свого  молодого  сина  Сулеймана;  а  наплодити  ще  инших  синів  -  такої  небезпеки  Селімові  вже  не  було,  бо  він  одкинувсь  тоді  од  жіноцтва  та  й  оддався  самісінькій  педерастії;  ба  й  одинчик-Сулейман  часто  мусів  тремтіти  за  своє  життя".
Смутне  припущення  про  те,  що  юна  бранка  з  Королівської  землі  Россів  могла  ввійти  в  око  султану-педерасту  на  схилі  його  літ,  або  комусь  з  його  оточення,  що  повсякчас  тремтіло  від  його  люті  -  особливо  до  невірних  "ґяурів"-християн  -  а  більше  того,  щоби  вона  могла  породити  сина  і  зберегти  його  при  собі  (!)  -  категорично  неможливе.
"Тільки  ж  цікаво,  -  зауважує  далі  А.Кримський,  -  що  тодішня  Європа  XVI  в.  не  надто  осуджувала  Селімову  люту  грізність,і  вищезгаданий  гуманіст-політик  Паоло  Джовіо  дав  у  своїй  турецькій  історії  загальну  характеристику  для  султана  Селіма  І  Грізного  дуже  й  дуже  підхвальну,  зазначаючи,  що  Селімові  смертні  засуди  здебільша  ґрунтувалися  на  глибокій  справедливости,  і  що,урядуючи  над  своїм  народом,султан  найпильніш  дбав  про  те,  щоб  скрізь  і  скрізь  панувала  в  його  державі  сама  справедливість".Тому  то  велику  надію  покладала  Роксолана-Хуррем  на  свого  сина-первака,  називаючи  його  іменем  діда-султана.  Імення  "Селім  ІІ"  само  по  собі  претендувало  на  престол,віддавало  данину  шани  і  пам'яті  до  померлого  родака,і  що  очевидне,ішло  у  згоді  з  традицією  спадкоємності  імен  Османського  султанату.Згадаймо  фрагмент  пророцтва  дервіша  (монаха)  з  роману  О.Назарука:  "Коли  одна  з  жінок  Падишаха  породить  сина  в  річницю  здобуття  Стамбулу,  в  день,  що  вертає  щороку  (29  травня),то  син  той  матиме  інакше  значіння,ніж  усі  инші  діти  султанської  крови,  відколи  править  Царський  Рід  Османів".Смертю  престолонаслідника  Мустафи  заплатила  Роксолана  за  здійснення  цього  пророцтва,поклавши  до  ніг  Аллахові  криваву  жертву.  А  проте...  "вже  ж  бо  й  та  сама  Роксолана-українка  спорудила  просторий  будинок  задля  бідних  мусульман  ("імарет")  і  не  аби-який  мечет.  В  Європі  поширена  була  чутка,  що  Роксолана  збудувала  того  імарета  й  мечета  навмисне  на  те,  щоб  наперед  забезпечити  собі  цими  будовами  царство  небесне  і  спокійно  підбити  Сулеймана  на  синовбивство".
Сулейман  І  Пишний  пережив  свою  кохану  дружину  аж  на  8  років,  у  72-ох  літньому  віці  він  помер  тихою  (як  для  його  гучного  прізвиська)  смертю  біля  угорської  фортеці  Сигот,  не  дочекавшись  жаданої  перемоги.  За  багатолітню  невтолену  пристрасть  до  непересічної  жінки,  ґяурки  із  "племені"  Россів,  віддячився  султан  Сулейман  І  найкоштовнішим  і  найрозкішнішим  дарунком  -  мечеттю  на  її  честь,що  височить  і  досі  на  Жіночому  базарі  у  Стамбулі-Царгороді,і  розповідає  з  покоління  в  покоління  історичну  легенду  про  дивну  химерію  Долі,яка  поєднала  в  подружжі  найсильнішого  Мужа  Османської  імперії  із  напрочуд  витривалою  в  боротьбі  за  життя  невольницею  з  Галичини.

ДАЛІ  БУДЕ

[i](За  виданням  [b]"Епоха  В'янучих  Троянд"[/b]  (історична  драма).  -  Львів:Сполом,2014)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749298
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 05.09.2017

Ірина Вовк. "…І ВКОТРЕ НА ЗОРІ МИ ПРОЛИСТАЄМ КАЗКУ…"

…І  вкотре  на  зорі  ми  пролистаєм  казку
Про  Зло  і  про  Добро,  і  про  малих  людей,
Як  в  осінь  літній  ліс  мінятиме  окраску,
І  що  про  рух  Землі  домислить  Галілей…

На  відстані  Життя  все  повториться  знову  –  
Від  танення  льодів  й  малюнка  на  стіні…
Я  ж  тільки  –  про  Любов,  Її  всесильну  мову  –  
І  про  слова  чудні́,  не  спалені  в  огні…

Із  попелу  верби  душа  моя  востане,
З  пошерхлого  листка  посіються  рядки  –  
Тендітна  й  молода  у  променях  осанни
Із  покликом  орла  і  тремом  осоки…

Небесна  і  земна  –  у  травах  і  у  цвітті,
В  купальському  вінку  і  льолі  надлегкій  –  
Прокинуся  колись  у  щебетливім  літі
І  розгорну  ущент  розписаний  сувій.

А  там  –  усе  моє  –  і  тепле,  і  болюче,
І  мамин  щедрий  сміх,  і  ялтинський  прибій…
А  там  уже  і  Львів…  і  Устиня  співуче  –  
І  липа  у  вікні…  а  з  нею  й  буревій…*

Бурлить  моя  ріка  –  і  над  провалля  хижі,
Над  тя́жбою  громів,  що  б’ють  із  висоти  –  
Ця  розкіш  чи  мана  –  ота  тяга́  до  віршів,
Ця  розкіш  чи  мана  –  осягнення  мети.

Як  солодко  вмліва  на  липі  сіра  пташка,
Як  затишно  гуде  старенька  в  хаті  піч.
Доцільні  в  цім  житті  тварина  і  комашка,
Так  буде  і  колись  у  поступі  сторіч.

…Знов  сонечко  встає  ласкаве  і  могутнє:
У  вирі  часовім  спинися  щастя  мить!
На  проміжку  Життя  з  минулого  в  майбутнє
Я  лишу  по  собі  лиш  серце,  що  горить!..

(Зі  збірки,  що  кладається  [b]"Туга  за  Єдинорогом",[/b]  2017)

(Увійшов  у  двотомник  [b]"Сонцетони.Тон  Перший  -  Поетичний".[/b]  -  Львів:  Сполом,2016)

[i]*[b]Увага!  [/b]Сьогодні  наша  500-літня  липа  графів  Замойських,  пошарпана  буревієм  2008  року,  черговий  раз  нагадала  про  себе  -  о  5.55  обвалилася  велика  гілка  крони  з  гуркотом  і  шумом.  Долю  переполовиненого  стовбура  і  частини  крони  будуть  вирішувати  у  найближчі  дні.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749087
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.09.2017

Ірина Вовк. "КАЖУТЬ ЩАСТЯ ЛЮДСЬКЕ…"

́[color="#ff0000"][i](Собі  з  нагоди  [b]Дня    народження[/b]
 в  цей  осінній  дощовий  похмурий
день...)
[/i][/color]

[color="#ff0000"][b][i]Кажуть  щастя  людське́
           невловимо  витає  над  світом,
Манить  в  вирій  життєвий
           прозорим  безхмарним  крилом.
Доторкнутися  спробуй
           і  до  серця  свого  притулити
Долю  щедру  й  багату,  
           по-вінця  налиту  добром.
Щоби  бачити  поруч
           улюблені  стомлені  очі,
Щоб  дитяче  обличчя
           ясніло  домашнім  теплом…

Може,  щастя  тоді  
           мимоволі  зігріти  захоче
Ніжним  дотиком  рук,
           що,  як  вітер,  майнуть  над  чолом![/i][/b]
[/color]
[color="#ff0000"]
На  фото:  Сім'я  -  Устя,  чоловік  Роман  і  я))).

Вірш  із  першої  моєї  публікації  [b]«Любов  як  тайна,  вічна  і  глибока…»[/b]у  газеті  «Молода  Галичина».  –  Львів,  [b]1983[/b].[/color]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749086
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 04.09.2017

Ірина Вовк. "ДЛЯ МАМИ ВДРУГЕ РОЗЦВІЛИ САДИ…"

[b][i]«…один  раз  в  год  сады  цветут,
Весну  любви  один  раз  ждут»[/i][/b]
[i](З  пісні)[/i]

Для  мами  вдруге  розцвіли  сади,
навперекір  одній  знайомій  пісні  –  
і  вірує  вона  в  весну  удруге,
хоч  літо  вже  у  розпалі  давно…
Не  вклались,  мамо,  ви  в  стандарт  пісенний,
Хоч  прикладом  були  у  ньому  довго  –  
збирали  жниво  втомленого  серця,
не  сподівалися  –  аж  грім!  –  САДИ  ЦВІТУТЬ…

(З  першої  збірки  [b]"Дзеркала".[/b]  -  Львів:  Каменяр,1991)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748938
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 03.09.2017

Ірина Вовк. ФРЕСКА «СКОМОРОХИ»

[b][i](версія  автопортрета)
[/i][/b]
То  буде  мить  ранкового  прозріння,
як  вереснева  пастораль  осіння  –  
твоя  зоря  холодна  та  висока,
а  ти  стоїш  безмежно  одинока,
княгине  споночілого  палацу,
твою  корону  віддано  паяцу,
а  на  нозі  твоїй  стара  панчоха,
(княгиня  у  личині  скомороха).

Люд  вуликом  роїться  серед  плацу:
-  Дорогу!  Квіти!  Оплески  паяцу!
Тебе  ведуть  на  кін,  немов  до  трону:
-  Паяце,  одягай  свою  корону!
-  Яка  краса  –  твоя  стара  панчоха…
(Княгині  личить  шмаття  скомороха?)

То  буде  мить  непевності  й  вагання  –  
нестерпна  фальш  і  гра  твоя  остання.
Що  понесеш,  жебрачко,  у  торбині  –  
хліб  балагану,  титули  княгині,
що,  як  зоря,  холодна  та  висока,
серед  людей  безмежно  одинока?

Ти  гідно  відрікаєшся  від  трону,
ти  на  поталу  кидаєш  корону
і  мовчки  віддаляєшся  від  кону,
де  п’явки  рук  вп’ялись  в  твою  корону.
Летить  коштовність,  оксамит,  позліта  –
finita  la  commedia,  finitа.

Панчоху  –  зась.  Бо  люди  не  пробачать:
-  Ще  трохи,  блазню,  маскоміре,  трохи!
Погляньте,  скачуть,  бачите  ви,  скачуть!..

Ніхто  не  бачить  –  п  л  а  ч  у  т  ь  скоморохи.

(З  першої  збірки  [b]"Дзеркала".[/b]  -  Львів:Каменяр,1991)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748935
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 03.09.2017

Ірина Вовк. "МИТЬ, КОЛИ РОЗПУСКАЮТЬСЯ ПУПЛЯХИ"

Мить,  коли  розпускаються  пупляхи
     і  в'януть  троянди  –
наче  осягнення  істини
про  „ефемерність”  Часу
за  символікою  Екзюпері.

Але  навіть  не  будучи  Антуаном,
а  просто  безіменним  листочком
на  предковічному  Дереві  Світу,
можна  відчути  у  всій  повноті
палітри  Великого  Живописця
себе  –  і  пухнастою  брунькою,
що  впивається  соком  батьківського  кореня;
і  оксамитовим  келихом  смарагду,
що  віддзеркалює  Сонце;
і  жовто-червоним  загуслим  нектаром
набутого  досвіду,  що  тяжить  над  тобою
і  тягне  додолу,  до  землі,
коли  Сонце  поверне  за  полудень
і  повіє  призахідний  Вітер.

Мить,  коли  листя  падає,
відриваючись  від  родинної  гілки  –
неминуча...  і  все  ж  благословенна!
     Мить  вільного  лету,
розкриленого  у  просторах  Неба,
довільного  кружеляння  над
сіризною
недовершених  життєвих  буднів,
утрачених  ілюзій,  розгублених  сподівань  –
мить  пробачення  собі
за  власну  недосконалість.

Мить  спалаху  божественного  начала
     і  мить  погасання  свічі  –
     коротка  і  вражаюча,
     як  мить  усвідомлення
свого  „alter-ego”,  серцевинного  „я”,
що  житиме  вічно...

Відчуваєте  наближення  осені
як  набуту  ознаку  дорослості?
         Тш  –  ш  -  ш!..
         Листя  падає...
         Слухайте...

(Зі  збірки  [b]"Обрані  Світлом".  [/b]-  Львів:Сполом,2013)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748815
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 02.09.2017

Ірина Вовк. "ВСЕ ПРОСТО:СТУДЕНТКА…"

Все  просто:  студентка…  В  майбутньому  –  вчителька.
Земна,  як  усі…  Не  якась  небожителька…
А  все-таки  хочеться,  все-таки  хочеться  –  
хай  щось  неземне  нам  у  мріях  пророчиться.
Це  ж  зовсім  непросто,  повірте  –  непросто
вертати  в  дитинство  з  учительським  зростом.
Сідати  за  парту,  і  раптом  без  тями  
сміятись:
  [b][i]«…давайте  мінятись  місцями»…
[/i][/b]
[i]З  раннього.
[/i]
З  першої  збірки[b]  «Дзеркала».[/b]  –  Львів:Каменяр,1991

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748814
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.09.2017

Ірина Вовк. "ПРО ТІТКУ ОСІНЬ" (дитяче)

[color="#ff0000"][b][i]Яснолиця  тітка  Осінь
Дітям  кошики  розносить:
Тим,  хто  помагає  мамі,
Сипле  яблука  рум’яні.
Тим,  хто  дуже  любить  тата,
Принесе  грушок  багато.
І  опеньки,  і  лисички  –  
Тим,  у  кого  є  сестрички,
В  кого  ж  братики  молодші  –  
Тому  ягід  найсолодших.
От    така  то  тітка  Осінь.
Натрудила  ногі  босі,
Щоб  тепер  малій  дитинці
Дарувати  по  гостинцю.[/i][/b][/color]

(З  першої  збірки  [b]"Дзеркала"[/b].  -  Львів:Каменяр,1991)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748671
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 01.09.2017

Ірина Вовк. "КОЛИСКОВА ДЛЯ ЛЬВОВА" (дитяче, пісенне)

[b][i](Слова  і  музика  Ірини  Вовк)
[/i][/b]
[color="#ff0000"]songa2z.com/audio/радуниця+колискова+для+львова  
[/color]
Шепіт  весни  над  містом
В  шелесті  яворів…
Люляй,  Маля,  -  
Мати-Земля
Квітом  укрила  Львів.
Люляй-люлій,  Леве,  радій,
Сонце  встає  огненне.
Квітом  лелій,  
земле,  напій,
Місто  моє  спасенне.

Мріє  пташками  Небо,
Снить  колосками  Лан…
Хмарка  біжить  в  жовтоблакить,
Ранок,  мов  Білодан...

Де  відбива  годинник
Тисячолітню  путь,
Там  до  зорі  
Леви  старі
Варту  свою  несуть.

Ратуші  сиві  скроні,
Дзвін,  наче  джміль,  гуде…
Очка  відкрий,
Княжичу  мій,
Вже  новий  день  гряде!

Світлих  тобі  світанків,
Щедрих  на  пісню  днів.
Мати-Земля
Благословля
Кам’яноокий  Львів
Люляй-люлій,  Леве,  радій,
Сонце  встає  огненне.
Квітом  лелій,  
земле,  напій,
Місто  моє  спасенне.

[i](1997  рік.
 Перший  (і  єдиний  виконавець)  –  [b]ансамбль  «Радуниця»[/b],  керівник  Наталка  Манько-Куриляк.  Місто  Львів).
[/i]
[color="#ff0000"]Хто  хоче  почути  виконання  -  перейдіть  за  інтернет-ресурсом  на  сторінку  запису.
На  жаль,  радіофайл  на  3хв.  з  домашнього  архіву  загрузити  не  вдалося.[/color]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748669
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 01.09.2017

Ірина Вовк. "У ЧАСОПЛИНУ ВИЩА ЗВАБА Є…"

[color="#ff0000"]У  часоплину  вища  зваба  є,
І  знову  вічна  крутиться  спіраль:
Осіннє  небо  –  усміх  райдуги,
Осіннім  сном  нас  літо  радує,
Осінній  лист  так  тихо  падає,
Як  та  знеможена  печаль.

Притоки  літ…  Бринить  моя  ріка.
Мені  б  повік  не  знати  мілини.
Неси  мене,  о  течіє́  стрімка,
Де  між  вітрил  мій  кращий  вірш  блука,
Найкращий  вірш  намаривсь  зда́лека,
Як  марять  небом  восени.

І,  може,  в  тому  вища  зваба  є,
Що  все  життя  людське,  немов  спіраль:
Осіннє  небо  –  усміх  райдуги,
Осіннім  сном  нас  літо  згадує,
Осінній  лист  так  тихо  падає,
Як  та  знеможена  печаль.

[i]З  раннього.[/i]

(З  першої  збірки  [b]"Дзеркала"[/b].  -  Львів:Каменяр,1991)[/color]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748527
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 31.08.2017

Ірина Вовк. "Принцесо Діано, шляхетна принцесо Уельська…"

([i]на  20-і  роковини  смерті[/i]:  [b]1.07.1961  –  31.  08.1997[/b])

Принцесо  Діано,  шляхетна  принцесо  Уельська...
Піано-п'яніссімо  арфа  тонує  анге́льська...
Легкі  переливи  розталих  у  мреві  мелодій,
Єгипетські  схлипи  і  нашепи  „Доді  мій,  Доді...”
Шумує  невипитим  щастям  весільне  шампанське,
Завмерло  у  траурних  снах  Королівство  Британське,
Розхвилено  хлипає  кров'ю  знесилена  Сена,
Пелюстками  уст  промовляє  Париж  Джо  Дасена...
На  ложах  гаптованих  принци  Уїльям  і  Гарі
Рубінами  вистелять  взір  королівській  тіарі.
Тіара  самотня...  Перлинно  вона  овдовіла  –
На  чо́лах  тіари  розвинулась  лілія  біла.
„Сонатою  Місяця”  ніч  упливе  за  водою  –
Луна  переміниться...  Ти  відпливеш    МОЛОДОЮ...
В  небесних  покоях,  в  трояндових  хащах  блакитних
Витатимеш  ти  серед  крил  між  усмі́шок  привітних,
Із  поглядом  Долі  на  вирок  дочасної  втечі
Зів'єш  пелюшкове  гніздо  нерожде́нній  малечі,
У  відсвіті  сяйва  Мадонною  зійдеш  з  Оранти,
У  зорях  падучих  жаркі  віднайдеш  діаманти  –
Рожевоатласно  розтанеш  у  відзвуках  вальсу...

...  Твоя  діадема  вінчальна  залишиться  Чарльзу...

 (З  циклу  [b][i]"Вірші-некрологи,  об'єднані  ритмами  вальсів"[/i][/b],1997р.)

Зі  збірки[b]  "...І  все  ж  -  неопалима"[/b].  -  Львів:Логос,2001.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748526
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 31.08.2017

Ірина Вовк. "СПАСИ в українському народному календарі:ТРЕТІЙ СПАС"

[color="#ff0000"][i]Учора  Україна  відсвяткувала  останнього  [b]Третього  Спаса  -  Горіхового,  Хлібного  або  інакше  Спаса  на  Полотні.  [/b]
Пропоную  читачам  Клубу  Поезії  свою  програму  на  сайті  радіо  "Воскресіння",  записану  в  2014  році:  [b]"Спаси  в  українському  народному  календарі"[/b],  де  йтиметься  про  всіх  трьох  Спасів,  звичаї,  повір'я,  обряди  українців,  пов'язані  з  ними.[/i][/color]

http://www.rr.lviv.ua/podcasts/spasy-v-ukrajinskomu-narodnomu-kalendari/
[b]
     29  серпня  –  Третій  Спас  –  Горіховий  або  Полотняний
     (29  серпня  -    «Перенесення  Нерукотворного  образу  Господнього»)
[/b]
   Свято  пов’язане  із  вшануванням  полотняної[b]  ікони  Ісуса  Христа  «Спаса  на  полотні»[/b].  За  давнім  переказом,  заснованому  на  документі,  знайденому  в  IV  ст.  Євсевієм  Кесарійським  в  Едессінскому  архіві,  володар  месопотамського  міста  Едесси  Авгар  страждав  проказою;  бажаючи  позбутися  від  невиліковної  хвороби  і  знаючи  про  цілющі  здібності  Ісуса  Христа,  він  послав  до  Спасителя  живописця  Ананію  з  листом,  в  якому  просив  Господа  прийти  і  зцілити  його.  Господь  обіцяв  послати  до  князя  одного  зі  своїх  учнів,  а  всі  спроби  Ананії  написати  образ  Ісуса  Христа  залишилися  безуспішними.  Тоді  Господь  попросив  подати  йому  рушник  (убрус)  і  витер  своє  обличчя.  На  рушнику  відбився  його  лик.  За  воскресіння  Христа,  апостолом  Фомою  до  Авгара  був  посланий  один  з  70  учнів  Христа  Фаддей,  і  цар  від  одного  дотику  до  рушника  дістав  полегшу,  а  згодом  повністю  вилікувався  від  хвороби.  Так  Фаддей  з  допомогою  цього  випадку  розповсюдив  в  Едессі  християнство.  Рушник  (убрус)  з  образом  Ісуса  Христа,  прикріплений  царем  Авгарем  над  головними  воротами  («Воротною  Вежею»)  міста  Едесси  як  прапор  і  оберіг,  був  викрадений  мусульманами,  і  лише  дев'ять  століть  потому  був  викуплений  візантійським  імператором  Михайлом  III.  
           У  944  році  29  серпня,  за  царювання  Костянтина  Багрянородного,  Едессінський  образ  Нерукотворного  Христа  був  перенесений  до  Константинополя,  тоді  ж  і  було  встановлено  свято  ікон  –    єдине  на  честь  образу  Ісуса  Христа.  
         1204  року  нерукотворний  образ  Спасителя  був  викрадений  уже  з  Константинополя  під  час  одного  з  хрестових  походів.  За  легендою,  його  перевозили  на  кораблі,  який  затонув.  Відтоді  старовинна  реліквія  вважається  загубленою.
         Вважається,  що  перші  візантійські  й  давньоруські  ікони  ,  які  носили  назви  "Спас  на  полотні",  "Спас  Нерукотворний».  писалися  саме  з  Нерукотворного  образу  Спасителя  –  «Спаса»...

[b]Третій  Спас  [/b]—  традиційне  свято  в  народному  календарі,  яке  відзначають  в  Україні  [b]29  серпня.[/b]  Має  прадавні  дохристиянські  корені.  Слідує  за  Першим  і  Другим  Спасом:  «Медовим»  та  «Яблучним».  В  народі[b]  Третій  Спас[/b]  називають  ще  [b]«Горіховим  або  Хлібним»[/b],  бо  закінчилися  жнива  і  починається  сівба  озимих:        
             [b]  «Третій  Спас  –  хліба  припас».[/b]
               До  цього  дня  в  деяких  місцевостях  України  приурочувалися  [i]«дожинки»[/i]  та  обряди,  пов'язані  з  останнім  іменинним  [i]снопом-Дідухом[/i].  У  день  Третього  або  Хлібного  Спаса  селяни  проводили  і  "досівки",  тобто  сіяли  озиме  жито.  Після  спільної  молитви  домашньої  господині  проводжали  чоловіків  на  поля  з  хлібом  і  сіллю;  при  цьому  на  віз  клали  три  снопа,  а  зверху  містилася  призначене  для  посіву  жито  в  мішках.  На  полі  засівальників  зустрічали  хлопці  з  гречаною  кашею.  Після  посіву  озимого  хліба  пиріг  і  каша  з'їдалися  всією  родиною.
                                           
           [b]  На  Третього  Спаса  [/b]наші  бабусі  пекли  [b][i]пироги[/i][/b]  з  муки  нового  врожаю,  а  також  [b][i]святковий  хліб  або  коровай[/i][/b].  Тому  і  називають  цей  [b]Спас  Хлібним.[/b]
                     
                 А  інша  назва  [b]Третього  Спаса  —  Горіховий  [/b]—  пов'язана  з  початком  масового  збору  лісових  горіхів,  які  на  цей  час  саме  достигають.  У  призначений  день  в  лісі  розстилали  килими,  від  яких  всі  жінки  розходилися  для  збору  горіхів,  останні  складалися  в  фартухи,  а  пізніше  висипалися  на  розстелені  килими.  Робота  зі  збору  горіхів  могла  тривати  й  кілька  днів.  За  народними  уявленнями,  урожай  горіхів  передвіщав  на  майбутній  рік  урожай  жита.  У  містах  з  цього  дня  починалися  "великоденьські"  гуляння.  [b]На  Горіховий  Спас  [/b]закінчується  строгий  Успенський  піст,  а  значить,  на  святковому  столі  є  місце  для  улюблених  м'ясних  і  рибних  страв.  Але  головна  прикраса  столу  [b]на  Горіховий  Спас[/b]  -  звичайно,  яблука,  мед  і  горіхи.
                                                                             
                 У  давнину  говорили:
[b][i]  «Перший  Спас  —  на  воді  стоять;  
другий  Спас  —  яблука  їдять;
 третій  Спас  —  на  зелених  горах  полотна  продають».[/i][/b]
               Раніше  в  цей  день  в  Україні  влаштовували  ярмарки,  на  яких  переважно  продавали  полотно.  Вважалося,  в  цей  день  [b]«Спас  на  полотні»[/b]    стає  покровителем  торгівлі.
             Як  і  на  «Маковий  Спас»,  цього  дня  треба  було  чистити  криниці  та  освячувати  воду,  а  вода  з  підземних  джерел  вважалася  цілющою.
                                                                                                                               
     [b]29  серпня  за  релігійним  календарем  -  післясвято  Успіння  Пресвятої  Богородиці  –  «Першої  Пречистої».[/b]  
У  народі  кажуть:  [b][i]«По  Першій  Пречистій  прийшов  Третій  Спас»![/i][/b]
             В  цей  період  завершується  останній  місяць  літа  –  найблагодатніша  пора  року.  З  літом  -  періодом  збору  врожаю  -  селяни  пов’язували  свій  добробут.  Від  того  чи  вчасно  зібрано  збіжжя,  значною  мірою  залежав  добробут  родини.
           [b][i]«Третій  Спас  запитає  у  вас:  чи  жнивували,  чи  в  холодку  пролежали».[/i][/b]
           Як  і  Перша  Пречиста,  так  і  Третій  Спас,  вважається  періодом  заготівлі  яблук.  Дівчата  співали  пісні:
           [b][i]  «Пречиста  мішок  загубила,  а  Спас  ішов  –  мішок  знайшов».[/i][/b]
           Такими  символічними  «мішками»  були  погреби,  пивниці  й  горища,  де  зберігалися  свіжі  продукти.  Вважалося,  що  зібрані  в  цей  період  яблука  повинні  бути  поживними  й  найпридатнішими  для  зберігання.  Яблука  тримали  до  осінніх  та  зимових  свят,  щоб  почастувати  на  Різдво  або  на  Новий  рік  дітей  та  гостей.
           За  народним  звичаєм,  вважалося  за  ознаку  шляхетності  та  працьовитості,  якщо  дівчина,  до  якої  приходили  колядники,  дарувала  хлопцям  яблука.  Кожен  з  них  виголошував  промову:
[b]  [i]«Спасибі  рукам  працьовитим,  що  вміли  ростити,  
 спасибі  Пречистій  силі,  що  в  мішок  натрусила,
 і    тобі,  Спас,  що  беріг  нас!»[/i][/b]
         Цієї  пори  вже  збираються  до  відльоту  перші  пташині  гурти.  Старші  навчали  молодняк  до  нелегкої  і  довгої  перелітної  дороги.  Поруч  з  лелеками  неодмінно  сусідилися  солов’ї.  Старші  люди  з  цього  приводу  кажуть,  що,  мовби  дрібні  сіроптахи,  тримають  буслів,  тобто  бусли  вказують  їм  дорогу  до  Вирію.  Але,  якщо  в  дорозі  солов’ї  стомлюються,  то  вони  сідають  на  спини  лелек…
За  старих  часів  говорили  –
[b][i]  "Ластівки  відлітають  у  три  рази,  у  три  Спаси".[/i]  [/b]                      
На  [b]Третій  Спас  [/b]-  востаннє  відлітали  ластівки.  Також  існувала  прикмета:
[b]  [i]"Якщо  журавель  відлетить  до  Третього  Спаса,  то  на  Покрову  буде  морозно".
                                                                               [/i][/b]
 Про  [b]Третього  Спаса[/b]  існують  прислів’я,  зокрема:
[i][b]«Післяуспіння  прийшло  –  сонце  на  осінь  пішло».
[/b][/i]
 Зрештою,  так  воно  і  є.  Хоча  ще  вдень  і  тепло,  а  деякі  дні  й  спекотні,  проте  вранці  і  ввечері  вже  прохолодно:  поступово  приходить  осінь…
                           
Як  і  багато  інших  українських  народних  свят,  Спаси  теж  отримали  свої
 календарні  прикмети:  

[b]Перший  Спас:[/b]  
З  [b]Першого  Спаса[/b]  і  роса  хороша.
На  [b]Маковія[/b]  відцвітають  троянди.
На[b]  Першого  Спаса[/b]  коней  та  всю  домашню  худібку  в  росі  купають.  
 На  [b]Маковія  [/b]українці  святять  мед,  заламують  стільники  та  збирають  мак.  
На  [b]Перший  Спас[/b]  святи  колодязі,  святи  і  вінки  хлібні.
Готуй  току  і  стодоли.  Готуй  святу  земельку  під  озимину.
 
[b]Другий  Спас:  [/b]
Прийшов  [b]Яблучний    Спас[/b]  -  усьому  час:  плоди  зріють.
До  [b]Другого  Спаса[/b]  не  їдять  ніяких  плодів,  крім  огірків.
 На  [b]Другий  Спас[/b]  знімають  плоди  з  дерев  та  кущів.  
З  [b]Другого  Спаса[/b]  їдять  яблука.  
На  [b]Яблучного    Спаса[/b]  українці  справляють  «обжинки»:  
святять  обжинкові  вінці  та  плетуть  Спасові  «бороду».
З  [b]Другого  Спаса[/b]  проводжають  захід  сонця  в  полі  з  піснями.  
[b][i]  Яка  погода  на  Другого  Спаса  —  такою  буде  і  Покрова.
[/i][/b]
[b]Третій  Спас:  [/b]
На  [b]Хлібного  Спаса[/b]  українці  справляють  «дожинки»  («обжинкове  весілля»):
несуть  з  поля  Обжинкового  Дідуха  та  печуть  коровай  з  нового  врожаю.  
На  [b]Хлібного  Спаса[/b]  засівають  озимину.
Ластівки  відлітають  в  три  рази,  в  три  Спаси.
Після  [b]Третього  Спаса[/b]  часто  настає  різке  похолодання,  тому  приказують:  «Прийшов  Третій  Спас  –  бери  рукавички  про  запас».

[b]Усіх  Спасів  стосується:[/b]
Прийшов  [b]Перший  Спас[/b]  —  пішло  літо  від  нас.
Після  [b]Другого  Спаса[/b]  —  дощ  хлібогній.
Якщо  антонівка  вродила  —  наступного  року  хліб  уродить.
Із  [b]Спаса-Преображення[/b]  погода  преображається.
Прийшов  [b]Третій  Спас  [/b]—  бери  рукавиці  про  запас.
Минув  [b]Третій  Спас  [/b]—  держи  кожух  про  запас.
Як  прийде  [b]Спас[/b],  комарам  урветься  бас,
 а  як  прийде[b]  Пречиста  [/b]—  забере  їх  нечиста.

(За  виданням:  Ірина  Вовк  [b]"За  нашим  звичаєм  Бога  величаєм:Осінь"[/b].  -  Львів:Сполом,2015.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748369
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 30.08.2017

Ірина Вовк. "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІІІ (продовження18) . Фінал

[i](Втомлені,  наче  після  спекотливого  жнивного  дня,  [b]Гаремні  Троянди  [/b]опускаються  на  пагорби[b]  Гаремного  Саду[/b]  –  відпочивають.
Погідним  надвечір'ям  котиться  переливами  [b]пісня  "Обжинкового  Вінця".[/b]  З  рук  в  руки  котиться  [b]над  головами  Троянд[/b]  і  [b]сам  Вінець[/b],  звитий  зі  стиглої  пшениці,  прикрашений  калиновим  гіллям,  перев'язаний  [b]вишиваною  "Долею".[/b]  Котиться...  до  [b]Обжинкової  Княгині,[/b]  що  наче  молода  на  посаді,  чекає  тріумфу  своєї  вроди.  Ось  вона  –  притаїлась  у  глибині  Саду  –  [b]Постать  у  Білій  Льолі,[/b]  коса  її  розплетена).[/i]

[b]Хор  Гаремних  Троянд[/b]
[i](співає):[/i]

[i]–  "Вже  сонце  заходить...
Вже  сонце  заходить  –  а  місяченько  сходить.

Котився  вінок  додому...
Котився  вінок  додому  –  просився  женців  до  столу.

Відкрий,  панотче,  ворота...
Відкрий,  панотче,  ворота  –  а  наш  віночок  з  золо́та.

Відкрий,  панотче,  нам  брами...
Відкрий,  панотче,  нам  брами  –  а  наш  віночок  з  перла́ми.

Відкрий,  панотче,  кватирку...
Відкрий,  панотче,  кватирку  –  а  наш  віночок,  як  зірка.

Відкрий,  панотче,  віконце...
Відкрий,  панотче,  віконце  –  а  наш  віночок,  як  сонце".[/i]

[i](доспівавши  пісню  [b]"Обжинкового  Вінця"[/b],  [b]Гаремні  Троянди[/b]  вдягають  його  на  голову  [b]Жінки  в  Білому[/b]").[/i]

[b]Голос  Жінки  в  Білому[/b]
[i](в  минулому  Білої  Троянди  Щастя):
[/i]
–  ...Мені  Кисмет  як  нитка  повелась...
Я  зріла  плодом  –  значить  я  збулась.

[b]Квіткове  багатоголосся:[/b]

–  Щаслива  Настя...
–  О...  щаслива  Настя!..

[b]Хор  Гаремних  Троянд:[/b]

–  Не  дармо  ж  ти  була  Троянда  Щастя!

[b]Багатоголосся:[/b]

–  ...А  раптом,  Насте...  лихо  навернулось...
–  ...А,  мо',  когось  те  щастя  й  не  торкнулось...

[b]Голос  Жінки  в  Білому:[/b]

–  О...  щастя  мить  –  торкне  й  летить  –  але
нікому  щастя  не  було  мале!
Так  мислив  Бог:  од  віка  і  до  віка
суть  щастя  жінки  –  ласка  чоловіка...
В  найвищу  темінь...  в  найскрутніший  час  –
як  ми  любили!..  як  любили  нас!..

[b]Хор  Гаремних  Троянд:[/b]

–  Прийміте  ж  нас!..  Ми  близькі  і  далекі...
Ми  Гюль-хасекі  і  Хуррем-хасекі...
У  плавнях  Часу  молимо  з  пітьми
за  вас  –  людей  –  бо  теж  були  людьми...
Тримаймося,  як  лелі*127,  на  плаві  –
ми  –  Ц  в  і  т    в    О  с  е  л  і  Б  о  ж  і  й,  ми  –  живі...

[i]([b]Гаремним  Садом[/b]  під  мелодійні  передзвони  похідних  дзвіночків  лине  дівоча  [b]щедрівка)[/b][/i]

[i]"В  панськім  городі  росла  лелія.
Хто  ї'  посадив  –  панна  Марія.
Як  садила  говорила...
Як  садила  говорила  –
рости,  лелія!..  рости,  лелія!

Прийшла  до  неї  матінка  її:
–  Урви,  Маріє,  тої  лелії...
–  Не  урву  я  ні  листочка,
бо  то  моя  лелійочка  –
рости,  леліє!..  рости,  леліє!

