Сіроманка

Ірина Вовк. "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІІ (продовження10)

([b]Майдан  Сліз  [/b]-  невольничий  ринок  [b]у  Каффі[/b].  Наче  ключі  перелітних  лелек,  пійманих  за  горло  мисливською  рукою,  посуваються  майданом  довгою  низкою  [b]раби-невольники.[/b]  Ідуть  понуро-мовчазно  ходою  безнадії  -  оголені  по  пояс,  тавровані  по  чолах  і  щоках,  прикуті  за  шию  як  остання  безвольна  худобина.
А  довкола  -  снується  вулик:  джмелино  гудуть  можновладці,  прицінюючись  на  товар;  осино  жалять  невольниче  тіло  захланні  пальці  купців-чужинців;  барвистий  рій  цікавих  зівак  в  тюрбанах,  халатах  і  простих  завивалах  напосідливо  мерехтить  перед  очима,  морочачи  голову.  Час  від  часу  по  всіх  закутках  Майдану  розноситься  гук  торговця-оцінщика:  [b]"Нові  раби!!!  Ще  не  зіпсовані…  не  хитрі…  допіро  привезені  з  землі  Королівської,  а  не  тої  брехливої  –  Московської*[/b]45.
…  Так  і  ведуть  їх  з  ринку  низками,  проданих  на  "каторги"-кораблі,  аби  зазнали  козацькії  руки  каторжних  весел,  а  дужії  плечі  сирої  сириці  та  "червоної  таволги",  червоної  --  з  людської  крови.
Ведуть  вольну  кров  християнську  у  невірну  неволю!!!
…  Чуєте:  як  тужно  лелеки  виводять  "курли"…  "к-у-р-л-и-и-и!"…  -  то  серце  козацьке  взиває  до  Неба  і  просить  підмоги…)

[b]Хор  козаків-невольників[/b]
[i](взиваючи  Думою):[/i]
[i]"Ой  то  далася  бідним  невольникам
цяя  тяжкая  неволя  добре  знати:
кайдани  ноги  поз'їдали,
сира  сириця  білоє  тіло,  козацьке  молодецьке,
коло  жовтої  кості  об'їдала.

Ой  як  бідні  невольники  на  руках
кров  христіянську  увидали,
то  про  віру  христіянську  ізгадали,
ой  то  землю  турецьку,
віру  бусурменську  проклинали.

-  Ти,  земле  турецька,  віро  бусурменська,
ти  єсть  наповнена:
сріблом-златом,
дорогими  напитками,
тільки  в  тобі  бідні  невольники
на  світі  невольно  пробувають,
що  празника  Різдва,  а  чи  того  Великодня  і  не  знають,
а  все  у  каторзі  турецькій  на  Чорному  морю  пребувають,
землю  турецьку,  віру  бусурменську  проклинають.

-  Ти,  земле  турецька,  віро  бусурменська,
ти,  розлуко  христіянська,
бо  ти  вже  не  одного  розлучила
за  сім  год  войною,
мужа  з  жоною,
брата  з  сестрою,
малих  діток  з  отцем,  із  матінкою".[/i]

[i](На  тлі  важкого  пісенного  супроводу  постає  [b]Майдан  Сліз[/b]  у  всій  своїй  ницій  дорогоцінності:  раз  по  раз  піднімаються  над  людські  голови  ноші,  несучи  олійні  тіла  найкращих  українських  бранок,  убраних  у  прозорі  серпанки,  аби  ласі  очі  праведних  мусульман  упились  їхньою  звабою,  наче  стиглою  хурмою  з  садів  Аллаха.  О…  ці  плоди  надто  коштовні!..  Надто!..
І  дзвенить  золото46,  спадаючи  водограєм  на  розлогі  таці,  виповнюючи  блаженним  вмістом  найглибші  колодязі  та  найвищі  скрині…  Міняється  тіло  -  на  золото…  золото  -  в  тіло.  Продається  чужа  врода  ґяурська,  кохання  і  цнота.  Купується  вірність,  плодючість  і  рабська  покора.  Каффа  [b]Насті  Лісовської,  Насті  Повчанської  та…  Марусі  Богуславки…[/b]
Ось  вона  -  [b]Жовта  Троянда  Розлуки[/b]  між  закутих  сімсот  козаків  і  ключами  від  волі.  Та  не  рабська  покора  веде  її  в  льохи  і  дремні  темниці!  Спогадала  [b]Маруся  [/b]про  землю  свою,  про  дідизну,  що  мовляв,  на  землі  християнській  сьогодні  Великдень,  і  про  батька-священика…  місто  своє  ізгадала…  А  містечко  те  -  слава  Христу,  себто  [b]Богові  слава[/b]…*47)
[/i]
[b]Голос  Марусі  Богуславки  -  Жовтої  Троянди  Розлуки[/b]
[i](озиваючись  думою  на  Думу):
[/i]
[i]"-  Ой  козаки,  ви  біднії  невольники!
Кажу  я  вам,  добре  дбайте,
В  городи  християнські  утікайте!
Тільки  прошу  я  вас,  одного  города  Богуслава  не  минайте,
Мойому  батьку  й  матері  знати  давайте,
Та  нехай  мій  батько  добре  дбає,
Гуртів,  великих  маєтків  нехай  не  збуває,
Великих  скарбів  не  збирає,
Та  нехай  мене,  дівки-бранки,
Марусі,  попівни  Богуславки,
З  неволі  не  викупає,
Бо  вже  я  потурчилась,  побусурманилась
Для  розкоші  турецької,
Для  лакомства  нещасного!"*48
[/i]
[b]Хор  козаків-невольників[/b]
[i](завершаючи  Думу)[/i]:

[i]"-  То  ж,  визволь,  Боже,  усіх  бідних  невольників,
із  тяжкої  неволі  турецької,
із  каторги  бусурменської
на  яснії  зорі,
на  тихії  води,
на  святоруський  берег,
у  край  веселий,
між  народ  хрещений,
у  городи  христіянські!

-  Гей,  та  даруй,  Господи,  войську  запорожському  -
на  многії  літа  і  до  кінця  віку…
Гей!.."*49[/i]

[i](Наче  маревом  Великодня  відгукуються  на  [b]Думу[/b]  [b]козаків-невольників  [/b]церковні  дзвони  і  хор  теж  відгукує  "Многая  літа-а-а…"
[b]Козаки-невольники,[/b]  прислухаючись  до  нестямного  поклику  серця,  творять  молитву  до  Божого  Сина…)
[/i]
[b]Невольниче  багатоголосся:[/b]

[i]-  Ми  грішнії  Тебе,  Бога,  просим  -
услиши  нас,  Господи...

-  Ми  грішнії  Тебе,  Бога,  молим  -
прости  нам,  Господи...

-  Ми  грішнії  Тебе,  Бога,  благаєм  -
помилуй  нас,  Господи...
[/i]
[b]Хор  козаків-невольників:[/b]
[i](під  супровід  уявних  дзвонів  і  співу)

-  Умилосердися  над  нами,  Господи!
Да  будет  милосердіє  Твоє,
якоже  ми  уповаєм  на  тя.
На  тя,  Господи,  уповаєм,
да  не  постидимся  во  віки.
Амінь.[/i]

[b]Голос  Жовтої  Троянди  Розлуки:
[/b]
-  Молитва  каже  "да  не  постидімся!",
в  неволі  лютій  Господу  молімося…
І  я  Маруся,  Богу  теж  молюся,
зозулею  в  Украйні  озовуся
в  оселі  Божій…  Богу  слава,  слава!  -
славить  Тебе  попівна  з  Богуслава  -
за  нас  єси  розп'ят,  Ісусе  Христе,
за  нас  пече  чоло  Твоє  тернисте…
…  І  я  тебе  розп'яла…  ненавмисне…

[b]Хор  козаків-невольників[/b]
[i](брязкаючи  кайданами,  поволі  вивільняючись  від  них):
[/i]
-  Марусю-любко,  ти  зреклася  віри?!
Тебе  таки  купили  бузувіри?!

[b]Голос  Жовтої  Троянди  Розлуки:
[/b]
-  …  Ціною  тіла…  власної  офіри
уклала  в  той  вінець  свою  тернину  -
в  мечеть  -  не  в  храм  -  я  привела  дитину…
Моє  маля!..

[b]Хор  козаків-невольників[/b]
[i](по-чоловічому  -  різко):[/i]

-  …  Молитва  тут  нездужа  -
зміняти  віру  -  на  цілунки  мужа…
Чи  ж  так  тебе  навчала  рідна  мати?..

[b]Голос  Жовтої  Троянди  Розлуки:[/b]

-  …  У  цих  краях  жінкам  велять  мовчати…

Та  ще  вкраїнка  з  роду  не  вродилась,
щоб  просто  так  взяла  і  покорилась…
Моя  покора  і  моя  неволя  -
не  так  собі…  хабаз  з  живого  поля
жіночих  доль  країни  гінекеїв
між  лож…  і  ґрат…  і  євнухів-лакеїв*50  -
моя  "кисмет"  -  не  тяжість  каяття,
моя  "кисмет"  -  це  воля  до  життя!

[b]Хор  козаків-невольників:[/b]

-  І  вмерти  –  воля…  і  не  вмерти  –  воля…
Життя  -  ціна,  коли  життя  -  неволя!

Уклін  тобі,  що  відчинила  браму…

[b]Голос  Жовтої  Троянди  Розлуки:
[/b]
-  …  Коли  ж  душа  не  має  свого  Храму,
 чи  ж  їй  не  душно  в  злоті,  чи  не  нудно  -
умерти  -  раз,  та  й  вже,  а  жити  –  трудно…
і  потихеньку  будувати  Храм…


[b]Голоси  козаків-невольників[/b]
[i](нервово  прислухаючись):
[/i]
-  …  Гуде  мечеть,  неначе  на  байрам…*51
-  …  чи  то  "золоторогий"*52  вітер  віє…
-  …  це  біль  гуде…
-  …  чи  гнів  Ая́-Софії…*53

[b]Голос  Жовтої  Троянди  Розлуки:[/b]

-  Софіє-Мати,  де  твої  посвяти…
О,  дай  мені  Надію  –  переждати…
О,  дай  мені  Надію  –  перебути…
Вернути  Віру  і  Любов  вернути!

[b]Хор  козаків-невольників:[/b]

-  …  Надію  -  край  свій  рідний  не  забути,
сьорбаючи  гріха  отруйний  мед…

[b]Голос  Жовтої  Троянди  Розлуки:
[/b]
-  Софію  теж  осквернив  Мехеммед!*54

…  То  був  отверглий  хмарами  вівторок*55  -
на  Царгород  упав  великий  Морок  
і  наказав  Войовнику:  "Веди…
супроти  Сонця  посланців  орди!"

Того  вівторка,  того  травня-дня
султан  увів  у  храм  свого  коня
і  в  тиші  смерті,  страху  й  супокою,
де  тепла  кров  струмилася  рікою,
де  лиця  божі  заніміли  з  жаху,
звістив  султан  свою  любов…  Аллаху…

[b]Хор  козаків-невольників[/b]
[i](у  гніві):[/i]

-  О,  громе  бий!  О,  сонце,  меркни  з  жаху!*56
Святу  Софію  віддали…  Аллаху!

[b]Голос  Жовтої  Троянди  Розлуки:
[/b]
-  Не  вдарив  грім…  не  зупинив  бенкет  -
молився  на  престолі  Мехеммед,
в  ріці  метвенній  умочив  правицю*57,
в  нужді  і  скверні  потопив  Царицю…*58
"Тепер  лаштунки  у  палатах  царських
пряде  павук…  А  почесті  музичні
приймає  пугач"…*59

[b]Хор  козаків-невольників[/b]
[i](здивовано):[/i]
-  Пугач?..

[b]Голос  Жовтої  Троянди  Розлуки[/b]
[i](імітуючи  птаха):[/i]

-  "Пу́гу!  Пу́гу!"

[b]Хор  козаків-невольників:
[/b]
-  Так  воздай  же,  Боже,  туркам
за  тяжку  наругу…

[b]Голос  Жовтої  Троянди  Розлуки:
[/b]
–  Три  дні  й  три  ночі  трупів  не  збирали...
Мочили  стіни,  храми  обдирали,
жінок  хрещених  на  святих  престолах
безчестили...  Хлоп'яток  босих-голих
ганьбили  теж...*60  О,  сонце,  меркни  з  жаху!

[b]Хор  козаків-невольників:
[/b]
–  Чи  ж  хіть  і  глум  є  сладосні  Аллаху?!

[b]Голос  Жовтої  Троянди  Розлуки:[/b]

–  Дозволені  і  сладосні...  Мій  Боже!..
Ні  крик...  ні  жах  у  тім  не  допоможе  –
Аллах  глухий  до  жаху  і  до  крику  –
звелів  ганьбить  Софію  сонцелику...
Отерпла  з  болю...  Стямилась  –  мов  криця  –
стоїть  мечеть...  і  стогне  блідолиця...
...А  правовірні  у  вині  розпусти
спивають  мід  красунь  сахароустих,
мов  на  причасті  та  святі  дари  –
"котру  захоче  тіло,  ту  й  бери!"
...І  тягне  в  ложе  першу  дівку-бранку
і  юнаків  на  хтиву  забаганку  –
і  все  це  бачить  ізгори  Аллах  –
і  кожен  турок  в  домі  –  падишах!

[b]Хор  козаків-невольників:
[/b]
–  Османське  диво!  Так  стоїть  Іслам  –
і  плоть,  і  кров  –  усе  наперелам.

[b]Голос  Жовтої  Троянди  Розлуки:[/b]

–  Між  тої  крові...  з  муки  і  розпуки
зродилась  квітка  Кольору  Розлуки...
До  Жовтизни  і  я  собі  горнуся,
бо  теж  в  розлуці  з  рідними  Маруся...
Погляньте-но  в  саду  на  квіти  кволі  –
потурчилась  не  з  власної  я  волі,
а  те,  що  віру  вражу  перейняла,
то  тим  Христа  нехотячи  розп'яла,
а  тим,  що  розділила  враже  ложе,
навіки  засмутила  Матір  Божу...
Моліть  за  мене  прощення  у  Неба...

[b]Хор  козаків-невольників:[/b]

–  Свята  Софія  молиться  за  тебе!

[b]Голос  Жовтої  Троянди  Розлуки:[/b]

–  Та  може  статись:  час  мине  не  дремля,
верне  тоді  в  Стамбул  і  "русе  плем'я"*61
верне  тоді  войовникам  їх  стріли  –
і  тіло  Жовте  знову  стане  Біле...
Тоді  безсилий  буде  і  Аллах
змінити  те,  що  зволить  патріарх,
собі  здобувши  світлу  патерицю*62  –
окропить  він  Софію  блідолицю...


[b]Хор  козаків-невольників:
[/b]
–  Рушаймо  в  путь...  Лишаймо  тут  сестрицю...
У  мир  хрещений  –  наш  дороговказ...

[b]Голос  Жовтої  Троянди  Розлуки:
[/b]
–  Ая́-Софія  молиться  за  вас!

[b]Багатоголосся  козаків-невольників[/b]
[i](оберненних  до  сонця  в  молитві):
[/i]
–  Пом'янем  ім'я  Твоє  в  усякому  роді
і  роді!
Прибігаємо  до  Тебе,  Царице  наша,
і  ревно  Тя  просимо  –
заступи  нас  Своїм  омофором,
як  заступила  ти  наших  гетьманів,
що  їхняя  слава  ввесь  світ  наповни́ла...

–  ...як  берегла  Ти  козацькії  чайки
на  Чорному  морі,  що  плили  визволяти
братів  своїх  кревних  із  злої  неволі...

–  ...влий  і  в  наші  серця
Ти  надію  великої  радости...

–  ...І  причини  сили  нашим  змаганням,
і  покрий  нас  від  всякого  зла...

–  ...да  устоїм  перед  ворогом
отчої  віри  і  всего  народу...

–  ...і  двигни  наш  на́рід  з  неволі
до  колишньої  слави...