Прийшов  до  неї  миленький  її:
–  Урви,  Маріє,  тої  лелії...
–  Урву,  урву,  лелійочку  –
бо  то  мому  коханочку  –
урву  лелію...  урву  лелію!"
[/i]
[b]Голос  Жінки  в  Темному  Пурпурі:[/b]

–  ...Ми  відбулись...

[b]Голос  Жінки  в  Жовто-Гарячому:[/b]

–  ...Ми  відійшли  в  минуле...

[b]Голос  Жінки  в  Білому:[/b]

–  ...У  нашім  лоні  -  пуп'янки  малі...

[b]Голос  Рожевої  Троянди  Замрії:
[/b]
–  ...Ми  наливались...

[b]Голос  Троянди  з  Фонтану  Сліз:[/b]

–  ...Ми  цвіли...

[b]Хор  Гаремних  Троянд:[/b]

–  ...Заснули  –
З  і  в'  я  л  и  м  и    Т  р  о  я  н  д  а  м  и    З  е  м  л  і.

[i]([b]Гаремним  Садом[/b]  раз-по-раз  проноситься  холодний  осінній  вітер.  Від  його  доторку  [b]Троянди[/b]  засинають  тривалим  [b]сном  Перемлілої  Природи[/b],  повільно  похиляючись  до  землі.
...[b]Кольорові  пелюстки,[/b]  наче  райдужний  [b]казковий  снігопад[/b]  облягають  [b]Гаремний  Сад[/b]...  рожеві...  кремові,  пурпурні  і  білі...  з  шурхотом  опадають  долу...
...Блаженна  мить  падінь...  [b]Блаженний  Сон[/b]...)
[/i]
***
[i](...Коли  сутінки  надвечір'я  поглибшають,  [b]Гаремний  Сад[/b]  знову  навідають  його  невпізнані  вартові...  На  цей  раз  [b]Жінка  в  Чорному[/b]  і  [b]Жінка  з  Лелечими  Крилами[/b]  триматимуть  [b]сіті  кольору  Темної  Ночі[/b],  усіяні  кольоровими  зорями.  До  них  вони  збиратимуть  [b]пелюстки  Зів'ялих  Троянд[/b]).[/i]

[b]Голос  Жінки  в  Чорному:[/b]

–  Пресвята  Покрово-Богородице,
прославлятиму  Ім'я  Твоє  в  усякому  роді  і  роді.

Всяк  народжений  на  землі  нехай  радіє,
просвічений  Духом...

...Нехай  святкує  Природа  Безтілесних  Духів,  що  поважає  Тебе...
...Твою  священну  радість  Богоматері,
і  нехай  співає...
...Радуйся,  благодатна  Богородице,  пречиста  Вседіво...
...Чашу  спасіння  прийму  й  Ім'я  Господнє  призову.  Алилуя!..

[i]([b]Жінка  з  Лелечими  Крилами[/b]  виводить  співом  богонатхненне  "Алилуя!")
[/i]
[i](По  якімсь  часі  зір  губить  [b]таємничі  Постаті  Жінок[/b],  а  над  [b]Гаремним  Садом  [/b]зависають  лишень  оті  [b]бездонні  Сіті...  кольору  Темної  Ночі[/b],  густо  засіяні  зорями,  а  поміж  ними  –  [b]...опалі  пелюстки  Зів'ялих  Троянд[/b]).[/i]

[b]Голос  Жінки  з  Лелечими  Крилами:[/b]
[i](співає  з-над  хмар,  незримо  тримаючи  Сіті):[/i]

[b][i]–  "А-а,  а-а...  котки  два,
шарі-бурі  обидва...
Один  пішов  на  миші,
другий  люлю  колише...

А  ти,  коте,  бурий,
пряди  срібні  шнури...
А  ти,  коте  чорний,
сідай  в  срібний  човен...
Сідай  в  срібний  човен,
лови  рибки  повен..."[/i][/b]

[color="#ff0000"]З  а  в  і  с  а[/color]

ПРИМіТКИ

[i]127  Лелі  –  похідне  від  богині  слов'янського  пантеону  Місячної  Води-Лелі,  що  була  дочкою  Лади  –  Гармонії  Всесвіту,  Матері  Роду.[/i]
 
(За  виданням[b]  "Епоха  В'янучих  Троянд"  [/b](драма).  -  Львів:  Сполом,2014)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748368
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 30.08.2017

Ірина Вовк. "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІІІ (продовження17)

[i]([b]Троянди[/b]  бавляться  в  [b]"Женчика"[/b]).
[/i]
[b]Хор  Гаремних  Троянд[/b]
[i](співаючи,  імітує):[/i]

[i]–  "Женчичок-бренчичок  вилітає,
високо  ніженьку  підіймає...
Якби  то  –  набито,
ніженьку  пробито  –
в  зеленім  лугу  бери  собі  другу!
Ой  до  схід  сонечка  женчик  схопивсь,
росою  чистою  женчик  умивсь...
Якби  то  –  набито,
ніженьку  пробито  –
в  зеленім  лугу  бери  собі  другу!
Зелене  житечко  в  полі  він  жав,
зранку  до  вечора  не  спочивав...
Якби  то  –  набито,
ніженьку  пробито  –
в  зеленім  лугу  бери  собі  другу!"[/i]

[i](Над  [b]Гаремним  Садом[/b]  панує  настрій[b]  "обжинок"[/b].  Одна  забава  замінює  іншу...)[/i]

[i]"Попід  хазяйські  лози
скакали  дикі  кози:
то  в  гору,  то  в  долину,
то  в  рожу,  то  в  калину...
А  за  ними  козенята
поламали  ноженята..."
[/i]
[i](Дівчата  скачуть  змійкою,  імітуючи  "диких  кіз".  Окрема  пара  пропускає  їх  крізь  "ворота"  своїх  рук.  На  останніх  словах  руки  опускаються  і  в  "сильце"  потрапляє  чергова  "кізонька".
...[b]Обжинковою  "Кізонькою"  [/b]в  умовному  "сильці"  трояндових  стебел-рук  опиняється  [b]Троянда  з  Фонтану  Сліз,[/b]  її  [b]Льолю[/b]  окрасила  осінь  двома  фарбами  –  [b]жовтою  і  багряною![/b])
[/i]
[b]Голос  Троянди  з  Фонтану  Сліз:[/b]

–  Прийміть  мене  у  гурт...  Я  –  не  тутешня.

[b]Квіткове  багатоголосся:
[/b]
–  Ти,  наче,  осінь...  краса...
–  ...Ох,  сердешня!..

[b]Голос  Троянди  з  Фонтану  Сліз:[/b]

–  Мене  сюди,  мов  тать,  вітрець  приніс...
Низький  уклін  вам  від  Фонтану  Сліз*121.

[i](Кланяється  навзаєм)[/i]

[b]Квіткове  багатоголосся[/b]
[i](довкола  Троянди  у  Красій  Льолі):
[/i]
–  А  де  ж  твій  грунт?..
–  і  де...  земний  твій  рай?..

[b]Голос  Троянди  з  Фонтану  Сліз:[/b]

–  ...Аж  ген  в  Криму  стоїть  Бахчисарай...
Ген  там  і  Сад,  і  Замок,  і  Альтанка...

[b]Голос  Гаремної  Троянди:[/b]

–  А  хто  твій  рід?..

[b]Голос  Троянди  з  Фонтану  Сліз:[/b]

–  Я  –  галицька  шляхтанка...
Ми  в  льолях  поруч  бігали  малі
стежками  Королівської  Землі,
і  сяла  нам  з  небес  Ясна  Лелія...

[i](на  правах  [b]обжинкової  "Кізоньки"[/b])[/i]

...Дай,  Біг,  овес!..

[i](Осипає  [b]Гаремних  Троянд[/b]  зерном  [b]з  обжинків)[/b]
[/i]
...Потоцька  я...  Марія...

[b]Хор  Гаремних  Троянд[/b]
[i](під  зливою  з  обжинкового  зерна):[/i]

–  ...Дай,  Біг,  овес!  –  на  стежки  наших  втеч...

[b]Голос  Гаремної  Троянди:[/b]

–  А  як  ти  звалась  тут?..

[b]Голос  Троянди  з  Фонтану  Сліз:[/b]

–  ...Діляр'-Бікеч...
Мене  привів  до  царственних  алей
татарський  хан...  мій  пан  –  Керім-Гірей*122  –
і  я  при  нім  розвилась  і  розцвила...
Аллах  Акбар!..  бо  я  його  любила!

[b]Голос  Гаремної  Троянди:
[/b]
–  Блаженна...  обійшла  тебе  наруга!..

[b]Голос  Троянди  з  Фонтану  Сліз:[/b]

–  Блаженна?..  Ні...  Мене  убила  друга...*123

А  що  в  кохання  серце  не  слабе  –
Керім-Гірей  звелів  звести  дюрбе*124
у  тишині  квітучій  свого  раю  –
...  і  стала  я  Сльозою  Хан-Сараю...*125

Моя  вода  проймає,  наче  біль...
Прийди...  Відпий...  Я  –  келих  Сенсебіль*126.

[b]Хор  Гаремних  Троянд:[/b]

–  Прийди...  Відпий...  і  стань  як  перволіс  –
корінням  із  Душі  Фонтану  Сліз...

[b]Голос  Троянди  з  Фонтану  Сліз:
[/b]
–  ...Відпий  свій  біль  –  і  спрагу  упразни  –
я  Сенсебіль...  з  Червіні  й  Жовтизни.

ПРИМІТКИ

[i]121  Фонтан  Сліз  збудовано  в  Бахчисараї  (1764),  поруч  мавзолею  улюбленої  жінки  кримського  хана  Діляри-Бікеч,  якою  була  шляхтанка  з  магнатської  родини  Потоцьких.  Ми  прихильні  до  версії,  що  йдеться  про  родину  Потоцьких,  яка  оселилась  в  Галичині,  а  не  про  маєтних  володарів  Умані.  Саме  з  Галичини  могли  викрасти  татари-людолови  Марію  –  майбутню  "Діляри-Бікеч",  бо  в  сер.  XVIII  ст.  (історично  зафіксовано)  відбулося  і  кілька  їх  нападів  на  Королівську  Землю  (себто  на  землю  Західної  України).

122  Керім-Гірей  –  володар  Бахчисараю  на  час  описуваних  подій.  Столиця  Кримського  Ханства  Гіреїв  –  Бахчисарай  –  прославилася  за  Керім-Гірея,  завдяки  трагічній  історії  його  кохання  до  Марії  Потоцької.

123  Марія  Потоцька  –  Діляри-Бікеч  –  загинула  від  руки  суперниці.  1764  р.  
124  Дюрбе  –  з  татарського,  мавзолей.  "Дюрбе"  Діляри-Бікеч  збудовано  на  кладовищі  в  південній  частині  ханського  гарему  "Хан-Сараю"  –  у  вигляді  восьмигранника  з  куполом,  покритим  листами  свинцю.  Купол  увінчав  кований  золотом  напівмісяць  на  шарах.

125  Так  Керім-Гірей  увіковічнив  своє  кохання  до  Діляри-Бікеч,  оплакуючи  її  сльозами  Фонтану  Сліз.

126  Нижній  надпис  "Фонтану  Сліз"  (витяг  з  Корану):  "Там  праведні  будуть  пити  воду  з  джерела,  що  називається  Сенсебіль,  Фонтан  Сліз".  "Сенсебіль"  –  одне  з  райських  джерел,  з  котрого  п'ють  воду  душі  праведних  мусульман,  що  впали  за  віру  Аллаха.
[/i]

(За  виданням  [b]"Епоха  В'янучих  Троянд"  [/b](драма).  -  Львів:Сполом,2014)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748222
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 29.08.2017

Ірина Вовк. "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІІІ (продовження16)

[i][b](Падишах  Сулейман  Пишний  [/b]прощається  з  коханою  дружиною[b]  Россою-Місафір,[/b]  низько  похилившись  до  колін  її.  Вона  ж  цілує  [b]Падишаха  [/b]в  його  мудре  високе  чоло).
[/i]
[b]Голос  Сулеймана  Пишного:
[/b]
"Не  в  мені  вина  –  не  спали  мене.
Знай,  життя  сумне  –  не  спали  мене.
Проклену  тебе  –  нас  не  обмине
чорних  шат  пітьма  –  не  спали  мене.

Плачу,  мов  свіча–  б'є  розлуки  птах,
темна  ніч  в  очах  –  не  спали  мене.
Несть  числа  сльозам,  зорям-несть  числа,
сонця  світлина  –  не  спали  мене.

У  твоїм  вікні  сліз  моїх  свіча
ранок  поміча  –  не  спали  мене.
Я  без  тебе  –  прах!  Ти  мій  цвіт...  і  плід...
Мій  життя  просвіт  –  не  спали  мене!"

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]

–  ...Ядріє  тіло...  і  цвіте  душа!..

[b]Голос  Сулеймана  Пишного:
[/b]
–  О...  так  колись  ридав  Ахмед-паша!
Супроти  нього  дехто...  "Мухиббі"*116  –
простий  муслєм...*117  і  смертний,  далебі...
Однак  нетлінна  поміж  вишніх  зір
його  дружина  –  Росса-Місафір...

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]
–  Допоки  небо  в  зорях  –  я  твоя!

[b]Квіткове  багатоголосся[/b]
[i](розхвилено):[/i]

–  Твоя...
–  ...твоя...
–  ...і  я...
–  і  я...
–  і  я...

[b]Хор  Гаремних  Троянд:[/b]

–  Пливе  ріка,  як  Часу  течія...

[b]Квіткове  багатоголосся[/b]
[i](розхвилено)[/i]

–  ...і  я  пливу...
–  ...і  я...
–  ...і  я...
–  ...і  я...

[b]Хор  Гаремних  Троянд:[/b]

–  Химерна  жінко,  як  твоє  ім'я?!

[b]Квіткове  багатоголосся[/b]
[i](розхвилено):[/i]

–  Тепер  лиш  квітка  я...
–  ...і  я...
–  ...і  я...    

[i](розхвилена  повінь  з  [b]пелюсток  Гаремних  Троянд  [/b]з  головою  покриває  постать  [b]султана  Сулеймана  Пишного.[/b]
[b]Гаремні  Троянди  [/b]–  тепер  вже  [b]ряди  повноводних  хвиль,  [/b]їх  стебла  –  руки  потужньо  розгойдують  повітря,  імітуючи  припливи  і  відпливи.
...Кожна  хвиля  припливу  вдаряється  фрескою  пам'яті[b]  об  берег  Рідного  Краю.[/b]
...Кожна  хвиля  відпливу  –  руйнує  цю  фреску,  болюче  вражає  осколками  іншого...  докінця  непізнаного...  але  й  невідворотного,  як  Кисмет,  буття).
[/i]
[b]Хор  Гаремних  Троянд[/b]
[i](у  хвилі  припливу,  співаючи  в  унісон):
[/i]
[i]–  "А-а,  люлі-люлі,
налетіли  гулі,
та  й  сіли  на  люлі
в  сивенькій  кошулі,
в  красих  поясочках
сіла  на  тиночках,
в  червоних  чоботях
сіли  на  воротях.
Воротонька  рип-рип...
Колисонька  скрип-скрип...
В  колисонці  донця,
як  ружа  на  сонці..."

А-а...  а-а...  а-а...  а...
[/i]
[i][b](мотив  колискової[/b]  перехоплює  [b]мотив  гаївки.  [/b][b]Гаремні  Троянди  [/b]забавляються  в  [b]"потічок")[/b].[/i]

[i]–  "Вербовая  дощечка,  дощечка,  дощечка  –
по  ній  ходить  Насточка,  Насточка,  Насточка...
А  де  Настя  ступала,  ступала,  ступала.
Там  діброва  палала,  палала,  палала...
Цебром  воду  носила,  носила,  носила.
Дібровоньку  гасила,  гасила,  гасила...
Кілько  в  цебрі  водиці,  водиці,  водиці,
стільки  в  дівки  правдиці,  правдиці..."[/i]

[i](на  останніх  словах  гаївки  з  воріт  "поточка"  випливає  [b]Жінка  в  Темному  Пурпурі,[/b]  босоніж,  коса  її  розпущена  ...без  жодних  ознак  соціальної  приналежності).
[/i]
[b]Голос  Жінки  в  Темному  Пурпурі[/b]
[i](в  минулому  Пурпурової  Троянди  Втіхи):
[/i]
–  Роса  упала...

[b]Квіткове  багатоголосся:
[/b]
–  А  чого  ж  ти...  боса?..

[i](луною  "боса...  боса...")[/i]

[b]Голос  Жінки  в  Темному  Пурпурі:[/b]

–  Бо  я  була  колись..."Троянда  Ро́сса!.."

[i](луною  "Росса!..  Росса!..")[/i]

[b]Квіткове  багатоголосся:[/b]

–  ...Ходила  певне,  боса  по  росі,
між  квітами,  в  розпущеній  косі...
–  ...Чого  ж  тепер  стоїш  серед  руїни,
Трояндо  Россо...  Насте...  з  України...
–  ...Чи  ж  ти  тепер  в  здоров'ї,  чи  в  веселлі,
чи  хтось  тобі  наспівує  газелі...

[b]Голос  Жінки  в  Темному  Пурпурі:
[/b]
–  ...О...  Ночі  Тьма  нікого  не  мине!..
Хтось  тут  мене  волає...  хтось  –  клене...

[b]Хор  Гаремних  Троянд[/b]
[i](грізно,  імітуючи  інтонацію  "прокляття"):
[/i]
–  Улюбленка  газельної  строфи,
Троянда  Росса  –  вбивця  Мустафи!

[b]Голос  Жінки  в  Темному  Пурпурі:
[/b]
–  ...Я  чую  там...  у  просвітку  тропи  –  ...

[b]Голос  незримого  Сулеймана  Пишного[/b]
[i](з  далекого  просвітку  Піднебесся):
[/i]
–  ...Не  опали  мене!..  не  потопи!..

[b]Голос  Жінки  в  Темному  Пурпурі[/b]
[i](витаючи  поглядом  в  піднебесному  просторі):
[/i]
–  "...Не  опали  мене!..  не  потопи!.."
...Біжить  струмок...  і  б'ється  з-під  стопи...

[i](хоровод  [b]Гаремних  Троянд[/b]  замикає  в  коло  [b]Жінку  в  Темному  Пурпурі[/b].  Нова  хвиля  припливу  несе  з  собою  [b]мотив  "Подоляночки")[/b].
[/i]
[b]Хор  Гаремних  Троянд[/b]
[i](у  хвилі  припливу,  співаючи  в  унісон):[/i]

[i]–  "Десь  тут  була  Подоляночка,
десь  тут  була  молодесенька...
Тут  вона  впала,
до  землі  припала  -
личка  не  вмивала,
бо  води  не  мала.
Ой  устань,  устань  Подоляночко,
умий  личко,  як  ту  скляночку.
Візьмися  за  бочки,
покажи  нам  скочки,
підскочи  до  раю,
бери  дівча  скраю".[/i]

[i]([b]"Подоляночка"  –  Жінка  в  Темному  Пурпурі[/b]  обирає  собі  заміну  –  [b]Жінку  в  Жовто-Гарячій  Льолі.[/b]  В  колі  з  нею  [b]Гаремні  Троянди  [/b]забавляються  в  [b]"Царівну"[/b]).
[/i]
[i]–  "Десь  тут  була  Царівна,  Царівна,  Царівна,
 д  е  с  ь    т  у  т    б  у  л  а    ц  а  р  і  в  н  а,    царівна    м  о  л  о  д  а.
Царівно,  бійся  відьми  злої,  відьми  злої,  відьми  злої",
Царівно,  бійся  відьми  злої,  відьми  злої.
Аж  тут  прийшла  та  відьма  зла,  відьма  зла,
Вона  Царівну  приспала,  приспала.
"Засни,  Царівно,  на  сто  літ,  на  сто  літ,  на  сто  літ,
засни,  Царівно,  на  сто  літ,  на  сто  літ".
І  все  заснуло  вічним  сном,  вічним  сном,  вічним  сном,
і  все  заснуло  вічним  сном,  вічним  сном.
Та  ось  прийшов  царевич,  царевич,  царевич,
та  ось  прийшов  царевич,  царевич  молодий.
І  поцілунком  розбудив,  розбудив,  розбудив,
і  поцілунком  розбудив  Царівну  молоду
І  всі  кричали:  "Слава,  слава,  слава..."
І  всі  кричали  "слава!"  цій  парі  молодій".[/i]

[b]Голос  Жінки  в  Жовто-Гарячому[/b]
[i](в  минулому  Жовтої  Троянди  Розлуки):[/i]

–  ...За  вас  молюся...  Богу  слава!..  слава!

[b]Квіткове  багатоголосся:
[/b]
–  То,  певне,  ти...  Маруся...
–  З  Богуслава...

[b]Голос  Жінки  в  Жовто-Гарячому:
[/b]
–  О,  Квіти  Раю,  простягніте  руки...
До  вас  взиває  Жовта  Тінь  Розлуки,
котру  чужі  приспали  вітровії  –
я  вам  несу...  Свічу  Ая-Софії!
...Чи  бачите  гарячий  сей  вогонь?  –
Прийміть  його  к  собі...  з  моїх  долонь.

[i](Жінка  в  [b]Жовто-Гарячій  Льолі  [/b]простягає  перед  себе  запалену  храмову  свічку.[b]  Гаремні  Троянди  [/b]звертають  до  неї  свої  стебла-руки,  аби  перейняти  к  собі  [b]Священний  Вогонь[/b].  Незабаром  нова  хвиля  припливу  підійме  ці  руки  з  палаючими  свічечками  і  знову  сплете  їх  в  [b]"купальському"  хороводі[/b]).[/i]

[b]Хор  Гаремних  Троянд[/b]
[i](у  хвилі  припливу,  співаючи  в  унісон):
[/i]
[i]–  "Коло  Мариноньки  ходили  дівоньки,
стороною  дощик  іде...
Стороною  –  та  й  на  мою  руженьку
червоную...
Ой  на  морі  хвиля,  при  долині  –  роса,
стороною  дощик  іде...
Стороною  –  та  й  на  мій  барвіночок
зелененький...

Сьогодні  Івана,  а  завтра  Купала...
Рано-вранці  сонце  зійде...
Стороною  –  та  й  на  мою  руженьку
червоную..."[/i]

[i](З  купальського  хороводу  вирізняється  [b]Троянда  в  Рожевому[/b]  –  одна  з  численних  [b]посестер–квіток  Гаремного  Саду[/b])[/i].

[b]Голос  Рожевої  Троянди  Мрії:
[/b]
–  Ой,  рано-рано  сонечко  зійде  –
і  на  мою  голівку  упаде
роса  небесна...

[b]Голос  Гаремної  Троянди:[/b]

–  Хто  це  там  зоріє?

[b]Голос  Рожевої  Троянди  Мрії:[/b]

–  Сестра...  Троянда  Кольору  Замрії.

[b]Хор  Гаремних  Троянд:
[/b]
–  Це,  Мріє,  ти  –  як  невигойна  рана  –
дала  османам  Третього  Османа?!*118

[b]Голос  Рожевої  Троянди  Мрії:[/b]

–  Так,  сестри,  я...  Така  кисмет  моя...
І  мужа  Мустафу*119  –  любила  я!
І  він  мене  плекав,  як  Божий  Цвіт  –
чекав  на  мене  сім  невольних  літ...*120  

[b]Квіткове  багатоголосся:
[/b]
–  О,  так...  о,  так...  В  гаремі  так  ведеться...
–  ...Сім  літ  –  і  край...  і  Доля  обернеться.

[b]Хор  Гаремних  Троянд:
[/b]
–  Сім  літ  і  край...  і  Доля  обернеться  –
як  ти  заслужиш  –  так  і  поведеться...

[b]Квіткове  багатоголосся:[/b]

–  О,  Мріє,  воля!..
–  ...Там  зоріє  воля!!!

[b]Голос  Рожевої  Троянди  Замрії:[/b]

–  ...Мене  з  корінням  вирвали  із  поля...
Сім  літ  і  край...

[b]Хор  Гаремних  Троянд:[/b]

–  І  що  дали  сім  літ?

[b]Голос  Рожевої  Троянди  Замрії:
[/b]
–  ...Незнаний  брід...  І  хміль...  і  мід...
...І  цвіт...  і  плід...

[i](Постать  [b]Рожевої  Троянди  Замрії[/b]  губиться  в  гурті  [b]Гаремних  Троянд[/b]...  ).[/i]

ПРИМІТКИ

[i]116  Під  псевдонімом  "Мухиббі"  писав  ліричні  поезії  і  сам  султан  Сулейман  Пишний,  в  яких  тужив  про  марність  слави,  могутності  і  багатства.

117  Архаїчне:  "мусульманин".

118  По  дії  "Рожева  Троянда  Мрії"  –  історична  особа,  українка,  була  дружиною  султана  Мустафи  ІІ  (1695-1703),  народила  йому  наслідника  престолу  –  Османа  ІІІ.

119  Мустафа  ІІ  (1664-1704)  –  роки  султанування  1695-1703,  син  Мухаммеда  IV  і  наслідник  дядька  Ахмеда  ІІ,  вів  війни  з  венеціанами  та  Росією,  потім  змушений  був  прийняти  Карловецький  мир  (1699).

120  Автентичне.  У  султанському  гаремі  невольниць-наложниць  тримали  7  років,  потім  їм  дарували  волю.  У  випадку  з  "Рожевою  Трояндою  Мрії"  одруження  було  єдиним  засобом,  аби  залишити  її  в  гаремі,  поруч  султана  Мустафи,  який  палко  кохав  свою  наложницю  з  України.  
[/i]

(За  виданням  [b]"Епоха  В'янучих  Троянд"[/b]  (драма).  -  Львів:Сполом,2014.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748214
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 29.08.2017

Ірина Вовк. "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІІІ (продовження15)

[b]Зойк  Гаремних  Троянд:[/b]

–  О    К  е  р  в  а  н    Й  о  л  і...  Ч  о  р  н  а  я    Д  у  ш  а...  

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи[/b]
[i](ствердно,  про  своє):[/i]

–  ...Ахмед-паша...  та  Ібрагім-паша*108...
Впіймає  вас  Феджер  у  свій  капкан...
(...і  я  таки  вступлю  в  кривавий  тан!)

...Усі  царі  жорстокі  і  практичні,
бо  точать  їх  інтриги  політичні...

[b]Голос  Гаремної  Троянди  в  подобі  Русалки[/b]
[i](що  ховалась  невпізнаною  в  гурті  Бранок-Троянд):
[/i]
–  ...Та  дужче  точать  серце  ріки  кровні  –
то  ласкощі...  інтриги  полюбовні...

[b]Зойк  Гаремних  Троянд[/b]
(у  розхвиленому  стинанні  за  втраченими  коханими):

–  [b][i]...Джігад  іде!..  Іде  по  Керван-Йолі...
Веде  Кисмет  Дорогою  Недолі...[/i]
[/b]
[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи[/b]
[i](різко  уриваючи  інтонацій  голосіння  –  до  Троянди  в  подобі  Русалки):
[/i]
–  Ти  хто  така?..  Що  робиш  у  гаремі...

[b]Голос  Троянди  в  подобі  Русалки[/b]
[i](у  мертвій  тиші):
[/i]
–  Я  –  твоя  зміна  в  полюбовній  дремі*109.

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи[/b]
[i](полишаючи  мужа,  ідучи  на  ви):
[/i]
–  Як  смієш  ти!  Я...  я  –  Зоря  Світання...

[b]Голос  Троянди  в  подобі  Русалки:
[/b]
–  Між  вишніх  зір  не  перша,  й  не  остання...

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]

–  Не  перша,  що  ж...  Я  друга  –  і  остання...
В  моїх  руках  є  чара  від  кохання!

[i](Показує  чару  з  якої  надпив  Сулейман).
[/i]
У  ній  і  запорука  мого  злету...

[b]Голос  Троянди  в  подобі  Русалки[/b]
[i](з  викликом)
[/i]
–  ...В  отруйній  чарі  сонного  щербету?!
Приймай  двобій!

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]

–  Ти  ж  –  чару  переймай!..

[b]Голос  Троянди  в  подобі  Русалки:
[/b]
–  У  мене  є  своя...  Піймай!  Піймай!

[i]([b]Рус-Хуррем,  Пурпурова  Троянда  Втіхи[/b]  нараз  опиняється  у  замкненому  колі  рук  Гаремних  Троянд  з  легкими  накидами  на  обличчях.  [b]Троянда  в  подобі  Русалки,  [/b]змагаючись  словами  з  Рус-Хуррем,  –  то  вибігає,  то  вбігає  в  коло  через  підняті  "ворота"  рук.  Роксолана  намагається  впіймати  її[/i],  [i]та  даремно.  Невпізнана  постать  [b]Троянди-Русалки  [/b]постійно  вислизає  з  кола).[/i]

[b]Голос  Троянди  в  подобі  Русалки[/b]
[i](імітуючи  голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи):[/i]

–  "...І  скільки  важить  золото  ото..."

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]

–  Зухвалице,  ти  хто?..

[b]Квіткове  багатоголосся[/b]
[i](луною):[/i]

–  ...ти  хто?..
–  ...ти  хто?..

[b]Голос  Троянди  в  подобі  Русалки:
[/b]
–  В  тобі  живе  причина  моїх  ран...
Я  –  Месниця...  я  –  Тінь  Махідерван*110.


[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи[/b]
[i](на  мить  зупиняючись  у  погоні):
[/i]
–  Ба!  Той  дурман?!  Чи  ж  тут  тобі  цвісти?..
Черкешенко,  це  ти?..*111

[b]Квіткове  багатоголосся[/b]
[i](луною)[/i]:

–  ...це  ти...
–  ...це  ти...

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:
[/b]
–  Ти  –  матір  Мустафи...  Відкинь  платок!

[i](кидається  навсебіч  у  колі  Гаремних  Троянд,  зриває  накидки  з  обличь).
[/i]
[b]Голоси  Гаремних  Троянд[/b]
[i](перелякано)[/i]

–  Не  я...
–  Ні-ні...
–  ..Царице  Квітів...
–  Йок!

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи[/b]
[i](у  шаленому  приступі  ревнощів):
[/i]
–  А-а-а-а...  Серця  окривавлений  сувій!

[b]Голос  Сулеймана  Пишного[/b]
[i](крізь  сон):[/i]

–  ...Я  п'ю...  Я  п'ю...  Я  твій...  навіки  твій...

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]

–  Упийся  мною...  Впийся...  Як  уп'єш  –
вбий  Мустафу...  і  тим  Її  уб'єш!

[b]Голос  Сулеймана  Пишного[/b]
[i](на  крилах  сновидіння):
[/i]
–  ...Тебе  до  краплі,  Втіхо,  відіп'ю!..

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи[/b]
[i](наполегливо  про  своє):[/i]

–  ...Вбий  сина  Мустафу...  Уб'єш?

[b]Голос  Сулеймана  Пишного[/b]
[i](крізь  сон):[/i]

–  ...Уб'ю*112.

[b]Хор  Гаремних  Троянд[/b]
[i](застерігаюче  трагічно):
[/i]
–  Трояндо  Втіхи...  Пурпурова  кров!..
Не  змити  кров  із  власних  підошов!..

[b]Голос  Сулеймана  Пишного[/b]
[i](у  муках  сновидіння):[/i]

–  ...Моя  дитино...  Мустафо-пашо...

[b]Голос  незримого  Мустафи[/b]
[i](привидом  сновидіння):
[/i]
–  Пощо  мене  убили  ви,  пощо?..
Я  порох  ваших  ніг...  Подайте  руку...*113

[b]Голос  Сулеймана  Пишного[/b]
[i](крізь  сон,  простягаючи  руку  на  голос)[/i]

–  О,  як  мені  перенести  сю  муку...

[b]Голос  незримого  Мустафи:
[/b]
–  ...Чи  ви  оглухли  на  мої  волання!!

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]
[i](терзаючись  докорами  сумління,  сахаючись  привида)
[/i]
–  ...Ти  сіяв  зраду...  мислив  злодіяння...
...А  з  персами...  коли  прихильний  час  був,*114
ти  ладив  мир...  ти  помагав  Тагмаспу...

[b]Голос  незримого  Мустафи[/b]
[i](супроти  Рус-Хуррем):
[/i]
–  ...Неправда!..  Лож!..  Як  уст  бліда  непевність...
Причиною  –  жіноча  ваша  ревність
за  долю  одинокого  престолу...
Що  ж,  тіштеся...  Гукніть  гостей  до  столу,
нехай  піднімуть  чари  за  Селіма...

[b]Голос  Сулеймана  Пишного[/b]
[i](крізь  сон):[/i]

–  ...Кисмет...  Кисмет...  Яка  ж  ти  невмолима!..

[i](до  Рус-Хуррем):[/i]

–  ...Се  правда,  Місафір?..  У  тім  причина?..

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]
[i](закриваючи  обличчя  руками)[/i]:

–  Невинна  я!..

[b]Хор  Гаремних  Троянд  [/b]
[i](луною)[/i]

–  ...Невинна-а-а...  бо  причинна-а-а...

[b]Голос  незримого  Мустафи:[/b]

–  Я  вірним  був...  Я,  батьку,  вас  любив...

[b]Голос  Сулеймана  Пишного[/b]
[i](в  муках  сновидіння):[/i]

–  Ти  вірним  був...  а  я  тебе...  убив!!!

[b]Голос  незримого  Мустафи:[/b]

–  Не  Ви...  вона...  жіноча  ревність  біла...

[i](супроти  Рус-Хуррем)
[/i]
-Чого  мовчиш!..  Чи  з  люті  заніміла...
[b]
Хор  Гаремних  Троянд[/b]
[i](луною)
[/i]
–  Мовчить...  Чи  вмліла,  а  чи  заніміла!..

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи[/b]
[i](безсило):[/i]

–  У  б  и  л  а...  так!..  Убила,  як  уміла...

[b]Хор  Гаремних  Троянд[/b]
[i](глибоко,  значимо):
[/i]
–  Зійде  Феджер...  Засяє  як  Джігад...
Зайде  криваво  –  згубить  шаріат!

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:
[/b]
–  Я  вам  на  присуд  тільки  й  відповім  –
не  я  погублю!  згубить  син...  Селім*115.

[i](до  Сулеймана  з  попередньою  інтонацією  ласки)[/i]

...Прокинься,  ладо...  Вже  зійшла  Джігад.

[b]Голос  Сулеймана  Пишного:[/b]
[i](полишаючи  тягар  сновидінь):
[/i]
–  Трояндо  Втіхи...  спокій  мій...  і  лад...
Пора...  Джігад  зове...  священний  бій!..

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]

–  Іди  й  вертай...  і  дужий,  і  легкий!

[b]Хор  Гаремних  Троянд:[/b]
[i](луною)[/i]

–  Іди  й  вертай...  і  дужий,  і  легкий!

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіх[/b]и:

–  Я  дякую  Кисмет,  що  ти  –  такий!

ПРИМІТКИ

[i]108  Великі  везири  при  Сулеймані  Пишному  Ахмед-паша  –  "Перший  дружба"  на  весіллі  Роксолани;  Ібрагім-паша  –  (в.в.  1523-36)  "дух  і  серце"  Сулеймана,  був  одружений  за  його  сестрою,  меценат-інтеліґент,  тямущий  політичний  діяч,  грек  за  походженням.  Сприяв  зміцненню  зв'язків  між  Туреччиною  і  Францією.  За  обмовою  Роксолани,  був  звинувачений  у  політичній  зраді  і  загинув  ганебною  стратою  через  удушення.  Ахмед-паша  загинув  також  "руками"  Роксолани,  замішаний  у  родинній  інтризі.

109  Тут  ідеться  про  документальний  факт  спроби  "заміщення"  Роксолани.  Коли  Султана  почала  в'янути,  ворожа  їй  партія  вишукала  найкращу  молоду  дівчину  і  привела  її  до  палати  Сулеймана.  Роксолана  дізналася  про  це  і  положилася  на  порозі  палати,  щоб  не  допустити  суперниці.  ...Сулейман  не  прийняв  "заміни".

110  Тут  по  дії  Русалка  щоразу  змінює  інтонації  голосу  і  обличчя  її  покриває  щоразу  інша  накидка.  Кому  ж,  як  не  їй,  Відьомській  Примарі,  відомо  мистецтво  перевтілення.

111  Черкешенку  Махідевран,  матір  престонаслідника  Мустафи,  чекала  доля  вигнанки.  Спочатку  її  одіслали  до  сина  у  Магнесію  (Мала  Азія),  де  Мустафа  за  султанським  побутом  намісникував.  До  Магнесії  з  Царгорода  треба  було  їхати  5-6  днів.  Потім,  за  намовою  Роксолани,  Сулейман  перевів  сина  намісникувати  у  значно  дальшу  Амасію,  куди  їхати  зі  столиці  треба  було  тижнів  3  з  половиною.  З  сином  від'їхала  і  матір.

112  Ця  сімейна  трагедія  сталася  восени  1553  р.,  коли  Сулейман  Пишний  стояв  табором  у  Малій  Азії,  готуючись  до  бою  з  перським  шахом  Тагмаспом.  Батько  викликав  сина  до  себе  в  табір.

113  В  останній  зустрічі,  що  призвела  до  удушення  Мустафи,  батько  не  дозволив  синові  поцілувати  собі  руку,  як  велів  побутовий  мусульманський  церемоніал.  Натомість,  дав  знак  "німий"  ("без'язикій")  сторожі  (т.зв."діль-сізам"),  аби  вона  накинула  на  сина  фатальний  чорний  шнурок.  Сильний  і  верткий  Мустафа  довго  пручався,  перш  ніж  "діль-сізи"  здійснили  вирок.  Сулейман  сам  додивлявся  кінця  цієї  страшної  сцени,  чи,  може,  відступивши  за  завісу  в  шатрі.

114  Офіційна  версія  вироку  Мустафі,  до  якої  у  повній  мірі  спричинилася  Роксолана,  грунтувалася  на  політичній  зраді  і  невдоволенні  султаненка  "родинно-клановою"  політикою  батька.

115  Селім  ІІ  Мест  ("П'яний)  занедбав  Османську  імперію.  1571  р.  він  програв  бій  під  Лепантом  супроти  іспано-італійського  флоту  на  чолі  з  Дон-Хуаном  Австрійським  –  Лепантинський  бій  став  почином  для  політичного  занепаду  Туреччини.  За  висловом  А.Кримського  "Роксоланине  злочинство  супроти  Мустафи  лягло  якнайтяжчим  немезидиним  прокльоном  на  османську  державу".
[/i]
(За  виданням  [b]"Епоха  В'янучих  Троянд"  [/b](драма).  -  Львів:Сполом,2014)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748098
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 28.08.2017

Ірина Вовк. " "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІІІ (продовження14)

[i](Знеможений  чи  то  ласкою  коханої  дружини,  чи  то  "приворот"-зіллям  зачарованого  щербету,  а  чи  безсонною  ніччю  над  державними  справами,  [b]Сулейман  Пишний  [/b]прихиляється  на  відпочинок  на  оксамитові  простирадла  [b]Гаремного  Саду,[/b]  в  прохолодній  тіні  [b]Троянди  Темного  Пурпуру[/b].  [b]Росса-Місафір[/b]  ревно  оберігає  спокій  свого  мужа.  Її  руки-стебла  нечутно  обивають  його  голову.
За  німим  знаком[b]  Рус-Хуррем[/b]  до  того  завмерлі  [b]Троянди  Гаремного  Саду  [/b]починають  повільний  танок  у  супроводі  задумливої  східної  мелодії).[/i]

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи[/b]
[i](пестячи  слух,  навіваючи  сон):
[/i]
–  Царю  мій,  Повелителю...  "Султанул  беррайн
ве  хаканул-баграйн,  хадімул  гаремайн  еш  шеріфайн,
шам  джемет  мешам,  міср  надіретул  іср,
Галєбеш-шегба,  Дарул-Джігад,  Дарул-селам!*98

[b]Багатоголосся  Гаремних  Троянд:[/b]
[i](луною  на  голос  Рус-Хуррем):[/i]

–  Царю  двох  частин  світа  і  Володарю  двох  морів....  
–  Стороже  двох  святих  міст  –  і  Мекки,  і  Медини...
–  Пане  трьох  престольних  городів  –  Константинополя,
Андріянополя  і  Брусси...
–  ...і  Каіра  могутнього...
–  ...і  Дамаску,  як  рай,  прекрасного...
–  ...і  Білгороду-дому  святої  війни....
–  ...і  Багдаду  –  дому  спасення  й  побіди...

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи[/b]
[i](луною  на  квіткове  багатоголосся):
[/i]
–  ...Благословенне  хай  буде  ім'я  Твоє,
"Твердий"  і  "Великий"!..

[b]Голос  Сулеймана  Пишного[/b]
[i](мислячи  про  майбутнє):
[/i]
–  Коли  Кисмет  над  нами  зазоріє
поставлю  я  мечеть  "Сулейманіє"...*99

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]

–  Аллах  тебе  схвалить  у  щедрім  дарі...
Постав  мечеть  сю...  на  Авретбазарі!..
...На  честь  Роси  ,*100  що  сяла  серед  муру...

[b]Квіткове  багатоголосся[/b]
[i](луною  на  голос  Рус-Хуррем):[/i]

–  На  честь  Троянди  Кольору  Пурпуру!

[b]Голос  Сулеймана  Пишного[/b]
[i](поринаючи  в  сон):[/i]

–  ...Зоря  Кисмет...  Зійде  зоря  Кисмет...

[b]Голоси  Гаремних  Троянд[/b]
[i](в  танку  перед  сонним  Сулейманом):
[/i]
–  О  чари...  чари...  Цар  відпив  щербет...


[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи[/b]
[i](співуче  над  сонним  Сулейманом):[/i]

–  Мій  Владарю...  чи  смакував  щербет?..

[b]Голос  Сулеймана  Пишного[/b]
[i](крізь  сон):[/i]

–  ...Іще  ніхто  не  поборов  кисмет!

[i](Після  тривалого  мовчання  в  поклоні  шани  знову  набирає  звучання  голос  [b]Мудрого  Улема.[/b]  [b]Троянди-Бранки[/b]  Гаремного  Саду  завмирають  у  вигадливих  фігурах  рослинного  танцю).[/i]

[b]Голос  Мудрого  Улема:
[/b]
–"Предсказано,  що  з  початком  кожного  століття  родиться  великий  муж,  який  обхопить  те  століття  як  бика  за  роги...  і  поборе  його.  А  султан  Сулейман  уродився  в  першім  році  десятого  століття  Геджри.  Отож,  він  десятий  із  черги  султанів.  А  число  10  –  се  найбільш  досконале  число!  Бо  воно  кінчить  і  завершує  перший  круг  чисел...  То  й  маємо  десять  частин  святої  книги  Корану  і  десять  способів  читання  її,  маємо  десять  учнів  Пророка  і  десять  заповідей,  і  десять  частей  неба,  і  десять  геніїв  над  ними,  і  з  десятків  складається  все  військо  Падишаха.
Десятий  султан  тяжко  поб'є  ворогів  ісламу,  бо  Султан  –  любимець  Аллаха  і  свята  різка  в  руці  його..."

[b]Хор  Гаремних  Троянд[/b]
[i](побожно  на  голос  Мудрого  Улема):
[/i]
–  Хвала  будь,  Аллаху  Єдиному!
Крім  Нього  нема  Бога.  Він  живучий
і  вічно  живий.  І  нема  нічого
йому  рівного,  ні  на  землі,  ні  на  небі.
Він  створив  небо  та  землю...
упорядкував  світло  й  темряву...
Хвала  і  слава  йому,  що  своїх  вірних
провадить  до  святої  святині!

[b]Голос  Мудрого  Улема:[/b]

"...Як  кожна  людина,  так  і  кожне  плем'я  має  свій  кисмет  –  твердий  і  невмолимий,  котрого  не  об'їде  ні  конем  на  землі,  ні  судном  на  морі...  Коли  доповниться  круг  віків  на  повіках  вічних  очей  Аллаха,  тоді  нарід  Османів  поверне  відки  прийшов,  сповнивши  по  наказу  Божім  своє  призначення  на  безбожних  нессараг."*101

[i]([b]Мудрий  Улем,[/b]  оповістивши  предсказання,  з  поклоном  прощання  відходить).[/i]

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи[/b]
[i](над  сонним  Сулейманом,  розкидаючи  сіті  пестощів):
[/i]
–  О  спи,  мій  Пане...  ще  дрімає  враг...

[b]Хор  Гаремних  Троянд[/b]
[i](півголосом):[/i]

–  Про  кого  Ти...

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи[/b]
[i](уриваючи):[/i]

–  Про  тих  же...  нессараг...

[i](до  Сулеймана):[/i]

–  ...  А  станеш  в  силі...  будеш  вельми  рад  –
 покличе  в  путь    тебе    з  о  р  я    "Д  ж  і  г  а  д"*102
Зоря  війни...  кривавого  походу...

[b]Голос  Сулеймана  Пишного[/b]
[i](крізь  сон):[/i]

–  ...Як  я  люблю,  Трояндо,  твою  вроду...

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи[/b]
[i](шепотом  до  Сулеймана):[/i]

–  ...Мечем  Твердим  прочиниш  "Браму  Фетви"...*103

[b]Хор  Гаремних  Троянд[/b]
[i](півголосом):[/i]

–  Кисмет  Османів  потребує  жертви!..
"Феджер-молитва"  розкидає  сіті?..

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи[/b]
[i](умовно  розкидаючи  над  Сулейманом  "сіті  інтриг")
[/i]
–  ...Щоб  вівці  цілі,  щоб  і  вовки  ситі...
...Значить  Аллах  і  рук  моїх  умільство  –
 тверда    п  о  с  т  а  в  а    –  то    таке    й    п  о  с  п  і  л  ь  с  т  в  о...
Не  дармо  вбрала  я  черлені  шати...

[i](до  Сулеймана):[/i]

...Мені  звістити...  а  тобі  –  карати!

[b]Голос  Сулеймана  Пишного[/b]
[i](крізь  видиво  сновидіння):[/i]

–  "Коли  Джігад  займається  на  землі,
тоді  по  небі  ходить  заграва  пожарна...
Тоді  гуде  плач  жінок  і  дітей  християнських,  
як  шум  у  градовій  хмарі.  
Бо  жах  великий  несе  з  собою  Джігад!"

[i](Наче  слуховою  ілюстрацією  до  [b]сновидіння  султана  Сулеймана[/b]  звучить  приглушений  зойк  –  то  протяжно  голосять  [b]Троянди[/b],  спогадавши  про  Чорні  Шляхи...[b]  "Керван-Йолі  своєї  Неволі"[/b])*104.
[/i]
[b]Голос  Гаремних  Троянд:[/b]
[i](у  стинанні  оточивши  сонного  Сулеймана):
[/i]
–  О  Керван-Йолі,  знай,  Джігад  іде...

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]
[i](твердою  волею  Цариці)[/i]

–  За  уграми  і  Мухач  упаде*105,
де  Керван-Йолі  оре  перелоги...
Хіба  що  Відень  вийде  з-під  облоги...*106
...Чорніє  шлях...  Цвіте  гірка  полинь...
Марніє  Лях,  Підляшшя  і  Волинь...
 Повзе  Джігад,  пожадний  як  мана...

  (мимоволі  здригається)  

А  там...  а  там...  м  о  я    Г  а  л  и  ч  и  н  а!*107

ПРИМІТКИ

[i]98  Один  з  титулів  султана  Сулеймана  Пишного.  Переклад  тут  же  в  тексті.

99  В  Царгороді  Сулейман  Пишний  поставив  семеро  мечетей,  переважно  над  могилами  членів  своєї  сім'ї.  На  Аврет-базарі  –  мечеть  Роксолани,  найкоштовніша  з-поміж  інших.  Цю  святиню  Роксолани  –  "Сулейманіє"  –  будував  Сулейман  7  років  і  видав  на  неї  1.036.000  золотих  дукатів.  "Сулейманіє"  –  одна  з  найбільших  мечетей  у  Царгороді,  поступається  хіба  що  храму  св.Софії.

100  Гра  слів:  омографи  –  ім'я  "Росса"  і  "роса"  –  слова,  що  подібно  пишуться,  але  відмінні  за  наголосом.

101  Нессараг  –  не  вірний  Аллаху,  християнин.

102    Джігад  –  військовий  похід,  благословенний  рукою  Аллаха.

103  "Брама  Фетви"  –  образне  словосполучення,  дослівно  "брама  священного  дозволу",  тут  "брама  Війни",  визначена  вищою  духовною  особою  –  Муфті  для  священної  боротьби  з  невірними  (християнами).

104  "Чорний  Шлях",  "Злий  Крок",  по-турецьки  "Керван  Йолі"  –  караванний  шлях,  яким  людолови  гнали  в  неволю  ясир.  В  Україні  "Чорний  Шлях"  розбігався  на-троє:  Волощиною,  Поділлям  та  Волинню,  а  збігався  в  Галичині  (у  Львові!).  "Чорним  Шляхом"  ходила  Обида  –  Нещасна  Доля  і  "Чорна  Смерть"  –  Чума.  Ішов  ним  століттями  Чорний  Люд,  і  земля  під  копитом  теж  була  чорна.

105  Бій  під  Мухачем  (Угорщина),  1526,  приніс  пам'ятну  перемогу  війську  Сулеймана  Пишного.  Людовик  ІІ  Угорський  утопився  в  болоті.  "Піраміда  перемоги"  коло  шатра  Падишаха  була  збудована  з  2000  людських  голів,  8  голів  належали  єпископам.

106  Облога  Відня  (осінь,  1529)  закінчилася  для  Фердинанда  Австрійського  викупом.  Тодішні  європейські  політики  розцінили  відступ  Сулеймана  як  його  перемогу.

107  Під  час  походу  на  Угорщину  1526  р.,  не  бажаючи  пустити  поляків  на  допомогу  угорцям,  Сулейман  Пишний  наказав  татарам  наскочити  на  Україну,  вони  тоді  люто  спустошили  Волинь,  Підляшшя  і  суміжну  Галичину.  [/i]


(За  виданням  [b]"Епоха  В'янучих  Троянд"[/b]  (драма).  -  Львів:Сполом,2014)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748090
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 28.08.2017

Ірина Вовк. "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІІІ (продовження13)

[i](На  голос  своєї  коханої  жінки  [b]"Росси-Міссафір"[/b]  в  тій  же  миті  озивається  голос  [b]Падишаха  Сулеймана  Пишного[/b].)

[/i][b]Голос  Сулеймана  Пишного[/b]
[i](луною):[/i]

–  «...С  р  і  б  н  о  л  и  ц  я    моя,    
с  л  а  д  о  у  с  т  а    моя,  
о    ж  а  с  м  и  н  о  в  а,
 ти  промов,  не  мовчи,  
чи  в  здоров'ї,  Хурем,  а  чи  в  радості...»  *92

[i]Його  грізно-велична  постать  зависає  над  Гаремним  Садом.  [b]Бранки-Троянди[/b]  в  покорі  припадають  до  землі.  Прихиляє  голову  в  глибокій  пошані  і  [b]старець  Мудрий  Улем)[/b].[/i]

[b]Голос  Сулеймана  Пишного:
[/b]
–  Моє  ім'я  із  уст  твоїх  злетіло...

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:
[/b]
–  Бентежать  душу  і  шматують  тіло
чужі  думки...  мов  гострі  ятагани  –
ті  нашепи,  підозри  і  догани...

[b]Голос  Сулеймана  Пишного[/b]
[i](лагідно):
[/i]
–  ...А  я  в  тобі  не  бачу  ні  пилинки...

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи[/b]:

–  Не  зрозумілі,  бачте,  мої  вчинки...

[b]Голос  Сулеймана  Пишного:
[/b]
–  ...Все,  що  Цариця  зволить,  що  звелить...

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи[/b]
([i]обриваючи,  про  своє):[/i]

–  ...Як  терпне  тіло!..  Як  душа  болить!..

[b]Голос  Сулеймана  Пишного:
[/b]
–  Вгамуй  свій  біль...  і  викинь  страх  із  лона,
бо  поруч  –  муж...  опора  й  оборона!

Моя  якші,  Трояндо  Пурпурова,
скажи  мені  мерщій,  об  чім  розмова?

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:
[/b]
–  Мій  Владарю,  розмова  –  про  пурпур,
що  раз  зацвивши,  вийшов  понад  мур,
понад  світи,  віки,  понад  будучність...

[b]Голос  Сулеймана  Пишного:[/b]

–  Яка  ж  тобі  у  тому  є  незручність?

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи[/b]
[i](несміливо  вичікуючи):[/i]

–  ...Що  цілий  світ  пізнав  моє  лице...

[b]Голос  Сулеймана  Пишного[/b]
[i](з  полегшенням):[/i]

–  Хуррем-хасекі,  люба,  ти  про  це...
О,  на  пурпур  у  нашім  краї  зарі!

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи[/b]
[i](солодко  співуче):[/i]

–  Його  доволі  на  Авретбазарі!
Преситна  манна  з  неба...

[b]Голос  Сулеймана  Пишного[/b]
[i](граючи  словами):
[/i]
–  ...Чи  мана...
Проте  у  цих  Порогах  ти  –  одна!!

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]
[i](лукаво)
[/i]
–  ...Ще  не  співали,  Царю,  півні  треті...

[b]Голос  Сулеймана  Пишного:[/b]
[i](граючи  словами,  в  настрої)[/i]:

–  ...А  заспівають  –  станеш  на  портреті!

В    п  а  р  ч  і    і    в    з  л  о  т  і,    т  к  а  н  і  м    д  і  а  м  а  н  т  о  м,
 прошита  сонцем,  мов  своїм  талантом...

[b]Голос  Гаремної  Троянди[/b]
[i](шепотом  до  Бранок-Троянд):[/i]

–  Цариця  Квітів  опустила  вії...

[b]Голос  Сулеймана  Пишного:
[/b]
–  Засяєш...  як  смарагд  з  Александрії...*93

...У  чарі  злота  –  зору  ніжний  лотос.
Ціна  йому  –  здобутий  острів  Родос*94.

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи[/b]
[i](вдоволено  сміючись):[/i]

–  ...І  скільки  важить  золото  ото?..

[b]Голос  Сулеймана  Пишного:[/b]

–  В  дукатах  Слави...  мабуть,  тисяч  сто...*95
В  "грошах  заслони",  себто  "пашмакліка",
ціна  в  обмін:  дукат  за  чоловіка*96.

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи[/b]
[i](гордо):[/i]

–  Важка  ціна...  Яка  ж  у  тім  причина?

[b]Голос  Сулеймана  Пишного[/b]
[i](м'яко):[/i]

–  Мені  Хасекі  народила  сина...

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]
[i](з  потаємним  змістом)[/i]

–  Чи  ж  варто  так  пишатися  у  злоті,
наш  син  Селім  не  перший  в  твоїм  роді...*97

[b]Голос  Сулеймана  Пишного:[/b]

–  ...Не  перший,  та  щасливий  буде  в  зорях...

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]
[i](з  потаємним  змістом)
[/i]
–  ...Не  вольні  зорі  у  чертах  і  долях...
Аллах  могутній  світло  з  них  пряде.
Іде  Кисмет!

[b]Голос  Сулеймана  Пишного[/b]
[i](в  пориві  любові):[/i]

–  ...Моя  Кисмет  іде!
Хуррем-хасекі...  Перша  поміж  зір!..

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи[/b]
[i](відповідаючи  на  порив):[/i]

–  ...Твоя  Кисмет...  чужинка-Місафір...

[b]Голос  Сулеймана  Пишного[/b]
[i](в  обіймах  пристрасті):
[/i]
–  То  ж  будь,  якші  Хуррем,  легка  і  дужа  -
прийняти  тілом  ношу  свого  мужа,
бо  царська  ноша  –  то  могуча  сила...

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи[/b]
[i](мліючи  в  обіймах):[/i]

–  Чи  ж  я  тобі  казала,  що  безсила?..

[b]Голос  Сулеймана  Пишного:[/b]

–  ...Щодо  портрета  –  в  нім  якраз  і  влучність:
твоє  лице  –  то  голос  у  будучність.
Царям  пристало  думати  про  вічність  –
в  твоїй  поставі  є  й  моя  величність.

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]
[i](втишена  ласкою):[/i]

–  Ти  розтопив  образ  колючий  лед...

[b]Голос  Сулеймана  Пишного[/b]
[i](розкутий  ласкою):
[/i]
–  Трояндо  Втіхи,  принеси  щербет...

[i]([b]Роксолана-Хуррем  [/b]подає  [b]Сулейману  [/b]золоту  чару  з  щербетом.
[b]Сулейман[/b]  ненаситним  поглядом  пристрасті  проймає  свою  дружину).
[/i]
-"...Ти,  красо  весни,  ружо  вишняя,  зоре  в  хладості...
О  печаль  солов'я  -  чи  в  здоров'ї  ти,  а  чи  в  радості...

Поцілуй  мене...  дай  пригубити  лиш  губи-сладості,
дай  поглянути  в  очі  твої  -  
  чи  в  здоров'ї  ти,  
а  чи  в  радості"...

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи[/b]
[i](заворожуючи  на  любов):[/i]

–  Мій  Сулеймане...  Пий,  султане,  пий...

[b]Голос  Сулеймана  Пишного[/b]
[i](заворожено):[/i]

–  Я  п'ю...  Я  п'ю...  Я  твій...  Навіки  твій...

ПРИМІТКИ

[i]92  Тут  і  надалі  наводимо  власний  переспів  газелей  Ахмеда-паші  (поета  XV  ст.)

93  Сукня  з  золотої  парчі,  в  якій  Роксолана  постане  на  портреті,  буде  багато  оздоблена  коштовностями  –  діамантами,  рубінами  тощо.  Горловину  увінчає  величезний  смарагд,  привезений  з  Александрії.

94  Сукня  коштуватиме  Сулейману  сто  тисяч  дукатів.

95  Саме  стільки  воїнів  Падишаха  поклало  свої  голови  під  стінами  Родосу  (1522).
 
96  Отже,  кривава  ціна  сукні  Роксолани,  що  явила  світові  велич  Цариці  –  життя  стотисячного  війська  Володаря  двох  частин  світу:  один  до  одного....

97  До  Роксолани  Сулейман  був  одружений  з  черкешенкою  Махідевран,  яка  вродила  йому  престолонаслідника  Мустафу,  здібного  продовжувача  починань  свого  батька.  Дбаючи  про  царський  трон  для  свого  сина  Селіма,  Роксолана  найважливішою  справою  свого  життя  вважала  боротьбу  з  Мустафою  та  його  матір'ю,  аж  до  кривавої  розправи  над  престолонаслідником.
[/i]

(За  виданням[b]  "Епоха  В'янучих  Троянд"[/b]  (драма).  -  Львів:Сполом,2014)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748036
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 27.08.2017

Ірина Вовк. "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІІІ (продовження12)

[i](...З  першим  променем  ранкового  сонця  оживає  голосами  [b]Гаремний  Сад[/b].  О,  який  він  пахучий  і  свіжий!  Як  міниться  і  виблискує  роса  на  оксамовитових  лицях-пелюстках  [b]Троянд-Бранок  Султана.  [/b]Доброго  ранку,  якші*70,  Царівни  Квітів,  тендітні  подруги  Блискучих  Царських  Палат!  Доброго  ранку,  –  в  бадьорому  щебеті  птаства...  Доброго  ранку,  "Аллах  Акбар"!*71
...Ранок  для  [b]Рус-Хуррем,  Пурпурової  Троянди  Втіхи[/b]  –  це  завше  втілена  Надія.  Чи  не  тому  вона  така  жвава  та  радісна  змагається  з  птаством  у  мистецтві  співу...  Її  викликали  на  одверту  жіночу  розмову.  Що  ж  вона?  –  ...сміється...  (сміється  –  бо  Троянда  Втіхи)...  сміється  і  співає...
...Ох  же  й  лукава!!!)
[/i]
[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи[/b]
[i](через  сміх):[/i]

–  ...Питаєте  мене  про  зілля  чар?..
Я  відповім:  султан  відпив...  узвар!

[b]Багатоголосся  Гаремних  Троянд[/b]
[i](перепитуючи  луною):[/i]

–  Який  узвар,  Аллаха  зірка  рання?


[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]

–  Мій  Сулейман  відпив  узвар  кохання...
...настояний  на  привороті-зіллі  –  
мене  ж  купив  "калимом"*72  на  весіллі.

[b]Багатоголосся  Гаремних  Троянд[/b]
[i](зачудовано  зітхаючи):[/i]

–  Калим  же  був  розкішний,  мов  Едем...
–  Із  перлів...
–  ...і  корон...
–  ...і  діадем...

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи[/b]
[i](з  тінню  миттєвого  смутку):
[/i]
–  ...Та  діадема  з  каменю  опалу
мені  тоді  кроваво  в  серце  впала  –
в  колючім  терні  камінь  був  Неволі.
То  був  "кисмет"  Осман...  Посланець  Долі...*73

[b]Багатоголосся  Гаремних  Троянд:
[/b]
–  ...Доволі,  пташко  Рус-Хуррем,  доволі...
–  ...Калим  же  був  не  тільки  у  речах...
–  ...Цариці  ноша  в  тебе  на  плечах!..

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]
[i](широко  з  гіркотою):[/i]

–  О  як  мені  далася  тая  ноша!

[b]Багатоголосся  Гаремних  Троянд:[/b]

–  ...Не  хмур  чоло,  о  квітко  прехороша!..
–  Бо  твій  калим  у  терні  злої  долі
звільнив  ясир  із  лютої  неволі...*74
–  ...Вертав  твій  люд  до  рідного  їм  краю...

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]
[i](в  задумі  про  своє):
[/i]
–  ...Вертав  мій  люд  до  втраченого  раю...

[b]Голос  Гаремної  Троянди:[/b]

–  ...О  не  точи  кроваві  серця  рани...

[b]Хор  Гаремних  Троянд:[/b]

–  Тоді  й  зродилось  ймення  Роксолани!

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]
[i](лукаво  усміхаючись):[/i]

–  Виною  в  тім  –  опалу  діадема...

[b]Хор  Гаремних  Троянд:[/b]

–  ...Чи  віще  слово  Мудрого  Улема...*75

[i](На  всі  закутки  Гаремного  Саду  розлягається[b]  голос  Мудрого  Улема.  [/b]Зачувши  його,[b]  Троянди-Бранки  Султана[/b]  мерщій  відвертають  голови,  ховаючи  за  фередже  своє  обличчя.  Так  велить  закон  Адату*76).[/i]

[b]Голос  Мудрого  Улема[/b]*77:

"Все,  що  призначене,  єсть  і  предсказане.
Найлюбіша  жінка  Десятого  Султана  буде  чужинка  –  Місафір*78.  Зійде  як  ясна  феджер*79  у  серці  Падишаха,  а  зайде  кріваво  над  царством  його.  Зробить  багато  добра  і  багато  лиха  в  усіх  землях  Халіфа  від  тихого  Дунаю  до  Базри  і  Багдаду  –  і  до  кам'яних  могил  фараонів!  Навіть  в  царстві  мовчання,  у  страшній  пустині,  де  вік  віків  чорніє  Мекам-Ібрагім*80,  серед  жари  засвітить  чистий  ключ  водиці  за  стопою  її.  Бо  дасть  їй  Аллах  з  високого  неба  велику  ласку  свою  і  розум  великий.  Але  шайтан  засіє  в  її  серденько  велику  гордість..."

[b]Багатоголосся  Гаремних  Троянд[/b]
[i](розхвильоване  предсказанням  Улема):[/i]

–  ...Кисмет  Цариці...
–  ...Неба  світлий  дар...
–  Аллах  Акбар!..  Аллах  Акбар!..  Аллах  Акбар!
–  Але  й  посіє  гордість  їй  шайтан...
–  Та  все  ж  її  не  зрадить  Сулейман...*81
–Заступить  щастя  Квітки  зорям  лік...
–  Нова  зоря  освітить  гаремлік*82.
–  На  те  й  зоря  –  що  жар  у  ній  і  лед...
–  ...І  чари  зна:  узвар!..  чи  пак,  щербет...*83
–  Яким  химерним  видався  талант  –
в  щербет  упав  опальний  діамант!

[b]Хор  Гаремних  Троянд[/b]
[i](доходячи  таємниці  Роксолани):[/i]

–  ...В  щербет  упав  опальний  діамант!
Щербет  із  пилу  Квітнучих  Троянд...

[b]Голос  Гаремної  Троянди:[/b]

–  ...отих,  що  тут  зросли  посеред  муру...

[b]Хор  Гаремних  Троянд:[/b]
[i](вагомо  притишено,  з  ключем  таємниці  на  устах):[/i]

–  Нектар  із  пилу  Темного  Пурпуру!*84

[b]Голос  Мудрого  Улема[/b]
[i](продовжує  предсказання):[/i]

"...Довго  і  завзято  –  постом  і  молитвою  –  буде  боротися  Велика  Султанка  –  Місафір  зі  своїм  гріхом,  поки  не  піддасться  силі  шайтана  у  святу  ніч  Рамазану...*85  І  затермосить  вихор  брамами  сераю  і  вікнами  гарему,  а  в  серці  султанки  зійде  гріх  гордости.  І  засміється  шайтан  у  садах  султанських  і  в  мармурових  палатах  Падишаха..."

[b]Багатоголосся  Гаремних  Троянд:[/b]
[i](з  тривогою  на  почуте):
[/i]
–  Межа  є,  видко,  в  Долі  на  талан...
–  Веде  Аллах,  а  зводить  все  –  шайтан...
–  "Молитва  рання"  серед  вічних  зір  –
нектар  кохання...  Росса  –  Місафір...
–  Її  до  дна  відпиє  Володар!

[b]Хор  Гаремних  Троянд:[/b]

–  Аллах  Акбар!  Аллах  Акбар!  Аллах  Акбар!

[b]Багатоголосся  Гаремних  Троянд:[/b]

–  ..."Феджер-молитва"  прийме  дар  освят...
–  Щербет  Зорі  освятить  шаріат...*86
–  ...Не  дармо  нам  Аллах  дає  весло  –
одвічне  право:  на  добро  і  зло...
–  ...Звіздо  Аллаха,  вибери  мене!..
–  ...І  злет,  і  спад  –  нікого  не  мине...
–  Та  зоре-слава  жар  веде...  і  град...
–  ...Зайде  криваво  –  згубить  шаріат!

[b]Голос  Мудрого  Улема[/b]
[i](продовжує  предсказання):
[/i]
"...І  почнеться  небувалий  нелад  у  державі  Османів.  Мішками  зав'яжуть  собі  шиї  аги*87  і  вельможі,  і  настане  страшне  панування  Капу-Кулів-невольників  Порти,  яничар  і  військових  сіпаг.  Арпалік  –  "гріш  на  ячмінь"  і  пашмалік  –  "гріш  заслони"  на  султанських  жінок  й  одалісок  знищать  велику  скарбницю  султанів,  а  перекупства  і  злочини  як  черви  розточать  силу  законів  десятого  й  найбільшого  Султана  Османів".

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]

–  Ха-ха-ха-ха!  Невже  це  все  про  мене?
Чи  винен  плід,  що  в  нім  –  вино  черлене!*88
У  ваших  мовах  стільки  протиріч...

[b]Голос  Мудрого  Улема:[/b]

–  ..."Адат"  велить:  не  відкривай  обличь!
Накази  вічні...  в  часі  невблаганні,
про  це  звістять  і  знаки  у  корані!

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]

–  ...О  мудросте  свята  самого  Неба!
Чи  в  тім  наказі  нагла  є  потреба?
Поглянь,  як  квіти  пнуться  горілиць,
аби  проміння  їх  діткнуло  лиць  –
вони  цвістимуть  так  в  садах  Аллаха...

[b]Голос  Мудрого  Улєма[/b]
[i](у  супроводі  квіткового  багатоголосся):[/i]

–  О  так,  Феджер...  Молитво  Падишаха!

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]

–  Навіщо  ж  барви  квітам  дав  Аллах!
Чи  ж  барвам  личить  жити  у  потьмах?  –
Могутність  божа  в  їх  красі,  адже
тоді  й  вони  б  носили  фередже...
Чи  ж  міг  Його  не  зрозуміть  Пророк?

[b]Голос  Мудрого  Улема[/b]
[i](у  супроводі  багатоголосся  квітів):[/i]

–  ...Запевне,  ні,  Царице  Квітів...  Йок...*89
Нехай  хранить  тебе  Аллах  у  злеті!

[b]Голос  Мудрого  Улема[/b]
[i](канонічно  тверезо):[/i]

–  ...І  все  ж  твоє  обличчя  –  на  портреті!*90
Чи  ж  право  Зірки,  Першої  між  зір,
Хуррем-хасекі*91  Росси-Місафір,
з  легкої  волі,  просто,  без  причин
проймати  світлом  погляди  мужчин?..

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи[/b]
[i](у  царській  поставі):[/i]

–  Шах  Роксолані  –  то  й  султану  –  шах!..
Нехай  же  нас  розсудить  Падишах!

ПРИМІТКИ

[i]70  Якші  –  хороший.

71  Аллах  акбар!  –  стійке  словосполучення  молитви,  "Боже  всемогутній!"  

72  Калим  –  весільний  дар  нареченого.  У  монгольських  народів  був,  властиво,  ціною  викупу  дівчини.  В  давніх  часах  виносив  найменше  27  кобил  або  2  кобили  і  5  верблюдів.  У  пізніших  часах  відкупом  стали  коштовні  речі,  відповідно  до  стану  і  майна  нареченого  і  були  не  то  віном,  не  то  приданим  молодої.

73  Як  велів  старий  звичай  у  царському  роді  Осман,  в  "калимі"  нареченої  султана  мав  бути  символ  Недолі  –  діадема  з  сардійського  каменю  опалу,  оточеного  колючим  терням.  Своєрідний  "терновий  вінець".

74  "Живим"  калимом  Сулеймана  в  день  весілля  з  Рус-Хуррем  був  дар  волі  українським  бранкам  з  ясиру  Авретбазару  –  торгової  площі  Стамбулу.  З  Авретбазару  привели  у  свій  час  і  саму  Рус-Хуррем  у  царський  гарем  Сулеймана.

75  Учений  в  державних  і  церковних  науках,  котрі  у  мусульман  на  той  час  були  незрозумілі.  Улеми  могли  не  бути  священиками,  але  часто  священики  бували  улемами.

76  Адат  –  закон,  що  забороняє  жінці  відкривати  обличчя  перед  чоловіками  і  взагалі  регулює  побутові  питання  сім'ї.

77  Пророкування  Мудрого  Улема  подане  за  О.Назаруком.
 
78  "Місафір"  –  слово  з  подвійним  значенням:  "гість,  чужинка  і  дуже  шанована".

79  "Рання  зоря"  та  "утрення  молитва".

80  Т.зв.  чорний  камінь  "з  відтиском  стіп  Авраама"  –  метеорит,  після  передання  ужитий  на  фундамент  найсвятішої  святині  мусульман  серед  арабської  пустині.

81  Роксолана  була  для  Сулеймана  Пишного  другою  і  останньою  жінкою  з  титулом  "хасекі".  Після  неї  в  султанський  гарем  нових  дівчат  не  приймали.  Шлюб  з  одною  жінкою  відрізняв  Сулеймана  серед  усіх  інших  султанів  Османської  імперії.

82  Гаремлік  –  те,  що  й  гарем  та  сераль  –  жіноча  половина  султанського  палацу.

83  Щербет  –  солодке  питво  (з  лимонів  чи  інших  фруктів).  Вино  заборонено  пити  правовірним.

84  В  турецькому  світі  багатолітня  подружня  вірність  Сулеймана  своїй  дружині  Роксолані  дала  грунт  для  історично  зафіксованої  легенди  про  ворожбитські  способи  зачарування  Сулеймана  чи  то  "заячою  лапкою",  чи  то  "силою  гієни".  На  нашу  думку  Роксолана  була  незамінимою  інтимною  подругою  Сулеймана,  сексуальна  перевага  якої  вміло  поєднувалася  з  хитрістю  і  розважністю  лукаво-мудрої  жінки.

85  Святий  місяць  посту  муслємів,  дев'ятий  місяць  в  їх  році.

86  Шаріат  –  (від  араб.  "шаріа"  –  "шлях  до  води")  –  система  норм  мусульманського  феодального  релігійного  права  –  обрядових  настанов  і  правил,  що  мають  силу  закону  для  мусульман.

87Аґа  –  офіцер  турецького  регулярного  війська,  а  взагалі  –  пан,  старшина.