[b]Хор  козаків-невольників:[/b]

–  Ти,  о  Царице  наша,
що  на  Січі  могутньо  пануєш
і  запалюєш  лицарським  духом
славних  синів  України.
наверни  і  нас  в  сторону  Твойого  Сина,
посели  у  серцях  наших  єдність  і  віру,
щоб  і  ми  зажили  хороброї  слави  героїв,
як  і  в  цьому  житті,  так  і  в  вічності...*63

[i](Вечірні  сутінки  огортають[b]  Жовту  Троянду  Розлуки[/b],  себто  дівку-бранку  [b]Марусю  Богуславку[/b],  що  стоїть  одна-однісінька  біля  відчиненої  брами  темниці...  А[b]  козаки-невольники...[/b]  перетворилися  нараз  у  бігучі  тіні:  у  шурхіт,  шелест  та  шепіт  буйного  зеленотрав'я  та  хлюпіт  гомінливої  хвилі).
[/i]
[b]Голос  Жовтої  Троянди  Розлуки:
[/b]
–  Храни  вас,  Боже...  Знову  я  сама...
Оскалом  хижим  дихає  тюрма.
Мовчить  гарем,  неначе  невидющий,
а  він  же  всюдисущий...  всюдисущий...
...Та  тільки  слово  тут  не  в  пошанівку  –
мовчи  та  слухай...  стіни  та  долівку...
Кипить  гарем  в  таємній  переміні  –
тут  плачуть  –  тіні  і  радіють-тіні  –
тут  ні  для  кого  радника  нема...

Стоїть  гарем  –  стоїть  моя...  тюрма.
...І  я  безсила  також,  бо  сама...

[i](у  шурхоті,  шелесті  та  шепоті  вечірнього  Гаремного  Саду  вчуваються  голоси  інших  Бранок  -Троянд).  [/i]

[b]Голоси  Гаремних  Троянд:
[/b]
–  ...і  я  –  сама...
–  ...і  я  –  сама...
–  ...і  я...  я...са...*64
–  са...ма-ма-мо-о-о!..
–  не...ма...
–  сама-а-а...
–  піть-ма-а-а...
–  ...і  тьма-а  –  тюр-ма-а-а...
–  ...там...о!..  ма-мо-о-о!
–  нема-а-а...
–  тюрма-а-а...
–  ...і  тьма-а-а...
–  ...ма-а-а...
–  ...а-а-а...  а-а-а...

[i](Вечірня  феєрія  вихоплює  раз-по-раз  на  світло  різнобарвні  [b]постаті  Бранок  -Троянд[/b].  Потім  [b]Гаремний  Сад  [/b]огортає  суцільна  темінь).
[/i]

ПРИМІТКИ

[i]45  Турецький  дієпис  Са'деддін  (XVI  ст.),  оповідаючи  про  турецький  наскік  в  Галичину,  висловлював  думку,  що  з  українського  люду  "виходять,  як  відомо,  найкращі  невольники".  Маємо  таку  ж  звістку  і  в  Михайла  Литвина.  Взагалі,  така  слава  про  українських  невольників,  як  про  рабів  старанних,  певних,  незрадливих,  держалася  аж  до  найновіших  часів,  аж  доки  невольництво  не  було  скасовано.  На  І-ому  місці  турки  ставили  невольників  з  Кавказу  (черкесів,  абхазців,  мінґрелів,  грузинів),  далі  –  русинів  і  поляків,  ще  далі  –  угорців  і  німців,  потім  негрів,  а  за  найгірших  –  мали  рабів  "романської  раси".

46  "Золотий  товар"  –  вислів  образний.  Дорожче,  ніж  українки,  продавалися  черкешенки,  авжеж,  за  добру  ціну  для  черкешенки  вважалося  6000  піастрів  –  тобто  менше,  ніж  півтисячі  золотих  карбованців.  Винятковою  вважалася  ціна  "на  вагу  золота",  як  сталося  у  випадку  "Гюль-Хуррем",  та  для  інших  дівчат  нашої  крові.

47  Ідеться  про  містечко  Богуслав,  що  в  середній  Київщині,  звідки  була  родом  епічна  Маруся  Богуславка  (-17  ст.).

48  "Дума  про  Марусю  Богуславку"  у  кн.Антоновича  і  Драгоманова  "Историческія  пъсни  малорусскаго  народа",  т.І  (К.,  1878),  с.232-233.  (Або  у  Куліша  "Записки  о  Южной  Руси",  т.І,  Спб.1856,  ст.212-213).

49  "Невольницька  дума"  у  кн.  "Українські  народні  пісні,  наспівані  Д.Яворницьким"  –  (К.  "Музична  Україна",  1990),  с.219.

50  Євнухи  –  звалашені  сторожі  при  гаремах.  Кастрування  ж  (за  описом  Кримського)  відбувалося  найрадикальнішим,  безпощадним  способом:  намагалися,  щоб  у  кастрованих  гарненьких  рабів  була  знищена  безслідно,  до  останку,  геть  усяка,  навіть  найменша  ознака  в  їхньому  тілі,  яка  могла  б  собою  нагадувати,  що  це  були  колись  хлопці,  такі  покалічені  люди,  коли  їм  треба  було  помочитися,  могли  це  робити  лиш  за  допомогою  срібної  трубочки,  що  вони  її  мусіли  повсякчас  носити  із  собою  в  своїх  тюрбанах  на  голові.

51  Ураза-байрам  –  мусульманське  свято  розговіння,  закінчення  посту.

52  Тут  ідеться  про  Царгородську  затоку  "Золотий  Ріг".

53  Мечеть  Ая-Соф'я  –  ісламська  святиня  Царгорода  –  Істамбула,  яку  турки  залили  кров'ю  християн,  взявши  приступом  візантійську  столицю  Костантина  ХІ  у  вівторок  29  травня  року  1453.  Це  колишній  візантійський  храм  святої  Софії.

54  Правильно  має  бути  Мухаммед.  Турки  вживали  скороченої  форми  "Мехмед",  при  чому  вимовляли  як  "г".
Мехеммед  ІІ  –  Завойовник  (1451-1481),  який  завоював  Царгород  і  проголосив  храм  св.Софії  мусульманською  мечеттю.

55  Візантійці  дниною  царгородської  загибелі  вважали  вівторок,  тобто  тяжкий  день  на  тижні.  У  нас  за  тяжкий  день  мають  понеділок,  а  на  сході  –  вівторок,  мабуть,  ще  з  вавілоно-асірійських  часів  (Марсів  день).  Щодо  понеділка,  то  мусульмани  мають  цей  день  за  сугубо-щасливий  для  всіляких  починань.

56  "Сонце!  померкни  з  жаху!"  –  слова  вжиті  турецьким  істориком  Са'  деддіном  для  опису  захоплення  Царгороду  і  храму  св.Софії,  зокрема.

57  Перекази  стверджують,  що  у  храм  св.Софії  Мехеммед  ІІ  в'їхав  конем,  і  кров  стояла  на  такому  високому  рівні,  що  він  не  злазячи  з  коня,  зміг  умочити  в  неї  руку  і  відбити  свою  долоню  на  стіні.

58  Храм  св.Софії  чекала  "найдостойніша"  участь  завойовників  –  його  використали  в  релігійній  потребі.  По  інших  церквах  здобутого  Царгорода  св.  престоли  використовувались,  як  ліжка  для  гвалту,  чи  як  місця  для  нужденних  потреб.

59  "Коло  запони  в  царській  палаті  чатує  тепер  павук,  музичними  почестями  в  царевих  Ефрас'  ябових  покоях  завідує  сова"  –  перське  двустишшя,  яке  проказав  Мехеммед  ІІ,  увійшовши  до  погромлених  Влахернських  палат  Костянтина  ХІ  Палеолога.
 
60  У  турецькому  війську,  починаючи  від  султана  і  закінчуючи  простими  вояками-яничарами  була  дуже  поширена  гомосексуальна  жага  до  підлітків.

61  Жах  наруги  турків  над  візантійською  столицею  навіяв  пророкування  про  те,  що  "русе  плем'я"  знову  завоює  Царгород.

62  Завоювавши  Царгород,  Мехеммед  ІІ  подбав  про  сфери  політичного  (в  тому  числі  і  релігійного)  впливу  Османської  держави.  Щоби  грецька  людність  не  прихилялася  до  католицького  заходу,  він  наказав  їй  обрати  патріарха.  "Бог  нас  покарав  і  оддав  нашу  столицю  туркам  за  те,  що  ми  вступили  в  унію  з  римським  папою",  –  чув  од  православних  греків  католицький  єпископ  Леонард  Хіоський,  як  тікав  з  Царгороду.  Патріаршу  патерицю  з  рук  "імператора"  (функцію  якого  виконав  Мехеммед  ІІ)  отримав  православний  кандидат  Георгій  Схоларій  (Геннадій),  що  змушений  був  стати  вассалом  османського  Царгорода.

63  Тут  використані  фрагменти  "Молебня  до  Пресвятої  Богородиці  Цариці  України"  з  кн.  "Поклін  Марії".  –  Мюнхен:  в-во  релігійної  літератури,  1947.[/i]

64  «Я..са»  –  звукопис  утворює  слово  "яса",  що  по-турецьки  означає  "салют".


(За  виданням  [i]"Епоха  В'янучих  Троянд"  [/i](драма).  -  Львів:  Сполом,2014)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747761
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 25.08.2017

Ірина Вовк. "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІ (продовження9)

[i](Над  омертвілою  гладдю  води,  ламаючи  крила  в  надривному  леті,  кружляє  стеряна[b]  Птаха[/b])*40.[/i]

[b]Голос  Гюль-Хуррем,  Білої  Троянди  Щастя:[/b]

-  …  Благословенний  пта́хи  вольний  лет…


[b]Голос  Назлі-ханум,  родички  падишаха[/b]
[i](вповзаючи  гадиною):[/i]

-  Чи  Гюль-Хуррем  зітхає  на  кисмет?

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:[/b]

-  Ні,  Гюль-Хуррем  блукає  серед  дум…
А  ви  таки  прийшли,  Назлі-ханум.

Кисмет…  Кисмет…  Мій  боже,  хто  я,  де  я!..

[b]Голос  Назлі-ханум:[/b]

-  Бездомний  цвіт  у  стінах  гінекея,
блідий  і  кволий,  як  і  інші  квіти…

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:
[/b]
-  Чому  ж  мені  не  можна  відлетіти?

[b]Голос  Назлі-ханум:[/b]

-  Бо  ти  ланцюг,  припнятий  до  Османа.

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:
[/b]
-  Кисмет  до  мене,  й  справді,  невблаганна!
Тримаєте  мене  як  птаху  в  клітці…

[b]Голос  Назлі-ханум:
[/b]
-  Так,  як  годиться  гінекейській  квітці…
Чи  ти  б  хотіла  тліти  десь  за  рогом?

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:
[/b]
-  Однаково,  що  тут,  що  за  Порогом*41.
Дарма  про  мене,  що  поріг  Блискучий*41,
а  все  ж  під  сонцем  квітці  жити  лучче!
Воно  б  і  тут  нітрохи  не  маліло,
якби  довкіл  зміїно  не  шипіло,
якби  чиясь  не  корчилась  утроба,
бо  ж  ви  на  мене  дивитесь  з-під  лоба!

[b]Голос  Назлі-ханум[/b]
[i](виказуючи  жало):
[/i]
-  Не  зажадай  з  чужої  хати  раю…

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:
[/b]
-  Я  найпишніший  цвіт  Біюк-Сараю*42,
Османів  меч  хранить  мечеть  Еюба…*43

[b]Голос  Назлі-ханум:
[/b]
-  Ах,  інш  алла…*44  Ми  в  Божій  ласці,  люба.

[i](отруйно):[/i]

Яка  зухвала  мова  у  ґяурки!

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:
[/b]
-  Мене  шанують  всі  татари  й  турки,
усі  малі  й  великі  володіння,
а  тут,за  мною,ходять  шамотіння…
Чи  то  не  ви  ота  змія  прелюта?..
Я  чую,як  стікає  з  вас  отрута,
що  цвітне  тіло  струпом  увивала…
А  я,мов  ібіс,вам  жало  урвала!

[b]Голос  Назлі-ханум:
[/b]
-  То  це  ти  ібісом  себе  назвала  нині?
Достойне  шани  ймення…  для  рабині!

[i](атакуючи)[/i]

Якщо  ти  ібіс  -  знай  своє  болото!!!

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя[/b]
[i](незворушно):[/i]

-  Зате  я  знаю,  що  то  важить  злото!

ПРИМІТКИ

[i]40  В  сюжетній  ремарці  задіяна  Жінка  з  Лелечими  Крилами.

41  Блискучий  Поріг  –  архаїчна  назва  султанського  палацу.  За  кочової  доби  султан  не  мав  будуваного  палацу,  а  його  намет  відрізнявся  лишень  оздобами  і,  що  важливо,  високим  блискучим  порогом.  З  будовою  жител  намет  відійшов  у  минуле,  але  назва  залишилась,  утративши  первісний  зміст.

42  Біюк  –  сарай  –  великий  палац,  резиденція  падишаха.

43  Ідеться  про  обряд  узаконення  вищим  духівництвом  ісламської  держави  права  на  султанування.  Кожен  намісник  престолу,  вступаючи  в  чин,  "оперізувався  мечем  предків  у  мечеті  Еюба",  і  тим  самим  прилучав  власний  меч  під  опіку  всесильного  Аллаха.

44  Інш  алла  –  хай  буде  воля  Аллахова  (дослівно  "якщо  захоче  Бог").[/i]


(За  виданням[b]  "Епоха  В'янучих  Троянд"[/b]  (драма).  -  Львів:Сполом,2014)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747756
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 25.08.2017

Ірина Вовк. "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІ (продовження8)

[i](Які  незбагненно-мінливі  інтонації  стихії!..
Від  глупої  темряви  гнівних  туч  -  до  сліпучих  блискавиць  знервованого  неба,від  всепожираючого  рику  повсталої  води  -  до  знесиленого  шумхотіння  розтраченої  хвилі,від  п'яного  реготу  морської  безодні  -  до  жалібного  квиління  розпластаної  поверхні  моря,  що,  наче  живе  дзеркало,  відбиває  самотню  постать  птаха,  в  якого  буря  украла  найдорожче  -  його  товариство.
 Над  усім  тим  збором  інтонацій  стихії,  страшної  у  своїй  власті  над  людським  тілом  і  безсилої,  водночас,  над  її  пісенною  Душею,  розтікається  мислію  [b]Дума[/b],  така  ж  далековидна,  як  [b]серце  сліпого  Кобзаря[/b]).
[/i]
[b]Голос  Кобзаря:[/b]
[i](співає)[/i]

[i]"Гей,  на  Чорному  морю  на  камені  біленькім,
Там  сидить  сокіл  ясненький,
Жалібненько  квилить-проквиляє
І  на  Чорне  море  спильна  поглядає,
Що  на  Чорному  морю  щось  недобре  починає.
Злосопротивна  хвилечка  -  хвиля  вставає,
Судна  козацькі-молодецькі  на  три  части  розбиває:
Перву  часть  ухопило  -  у  білоарапську  землю  забило,
Другу  часть  ухопило  -  у  Дунай  у  гирло  забило,
А  третя  часть  тут  ся  має  -
Посеред  Чорного  моря  у  бистрій  хвилі,
На  лихій  хуртовині  потопає".[/i]

[b]Голос  козака[/b]
[i](з  морського  дна):[/i]

-  Гей,  ти,  дівко-чорнобривко,
подай  білу  руку!..

[b]Голоси  Русалок:[/b]

-  Лови,  мене  на  наживку  -
"ку́-ку",  милий,  "ку́-ку"!

-  Як  не  зловиш  мою  руку,
пущу  рибу-щуку…
А  я  тобі,  козаченьку,
віщую  розлуку!

-  Утопив  єсь  головоньку
та  й  на  чужиноньку,
пращай  своїх  отця-неньку,
пращай  дівчиноньку!

[b]Голос  козака[/b]
[i](з  морського  дна):
[/i]
-  Ще  не  піяв  красий  півень
третє  "кукуріку",
щоб  я  дівці  заподіяв
та  й  журбу  довіку…
Ще  при  боці  щабля  гарна,
чим  вона  не  панна?
Гей,  ти,  шабелько-серденько,
поцілуй  любенько…

[b]Голос  Русалки:[/b]

-  З  бусурманом  зустрівалась,
тричі  цілувалась,
із  коханим  козаченьком
спатоньки  вкладалась.

[b]Голос  козака[/b]
[i](з  морського  дна):
[/i]
-  Гей,  ти,  шабле-шабелино,
тонкая  стеблино,
прощавайте,  отець-мати,
прощавай,  дівчино!

[b]Голос  Русалки:[/b]

-  Десь  у  тебе,  козаченьку,
заблудила  мила,
а  що  тобі,  мій  миленький,
фортуна  зблудила.

[b]Голос  козака[/b]
[i](з  морського  дна):[/i]

-  Ой  чи  мила,  чи  не  мила,
не  втечеш  від  долі…
Визволь  мене,  Божа  сило,
із  сії  неволі…

[b]Голос  Русалки:[/b]

-  Ловись,  ловись,  козаченьку,
неводом  шовковим,
а  я  тебе  залоскочу
пилом  пелюстковим.