88Мається  на  увазі  заборона  винних  напоїв,  записана  у  корані.  Репліка  переносного  змісту.

89Йок  (турецьке)  –  ні.

90  Портрет  Роксолани  –  унікальний  щодо  жінки  в  мусульманському  світі.

91  Хуррем-султан  –  стосовно  до  Роксолани:  "Радісна  Мати  Принца",  стійке  словосполучення.

[/i]
(За  виданням  "Епоха  В'янучих  Троянд"  (драма).  -  Львів:  Сполом.2014)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747866
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 26.08.2017

Ірина Вовк. "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІІ (продовження11)

[i](Пауза.  Музична  тема  [b]"Пливе  човен".
[/b]
...Поволі  з  суцільної  темряви  виступає  постать  [b]Гюль-Хуррем,  Білої  Троянди  Щастя.  [/b]Дух  феєрії  панує  над  нею:  вона  ступає  назустріч  Невідомому  в  чорному  козацькому  жупані...  Це  смертельно  хворий  [b]гетьман  Петро  Сагайдачний.[/b]  Він  іде  до  Гюль-Хуррем...  Троянди...  Цариці  Квітів,  аби  вирвати  її  з  пітьми[b]  Гаремного  Саду[/b]  і  з'єднати  з  нею  [b]свою  Долю[/b]*65.  Їх  постаті  зближаються,  вражаються  одна  на  одну  –  і  вступають  в  трагічне  магічне  коло).[/i]

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:
[/b]
–  Трагічне  коло  звужує  пітьма...

[b]Голос  Петра  Сагайдачного:[/b]

–  Небесна  нить  між  нами  обома...
Небесне  Око  дивиться  глибоко
і  Долями  веде  –  Небесне  Око...
Я  відмолив  свій  гріх  розлуки  в  Бога  –
тобі  назустріч  йде  моя  Дорога...
Блажен,  хто  вірить...  Сльози  котять  з  віч  –
моя  Дорога...  та  тобі  навстріч!

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:[/b]

–  Навіщо,  Петре,  рухати  минуле?..
Воно  вже  мертве...  в  темряві  заснуле...
І  я  –  не  та...  твоя  колишня  Настя...
У  мене  вже  збулось  жіноче  щастя,
лагідне  Щастя  всіх  жінок...

[b]Голос  гетьмана  Петра:
[/b]
–...Але
воно,  либонь,  для  тебе  замале!..
Тебе  зломили,  змусили,  скорили,
тебе,  як  квітку...  з  келиха  відпили...
Чи  ти  сама  під  ноги  пролилася,
чи  ти  з  кохання,  може,  віддалася...
То  хто  ж  ти  –  суть?..  Чи  ж  ти  козачка  Настя?!

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:
[/b]
–  Я  –  Гюль-Хуррем...  Цариця  свого  Щастя!..
Цариця  Квітів  –  не  раба  остання!  –
мені  Осман  під  ноги  лив  кохання,
беріг  мене,  як  найціннішу  квітку,
а  ти...  приготував  мені  намітку...
Мені  й  у  фередже  було  не  зле...
...Я  –  не  в  образі,  що  воно  –  мале!

[b]Голос  гетьмана  Петра:[/b]

–  ...Коштовна  перла  у  чужій  оправі
зазнала  щастя  Жінки...  у  неславі!

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:
[/b]
–  ...Твоє  намисто  –  теж  чужа  оправа...*66
Що  слава  жінці  –  козаку  неслава.  
Мене  гнітить  твоє  серцебиття  –
ні,  Петре,  ти...  ні  рід  мій  –  не  суддя,
чи  Бога  я  дитина,  чи  Аллаха!  –
"хасекі"  я...  дружина  падишаха...
До  Квітки  Щастя  не  пристане  мул...
Мені  до  ніг  схилявся  весь  Стамбул...

[b]Голос  гетьмана  Петра:[/b]

–  ...Я  не  про  це...  Пробач...  Тепер  ми  квити!
У  мене  теж  в  палаці  знались  квіти...

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:
[/b]
–  ...Я  бачу,  Петре,  тіла  твого  трем...

[b]Голос  гетьмана  Петра:[/b]

–  ...В  палаці  в  мене,  Настю,  був...  гарем:
туркині  темні...  і  свої  холопки...
Голос  Білої  Троянди  Щастя

–  ...Скарби  непевні...  лживої  обробки...
Чи  ж  хоч  одна  із  квіток  прийнялась?

[b]Голос  гетьмана  Петра:[/b]

–  ...До  ложа  –  так...  до  мого  серця  –  зась!
Мені  ж  твоє  намарилось  лице!..
Яку  мені  даш  відповідь  на  це...

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:[/b]

–  Чи  чуєш,  Петре:  дзвони  б'ють  клечальні...
Над  нами  дар  Небес  –  вінки  вінчальні...
Та  де  мені  знайти  знахарське  зілля,
аби  забути  те  моє  весілля...
Похід  галер...  салюти  величальні...
...і  замок  з  цукру...*67  і  весільні  пальми...*68
Ці  диво-пальми  –  символ  материнства  –
в  мені  змінили  участь  до  чужинства.
Те,  що  було  ворожим  і  огидним,
поволі  стало  стерпним...  навіть  рідним...
...У  сій  хвилині...  як  знаття  отсе:
утрачу  мужа  й  сина  –  втрачу  все!!!

[i](Розірвавши  магічне  коло  феєричного  спілкування,  постать  [b]Білої  Троянди  Щастя  [/b]віддаляється  від  постаті  [b]гетьмана  Петра[/b]  в  чорному  жупані.  Гетьман  Петро  проводить  свою  кохану  довгим  прощальним  поглядом.  Ця  зустріч  була  останньою.  Попереду  гетьмана  –  Чорна  Дорога  Смерті.  Вона  вже  кличе  його.
Натомість  Дорога  [b]Гюль-Хуррем[/b]  обнадіює  ранковим  просвітком...
Тьмяні  химерії  [b]Гаремних  Троянд  [/b]посилають  навздогін  [b]Білої  Троянди  Щастя  [/b]свої  рослинні  поцілунки).[/i]

[b]Квіткове  багатоголосся:
[/b]
–  Цілунки-вильця  шле  тобі  гарем...
–  ...квітучій  Жінці...  кревній  Гюль-Хуррем...
–  ...Ось  духів-зілля*69  прикладай  до  ран...
–  ...до  тебе  йтиме  з  ночі  твій  Осман...

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:[/b]
[i](в  дорозі  до  ранкового  просвітку):
[/i]
–  Омана  це...  найважча  із  оман...
Небесним  даром  був  мені  Осман!
Я  так  за  ним  в  розлуці  затужила...

[b]Поодинокий  голос  Квітки:
[/b]
–  ...А  може,  ти  його  приворожила?..

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:[/b]

–  Троянда  Щастя  в  чарах  безталанна.
Про  зілля  чар  вам  скаже...  Роксолана.

[i](Постать  [b]Білої  Троянди  Щастя[/b]  зникає  у  всеогортаючому  тумані  Ранку).
[/i]

ПРИМІТКИ

[i]65  Ідеться  про  легенду-шлюб  гетьмана  Петра  Сагайдачного  з  Настею  Повчанською,  що  став  реальністю  по  битві  1621  р.  під  Хотином,  у  якій  козаки  здобули  перемогу  над  військом  Османа  ІІ,  і  як  найдорожчий  трофей  представили  гетьману  дружину  султана.  Невдовзі  по  шлюбі  з  Настею  гетьман  помирає  від  бойового  поранення.
 
66  Натяк  на  турецьке  намисто,  подароване  Насті  гетьманом  Петром  ще  до  нападу  "людоловів".  

67  Один  з  весільних  подарунків  Гюль-Хуррем  –  цукровий  замок.  Його  дістала  "Троянда  Щастя"  з  рук  великого  візіра  Алі-баші.

68  Весільні  пальми  –  рештки  староримського  весільного  ритуалу,  що  залишився  в  звичаях  мусульман.  Пальма  –  знак  родючості,  отже,  весільна  пальма  –  символ  материнства,  основного  призначення  жінки  в  шлюбі.

69  В  Україні  існує  повір'я,  що  зілля  зібране  на  Тройцю,  в  "Духів-день"  володіє  магічною  силою  –  лікує  хвороби,  гоїть  рани,  заворожує  на  довічне  кохання.[/i]

(За  виданням  [b]"Епоха  В'янучих  Троянд"[/b]  (драма).  -  Львів:Сполом.2014)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747864
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 26.08.2017

Ірина Вовк. "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІІ (продовження10)

([b]Майдан  Сліз  [/b]-  невольничий  ринок  [b]у  Каффі[/b].  Наче  ключі  перелітних  лелек,  пійманих  за  горло  мисливською  рукою,  посуваються  майданом  довгою  низкою  [b]раби-невольники.[/b]  Ідуть  понуро-мовчазно  ходою  безнадії  -  оголені  по  пояс,  тавровані  по  чолах  і  щоках,  прикуті  за  шию  як  остання  безвольна  худобина.
А  довкола  -  снується  вулик:  джмелино  гудуть  можновладці,  прицінюючись  на  товар;  осино  жалять  невольниче  тіло  захланні  пальці  купців-чужинців;  барвистий  рій  цікавих  зівак  в  тюрбанах,  халатах  і  простих  завивалах  напосідливо  мерехтить  перед  очима,  морочачи  голову.  Час  від  часу  по  всіх  закутках  Майдану  розноситься  гук  торговця-оцінщика:  [b]"Нові  раби!!!  Ще  не  зіпсовані…  не  хитрі…  допіро  привезені  з  землі  Королівської,  а  не  тої  брехливої  –  Московської*[/b]45.
…  Так  і  ведуть  їх  з  ринку  низками,  проданих  на  "каторги"-кораблі,  аби  зазнали  козацькії  руки  каторжних  весел,  а  дужії  плечі  сирої  сириці  та  "червоної  таволги",  червоної  --  з  людської  крови.
Ведуть  вольну  кров  християнську  у  невірну  неволю!!!
…  Чуєте:  як  тужно  лелеки  виводять  "курли"…  "к-у-р-л-и-и-и!"…  -  то  серце  козацьке  взиває  до  Неба  і  просить  підмоги…)

[b]Хор  козаків-невольників[/b]
[i](взиваючи  Думою):[/i]
[i]"Ой  то  далася  бідним  невольникам
цяя  тяжкая  неволя  добре  знати:
кайдани  ноги  поз'їдали,
сира  сириця  білоє  тіло,  козацьке  молодецьке,
коло  жовтої  кості  об'їдала.

Ой  як  бідні  невольники  на  руках
кров  христіянську  увидали,
то  про  віру  христіянську  ізгадали,
ой  то  землю  турецьку,
віру  бусурменську  проклинали.

-  Ти,  земле  турецька,  віро  бусурменська,
ти  єсть  наповнена:
сріблом-златом,
дорогими  напитками,
тільки  в  тобі  бідні  невольники
на  світі  невольно  пробувають,
що  празника  Різдва,  а  чи  того  Великодня  і  не  знають,
а  все  у  каторзі  турецькій  на  Чорному  морю  пребувають,
землю  турецьку,  віру  бусурменську  проклинають.

-  Ти,  земле  турецька,  віро  бусурменська,
ти,  розлуко  христіянська,
бо  ти  вже  не  одного  розлучила
за  сім  год  войною,
мужа  з  жоною,
брата  з  сестрою,
малих  діток  з  отцем,  із  матінкою".[/i]

[i](На  тлі  важкого  пісенного  супроводу  постає  [b]Майдан  Сліз[/b]  у  всій  своїй  ницій  дорогоцінності:  раз  по  раз  піднімаються  над  людські  голови  ноші,  несучи  олійні  тіла  найкращих  українських  бранок,  убраних  у  прозорі  серпанки,  аби  ласі  очі  праведних  мусульман  упились  їхньою  звабою,  наче  стиглою  хурмою  з  садів  Аллаха.  О…  ці  плоди  надто  коштовні!..  Надто!..
І  дзвенить  золото46,  спадаючи  водограєм  на  розлогі  таці,  виповнюючи  блаженним  вмістом  найглибші  колодязі  та  найвищі  скрині…  Міняється  тіло  -  на  золото…  золото  -  в  тіло.  Продається  чужа  врода  ґяурська,  кохання  і  цнота.  Купується  вірність,  плодючість  і  рабська  покора.  Каффа  [b]Насті  Лісовської,  Насті  Повчанської  та…  Марусі  Богуславки…[/b]
Ось  вона  -  [b]Жовта  Троянда  Розлуки[/b]  між  закутих  сімсот  козаків  і  ключами  від  волі.  Та  не  рабська  покора  веде  її  в  льохи  і  дремні  темниці!  Спогадала  [b]Маруся  [/b]про  землю  свою,  про  дідизну,  що  мовляв,  на  землі  християнській  сьогодні  Великдень,  і  про  батька-священика…  місто  своє  ізгадала…  А  містечко  те  -  слава  Христу,  себто  [b]Богові  слава[/b]…*47)
[/i]
[b]Голос  Марусі  Богуславки  -  Жовтої  Троянди  Розлуки[/b]
[i](озиваючись  думою  на  Думу):
[/i]
[i]"-  Ой  козаки,  ви  біднії  невольники!
Кажу  я  вам,  добре  дбайте,
В  городи  християнські  утікайте!
Тільки  прошу  я  вас,  одного  города  Богуслава  не  минайте,
Мойому  батьку  й  матері  знати  давайте,
Та  нехай  мій  батько  добре  дбає,
Гуртів,  великих  маєтків  нехай  не  збуває,
Великих  скарбів  не  збирає,
Та  нехай  мене,  дівки-бранки,
Марусі,  попівни  Богуславки,
З  неволі  не  викупає,
Бо  вже  я  потурчилась,  побусурманилась
Для  розкоші  турецької,
Для  лакомства  нещасного!"*48
[/i]
[b]Хор  козаків-невольників[/b]
[i](завершаючи  Думу)[/i]:

[i]"-  То  ж,  визволь,  Боже,  усіх  бідних  невольників,
із  тяжкої  неволі  турецької,
із  каторги  бусурменської
на  яснії  зорі,
на  тихії  води,
на  святоруський  берег,
у  край  веселий,
між  народ  хрещений,
у  городи  христіянські!

-  Гей,  та  даруй,  Господи,  войську  запорожському  -
на  многії  літа  і  до  кінця  віку…
Гей!.."*49[/i]

[i](Наче  маревом  Великодня  відгукуються  на  [b]Думу[/b]  [b]козаків-невольників  [/b]церковні  дзвони  і  хор  теж  відгукує  "Многая  літа-а-а…"
[b]Козаки-невольники,[/b]  прислухаючись  до  нестямного  поклику  серця,  творять  молитву  до  Божого  Сина…)
[/i]
[b]Невольниче  багатоголосся:[/b]

[i]-  Ми  грішнії  Тебе,  Бога,  просим  -
услиши  нас,  Господи...

-  Ми  грішнії  Тебе,  Бога,  молим  -
прости  нам,  Господи...

-  Ми  грішнії  Тебе,  Бога,  благаєм  -
помилуй  нас,  Господи...
[/i]
[b]Хор  козаків-невольників:[/b]
[i](під  супровід  уявних  дзвонів  і  співу)

-  Умилосердися  над  нами,  Господи!
Да  будет  милосердіє  Твоє,
якоже  ми  уповаєм  на  тя.
На  тя,  Господи,  уповаєм,
да  не  постидимся  во  віки.
Амінь.[/i]

[b]Голос  Жовтої  Троянди  Розлуки:
[/b]
-  Молитва  каже  "да  не  постидімся!",
в  неволі  лютій  Господу  молімося…
І  я  Маруся,  Богу  теж  молюся,
зозулею  в  Украйні  озовуся
в  оселі  Божій…  Богу  слава,  слава!  -
славить  Тебе  попівна  з  Богуслава  -
за  нас  єси  розп'ят,  Ісусе  Христе,
за  нас  пече  чоло  Твоє  тернисте…
…  І  я  тебе  розп'яла…  ненавмисне…

[b]Хор  козаків-невольників[/b]
[i](брязкаючи  кайданами,  поволі  вивільняючись  від  них):
[/i]
-  Марусю-любко,  ти  зреклася  віри?!
Тебе  таки  купили  бузувіри?!

[b]Голос  Жовтої  Троянди  Розлуки:
[/b]
-  …  Ціною  тіла…  власної  офіри
уклала  в  той  вінець  свою  тернину  -
в  мечеть  -  не  в  храм  -  я  привела  дитину…
Моє  маля!..

[b]Хор  козаків-невольників[/b]
[i](по-чоловічому  -  різко):[/i]

-  …  Молитва  тут  нездужа  -
зміняти  віру  -  на  цілунки  мужа…
Чи  ж  так  тебе  навчала  рідна  мати?..

[b]Голос  Жовтої  Троянди  Розлуки:[/b]

-  …  У  цих  краях  жінкам  велять  мовчати…

Та  ще  вкраїнка  з  роду  не  вродилась,
щоб  просто  так  взяла  і  покорилась…
Моя  покора  і  моя  неволя  -
не  так  собі…  хабаз  з  живого  поля
жіночих  доль  країни  гінекеїв
між  лож…  і  ґрат…  і  євнухів-лакеїв*50  -
моя  "кисмет"  -  не  тяжість  каяття,
моя  "кисмет"  -  це  воля  до  життя!

[b]Хор  козаків-невольників:[/b]

-  І  вмерти  –  воля…  і  не  вмерти  –  воля…
Життя  -  ціна,  коли  життя  -  неволя!

Уклін  тобі,  що  відчинила  браму…

[b]Голос  Жовтої  Троянди  Розлуки:
[/b]
-  …  Коли  ж  душа  не  має  свого  Храму,
 чи  ж  їй  не  душно  в  злоті,  чи  не  нудно  -
умерти  -  раз,  та  й  вже,  а  жити  –  трудно…
і  потихеньку  будувати  Храм…


[b]Голоси  козаків-невольників[/b]
[i](нервово  прислухаючись):
[/i]
-  …  Гуде  мечеть,  неначе  на  байрам…*51
-  …  чи  то  "золоторогий"*52  вітер  віє…
-  …  це  біль  гуде…
-  …  чи  гнів  Ая́-Софії…*53

[b]Голос  Жовтої  Троянди  Розлуки:[/b]

-  Софіє-Мати,  де  твої  посвяти…
О,  дай  мені  Надію  –  переждати…
О,  дай  мені  Надію  –  перебути…
Вернути  Віру  і  Любов  вернути!

[b]Хор  козаків-невольників:[/b]

-  …  Надію  -  край  свій  рідний  не  забути,
сьорбаючи  гріха  отруйний  мед…

[b]Голос  Жовтої  Троянди  Розлуки:
[/b]
-  Софію  теж  осквернив  Мехеммед!*54

…  То  був  отверглий  хмарами  вівторок*55  -
на  Царгород  упав  великий  Морок  
і  наказав  Войовнику:  "Веди…
супроти  Сонця  посланців  орди!"

Того  вівторка,  того  травня-дня
султан  увів  у  храм  свого  коня
і  в  тиші  смерті,  страху  й  супокою,
де  тепла  кров  струмилася  рікою,
де  лиця  божі  заніміли  з  жаху,
звістив  султан  свою  любов…  Аллаху…

[b]Хор  козаків-невольників[/b]
[i](у  гніві):[/i]

-  О,  громе  бий!  О,  сонце,  меркни  з  жаху!*56
Святу  Софію  віддали…  Аллаху!

[b]Голос  Жовтої  Троянди  Розлуки:
[/b]
-  Не  вдарив  грім…  не  зупинив  бенкет  -
молився  на  престолі  Мехеммед,
в  ріці  метвенній  умочив  правицю*57,
в  нужді  і  скверні  потопив  Царицю…*58
"Тепер  лаштунки  у  палатах  царських
пряде  павук…  А  почесті  музичні
приймає  пугач"…*59

[b]Хор  козаків-невольників[/b]
[i](здивовано):[/i]
-  Пугач?..

[b]Голос  Жовтої  Троянди  Розлуки[/b]
[i](імітуючи  птаха):[/i]

-  "Пу́гу!  Пу́гу!"

[b]Хор  козаків-невольників:
[/b]
-  Так  воздай  же,  Боже,  туркам
за  тяжку  наругу…

[b]Голос  Жовтої  Троянди  Розлуки:
[/b]
–  Три  дні  й  три  ночі  трупів  не  збирали...
Мочили  стіни,  храми  обдирали,
жінок  хрещених  на  святих  престолах
безчестили...  Хлоп'яток  босих-голих
ганьбили  теж...*60  О,  сонце,  меркни  з  жаху!

[b]Хор  козаків-невольників:
[/b]
–  Чи  ж  хіть  і  глум  є  сладосні  Аллаху?!

[b]Голос  Жовтої  Троянди  Розлуки:[/b]

–  Дозволені  і  сладосні...  Мій  Боже!..
Ні  крик...  ні  жах  у  тім  не  допоможе  –
Аллах  глухий  до  жаху  і  до  крику  –
звелів  ганьбить  Софію  сонцелику...
Отерпла  з  болю...  Стямилась  –  мов  криця  –
стоїть  мечеть...  і  стогне  блідолиця...
...А  правовірні  у  вині  розпусти
спивають  мід  красунь  сахароустих,
мов  на  причасті  та  святі  дари  –
"котру  захоче  тіло,  ту  й  бери!"
...І  тягне  в  ложе  першу  дівку-бранку
і  юнаків  на  хтиву  забаганку  –
і  все  це  бачить  ізгори  Аллах  –
і  кожен  турок  в  домі  –  падишах!

[b]Хор  козаків-невольників:
[/b]
–  Османське  диво!  Так  стоїть  Іслам  –
і  плоть,  і  кров  –  усе  наперелам.

[b]Голос  Жовтої  Троянди  Розлуки:[/b]

–  Між  тої  крові...  з  муки  і  розпуки
зродилась  квітка  Кольору  Розлуки...
До  Жовтизни  і  я  собі  горнуся,
бо  теж  в  розлуці  з  рідними  Маруся...
Погляньте-но  в  саду  на  квіти  кволі  –
потурчилась  не  з  власної  я  волі,
а  те,  що  віру  вражу  перейняла,
то  тим  Христа  нехотячи  розп'яла,
а  тим,  що  розділила  враже  ложе,
навіки  засмутила  Матір  Божу...
Моліть  за  мене  прощення  у  Неба...

[b]Хор  козаків-невольників:[/b]

–  Свята  Софія  молиться  за  тебе!

[b]Голос  Жовтої  Троянди  Розлуки:[/b]

–  Та  може  статись:  час  мине  не  дремля,
верне  тоді  в  Стамбул  і  "русе  плем'я"*61
верне  тоді  войовникам  їх  стріли  –
і  тіло  Жовте  знову  стане  Біле...
Тоді  безсилий  буде  і  Аллах
змінити  те,  що  зволить  патріарх,
собі  здобувши  світлу  патерицю*62  –
окропить  він  Софію  блідолицю...


[b]Хор  козаків-невольників:
[/b]
–  Рушаймо  в  путь...  Лишаймо  тут  сестрицю...
У  мир  хрещений  –  наш  дороговказ...

[b]Голос  Жовтої  Троянди  Розлуки:
[/b]
–  Ая́-Софія  молиться  за  вас!

[b]Багатоголосся  козаків-невольників[/b]
[i](оберненних  до  сонця  в  молитві):
[/i]
–  Пом'янем  ім'я  Твоє  в  усякому  роді
і  роді!
Прибігаємо  до  Тебе,  Царице  наша,
і  ревно  Тя  просимо  –
заступи  нас  Своїм  омофором,
як  заступила  ти  наших  гетьманів,
що  їхняя  слава  ввесь  світ  наповни́ла...

–  ...як  берегла  Ти  козацькії  чайки
на  Чорному  морі,  що  плили  визволяти
братів  своїх  кревних  із  злої  неволі...

–  ...влий  і  в  наші  серця
Ти  надію  великої  радости...

–  ...І  причини  сили  нашим  змаганням,
і  покрий  нас  від  всякого  зла...

–  ...да  устоїм  перед  ворогом
отчої  віри  і  всего  народу...

–  ...і  двигни  наш  на́рід  з  неволі
до  колишньої  слави...

[b]Хор  козаків-невольників:[/b]

–  Ти,  о  Царице  наша,
що  на  Січі  могутньо  пануєш
і  запалюєш  лицарським  духом
славних  синів  України.
наверни  і  нас  в  сторону  Твойого  Сина,
посели  у  серцях  наших  єдність  і  віру,
щоб  і  ми  зажили  хороброї  слави  героїв,
як  і  в  цьому  житті,  так  і  в  вічності...*63

[i](Вечірні  сутінки  огортають[b]  Жовту  Троянду  Розлуки[/b],  себто  дівку-бранку  [b]Марусю  Богуславку[/b],  що  стоїть  одна-однісінька  біля  відчиненої  брами  темниці...  А[b]  козаки-невольники...[/b]  перетворилися  нараз  у  бігучі  тіні:  у  шурхіт,  шелест  та  шепіт  буйного  зеленотрав'я  та  хлюпіт  гомінливої  хвилі).
[/i]
[b]Голос  Жовтої  Троянди  Розлуки:
[/b]
–  Храни  вас,  Боже...  Знову  я  сама...
Оскалом  хижим  дихає  тюрма.
Мовчить  гарем,  неначе  невидющий,
а  він  же  всюдисущий...  всюдисущий...
...Та  тільки  слово  тут  не  в  пошанівку  –
мовчи  та  слухай...  стіни  та  долівку...
Кипить  гарем  в  таємній  переміні  –
тут  плачуть  –  тіні  і  радіють-тіні  –
тут  ні  для  кого  радника  нема...

Стоїть  гарем  –  стоїть  моя...  тюрма.
...І  я  безсила  також,  бо  сама...

[i](у  шурхоті,  шелесті  та  шепоті  вечірнього  Гаремного  Саду  вчуваються  голоси  інших  Бранок  -Троянд).  [/i]

[b]Голоси  Гаремних  Троянд:
[/b]
–  ...і  я  –  сама...
–  ...і  я  –  сама...
–  ...і  я...  я...са...*64
–  са...ма-ма-мо-о-о!..
–  не...ма...
–  сама-а-а...
–  піть-ма-а-а...
–  ...і  тьма-а  –  тюр-ма-а-а...
–  ...там...о!..  ма-мо-о-о!
–  нема-а-а...
–  тюрма-а-а...
–  ...і  тьма-а-а...
–  ...ма-а-а...
–  ...а-а-а...  а-а-а...

[i](Вечірня  феєрія  вихоплює  раз-по-раз  на  світло  різнобарвні  [b]постаті  Бранок  -Троянд[/b].  Потім  [b]Гаремний  Сад  [/b]огортає  суцільна  темінь).
[/i]

ПРИМІТКИ

[i]45  Турецький  дієпис  Са'деддін  (XVI  ст.),  оповідаючи  про  турецький  наскік  в  Галичину,  висловлював  думку,  що  з  українського  люду  "виходять,  як  відомо,  найкращі  невольники".  Маємо  таку  ж  звістку  і  в  Михайла  Литвина.  Взагалі,  така  слава  про  українських  невольників,  як  про  рабів  старанних,  певних,  незрадливих,  держалася  аж  до  найновіших  часів,  аж  доки  невольництво  не  було  скасовано.  На  І-ому  місці  турки  ставили  невольників  з  Кавказу  (черкесів,  абхазців,  мінґрелів,  грузинів),  далі  –  русинів  і  поляків,  ще  далі  –  угорців  і  німців,  потім  негрів,  а  за  найгірших  –  мали  рабів  "романської  раси".

46  "Золотий  товар"  –  вислів  образний.  Дорожче,  ніж  українки,  продавалися  черкешенки,  авжеж,  за  добру  ціну  для  черкешенки  вважалося  6000  піастрів  –  тобто  менше,  ніж  півтисячі  золотих  карбованців.  Винятковою  вважалася  ціна  "на  вагу  золота",  як  сталося  у  випадку  "Гюль-Хуррем",  та  для  інших  дівчат  нашої  крові.

47  Ідеться  про  містечко  Богуслав,  що  в  середній  Київщині,  звідки  була  родом  епічна  Маруся  Богуславка  (-17  ст.).

48  "Дума  про  Марусю  Богуславку"  у  кн.Антоновича  і  Драгоманова  "Историческія  пъсни  малорусскаго  народа",  т.І  (К.,  1878),  с.232-233.  (Або  у  Куліша  "Записки  о  Южной  Руси",  т.І,  Спб.1856,  ст.212-213).

49  "Невольницька  дума"  у  кн.  "Українські  народні  пісні,  наспівані  Д.Яворницьким"  –  (К.  "Музична  Україна",  1990),  с.219.

50  Євнухи  –  звалашені  сторожі  при  гаремах.  Кастрування  ж  (за  описом  Кримського)  відбувалося  найрадикальнішим,  безпощадним  способом:  намагалися,  щоб  у  кастрованих  гарненьких  рабів  була  знищена  безслідно,  до  останку,  геть  усяка,  навіть  найменша  ознака  в  їхньому  тілі,  яка  могла  б  собою  нагадувати,  що  це  були  колись  хлопці,  такі  покалічені  люди,  коли  їм  треба  було  помочитися,  могли  це  робити  лиш  за  допомогою  срібної  трубочки,  що  вони  її  мусіли  повсякчас  носити  із  собою  в  своїх  тюрбанах  на  голові.

51  Ураза-байрам  –  мусульманське  свято  розговіння,  закінчення  посту.

52  Тут  ідеться  про  Царгородську  затоку  "Золотий  Ріг".

53  Мечеть  Ая-Соф'я  –  ісламська  святиня  Царгорода  –  Істамбула,  яку  турки  залили  кров'ю  християн,  взявши  приступом  візантійську  столицю  Костантина  ХІ  у  вівторок  29  травня  року  1453.  Це  колишній  візантійський  храм  святої  Софії.

54  Правильно  має  бути  Мухаммед.  Турки  вживали  скороченої  форми  "Мехмед",  при  чому  вимовляли  як  "г".
Мехеммед  ІІ  –  Завойовник  (1451-1481),  який  завоював  Царгород  і  проголосив  храм  св.Софії  мусульманською  мечеттю.

55  Візантійці  дниною  царгородської  загибелі  вважали  вівторок,  тобто  тяжкий  день  на  тижні.  У  нас  за  тяжкий  день  мають  понеділок,  а  на  сході  –  вівторок,  мабуть,  ще  з  вавілоно-асірійських  часів  (Марсів  день).  Щодо  понеділка,  то  мусульмани  мають  цей  день  за  сугубо-щасливий  для  всіляких  починань.

56  "Сонце!  померкни  з  жаху!"  –  слова  вжиті  турецьким  істориком  Са'  деддіном  для  опису  захоплення  Царгороду  і  храму  св.Софії,  зокрема.

57  Перекази  стверджують,  що  у  храм  св.Софії  Мехеммед  ІІ  в'їхав  конем,  і  кров  стояла  на  такому  високому  рівні,  що  він  не  злазячи  з  коня,  зміг  умочити  в  неї  руку  і  відбити  свою  долоню  на  стіні.

58  Храм  св.Софії  чекала  "найдостойніша"  участь  завойовників  –  його  використали  в  релігійній  потребі.  По  інших  церквах  здобутого  Царгорода  св.  престоли  використовувались,  як  ліжка  для  гвалту,  чи  як  місця  для  нужденних  потреб.

59  "Коло  запони  в  царській  палаті  чатує  тепер  павук,  музичними  почестями  в  царевих  Ефрас'  ябових  покоях  завідує  сова"  –  перське  двустишшя,  яке  проказав  Мехеммед  ІІ,  увійшовши  до  погромлених  Влахернських  палат  Костянтина  ХІ  Палеолога.
 
60  У  турецькому  війську,  починаючи  від  султана  і  закінчуючи  простими  вояками-яничарами  була  дуже  поширена  гомосексуальна  жага  до  підлітків.

61  Жах  наруги  турків  над  візантійською  столицею  навіяв  пророкування  про  те,  що  "русе  плем'я"  знову  завоює  Царгород.

62  Завоювавши  Царгород,  Мехеммед  ІІ  подбав  про  сфери  політичного  (в  тому  числі  і  релігійного)  впливу  Османської  держави.  Щоби  грецька  людність  не  прихилялася  до  католицького  заходу,  він  наказав  їй  обрати  патріарха.  "Бог  нас  покарав  і  оддав  нашу  столицю  туркам  за  те,  що  ми  вступили  в  унію  з  римським  папою",  –  чув  од  православних  греків  католицький  єпископ  Леонард  Хіоський,  як  тікав  з  Царгороду.  Патріаршу  патерицю  з  рук  "імператора"  (функцію  якого  виконав  Мехеммед  ІІ)  отримав  православний  кандидат  Георгій  Схоларій  (Геннадій),  що  змушений  був  стати  вассалом  османського  Царгорода.

63  Тут  використані  фрагменти  "Молебня  до  Пресвятої  Богородиці  Цариці  України"  з  кн.  "Поклін  Марії".  –  Мюнхен:  в-во  релігійної  літератури,  1947.[/i]

64  «Я..са»  –  звукопис  утворює  слово  "яса",  що  по-турецьки  означає  "салют".


(За  виданням  [i]"Епоха  В'янучих  Троянд"  [/i](драма).  -  Львів:  Сполом,2014)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747761
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 25.08.2017

Ірина Вовк. "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІ (продовження9)

[i](Над  омертвілою  гладдю  води,  ламаючи  крила  в  надривному  леті,  кружляє  стеряна[b]  Птаха[/b])*40.[/i]

[b]Голос  Гюль-Хуррем,  Білої  Троянди  Щастя:[/b]

-  …  Благословенний  пта́хи  вольний  лет…


[b]Голос  Назлі-ханум,  родички  падишаха[/b]
[i](вповзаючи  гадиною):[/i]

-  Чи  Гюль-Хуррем  зітхає  на  кисмет?

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:[/b]

-  Ні,  Гюль-Хуррем  блукає  серед  дум…
А  ви  таки  прийшли,  Назлі-ханум.

Кисмет…  Кисмет…  Мій  боже,  хто  я,  де  я!..

[b]Голос  Назлі-ханум:[/b]

-  Бездомний  цвіт  у  стінах  гінекея,
блідий  і  кволий,  як  і  інші  квіти…

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:
[/b]
-  Чому  ж  мені  не  можна  відлетіти?

[b]Голос  Назлі-ханум:[/b]

-  Бо  ти  ланцюг,  припнятий  до  Османа.

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:
[/b]
-  Кисмет  до  мене,  й  справді,  невблаганна!
Тримаєте  мене  як  птаху  в  клітці…

[b]Голос  Назлі-ханум:
[/b]
-  Так,  як  годиться  гінекейській  квітці…
Чи  ти  б  хотіла  тліти  десь  за  рогом?

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:
[/b]
-  Однаково,  що  тут,  що  за  Порогом*41.
Дарма  про  мене,  що  поріг  Блискучий*41,
а  все  ж  під  сонцем  квітці  жити  лучче!
Воно  б  і  тут  нітрохи  не  маліло,
якби  довкіл  зміїно  не  шипіло,
якби  чиясь  не  корчилась  утроба,
бо  ж  ви  на  мене  дивитесь  з-під  лоба!

[b]Голос  Назлі-ханум[/b]
[i](виказуючи  жало):
[/i]
-  Не  зажадай  з  чужої  хати  раю…

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:
[/b]
-  Я  найпишніший  цвіт  Біюк-Сараю*42,
Османів  меч  хранить  мечеть  Еюба…*43

[b]Голос  Назлі-ханум:
[/b]
-  Ах,  інш  алла…*44  Ми  в  Божій  ласці,  люба.

[i](отруйно):[/i]

Яка  зухвала  мова  у  ґяурки!

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:
[/b]
-  Мене  шанують  всі  татари  й  турки,
усі  малі  й  великі  володіння,
а  тут,за  мною,ходять  шамотіння…
Чи  то  не  ви  ота  змія  прелюта?..
Я  чую,як  стікає  з  вас  отрута,
що  цвітне  тіло  струпом  увивала…
А  я,мов  ібіс,вам  жало  урвала!

[b]Голос  Назлі-ханум:
[/b]
-  То  це  ти  ібісом  себе  назвала  нині?
Достойне  шани  ймення…  для  рабині!

[i](атакуючи)[/i]

Якщо  ти  ібіс  -  знай  своє  болото!!!

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя[/b]
[i](незворушно):[/i]

-  Зате  я  знаю,  що  то  важить  злото!

ПРИМІТКИ

[i]40  В  сюжетній  ремарці  задіяна  Жінка  з  Лелечими  Крилами.

41  Блискучий  Поріг  –  архаїчна  назва  султанського  палацу.  За  кочової  доби  султан  не  мав  будуваного  палацу,  а  його  намет  відрізнявся  лишень  оздобами  і,  що  важливо,  високим  блискучим  порогом.  З  будовою  жител  намет  відійшов  у  минуле,  але  назва  залишилась,  утративши  первісний  зміст.

42  Біюк  –  сарай  –  великий  палац,  резиденція  падишаха.

43  Ідеться  про  обряд  узаконення  вищим  духівництвом  ісламської  держави  права  на  султанування.  Кожен  намісник  престолу,  вступаючи  в  чин,  "оперізувався  мечем  предків  у  мечеті  Еюба",  і  тим  самим  прилучав  власний  меч  під  опіку  всесильного  Аллаха.

44  Інш  алла  –  хай  буде  воля  Аллахова  (дослівно  "якщо  захоче  Бог").[/i]


(За  виданням[b]  "Епоха  В'янучих  Троянд"[/b]  (драма).  -  Львів:Сполом,2014)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747756
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 25.08.2017

Ірина Вовк. "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІ (продовження8)

[i](Які  незбагненно-мінливі  інтонації  стихії!..
Від  глупої  темряви  гнівних  туч  -  до  сліпучих  блискавиць  знервованого  неба,від  всепожираючого  рику  повсталої  води  -  до  знесиленого  шумхотіння  розтраченої  хвилі,від  п'яного  реготу  морської  безодні  -  до  жалібного  квиління  розпластаної  поверхні  моря,  що,  наче  живе  дзеркало,  відбиває  самотню  постать  птаха,  в  якого  буря  украла  найдорожче  -  його  товариство.
 Над  усім  тим  збором  інтонацій  стихії,  страшної  у  своїй  власті  над  людським  тілом  і  безсилої,  водночас,  над  її  пісенною  Душею,  розтікається  мислію  [b]Дума[/b],  така  ж  далековидна,  як  [b]серце  сліпого  Кобзаря[/b]).
[/i]
[b]Голос  Кобзаря:[/b]
[i](співає)[/i]

[i]"Гей,  на  Чорному  морю  на  камені  біленькім,
Там  сидить  сокіл  ясненький,
Жалібненько  квилить-проквиляє
І  на  Чорне  море  спильна  поглядає,
Що  на  Чорному  морю  щось  недобре  починає.
Злосопротивна  хвилечка  -  хвиля  вставає,
Судна  козацькі-молодецькі  на  три  части  розбиває:
Перву  часть  ухопило  -  у  білоарапську  землю  забило,
Другу  часть  ухопило  -  у  Дунай  у  гирло  забило,
А  третя  часть  тут  ся  має  -
Посеред  Чорного  моря  у  бистрій  хвилі,
На  лихій  хуртовині  потопає".[/i]

[b]Голос  козака[/b]
[i](з  морського  дна):[/i]

-  Гей,  ти,  дівко-чорнобривко,
подай  білу  руку!..

[b]Голоси  Русалок:[/b]

-  Лови,  мене  на  наживку  -
"ку́-ку",  милий,  "ку́-ку"!

-  Як  не  зловиш  мою  руку,
пущу  рибу-щуку…
А  я  тобі,  козаченьку,
віщую  розлуку!

-  Утопив  єсь  головоньку
та  й  на  чужиноньку,
пращай  своїх  отця-неньку,
пращай  дівчиноньку!

[b]Голос  козака[/b]
[i](з  морського  дна):
[/i]
-  Ще  не  піяв  красий  півень
третє  "кукуріку",
щоб  я  дівці  заподіяв
та  й  журбу  довіку…
Ще  при  боці  щабля  гарна,
чим  вона  не  панна?
Гей,  ти,  шабелько-серденько,
поцілуй  любенько…

[b]Голос  Русалки:[/b]

-  З  бусурманом  зустрівалась,
тричі  цілувалась,
із  коханим  козаченьком
спатоньки  вкладалась.

[b]Голос  козака[/b]
[i](з  морського  дна):
[/i]
-  Гей,  ти,  шабле-шабелино,
тонкая  стеблино,
прощавайте,  отець-мати,
прощавай,  дівчино!

[b]Голос  Русалки:[/b]

-  Десь  у  тебе,  козаченьку,
заблудила  мила,
а  що  тобі,  мій  миленький,
фортуна  зблудила.

[b]Голос  козака[/b]
[i](з  морського  дна):[/i]

-  Ой  чи  мила,  чи  не  мила,
не  втечеш  від  долі…
Визволь  мене,  Божа  сило,
із  сії  неволі…

[b]Голос  Русалки:[/b]

-  Ловись,  ловись,  козаченьку,
неводом  шовковим,
а  я  тебе  залоскочу
пилом  пелюстковим.

[b]Хор  козаків[/b]
[i](з  морського  дна):[/i]

-  Прийми,  Боже,  наші  душі
у  свої  палати…
Краще  -  в  морі,  ніж  на  суші
волі  не  видати!..

[i](…  Ще  деякий  час  над  морем  стоїть  [b]холодна  біла  Мряка[/b].  Наче  у  сувій  цупкого  простирадла  загортає  вона  від  людських  очей  [b]чайку  гетьмана  Петра  Сагайдачного.)[/b]
[/i]

(За  виданням[b]  "Епоха  В'янучих  Троянд"[/b]  (драма).  -  Львів:Сполом,2014)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747611
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 24.08.2017

Ірина Вовк. "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІ (продовження7)

(Чи  то  від  гнівного  тону  козацьких  розмов,  чи  то  під  жаркими  стрілами  південного  полудневого  сонця  -  море  займається  черленими  барвами,  а  окреслений  берег  видається  здаля  яскравою,  жовто-гарячою  смугою.
Спекотливе  сонце  і  ритмічне  веслування  накликають  на  козаків  легку  дрімоту.  Мліють  груди  і  в  [b]гетьмана  Петра[/b]…  Кольори  небесні  і  жовто-багряні  розтікаються  перед  очима  спочатку  в  безладді,  а  потім  формуючи  дивовижні  живописні  картини.
Між  тих  барв  і  звуків,  і  незвичних  картин  постає  перед  [b]гетьманом  Петром[/b]  образ  його  [b]нареченої  Насті[/b]…)

[b]Голос  Насті  Повчанської[/b]
[b](по  дії  Білої  Троянди  Щастя):[/b]

-  Це  ти…  Я  знаю,  ти  прийшов  по  мене…
Не  все  вино  ще  випито  черлене…
Не  вся  ще  кров  пролита  в  білий  світ  -
паліє  пеклом,  Петре,  білий  цвіт!
…  Он  хмари-тучі  марять  променисто  -
такі  ж  пекучі,  як  твоє  намисто…

[b]Голос  гетьмана  Петра:
[/b]
-  Вогню…  Вогню…  Настуню,  не  щезай!..

[b]Голос  Насті  Повчанської:
[/b]
-  Не  дорізай  мене…  не  дорізай…

[b]Голос  гетьмана  Петра:[/b]

-  Хіба  ж  то  я  невіра-бусурман!
Вже  й  Чорне  море  корчиться  від  ран…

[b]Голос  Насті  Повчанської:[/b]

-…  Пече  мене  сльоза  з  Майдану  Сліз…

[b]Голос  гетьмана  Петра:[/b]

-  А  я  тобі  твоє  шиття  привіз…
А  я  б  тебе  на  той  бік  перевіз…

[b]Голос  Насті  Повчанської[/b]
[i]  (широко):[/i]

-  В  мені  кричить  сльоза  з  Майдану  Сліз...

[b]Голос  гетьмана  Петра:[/b]

-  Ще  крикне  Каффа,  крякне  і  Хотин…
Іще  Осман  залишиться  один  --
ще  меч  його  впаде  во  лжі  і  злі…*37

[b]Голос  Насті  Повчанської:[/b]

-  Зникай,  бо  йде  стара  ханум*38-Назлі́…*39
Шипить  змія.  Назлі-ханум  іде…

[b]Голос  гетьмана  Петра:[/b]

-  …  А  що  коли  нас  доля  не  зведе?..
Спалю  тоді  я  рай  цей  у  злобі!!!

[b]Голос  Насті  Повчанської:
[/b]
-  Цей  гнів  як  смерч…  Не  личить  він  тобі!
Вертайся,  Петре…  Я  тебе  молю…

[b]Голос  гетьмана  Петра:[/b]

-  Та  ж  я  тебе…Та  ж  я  тебе  люблю…
В  обіймах  смерті  ти  мені  далась!

[b]Голос  Насті  Повчанської:
[/b]
-  Завчасно,  Петре…  Я  ще  не  збулась!

[b]Голос  гетьмана  Петра:[/b]

-  Ти  не  збулась…  Бо  ти  ще  молода,
мої  ж  літа  несе  у  вир  вода.
Допоки  сонця,  Настонько,  горім!!!

[b]Голос  Насті  Повчанської[/b]
[i](віддихом  видива):
[/i]
-  Надходить  буря,  Петре.  Буде  грім.

[i](Важке  небесне  склепіння  погрозливо  зависає  над  морем.  Море  скипає  в  розпуці,  багряні  барви  його  темніють,  наче  рани,  що  запеклися.  Велетенські  хвилі  невимовного  страждання  здіймаються  дибом,  могутніми  валами  котяться  одна  супроти  другої,  терзаються  чорно,  стають  одчайдушно  на  прю,  -  і  вергнуть  навзаєм  себе  з  диким  риком.
Регоче  п'яно  [b]Русалка.[/b]  Справляє  кривавий  бенкет.  Чує  близьку  поживу.  Козацький  дух  лоскоче  їй  ніздрі.  Наче  хтива  одаліска,  вона  збурунює  хвилі  відьомським  хвостом  і  вкупі  з  посестрами  чатує  на  чоловічу  плоть,  аби  в  ненаситних  ласкощах  залоскотати.
…  Між  гримавим  небом  і  здибленим  морем  гуляє  [b]розбуджений  Демон)[/b].[/i]

[b]Хор  козаків[/b]
[i](зазираючи  в  душу  стихії):
[/i]
-  Гей,  Чорне  море,  чом  ти  розгнівилось?
Чи  ти  ще  рік  кров'яних  не  напилось,
чи  демон  помсти  дух  твій  поборов,
чи  то  в  тобі  гуляє  чорна  кров.

Чи  гнів  тебе  взиває,  а  чи  докір,
що  поціляє  мітко  ясен  сокіл,
що  споглядає  косу  та  намітку  -
сподобав  сокіл  білую  лебідку!

[i](Лунає  феєричне  багатоголосся.  [b]Неприкаяні  Душі  Русалок  з  голосами  Гаремних  Троянд  [/b]ронять  на  дно  моря  коштовні  сльози-перли).[/i]

[b]Хор  Русалок  з  голосами  Гаремних  Троянд:
[/b]
-  Ой  крикнула  лебедонька
над  морем  летючи…

[b]Голос  Русалки  в  подобі  Білої  Троянди  Щастя:[/b]

-  Чого  квилиш,  хвиле?
Чого  виснеш,  туче?

[b]Хор  Русалок  з  голосами  Гаремних  Троянд:
[/b]
[i]-  Ой  крикнула  лебедонька
та  й  море  узрівши…

Заплакали  козаченьки,
весла  погубивши…

Ой  крикнула  лебедонька
на  синьому  морі…

Заплакали  козаченьки
та  й  об  своїм  горі…[/i]

[b]Хор  козаків[/b]
[i](захлинаючись  в  обіймах  стихії):[/i]

-  Летить  сокіл  понад  морем,
та  й  пісні  співає  -  
озирнувся…

[b]Голос  гетьмана  Петра:[/b]

-  Де  ви,  браття?..

[b]Хор  Русалок[/b]
[i](з  мінливими  інтонаціями  голосу):[/i]

-  …  А  братів  немає!


ПРИМІТКИ

[i]37  Султан  Осман  ІІ,  чоловік  Насті  Повчанської,  загине  у  1622  р.  під  час  заколоту  яничар,  що  були  невдоволені  поразкою  у  Хотинській  битві  (1621).

38  Ханум  –  ознака  пошани  у  звертанні  до  жінки.  Щось  на  зразок  нашого:  "пані".

39  Ханум  –  Назлі  –  тітка  султана  Османа  ІІ  (за  Зінаїдою  Тулуб).[/i]


(За  виданням  [b]"Епоха  В'янучих  Троянд"  [/b](драма).  -  Львів:Сполом,2014)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747604
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 24.08.2017

Ірина Вовк. "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІ (продовження6)

[b]Феєричне  відголосся[/b]
[i](як  втор  до  [b]нічних  Русалій[/b]):[/i]

[i]"Пливе  човен,  води  повен,
та  накритий  лубом.
Не  хвалися,  козаченько,
кучерявим  чубом.
Бо  прийдеться-доведеться
чуба  підбривати,
Молодого  козаченька
у  Січ  віддавати."
[/i]
[i](Розчісує  коси[b]  Русалка,  [/b]ритмічно  здіймаючи  гребінь…
Хвилюється  море  широкими  рівними  хвилями…
Десь  далеко  -  ген-ген  -  піднімається  сиза  завіса  і  випускає  з  обіймів  низку  [b]козацьких  човнів,  [/b]що  пливуть  граціозно,  мов  чайки.  Попереду[b]  чайка  гетьмана  Петра[/b]…)
[/i]

[b]Хор  козаків  у  човнах:[/b]

-  Ой  повійте,  вітри  да  й  низо́вії!
Гей,  на  паруси  да  й  шовковії!

[b]Голоси  козаків:
[/b]
-  Ой  сидить  козак  да  й  на  демені…
-  Гей,  він  деменом  повертає…
-  Гей,  він  демоном  поглядає…

[b]Хор  козаків:[/b]

-  Ой  пливе  судно  да  й  одним  одно…
Сидить  турчин  сам  із  туркинею,
сидить  турчин  сам  із  лебідкою,
а  вона  трима  голку  з  ниткою…

[b]Голоси  козаків:[/b]

-  Вишиває  собі  вишиваночку…
-  …  да  й  миленькому…
-  …  да  й  коханочку…

[b]Хор  козаків:[/b]

-  Ой  кому,  кому  се  шиття  буде?

[b]Голоси  козаків:[/b]

-  Ой  чи  турчину?..
-  чи  татарину?..

[b]Хор  козаків[/b]:

-  Чи  коза́ченьку…
ще  й  ота́ману!..

[i](співає):

"Ой  літа  над  морем  сивий  соколонько
да  й  по  своїх  висях-високостях…
-  Чого  сь  похилила,  сива  головонько,
да  й  по  своїх  мислях-молодостях?.."[/i]

[b]Гетьман  Петро[/b][i](відспівує)[/i]:

[i]"Що  ті  молодості
повні  палу  й  млості
за  косою,  за  красою,
що  не  має  дому…
На  серденьку  -  туга,
що  не  має  друга…
Чи  вам,  браття,
на  то  зна́ття,
чи  мені  одному?..[/i]

[b]Хор  козаків[/b]
[i](відповідає  співом):
[/i]
[i]"Сагайдо-соколе!..
Гей,  життя  -  не  поле!
Не  журися…  Озовися,
хто  там  люльку  курить!
Жура  серце  коле…
Козацькая  доле  -
та,  що  коник  не  об'їде
й  дівка  не  обдурить!"[/i]

[b]Гетьман  Петро:[/b]

-  Не  годиться  нам  водиться
з  красними  дівками…
Краще  з  лиха  похмелиться
межи  козаками…
Гей,  ви,  хлопці  молодії,
маєм  коні  воронії,
маєм  сідла  дорогії,
узди  золотії!..

[b]Голос  козака-нетяги:[/b]

-…Раз  нетяга  похвалився
золотим  жупаном…
Поголився,  похмелився  -
і  став…  отаманом!..

[i](натяк  на  гетьмана  Петра.  Сміх).[/i]

[b]Гетьман  Петро:[/b]

-  Я  не  був  з  дитинства  паном  -
і  тепер  не  стану…
Коник  сивий,  ум  кмітливий
личать  отаману…
Мо'  і  справді,пане-брате,
був  я  необачним,
що  проміняв  жінку…  хату…  -
звуся  Сагайдачним…

[i](наспівує):

"Мені  з  жінкою  не  возиться..."[/i]

[b]Хор  козаків[/b]
[i](підхоплює):[/i]

[i]"Мені  з  жінкою  возиться..."[/i]

[b]Гетьман  Петро[/b]
[i](на  повен  голос):[/i]

[i]"А  тютюн  та  люлька
козаку  в  поході
знадобиться!"[/i]

[b]Хор  козаків[/b]
[i](широко,  на  всі  груди,  так,  що  співає  небо…  і  море…):
[/i]
[i]"А  тютюн  та  люлька
козаку  в  поході
знадобиться!"
[/i]
[i](Якийсь  час  простір  дзвенить  розлогим  козацьким  багатоголоссям…
 Пауза).[/i]

[b]Гетьман  Петро[/b]
[i](бадьоро):[/i]

-  А  по  сьому,  други-брати,
нумо  веслувати.
Будем  турка  воювати,
землі  здобувати.
Здобудемо  степи  й  луги
помежи  лиманом…

[b]Хор  козаків[/b]
[i](беручись  за  весла)[/i]:

-  Пошли,  Боже,  нам  потуги
гетьмана  з  Османом…

[b]Гетьман  Петро[/b]
[i](з  поглядом  перед  себе)[/i]:

-  Гей,  вбереться  синьо-злато
козацька  голота,
як  двигнуться  від  гармати
Стамбульські  ворота.

[b]Хор  козаків[/b]
[i](веслуючи):
[/i]
-  Гей  Османе,  вражий  пане…
Нумо,  хлопці,  гея-я-я!
Оце  тобі  приношане
від  Сагайдак-бея!

[b]Гетьман  Петро:[/b]
[i](гнівно)[/i]

-  Оце  тобі  приношана
тятива  печена…
Оце  тобі,  татю*36,  шана  -
моя  наречена!

ПРИМІТКИ

[i]*36  Тать  –  архаїчне:  ворог.
[/i]
(За  виданням  [b]"Епоха  В'янучих  Троянд"[/b]  (драма).  -  Львів:Сполом,2014)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747429
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 23.08.2017

Ірина Вовк. "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІ (продовження5)

[i](Осуд  [b]Далеких  Голосів[/b]  спадає  на[b]  Білу  Троянду  [/b]болючим  градом.  Її  тендітна  постать  никне  все  нижче  і  нижче,  голова  похиляється  в  німому  стражданні…  Наче  на  крилах  лелеки  злітає  над  горизонтом  і  пірнає  у  світанкове  небо  пісня  її  дівоцтва…)[/i]

[b]Голоси  українських  дівчат:[/b]
[i](співають)
"З  вечора  тривожного  аж  до  ранку
вишивала  дівчина  вишиванку.
Вишивала  дівчина…  вишивала  –
у  сорочку  білую  душу  вклала.

Та  чорная  ниточка  -  розставання,
а  червона  ниточка  -  то  кохання.
Та  чорная  ниточка  часто  рвалась,
а  червона  ниточка  легко  слалась.

Піду  я  в  неділеньку  на  гулянку,
подарую  милому  вишиванку…
Сердься,  мій  соколику,  чи  не  сердься  -
будеш  ти  носить  її  коло  серця!"[/i]

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя[/b]
[i](притомніючи):[/i]

-  Болить  мені  і  досі  та  співанка…

[b]Хор  далеких  голосів:[/b]

-  Бо  то  судьба  твоя  -  не  вишиванка!..

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:
[/b]
-  Межи  своїх  була  я  рукоділля…
 …  Аж  на  Петра,  коли  прийшла  неділя,
приїхав  гетьман,  щойно  із  походу,  -
мені  намисто  дарував  на  вроду  -
а  я…  молилась  Богу  на  світанку
і  на  дорогу  слала  вишиванку:

[i]"Ой  дорого-доріженько,
на  пороги-воріженьки
ти  стелись,  сорочко  біла,
та  все  милому  до  тіла,
аби  шабля  не  рубала,
аби  куля  не  займала,
аби  стужа  і  пожежа
кості  не  ламала.

Ой  стелися,вишиванко,
стелися,не  гайся!
Доки  стане…  та  й  до  ґанку,
додому  вертайся!"[/i]

[b]Далекий  голос:[/b]

-  То  й  що,  Настуню,  легко  нитка  слалась?

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:[/b]

-  Поїхав  гетьман…  Ну,  а  я…  зосталась…

[b]Далекі  голоси:[/b]

-  Бо  ти,  Настуню,  тяжко  согрішила…
-  В  святу  неділю,  на  Петрівку  –  шила…
-  Ще  й  на  дорогу  слала  вишиванку…

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:[/b]

-  …  На  крилах  ібіс  виніс  бусурманку…

[b]Хор  далеких  голосів:[/b]

-  Лелеча  доле,  де  твоя  співанка?..

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:[/b]

-  На  Чорне  море  впала  вишиванка!

[b]Хор  Далеких  голосів:
[/b]
-  Як  Чорне  море  стала  вишиванка!

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:
[/b]
-  Бо  й  справді,  вишивала  бусурманка…

[b]Хор  далеких  голосів:[/b]

-  Ой  море,  море  -  як  недоля,  чорне…
Душа  лелеча,  хто  тебе  пригорне?
Ой  море,  море  -  як  кривава  рана…
Душа  лелеча  -  вічна  роксолана!
Ой  море,  море  -  сиве,  як  той  ранок…
Лелеча  доля  -  доля  бусурманок!

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:[/b]
-  Лелеча  доля  -  то  тяжка  розплата…
Лелеко-ібіс,  де  твій  край?  Де  хата?

[b]Хор  далеких  голосів[/b]
[i](танучи  в  небі):
[/i]
-  …  На  згарище  йому  не  вороття…

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя[/b]
[i](навздогін):[/i]

-  …  Осман  і  син  -  тепер  моє  життя!..

[b]Хор  далеких  голосів[/b]
[i](напівчутно,  з  висоти  піднебесся):
[/i]
-  …  Ти  ради  них  покинеш  Україну!..


[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя[/b]
[i](силуючись  злетіти  навздогін):
[/i]
-…  А  що  для  жінки  вище  за  дитину!!!

   [i]  (про  себе  наспівуючи):

-  А-а,  а-а…  котки  два,
шарі-бурі  обидва…
Один  пішов  на  миші,
другий  люлю  колише…
А  ти,  коте  бурий,
пряди  срібні  шнури…
А  ти,  коте  чорний,
сідай  в  срібний  човен…
Сідай  в  срібний  човен,
лови  рибки  повен…
[/i]
[i]([b]Біла  Троянда  Щастя[/b]  поринає  в  глибоку  задуму.  Камертоном  до  напотаємніших  дум  [b]Гюль-Хуррем[/b]  озивається  пісня  з  нічної  феєрії.  Це  та  ж  [b]Неприкаяна  Русалка,[/b]  що  вернувши  на  дно,  розгойдує  гребенем  хвилі…
Хвилюється  море…  гойдається  берег…  нуртує[b]  Гаремний  Сад…[/b])[/i]

(За  виданням  [b]"Епоха  В'янучих  Троянд"  [/b](драма).  -  Львів:Сполом,2014)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747420
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 23.08.2017

Ірина Вовк. "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІ (продовження4)

[i](Пісні-плачі  [b]Гаремних  Троянд  [/b]викликають  з  пам'яті  [b]Насті  Повчанської[/b]  -  Гуль-Хуррем  щемливі  образи  краєвидів  рідного  хутора:  байрак…  предковічний  ліс…  ось  і  дуб,  побитий  громом,  і  три  тополі,  де  зійшлися  чумацькі  шляхи…  а  ось  і  озерце,  де  застигли  на  поверхні  білі  квіти  латаття…
Білі  квіти  латаття  -  символи  Діви  Марії…  Непорочності  та  Чистоти…)[/i]

[b]Голос  Гюль-Хуррем  (Білої  Троянди  Щастя)[/b]:

…  Оце  й  усе,  що  виплило  з  озерця…
Латаття  біле…  смуток  біля  серця…
На  дні  -  мій  човен,  а  душа  -  Русалка,
що  в  невід  заманив  чужий  рибалка  -
султан  Осман…  Він  молодий  і  дужий…

[b]Хор  Гаремних  Троянд:
[/b]
-  А  твій  Петро  в  походах  занедужав…*25

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:
[/b]
-  Все  в  Божій  власті…
Все  в  руках  Аллаха…

[b]Хор  Гаремних  Троянд:[/b]

-  …  То  хто  ж  ти,  Насте?

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:
[/b]
-  Жінка  падишаха…
Володарка  морів  і  суходолів…
…  Ой,  доленько!..  Ой,  доленько!..  Ой,  доле!..

[b]Квіткове  багатоголосся:[/b]
[i](стинання)[/i]

-  Ой,  доленько!..  Ой,  доленько!..  Ой,  доле!..
-  Неволенько!..  Неволенько!..  Неволе!..
-  Мій  боленьку!..  Мій  боленьку!..  Мій  болю!..
-  Не  нарікай  на  волі...  на  неволю!..
-  Поволі  йде...  втіка  життя  поволі!..
-  По  волі  Бога  в'янем  у  неволі!..
-  Немає  волі,  то  й  немає  долі!..

[b]Хор  Гаремних  Троянд:
[/b]
-  Ой,  доленько!..  Володарка  -  в  неволі!..

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:[/b]

-  Намарний  крик  -  стинання  ці  далекі.
Мене  Стамбул  нарік  "султан-хасекі"…*26

[b]Хор  Гаремних  Троянд:[/b]

-  Не  обійшло  тебе  жало́  осине…

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:
[/b]
-  У  нас  з  Османом  син…  Ликуй,  о  сіне!

[b]Хор  Гаремних  Троянд[/b]
[i](ликуючи  у  своїй  рідній,  православній  вірі,  возносить  гімн  до  Богородиці)*27[/i]:

[i]-  Царице  Неба,  Божа  Мати,
Пречиста,  Пресвята!
О,  як  Тебе  не  обожати,
Родителько  Христа?
Ти  світла  небесам  леліє,
Пренепорочная  Маріє,
хвала  Тобі,  хвала!
[/i]
(в  найвищу  мить  осанни  Богородиці  з  мінарета  озивається  [b]муедзин[/b]*28.  Він  проспівує  слова  азану*29:  «лла  ілла  іль  алла,  Магомет  регуль  алла…»*30.
[b]Душі  Гаремних  Троянд[/b]  у  сум'ятті…)

[b]Квіткове  багатоголосся:[/b]

-  Азан  співають…  Час  настав  молитись…
-  Аллаху  себто  треба  поклонитись…
-  Ще  мить  -  і  зійде  сонця  ясен  лик…
-  Стеліть  мерщій  під  ноги  намаз  лик…*31
-  Бо  то  не  жарт!  Муфті*32  готує  плаху
усім,  хто  не  поклониться  Аллаху…
-  Ось  Гюль-Хуррем  -  і  та  невольна  птаха,
хоч  і  султана…  жінка  падишаха!*33

[i]([b]Гаремні  Троянди,[/b]  серед  них  і  [b]Гюль-Хуррем[/b],  припадають  до  землі  обличчям  до  схід  сонця,  і  завмирають  в  глибокому  поклоні,  простеливши  під  ноги  ритуальні  килимки).
[/i]
 [b]Голос  Білої  Троянди  Щастя[/b]
[i](знічений  після  скоєного  святотатства):
[/i]
-  Душа,  мов  ібіс*34,  блудить  спозаранку…
Лелечий  світ  осудить  бусурманку…

[i](За  плечима  [b]Гюль-Хуррем[/b]  виникає  постать  [b]Жінки  з  Лелечими  Крилами.[/b]  Наче  Ангел-Хоронитель  над  Прірвою  оберігає  вона  [b]Білу  Троянду  Щастя  [/b]у  нападних  хвилинах  душевної  тривоги.  Дивиться  крізь  неї  довго…  проникливо…
Розтривожений  голос[b]  Гюль-Хуррем  [/b]викликає  супроти  себе  докірливе  багатоголосся).
[/i]
[b]Голоси[/b]
[i](далекі,  наче  з  вирію):
[/i]
-  Ти  бусурманка?..
-  Молишся  Аллаху?..

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:[/b]

-  Я  християнка…  вірна  падишаху!

[b]Далекий  голос:[/b]

-  Султан-хасекі?..  А  у  нас  ти  --  Настя!..

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:[/b]

-  Я  Гюль-Хуррем…  Троянда…  Біла…  Щастя…

[b]Далекі  голоси:
[/b]
-  Троянда  Щастя…  у  садах  Османа!
-  То  ти  дружина  того  бусурмана…

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:[/b]

-  В  султана  мого  -  личка  чорноброві!

[b]Хор  далеких  голосів[/b][i](широко):[/i]

-  …  А  присягала  гетьману  Петрові!..

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:[/b]

-  Султан-хасекі  -  українська  бранка!

[b]Далекі  голоси:[/b]

-  …  На  тобі  що:  ізар*35  чи  вишиванка?..
-  …  Яка  ти  біла…  як  сама  сметанка…

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:[/b]

-  Султан-хасекі  -  не  раба-коханка!..

[b]Хор  далеких  голосів:
[/b]
-  Султан-хасекі  -  не  раба-коханка?!
Хасекі  -  значить!..

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя[/b]
[i](усвідомлюючи  свою  поразку):
[/i]
-  …  Значить…  бу-сур-ман-ка!!!

ПРИМІТКИ

[i]25  До  того,  як  Настя  Повчанська  була  захоплена  в  полон  "людоловами",  вона  заручилася  з  гетьманом  Петром  Сагайдачним.  Трагічну  історію  цього  нездійсненого  кохання  покладено  в  основу  сюжетної  інтриги  роману  "Людолови"  Зінаїди  Тулуб.

26Хасекі  –  титул  султани,  що  народила  сина  від  падишаха.  Цей  титул  першою  серед  султан-українок  носила  Роксолана.

27  "Гімн  до  Богородиці"  (слова  Остапа  Грицая,  музика  Є.Оленського.  У  кн.  "Поклін  Марії".  Мюнхен,  1947).
 
28  Муедзин  –  духовна  особа  мусульман,  що  на  вежі  мінарета  проспівує  слова  заспіву  до  молитви  -  "азан".  

29  Щодня  муедзин  проспівує  "азан"  5  разів.

30  "Немає  бога,  крім  Аллаха,
Магомет  –  пророк  його"  –
символ  мусульманської  віри,  що  становить  "фатиху"  (першу  сторінку)  та  першу  "суру"  (вірш)  "корану"  (священної  книги  мусульман).
   
31  Намазлик  –  килимок,  який  мусульмани  підстелюють  під  себе  під  час  молитви,  щоб  згадуючи  ім'я  Аллаха,  не  торкатися  оскверненої  землі.

32  Муфті  –  духовна  особа  найвищого  рангу.  Головний  муфті  –  Шейх-уль-Іслам.

33  На  відміну  від  трактування  образу  Насті  Повчанської  у  "Людоловах"  Зінаїди  Тулуб  як  відкритої  сповідувачки  християнства  в  умовах  тотального  мусульманства,  виводимо  Гюль-Хуррем  як  офіційну  мусульманку  з  прихованим  рефлексом  християнської  віри.  Підстави  –  матеріали  про  жіноцтво  в  ісламі,  зібрані  А.Кримським  у  кн.  "Історія  Туреччини".  –  К.,  1924  р.

34  Ібіс  –  болотяний  птах,  що  нагадує  лелеку.

35  Ізар  –  сукня  з  прямокутного  шматка  тканини  з  двома  перетинками  на  плечах

[/i]

(За  виданням  [b]"Епоха  В'янучих  Троянд"[/b]  (драма).  -  Львів:Сполом,2014).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747202
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 22.08.2017

Ірина Вовк. ""ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІ (продовження3)

[i]"Пливе  човен,  води  повен,
та  все  хлюп,  хлюп,  хлюп,  хлюп…
Іде  козак  до  дівчини,
та  все  туп,  туп,  туп,  туп…

Пливе  човен,  води  повен,
та  накритий  листом.
Не  хвалися,  дівчинонько,
червоним  намистом.

Бо  прийдеться-доведеться
намисто  збувати,
Молодому  козакові
тютюн  купувати…"
[/i]
[i](Місячне  світло  вирізняє  з-поміж  танцюючих[b]  Русалок-Троянд[/b]  постать  у  [b]Білій  льолі,[/b]  з  коштовним  турецьким  намистом  кольору  гарячої  крові.  Це  -  [b]Душа  Насті  Повчанської,[/b]  нареченої  гетьмана  Сагайдачного.  Вона  веде  танок,  ніжно  тулячи  до  грудей  білі  квіти  латаття).[/i]

[b]Голос  Гюль-Хуррем
(Білої  Троянди  Щастя)*12
[/b]
Я  теж  …  я  теж  хвалилася  намистом  …
У  нас  вже  й  ліс  прощається  із  листом  …
А  тут  -  зелені  хвилі  кипарису,
а  тут  тобі  ні  поля,  ані  лісу  -
гаремний  сад  …  сераль  …*13  та  мінарет  …*14

Жіноча  доля  …  Доленька  …  Кисмет!..*15

[i](на  голос  [b]Гюль-Хуррем,  Білої  Троянди,  [/b]озивається  тужно  сопілка  --  "кавал",  а  за  нею  семиструнний  саз  *16,  дербук  та  кімане  *17,  гуде  в  кілька  дуд  тулуб-зурна  *18.  У  ніч  лине  легка,  як  серпанок  фередже  *19,  і  задумлива,  як  настрій  Білої  Троянди,  східна  мелодія…
Вона  змушує  [b]Русалок-Троянд  [/b]змінити  свою  подобу.  Тепер  вони,  наче  [b]Гурії  [/b]*20,  виконують  деякі  фігури  з  танцю  одалісок*21,  при  цьому  зітхаючи  на  свою  підневільну  жіночу  долю).[/i]

[b]Зітхання  Гурій-Троянд:[/b]

-  Жіноча  доля…  Доленька…  Кисмет…
Не  вирватися  нам  з  її  тенет…

[i]([b]Гурії-Троянди[/b]  простягають  [b]Гюль-Хуррем  [/b]плоди  дерева  гільйюн*22,  що  нагадують  Білій  Троянді  покинутий  сад  коло  рідної  хати  на  Україні…)[/i]

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:
[/b]
…  Один  лиш  сум  стернею  серце  коле,
як  намалює  пам'ять  Дике  Поле,
наш  сад  уповні…  хатку…  батька  й  неньку,-
озерце…  човник…  і  мене  маленьку…
В  руках  весельце…  і  латаття  біле…

Ті  дні,як  сивий  дим,відлебеділи…

[i](співає)
"Візьму  коновоньки,  та  й  піду  по  воду,
а  там  хлопці-риболовці,
козацького  роду.