[b]Хор  козаків[/b]
[i](з  морського  дна):[/i]

-  Прийми,  Боже,  наші  душі
у  свої  палати…
Краще  -  в  морі,  ніж  на  суші
волі  не  видати!..

[i](…  Ще  деякий  час  над  морем  стоїть  [b]холодна  біла  Мряка[/b].  Наче  у  сувій  цупкого  простирадла  загортає  вона  від  людських  очей  [b]чайку  гетьмана  Петра  Сагайдачного.)[/b]
[/i]

(За  виданням[b]  "Епоха  В'янучих  Троянд"[/b]  (драма).  -  Львів:Сполом,2014)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747611
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 24.08.2017

Ірина Вовк. "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІ (продовження7)

(Чи  то  від  гнівного  тону  козацьких  розмов,  чи  то  під  жаркими  стрілами  південного  полудневого  сонця  -  море  займається  черленими  барвами,  а  окреслений  берег  видається  здаля  яскравою,  жовто-гарячою  смугою.
Спекотливе  сонце  і  ритмічне  веслування  накликають  на  козаків  легку  дрімоту.  Мліють  груди  і  в  [b]гетьмана  Петра[/b]…  Кольори  небесні  і  жовто-багряні  розтікаються  перед  очима  спочатку  в  безладді,  а  потім  формуючи  дивовижні  живописні  картини.
Між  тих  барв  і  звуків,  і  незвичних  картин  постає  перед  [b]гетьманом  Петром[/b]  образ  його  [b]нареченої  Насті[/b]…)

[b]Голос  Насті  Повчанської[/b]
[b](по  дії  Білої  Троянди  Щастя):[/b]

-  Це  ти…  Я  знаю,  ти  прийшов  по  мене…
Не  все  вино  ще  випито  черлене…
Не  вся  ще  кров  пролита  в  білий  світ  -
паліє  пеклом,  Петре,  білий  цвіт!
…  Он  хмари-тучі  марять  променисто  -
такі  ж  пекучі,  як  твоє  намисто…

[b]Голос  гетьмана  Петра:
[/b]
-  Вогню…  Вогню…  Настуню,  не  щезай!..

[b]Голос  Насті  Повчанської:
[/b]
-  Не  дорізай  мене…  не  дорізай…

[b]Голос  гетьмана  Петра:[/b]

-  Хіба  ж  то  я  невіра-бусурман!
Вже  й  Чорне  море  корчиться  від  ран…

[b]Голос  Насті  Повчанської:[/b]

-…  Пече  мене  сльоза  з  Майдану  Сліз…

[b]Голос  гетьмана  Петра:[/b]

-  А  я  тобі  твоє  шиття  привіз…
А  я  б  тебе  на  той  бік  перевіз…

[b]Голос  Насті  Повчанської[/b]
[i]  (широко):[/i]

-  В  мені  кричить  сльоза  з  Майдану  Сліз...

[b]Голос  гетьмана  Петра:[/b]

-  Ще  крикне  Каффа,  крякне  і  Хотин…
Іще  Осман  залишиться  один  --
ще  меч  його  впаде  во  лжі  і  злі…*37

[b]Голос  Насті  Повчанської:[/b]

-  Зникай,  бо  йде  стара  ханум*38-Назлі́…*39
Шипить  змія.  Назлі-ханум  іде…

[b]Голос  гетьмана  Петра:[/b]

-  …  А  що  коли  нас  доля  не  зведе?..
Спалю  тоді  я  рай  цей  у  злобі!!!

[b]Голос  Насті  Повчанської:
[/b]
-  Цей  гнів  як  смерч…  Не  личить  він  тобі!
Вертайся,  Петре…  Я  тебе  молю…

[b]Голос  гетьмана  Петра:[/b]

-  Та  ж  я  тебе…Та  ж  я  тебе  люблю…
В  обіймах  смерті  ти  мені  далась!

[b]Голос  Насті  Повчанської:
[/b]
-  Завчасно,  Петре…  Я  ще  не  збулась!

[b]Голос  гетьмана  Петра:[/b]

-  Ти  не  збулась…  Бо  ти  ще  молода,
мої  ж  літа  несе  у  вир  вода.
Допоки  сонця,  Настонько,  горім!!!

[b]Голос  Насті  Повчанської[/b]
[i](віддихом  видива):
[/i]
-  Надходить  буря,  Петре.  Буде  грім.

[i](Важке  небесне  склепіння  погрозливо  зависає  над  морем.  Море  скипає  в  розпуці,  багряні  барви  його  темніють,  наче  рани,  що  запеклися.  Велетенські  хвилі  невимовного  страждання  здіймаються  дибом,  могутніми  валами  котяться  одна  супроти  другої,  терзаються  чорно,  стають  одчайдушно  на  прю,  -  і  вергнуть  навзаєм  себе  з  диким  риком.
Регоче  п'яно  [b]Русалка.[/b]  Справляє  кривавий  бенкет.  Чує  близьку  поживу.  Козацький  дух  лоскоче  їй  ніздрі.  Наче  хтива  одаліска,  вона  збурунює  хвилі  відьомським  хвостом  і  вкупі  з  посестрами  чатує  на  чоловічу  плоть,  аби  в  ненаситних  ласкощах  залоскотати.
…  Між  гримавим  небом  і  здибленим  морем  гуляє  [b]розбуджений  Демон)[/b].[/i]

[b]Хор  козаків[/b]
[i](зазираючи  в  душу  стихії):
[/i]
-  Гей,  Чорне  море,  чом  ти  розгнівилось?
Чи  ти  ще  рік  кров'яних  не  напилось,
чи  демон  помсти  дух  твій  поборов,
чи  то  в  тобі  гуляє  чорна  кров.

Чи  гнів  тебе  взиває,  а  чи  докір,
що  поціляє  мітко  ясен  сокіл,
що  споглядає  косу  та  намітку  -
сподобав  сокіл  білую  лебідку!

[i](Лунає  феєричне  багатоголосся.  [b]Неприкаяні  Душі  Русалок  з  голосами  Гаремних  Троянд  [/b]ронять  на  дно  моря  коштовні  сльози-перли).[/i]

[b]Хор  Русалок  з  голосами  Гаремних  Троянд:
[/b]
-  Ой  крикнула  лебедонька
над  морем  летючи…

[b]Голос  Русалки  в  подобі  Білої  Троянди  Щастя:[/b]

-  Чого  квилиш,  хвиле?
Чого  виснеш,  туче?

[b]Хор  Русалок  з  голосами  Гаремних  Троянд:
[/b]
[i]-  Ой  крикнула  лебедонька
та  й  море  узрівши…

Заплакали  козаченьки,
весла  погубивши…

Ой  крикнула  лебедонька
на  синьому  морі…

Заплакали  козаченьки
та  й  об  своїм  горі…[/i]

[b]Хор  козаків[/b]
[i](захлинаючись  в  обіймах  стихії):[/i]

-  Летить  сокіл  понад  морем,
та  й  пісні  співає  -  
озирнувся…

[b]Голос  гетьмана  Петра:[/b]

-  Де  ви,  браття?..

[b]Хор  Русалок[/b]
[i](з  мінливими  інтонаціями  голосу):[/i]

-  …  А  братів  немає!


ПРИМІТКИ

[i]37  Султан  Осман  ІІ,  чоловік  Насті  Повчанської,  загине  у  1622  р.  під  час  заколоту  яничар,  що  були  невдоволені  поразкою  у  Хотинській  битві  (1621).

38  Ханум  –  ознака  пошани  у  звертанні  до  жінки.  Щось  на  зразок  нашого:  "пані".

39  Ханум  –  Назлі  –  тітка  султана  Османа  ІІ  (за  Зінаїдою  Тулуб).[/i]


(За  виданням  [b]"Епоха  В'янучих  Троянд"  [/b](драма).  -  Львів:Сполом,2014)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747604
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 24.08.2017

Ірина Вовк. "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІ (продовження6)

[b]Феєричне  відголосся[/b]
[i](як  втор  до  [b]нічних  Русалій[/b]):[/i]

[i]"Пливе  човен,  води  повен,
та  накритий  лубом.
Не  хвалися,  козаченько,
кучерявим  чубом.
Бо  прийдеться-доведеться
чуба  підбривати,
Молодого  козаченька
у  Січ  віддавати."
[/i]
[i](Розчісує  коси[b]  Русалка,  [/b]ритмічно  здіймаючи  гребінь…
Хвилюється  море  широкими  рівними  хвилями…
Десь  далеко  -  ген-ген  -  піднімається  сиза  завіса  і  випускає  з  обіймів  низку  [b]козацьких  човнів,  [/b]що  пливуть  граціозно,  мов  чайки.  Попереду[b]  чайка  гетьмана  Петра[/b]…)
[/i]

[b]Хор  козаків  у  човнах:[/b]

-  Ой  повійте,  вітри  да  й  низо́вії!
Гей,  на  паруси  да  й  шовковії!

[b]Голоси  козаків:
[/b]
-  Ой  сидить  козак  да  й  на  демені…
-  Гей,  він  деменом  повертає…
-  Гей,  він  демоном  поглядає…

[b]Хор  козаків:[/b]

-  Ой  пливе  судно  да  й  одним  одно…
Сидить  турчин  сам  із  туркинею,
сидить  турчин  сам  із  лебідкою,
а  вона  трима  голку  з  ниткою…

[b]Голоси  козаків:[/b]

-  Вишиває  собі  вишиваночку…
-  …  да  й  миленькому…
-  …  да  й  коханочку…

[b]Хор  козаків:[/b]

-  Ой  кому,  кому  се  шиття  буде?

[b]Голоси  козаків:[/b]

-  Ой  чи  турчину?..
-  чи  татарину?..

[b]Хор  козаків[/b]:

-  Чи  коза́ченьку…
ще  й  ота́ману!..

[i](співає):

"Ой  літа  над  морем  сивий  соколонько
да  й  по  своїх  висях-високостях…
-  Чого  сь  похилила,  сива  головонько,
да  й  по  своїх  мислях-молодостях?.."[/i]

[b]Гетьман  Петро[/b][i](відспівує)[/i]:

[i]"Що  ті  молодості
повні  палу  й  млості
за  косою,  за  красою,
що  не  має  дому…
На  серденьку  -  туга,
що  не  має  друга…
Чи  вам,  браття,
на  то  зна́ття,
чи  мені  одному?..[/i]

[b]Хор  козаків[/b]
[i](відповідає  співом):
[/i]
[i]"Сагайдо-соколе!..
Гей,  життя  -  не  поле!
Не  журися…  Озовися,
хто  там  люльку  курить!
Жура  серце  коле…
Козацькая  доле  -
та,  що  коник  не  об'їде
й  дівка  не  обдурить!"[/i]

[b]Гетьман  Петро:[/b]

-  Не  годиться  нам  водиться
з  красними  дівками…
Краще  з  лиха  похмелиться
межи  козаками…
Гей,  ви,  хлопці  молодії,
маєм  коні  воронії,
маєм  сідла  дорогії,
узди  золотії!..

[b]Голос  козака-нетяги:[/b]

-…Раз  нетяга  похвалився
золотим  жупаном…
Поголився,  похмелився  -
і  став…  отаманом!..

[i](натяк  на  гетьмана  Петра.  Сміх).[/i]

[b]Гетьман  Петро:[/b]

-  Я  не  був  з  дитинства  паном  -
і  тепер  не  стану…
Коник  сивий,  ум  кмітливий
личать  отаману…
Мо'  і  справді,пане-брате,
був  я  необачним,
що  проміняв  жінку…  хату…  -
звуся  Сагайдачним…

[i](наспівує):

"Мені  з  жінкою  не  возиться..."[/i]

[b]Хор  козаків[/b]
[i](підхоплює):[/i]

[i]"Мені  з  жінкою  возиться..."[/i]

[b]Гетьман  Петро[/b]
[i](на  повен  голос):[/i]

[i]"А  тютюн  та  люлька
козаку  в  поході
знадобиться!"[/i]

[b]Хор  козаків[/b]
[i](широко,  на  всі  груди,  так,  що  співає  небо…  і  море…):
[/i]
[i]"А  тютюн  та  люлька
козаку  в  поході
знадобиться!"
[/i]
[i](Якийсь  час  простір  дзвенить  розлогим  козацьким  багатоголоссям…
 Пауза).[/i]

[b]Гетьман  Петро[/b]
[i](бадьоро):[/i]

-  А  по  сьому,  други-брати,
нумо  веслувати.
Будем  турка  воювати,
землі  здобувати.
Здобудемо  степи  й  луги
помежи  лиманом…

[b]Хор  козаків[/b]
[i](беручись  за  весла)[/i]:

-  Пошли,  Боже,  нам  потуги
гетьмана  з  Османом…

[b]Гетьман  Петро[/b]
[i](з  поглядом  перед  себе)[/i]:

-  Гей,  вбереться  синьо-злато
козацька  голота,
як  двигнуться  від  гармати
Стамбульські  ворота.

[b]Хор  козаків[/b]
[i](веслуючи):
[/i]
-  Гей  Османе,  вражий  пане…
Нумо,  хлопці,  гея-я-я!
Оце  тобі  приношане
від  Сагайдак-бея!

[b]Гетьман  Петро:[/b]
[i](гнівно)[/i]

-  Оце  тобі  приношана
тятива  печена…
Оце  тобі,  татю*36,  шана  -
моя  наречена!

ПРИМІТКИ

[i]*36  Тать  –  архаїчне:  ворог.
[/i]
(За  виданням  [b]"Епоха  В'янучих  Троянд"[/b]  (драма).  -  Львів:Сполом,2014)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747429
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 23.08.2017

Ірина Вовк. "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІ (продовження5)

[i](Осуд  [b]Далеких  Голосів[/b]  спадає  на[b]  Білу  Троянду  [/b]болючим  градом.  Її  тендітна  постать  никне  все  нижче  і  нижче,  голова  похиляється  в  німому  стражданні…  Наче  на  крилах  лелеки  злітає  над  горизонтом  і  пірнає  у  світанкове  небо  пісня  її  дівоцтва…)[/i]

[b]Голоси  українських  дівчат:[/b]
[i](співають)
"З  вечора  тривожного  аж  до  ранку
вишивала  дівчина  вишиванку.
Вишивала  дівчина…  вишивала  –
у  сорочку  білую  душу  вклала.

Та  чорная  ниточка  -  розставання,
а  червона  ниточка  -  то  кохання.
Та  чорная  ниточка  часто  рвалась,
а  червона  ниточка  легко  слалась.

Піду  я  в  неділеньку  на  гулянку,
подарую  милому  вишиванку…
Сердься,  мій  соколику,  чи  не  сердься  -
будеш  ти  носить  її  коло  серця!"[/i]

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя[/b]
[i](притомніючи):[/i]

-  Болить  мені  і  досі  та  співанка…

[b]Хор  далеких  голосів:[/b]

-  Бо  то  судьба  твоя  -  не  вишиванка!..

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:
[/b]
-  Межи  своїх  була  я  рукоділля…
 …  Аж  на  Петра,  коли  прийшла  неділя,
приїхав  гетьман,  щойно  із  походу,  -
мені  намисто  дарував  на  вроду  -
а  я…  молилась  Богу  на  світанку
і  на  дорогу  слала  вишиванку:

[i]"Ой  дорого-доріженько,
на  пороги-воріженьки
ти  стелись,  сорочко  біла,
та  все  милому  до  тіла,
аби  шабля  не  рубала,
аби  куля  не  займала,
аби  стужа  і  пожежа
кості  не  ламала.

Ой  стелися,вишиванко,
стелися,не  гайся!
Доки  стане…  та  й  до  ґанку,
додому  вертайся!"[/i]

[b]Далекий  голос:[/b]

-  То  й  що,  Настуню,  легко  нитка  слалась?

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:[/b]

-  Поїхав  гетьман…  Ну,  а  я…  зосталась…

[b]Далекі  голоси:[/b]

-  Бо  ти,  Настуню,  тяжко  согрішила…
-  В  святу  неділю,  на  Петрівку  –  шила…
-  Ще  й  на  дорогу  слала  вишиванку…

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:[/b]

-  …  На  крилах  ібіс  виніс  бусурманку…

[b]Хор  далеких  голосів:[/b]

-  Лелеча  доле,  де  твоя  співанка?..

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:[/b]

-  На  Чорне  море  впала  вишиванка!

[b]Хор  Далеких  голосів:
[/b]
-  Як  Чорне  море  стала  вишиванка!