Хлопці-риболовці,  козацького  роду,
візьміть  мене  на  той  човен,
перевезіть  через  воду"…  
[/i]
…  Зажура  впала  поміж  берегами,
вже  й  Дике  Поле  вимело  снігами,
жалі-дощі…  та  ревний  смуток-вітер
на  згарищі  прощальні  сльози  витер.
Немає  більше  двору…  ані  хати…
Не  виглядають  доню  батько  й  мати,
не  наповняють  мед-вином  барильця,
і  не  бажають  щастя  повні  вінця…
Та  й  на  пречисте  свято  Покрови
мені  вже  не  покриють  голови…

[i](уява[b]  Гюль-Хуррем[/b]  малює  християнський  храм  на  свято  Покрови.  Українські  дівчата-відданиці  вклякають  у  молитві,  похиливши  голови  перед  образом  Матері  Божої):
[/i]
[i]-  Покровонько,  Покровонько,
покрий  мені  головоньку!
Щоб  була  я  молодицев  -
чорнобровов,  білолицев,
з  чоловіком  молоденьким
і  з  дитяточком  маленьким…

(Божий  храм  відлунює  дівочим  співом):

-  Пресвятая  Богородице,
спаси  нас![/i]

[b]Голос  Насті  Повчанської
(по  дії  Білої  Троянди  Щастя)[/b]
[i]у  супроводі  хору  "Ой  хто  з  вас  терпить!"*23[/i]:

[i]-  Радости  моє  серце  ісполни,  Діво,
світа  Твоєго  зорями  просвіти,
всіх  скорбящих  радосте,
і  обидимих  заступнице,
і  странствующих  утішеніє…
О  пресвітлий  облаче,  Мати  Божія!
Нас  побіждающия  -  побіди,
обидимих  заступи,
странствующих  посіти,
і  гріхи  розгріши,
єлика  бо  хочеши,
можеши…

(відлунює  спів):

-  Пресвятая  Богородице,
спаси  нас![/i]


[b]Хор  українських  дівчат:[/b]

[i]-  Богородице-Діво,  радуйся!
Радуйся,  вірних  спасеніє!
Радуйся,  сліз  утішеніє,
вселенная  похвало…
Гріховну  печаль  потребляющи,
воістину  Тя  ісповідуєм,
в  надії  на  Тя  не  погибнем,  но
да  ізбавимся,  грішні,  от  бід…
Заступнице  рода  христ'янського,
не  презри  молєнія  нашего,
милосердія  двери  отверзи  нам,
і  прибіжище  же,
і  покров…

(відлунює  спів):

-  Пресвятая  Богородице,
спаси  нас![/i]

[i](Слова  молитви  і  церковний  спів  напливають  на  [b]Гурій-Троянд[/b]  холодною  хвилею.  Вони  наче  прокидаються  з  глибокого  сну,  що  гнітив  їхню  пам'ять  і  волю…
Сильний  порив  вітру  зриває  з  них  серпанкову  машкару  і  [b]оголені  Душі  Троянд  [/b]опиняються  сам-на-сам  зі  своїми  думками,  повними  розпачу  і  жалю).[/i]

[b]Квіткове  багатоголосся:
[/b]
-  Покровонька,  Покровонька…
Болить  моя  головонька…
Гей,  байраче,
за  мнов  плаче
рідна  сторононька!

-  Гей,  у  полі
три  тополі
морозом  прибиті…
Мої  коси,
як  покоси
столочені  в  житі…

-  Покотися,  мій  віночку,
по  зеленім  дуб'ю…
Віддай  мене,  Покровочко,
за  кого  я  люблю…

-  …За  ким  нічки  не  доспала
з  вечора  до  ранку…
Задля  кого  вишивала
шлюбну  вишиванку…

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:[/b]

-  В  кого  очки,  як  терночки,
личка  чорноброві…
Віддай  мене,  Покровочко…
гетьману  Петрові…*24

-  Покотися,  мій  віночку,
бочком  по  дубочку…
Пошли  мені,  Покровочко,
за  рік  колисочку!

-  Ой  повішу  на  дубочку
тую  колисочку…
Пошли  мені,  Покровочко,
синочка,  ще  й  дочку…

-  Ой  котися,  мій  віночку,
та  не  падай  в  воду…
Не  питайся,  моя  дочко,
якого  ти  роду…

-  Ой  котився  мій  віночок,
та  й  пірнув  в  озерце…
Мій  синочок,  як  дубочок,  -
Але…  плаче  серце…

ПРИМІТКИ

[i]12  Гюль-Хуррем  –  "Троянда  Щастя",  так  називав  Стамбул  султану,  дружину  Османа  ІІ  (1618-1622),  українську  бранку,  степову  козачку  з  хутора  Дике  Поле,  що  на  схід  від  Південного  Бугу.

13  Сераль  –  жіноча  частина  султанського  палацу,  де  під  улесливо-ревним  наглядом  звалашених  євнухів,  в  оточенні  німих  блазнів,  урядовців-інтриганів  та  хлопчиків  "аджем-огланів"  (майбутніх  яничар)  минало  життя  жінок  султана,  повне  підступних  змов  та  пасток.

14  Мінарет  –  купольна,  або  прямокутна  вежа  при  мечеті,  звідки  "муедзин"  (духовна  особа  в  мусульман)  проспівує  "азан"  (заклик  до  молитви).

15  Кисмет  –  доля;  ту  що  в  українців  "на  дорозі  не  обминеш  і  конем  не  об'їдеш!"

16  Саз,  дербук  –  різновиди  мандоліни.

17  Кімане  –  скрипка.

18  Тулуб-зурна  –  інструмент  з  міха-бурдюка  і  дудок.

19  Фередже  –  білий  серпанок  з  прорізом  для  очей,  яким  татарки  покривали  обличчя,  ховаючись  від  погляду  чужих  чоловіків.

20Гурії  –  безсмертні  прекрасні  жінки  з  райського  саду,  які,  за  уявленням  Сходу,  призначені  для  втіх  праведних  мусульман.

21  Одаліска  –  наложниця  падишаха;

22  Гільйюн  –  райське  дерево,  плоди  якого,  за  мусульманською  вірою,  приносять  щастя  і  забуття.

23  Церковний  хор  співає:  
"Ой,  хто  з  вас  терпить,
хто  журу  має,
най  в  Страдче  спішить,
ласки  благає
ту  Страдецьку  Матір  Божу,
ту  Пречисту  Квітку  гожу,
вона  всім  там  є,
полегшу  дає..."
(Автор  невідомий.  Аранж.  Т.Купчинського.  У  кн.  "Поклін  Марії".  Мюнхен,  1947).
 
24  Йдеться  про  гетьмана  Петра  Сагайдачного  (р.г.1608-1622),  що  походив  із  с.Кульчиці,  з-під  Самбора  на  Львівщині.  Навчався  в  Острозькій  школі.
[/i]

(За  виданням  [b]"Епоха  В'янучих  троянд"  [/b](драма).  -  Львів:Сполом,2014).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747199
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 22.08.2017

Ірина Вовк. "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІ (продовження2)

[i](У  мелодійні  передзвони  погідної  ночі  по  Великодню  тривожно  вривається  тупіт  кінських  копит.  Спочатку  приглушений,  тупіт  все  наростає  і  ближчає.  Тривога  підповзає,  мов  гадина...  Погідну  темінь  ночі  враз  освітлює  полум'я  заграви.  Незабаром  шалений  тупіт  поглине  мелодію  сміховиння,  і  в  блисках  заграви  вирвуться  з  пітьми  [b]зловіщі  тіні  Чорних  Вершників[/b]  з  диким  оскалом  і  монотонним  свистом.  Їх  криві  шаблі  та  отруйні  стріли  змітатимуть  все  на  своєму  шляху).[/i]

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]

-  …  Я  бачу  сон  …  Страшний,  тривожний  сон  -
летить,  летить  ворон  з  чужих  сторон.
Лискучим  змієм  злизує  блакить,
а  під  землею  туром  тупотить  …

[i](лунає  феєричне  багатоголосся  в  дусі  [b]великодньої  перебранки[/b]).[/i]

[b]Феєричне  багатоголосся:[/b]

[i]-  Гуп-гуп,  гуп-гуп,
чи  я  тобі  люб…  люб…?

-  Поза  тини,  за  городи  -
ой  чи  старий,  чи  молодий…?

-  Гуп-гуп  …
-  люб  …  люб  …

-  гу-у-па-а́  …-  лю-ба́  …
-  лю-ю-ю-ба-а-а  …
-  згу-у-у-ба-а-а  …[/i]

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:
[/b]
-  Гуде  земля  …  і  сліпнуть  небеса…
Лискучий  змій  за  тини  заповза…
А  позад  нього  –  пустка…  ні  трави…
Дзвіниці-вдови…  Спалені  церкви…
В  лелечих  гніздах  -  зграя  гайворон…

Наїхав  Чорний  люд  з  чужих  сторон!

Подався  тур  до  роксолан  -  у  брід!
Кровавий  слід  з-під  турових  копит…
А  роги  в  тура  -  шабля  в  татарви…
Лежить  козацький  труп…  без  голови…

А  онде  в  землю  врите  немовля,
до  неба  слово  "мати"  промовля…
Вона  ж  дзьобатим  кинута,  як  сир,  -
на  втіху,  на  розплату,  у  ясир…  *11

[b]Голос  української  молодиці
(по  дії  Безіменної  Троянди):[/b]

-  Косо  ж  моя  пещеная,
на  кого  ти  поручена?
При  сонечку  -  хрещеная,
при  місяці  –  потурчена…

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]

-  На  наші  стріхи  -  чорне  вороння.
Крячить  -  і  сонця  схід  наздоганя  …
Нагнало  край  гостинця,  та  й  обсіло,
та  в  колисонці  сонце  погасило  …

[i]      (співає):
"А-а,  люлі-люлі,
налетіли  гулі,
та  й  сіли  на  люлі
в  сивенькій  кошулі,
в  красих  поясочках
сіли  на  тиночках,
в  червоних  чоботях
сіли  на  воротях.

Воротонька  -  рип-рип  …
Колисонька  -  скрип-скрип  …
В  колисонці  донця,
як  ружа  на  сонці  …

А-а,  люлі-люлі
налетіли  гулі,
гулі  -  срібнопери
гублять  дрібні  перли  …

А-а  …  а-а  …  а-а  …  а  …"
[/i]
…  Прокинулася  -  згарище  –  пітьма  …
І  я  сама  -  о,  боже  мій!  –  сама  …

[i]([b]Голос  Пурпурової  Троянди[/b]  раптово  уривається.  [b]"Рус-Хуррем"  --  Троянда  Втіхи  [/b]стоїть  заклякла  від  жаху.  Місячне  світло  довкола  неї  гасне.  Натомість  на  її  голос  озиваються  інші  [b]Троянди  Гаремного  Саду[/b].  Тремтячі  голоси  квітів  нагадують  пориви  вітру,  що  грається  морською  хвилею).  [/i]

[b]Голоси  Гаремних  Троянд[/b]

-  …  і  я  –  сама  …
-  …  і  я  –  сама  …
-  …  і  я  …  я-са  …
-  са  …  ма  …  ма-мо-о-о  …
-  не  …  ма  …
-  сама-а-а  …
-  …  ма-а-а  …
-  …  …  а-а-а  …  а-а-а  …

[i](наче  зірвані  пелюстки  троянд,  спадають  обривки  слів.  Вони  то  перегукуються  між  собою,  то  накладаються  один  на  одного.  Згодом  окремі  звуки  зливаються  в  один  протяжний  звук,  з  якого  поступово  виростає  мелодія  пісні.
Мелодія  виринає  з  хвилі  і  повертається  в  неї  як  [b]Душа  Русалки[/b],  що  затужила  за  своїм  минулим  життям  і  вийшла  на  берег,  аби  при  Місяці  нагадати  забутий  танок  кохання.  Неприкаяні  [b]Душі  Гаремних  Троянд[/b]  справляють  Русалії).[/i]


ПРИМІТКИ
*11  Ясир  –  з  арабського  "йесір"  ("бранець").  Поширене  між  турків  і  татар,  та  перейняте  українцями  слово,  що  означало  полонену  людність.  Бранці,  добуті  "людоловами"  на  продаж.

(За  виданням[b]  "Епоха  В'янучих  троянд"  [/b](драма).  -  Львів:Сполом,2014).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747035
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 21.08.2017

Ірина Вовк. "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІ (продовження1)

 *    *    *
[i](Місяць  уповні  оглядає  Сад  своїм  холодним  блискучим  Оком.  Його  луч  облюбовує  голівку  [b]Троянди  кольору  Темного  Пурпуру)[/b].
[/i]
[b]Голос  Рус-Хуррем,  Роксолани
(Пурпурової  Троянди  Втіхи)[/b]

-  …  Втіка  ріка.  Біжить,  тече  вода  …
Ох,  я  була  весела  молода!
Бувало,  тільки  сонечко  -  на  тин,
а  я  вже  сміхом  буджу  Рогатин:
                           
[i](співає)
"Розлилися  води  на  чотири  броди.
Ой  дівчата,  весно-красна,
зілля  зелененьке!

А  в  одному  броду  зозуля  кувала,
зозуля  кувала  -  літечко  казала  …

А  в  другому  броду  щука-риба  грає,
щука-риба  грає  -  кригу  розбиває  …

А  в  третьому  броду  соловей  щебече,
соловей  щебече  -  злоті  трави  кличе.

А  в  четвертім  броду  дівчинонька  плаче,
дівчинонька  плаче  -  за  нелюбом  йдучи  …

Дала  мати  доньку  в  чужу  сторононьку  …
Гей,гей,  мати  -  лихо  знати,
за  нелюбом  жити!"[/i]

…  Скресає  лід  на  Липі  …  Ані  лиха!
Весна  уже  в  дорозі  -  юна,  тиха  …
Її  чекають  з  миром  на  гостинці  -
паски  у  церкві  святять  рогатинці  …

На  День  Великий  дзвони  в  небі  грають.
Господарі  свячену  "долю"  крають.
На  рік  погідний,  днину  ясну,  гожу,
мій  батько  рідний  править  службу  Божу  …

[i](голосу  набирає  церковний  спів
"Христос  воскрес!",  на  тлі  якого
виразно  проступає  Голос  Батька,
що  зупинився  для  благословення
в  утворі  "царських"  воріт.)[/i]

[b]Голос  Батька  Роксолани  -  Насті  Лісовської:[/b]

[i]-  Дай,  Боже,  громаді
на  той  рік  діждати,
та  теє  свячене
на  Світле  Воскресеннє
у  щасті,  здоров'ї
та  при  своїй  хаті
споживати  …

Христос  воскрес![/i]

[b]Великоднє  багатоголосся:[/b]

[i]-  Воістину  воскрес![/i]

[b]Голос  Насті  Лісовської  -  Роксолани
(по  дії  Пурпурової  Троянди  Втіхи):[/b]

-  Мужі  статечні,  жіночки-лебідки  …
Вінки  …  квітки  …  хустини  та  намітки  …

Хрещаються  брат  з  братом,  батько  з  сином  …

[b]Великоднє  багатоголосся:[/b]

-  Христос  воскрес!
-  Воскресне  Україна!

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]

-  А  кругом  церкви,  тут  же,  на  леваді
дівчата  з  парубками  -  в  парі,  в  ладі  -
"шуму́ють",  "вороба́ють",  "просо  сіють"  -
якої  знають  і  якої  вміють  -
"ламають  вражі  мо́сти",  "гатять  пру́ди",
та  налітають  в  жарт,  як  "тури-люди".

[i](Дівчата  та  парубки  стають  супроти  у  два  ряди.  Співаючи,  ряди  то  наближаються,  то  віддаляються  один  від  одного.  Врешті  парубочий  ряд  згинається  в  коло,  "полонячи"  руками  дівочий  гурт.  Дівчата  "лякаються",  кидаються  врозтіч.  Парубки  -"тури"  поволі  випускають  їх  з  кола,  "замикаючи"  в  середині  облюбовану  дівчину."Бранка"  намагається  втекти,  вирватися  "на  волю"  -  та  даремно…)[/i]

[b]Багатоголосся  великодньої  перебранки:[/b]

[i]-  Наїхали  тури-люди,  матко  наша!
Наїхали  тури-люди,  чи  ти  наша!

-  Чого  ж  вони  наїхали,  -  я  ще  ваша  …

-  Чи  підеш  ти  за  турина,  матко  наша!
-  Ой  чи  старий,  чи  молодий?  Я  ще  ваша  …

-  Старесенький,  сивесенький,  матко  наша!
-  Я  сторожу,  та  й  не  можу.  Я  ще  ваша  …

-  Молоденький,  гарнесенький,  матко  наша!
-  Я  -  по  рожу,  тепер  можу.  Я  -  не  ваша  …[/i]

[i](Дівчина  -  "бранка"  обирає  собі  "турина"  з  кола,  дарує  йому  квітку  "на  викуп".  "Ланцюг"  рук  відкривається  -  і  пара  покидає  коло).[/i]

-  А  нумо,  гуртом  до  Гнилої  Липи!

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:
[/b]
-  Смішки  та  співи  …  Мелодійні  скрипи  -
до  серця  –  серце  …  руки  -  до  руки  -
то  хлопці  влаштували  "гойданки"  …

Бо  кажуть  люди:  в  гойданці  –  спасення  …

Отож,  на  свято  світле  -  Воскресення  -
від  злого  духа,  хворості,  біди
ми  гойдалку  сплели  біля  води.

[b]Парубоче  багатоголосся:[/b]

-  Гой-да,  гой-да  -
висить  Юда!

[b]Дівоче  багатоголосся[/b]:

-  Гой-да-да,  гой-да-да  -
а  нам  горе  -  не  біда!

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:
[/b]
-  На  дуду  дме  музика  -  гей,  гуляночка!
В  таночку  личко  миє  "подоляночка",
а  поруч  неї  плава  "білодан"  -
Остап,  Івась,  Микитка,  чи  Богдан  …

І  мліють  груди  -  хто?..  по  кім  зітхає?..
Там  видно  буде  -  хто  кого  кохає  -
чия  голівка  змаяна  в  барвінку,
і  чий  качурик  в  гороховім  вінку  …

[i](дівчата  "плетуть"  коло  хороводу,  підіймаючи  руки  вгору,  а  "качурик"  в  "гороховім"  вінку  проходить  між  руками,  наче  крізь  ворота)
[/i]
[b]Дівоче  багатоголосся  хороводу[/b]  [i](у  співі)[/i]:

[i]-  Ой  не  ходи,  качуроньку,  в  горохо́вім  ві́нку,
вибирай  си,  качуроньку,  щонайкращу  дівку.

-  Не  казала  мені  мати  кралі  вибирати,
а  казала  мені  мати  сиротоньку  взяти  …

-  Теши,  сину,  ясенину  -  буде  добре  клиння,
бери,  сину,  сиротину  -  буде  господиня  …

-  І  та  файна,  і  та  файна,  і  та  непогана,
межи  ними  Марусенька  -  як  намальова́на![/i]

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]

-  …  Заходить  сонце  за  рогатим  тином,
прощається  надвечір  з  Рогатином,
а  місяць  з  високості  -  на  поріг,
заходить  в  гості,  наставляє  ріг  …

Курні  хати  втомились,  не  димлять.
Щось  димарі  про  зорі  гомонять.
Пихтить  від  жару  піч,  байки  скрегоче,
допіру  розговілась  -  вже  й  не  хоче!

Вляглися  зручно  спати  на  печі
миски  та  глеки,  "вуса"-рогачі  …
На  ганку  двері  хрипло  не  риплять  -
всебожа  згода  …  мир  …  і  благодать  …

Ані  шелесь  тобі,  ні  "кукуріку"  -
не  чути  ані  лайки,  ані  крику  …
Гульвіса-вітер  зважує  на  тин  …

…  Ба,  навіть  в  сні  сміється  Рогатин.

[i](В  повітрі  до  пізньої  ночі  у  супроводі  дівочого  та  парубочого  сміховиння  дзвенить  великодня  гагілка...  [b]голосом  Жінки  з  Лелечими  Крилами[/b]):

"Кроковеє  колесо,
кроковеє  колесо
на  гостинці  стояло,
много  дива  казало…"[/i]

(За  виданням  [b]"Епоха  В'янучих  Троянд"[/b]  (драма).  -  Львів:Сполом,2014)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747034
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 21.08.2017

Ірина Вовк. "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . Дія І (початок)

Шановні  читачі  Клубу  Поезії,  хочу  познайомити  Вас  з  історичними  посестрами  Роксолани  -  Насті  Лісовської,  які  стали  в  Османській  імперії  султаншами.  Отож,  найважливіше  знати,  що  Роксолана  була  не  одна...  А  далі  читайте  драму  -  вона  багата  на  образи  та  символи  чужини.

[b]КРАЇНА  ГІНЕКЕЇВ
[/b]
[b][i](Квіткове  сновидіння  з  часів  Османської  імперії)
[/i][/b]
[b]ДРАМАТИЧНА  ФЕЄРІЯ  У  ІІ  ВІДМІНАХ[/b]


[b]З'ЯВИ  СНОВИДІНЬ  І  ГОЛОСИ  З  ГАРЕМНОГО  САДУ:[/b]

[b]Пурпурова  Троянда  Втіхи,  Роксолана-Місафір,  Рус-Хуррем,  дружина  Сулеймана  Пишного  -  у  хрещеному  мирі  Настя  Лісовська

Біла  Троянда  Щастя,  Гюль-Хуррем-хасекі,  дружина  Османа  ІІ  -  у  хрещеному  мирі  Настя  Повчанська,  наречена  гетьмана  Петра  Сагайдачного

Жовта  Троянда  Розлуки  -  у  хрещеному  мирі  Маруся  Богуславка,  героїня  ліричного  епосу  17  ст.

Жінка  в  Чорному,Невольнича  Душа  України  -  супроводжує  з'яви  квіткових  сновидінь,  дає  голос  сюжетним  ремаркам  

Жінка  з  Лелечими  Крилами,  Волелюбна  Душа  України  -  діє  мовою  знаків  у  сюжетних  ремарках,  а  голос  подає  на  противагу  Жінки  в  Чорному,  інколи  їх  голоси  зливаються

Русалка  -  з'ява  сновидіння,  діє  мовою  знаків  у  сюжетних  ремарках,  інколи  одягає  чужі  види  і  набуває  чужих  голосів

Ханум-назлі  -  стара  родичка  Османа  ІІ,  що  подає  голос  на  противагу  Гюль-Хуррем,  Білої  Троянди  Щастя

Гетьман  Петро  Сагайдачний  -  статечний  чоловік  у  погідному  віці,  спочатку  у  квіті  життя,  а  потім  в  тенетах  смерті

Сулейман  Пишний,  десятий  і  знаменний  султан  Османів,  знаменний  обширом  і  могуттю  своїх  володінь  і  любов'ю  до  дружини  Роксолани-Місафір

Голос  незримого  Мустафи,  первородного  сина  Сулеймана  Пишного,  престолонаслідника

Голос  Мудрого  Улєма

Голос  Кобзаря

Голос  Батька  Роксолани

Голос  Троянди  з  Фонтану  Сліз

Голос  Рожевої  Троянди  Мрії,  дружини  султана  Мустафи  ІІ

Багатоголосся  і  хори  Троянд  Гаремного  Саду,  козаків-невольників,  що  діють  у  з'явах  сновидінь  то  вольними  в  Ріднім  Краю,  то  бранцями  Чорного  Люду

Чорний  Люд[/b]
***



[i][b]"  -  Косо  ж  моя  дівочая,
за  кого  ти  заручена?

-  За  козаком  -  засватана,
за  турчином  -  потурчена..." [/b]
(З  пісні)[/i]

[b]ВІДМІНА  І[/b]

[b][i](У  царському  городі  Стамбулі  заходить  сонце.  В  мечеті  Ая-Софія  давно  відмовили  правовірні  останній  п'ятий  азан.  Затихло  все  довкола  …  притаїлося  …  спить  ?..  Люди,  рослини  …  навіть  каміння  -  приготувалися  до  дивовижної  таємниці  Ночі  та  її  солодких  Сновидінь.  У  солодких  Сновидіннях  Ночі  спочиває  і  Царський  Палац  Султана,  і  Гаремний  Сад  поруч  нього.
…  Від  старого  високого  муру,  що  сторожить  Гаремний  Сад,  мало-помалу  відокремлюються  дві  загадкові  постаті.  Це  -  Жінка  в  Чорному  і  Жінка  з  Лелечими  Крилами.  Наче  невпізнані  вартові,  вони  обходять  Гаремний  Сад,  пильно  вдивляючись  у  сонні  обличчя  Троянд-Бранок  Султана.  Котру  покроплять  водою  з  кришталевого  дзбану,  котрій  заспівають  колискову  її  рідною  мовою,  котру  приголублять  м'яким  пташиним  крилом  …)[/i]
[/b]
[b]Голос  Жінки  в  Чорному:[/b]

-  У  затінку  гаремної  стіни  ростуть  собі  …  
                                                                                   
[b]Голос  Жінки  з  Лелечими  Крилами[/b]
[i](підхоплює  голос  попередньої):[/i]

-  …  цвітуть  собі  вони  …

[b]Голос  Жінки  в  Чорному:[/b]

-  Ростуть  у  валунах  і  по  алеях  …

[b]Голос  Жінки  з  Лелечими  Крилами:
[/b]
-  Цвітуть  по  кулуарах,  в  гінекеях  -  …

[b]Двохголосся  Жінки  в  Чорному  та  Жінки  з  Лелечими  Крилами:

[/b]-  …  невольні  квіти  хтивого  султана  …

[b]Голос  Жінки  в  Чорному:[/b]

-  Котра,  як  мід  солодка…

[b]Голос  Жінки  з  Лелечими  Крилами:[/b]

-  …  друга  –  пряна  …

[b]Голос  Жінки  в  Чорному:
[/b]
-  …  котра  -  з  шипами  …

[b]Голос  Жінки  з  Лелечими  Крилами:
[/b]
-  …  а  котра  –  відкрита  …


[b]Голос  Жінки  в  Чорному:[/b]

-  …  котра  пожадна  і  несамовита  
жадає…  ні,  не  ласки,  тільки  крові  -  …

[b]Двохголосся  Жінки  в  Чорному  та  Жінки  з  Лелечими  Крилами:
[/b]
-  …  троянди  білі,  темно-пурпурові,
троянди  жовті,  кольору  розлуки  -  …

[b]Голос  Жінки  в  Чорному:[/b]

-  …  стоять  смутні,  заламуючи  руки…

[b]Голос  Жінки  з  Лелечими  Крилами:[/b]

-  …  і  моляться  до  сонця,  як  до  Бога…

[b]Двохголосся  Жінки  в  Чорному  та  Жінки  з  Лелечими  Крилами:[/b]

-  …  і  кожна  з  них  по-своєму  убога!

[b]Голос  Жінки  в  Чорному:[/b]

-  Бо  кожна  з  них  -  сама  в  коштовній  клітці,  
дарма,  що  та  в  чадрі,  а  та  -  в  намітці,  
та  їм  удвох  здригатися  від  трему  
при  таємничих  шорохах  гарему…

[b]Голос  Жінки  з  Лелечими  Крилами:[/b]

-  …  бо  кожна  з  них,  як  невигойна  рана
на  тілі  Мустафи,  чи  Сулеймана…

[b]Голос  Жінки  в  Чорному:[/b]

-  …  бо  кожна  з  них  до  пестощів  охоча…  

[b]Двохголосся  Жінки  в  Чорному  та  Жінки  з  Лелечими  Крилами:
[/b]
-  …  така  вже,  бачте,  доленька  жіноча!

[b]Голос  Жінки  в  Чорному:
[/b]
-  Та  не  на  те  їм  Доля  вроду  дала,
щоб  кожна  до  схід  сонця  опадала…

[b]Голос  Жінки  з  Лелечими  Крилами:[/b]

-  Та  не  на  те  земля  їх  породила,
щоб  ласка  Божа  ними  погордила…

[b]Голос  Жінки  в  Чорному:[/b]

-  Та  не  на  те  їх  виплекала  мати,
щоби  по  них  і  рясту  не  топтати…

[b]Голос  Жінки  з  Лелечими  Крилами:
[/b]
-  Топчу,  топчу  ряст…  ряст…
Бог  здоров'я  дасть…  дасть…
Дай,  Біг,  діждати  -
і  на  той  рік  топтати!

[b]Голос  Жінки  в  Чорному:[/b]

-  …  Заходить  сонце  в  городі  Стамбулі.
Заснув  гарем.  Троянди  теж  -  поснулі.
Із  моря  місяць  стишено  виходить  -
одна  троянда  голову  підводить  …

[b]Голос  Троянди  Пурпурової[/b]
[i](яка  згодом  назоветься  більш  окреслено)
[/i]
[i]-  В  Рогатині  на  зарінку
там  татари  вкрали  дівку.

Вкрали  дівку  молоденьку  -
карооку,  чорнявеньку  *1.

Повезли  ї'  в  Туреччину,
султанові  до  гарему.

У  Стамбулі  люди  злії,
а  в  Настусі  серце  мліє.

Там  Настуся  руки  зносить,
у  султана  смерті  просить.

Не  плач,  дівча,  -  це  негоже!  -
султан  тобі  допоможе  …

"Ой  султане,  султаноньку,
пожалій  мя  молоденьку  …"

У  султана  буде  жінка
з  Рогатина  -  українка!"  [/i]*2

[b]Голос  Жінки  в  Чорному:[/b]

-  Цвіт  України  в  затінку  осман.
Султанша  Росса,  перша  з  роксолан.
На  ложі  царськім  випестить  гарем
"Троянду  Втіхи",  пишну  "Рус-Хуррем".  *3
"Хуррем-султан"  -  від  Пешту  аж  до  Нілу  …

[b]Голос  Жінки  з  Лелечими  Крилами:[/b]

-  А  що  з  собою  забереш  в  могилу?
(Життя  біжить  …  Піастри  *4  з  бодні  -  теж)…

[b]Голос  Жінки  в  Чорному:
[/b]
-  Пуста  казна  у  "Замку  на  Сім  веж"  *5.
Розбрат  і  смута  в  череві  осман.
Помре  у  стін  Сиготу  Сулейман  *6.
Чужої  віри  вітроногий  птах  -
твоя  єдина  доня  Мигр-у-Маг  *7,
що  в  клітку  упіймав  Рустем-паша  *8,
(слов'янське  сім'я  …  продана  душа  …)

[b]Голос  Жінки  з  Лелечими  Крилами:[/b]

-  Розплати  меч  зависне,  наче  грім,
в  палатах  сяде  п'яний  син  Селім  *9  -
і  світ  чужий  зиркне  на  тебе  скоса  …

[b]Голос  Жінки  в  Чорному:
[/b]
-  мовляв,  була  в  султана  жінка-росса  …

[b]Двохголосся  Жінки  в  Чорному  та  Жінки  з  Лелечими  Крилами:
[/b]
-  лукава  жінка  з  племенів  гяурів!..  *10

[b]Голос  Жінки  в  Чорному:[/b]

-  Троянди  в'януть,  сохнуть  серед  мурів.
Лиш  хвиля  тіло  каменю  лоскоче,
і  може  щось  сказати  -  і  не  хоче.

[i](Постаті  Жінок  несподівано  тануть  у  місячному  рельєфі  Гаремного  Саду).  
[/i]


ПРИМІТКИ
1  Маєм  приклад  фольклорної  інтерпретації  портрету  "Роксолани"  –  Насті  Лісовської.  У  літературних  джерелах  і  художніх  творах,  зокрема,  О.Назарука  і  П.Загребельного,  Настя  вимальовується  світловолосою  з  голубими  очима.  

2  «  Думу  про  Роксолану»  записала  Любов  Клопотовська,  солістка  Івано-Франківської  філармонії.

3  Росса,  Роксолана,  Рус-Хуррем,  Хуррем-султан  –  українська  бранка,  попівна  з  горішньо-дністрянського  Поділля,  а  саме  з  Рогатина,  турецька  цариця,  дружина  султана  Сулеймана  Пишного  (р.с.  1520-1566),  +  1558.  "Рус-Хуррем"  –  турецьке  сполучення  двох  імен  "русинка  –  Хуррем".  "Хуррем",  себто  "радісна",  "Радісна  султанша".

4  Піастри  –  назва  грошей  у  тогочасній  турецькій  державі.

5  Замок  "Йеді-куле"  в  околицях  Царгорода,  де  містилася  султанська  скарбниця.
 "Замок  на  Сім  веж"  перебудований  у  1457  р.  Мехеммедом  ІІ  .  Завойовником  з  давньовізантійського  Пентапірґія.  А.Кримський  пише:  "І  великі-ж  чуда  оповідалися  за  той  славетний  замок!  Коли  з  семерох  веж  виключати  дві,  де  містився  арсенал  та  державний  архів,  то  кожна  инша  вежа  містила  в  собі  спеціяльний  сорт  скарбів:  у  І-ій  –  золоті  монети,  в  ІІ-ій  монети  срібні,  в  ІІІ-ій  ювелірні  речі,  в  IV-ій  цінне  старе  добро,  в  V-ій  старовинні  монети  й  антикварні  речі...  Всі  ті  монети  й  самоцвіти  стояли  в  великих  бочках,  чи  боднях".

6  5  вересня  1566  р.  під  Сиготом  у  віці  72-ох  років  помер  Сулейман  Пишний.

7  Мигр-у-Маг  –  "Місячне  Світло",  данина  зороастризму,  дуже  поширеному  на  Сході.

8  Великий  візир  Сулеймана,  Рустем-паша,  найвищий  урядовець  турецької  держави,  носій  турецької  печатки  (1544-1561),  слов'янин,  сербо-хорват  зроду,  зять  Роксолани,  лукавець  та  інтриган.

9  Селім  ІІ  Мест,  себто  "п'яний"  (р.с.  1566-1574),  лютий  деспот,  виродок-алкоголік.  Помер  з  надмірного  пияцтва  і  уживання  життя,  залишивши  10-еро  синів.

10  Ґяур  –  іновірець,  неправовірний,  (так  принизливо  називали  мусульмани  християн).


(За  виданням:  Ірина  Вовк.[b]"Епоха  В'янучих  троянд"[/b]  (драма).  -  Львів:Сполом,2014)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746906
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 20.08.2017

Ірина Вовк. «СВЯТА МОКРИНА ОСІНЬ ПРИНОСИТЬ» (обрядовий календар осінніх свят)

[b]ПЕТРА  І  ПАВЛА  (12  липня  за  н.  ст.)
[/b]
"Святий  Петро  за  плугом  ходить,
Святий  Павло  волоньки  водить,
А  сам  Господь-Бог  пшеничку  сіє,
А  святий  Ілля  заволочує".

До  свята  Петра  й  Павла  готувалися  колись  в  Україні  як  до  початку  жнив,  звідси  і  пішло  народне  повір'я,  що  справа  святих  «побратимів»  -  жито  зажинати.  Білили  хати,  оздоблювали  рушниками  стіни,  вбирали  подвір'я.
Ранком,  звичайно,  всі  йшли  до  церкви.  Дівчата  вбирали  свої  голови  вінками.
Вертаючи  з  церкви,  люди  розговлялися  мандриками.  Мандрики  -  це  плесканки,  печені  з  пшеничного  тіста,  яєць  і  сиру,  або  всілякою  начинкою.  Сама  назва  походить  ніби  від  того,  що  мандруючи  світом,  Петро  з  Павлом  живилися  «мандриками»,  наповняючи  їх  «чим  Бог  послав».
У  цей  день  зозуля  перестає  кувати.  Селяни  кажуть,  що  вона  мандриками  подавилася,  бо  ж  украла  у  святого  Петра  одну  мандрику  та  й  за  це  її  Бог  скарав.

Мандруючи,  Бог  з  Петром  людей  парують:
«...  ідуть  вони  в  жнива  -  сонце  пече  їх,  а  жито  стоїть,  як  стіна.  Те  жито  дівка  жне  так,  що  й  голови  не  піднімить.
-Боже,  поможи  тобі,  дівко!
Підняла  голову,  подякувала  -  та  й  далі  жне.  Пішли  вони  на  другу  ниву,  а  там  під  копою  в  холодку  дівка  спить,  аж  хропе.  Подивилися  на  неї  -  та  й  далі...  На  стежці  стоїть  одпряжений,  а  під  возом  спить  парубок  -  нап'яв  собі  холодок  з  ковдри  та  й  спить.
Хотів  святий  ціпком  оперізати,  а  Бог  каже:
-Не  займай,  Петре,  ходім!
...  Зайшли  в  пшеницю  -  як  ліс  пшениця  стоїть:  парубок  жне  її,  пече  його  сонце,  а  він,  знай,  жне.
-Боже,  поможи  тобі,  хлопче!
Підняв  голову,  подякував  —  та  й  далі  жне.  Петро  й  каже  до  Бога:
-Спаруй,  Боже,  цього  парубка  та  оту  дівчину,  що  жито  жне.  І  тих  ледацюг  спаруй...
А  Бог  на  теє:
-Старий  ти,  Петре.  Не  тямиш,  що  кажеш.  Як  тих  ледацюг  спарувати,  то  вони  й  з  голоду  помруть.
Так  воно  буває  в  світі:  як  чоловік  роботяга,  то  жінка  ледащо;  а  як  жінка  моторна,  то  чоловік  вайло».
(За  Олексою  Воропаєм  «Звичаї  нашого  народу»)

[b]МОКРИНИ  (1  серпня  за  н.  ст.)[/b]

«Свята  Мокрина  осінь  приносить!»
Останній  день  літа:  яка  погода  на  Мокрини,  така  й  буде  осінь.

«Як  на  Мокрини  дощ  -  то  оріхи  вимокають,
а  як  сухо  -  то  бджоли  повилітають».

[b]ПРОРОКА  ІЛЛІ  (2  серпня  за  н.  ст.)[/b]

За  народною  міфологією  Ілля  є  наступником  громовержця  Перуна:
«Грім  гримить,  то  Ілля  по  небесному  мосту  в  огненній  колісниці  йде»
«До  Іллі  хмари  ходять  за  вітром,  а  після  Іллі  -  проти  вітру».

Народна  легенда  роз'яснює:  коли  біси  повстали  проти  Бога,  то  Бог  наказав  Іллі  прогнати  нечисть.  З  того  часу  ганяється  Ілля  за  бісами  і  пускає  в  них  огненні  стріли-громи  і  блискавки.
А  між  тим  пророк  Ілля  засіває  озимину:
-  Сій,  Ілля,  озимий  засів!

«Ходить  Ілля  на  Василя,
Носить  нугу  житяную,
Куди  махне  -  житом  пахне...»

...  І  збирає  ярину,  аби  випекли  з  неї  хліб  насущний:
«На  Іллі  новий  хліб  на  столі!»


[b]ПАЛІЯ  -  «ПАЛИКОПИ»  (9  серпня  за  н.  ст.)[/b]

«...Вже  наш  Палій  за  копою  сів!»

У  цей  день  селяни  моляться  святому  Пантелеймону  і  перед  його  образом  свічку  ставлять.  Існує  повір'я,  що  хто  не  шанує  Палія,  тому  він  «копи  палить».  
Так  і  пристало  до  святого  прізвисько  «Паликопи».


[b]МАКОВЕЯ  –  І  «СПАСА  НА  ВОДІ»  (14  серпня  за  н.  ст.)
[/b]
У  старі  часи  сходилися  в  цей  день  хрещені  до  річки  -  святити  воду.  Хворі  на  пропасницю  купалися  в  річці,  бо  на  Маковея  -  вода  цілюща.
Пізніше,  святити  воду  несли  до  церкви,  а  при  воді  квіти  ще  й  мак.  Весною  мак  розсівали  на  городі,  а  сухі  квіти  на  Благовіщення  дівчата  вплітали  у  коси,  щоб  «волосся  з  голови  не  випадало».
На  Маковея  ласували  «шуліками»:  пекли  коржі,  ламали  на  дрібні  шматочки  в  макітру  і  заливали  медовою  ситою  та  розтертим  маком.
«Маковея»  за  те,  що  зцілює  водою  називають  «Мокрим  Спасом».  У  народі  знають,  що  «Маковей»  -  знахар,  зцілює  не  тільки  водою,  а  й  маком-відюком»:  дівки-чарівниці  освятять  «відюк»,  обсиплють  ним  хату,  -  і  всі  вроки  та  хитрощі  відьми  пропадуть  безслідно.

«Мокрий  Спас  -  маку  й  меду  припас.
Маковій  від  злих  духів  спас!»

[b]ІІ  СПАСА  -  «ЯБЛУНЕВОГО»  (19  серпня  за  н.  ст.)
[/b]
У  день  Преображення  Господнього,  або  Спаса,  до  церкви  несуть  яблука,  груші,  мед  і  обжинкові  вінки,  а  ще  жмут  колосся,  що  імітує  «Цапову  бороду».  Хрещений  люд  позичив  її  у  міфічної  тварини,  що  живе  на  ниві  і  ховається  в  Дідуху,  а  натомість  наділив  нею  достойного  Спаса.
Тому  на  запитання:
-  Ой  чия  ж  то  борода
чорним  шовком  увита,
сріблом-золотом  улита?  -
правовірні  відповідали:

-Дідухова...  обжинкова,
а  окраса  —
то  від  Спаса!

У  давнину  до  Спаса  не  ласували  садовиною,  бо  то  -  гріх,  чекали  на  свято,  два  тижні  постили...
Вернувши  з  церкви,  родина,  звичайно,  врочисто  сідала  за  стіл  і  розговлялася:  споживали  яблука  з  медом  і  запивали  виноградним  або  яблуневим  вином  -  «щоб  садовина  родила».
На  Спаса  родина,  зібрана  за  святковим  столом,  згадувала  померлих:  так  ось  чому  у  Спаса  окраса  із  «чорного  шовку»  бо  це  «страсний»  Спас!  За  народною  міфологією  -  це  останній  перед  Різдвом  вихід  померлих  на  світ  -  на  Страсний  Четвер,  на  Зелені  Свята  і  на  Спаса.
«Страсного»  Спаса  за  його  піклування  про  садовину  називали  «яблучним».  З  часу,  коли  обтрусять  яблука  з  садів,  чекали  перших  приморозків:
«Страсний  Спас  -  яблука  освятив».
Від  Спаса  починали  копати  бараболю:  розкладали  вогнище,  пекли  картоплю  і  гріли  руки  -  «щоб  не  мерзли  зимою».  
Кажуть  у  нас:  «Прийшов  другий  Спас,
держи  вже  й  рукавиці  про  запас,
починай  копати  бараболю,
а  яблука  й  грушки  ласуй  вволю!»


[b]І  «ПЕРША  ПРЕЧИСТА»  (28  серпня  за  н.  ст.)
[/b]
«Перша  Пречиста»  -  свято  Успіння  Пресвятої  Богородиці.  На  «Першу  Пречисту»  дівчата  визбирають  «за  Спасом»  садовину:

«Пречиста  по  груші  ходила,
Пречиста  мішок  загубила,
А  Спас  йшов  -мішок  знайшов».
-  Спасику,  батьку,  
Віддай  мій  мішочок,
Не  буду  ходити  у  твій  садочок.

Лище  досівають  «за  Іллею»  озимину,  а  після  свята  звільняються  від  роботи  на  полі.  Господарі,  що  мають  відданиць  і  парубків,  готуються  до  весілля:
-  Прийшла  Перша  Пречиста  -  стає  дівка  речиста!  

…«Перша  Пречиста  жито  посіває...».

[b]ІІІ  «КОНОПЛЯНИЙ  або  ПОЛОТНЯНИЙ  або  ГОРІХОВИЙ»  СПАС  
(29  серпня  за  н.ст.)[/b]

«Третього  Спаса»  в  українській  народній  традиції  святкують  на  честь  ікони  «Нерукотворного  образу  Христа-Спаса»,  або  як  в  народі  кажуть  «Спаса  на  полотні».
На  «Третього  Спаса»  справляли  обряд  «Обжинкового  весілля»  -  завершували  обжинки,  несли  додому  обжинкового  Дідуха,  пекли  короваї  з  нового  врожаю,  сіяли  озимину  та  збирали  горіхи.  

«Конопляний»  Спас  -  хліба  припас.
Ткати  полотно  благословив.  
Гриби,  ягоди,  зіллячко  освятив,  
То  свято  Богородиці  і  всіх  див.

[b]«ГОЛОВОСІКА»  (11  вересня  за  н.  ст.)
[/b]
Свято  Всічення  Голови  святого  Пророка  Предтечі  й  Хрестителя  Господнього  Івана,  або,  кажуть  у  народі,  Головосіка.
У  цей  день  не  варять  борщу  і  це  єдиний  раз  протягом  цілого  року,  -  коли  гріх  їсти  борщ.  Віруючі  люди  на  «Головосіку»  не  беруть  у  руки  ніж,  навіть  хліб  ламають  руками.  Ані  рубають  сокирою,  ані  пиляють  пилою...


[b]«СЕМЕНА»  -  (14  вересня  за  н.  ст.)[/b]

Свято  Преподобного  Симеона  Стовпника  і  матері  його  Марфи  -  в  народі  «Семена».
Від  «Семена»  стара  Україна  прилаштовувала  у  хатах  свої  верстати  і  починала  ткати  полотно.  Бралися  до  роботи  усі  майстри:  столярі,  стельмахи,  бондарі...
В  ніч  проти  «Семена»  засвічував  древній  Київ  свічки  і  святкував  «Весілля  Свічки».  В  таку  ніч  збирали  останній  цвіт  зі  святоянівського  зілля.  

[b]«ДРУГА  ПРЕЧИСТА»  (21  вересня  за  н.  ст.)[/b]

Свято  Різдва  Пресвятої  Богородиці.  З  ним  пов'язані  усі  жіночі  надії  -  день  Рожениць,  коли  жінки,  в  яких  немає  дітей,  справляють  обід  і  годують  бідних  «щоб  молилися  Богородиці  за  її  діти».
В  цей  час  на  Україні,  звичайно,  йдуть  дощі,  а  тому  й  кажуть:

«Друга  Пречиста  дощем  поливає!»


[b]«ЗДВИЖЕННЯ»  (27  вересня  за  н.  ст.)[/b]

Свято  Воздвиження  Чесного  і  Животворного  Хреста  Господнього...
...  Наступають  холодні  дні  і  птахи  відлітають  до  вирію.  Вирій,  за  народною  уявою,  -  це  тепла  країна,  де  ніколи  не  буває  зими  і  де  живуть  тільки  птиці  і  гади:  птиці  в  долинах,  гади  -  на  горбах.
Першою  до  вирію  летить  зозуля,  бо  вона  є  ключницею:  «У  неї  золотий  ключ  від  тієї  країни».

«На  Здвиження  земля  движеться  ближче  до  зими».


[b]«СВЯТА  ПОКРОВА»  (14  жовтня  за  н.  ст.)
[/b]
Покровителька  Запорізької  Січі  -  Покрова  Пресвятої  Богородиці.  
Існує  переказ,  що  після  зруйнування  Січі,  козаки,  що  пішли  за  Дунай,  взяли  з  собою  і  образ  Запорозької  Покрови:  

«...  а  срібло-золото  на  три  части  паювали:
...  на  святую  Січовую  Покрову  давали  -
щоб  за  їх,  встаючи  і  лягаючи,
Милосердного  Бога  благали».

У  народі  Покрова  -  покровителька  відданиць,  а  тому  дівки  до  неї  молилися:
«Свята  Мати-Покровонько,  
покрий  мені  головоньку,
щоб  я  була  жіночкою,
щоб  жилось  мені  з  лихвою
та  із  муженьком  любеньким
і  з  дитятком  малесеньким...».

Господарі  примічали  погоду:  якщо  на  Покрову  вітер  віяв  з  півночі  -  на  холодну  зиму  і  великі  сніги,  а  як  з  півдня  -  на  теплу  й  сльотливу.  


[b]«ДМИТРА»  (8  листопада  за  н.  ст.)
[/b]
«У  святого  Дмитра  труба  із  срібла...
А  як  затрубив  ще  й  святий  Дмитро,
Тай  покрив  зимков  усі  гори  біло»...

З  уваги  на  недалекі  пилипівчані  запусти  сезон  сватання  завершується:  незасватані  дівки  вважають  рік  втраченим  і  з  цього  приводу  у  народі  жартують:  «До  Дмитра  -  дівка  хитра,  а  по  Дмитрі,  хоч  комин  витри».  На  що  кмітливі  лукавиці  відповідають:  
«До  Дмитра  була  м  хитра,  а  по  Дмитрищі  -  я  ще  хитріша!»

«А  Дмитро  зиму  у  гості  просить»!.

[b]«ТРЕТЯ  ПРЕЧИСТА»  -  ВВЕДЕННЯ  (4  грудня  за  н.ст.)  
[/b]
«Третя  Пречиста  йде  –  зиму  за  руку  веде».
Третя  Пречиста  розпочинає  народний  календар  Зими,  отож  про  неї  восени  згадувати  ще  рано,  проте  пам’ятати  треба,  адже  без  неї  перелік  Спасів  і  Пречистих  українського  народного  календаря  був  би  неповним.


***
Святий  [b]ПЕТРО  [/b]за  плугом  ходить
Святий[b]  ПАВЛО[/b]  волоньки  водить,
А  сам  Господь-Бог  пшеничку  сіє,
А  святий  [b]ІЛЛЯ  [/b]заволочує...
Сій,  Ілля,  озимий  засів!
(Бо  вже  [b]ПАЛІЙ[/b]  за  копою  засів).

[b]МОКРИЙ[/b]  Спас  -  маку  й  меду  припас,  
[b]МАКОВІЙ  [/b]-  від  злих  духів  спас.
[b]СТРАСНИЙ[/b]  Спас  -  яблука  освятив.

Прийшов  [b]ДРУГИЙ[/b]  Спас  –
держи  вже  й  рукавиці  про  запас,
починай  копати  бараболю,
а  яблучка  й  грушки  ласуй  вволю.

А  за  [b]ДРУГИМ[/b]  Спасом  —
та  й[b]  ПЕРША[/b]  Пречиста...  
Перша  Пречиста  -  дівка  речиста!

[b]ПРЕЧИСТА[/b]  по  груші  ходила,  
мішок  загубила,
а  [b]СПАС[/b]  ішов  –
мішок  знайшов):
-Спасику,  батьку,  
віддай  мій  мішочок,
не  буду  ходити  у  твій  садочок.

[b]КОНОПЛЯНИЙ[/b]  Спас  -  хліба  припас.
Ткати  полотно  благословив.  
Гриби,  ягоди,  зіллячко  освятив  –
То  свято  Богородиці  і  всіх  див:

[b]ПЕРША  Пречиста[/b]  жито  досіває,
[b]ДРУГА  Пречиста[/b]  дощем  поливає,
[b]ТРЕТЯ  Пречиста  [/b]снігом  покриває...

*  *  *  
       А  наш  [b]ВОЛОХ  [/b]сіно  косить...
...  а  [b]МОКРИНА[/b]  осінь  приносить...
...  а  [b]ДМИТРО  [/b]зиму  у  гості  просить...


[b]Старожитній  обряд  Обжинкового  «весілля»  відродила  і  рядила  -
Спасів  та  Пречистих  згадала,  їм  молитви  складала  -  
Ірина  Вовк
[/b]
[i]За  виданням:  Ірина  Вовк.[b]"За  нашим  звичаєм  Бога  величаєм:  Осінь"[/b].  -  Львів:  Сполом,  2015.

[i]*Обрядовий  календар  осінніх  свят  складений  за  Олексою  Воропаєм
[b]«Звичаї  нашого  народу»[/b].У  2  томах.  -  Мюнхен,1949.
[/i]

[b]"Пречисті  в  українському  народному  календарі"[/b]  -  радіо  "Воскресіння"
http://www.rr.lviv.ua/podcasts/prechysti-v-ukrajinskomu-narodnomu-kalendari/

[b]"Спаси  в  українському  народному  календарі"[/b]  -  радіо  "Воскресіння"
http://www.rr.lviv.ua/podcasts/spasy-v-ukrajinskomu-narodnomu-kalendari/

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746763
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 19.08.2017

Ірина Вовк. "ПРООБРАЗ ДЗВОНУ - КАЛАТАЛКА"

[b][i](для  звільнення  від  злих  духів)
[/i][/b]
…  І  днесь  заб’є  цілюще  джерело  –  
очистися,  утвердися,  о  муже!
Подужай  час  і  простір  цей  подужай.
На  тебе  схожих  досі  не  було.
Могутній  рух  вселяється  у  м’яз
не  руйнівною  –  злучною  жагою,
нутро  землі  наснажиться  тобою
над  [b]відстань[/b]  цю,
             над  [b]простір[/b]  цей,
                                                       над  [b]час[/b].
Живи!  Люби!  Будь  вірним  сином  Волі,
Дитям  Природи,  речником  Добра…
Так  після  смерчу  плісняви  й  сваволі
здоровий  плід  дається  на-гора.
 
[i](В  такт  звучання  калаталки    темрява  відступає.
Розвиднюється).
[/i]

[color="#ff0000"][b]УВАГА!Сьогодні,  на  Яблучного  Спаса,  у  Патріаршому  Соборі  в  Києві  о  20.00  граємо  виставу  про  Шептицьких  "У  прихистку  Божої  Ласки:  Мати  і  Син".  Вистава  благодійна.  Запрошуються  всі  бажаючі  (кияни).[/b][/color]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746761
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.08.2017

Ірина Вовк. БОГОРОДИЦЯ "НЕОПАЛИМА КУПИНА"

Усіх  поглине  ця  трясовина,
і  поростуть  на  куп’ях  очерети,
і  лиш  [b]Неопалима  Купина[/b]
тебе  опалить  виміром  четвертим.
І  там,  на  дні,  у  цій  трясовині,
де  морок,  твань  і  вічна  малярія,
душа  твоя  космічна  не  змаліє,
молись  [b]Неопалимій  Купині![/b]
Молись  не  за  зірки,  а  за  сузір’я,
земне  тяжіння  і  небесну  вись,
і  навіть  за  брудне  своє  ганчір’я,
за  гаддя  в  кублах  –  все  одно  молись.
Бо  ти  людина  в  цій  трясовині,
бо  у  вогні  твоє  нутро  солоне…

Ти  вір  [b]Неопалимій  Купині[/b],
не  погорить  вона  і  не  потоне!

[i](Зі  збірки  [b]"...І  все  ж  -  неопалима".[/b]  -  Львів:Логос,2001)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746611
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.08.2017

Ірина Вовк. МОЙСЕЙ:СКРИЖАЛІ "10 Заповідей"

Мойсею,  що  дадуть  твої  скрижалі  
сліпій,  глухій,  притупленій  юрбі  –  
прозріння  й  віру?  Ну,  а  далі,  далі…
Яку  могилу  вириють  тобі,
яку  вготують  пастку  чи  гадючник,
яку  пожежу  чи  трясовину,
яким  мечем  тобі  у  спину  влучать,
яку  заслугу  приймуть  за  вину,
якою  ложжю  осквернять  язи́ки,
яким  залізом  пам’ять  відсічуть,
які  помутять  чистокровні  ріки,
куди  вони  і  звідки  потечуть?..

Ото  ціна,  ото  страшна  офіра
тобі,  Мойсею,  за  твої  ж  слова!
Вдесяте,  всоте  похитнеться  віра,
 коли  бездумно  вродить  голова.

[i](Зі  збірки[b]  "...І  все  ж  -  неопалима".  [/b]-  Львів:Логос,2001)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746610
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.08.2017

Ірина Вовк. "На горі, на крутій, сивий Дух-Прометей…"

[b][i]  …На  горі,  на  крутій,  сивий  Дух-Прометей
освітив  наші  руки  і  помисли,
бо  у  вимірі  духа  -  Планета  Людей
найцінніша  у  божому  промислі.[/i][/b]

Заспів  до  двотомника[b]  "Сонцетони.Тон  Перший  -  Поетичний".[/b]  -  Львів:Сполом,2016.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746457
рубрика: Поезія, Поетичні афоризми
дата поступления 17.08.2017

Ірина Вовк. СКУЛЬПТУРНА ГРУПА «ЛАОКООН»

О,  задушене  слово,  
у  горлі  віків  та  епох,
ти  клекочеш  на  видиху,
  спрагле  пророчого  змісту.
Змій  чатує…  Готово!
Терновий  вінок  –  на  пролог.
Віщий  посох  –  на  дро́ва  –
 і  в  пащу  пекельно-огнисту.
О  задушене  слово,  
о,  що  ти  вершити  могло!
Ти  плекало  б  величне,
а  значить,  зникало  б  мізерне,
і  від  уст  твоїх  чистих
таке  би  життя  проросло,
до  любові  і  ліри
такі  би  посіялись  зерна…
Але  все  це  –  міраж.
Так  земля  утікає  з-під  ніг,
лиш  гадюча  слина,  
що  спиває  напружені  жили…  
ти  боровся,  як  міг,  
ти  приліг  на  брудний  оборіг,
та  на  слово  
п  р  о  р  о  к  а
у  тебе  не  стане  вже  сили.

[i](Зі  збірки  [b]"...І  все  ж  -  неопалима".[/b]  -  Львів:Логос,2001)
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746456
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.08.2017

Ірина Вовк. "Картина художника Яблонського "Розп'ятий Христос"

…  І  ти  опам’ятаєшся  колись
ще  пам’яттю  загубленого  русла,
коли  байдуже  і  безплідно  згусне
у  спориші  чиясь  убога  мисль,
і  з  відчаєм  загиблих  поколінь
ти  зранених  не  підведеш  колін,
ти  скованих  не  приховаєш  рук,
розп’ятих  рук  не  виказаний  рух.
Тебе  зігнуть,  зітнуть  і  розіпнуть,
і  безхребетним  зроблять,  без’язиким,  -  
іди…  Куди?!  З  таким  потворним  ликом
тобі  одна  вготована  лиш  путь:
вперед…  вперед  –  на  дальні  лісозвали,
вперед…  вперед  –  під  кулі  і  мечі.
Ти  віриш  у  духмяні  калачі,
допоки  тебе  блазнем  не  назвали.
Не  маєш  права  вірити.  Не  вір!
Жалоба  по  тобі  –  брудна  неслава.
Ти  не  людина,  ти  плазун,  ти  звір,
на  хліб  і  віру  звір  не  має  права.

…  І  ти  впадеш  чи  згинеш  на  хресті
під  небом  неосквернено  високим.
Його  блакитне  непідкупне  око
простить  тобі  знівечені  путі.
Простить  тобі  непам’ять  і  неславу,
і  на  твоїм  знекровленім  плечі
оплаче  небо  жалібну  оправу
і  покладе  духмяні  калачі.

[i](З  першої  збірки  «Дзеркала».  –  Львів:Каменяр,1991)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746322
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.08.2017

Ірина Вовк. "ЗНАЙТИ ПОТРІБНЕ СЛОВО…"

Знайти  потрібне  слово
так  само  важко,
як  настроїти  інструмент  –
щоб  жодної  фальшивої  ноти.

Зате,  коли  воно  знайдене,
звучить  сповідь
гармонії  чи  дисгармонії  –
тонко,  глибо́ко  звучить!..

Маестро,  слухачам
зараз  не  до  вас.
У  кожного  своя  симфонія.

Я  –  для  липи  за  вікном  –  
нехай  слухає.
Колись  вона  шелестітиме  
казку
про  чорні  і  білі  клавіші.

[i]З  раннього.

(Увійшло  до  першої  збірки  «Дзеркала».  –  Львів:Каменяр,1991)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746321
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.08.2017

Ірина Вовк. "ВЕСІЛЬНА: ВИПІКАННЯ КОРОВАЮ"

[b][i]«Ой  колесцем,  сонечко,  колесцем,
Ой  сій,  мамо,  донечку  овесцем!..»[/b]
           (Співанки  коровайниць)
[/i]
Окраєць  щастя,  скибочку-цілушку,
Що  милостиво  потрапляє  в  руки,
Відкину  гордо  –  я  ж  бо  не  служебка!..
Собі  ж  залишу  солі  повну  жменю  -
Нехай  погіркне  те  солодке  щастя,
Нехай  печуть,  та  не  черствіють  рани  –
Бо  в  істинного  щастя  присмак  терну,
Зате  тоді  воно  вже  не  окраєць,
Не  скибочка,  а  пишна  паляниця  –
Її  я  вистраждала,  нею  причащуся:
Я  не  зарібниця,  я  в  Долі  –  Господиня!
[i]«…А  у  тії  печі  
        золотії  плечі,
       а  срібнії  крила,
                                                 щоб  нам  коровай  гнітила»…
 [/i]

З  раннього.

Увійшло  у  збірку  [b]"Обрані  Світлом".[/b]  -  Львів:Сполом,2013)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746164
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.08.2017

Ірина Вовк. На мотив "ЧОРНА Я СИ, ЧОРНА…"

[i](ремінісценція)[/i]

Чорна  я  си,  чорна,  любила  м  чорного…
Кину  лихо  в  жорна  –  а  що  мені  з  того…
Мелися,  мучко,  мелися,
А  ти,  бідо,  веселися,
А  ти  прихилися  до  личенька  мого.

Жорна  мої,  жорна  –  болить  ня  голова!
Чорна  я  си,  чорна  –  ні  жінка,  ні  вдова…
А  хто  ми  коси  зволочить,
Най  того  черва  підточить,
Най  ся  заморочить,
Як  сивая  сова…

Му́ко  моя,  му́ко  –  злая  розсаднице…
Милого  під  руку  веде  порадниця.
Най  ми  ся  уступить,  гей-гой,
Най  ми  ся  уступить,  щей-гой,
Най  ми  ся  уступить
З  путя  парадниця.

Вже  ж  та  парадни́ця,  як  тая  горлиця,
Веде,  як  годиться,  милого  до  вінця.
А  я  стою  невпокорна,
Кручу  собі  лихі  жорна…
Чорна  я  си,  чорна,
Як  тая  чо́рниця.

Чорна  я  си,  чорна,  як  тая  хмаронька…
Жорна  мої,  жорна  –  без  господаронька!
Лишенько,  сійся-родися!
А  ти  бідо,  веселися!
А  ти  прихилися  –  
Я  ж  твоя  паронька…

[i]Інтернет-ресурс:  Пісня  "Чорна  я  си,  чорна,  як  тота  чорниця"
[/i]
https://www.youtube.com/watch?v=efmH-8cdklw


[i]З  раннього.
[/i]
(Зі  збірки  інтимної  лірики[b]  «Самоцвіти  сокровення»[/b].  –  Львів:Логос,1997)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746163
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2017

Ірина Вовк. «…А НАШ ВОЛОХ СІНО КОСИТЬ» (Старожитній обряд обжинкового «весілля»)

[i]Сьогодні[b]  І  Спас  -  Маковій.[/b]  З  Першим  Спасом  в  Україну  приходили  жнива  і  народні  обряди,  пов'язані  з  ними.На  Маковея  в  Україні  святили  букети-маковійки  і  мед,  бо  це  і  Медовий  Спас,  і    Спас  на  Воді,  бо  ще  сьогодні  освячують  криниці  та  водойми.Пропоную  читачам  Клубу  Поезії  етнографічні  замальовки  староукраїнського  Обжинкового  весілля  і  ті  легенди  та  міфи,  що  його  супроводжували.[/i]

[b]З  АРХІВУ  ЛЬВІВСЬКОГО  РАДІО
[/b]
запис  у  студії  Львівського  радіо,  автор  сценарію  і  ведуча  Ірина  Вовк,
редакція  музичних  програм,  ред.  М.  Кінасевич*


[b][i]Сидить  Ведмідь  на  копі,  дивується  "бороді":

 -Ой  диво  мені  
Об  тій  бороді!
 
Ой  чия  ж  то  борода  красним  шовком  увита,
 Сріблом-злотом  улита?  

-Іванова  борода...[/i]
[/b]
Як  тільки  поверне  Велика  Ведмедиця  старого  Воза  у  свій  «зоряний  барліг»  -  
у  центральне  сузір'я  Пасіки,  де  смокче  у  сні  медову  лапу  її  Мала  донечка,  прокряче  над  Землею  небесний  Ворон  і  накаже  людям  [b]«завивати  бороду»  Цапу...[/b]
Як  тільки  промине  у  старожитньому  календарі  найдовший  день  року,  -  літне  сонцестояння  -  знай:  Купайло  Іван  вже  пильнує  перший  покіс,  клепає  косу  і  навчає  її  мелодії  косовиці:

[i]«Вийшли  в  поле  косарі
Косить  ранком  на  зорі...
Приспів:
Гей,  нуте  косарі,  
Бо  не  рано  почали,
 Хоч  не  рано  почали,  
Так  багато  утяли.

 До  обіда  покосили,
 Гострі  коси  потупили...
 Приспів.

По  обіді  спочивали,  
Гострі  коси  поклепали...  
Приспів.

Увечері  холодком
Йшли  додому  всі  рядком...
Приспів.

А  в  стоги  як  поскладаєм,  
То  добряче  погуляєм!
Приспів».[/i]

Так  приглядаючись  до  ранкового  і  вечірнього  Неба,  взиваючи  до  мерехтливих  богів  Зодіаку  [b](Ведмедиці,  Ворона,  Цапа  чи  Кози)[/b]  справляв  слов'янський  люд  магічний[b]  жнивний  обряд  -  свято  Овсяни  Великої:
[/b]
[i]«На  Овсяни-овсяниці
вийшли  жаги  в  поле  жниці».[/i]

Жали  жниці  зернисте  поле  і  низько  кланялися[b]  Годувальниці  Світу,  Землі  –  Берегині  та  богині  Ладі,[/b]  а  косарі  косили  соковиту  траву  і  вдячно  схиляли  голову  перед  єдиним  «трудовим  богом»  слов'янського  пантеону,  богу  землеробів  та  скотарів  –  Велесом.
[b][i]«Се  тобі,  о  Волосе,  боже  наш,  офіруєм  і  кланяємось,  що  беріг  нас  через  літо  у  здоров'ї  та  достатку,  та  рятував  від  вогню,  води,  мору  та  усіх  ворогів».
[/i][/b]
Пам'ятка  епохи  Велеса  -  [b]«Велес  книга»  [/b]розповідає:
[b][i]«Влесо  научив  землю  орати  прадідів...  і  зерно  сіяти...  і  збирати.  Так,  бо  шукали  тії  прадіди  огнищанами  стати  і  бути  землетрудичами».
 [/i][/b]
[b]Велес,  або  Волос,[/b]  жив  на  Світлому  Ранковому  Небі.  На  Україні  небо  називали  «Жаром».  А  Небо  бога  Вола  –  [b]«Волосожаром».[/b]  Бога  Жаркого,  Промінного  Неба  народна  уява  малювала  у  вигляді  вола,  чи  бика-тура,  тому  Волоса,  по-простому,  називали  Туром.
   У  космоміфології  древніх  слов'ян  Волосожар-Тур  був  богом  Ранкового  Неба  і,  водночас,  богом  Сонця.  В  період,  коли  слов'янський  світ  пізнав  сузір'я  Тельця,  себто  Тура,  у  цьому  сузір'ї  підіймалося  Сонце  Весняного  Рівнодення.  Сонце  сузір'я  Тельця-Волоса-Тура  на  той  час  (IV—III  тис.  до  Р.  X.)  вважалося  наймогутнішим  з  усіх  Зодіакальних  Сонць,  а  саме  сузір'я  Волосожару  -владикою  Зодіаку.
Найпочеснішим  іменем  старожитнього  Сонця  було  ім'я  «Яр-Тур»  -«Сонце-Бик»:

[b][i]«то  бо  сонце  наше,  що  світить  на  доми  наші,  -  вимальовує  «Велескнига»  свого  улюбленого  бога,  -  і  перед  його  лицем  блідне  лице  огнищ  домашніх...
І  речемо  йому  ім'я  огнебоже  і  йдемо  трудитися,  як  Влесо  велів  усякому  мужу,  що  чинен  є,  трудитися  на  хліб  свій».
[/i][/b]
На  честь  Сонячного  Бика  в  однойменному  сузір'ї  Зодіаку  справляли  наші  пращурі  свято  Овсяни  Малої:

[i]Як  на  Яра-бокогрія
Тур  овес  у  землю  риє...[/i]

       Неважко  здогадатися,  що  [b]на  Ярів  день[/b],  день  Яр-Тура,  приймала  Земля  разом  із  ласкою  весняного  Сонця  і  перше  зерно  -  посів  майбутнього  врожаю.
Отак  чекали  русичі  -  орачі  -  землетрудичі  на  свята  двох  Овсян:  перше  -весною,  а  друге  -  восени.  Одне  при  Плузі  та  Бороні,  друге  -  при  Косі  та  Серпі.  І  обидва  під  знаком  Неба  бога  Вола.
     Проте  давні  землетрудичі  помічали,  що  «Сонячний  Бик»  закликає  їх  на  поле,  а  «Місяцеріг»  та  «зоряна  «Ключниця»  завертають  назад  додому.  Ранкове  Небо  знаменує  початок  роботи,  а  Вечірнє  -  кінець...

[i]«А  вже  сонце  заходить,
А  місяченько  сходить.
Женці  вже  дожинають,
Стигле  жито  кінчають.
Котився  вінок  з  лану
Попід  самую  браму».
[/i]
У  народі  кажуть:  [b][i]«кінець  -  ділу  вінець».[/i]  [/b]Отож  ішли  женці  та  косарі  додому  не  з  порожніми  руками,  а  з  обжинковими  вінками  -  символами  Сонця,  а  у  співах  зверталися  вже  до  бога  Вечірнього  Неба  -  владики  Місяця:  «засвіти,  місяченьку  із  рога,  щоби  нам  була  видна  дорога...».

[i]«Ой  Місяцю,  місяченьку!
Освіти  нам  доріженьку,
жеби  ми  сьмо  не  зблудили,
вінойка  не  згубили.
Бо  наш  вінойко  красний,
мов  теє  сонце  ясне,
іще  вищий  від  плота,
іще  дорожчий  від  злота,
іще  вищий  від  горі,
ще  ясніший  від  зорі».[/i]

Владика  Місяць  мав  на  небі  побратима,  бога  Перуна,  що  керував  Блискавками  та  Громом,  усіма  вогнями  Темряви.
У  війні  за  корону  Неба  -  Зодіака,  сузір'я  Перуна-Стрільця  озброїлось  проти  Велеса-Тельця...

[i]«А  хто  ції  ключі  знайде  
той  собі  на  престол  зійде.
 А  Перунько  ключі  знайшов  –
та  й  собі  на  престол  зійшов».[/i]

Під  покровительством  Місяця  метнув  Перун-Стрілець  у  Волоса  вогненну  стрілу.

[i]«Зачорніла  Чорная  гора
Що  не  зродила  жито,  пшеницю,
Але  зродила  жемчужну  траву,
Жемчужну  траву,  золоту  росу...».

**  *
«А  ви,  косарі,  косіте,
 Коня  у  траві  знайдіте,  -
Чи  то  коня  вороного,  
Чи  молодця  молодого...»[/i].

***
[i]"Коню  ж  мій  сивий,
 будь  ми  щасливий.
 Поїдемо  ж  ми  у  чистеє  поле,
 В  чистеє  поле,  під  темний  лісочок
 За  Чорним  Туром,  за  грубим  звіром...

Та  як  надибав  Чорного  Тура,
 Чорного  Тура,  грубого  звіра:  
У  сніпок  Стріла  не  долітає,  
І  тугий  Лучок  не  достріляє,  
Ясна  шабелька  не  дорубає,  
Та  й  сивий  коник  із  ніг  спадає.

Гордий  молодець  зі  страху  вмліває,
 А  Чорний  Турець  до  него  промовляє:
Гордий  молодче,  не  бійся  мене!
 Не  бійся  мене,  заб'єш  ти  мене,
Поїдеш  ж  ти  в  неділю  раненько,
 Тогди  ж  ти  мене  та  постріляєш,
 Яснов  шабельков  та  й  порубаєш,
 А  за  славоньку  Панну  дістанеш»!
[/i]
Поцілить  Стріла  Перуна  у  Чорного  Тура  -  і  поєдинок  завершиться  Зливою  на  щастя,  на  статок  та  плодючість  Землі:  

[i]«Ой,  дощику-поливайчику,  поливай,  поливай,
 та  нашої  сторононьки  не  минай,  не  минай.
 Скриплять  наші  воріточка  на  мороз,  на  мороз.  
Горять  наші  білі  личка:буде  дощ,  буде  дощ.

-  Чи  не  вийшла  темна  хмара  з-за  темного  лісу?
-  Ой  не  вийшла  темна  хмара  з-за  темного  лісу,
тільки  вислала  дрібен  дощику  та  й  буйного  вітру.

Повійте  вітри,  по  чистому  полю  Рано,  рано!
Несіте  вісті  пану-господарю,
 що  його  жниці  жито  пожали,  
жито  пожали,  у  копи  склали.

Ой  часті,  часті  на  небі  зорі,
 а  ще  частіші  на  полі  копи.  
Широкий,  високий  на  небі  місяць,
 ой  ширші,  вищі  на  тону  скирти».[/i]

Щойно  зійде  Перун  на  небесний  престол  у  володіннях  Місяця-князя,  як  Велес  загубить  корону  «бога  Сонця»  і  тікатиме  з  Неба  на  Землю,  гнаний  Блискавкою  та  Громом.

«У  нас  нині  війна  була:
усі  поля  звоювали
і  все  жито  у  полі  зжали
в  полі  зжали  та  в  копи  зібрали...».