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:
[/b]
-  Бо  й  справді,  вишивала  бусурманка…

[b]Хор  далеких  голосів:[/b]

-  Ой  море,  море  -  як  недоля,  чорне…
Душа  лелеча,  хто  тебе  пригорне?
Ой  море,  море  -  як  кривава  рана…
Душа  лелеча  -  вічна  роксолана!
Ой  море,  море  -  сиве,  як  той  ранок…
Лелеча  доля  -  доля  бусурманок!

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:[/b]
-  Лелеча  доля  -  то  тяжка  розплата…
Лелеко-ібіс,  де  твій  край?  Де  хата?

[b]Хор  далеких  голосів[/b]
[i](танучи  в  небі):
[/i]
-  …  На  згарище  йому  не  вороття…

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя[/b]
[i](навздогін):[/i]

-  …  Осман  і  син  -  тепер  моє  життя!..

[b]Хор  далеких  голосів[/b]
[i](напівчутно,  з  висоти  піднебесся):
[/i]
-  …  Ти  ради  них  покинеш  Україну!..


[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя[/b]
[i](силуючись  злетіти  навздогін):
[/i]
-…  А  що  для  жінки  вище  за  дитину!!!

   [i]  (про  себе  наспівуючи):

-  А-а,  а-а…  котки  два,
шарі-бурі  обидва…
Один  пішов  на  миші,
другий  люлю  колише…
А  ти,  коте  бурий,
пряди  срібні  шнури…
А  ти,  коте  чорний,
сідай  в  срібний  човен…
Сідай  в  срібний  човен,
лови  рибки  повен…
[/i]
[i]([b]Біла  Троянда  Щастя[/b]  поринає  в  глибоку  задуму.  Камертоном  до  напотаємніших  дум  [b]Гюль-Хуррем[/b]  озивається  пісня  з  нічної  феєрії.  Це  та  ж  [b]Неприкаяна  Русалка,[/b]  що  вернувши  на  дно,  розгойдує  гребенем  хвилі…
Хвилюється  море…  гойдається  берег…  нуртує[b]  Гаремний  Сад…[/b])[/i]

(За  виданням  [b]"Епоха  В'янучих  Троянд"  [/b](драма).  -  Львів:Сполом,2014)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747420
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 23.08.2017

Ірина Вовк. "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІ (продовження4)

[i](Пісні-плачі  [b]Гаремних  Троянд  [/b]викликають  з  пам'яті  [b]Насті  Повчанської[/b]  -  Гуль-Хуррем  щемливі  образи  краєвидів  рідного  хутора:  байрак…  предковічний  ліс…  ось  і  дуб,  побитий  громом,  і  три  тополі,  де  зійшлися  чумацькі  шляхи…  а  ось  і  озерце,  де  застигли  на  поверхні  білі  квіти  латаття…
Білі  квіти  латаття  -  символи  Діви  Марії…  Непорочності  та  Чистоти…)[/i]

[b]Голос  Гюль-Хуррем  (Білої  Троянди  Щастя)[/b]:

…  Оце  й  усе,  що  виплило  з  озерця…
Латаття  біле…  смуток  біля  серця…
На  дні  -  мій  човен,  а  душа  -  Русалка,
що  в  невід  заманив  чужий  рибалка  -
султан  Осман…  Він  молодий  і  дужий…

[b]Хор  Гаремних  Троянд:
[/b]
-  А  твій  Петро  в  походах  занедужав…*25

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:
[/b]
-  Все  в  Божій  власті…
Все  в  руках  Аллаха…

[b]Хор  Гаремних  Троянд:[/b]

-  …  То  хто  ж  ти,  Насте?

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:
[/b]
-  Жінка  падишаха…
Володарка  морів  і  суходолів…
…  Ой,  доленько!..  Ой,  доленько!..  Ой,  доле!..

[b]Квіткове  багатоголосся:[/b]
[i](стинання)[/i]

-  Ой,  доленько!..  Ой,  доленько!..  Ой,  доле!..
-  Неволенько!..  Неволенько!..  Неволе!..
-  Мій  боленьку!..  Мій  боленьку!..  Мій  болю!..
-  Не  нарікай  на  волі...  на  неволю!..
-  Поволі  йде...  втіка  життя  поволі!..
-  По  волі  Бога  в'янем  у  неволі!..
-  Немає  волі,  то  й  немає  долі!..

[b]Хор  Гаремних  Троянд:
[/b]
-  Ой,  доленько!..  Володарка  -  в  неволі!..

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:[/b]

-  Намарний  крик  -  стинання  ці  далекі.
Мене  Стамбул  нарік  "султан-хасекі"…*26

[b]Хор  Гаремних  Троянд:[/b]

-  Не  обійшло  тебе  жало́  осине…

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:
[/b]
-  У  нас  з  Османом  син…  Ликуй,  о  сіне!

[b]Хор  Гаремних  Троянд[/b]
[i](ликуючи  у  своїй  рідній,  православній  вірі,  возносить  гімн  до  Богородиці)*27[/i]:

[i]-  Царице  Неба,  Божа  Мати,
Пречиста,  Пресвята!
О,  як  Тебе  не  обожати,
Родителько  Христа?
Ти  світла  небесам  леліє,
Пренепорочная  Маріє,
хвала  Тобі,  хвала!
[/i]
(в  найвищу  мить  осанни  Богородиці  з  мінарета  озивається  [b]муедзин[/b]*28.  Він  проспівує  слова  азану*29:  «лла  ілла  іль  алла,  Магомет  регуль  алла…»*30.
[b]Душі  Гаремних  Троянд[/b]  у  сум'ятті…)

[b]Квіткове  багатоголосся:[/b]

-  Азан  співають…  Час  настав  молитись…
-  Аллаху  себто  треба  поклонитись…
-  Ще  мить  -  і  зійде  сонця  ясен  лик…
-  Стеліть  мерщій  під  ноги  намаз  лик…*31
-  Бо  то  не  жарт!  Муфті*32  готує  плаху
усім,  хто  не  поклониться  Аллаху…
-  Ось  Гюль-Хуррем  -  і  та  невольна  птаха,
хоч  і  султана…  жінка  падишаха!*33

[i]([b]Гаремні  Троянди,[/b]  серед  них  і  [b]Гюль-Хуррем[/b],  припадають  до  землі  обличчям  до  схід  сонця,  і  завмирають  в  глибокому  поклоні,  простеливши  під  ноги  ритуальні  килимки).
[/i]
 [b]Голос  Білої  Троянди  Щастя[/b]
[i](знічений  після  скоєного  святотатства):
[/i]
-  Душа,  мов  ібіс*34,  блудить  спозаранку…
Лелечий  світ  осудить  бусурманку…

[i](За  плечима  [b]Гюль-Хуррем[/b]  виникає  постать  [b]Жінки  з  Лелечими  Крилами.[/b]  Наче  Ангел-Хоронитель  над  Прірвою  оберігає  вона  [b]Білу  Троянду  Щастя  [/b]у  нападних  хвилинах  душевної  тривоги.  Дивиться  крізь  неї  довго…  проникливо…
Розтривожений  голос[b]  Гюль-Хуррем  [/b]викликає  супроти  себе  докірливе  багатоголосся).
[/i]
[b]Голоси[/b]
[i](далекі,  наче  з  вирію):
[/i]
-  Ти  бусурманка?..
-  Молишся  Аллаху?..

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:[/b]

-  Я  християнка…  вірна  падишаху!

[b]Далекий  голос:[/b]

-  Султан-хасекі?..  А  у  нас  ти  --  Настя!..

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:[/b]

-  Я  Гюль-Хуррем…  Троянда…  Біла…  Щастя…

[b]Далекі  голоси:
[/b]
-  Троянда  Щастя…  у  садах  Османа!
-  То  ти  дружина  того  бусурмана…

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:[/b]

-  В  султана  мого  -  личка  чорноброві!

[b]Хор  далеких  голосів[/b][i](широко):[/i]

-  …  А  присягала  гетьману  Петрові!..

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:[/b]

-  Султан-хасекі  -  українська  бранка!

[b]Далекі  голоси:[/b]

-  …  На  тобі  що:  ізар*35  чи  вишиванка?..
-  …  Яка  ти  біла…  як  сама  сметанка…

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:[/b]

-  Султан-хасекі  -  не  раба-коханка!..

[b]Хор  далеких  голосів:
[/b]
-  Султан-хасекі  -  не  раба-коханка?!
Хасекі  -  значить!..

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя[/b]
[i](усвідомлюючи  свою  поразку):
[/i]
-  …  Значить…  бу-сур-ман-ка!!!

ПРИМІТКИ

[i]25  До  того,  як  Настя  Повчанська  була  захоплена  в  полон  "людоловами",  вона  заручилася  з  гетьманом  Петром  Сагайдачним.  Трагічну  історію  цього  нездійсненого  кохання  покладено  в  основу  сюжетної  інтриги  роману  "Людолови"  Зінаїди  Тулуб.

26Хасекі  –  титул  султани,  що  народила  сина  від  падишаха.  Цей  титул  першою  серед  султан-українок  носила  Роксолана.

27  "Гімн  до  Богородиці"  (слова  Остапа  Грицая,  музика  Є.Оленського.  У  кн.  "Поклін  Марії".  Мюнхен,  1947).
 
28  Муедзин  –  духовна  особа  мусульман,  що  на  вежі  мінарета  проспівує  слова  заспіву  до  молитви  -  "азан".  

29  Щодня  муедзин  проспівує  "азан"  5  разів.

30  "Немає  бога,  крім  Аллаха,
Магомет  –  пророк  його"  –
символ  мусульманської  віри,  що  становить  "фатиху"  (першу  сторінку)  та  першу  "суру"  (вірш)  "корану"  (священної  книги  мусульман).
   
31  Намазлик  –  килимок,  який  мусульмани  підстелюють  під  себе  під  час  молитви,  щоб  згадуючи  ім'я  Аллаха,  не  торкатися  оскверненої  землі.

32  Муфті  –  духовна  особа  найвищого  рангу.  Головний  муфті  –  Шейх-уль-Іслам.

33  На  відміну  від  трактування  образу  Насті  Повчанської  у  "Людоловах"  Зінаїди  Тулуб  як  відкритої  сповідувачки  християнства  в  умовах  тотального  мусульманства,  виводимо  Гюль-Хуррем  як  офіційну  мусульманку  з  прихованим  рефлексом  християнської  віри.  Підстави  –  матеріали  про  жіноцтво  в  ісламі,  зібрані  А.Кримським  у  кн.  "Історія  Туреччини".  –  К.,  1924  р.

34  Ібіс  –  болотяний  птах,  що  нагадує  лелеку.

35  Ізар  –  сукня  з  прямокутного  шматка  тканини  з  двома  перетинками  на  плечах

[/i]

(За  виданням  [b]"Епоха  В'янучих  Троянд"[/b]  (драма).  -  Львів:Сполом,2014).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747202
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 22.08.2017

Ірина Вовк. ""ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІ (продовження3)

[i]"Пливе  човен,  води  повен,
та  все  хлюп,  хлюп,  хлюп,  хлюп…
Іде  козак  до  дівчини,
та  все  туп,  туп,  туп,  туп…

Пливе  човен,  води  повен,
та  накритий  листом.
Не  хвалися,  дівчинонько,
червоним  намистом.

Бо  прийдеться-доведеться
намисто  збувати,
Молодому  козакові
тютюн  купувати…"
[/i]
[i](Місячне  світло  вирізняє  з-поміж  танцюючих[b]  Русалок-Троянд[/b]  постать  у  [b]Білій  льолі,[/b]  з  коштовним  турецьким  намистом  кольору  гарячої  крові.  Це  -  [b]Душа  Насті  Повчанської,[/b]  нареченої  гетьмана  Сагайдачного.  Вона  веде  танок,  ніжно  тулячи  до  грудей  білі  квіти  латаття).[/i]

[b]Голос  Гюль-Хуррем
(Білої  Троянди  Щастя)*12
[/b]
Я  теж  …  я  теж  хвалилася  намистом  …
У  нас  вже  й  ліс  прощається  із  листом  …
А  тут  -  зелені  хвилі  кипарису,
а  тут  тобі  ні  поля,  ані  лісу  -
гаремний  сад  …  сераль  …*13  та  мінарет  …*14

Жіноча  доля  …  Доленька  …  Кисмет!..*15

[i](на  голос  [b]Гюль-Хуррем,  Білої  Троянди,  [/b]озивається  тужно  сопілка  --  "кавал",  а  за  нею  семиструнний  саз  *16,  дербук  та  кімане  *17,  гуде  в  кілька  дуд  тулуб-зурна  *18.  У  ніч  лине  легка,  як  серпанок  фередже  *19,  і  задумлива,  як  настрій  Білої  Троянди,  східна  мелодія…
Вона  змушує  [b]Русалок-Троянд  [/b]змінити  свою  подобу.  Тепер  вони,  наче  [b]Гурії  [/b]*20,  виконують  деякі  фігури  з  танцю  одалісок*21,  при  цьому  зітхаючи  на  свою  підневільну  жіночу  долю).[/i]

[b]Зітхання  Гурій-Троянд:[/b]

-  Жіноча  доля…  Доленька…  Кисмет…
Не  вирватися  нам  з  її  тенет…

[i]([b]Гурії-Троянди[/b]  простягають  [b]Гюль-Хуррем  [/b]плоди  дерева  гільйюн*22,  що  нагадують  Білій  Троянді  покинутий  сад  коло  рідної  хати  на  Україні…)[/i]

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:
[/b]
…  Один  лиш  сум  стернею  серце  коле,
як  намалює  пам'ять  Дике  Поле,
наш  сад  уповні…  хатку…  батька  й  неньку,-
озерце…  човник…  і  мене  маленьку…
В  руках  весельце…  і  латаття  біле…

Ті  дні,як  сивий  дим,відлебеділи…

[i](співає)
"Візьму  коновоньки,  та  й  піду  по  воду,
а  там  хлопці-риболовці,
козацького  роду.

Хлопці-риболовці,  козацького  роду,
візьміть  мене  на  той  човен,
перевезіть  через  воду"…  
[/i]
…  Зажура  впала  поміж  берегами,
вже  й  Дике  Поле  вимело  снігами,
жалі-дощі…  та  ревний  смуток-вітер
на  згарищі  прощальні  сльози  витер.
Немає  більше  двору…  ані  хати…
Не  виглядають  доню  батько  й  мати,
не  наповняють  мед-вином  барильця,
і  не  бажають  щастя  повні  вінця…
Та  й  на  пречисте  свято  Покрови
мені  вже  не  покриють  голови…

[i](уява[b]  Гюль-Хуррем[/b]  малює  християнський  храм  на  свято  Покрови.  Українські  дівчата-відданиці  вклякають  у  молитві,  похиливши  голови  перед  образом  Матері  Божої):
[/i]
[i]-  Покровонько,  Покровонько,
покрий  мені  головоньку!
Щоб  була  я  молодицев  -
чорнобровов,  білолицев,
з  чоловіком  молоденьким
і  з  дитяточком  маленьким…

(Божий  храм  відлунює  дівочим  співом):

-  Пресвятая  Богородице,
спаси  нас![/i]

[b]Голос  Насті  Повчанської
(по  дії  Білої  Троянди  Щастя)[/b]
[i]у  супроводі  хору  "Ой  хто  з  вас  терпить!"*23[/i]:

[i]-  Радости  моє  серце  ісполни,  Діво,
світа  Твоєго  зорями  просвіти,
всіх  скорбящих  радосте,
і  обидимих  заступнице,
і  странствующих  утішеніє…
О  пресвітлий  облаче,  Мати  Божія!
Нас  побіждающия  -  побіди,
обидимих  заступи,
странствующих  посіти,
і  гріхи  розгріши,
єлика  бо  хочеши,
можеши…

(відлунює  спів):

-  Пресвятая  Богородице,
спаси  нас![/i]


[b]Хор  українських  дівчат:[/b]

[i]-  Богородице-Діво,  радуйся!
Радуйся,  вірних  спасеніє!
Радуйся,  сліз  утішеніє,
вселенная  похвало…
Гріховну  печаль  потребляющи,
воістину  Тя  ісповідуєм,
в  надії  на  Тя  не  погибнем,  но
да  ізбавимся,  грішні,  от  бід…
Заступнице  рода  христ'янського,
не  презри  молєнія  нашего,
милосердія  двери  отверзи  нам,
і  прибіжище  же,
і  покров…

(відлунює  спів):

-  Пресвятая  Богородице,
спаси  нас![/i]

[i](Слова  молитви  і  церковний  спів  напливають  на  [b]Гурій-Троянд[/b]  холодною  хвилею.  Вони  наче  прокидаються  з  глибокого  сну,  що  гнітив  їхню  пам'ять  і  волю…
Сильний  порив  вітру  зриває  з  них  серпанкову  машкару  і  [b]оголені  Душі  Троянд  [/b]опиняються  сам-на-сам  зі  своїми  думками,  повними  розпачу  і  жалю).[/i]

[b]Квіткове  багатоголосся:
[/b]
-  Покровонька,  Покровонька…
Болить  моя  головонька…
Гей,  байраче,
за  мнов  плаче
рідна  сторононька!