У  народі  подейкують,  що,  втікаючи,  хитрий  та  спритний  Велес  поцупив  з  Неба  для  жителів  Землі  зелену  траву,  зерно  та  худібку,  а  ще  вогонь  для  їхніх  осель.  Тому  то  вдячний  слов'янський  світ  щоранку  благав  доброго  бога:

[b][i]«Молимо  Влеса  -  отця  нашого,
хай  потягне  в  небі  ко  многості
суражів»  -    себто  зелених  трав  та  їстивних  зел.
[/i][/b]
Благав  -  хоч  і  знав,  що  прирікає  Велеса  на  трагічну  кончину.  За  свою  прихильність  до  людей  поплатиться  Велес  власним  добробутом  та  безпекою.  Блискавка  Перуна  зажене  його  під  Землю,  а  день  Овсяни  Великої  стане  [b]прощальним  «Велес-днем»[/b].
[i]«Як  ішов  бог  дорогою,
а  за  ним  господар  іде,
в  руках  шапочку  смиче,
до  себе  бога  кличе:

-  Та  ж  до  мене,  боже,  до  мене,
 та  з  густими  снопами,
та  з  частими  копами.
 У  мене  точки  великі,  
переплетини  високі,
 є  де  снопи  ставити,
 є  де  скирти  класти...».[/i]

Магічним  закляттям  перетворить  Перун  Велеса  [b]на  Змія[/b].  Зате  верткий  Змій  заховає  під  Землею  від  всюдисущого  ока  Перуна  безцінний  скарб  -  живородну  Писанку.  Писанка  дісталася  богові  в  обмін  на  жону  Громовержця  -  Веселку,  яку  Велес  завбачливо  теж  потягнув  за  собою...

«Що  то  в  полі  шумить-гримить?
Веселий  посол  іде,
веселі  вісті  несе
для  славного  для  господаря…».

…Що  в  тій  [b]Писанці[/b]  зелена  трава,  наче  парость  нового  життя,  і  приплід  худібки,  і  зерно  майбутнього  врожаю:  
[i]є  де  богові  сидіти,
 своє  добро  глядіти:
 перше  -  житнє,
 друге  -  яре,
 а  третє  -  пшеничне![/i]
Тут,  у  підземному  Сході  терпеливо  чекатиме  [b]Велес-Змій[/b]  на  весну,  а  тоді  покине  він  царство  Темряви,  вийде  на  білий  Світ  -  і  винесе  людям  коштовну  Писанку.  А  то  ще  по  добрій  волі  перетвориться  собі  на  Вола  і  покірно  волочитиме  Плуга  і  ритиме  Рогом  весняну  Землю.  Тоді  люди  навздогін  йому  скажуть:
[b]«не  зламай  ріг
об  весняний  пиріг»...
[/b]
А  поки  що,  погляньмо  на  поле:

[b][i]«А  наш  Волох  сіно  косить,
а  Волошка  їсти  носить:
ой  дай,  Боже,  докосити,
 щоб  їсти  не  носити».[/i][/b]

*  *  *
[b][i]«Ой  не  коси,  бузьку,  сіна,  
бо  росиця  по  коліна...
 нехай  тая  чайка  косить,  
що  великий  дзьобик  носить».[/i][/b]

[b]Жнивує  Волох,[/b]  витирає  піт  з  чола  і  дослухає,  як  то  «Ворон  скрекоче,  коли  їсти  захоче»,  полуднує  з  ним  у  серпневу  спеку,  дорікає  небесному  «Жарові»  і  прикликає  до  себе  перунові  «горобині  ночі  з  дощами  громавими  та  буревіями  жвавими»  -  такими,  що  і  птахам  спати  не  дають:

-...а  наша  журавка  малейка
піймала  того  горобейка,  вечерю  варила
у  бога  просила:

-Пошли,  боже,  Веселку  
од  полудня  до  вечерку  
на  веселу  на  справоньку,  
тобі,  боже,  на  славоньку.

*  *  *
Запрягаймо  воли,
їдьмо  до  діброви
 сосну  витинати,
 копу  підпирати.

Там  зозулька  кує,
копойки  рахує  -не  злічить!
Гей,  милий  боже,
 хто  їй  допоможе?  Не  злічить!

А  в  лісі  ожиночки,
 а  у  нас  обжиночки,
 обжали-сьмо  зараня  —
 заріжте  нам  барана!

А  баран  рогатий  –
 а  наш  пан  багатий...

Дожинаючи  ниву,  женці,  надоумлені  Волохом,  залишали  на  полі  охапку  стебел  з  колосками  -[b]«Цапові  на  бороду!»[/b]
Бо  за  повір'ям,  той  [b]Цап  (чи  то  Баран,  а  чи  Коза)[/b]  -  не  що  інше,  як  душа  ниви,  котру  переслідують  завзяті  женці,  а  вона  втікає  від  них,  шукаючи  останнього  притулку.

«Ой  чиє  ж  то  Козеня,
що  задрало  хвостеня,
по  полю  біжить,
аж  земля  дрижить».

Отож,  первісно,  в  епоху  старожитності  [b]«завивали  бороду»  Цапові[/b],  щоб  і  на  той  рік  вродила  нива,  щоб  не  перевівся  на  ній  польовий  дух:  виплітали  з  колосся  китицю,  прикрашали  її  квітами,  та  пригинали  низько  до  землі.  Траву  навколо  «бороди»  пололи.  А  саму  «бороду»  виминали  і  зерном  з  неї  трусили  по  ниві.

«Бороду  пололи,  ручки  покололи  –
потрясіте  мучки  на  колені  ручки».

До  Цапиної  «бороди»  промовляли:  

-  Роди,  Боже,  на  всякого  долю,  
лише  не  роди  у  житі  куколю!

Парубки  пролазили  через  ту  [b]«бороду»,[/b]  аби  бути  багатими,  а  молодиці  ворожили  «при  бороді»  на  врожай,  кидаючи  назад  себе  серпа:  як  серп  падаючи,  вдариться  гострим  кінцем  -  поведеться  зерно  у  господі,  а  як  тупим,  або  держаком,  то  тоді  прощайся  з  Цапом.
Любили  древні  слов'яни  цю  божу  тварину,  оточували  її  священними  ритуалами,  а  [b]Цапові  роги  [/b]вважали  символом  святості.  Себе  ж  наші  предки  називали  «пастушим»  народом,  позаяк  кожен  огнищанин  тримав  у  своєму  дворі  цапа,  барана  чи  козу.  А  в  кожній  господі  «у  божому»  куті  через  зиму  спочивав  останній  вижатий  сніп  жита,  де  покоївся  [b]Дух  польового  Діда  -  Дідух.
[/b]
«А  в  снопі  у  Дідуху
спить  Коза  у  кожуху»  -

передавали  з  уст  в  уста,  з  покоління  в  покоління,  від  старого  до  малого  таємничу  легенду  про  те,  що  священна  Коза  вигодувала  грізного  бога  [b]Вечірнього  Неба  -  Перуна[/b],  від  якого  нібито  походять  скіфи.
Перун  -  Вогонь  Темряви  неодмінно  супроводжував  [b]Місяця[/b]  -  верховного  Світила,  Предка  Духа  українського  народу.  Отож,  [b]житній  Дідух[/b]  став  постійним  атрибутом  Місяця.
Народна  уява  поєднала  Місяця  з  Дідухом  за  ознакою  «козиного  рога»...  Погляньте:  на  покуті  -  «Дідух»,  а  Дідуха  випинається  Козиний  Ріг,  а  з  Рога  Кози  піднімається  Місяцеріг.
До  речі,  пригляньмося  до  серпа,  без  якого  і  жнець  -  не  жнець  (а  хай  йому  грець!),  то  ж  справжнісінький  Місяць-Молодик,  що  зійшов  з  Неба,  аби  і  Дідові  Онуки  «пізнали  тої  науки»:

«А  ми  жито  ізжали,
щоб  на  той  рік  діждали:
скільки  на  небі  зірочок,
стільки  на  полі  копичок».

Онуки  [b]«Духа  Діда»[/b]  пам'ятали  з  якого  вони  племені-роду.  Українці  з  давніх  давен  світили  свічу  [b]проти  Місяця[/b]:  «Це  -  предок  Дідух,  а  зірки  -  то  рідня  його»,«Онде  Цап  на  полі  басує  з  цапенятами».
Онде...  он...  ген  -  там,  на  окраїні  поля  збиралася  купно  вся  [b]Дідухова  родина[/b],  парувалися  [b]Цап  з  Козою[/b].  Женці  ставили  біля  «бороди»  [b]сніп[/b]  -  осталець  і  поминали  предків  окрайцем  хліба,  дрібкою  солі  і  ковтком  води:

«Оце  тобі  «борода»  -
хліб,  сіль  і  вода!»

*  *  *

-  Ой  чия  ж  то  борода
 мочулами  увита,  
а  смолою  улита?..

 Василева  борода!

Україна  поминала  свого    [b]Божого    Пращура[/b]    на  ім'я  [b]Василь.[/b]  Україна  вимовляла  звучні  імена  священного  пантеону:  [b]Купайло...  Іван,  а  Місяць...  Василь,  [/b]значить  «Той,  що  найвище!»,«Той,  що  в  силі!».
Україна  величала  свого  Бога  [b]«Ясен  Княжичем»[/b]  і  вінчала  жнивним  вінцем  його  з[b]  Княгинею  -  Ясною  Зорею[/b].  Україна,  осяяна  шлюбною  злукою  небесних  світил,  справляла  [b]обжинкове  весілля.
[/b]
[i]«Завийся,  наш  вінче,  завийся,
а  ти,  Молод-Дівче,  відкрийся...

Було  тобі  жита  хутенько  не  жати,
 було  тобі  з  літа  ще  рік  дівувати,
 а  ти  не  пождала  -все  жито  пожала,  
мов  зіронька  ясна  -
[b]Княгинею  стала![/b]»[/i]
*  *  *

[b]С  Ц  Е  Н  А  Р  І  Й  
 "О  Б  Ж  И  Н  К  О  В  О  Г  О    В  Е  С  І  Л  Л  Я"
[/b]
[i]([b]Обжинкова  громада[/b]  вибирала  з-поміж  косарів  і  жниць  найкращих,  найвродливіших,  молодих,  ще  й  закоханих!Так  народжувалась  [b]Княжа  Пара[/b]):  
[/i]
 «-  Вибираймо  Дозорця,
 що  косив  ще  за  сонця,
 а  тепер  не  косити,  
тільки  Діда  носити.

-Наш  Дозорець  складненький,
 наче  місяць  ясненький»!

[i]([b]Обжинкова  громада[/b]  з  [b]Княжою  Парою[/b],  що  тримає  [b]обжинковий  вінок[/b],  перед  ворітьми  [b]Господарів  [/b]співають  обжинкової):[/i]

[i]«-Відкрий,  панотче,  ворота,  
а  наш  віночок  з  золота.
 Відкрий,  панотче,  нам  брами,
 а  мані  віночка  з  перлами.
 Відкрий,  панотче,  кватирку,
А  наш  віночок,як  зірка!  
Відкрий,  панотче,  віконце,
 а  наш  віночок  як  сонце!»
 [/i]

-Ой  одчини,  наш  паночку,  новий  двір
несем  тобі  віночка  на  розвід
Не  з  золота  вінок  витий,
а  з  густого  жита
ще  із  колосистого,
ще  із  ядренистого...

-  Принеси  ми  полон
ізо  всіх  сторон:
і  з  гір,  і  з  підгір'я
на  господарське  подвір'я».

-Дав  Пан  Біг  пожати,  нового  врожаю  надбати...  

-Дай,  Боже,  повозити
 з  поля  до  обори,  
з  обори  до  стодоли,
 з  стодоли  до  комори,
 з  комори  на  ниву
у  щасливу  годину!

[i]([b]Князь[/b]  з  [b]Дідухом[/b]  у  руках):[/i]

-Як  ти  мене,  Господарю,  збережеш,
то  на  той  рік  ізбереш,
із  кожного  мого  колосочка,
виросте  житечка  повна  бочка.

 [i]([b]Княжа  Пара[/b]  віншує  [b]Господарів  [/b]іменем  [b]Купала  [/b]-  бога  жнив  і  достатку):
 
[/i]
-Ходив  Бог  по  полю,  загубив  корону.
А  женички-жали,  корону  підібрали.
Судив  Бог  пожати  –  
суди  поживати,  
в  користі  і  в  радості
в  доброму  здоров'ї!

-Дай  же  вам,  Боже,
 на  току  стогами,  
а  в  діжі  -  підходом,  
а  у  печі  -  ростом,  
а  за  столом  ситтю!

-Суди,  Боже,  осені  діждати,
 дочок  віддавати,
 синів  оженити,
 пива  наварити  -
і  нам  погуляти!

-Нате  ж  вам  вінець
А  нам  дайте  на  танець...

[i]([b]Господарі  [/b]супроти  [b]Княжої  Пари)[/b]:[/i]

-Ой  ясно,  де  ясне  сонце  сходить,
а  ще  ясніше,  де  наша  пані  ходить,
а  ще  там  ясніш,  де  наш  господар  ходить,
 
в  правій  рученці  золотий  кубок  носить,
своїх  женчиків  на  медівойку  просить:
Наливай-но,  господине,  золотую  чару,
 Повінчай-но,  господине,  молодую  пару!

 [i](Дар  [b]Господині  [/b]-  «ясної  пані»):[/i]

-Я  вас  віншую  зерном  яблочним  –
чистим  коханням,  ще  й  пожиточним,
щоб  з  того  зерня  древа  зростали,
 щоб  ваші  яблуні  яблука  мали.

[i](Дар[b]  Господаря  [/b]-  «ясного  пана»:)
[/i]
-Я  вас  віншую  зерном  пшениці,  
щоб  ви  діждали  з  нього  сториці,  
пшеничне  зерня  -  окраса  поля,
най  з  нього  зійде  статок  і  воля.

 [i](Дар  за  дар!  [b]Голос  Княжої  Пари)[/b]:[/i]

-Майся,  мов  злото,  добра  господо,
 Хліба  і  солі  вашому  роду!

[b][i](Голос  Господарів):[/i][/b]

-На  доброму  слові  гуляйте  здорові,
аби  у  достатку  зростали  і  до  шлюбного  віна  дістали.
[i]
([b]Княжа  Пара  з  Господарями[/b],  тримаючи  обжинковий  вінок  заводить  
«вінчальний»  танок):  [/i]

[i]«Зеленеє  жито,  зелене  -
хорошії  гості  у  мене.
 Зеленеє  жито  женці  жнуть.
 хорошії  гості  в  хату  йдуть.
 Зеленеє  жито,  зелене  –
хорошії  гості  у  мене.
 Зеленеє  жито  за  селом,
 хорошії  гості  за  столом.
Зеленеє  жито,  зелене  –
хорошії  гості  у  мене.  
Зеленеє  жито  при  межі,
 хорошії  гості  від  душі.  
Зеленеє  жито,  зелене  –
хорошії  гості  у  мене.
 Зеленеє  жито  ще  й  овес,
 тут  зібрався  рід  наш  увесь»![/i]

[i][b](Господарі[/b]  з  [b]Княжою  Парою  [/b]супроти  челяді):
[/i]
-А  чи  повна  наша  горіхова  чаша,  
хмільним  питвом  наливана?
-А  так  повна,  не  проллється,  не  сколишеться!

-А  чи  повно  д'долу,  
зерна  -  у  стодолу  
воловозом  понавезено?
-А  так  повно,  не  пройдеться,
 не  об'їдеться!

 [i]([b]Господиня[/b]  до  челяді):[/i]

-  То  прошу  громаду  із  Дідом  у  хату!
 В  мене  -  двори  метені,
а  столи  -  застелені,
 а  кубки  -  наповнені,  
пирогів  напечено,  
і  медів  насичено,  
і  каші  наварено...

[i]([b]Господар[/b]  до  челяді):[/i]

-Садіть  Діда  на  покуті  -  на  покуті  та  й  на  злоті,  
лишіть  Діда  при  барильці  -  при  солодкій,  при  медівці
 будем  Діда  частувати  та  медівку  попивати...

[i][b](Господиня[/b]  до  челяді):[/i]
-Пийте,  женчики,  пийте,  лиш  мені  чарочок  не  побийте!

Частуватиме  господиня  Діда,  а  разом  з  ним  і  всю  обжинкову  челядоньку  ліпленими  пирогами  -  обрядовою  стравою  наших  предків.  Пиріг  в  українців  -символ  [b]Божого  Пращура  Місяця-Дідуха,  [/b]а  йому  наш  народ  зобов'язаний  своїм  хлібом  насущним.  Начинкою  до  пирогів  служитиме  картопля  і  сир,  квасоля  й  горох,  капуста  й  морква,  м'ясо  і  риба,  вишні  й  слива,  яблука  й  груші...  А  чи  вгадає  хто,  який  найдавніший  пиріг  виліпила  Господиня-Україна  на  свято  Овсяни  Великої?..  Мабуть,  що  вівсяний,  адже  овес  дав  назву  обжинковому  святу:  «ой,  овсень!»  -  і  цей  дикорослий  хлібний  злак  із  солом'яним  стеблом  та  бронею  замість  колосся  слугував  старожитнім  землеробам-орачам  ще  задовго  до  пшениці.  За  народним  повір'ям,  з  вівса  виродився  овсець,  який  живив  українців  від  роду  до  роду,  тому  і  назвали  овсець  -  житом.  А  пшениця  -  «ця,  що  дає  пшоно»,  «колосяна  цариця»  до  наших  днів  символізує  Місяць  умовні,  і  разом  з  тим  -  небесну  Праматір,  що  дарує  людям  вогонь  і  воду.  Паляниця  з  часником  (зубчики  частину  -  то  фази  Місяця)  -  жертовна  подяка  веселого  люду  щедрій  Матері  Неба.

[i]«З  жита  та  пшениці  -  гарні  паляниці,
Всіх  ми  почастуєм,  ще  і  затанцюєм.
Їжте  молодці  з  медом  паляниці,
 Хлопцям  та  дівчатам  –  пиріжечки  з  маком.
А  старій  Тетяні  ще  й  млинці  в  сметані,  
-Весело  гуляйте,  нас  не  забувайте»![/i]

Та  і  як  забути  веселу  вдачу  українського  народу,  який  споживав  млинці  та  вареники,  пампушки  та  галушки,  а  в  цей  час  піднімав  очі  до  Неба  і  молився:  
[b][i]«Місяцю,  наш  Боже,  а  хто  ж  нам  допоможе,  хто  нам  буде  богувати,  коли  Тебе  не  видати».[/i][/b]

Звісно  хто...  Від  Овсяни  Великої  до  Різдва  Світу,  від  обжинок  до  коляди  стоятиме  на  покуті  [b]Житній  Дідо,[/b]  споживатиме  з  усім  родом  кашу  -  древню,  як  і  він  сам,  і  зоряними  вечорами  шепотітиме  онукам  про  побореного  могутнім  Перуном  свого  божественного  Родича,  доброго  Вчителя  рільників  -  [b]Велеса[/b]:
[b][i]«...  зайняли  ми  землю  нашу  і  орали...»[/i]
[/b]
[i]«Бачиш,  золото-огонь,
скаче  в  небі  злат-комонь...
На  комоні  тім  Велесо
переплив  небесне  плесо
і  приніс  до  нас  з  небес
 жито,  просо  та  овес.  
І  сказав  Велесо  внуку:
 -  Щоби  мати  дужу  руку,
 вчися  труду  бо  дано
 люду  сіяти  зерно.
 Сій  зерно,  і  будеш  з  татком
 мати  хатку  у  достатку.  
Той  достаток  -  дар  небес:
жито,  просо  та  овес".[/i]

Прислухаються  онуки  до  голосу  Житнього  Діда,  а  там,  незчуються,  як  навесні  випускатимуть  Польового  Духа  на  Ниву:  
[b][i]«А  ми  просо  сіяли,  сіяли,
 ой  Дід,  Ладо,  сіяли,  сіяли...»[/i][/b]
А  потім  ласуватимуть  з  Дідом  як  у  старі  добрі  часи  -  просянкою,  вівсянкою,  гречанкою  -  що  кому  до  вподоби,  і  звична  усім  каша  стане  свідком  епохи  «Велес  книги»  та  русинів-орачів:

[b][i]«...  зела  бо  знали  і  творили  сосуди  печені  в  огнищах,  а  були  гончарі  добрі...  І  з  гончарних  горшків  споживані  просини  з  бараниною...  А  торгували,  міняючи  скот,  шкури  і  товщі  на  срібні  кола  і  питва  поживні  в  шкурах...
І  життя  наше  в  тій  порі  було  багате  і  мирне».
[/i][/b]
...  Заходить  сонце  над  «втраченим  раєм»,  над  старожитньою  і  новою  Україною,  заходить  зморене  Осіннє  Сонце  -  Світовид  -  беззбройний  старець,  що  став  мудрим  мудрістю  сонцеликих  «братів»  своїх  і  привласнив  собі  обличчя  Велеса,  Перуна,  Лади,  а  ще  жіночого  божества  плодючості  на  імення  Мокош  з  рогом  достатку  у  руці.
А  на  Зоряне  Небо  виходить,  як  на  велетенське  пасовище  сузір'я  Волопаса.  Паси,  о  Воле,  своє  мерехтливе  «стадо»,  пильнуй  заповітних  Козу  і  Барана,  оберігай  душі  предків  наших,  що  світять  нам  зорями  з  вирію.
Ми  влаштуємо  тобі  учту,  найпишнішу  з  усіх  жертовних  учт  -  у  хаті  Господарів,  поруч  з  Князем  і  Княгинею  на  святому  посаді  сядуть  укупі  Волопас  з  Боговицею*,  яка  «зібгає  своєму  небесному  повелителю  офірний  коровай  на  ознаку  свого  пристрасного,  самозреченого  кохання.  І  буде  коровай  уподібнений  до  сонця,  і  пишатиметься,  як  молода  на  весіллі,  і  буде  хліб  коровайний  барвитись  черленим  вином,  як  тіло  і  кров  найближчої  спільноти,  родини,  що  злилася  воєдине.

[b]О  Б  Р  Я  Д    В  Ш  А  Н  У  В  А  Н  Н  Я      К  О  Р  О  В  А  Ю    ТА    
                                       Д  І  Ж  І  [/b]

[i]([b]Господиня[/b]  перед  [b]Короваєм[/b]):
[/i]
-  Ой,Раю  ж  ти  мій,  Раю  –
Пшеничний  короваю:  
З  семи  криниць  водиця,
З  семи  снопів  пшениця.
 
[i]([b]Господар[/b]  з  [b]Короваєм[/b]  у  руках):[/i]

-Несемо  тебе,  короваю,
як  сонце  високе  над  гаєм.
Щоб  вився  по  небокраю,
як  душа  по  небеснім  раю!
Щоб  плив,  як  те  сонце  по  водиці,
Щоб  ніс  нам  радість  до  світлиці!

[i][b](«Коровай  на  Посаді»[/b]  -на  віці  від  діжі  -
[b]Господарі  [/b]та  [b]Княжа  Пара[/b],  тримаючись  за  рушник,  ходять  довкола  діжі):
[/i]
-Рости,  короваю,
Ще  вище  від  гаю,
як  душа  до  раю,
Як  рибонька  по  Дунаю.

([i][b]«Коровай  на  Престолі»[/b]  -  [b]Господарі  [/b]підносять  віко  з  Короваєм  над  головами,а  [b]Княжа  Пара  [/b]проходить  через  «коровайні»  «Престольні  Ворота»):[/i]

-Щоб  наш  коровай  ясен  бив,
 Щоби  рід  наш  весь  весел  жив.

[i]([b]Княгиня[/b]  до  [b]Князя  [/b]в  «Воротах»):  [/i]

-Був  єси  наречений,
   а  став  тепер  сужений!

[i](Обжинкова  челядь,  прощаючись  з  хатою  Господарів  
частується  короваєм):
[/i]
-Пий,  наш  Споришу,  вино  черлене,
 Боже,  сій  споро  на  той  рік  і  в  мене.
 Дай,  Боже,  споро  росту  діждати,
 Росту  діждати  -  жито  пожати,  
Совоньку  нагнати...

А  нам  совоньки  не  треба,
 А  нам  треба  дитятко,  
Щоб  частенько  плакало,
 Матір  накликало,
А  ми  його  колисали  —
 Свій  вік  вікували...


 [b]ВІДРОДИТИ  СТАРОЖИТНІ  ОБЖИНКИ  ДОПОМОГЛИ:
[/b]
[b]Стешенко  І.  [/b]Історія  української  драми  -  У  віснику  «Україна».  -  К.,  1907.
[b]Воропай  Олекса.  [/b]Звичаї  нашого  народу.  Етнографічний  нарис.  -  Мюнхен:  Українське  видавництво,  1966,  т.  II.
[b]Знойко  О.П.[/b]  Міфи  Київської  землі  та  події  стародавні.  -  Київ:  «Молодь»,
1989.
[b]«Велес  книга».  [/b]Літопис  язичницьких  жерців  IX  ст.  у  ж.  «Дніпро»,  1990,  №  4.  
[b]Золотослов.  [/b]Поетичний  космос  Давньої  Русі.  -  Київ:  «Дніпро»,  1988.
[b]Українські  народні  пісні.[/b]  Календарно-обрядова  лірика.  Упорядник  Олексій  Дей.  -  Київ:  «Художня  література»,  1963.
[b]Календарно-обрядові  пісні.  [/b]Упорядник  Олена  Чебанюк.  -  К.:  «Дніпро»,  1987.
[b]Жниварські  пісні.  [/b]Упорядник  Олена  Чебанюк.  -  К.:  «Музична  Україна»,  1990.


[i][b]*Боговиця  -  Телиця,  Корова:[/b]  божественна  дружина  бога  Вола,  символ  жертвеності  у  слов'ян.  Життєлюбні  слов'яни  не  визнавали  кривавих  жертв,  тому,  на  відміну  від  арійців,  приносили  в  офіру  Сонцю  не  саму  корову,  а  її  подобу  –  коровай

**  Сценарні  матеріали  [b]«Обжинкового  весілля»  [/b]обжиті  у  театральному  дійстві  спільно  з  акторами  театру  ім.  М.  Заньковецької:  н.а.України  Григорієм  Шумейком  та  з.а.України  Іриною  Швайківською    і    Молодіжним  Експериментальним  Театром  Аматорів  «МЕТА»  у  1991році  з  нагоди  приїзду  до  Львова  делегації  канадських  українок.

[/i]
[b]*У  програмі  Львівського  радіо  «Музичне  коло»,1991.Архів  Львівського  Радіо.
[/b]

За  виданням"  Ірина  Вовк.[b]"За  нашим  звичаєм  Бога  величаєм:  Осінь"[/b].  -  Львів:Сполом,2015.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746034
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 14.08.2017

Ірина Вовк. "МАРІЯ З МАГДАЛИ" (драма) . Дія ІV. З'яваV (продовження16)

[b]З'ЯВА  V

Юда[/b]
[i](до  себе)[/i]
 ...  І  відійшла...  назавше  відійшла...  
назавше!..

[b]Ассахар[/b]
Вже  не  помстишся?!

[b]Юда[/b]
Я  не  помщуся?!  Ха-ха-ха!!!

[b]Ассахар[/b]
То  я  говорю...  тобі,
 а  правда—щось  говорю!

[b]Юда[/b]
Ще  так  ніколи  не  бажав  я  помсти,
як  зараз  її  прагну—ще  ніколи!  
Ніколи—чуєш!

[b]Ассахар[/b]
Марне  те  бажання...

[b]Юда[/b]
Що  кажеш?

[b]Ассахар[/b]
Перед  хвилю  тільки  бачив
озброєну  юрбу  та  охорону,
що  Вчителю  погрожували  смертю...
З  мечами  та  кийками...  п'яним  криком
шукають  за  Пророком...

[b]Юда[/b]
Шукають  за  Пророком—
та  не  знайдуть...

[b]Ассахар[/b]
Коли  шукають,  то  знайти  все  ж  можуть...

[b]Юда[/b]
Без  мене  не  знайдуть…

[b]Пересікає  юрбу.[/b]

[b]Ассахар[/b]
Ото—вони!

[b]Юда[/b]
[i](по  боротьбі  з  собою)  [/i]
Затримай  їх...затримай...  
Я  вестиму...  
Чи  чуєш—  
я  ...  їх  ...  по...ве...ду...

[b]Ассахар  вибігає.
Юда  скликає  службу...  каже  гасити  світло...
Цілковитий  морок...  Горнеться  у  плащ...
Натовп  з  перехожими  стає  коло  виходу...
Вереск,  шум,  галас.  Юда  кидається  вперед.  Вибігає.
Натовп  віддаляється...

Довша  пауза.

Вихор...  буря...  темрява...  Тривала  блискавка—  
видно  Юду,  що  вслизгується  між  бунтарів.
[/b]
[b]Юда[/b]
[i](шепоче)  [/i]
Помста  моя-моя!
Як  мені  добре!

[b]На  порозі  показується  серед  блискавок  Сангедріон.
[/b]
[b]Юда[/b]
Хто  ви?
Чого  треба
в  тім  пізнім  часі?

[b]Сангедріон[/b]
Ми  є  твої  други—з  Сангедріону.

[b]Юда[/b]
Бриджуся  я  вами—як  і  давніше—
 ба,  сильніше  навіть.  
Геть  звідсіля!

[b]Сангедріон[/b]
Не  відійдемо!  Поки
 не  приймеш...

[b]Юда[/b]
Чого?

[b]Сангедріон[/b]
Подяки...

[b]Юда[/b]
Від  вас  подяки—та  ж  за  що?

[b]Сангедріон[/b]
За  ласку...  що  дістали  в  руки  
Пророка!

[b]Юда[/b]
Я  помстився
над  ним—і  того  мені  буде—
за  все...  за  все!

[b]Сангедріон[/b]
Одначе  буде...  мусить  тобі  бути—
 то  хіба  лиш...

[i](Кладе  гаманець  на  столі,  той  падає  зі  дзвоном.)  [/i]

...помста  над  Пророком  
належить  тільки  нам,  а  не  тобі!

[b]Юда[/b]
Га!  Пси  погані!!!

[b]Сангедріон[/b]
Наша...  наша—помста,  
тільки  твій—заробок...  
Ха-ха-ха-ха!
[i](Відходить.)[/i]

[b]Юду  терзає  розпач...
наближається  до  грошей...  копає  їх  з  погордою—
спостерігає  на  порозі  Лазаря.
[/b]
[b]Юда[/b]
А  ти  хто?

[b]Лазар[/b]
Лазар...
Чи  впізнаєш,  Юдо,
в  моїм  обличчі—брата  Магдалени...

[b]Юда[/b]
[i](тулиться  у  плащ)  [/i]
Я  сам  себе  тепер  не  упізнаю—
 чого  ти    хочеш?

[b]Лазар[/b]
Лиш  споглянь  на  мене—
а  вичитаєш  з  чим  прихожу...

[b]Юда[/b]
Може...  із  поцілунком...
від  Магдалени?..
Пізно!..
Той  поцілунок  я  віддав  Пророку...
Нічого  вже  не  хочу...
вже  не  хочу...нічого...
...  від  неї!!.

[b]Лазар[/b]
Я  приходжу  від  Пророка...

[b]Юда[/b]
[i](вражено)  [/i]
Від  Пророка?!  Що  Йому  до  мене?  
Я  все  віддав—і  навіть  поцілунок!!

[b]Лазар[/b]
[i](сумно,  з  докором)[/i]
 Тим  поцілунком  заподіяв  згубу  
Йому...

[b]Юда[/b]
[i](радісно)  [/i]
Я  заподіяв  згубу!..  
То  через  мене,  а  не  через  них...  
загине—правда?  Буде  моя  помста
 над  Ним  горою!
А  вони  говорять—ха-ха-ха-ха—  
що  не  помстився,  наче  б,
за  кривду—ха-ха-ха!..


[b]Лазар[/b]
За  кривду—як  то?

[b]Юда[/b]
Не  питай!  Не  хочу
я  більше  згадувати  про...  Хіба  що  ні!  
Так  знай,  що  я  помстив  за  неї...  
за  неї—за  сестру  твою...

[b]Лазар[/b]
Брехня!
Твоєю  не  була,  хоч  була  поруч...

[b]Юда[/b]
Що?  Смієш  то  мені  казати?

[b]Лазар[/b]
Казати  правду...  правду!  
Її  дух
для  інших  створений  розко́шів,
ніж  розкоші,
котрі  дає  лиш  тіло...  А  з  тобою,  
в  твоїх  обіймах  не  зазнала  щастя,
 тому  пішла  туди!..

[b]Юда[/b]
До  ніг  Пророка!  Відняв  її—відняв!  
А  значить—смерть...  Йому...  за  те!

[b]Лазар[/b]
[i](з  болючим  докором)[/i]
Післав  на  згубу  праведного,  
Юдо!

[b]Юда[/b]
Він—праведний!  Ха-ха-ха-ха!
Злочинцем
для  мене  був—і  як  злочинець  згине!

[b]Лазар[/b]
Не  Він  відняв  її  від  тебе—я  відняв!

[b]Юда[/b]
[i](ніби  вражений  блискавкою—хилиться)  [/i]
Що?!  Ти...  ти...  ти...  ?!

[b]Лазар[/b]
[i](схиляється  над  ним)[/i]
То  я  у  неї  в  серці  
зродив  бажання  чисті,  що  палкіш  
від  тих,  котрі  гасила  твоя  спрага...
Почула  голос  мій...  Пішла  за  мною...  
А  я  її  привів  до  ніг  Пророка!  
Скаляв  ти  кров'ю  праведного  руки!
[i](Відходить.)[/i]

[b]Юда[/b]
[i](сам)[/i]
Післав  на  згубу  праведного...  трунком...
ні,  поцілунком...  з  уст  її...  післав...
в  розкоші  вбраним  трунком—поцілунком...
Не  хочу  більше  розкошів!..
Не  хочу  твоїх  цілунків!
Вже  не  хочу...  досить…  

[b]Пауза.  [/b]

Як  та  змія  ослизла—на  устах
Йому  завис  я...  Не  відтрутив  навіть?..
Лиш  дихом  братнім  тьмарив  мої  лиця...
Післав  на  згубу  праведного!  Ні...
не  я...  не  я!  Вони...  вони...  вони...
Я...  я...  вказав  їм  тільки,  де  молився
о  тій  порі  вечірній...
[i](Забирає  гроші.)[/i]
А  за  те...  за  те—принесли  срібні...

[i](Зривається,  тулиться  у  плащ...  дрижить...
         хитається.)
[/i]
Ні...  о  ні...  не  я  !  Вони...  вони...  вони!

[i](Вибігає  серед  вихорів  і  блискавиць.)
[/i]
[i]Заходять  [b]слуги[/b].[/i]

[b]I-й  слуга[/b]
Позамикати  двері...  вікна...  щільно...
Страшенний  вихор...  блискає...  надходить
буря...

[b]II-й  слуга[/b]
Вихор...  вихор  виє...  ячить  і  скавучить,
як  вовкулака...

[b]ІІІ-й  слуга[/b]
У  ніч  таку  чекай  на  дивні  речі.

[b]ІV-й  слуга[/b]
Мовляв,  нечистий  так  справляє  герці,
 коли  узрить  повішеника...

[b]І-й  слуга[/b]
…  Вікна—позамикайте...  двері...
 вікна...  щільно...

[b]ІІІ-й  слуга[/b]
Чи,  може,  й  зараз  хтось  себе  повісив?

[i][b]Слуги  [/b]помалу  відходять.
[/i]

З  а  в  і  с  а


[b][i]20.  А  ви,  улюблені,  будуйте  себе
найсвятішою  вашою  вірою,
моліться  Духом  Святим,

21.  бережіть  себе  самих  у  Божій  любові,
і  чекайте  милости  Господа  нашого
Ісуса  Христа  для  вічного  життя.

22.1  до  одних,  хто  вагається,
будьте  милостиві,

23.  спасайте  і  виривайте  з  огню;
а  до  інших  будьте  милосердні  зо
страхом  і  ненавидьте  навіть  одежу,  
опоганену  від  тіла!
[/i][/b]
[i]Соборне  послання
[b]св.  апостола  ІОди[/b][/i]


[b][i]22,14.  Блаженні,
хто  випере  шати  свої,
щоб  мати  право  на  дерево  життя...[/b]

Об'явлення
[b]св.  Івана  Богослова[/b]
[/i]
(За  виданням  [b]"Марія  з  Магдали".[/b]-Львів:Логос,1995)