-  Гей,  у  полі
три  тополі
морозом  прибиті…
Мої  коси,
як  покоси
столочені  в  житі…

-  Покотися,  мій  віночку,
по  зеленім  дуб'ю…
Віддай  мене,  Покровочко,
за  кого  я  люблю…

-  …За  ким  нічки  не  доспала
з  вечора  до  ранку…
Задля  кого  вишивала
шлюбну  вишиванку…

[b]Голос  Білої  Троянди  Щастя:[/b]

-  В  кого  очки,  як  терночки,
личка  чорноброві…
Віддай  мене,  Покровочко…
гетьману  Петрові…*24

-  Покотися,  мій  віночку,
бочком  по  дубочку…
Пошли  мені,  Покровочко,
за  рік  колисочку!

-  Ой  повішу  на  дубочку
тую  колисочку…
Пошли  мені,  Покровочко,
синочка,  ще  й  дочку…

-  Ой  котися,  мій  віночку,
та  не  падай  в  воду…
Не  питайся,  моя  дочко,
якого  ти  роду…

-  Ой  котився  мій  віночок,
та  й  пірнув  в  озерце…
Мій  синочок,  як  дубочок,  -
Але…  плаче  серце…

ПРИМІТКИ

[i]12  Гюль-Хуррем  –  "Троянда  Щастя",  так  називав  Стамбул  султану,  дружину  Османа  ІІ  (1618-1622),  українську  бранку,  степову  козачку  з  хутора  Дике  Поле,  що  на  схід  від  Південного  Бугу.

13  Сераль  –  жіноча  частина  султанського  палацу,  де  під  улесливо-ревним  наглядом  звалашених  євнухів,  в  оточенні  німих  блазнів,  урядовців-інтриганів  та  хлопчиків  "аджем-огланів"  (майбутніх  яничар)  минало  життя  жінок  султана,  повне  підступних  змов  та  пасток.

14  Мінарет  –  купольна,  або  прямокутна  вежа  при  мечеті,  звідки  "муедзин"  (духовна  особа  в  мусульман)  проспівує  "азан"  (заклик  до  молитви).

15  Кисмет  –  доля;  ту  що  в  українців  "на  дорозі  не  обминеш  і  конем  не  об'їдеш!"

16  Саз,  дербук  –  різновиди  мандоліни.

17  Кімане  –  скрипка.

18  Тулуб-зурна  –  інструмент  з  міха-бурдюка  і  дудок.

19  Фередже  –  білий  серпанок  з  прорізом  для  очей,  яким  татарки  покривали  обличчя,  ховаючись  від  погляду  чужих  чоловіків.

20Гурії  –  безсмертні  прекрасні  жінки  з  райського  саду,  які,  за  уявленням  Сходу,  призначені  для  втіх  праведних  мусульман.

21  Одаліска  –  наложниця  падишаха;

22  Гільйюн  –  райське  дерево,  плоди  якого,  за  мусульманською  вірою,  приносять  щастя  і  забуття.

23  Церковний  хор  співає:  
"Ой,  хто  з  вас  терпить,
хто  журу  має,
най  в  Страдче  спішить,
ласки  благає
ту  Страдецьку  Матір  Божу,
ту  Пречисту  Квітку  гожу,
вона  всім  там  є,
полегшу  дає..."
(Автор  невідомий.  Аранж.  Т.Купчинського.  У  кн.  "Поклін  Марії".  Мюнхен,  1947).
 
24  Йдеться  про  гетьмана  Петра  Сагайдачного  (р.г.1608-1622),  що  походив  із  с.Кульчиці,  з-під  Самбора  на  Львівщині.  Навчався  в  Острозькій  школі.
[/i]

(За  виданням  [b]"Епоха  В'янучих  троянд"  [/b](драма).  -  Львів:Сполом,2014).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747199
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 22.08.2017

Ірина Вовк. "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІ (продовження2)

[i](У  мелодійні  передзвони  погідної  ночі  по  Великодню  тривожно  вривається  тупіт  кінських  копит.  Спочатку  приглушений,  тупіт  все  наростає  і  ближчає.  Тривога  підповзає,  мов  гадина...  Погідну  темінь  ночі  враз  освітлює  полум'я  заграви.  Незабаром  шалений  тупіт  поглине  мелодію  сміховиння,  і  в  блисках  заграви  вирвуться  з  пітьми  [b]зловіщі  тіні  Чорних  Вершників[/b]  з  диким  оскалом  і  монотонним  свистом.  Їх  криві  шаблі  та  отруйні  стріли  змітатимуть  все  на  своєму  шляху).[/i]

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]

-  …  Я  бачу  сон  …  Страшний,  тривожний  сон  -
летить,  летить  ворон  з  чужих  сторон.
Лискучим  змієм  злизує  блакить,
а  під  землею  туром  тупотить  …

[i](лунає  феєричне  багатоголосся  в  дусі  [b]великодньої  перебранки[/b]).[/i]

[b]Феєричне  багатоголосся:[/b]

[i]-  Гуп-гуп,  гуп-гуп,
чи  я  тобі  люб…  люб…?

-  Поза  тини,  за  городи  -
ой  чи  старий,  чи  молодий…?

-  Гуп-гуп  …
-  люб  …  люб  …

-  гу-у-па-а́  …-  лю-ба́  …
-  лю-ю-ю-ба-а-а  …
-  згу-у-у-ба-а-а  …[/i]

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:
[/b]
-  Гуде  земля  …  і  сліпнуть  небеса…
Лискучий  змій  за  тини  заповза…
А  позад  нього  –  пустка…  ні  трави…
Дзвіниці-вдови…  Спалені  церкви…
В  лелечих  гніздах  -  зграя  гайворон…

Наїхав  Чорний  люд  з  чужих  сторон!

Подався  тур  до  роксолан  -  у  брід!
Кровавий  слід  з-під  турових  копит…
А  роги  в  тура  -  шабля  в  татарви…
Лежить  козацький  труп…  без  голови…

А  онде  в  землю  врите  немовля,
до  неба  слово  "мати"  промовля…
Вона  ж  дзьобатим  кинута,  як  сир,  -
на  втіху,  на  розплату,  у  ясир…  *11

[b]Голос  української  молодиці
(по  дії  Безіменної  Троянди):[/b]

-  Косо  ж  моя  пещеная,
на  кого  ти  поручена?
При  сонечку  -  хрещеная,
при  місяці  –  потурчена…

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]

-  На  наші  стріхи  -  чорне  вороння.
Крячить  -  і  сонця  схід  наздоганя  …
Нагнало  край  гостинця,  та  й  обсіло,
та  в  колисонці  сонце  погасило  …

[i]      (співає):
"А-а,  люлі-люлі,
налетіли  гулі,
та  й  сіли  на  люлі
в  сивенькій  кошулі,
в  красих  поясочках
сіли  на  тиночках,
в  червоних  чоботях
сіли  на  воротях.

Воротонька  -  рип-рип  …
Колисонька  -  скрип-скрип  …
В  колисонці  донця,
як  ружа  на  сонці  …

А-а,  люлі-люлі
налетіли  гулі,
гулі  -  срібнопери
гублять  дрібні  перли  …

А-а  …  а-а  …  а-а  …  а  …"
[/i]
…  Прокинулася  -  згарище  –  пітьма  …
І  я  сама  -  о,  боже  мій!  –  сама  …

[i]([b]Голос  Пурпурової  Троянди[/b]  раптово  уривається.  [b]"Рус-Хуррем"  --  Троянда  Втіхи  [/b]стоїть  заклякла  від  жаху.  Місячне  світло  довкола  неї  гасне.  Натомість  на  її  голос  озиваються  інші  [b]Троянди  Гаремного  Саду[/b].  Тремтячі  голоси  квітів  нагадують  пориви  вітру,  що  грається  морською  хвилею).  [/i]

[b]Голоси  Гаремних  Троянд[/b]

-  …  і  я  –  сама  …
-  …  і  я  –  сама  …
-  …  і  я  …  я-са  …
-  са  …  ма  …  ма-мо-о-о  …
-  не  …  ма  …
-  сама-а-а  …
-  …  ма-а-а  …
-  …  …  а-а-а  …  а-а-а  …

[i](наче  зірвані  пелюстки  троянд,  спадають  обривки  слів.  Вони  то  перегукуються  між  собою,  то  накладаються  один  на  одного.  Згодом  окремі  звуки  зливаються  в  один  протяжний  звук,  з  якого  поступово  виростає  мелодія  пісні.
Мелодія  виринає  з  хвилі  і  повертається  в  неї  як  [b]Душа  Русалки[/b],  що  затужила  за  своїм  минулим  життям  і  вийшла  на  берег,  аби  при  Місяці  нагадати  забутий  танок  кохання.  Неприкаяні  [b]Душі  Гаремних  Троянд[/b]  справляють  Русалії).[/i]


ПРИМІТКИ
*11  Ясир  –  з  арабського  "йесір"  ("бранець").  Поширене  між  турків  і  татар,  та  перейняте  українцями  слово,  що  означало  полонену  людність.  Бранці,  добуті  "людоловами"  на  продаж.

(За  виданням[b]  "Епоха  В'янучих  троянд"  [/b](драма).  -  Львів:Сполом,2014).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747035
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 21.08.2017

Ірина Вовк. "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . ВідмінаІ (продовження1)

 *    *    *
[i](Місяць  уповні  оглядає  Сад  своїм  холодним  блискучим  Оком.  Його  луч  облюбовує  голівку  [b]Троянди  кольору  Темного  Пурпуру)[/b].
[/i]
[b]Голос  Рус-Хуррем,  Роксолани
(Пурпурової  Троянди  Втіхи)[/b]

-  …  Втіка  ріка.  Біжить,  тече  вода  …
Ох,  я  була  весела  молода!
Бувало,  тільки  сонечко  -  на  тин,
а  я  вже  сміхом  буджу  Рогатин:
                           
[i](співає)
"Розлилися  води  на  чотири  броди.
Ой  дівчата,  весно-красна,
зілля  зелененьке!

А  в  одному  броду  зозуля  кувала,
зозуля  кувала  -  літечко  казала  …

А  в  другому  броду  щука-риба  грає,
щука-риба  грає  -  кригу  розбиває  …

А  в  третьому  броду  соловей  щебече,
соловей  щебече  -  злоті  трави  кличе.

А  в  четвертім  броду  дівчинонька  плаче,
дівчинонька  плаче  -  за  нелюбом  йдучи  …

Дала  мати  доньку  в  чужу  сторононьку  …
Гей,гей,  мати  -  лихо  знати,
за  нелюбом  жити!"[/i]

…  Скресає  лід  на  Липі  …  Ані  лиха!
Весна  уже  в  дорозі  -  юна,  тиха  …
Її  чекають  з  миром  на  гостинці  -
паски  у  церкві  святять  рогатинці  …

На  День  Великий  дзвони  в  небі  грають.
Господарі  свячену  "долю"  крають.
На  рік  погідний,  днину  ясну,  гожу,
мій  батько  рідний  править  службу  Божу  …

[i](голосу  набирає  церковний  спів
"Христос  воскрес!",  на  тлі  якого
виразно  проступає  Голос  Батька,
що  зупинився  для  благословення
в  утворі  "царських"  воріт.)[/i]

[b]Голос  Батька  Роксолани  -  Насті  Лісовської:[/b]

[i]-  Дай,  Боже,  громаді
на  той  рік  діждати,
та  теє  свячене
на  Світле  Воскресеннє
у  щасті,  здоров'ї
та  при  своїй  хаті
споживати  …

Христос  воскрес![/i]

[b]Великоднє  багатоголосся:[/b]

[i]-  Воістину  воскрес![/i]

[b]Голос  Насті  Лісовської  -  Роксолани
(по  дії  Пурпурової  Троянди  Втіхи):[/b]

-  Мужі  статечні,  жіночки-лебідки  …
Вінки  …  квітки  …  хустини  та  намітки  …

Хрещаються  брат  з  братом,  батько  з  сином  …

[b]Великоднє  багатоголосся:[/b]

-  Христос  воскрес!
-  Воскресне  Україна!

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]

-  А  кругом  церкви,  тут  же,  на  леваді
дівчата  з  парубками  -  в  парі,  в  ладі  -
"шуму́ють",  "вороба́ють",  "просо  сіють"  -
якої  знають  і  якої  вміють  -
"ламають  вражі  мо́сти",  "гатять  пру́ди",
та  налітають  в  жарт,  як  "тури-люди".

[i](Дівчата  та  парубки  стають  супроти  у  два  ряди.  Співаючи,  ряди  то  наближаються,  то  віддаляються  один  від  одного.  Врешті  парубочий  ряд  згинається  в  коло,  "полонячи"  руками  дівочий  гурт.  Дівчата  "лякаються",  кидаються  врозтіч.  Парубки  -"тури"  поволі  випускають  їх  з  кола,  "замикаючи"  в  середині  облюбовану  дівчину."Бранка"  намагається  втекти,  вирватися  "на  волю"  -  та  даремно…)[/i]

[b]Багатоголосся  великодньої  перебранки:[/b]

[i]-  Наїхали  тури-люди,  матко  наша!
Наїхали  тури-люди,  чи  ти  наша!

-  Чого  ж  вони  наїхали,  -  я  ще  ваша  …

-  Чи  підеш  ти  за  турина,  матко  наша!
-  Ой  чи  старий,  чи  молодий?  Я  ще  ваша  …

-  Старесенький,  сивесенький,  матко  наша!
-  Я  сторожу,  та  й  не  можу.  Я  ще  ваша  …

-  Молоденький,  гарнесенький,  матко  наша!
-  Я  -  по  рожу,  тепер  можу.  Я  -  не  ваша  …[/i]

[i](Дівчина  -  "бранка"  обирає  собі  "турина"  з  кола,  дарує  йому  квітку  "на  викуп".  "Ланцюг"  рук  відкривається  -  і  пара  покидає  коло).[/i]

-  А  нумо,  гуртом  до  Гнилої  Липи!

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:
[/b]
-  Смішки  та  співи  …  Мелодійні  скрипи  -
до  серця  –  серце  …  руки  -  до  руки  -
то  хлопці  влаштували  "гойданки"  …

Бо  кажуть  люди:  в  гойданці  –  спасення  …

Отож,  на  свято  світле  -  Воскресення  -
від  злого  духа,  хворості,  біди
ми  гойдалку  сплели  біля  води.

[b]Парубоче  багатоголосся:[/b]

-  Гой-да,  гой-да  -
висить  Юда!

[b]Дівоче  багатоголосся[/b]:

-  Гой-да-да,  гой-да-да  -
а  нам  горе  -  не  біда!

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:
[/b]
-  На  дуду  дме  музика  -  гей,  гуляночка!
В  таночку  личко  миє  "подоляночка",
а  поруч  неї  плава  "білодан"  -
Остап,  Івась,  Микитка,  чи  Богдан  …

І  мліють  груди  -  хто?..  по  кім  зітхає?..
Там  видно  буде  -  хто  кого  кохає  -
чия  голівка  змаяна  в  барвінку,
і  чий  качурик  в  гороховім  вінку  …

[i](дівчата  "плетуть"  коло  хороводу,  підіймаючи  руки  вгору,  а  "качурик"  в  "гороховім"  вінку  проходить  між  руками,  наче  крізь  ворота)
[/i]
[b]Дівоче  багатоголосся  хороводу[/b]  [i](у  співі)[/i]:

[i]-  Ой  не  ходи,  качуроньку,  в  горохо́вім  ві́нку,
вибирай  си,  качуроньку,  щонайкращу  дівку.

-  Не  казала  мені  мати  кралі  вибирати,
а  казала  мені  мати  сиротоньку  взяти  …

-  Теши,  сину,  ясенину  -  буде  добре  клиння,
бери,  сину,  сиротину  -  буде  господиня  …

-  І  та  файна,  і  та  файна,  і  та  непогана,
межи  ними  Марусенька  -  як  намальова́на![/i]

[b]Голос  Пурпурової  Троянди  Втіхи:[/b]

-  …  Заходить  сонце  за  рогатим  тином,
прощається  надвечір  з  Рогатином,
а  місяць  з  високості  -  на  поріг,
заходить  в  гості,  наставляє  ріг  …

Курні  хати  втомились,  не  димлять.
Щось  димарі  про  зорі  гомонять.
Пихтить  від  жару  піч,  байки  скрегоче,
допіру  розговілась  -  вже  й  не  хоче!

Вляглися  зручно  спати  на  печі
миски  та  глеки,  "вуса"-рогачі  …
На  ганку  двері  хрипло  не  риплять  -
всебожа  згода  …  мир  …  і  благодать  …

Ані  шелесь  тобі,  ні  "кукуріку"  -
не  чути  ані  лайки,  ані  крику  …
Гульвіса-вітер  зважує  на  тин  …

…  Ба,  навіть  в  сні  сміється  Рогатин.

[i](В  повітрі  до  пізньої  ночі  у  супроводі  дівочого  та  парубочого  сміховиння  дзвенить  великодня  гагілка...  [b]голосом  Жінки  з  Лелечими  Крилами[/b]):

"Кроковеє  колесо,
кроковеє  колесо
на  гостинці  стояло,
много  дива  казало…"[/i]

(За  виданням  [b]"Епоха  В'янучих  Троянд"[/b]  (драма).  -  Львів:Сполом,2014)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747034
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 21.08.2017

Ірина Вовк. "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" (драма) . Дія І (початок)

Шановні  читачі  Клубу  Поезії,  хочу  познайомити  Вас  з  історичними  посестрами  Роксолани  -  Насті  Лісовської,  які  стали  в  Османській  імперії  султаншами.  Отож,  найважливіше  знати,  що  Роксолана  була  не  одна...  А  далі  читайте  драму  -  вона  багата  на  образи  та  символи  чужини.

[b]КРАЇНА  ГІНЕКЕЇВ
[/b]
[b][i](Квіткове  сновидіння  з  часів  Османської  імперії)
[/i][/b]
[b]ДРАМАТИЧНА  ФЕЄРІЯ  У  ІІ  ВІДМІНАХ[/b]


[b]З'ЯВИ  СНОВИДІНЬ  І  ГОЛОСИ  З  ГАРЕМНОГО  САДУ:[/b]

[b]Пурпурова  Троянда  Втіхи,  Роксолана-Місафір,  Рус-Хуррем,  дружина  Сулеймана  Пишного  -  у  хрещеному  мирі  Настя  Лісовська

Біла  Троянда  Щастя,  Гюль-Хуррем-хасекі,  дружина  Османа  ІІ  -  у  хрещеному  мирі  Настя  Повчанська,  наречена  гетьмана  Петра  Сагайдачного

Жовта  Троянда  Розлуки  -  у  хрещеному  мирі  Маруся  Богуславка,  героїня  ліричного  епосу  17  ст.

Жінка  в  Чорному,Невольнича  Душа  України  -  супроводжує  з'яви  квіткових  сновидінь,  дає  голос  сюжетним  ремаркам  

Жінка  з  Лелечими  Крилами,  Волелюбна  Душа  України  -  діє  мовою  знаків  у  сюжетних  ремарках,  а  голос  подає  на  противагу  Жінки  в  Чорному,  інколи  їх  голоси  зливаються

Русалка  -  з'ява  сновидіння,  діє  мовою  знаків  у  сюжетних  ремарках,  інколи  одягає  чужі  види  і  набуває  чужих  голосів

Ханум-назлі  -  стара  родичка  Османа  ІІ,  що  подає  голос  на  противагу  Гюль-Хуррем,  Білої  Троянди  Щастя

Гетьман  Петро  Сагайдачний  -  статечний  чоловік  у  погідному  віці,  спочатку  у  квіті  життя,  а  потім  в  тенетах  смерті

Сулейман  Пишний,  десятий  і  знаменний  султан  Османів,  знаменний  обширом  і  могуттю  своїх  володінь  і  любов'ю  до  дружини  Роксолани-Місафір

Голос  незримого  Мустафи,  первородного  сина  Сулеймана  Пишного,  престолонаслідника

Голос  Мудрого  Улєма

Голос  Кобзаря

Голос  Батька  Роксолани

Голос  Троянди  з  Фонтану  Сліз

Голос  Рожевої  Троянди  Мрії,  дружини  султана  Мустафи  ІІ

Багатоголосся  і  хори  Троянд  Гаремного  Саду,  козаків-невольників,  що  діють  у  з'явах  сновидінь  то  вольними  в  Ріднім  Краю,  то  бранцями  Чорного  Люду

Чорний  Люд[/b]
***



[i][b]"  -  Косо  ж  моя  дівочая,
за  кого  ти  заручена?

-  За  козаком  -  засватана,
за  турчином  -  потурчена..." [/b]
(З  пісні)[/i]

[b]ВІДМІНА  І[/b]

[b][i](У  царському  городі  Стамбулі  заходить  сонце.  В  мечеті  Ая-Софія  давно  відмовили  правовірні  останній  п'ятий  азан.  Затихло  все  довкола  …  притаїлося  …  спить  ?..  Люди,  рослини  …  навіть  каміння  -  приготувалися  до  дивовижної  таємниці  Ночі  та  її  солодких  Сновидінь.  У  солодких  Сновидіннях  Ночі  спочиває  і  Царський  Палац  Султана,  і  Гаремний  Сад  поруч  нього.
…  Від  старого  високого  муру,  що  сторожить  Гаремний  Сад,  мало-помалу  відокремлюються  дві  загадкові  постаті.  Це  -  Жінка  в  Чорному  і  Жінка  з  Лелечими  Крилами.  Наче  невпізнані  вартові,  вони  обходять  Гаремний  Сад,  пильно  вдивляючись  у  сонні  обличчя  Троянд-Бранок  Султана.  Котру  покроплять  водою  з  кришталевого  дзбану,  котрій  заспівають  колискову  її  рідною  мовою,  котру  приголублять  м'яким  пташиним  крилом  …)[/i]
[/b]
[b]Голос  Жінки  в  Чорному:[/b]

-  У  затінку  гаремної  стіни  ростуть  собі  …  
                                                                                   
[b]Голос  Жінки  з  Лелечими  Крилами[/b]
[i](підхоплює  голос  попередньої):[/i]

-  …  цвітуть  собі  вони  …

[b]Голос  Жінки  в  Чорному:[/b]

-  Ростуть  у  валунах  і  по  алеях  …

[b]Голос  Жінки  з  Лелечими  Крилами:
[/b]
-  Цвітуть  по  кулуарах,  в  гінекеях  -  …

[b]Двохголосся  Жінки  в  Чорному  та  Жінки  з  Лелечими  Крилами:

[/b]-  …  невольні  квіти  хтивого  султана  …

[b]Голос  Жінки  в  Чорному:[/b]

-  Котра,  як  мід  солодка…

[b]Голос  Жінки  з  Лелечими  Крилами:[/b]

-  …  друга  –  пряна  …

[b]Голос  Жінки  в  Чорному:
[/b]
-  …  котра  -  з  шипами  …

[b]Голос  Жінки  з  Лелечими  Крилами:
[/b]
-  …  а  котра  –  відкрита  …


[b]Голос  Жінки  в  Чорному:[/b]

-  …  котра  пожадна  і  несамовита  
жадає…  ні,  не  ласки,  тільки  крові  -  …

[b]Двохголосся  Жінки  в  Чорному  та  Жінки  з  Лелечими  Крилами:
[/b]
-  …  троянди  білі,  темно-пурпурові,
троянди  жовті,  кольору  розлуки  -  …

[b]Голос  Жінки  в  Чорному:[/b]

-  …  стоять  смутні,  заламуючи  руки…

[b]Голос  Жінки  з  Лелечими  Крилами:[/b]

-  …  і  моляться  до  сонця,  як  до  Бога…

[b]Двохголосся  Жінки  в  Чорному  та  Жінки  з  Лелечими  Крилами:[/b]

-  …  і  кожна  з  них  по-своєму  убога!

[b]Голос  Жінки  в  Чорному:[/b]

-  Бо  кожна  з  них  -  сама  в  коштовній  клітці,  
дарма,  що  та  в  чадрі,  а  та  -  в  намітці,  
та  їм  удвох  здригатися  від  трему  
при  таємничих  шорохах  гарему…

[b]Голос  Жінки  з  Лелечими  Крилами:[/b]

-  …  бо  кожна  з  них,  як  невигойна  рана
на  тілі  Мустафи,  чи  Сулеймана…

[b]Голос  Жінки  в  Чорному:[/b]

-  …  бо  кожна  з  них  до  пестощів  охоча…  

[b]Двохголосся  Жінки  в  Чорному  та  Жінки  з  Лелечими  Крилами:
[/b]
-  …  така  вже,  бачте,  доленька  жіноча!

[b]Голос  Жінки  в  Чорному:
[/b]
-  Та  не  на  те  їм  Доля  вроду  дала,
щоб  кожна  до  схід  сонця  опадала…

[b]Голос  Жінки  з  Лелечими  Крилами:[/b]

-  Та  не  на  те  земля  їх  породила,
щоб  ласка  Божа  ними  погордила…

[b]Голос  Жінки  в  Чорному:[/b]

-  Та  не  на  те  їх  виплекала  мати,
щоби  по  них  і  рясту  не  топтати…

[b]Голос  Жінки  з  Лелечими  Крилами:
[/b]
-  Топчу,  топчу  ряст…  ряст…
Бог  здоров'я  дасть…  дасть…
Дай,  Біг,  діждати  -
і  на  той  рік  топтати!

[b]Голос  Жінки  в  Чорному:[/b]

-  …  Заходить  сонце  в  городі  Стамбулі.
Заснув  гарем.  Троянди  теж  -  поснулі.
Із  моря  місяць  стишено  виходить  -
одна  троянда  голову  підводить  …

[b]Голос  Троянди  Пурпурової[/b]
[i](яка  згодом  назоветься  більш  окреслено)
[/i]
[i]-  В  Рогатині  на  зарінку
там  татари  вкрали  дівку.

Вкрали  дівку  молоденьку  -
карооку,  чорнявеньку  *1.

Повезли  ї'  в  Туреччину,
султанові  до  гарему.

У  Стамбулі  люди  злії,
а  в  Настусі  серце  мліє.

Там  Настуся  руки  зносить,
у  султана  смерті  просить.

Не  плач,  дівча,  -  це  негоже!  -
султан  тобі  допоможе  …

"Ой  султане,  султаноньку,
пожалій  мя  молоденьку  …"

У  султана  буде  жінка
з  Рогатина  -  українка!"  [/i]*2

[b]Голос  Жінки  в  Чорному:[/b]

-  Цвіт  України  в  затінку  осман.
Султанша  Росса,  перша  з  роксолан.
На  ложі  царськім  випестить  гарем
"Троянду  Втіхи",  пишну  "Рус-Хуррем".  *3
"Хуррем-султан"  -  від  Пешту  аж  до  Нілу  …

[b]Голос  Жінки  з  Лелечими  Крилами:[/b]

-  А  що  з  собою  забереш  в  могилу?
(Життя  біжить  …  Піастри  *4  з  бодні  -  теж)…

[b]Голос  Жінки  в  Чорному:
[/b]
-  Пуста  казна  у  "Замку  на  Сім  веж"  *5.
Розбрат  і  смута  в  череві  осман.
Помре  у  стін  Сиготу  Сулейман  *6.
Чужої  віри  вітроногий  птах  -
твоя  єдина  доня  Мигр-у-Маг  *7,
що  в  клітку  упіймав  Рустем-паша  *8,
(слов'янське  сім'я  …  продана  душа  …)

[b]Голос  Жінки  з  Лелечими  Крилами:[/b]

-  Розплати  меч  зависне,  наче  грім,
в  палатах  сяде  п'яний  син  Селім  *9  -
і  світ  чужий  зиркне  на  тебе  скоса  …

[b]Голос  Жінки  в  Чорному:
[/b]
-  мовляв,  була  в  султана  жінка-росса  …

[b]Двохголосся  Жінки  в  Чорному  та  Жінки  з  Лелечими  Крилами:
[/b]
-  лукава  жінка  з  племенів  гяурів!..  *10

[b]Голос  Жінки  в  Чорному:[/b]

-  Троянди  в'януть,  сохнуть  серед  мурів.
Лиш  хвиля  тіло  каменю  лоскоче,
і  може  щось  сказати  -  і  не  хоче.

[i](Постаті  Жінок  несподівано  тануть  у  місячному  рельєфі  Гаремного  Саду).  
[/i]


ПРИМІТКИ
1  Маєм  приклад  фольклорної  інтерпретації  портрету  "Роксолани"  –  Насті  Лісовської.  У  літературних  джерелах  і  художніх  творах,  зокрема,  О.Назарука  і  П.Загребельного,  Настя  вимальовується  світловолосою  з  голубими  очима.  

2  «  Думу  про  Роксолану»  записала  Любов  Клопотовська,  солістка  Івано-Франківської  філармонії.

3  Росса,  Роксолана,  Рус-Хуррем,  Хуррем-султан  –  українська  бранка,  попівна  з  горішньо-дністрянського  Поділля,  а  саме  з  Рогатина,  турецька  цариця,  дружина  султана  Сулеймана  Пишного  (р.с.  1520-1566),  +  1558.  "Рус-Хуррем"  –  турецьке  сполучення  двох  імен  "русинка  –  Хуррем".  "Хуррем",  себто  "радісна",  "Радісна  султанша".

4  Піастри  –  назва  грошей  у  тогочасній  турецькій  державі.

5  Замок  "Йеді-куле"  в  околицях  Царгорода,  де  містилася  султанська  скарбниця.
 "Замок  на  Сім  веж"  перебудований  у  1457  р.  Мехеммедом  ІІ  .  Завойовником  з  давньовізантійського  Пентапірґія.  А.Кримський  пише:  "І  великі-ж  чуда  оповідалися  за  той  славетний  замок!  Коли  з  семерох  веж  виключати  дві,  де  містився  арсенал  та  державний  архів,  то  кожна  инша  вежа  містила  в  собі  спеціяльний  сорт  скарбів:  у  І-ій  –  золоті  монети,  в  ІІ-ій  монети  срібні,  в  ІІІ-ій  ювелірні  речі,  в  IV-ій  цінне  старе  добро,  в  V-ій  старовинні  монети  й  антикварні  речі...  Всі  ті  монети  й  самоцвіти  стояли  в  великих  бочках,  чи  боднях".

6  5  вересня  1566  р.  під  Сиготом  у  віці  72-ох  років  помер  Сулейман  Пишний.

7  Мигр-у-Маг  –  "Місячне  Світло",  данина  зороастризму,  дуже  поширеному  на  Сході.

8  Великий  візир  Сулеймана,  Рустем-паша,  найвищий  урядовець  турецької  держави,  носій  турецької  печатки  (1544-1561),  слов'янин,  сербо-хорват  зроду,  зять  Роксолани,  лукавець  та  інтриган.

9  Селім  ІІ  Мест,  себто  "п'яний"  (р.с.  1566-1574),  лютий  деспот,  виродок-алкоголік.  Помер  з  надмірного  пияцтва  і  уживання  життя,  залишивши  10-еро  синів.

10  Ґяур  –  іновірець,  неправовірний,  (так  принизливо  називали  мусульмани  християн).


(За  виданням:  Ірина  Вовк.[b]"Епоха  В'янучих  троянд"[/b]  (драма).  -  Львів:Сполом,2014)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746906
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 20.08.2017

Ірина Вовк. «СВЯТА МОКРИНА ОСІНЬ ПРИНОСИТЬ» (обрядовий календар осінніх свят)

[b]ПЕТРА  І  ПАВЛА  (12  липня  за  н.  ст.)
[/b]
"Святий  Петро  за  плугом  ходить,
Святий  Павло  волоньки  водить,
А  сам  Господь-Бог  пшеничку  сіє,
А  святий  Ілля  заволочує".

До  свята  Петра  й  Павла  готувалися  колись  в  Україні  як  до  початку  жнив,  звідси  і  пішло  народне  повір'я,  що  справа  святих  «побратимів»  -  жито  зажинати.  Білили  хати,  оздоблювали  рушниками  стіни,  вбирали  подвір'я.
Ранком,  звичайно,  всі  йшли  до  церкви.  Дівчата  вбирали  свої  голови  вінками.
Вертаючи  з  церкви,  люди  розговлялися  мандриками.  Мандрики  -  це  плесканки,  печені  з  пшеничного  тіста,  яєць  і  сиру,  або  всілякою  начинкою.  Сама  назва  походить  ніби  від  того,  що  мандруючи  світом,  Петро  з  Павлом  живилися  «мандриками»,  наповняючи  їх  «чим  Бог  послав».
У  цей  день  зозуля  перестає  кувати.  Селяни  кажуть,  що  вона  мандриками  подавилася,  бо  ж  украла  у  святого  Петра  одну  мандрику  та  й  за  це  її  Бог  скарав.

Мандруючи,  Бог  з  Петром  людей  парують:
«...  ідуть  вони  в  жнива  -  сонце  пече  їх,  а  жито  стоїть,  як  стіна.  Те  жито  дівка  жне  так,  що  й  голови  не  піднімить.
-Боже,  поможи  тобі,  дівко!
Підняла  голову,  подякувала  -  та  й  далі  жне.  Пішли  вони  на  другу  ниву,  а  там  під  копою  в  холодку  дівка  спить,  аж  хропе.  Подивилися  на  неї  -  та  й  далі...  На  стежці  стоїть  одпряжений,  а  під  возом  спить  парубок  -  нап'яв  собі  холодок  з  ковдри  та  й  спить.
Хотів  святий  ціпком  оперізати,  а  Бог  каже:
-Не  займай,  Петре,  ходім!
...  Зайшли  в  пшеницю  -  як  ліс  пшениця  стоїть:  парубок  жне  її,  пече  його  сонце,  а  він,  знай,  жне.
-Боже,  поможи  тобі,  хлопче!
Підняв  голову,  подякував  —  та  й  далі  жне.  Петро  й  каже  до  Бога:
-Спаруй,  Боже,  цього  парубка  та  оту  дівчину,  що  жито  жне.  І  тих  ледацюг  спаруй...
А  Бог  на  теє:
-Старий  ти,  Петре.  Не  тямиш,  що  кажеш.  Як  тих  ледацюг  спарувати,  то  вони  й  з  голоду  помруть.
Так  воно  буває  в  світі:  як  чоловік  роботяга,  то  жінка  ледащо;  а  як  жінка  моторна,  то  чоловік  вайло».
(За  Олексою  Воропаєм  «Звичаї  нашого  народу»)

[b]МОКРИНИ  (1  серпня  за  н.  ст.)[/b]

«Свята  Мокрина  осінь  приносить!»
Останній  день  літа:  яка  погода  на  Мокрини,  така  й  буде  осінь.

«Як  на  Мокрини  дощ  -  то  оріхи  вимокають,
а  як  сухо  -  то  бджоли  повилітають».

[b]ПРОРОКА  ІЛЛІ  (2  серпня  за  н.  ст.)[/b]

За  народною  міфологією  Ілля  є  наступником  громовержця  Перуна:
«Грім  гримить,  то  Ілля  по  небесному  мосту  в  огненній  колісниці  йде»
«До  Іллі  хмари  ходять  за  вітром,  а  після  Іллі  -  проти  вітру».

Народна  легенда  роз'яснює:  коли  біси  повстали  проти  Бога,  то  Бог  наказав  Іллі  прогнати  нечисть.  З  того  часу  ганяється  Ілля  за  бісами  і  пускає  в  них  огненні  стріли-громи  і  блискавки.
А  між  тим  пророк  Ілля  засіває  озимину:
-  Сій,  Ілля,  озимий  засів!

«Ходить  Ілля  на  Василя,
Носить  нугу  житяную,
Куди  махне  -  житом  пахне...»

...  І  збирає  ярину,  аби  випекли  з  неї  хліб  насущний:
«На  Іллі  новий  хліб  на  столі!»


[b]ПАЛІЯ  -  «ПАЛИКОПИ»  (9  серпня  за  н.  ст.)[/b]

«...Вже  наш  Палій  за  копою  сів!»

У  цей  день  селяни  моляться  святому  Пантелеймону  і  перед  його  образом  свічку  ставлять.  Існує  повір'я,  що  хто  не  шанує  Палія,  тому  він  «копи  палить».  
Так  і  пристало  до  святого  прізвисько  «Паликопи».


[b]МАКОВЕЯ  –  І  «СПАСА  НА  ВОДІ»  (14  серпня  за  н.  ст.)
[/b]
У  старі  часи  сходилися  в  цей  день  хрещені  до  річки  -  святити  воду.  Хворі  на  пропасницю  купалися  в  річці,  бо  на  Маковея  -  вода  цілюща.
Пізніше,  святити  воду  несли  до  церкви,  а  при  воді  квіти  ще  й  мак.  Весною  мак  розсівали  на  городі,  а  сухі  квіти  на  Благовіщення  дівчата  вплітали  у  коси,  щоб  «волосся  з  голови  не  випадало».
На  Маковея  ласували  «шуліками»:  пекли  коржі,  ламали  на  дрібні  шматочки  в  макітру  і  заливали  медовою  ситою  та  розтертим  маком.
«Маковея»  за  те,  що  зцілює  водою  називають  «Мокрим  Спасом».  У  народі  знають,  що  «Маковей»  -  знахар,  зцілює  не  тільки  водою,  а  й  маком-відюком»:  дівки-чарівниці  освятять  «відюк»,  обсиплють  ним  хату,  -  і  всі  вроки  та  хитрощі  відьми  пропадуть  безслідно.

«Мокрий  Спас  -  маку  й  меду  припас.
Маковій  від  злих  духів  спас!»

[b]ІІ  СПАСА  -  «ЯБЛУНЕВОГО»  (19  серпня  за  н.  ст.)
[/b]
У  день  Преображення  Господнього,  або  Спаса,  до  церкви  несуть  яблука,  груші,  мед  і  обжинкові  вінки,  а  ще  жмут  колосся,  що  імітує  «Цапову  бороду».  Хрещений  люд  позичив  її  у  міфічної  тварини,  що  живе  на  ниві  і  ховається  в  Дідуху,  а  натомість  наділив  нею  достойного  Спаса.
Тому  на  запитання:
-  Ой  чия  ж  то  борода
чорним  шовком  увита,
сріблом-золотом  улита?  -
правовірні  відповідали:

-Дідухова...  обжинкова,
а  окраса  —
то  від  Спаса!

У  давнину  до  Спаса  не  ласували  садовиною,  бо  то  -  гріх,  чекали  на  свято,  два  тижні  постили...
Вернувши  з  церкви,  родина,  звичайно,  врочисто  сідала  за  стіл  і  розговлялася:  споживали  яблука  з  медом  і  запивали  виноградним  або  яблуневим  вином  -  «щоб  садовина  родила».
На  Спаса  родина,  зібрана  за  святковим  столом,  згадувала  померлих:  так  ось  чому  у  Спаса  окраса  із  «чорного  шовку»  бо  це  «страсний»  Спас!  За  народною  міфологією  -  це  останній  перед  Різдвом  вихід  померлих  на  світ  -  на  Страсний  Четвер,  на  Зелені  Свята  і  на  Спаса.
«Страсного»  Спаса  за  його  піклування  про  садовину  називали  «яблучним».  З  часу,  коли  обтрусять  яблука  з  садів,  чекали  перших  приморозків:
«Страсний  Спас  -  яблука  освятив».
Від  Спаса  починали  копати  бараболю:  розкладали  вогнище,  пекли  картоплю  і  гріли  руки  -  «щоб  не  мерзли  зимою».  
Кажуть  у  нас:  «Прийшов  другий  Спас,
держи  вже  й  рукавиці  про  запас,
починай  копати  бараболю,
а  яблука  й  грушки  ласуй  вволю!»


[b]І  «ПЕРША  ПРЕЧИСТА»  (28  серпня  за  н.  ст.)
[/b]
«Перша  Пречиста»  -  свято  Успіння  Пресвятої  Богородиці.  На  «Першу  Пречисту»  дівчата  визбирають  «за  Спасом»  садовину:

«Пречиста  по  груші  ходила,
Пречиста  мішок  загубила,
А  Спас  йшов  -мішок  знайшов».
-  Спасику,  батьку,  
Віддай  мій  мішочок,
Не  буду  ходити  у  твій  садочок.

Лище  досівають  «за  Іллею»  озимину,  а  після  свята  звільняються  від  роботи  на  полі.  Господарі,  що  мають  відданиць  і  парубків,  готуються  до  весілля:
-  Прийшла  Перша  Пречиста  -  стає  дівка  речиста!  

…«Перша  Пречиста  жито  посіває...».

[b]ІІІ  «КОНОПЛЯНИЙ  або  ПОЛОТНЯНИЙ  або  ГОРІХОВИЙ»  СПАС  
(29  серпня  за  н.ст.)[/b]

«Третього  Спаса»  в  українській  народній  традиції  святкують  на  честь  ікони  «Нерукотворного  образу  Христа-Спаса»,  або  як  в  народі  кажуть  «Спаса  на  полотні».
На  «Третього  Спаса»  справляли  обряд  «Обжинкового  весілля»  -  завершували  обжинки,  несли  додому  обжинкового  Дідуха,  пекли  короваї  з  нового  врожаю,  сіяли  озимину  та  збирали  горіхи.  

«Конопляний»  Спас  -  хліба  припас.
Ткати  полотно  благословив.  
Гриби,  ягоди,  зіллячко  освятив,  
То  свято  Богородиці  і  всіх  див.

[b]«ГОЛОВОСІКА»  (11  вересня  за  н.  ст.)
[/b]
Свято  Всічення  Голови  святого  Пророка  Предтечі  й  Хрестителя  Господнього  Івана,  або,  кажуть  у  народі,  Головосіка.
У  цей  день  не  варять  борщу  і  це  єдиний  раз  протягом  цілого  року,  -  коли  гріх  їсти  борщ.  Віруючі  люди  на  «Головосіку»  не  беруть  у  руки  ніж,  навіть  хліб  ламають  руками.  Ані  рубають  сокирою,  ані  пиляють  пилою...


[b]«СЕМЕНА»  -  (14  вересня  за  н.  ст.)[/b]

Свято  Преподобного  Симеона  Стовпника  і  матері  його  Марфи  -  в  народі  «Семена».
Від  «Семена»  стара  Україна  прилаштовувала  у  хатах  свої  верстати  і  починала  ткати  полотно.  Бралися  до  роботи  усі  майстри:  столярі,  стельмахи,  бондарі...
В  ніч  проти  «Семена»  засвічував  древній  Київ  свічки  і  святкував  «Весілля  Свічки».  В  таку  ніч  збирали  останній  цвіт  зі  святоянівського  зілля.  

[b]«ДРУГА  ПРЕЧИСТА»  (21  вересня  за  н.  ст.)[/b]

Свято  Різдва  Пресвятої  Богородиці.  З  ним  пов'язані  усі  жіночі  надії  -  день  Рожениць,  коли  жінки,  в  яких  немає  дітей,  справляють  обід  і  годують  бідних  «щоб  молилися  Богородиці  за  її  діти».
В  цей  час  на  Україні,  звичайно,  йдуть  дощі,  а  тому  й  кажуть:

«Друга  Пречиста  дощем  поливає!»


[b]«ЗДВИЖЕННЯ»  (27  вересня  за  н.  ст.)[/b]

Свято  Воздвиження  Чесного  і  Животворного  Хреста  Господнього...
...  Наступають  холодні  дні  і  птахи  відлітають  до  вирію.  Вирій,  за  народною  уявою,  -  це  тепла  країна,  де  ніколи  не  буває  зими  і  де  живуть  тільки  птиці  і  гади:  птиці  в  долинах,  гади  -  на  горбах.
Першою  до  вирію  летить  зозуля,  бо  вона  є  ключницею:  «У  неї  золотий  ключ  від  тієї  країни».

«На  Здвиження  земля  движеться  ближче  до  зими».


[b]«СВЯТА  ПОКРОВА»  (14  жовтня  за  н.  ст.)
[/b]
Покровителька  Запорізької  Січі  -  Покрова  Пресвятої  Богородиці.  
Існує  переказ,  що  після  зруйнування  Січі,  козаки,  що  пішли  за  Дунай,  взяли  з  собою  і  образ  Запорозької  Покрови:  

«...  а  срібло-золото  на  три  части  паювали:
...  на  святую  Січовую  Покрову  давали  -
щоб  за  їх,  встаючи  і  лягаючи,
Милосердного  Бога  благали».

У  народі  Покрова  -  покровителька  відданиць,  а  тому  дівки  до  неї  молилися:
«Свята  Мати-Покровонько,  
покрий  мені  головоньку,
щоб  я  була  жіночкою,
щоб  жилось  мені  з  лихвою
та  із  муженьком  любеньким
і  з  дитятком  малесеньким...».

Господарі  примічали  погоду:  якщо  на  Покрову  вітер  віяв  з  півночі  -  на  холодну  зиму  і  великі  сніги,  а  як  з  півдня  -  на  теплу  й  сльотливу.  


[b]«ДМИТРА»  (8  листопада  за  н.  ст.)
[/b]
«У  святого  Дмитра  труба  із  срібла...
А  як  затрубив  ще  й  святий  Дмитро,
Тай  покрив  зимков  усі  гори  біло»...

З  уваги  на  недалекі  пилипівчані  запусти  сезон  сватання  завершується:  незасватані  дівки  вважають  рік  втраченим  і  з  цього  приводу  у  народі  жартують:  «До  Дмитра  -  дівка  хитра,  а  по  Дмитрі,  хоч  комин  витри».  На  що  кмітливі  лукавиці  відповідають:  
«До  Дмитра  була  м  хитра,  а  по  Дмитрищі  -  я  ще  хитріша!»

«А  Дмитро  зиму  у  гості  просить»!.

[b]«ТРЕТЯ  ПРЕЧИСТА»  -  ВВЕДЕННЯ  (4  грудня  за  н.ст.)  
[/b]
«Третя  Пречиста  йде  –  зиму  за  руку  веде».
Третя  Пречиста  розпочинає  народний  календар  Зими,  отож  про  неї  восени  згадувати  ще  рано,  проте  пам’ятати  треба,  адже  без  неї  перелік  Спасів  і  Пречистих  українського  народного  календаря  був  би  неповним.


***
Святий  [b]ПЕТРО  [/b]за  плугом  ходить
Святий[b]  ПАВЛО[/b]  волоньки  водить,
А  сам  Господь-Бог  пшеничку  сіє,
А  святий  [b]ІЛЛЯ  [/b]заволочує...
Сій,  Ілля,  озимий  засів!
(Бо  вже  [b]ПАЛІЙ[/b]  за  копою  засів).

[b]МОКРИЙ[/b]  Спас  -  маку  й  меду  припас,  
[b]МАКОВІЙ  [/b]-  від  злих  духів  спас.
[b]СТРАСНИЙ[/b]  Спас  -  яблука  освятив.

Прийшов  [b]ДРУГИЙ[/b]  Спас  –
держи  вже  й  рукавиці  про  запас,
починай  копати  бараболю,
а  яблучка  й  грушки  ласуй  вволю.

А  за  [b]ДРУГИМ[/b]  Спасом  —
та  й[b]  ПЕРША[/b]  Пречиста...  
Перша  Пречиста  -  дівка  речиста!

[b]ПРЕЧИСТА[/b]  по  груші  ходила,  
мішок  загубила,
а  [b]СПАС[/b]  ішов  –
мішок  знайшов):
-Спасику,  батьку,  
віддай  мій  мішочок,
не  буду  ходити  у  твій  садочок.

[b]КОНОПЛЯНИЙ[/b]  Спас  -  хліба  припас.
Ткати  полотно  благословив.  
Гриби,  ягоди,  зіллячко  освятив  –
То  свято  Богородиці  і  всіх  див:

[b]ПЕРША  Пречиста[/b]  жито  досіває,
[b]ДРУГА  Пречиста[/b]  дощем  поливає,
[b]ТРЕТЯ  Пречиста  [/b]снігом  покриває...

*  *  *  
       А  наш  [b]ВОЛОХ  [/b]сіно  косить...
...  а  [b]МОКРИНА[/b]  осінь  приносить...
...  а  [b]ДМИТРО  [/b]зиму  у  гості  просить...


[b]Старожитній  обряд  Обжинкового  «весілля»  відродила  і  рядила  -
Спасів  та  Пречистих  згадала,  їм  молитви  складала  -  
Ірина  Вовк
[/b]
[i]За  виданням:  Ірина  Вовк.[b]"За  нашим  звичаєм  Бога  величаєм:  Осінь"[/b].  -  Львів:  Сполом,  2015.

[i]*Обрядовий  календар  осінніх  свят  складений  за  Олексою  Воропаєм
[b]«Звичаї  нашого  народу»[/b].У  2  томах.  -  Мюнхен,1949.
[/i]

[b]"Пречисті  в  українському  народному  календарі"[/b]  -  радіо  "Воскресіння"
http://www.rr.lviv.ua/podcasts/prechysti-v-ukrajinskomu-narodnomu-kalendari/

[b]"Спаси  в  українському  народному  календарі"[/b]  -  радіо  "Воскресіння"
http://www.rr.lviv.ua/podcasts/spasy-v-ukrajinskomu-narodnomu-kalendari/

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746763
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 19.08.2017

Ірина Вовк. "ПРООБРАЗ ДЗВОНУ - КАЛАТАЛКА"

[b][i](для  звільнення  від  злих  духів)
[/i][/b]
…  І  днесь  заб’є  цілюще  джерело  –  
очистися,  утвердися,  о  муже!
Подужай  час  і  простір  цей  подужай.
На  тебе  схожих  досі  не  було.
Могутній  рух  вселяється  у  м’яз
не  руйнівною  –  злучною  жагою,
нутро  землі  наснажиться  тобою
над  [b]відстань[/b]  цю,
             над  [b]простір[/b]  цей,
                                                       над  [b]час[/b].
Живи!  Люби!  Будь  вірним  сином  Волі,
Дитям  Природи,  речником  Добра…
Так  після  смерчу  плісняви  й  сваволі
здоровий  плід  дається  на-гора.
 
[i](В  такт  звучання  калаталки    темрява  відступає.
Розвиднюється).
[/i]

[color="#ff0000"][b]УВАГА!Сьогодні,  на  Яблучного  Спаса,  у  Патріаршому  Соборі  в  Києві  о  20.00  граємо  виставу  про  Шептицьких  "У  прихистку  Божої  Ласки:  Мати  і  Син".  Вистава  благодійна.  Запрошуються  всі  бажаючі  (кияни).[/b][/color]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746761
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.08.2017

Ірина Вовк. БОГОРОДИЦЯ "НЕОПАЛИМА КУПИНА"

Усіх  поглине  ця  трясовина,
і  поростуть  на  куп’ях  очерети,
і  лиш  [b]Неопалима  Купина[/b]
тебе  опалить  виміром  четвертим.
І  там,  на  дні,  у  цій  трясовині,
де  морок,  твань  і  вічна  малярія,
душа  твоя  космічна  не  змаліє,
молись  [b]Неопалимій  Купині![/b]
Молись  не  за  зірки,  а  за  сузір’я,
земне  тяжіння  і  небесну  вись,
і  навіть  за  брудне  своє  ганчір’я,
за  гаддя  в  кублах  –  все  одно  молись.
Бо  ти  людина  в  цій  трясовині,
бо  у  вогні  твоє  нутро  солоне…

Ти  вір  [b]Неопалимій  Купині[/b],
не  погорить  вона  і  не  потоне!

[i](Зі  збірки  [b]"...І  все  ж  -  неопалима".[/b]  -  Львів:Логос,2001)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746611
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.08.2017

Ірина Вовк. МОЙСЕЙ:СКРИЖАЛІ "10 Заповідей"

Мойсею,  що  дадуть  твої  скрижалі  
сліпій,  глухій,  притупленій  юрбі  –  
прозріння  й  віру?  Ну,  а  далі,  далі…
Яку  могилу  вириють  тобі,
яку  вготують  пастку  чи  гадючник,
яку  пожежу  чи  трясовину,
яким  мечем  тобі  у  спину  влучать,
яку  заслугу  приймуть  за  вину,
якою  ложжю  осквернять  язи́ки,
яким  залізом  пам’ять  відсічуть,
які  помутять  чистокровні  ріки,
куди  вони  і  звідки  потечуть?..

Ото  ціна,  ото  страшна  офіра
тобі,  Мойсею,  за  твої  ж  слова!
Вдесяте,  всоте  похитнеться  віра,
 коли  бездумно  вродить  голова.

[i](Зі  збірки[b]  "...І  все  ж  -  неопалима".  [/b]-  Львів:Логос,2001)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746610
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.08.2017

Ірина Вовк. "На горі, на крутій, сивий Дух-Прометей…"

[b][i]  …На  горі,  на  крутій,  сивий  Дух-Прометей
освітив  наші  руки  і  помисли,
бо  у  вимірі  духа  -  Планета  Людей
найцінніша  у  божому  промислі.[/i][/b]

Заспів  до  двотомника[b]  "Сонцетони.Тон  Перший  -  Поетичний".[/b]  -  Львів:Сполом,2016.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746457
рубрика: Поезія, Поетичні афоризми
дата поступления 17.08.2017

Ірина Вовк. СКУЛЬПТУРНА ГРУПА «ЛАОКООН»

О,  задушене  слово,  
у  горлі  віків  та  епох,
ти  клекочеш  на  видиху,
  спрагле  пророчого  змісту.
Змій  чатує…  Готово!
Терновий  вінок  –  на  пролог.
Віщий  посох  –  на  дро́ва  –
 і  в  пащу  пекельно-огнисту.
О  задушене  слово,  
о,  що  ти  вершити  могло!
Ти  плекало  б  величне,
а  значить,  зникало  б  мізерне,
і  від  уст  твоїх  чистих
таке  би  життя  проросло,
до  любові  і  ліри
такі  би  посіялись  зерна…
Але  все  це  –  міраж.
Так  земля  утікає  з-під  ніг,
лиш  гадюча  слина,  
що  спиває  напружені  жили…  
ти  боровся,  як  міг,  
ти  приліг  на  брудний  оборіг,
та  на  слово  
п  р  о  р  о  к  а
у  тебе  не  стане  вже  сили.

[i](Зі  збірки  [b]"...І  все  ж  -  неопалима".[/b]  -  Львів:Логос,2001)
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746456
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.08.2017

Ірина Вовк. "Картина художника Яблонського "Розп'ятий Христос"

…  І  ти  опам’ятаєшся  колись
ще  пам’яттю  загубленого  русла,
коли  байдуже  і  безплідно  згусне
у  спориші  чиясь  убога  мисль,
і  з  відчаєм  загиблих  поколінь
ти  зранених  не  підведеш  колін,
ти  скованих  не  приховаєш  рук,
розп’ятих  рук  не  виказаний  рух.
Тебе  зігнуть,  зітнуть  і  розіпнуть,
і  безхребетним  зроблять,  без’язиким,  -  
іди…  Куди?!  З  таким  потворним  ликом
тобі  одна  вготована  лиш  путь:
вперед…  вперед  –  на  дальні  лісозвали,
вперед…  вперед  –  під  кулі  і  мечі.
Ти  віриш  у  духмяні  калачі,
допоки  тебе  блазнем  не  назвали.
Не  маєш  права  вірити.  Не  вір!
Жалоба  по  тобі  –  брудна  неслава.
Ти  не  людина,  ти  плазун,  ти  звір,
на  хліб  і  віру  звір  не  має  права.

…  І  ти  впадеш  чи  згинеш  на  хресті
під  небом  неосквернено  високим.
Його  блакитне  непідкупне  око
простить  тобі  знівечені  путі.
Простить  тобі  непам’ять  і  неславу,
і  на  твоїм  знекровленім  плечі
оплаче  небо  жалібну  оправу
і  покладе  духмяні  калачі.

[i](З  першої  збірки  «Дзеркала».  –  Львів:Каменяр,1991)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746322
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.08.2017

Ірина Вовк. "ЗНАЙТИ ПОТРІБНЕ СЛОВО…"

Знайти  потрібне  слово
так  само  важко,
як  настроїти  інструмент  –
щоб  жодної  фальшивої  ноти.

Зате,  коли  воно  знайдене,
звучить  сповідь
гармонії  чи  дисгармонії  –
тонко,  глибо́ко  звучить!..

Маестро,  слухачам
зараз  не  до  вас.
У  кожного  своя  симфонія.

Я  –  для  липи  за  вікном  –  
нехай  слухає.
Колись  вона  шелестітиме  
казку
про  чорні  і  білі  клавіші.

[i]З  раннього.

(Увійшло  до  першої  збірки  «Дзеркала».  –  Львів:Каменяр,1991)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746321
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.08.2017

Ірина Вовк. "ВЕСІЛЬНА: ВИПІКАННЯ КОРОВАЮ"

[b][i]«Ой  колесцем,  сонечко,  колесцем,
Ой  сій,  мамо,  донечку  овесцем!..»[/b]
           (Співанки  коровайниць)
[/i]
Окраєць  щастя,  скибочку-цілушку,
Що  милостиво  потрапляє  в  руки,
Відкину  гордо  –  я  ж  бо  не  служебка!..
Собі  ж  залишу  солі  повну  жменю  -
Нехай  погіркне  те  солодке  щастя,
Нехай  печуть,  та  не  черствіють  рани  –
Бо  в  істинного  щастя  присмак  терну,
Зате  тоді  воно  вже  не  окраєць,
Не  скибочка,  а  пишна  паляниця  –
Її  я  вистраждала,  нею  причащуся:
Я  не  зарібниця,  я  в  Долі  –  Господиня!
[i]«…А  у  тії  печі  
        золотії  плечі,
       а  срібнії  крила,
                                                 щоб  нам  коровай  гнітила»…
 [/i]

З  раннього.

Увійшло  у  збірку  [b]"Обрані  Світлом".[/b]  -  Львів:Сполом,2013)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746164
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.08.2017

Ірина Вовк. На мотив "ЧОРНА Я СИ, ЧОРНА…"

[i](ремінісценція)[/i]

Чорна  я  си,  чорна,  любила  м  чорного…
Кину  лихо  в  жорна  –  а  що  мені  з  того…
Мелися,  мучко,  мелися,
А  ти,  бідо,  веселися,
А  ти  прихилися  до  личенька  мого.

Жорна  мої,  жорна  –  болить  ня  голова!
Чорна  я  си,  чорна  –  ні  жінка,  ні  вдова…
А  хто  ми  коси  зволочить,
Най  того  черва  підточить,
Най  ся  заморочить,
Як  сивая  сова…

Му́ко  моя,  му́ко  –  злая  розсаднице…
Милого  під  руку  веде  порадниця.
Най  ми  ся  уступить,  гей-гой,
Най  ми  ся  уступить,  щей-гой,
Най  ми  ся  уступить
З  путя  парадниця.

Вже  ж  та  парадни́ця,  як  тая  горлиця,
Веде,  як  годиться,  милого  до  вінця.
А  я  стою  невпокорна,
Кручу  собі  лихі  жорна…
Чорна  я  си,  чорна,
Як  тая  чо́рниця.

Чорна  я  си,  чорна,  як  тая  хмаронька…
Жорна  мої,  жорна  –  без  господаронька!
Лишенько,  сійся-родися!
А  ти  бідо,  веселися!
А  ти  прихилися  –  
Я  ж  твоя  паронька…

[i]Інтернет-ресурс:  Пісня  "Чорна  я  си,  чорна,  як  тота  чорниця"
[/i]
https://www.youtube.com/watch?v=efmH-8cdklw


[i]З  раннього.
[/i]
(Зі  збірки  інтимної  лірики[b]  «Самоцвіти  сокровення»[/b].  –  Львів:Логос,1997)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746163
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2017

Ірина Вовк. «…А НАШ ВОЛОХ СІНО КОСИТЬ» (Старожитній обряд обжинкового «весілля»)

[i]Сьогодні[b]  І  Спас  -  Маковій.[/b]  З  Першим  Спасом  в  Україну  приходили  жнива  і  народні  обряди,  пов'язані  з  ними.На  Маковея  в  Україні  святили  букети-маковійки  і  мед,  бо  це  і  Медовий  Спас,  і    Спас  на  Воді,  бо  ще  сьогодні  освячують  криниці  та  водойми.Пропоную  читачам  Клубу  Поезії  етнографічні  замальовки  староукраїнського  Обжинкового  весілля  і  ті  легенди  та  міфи,  що  його  супроводжували.[/i]

[b]З  АРХІВУ  ЛЬВІВСЬКОГО  РАДІО
[/b]
запис  у  студії  Львівського  радіо,  автор  сценарію  і  ведуча  Ірина  Вовк,
редакція  музичних  програм,  ред.  М.  Кінасевич*


[b][i]Сидить  Ведмідь  на  копі,  дивується  "бороді":

 -Ой  диво  мені  
Об  тій  бороді!
 
Ой  чия  ж  то  борода  красним  шовком  увита,
 Сріблом-злотом  улита?  

-Іванова  борода...[/i]
[/b]
Як  тільки  поверне  Велика  Ведмедиця  старого  Воза  у  свій  «зоряний  барліг»  -  
у  центральне  сузір'я  Пасіки,  де  смокче  у  сні  медову  лапу  її  Мала  донечка,  прокряче  над  Землею  небесний  Ворон  і  накаже  людям  [b]«завивати  бороду»  Цапу...[/b]
Як  тільки  промине  у  старожитньому  календарі  найдовший  день  року,  -  літне  сонцестояння  -  знай:  Купайло  Іван  вже  пильнує  перший  покіс,  клепає  косу  і  навчає  її  мелодії  косовиці:

[i]«Вийшли  в  поле  косарі
Косить  ранком  на  зорі...
Приспів:
Гей,  нуте  косарі,  
Бо  не  рано  почали,
 Хоч  не  рано  почали,  
Так  багато  утяли.

 До  обіда  покосили,
 Гострі  коси  потупили...
 Приспів.

По  обіді  спочивали,  
Гострі  коси  поклепали...  
Приспів.

Увечері  холодком
Йшли  додому  всі  рядком...
Приспів.

А  в  стоги  як  поскладаєм,  
То  добряче  погуляєм!
Приспів».[/i]

Так  приглядаючись  до  ранкового  і  вечірнього  Неба,  взиваючи  до  мерехтливих  богів  Зодіаку  [b](Ведмедиці,  Ворона,  Цапа  чи  Кози)[/b]  справляв  слов'янський  люд  магічний[b]  жнивний  обряд  -  свято  Овсяни  Великої:
[/b]
[i]«На  Овсяни-овсяниці
вийшли  жаги  в  поле  жниці».[/i]

Жали  жниці  зернисте  поле  і  низько  кланялися[b]  Годувальниці  Світу,  Землі  –  Берегині  та  богині  Ладі,[/b]  а  косарі  косили  соковиту  траву  і  вдячно  схиляли  голову  перед  єдиним  «трудовим  богом»  слов'янського  пантеону,  богу  землеробів  та  скотарів  –  Велесом.
[b][i]«Се  тобі,  о  Волосе,  боже  наш,  офіруєм  і  кланяємось,  що  беріг  нас  через  літо  у  здоров'ї  та  достатку,  та  рятував  від  вогню,  води,  мору  та  усіх  ворогів».
[/i][/b]
Пам'ятка  епохи  Велеса  -  [b]«Велес  книга»  [/b]розповідає:
[b][i]«Влесо  научив  землю  орати  прадідів...  і  зерно  сіяти...  і  збирати.  Так,  бо  шукали  тії  прадіди  огнищанами  стати  і  бути  землетрудичами».
 [/i][/b]
[b]Велес,  або  Волос,[/b]  жив  на  Світлому  Ранковому  Небі.  На  Україні  небо  називали  «Жаром».  А  Небо  бога  Вола  –  [b]«Волосожаром».[/b]  Бога  Жаркого,  Промінного  Неба  народна  уява  малювала  у  вигляді  вола,  чи  бика-тура,  тому  Волоса,  по-простому,  називали  Туром.
   У  космоміфології  древніх  слов'ян  Волосожар-Тур  був  богом  Ранкового  Неба  і,  водночас,  богом  Сонця.  В  період,  коли  слов'янський  світ  пізнав  сузір'я  Тельця,  себто  Тура,  у  цьому  сузір'ї  підіймалося  Сонце  Весняного  Рівнодення.  Сонце  сузір'я  Тельця-Волоса-Тура  на  той  час  (IV—III  тис.  до  Р.  X.)  вважалося  наймогутнішим  з  усіх  Зодіакальних  Сонць,  а  саме  сузір'я  Волосожару  -владикою  Зодіаку.
Найпочеснішим  іменем  старожитнього  Сонця  було  ім'я  «Яр-Тур»  -«Сонце-Бик»:

[b][i]«то  бо  сонце  наше,  що  світить  на  доми  наші,  -  вимальовує  «Велескнига»  свого  улюбленого  бога,  -  і  перед  його  лицем  блідне  лице  огнищ  домашніх...
І  речемо  йому  ім'я  огнебоже  і  йдемо  трудитися,  як  Влесо  велів  усякому  мужу,  що  чинен  є,  трудитися  на  хліб  свій».
[/i][/b]
На  честь  Сонячного  Бика  в  однойменному  сузір'ї  Зодіаку  справляли  наші  пращурі  свято  Овсяни  Малої:

[i]Як  на  Яра-бокогрія
Тур  овес  у  землю  риє...[/i]

       Неважко  здогадатися,  що  [b]на  Ярів  день[/b],  день  Яр-Тура,  приймала  Земля  разом  із  ласкою  весняного  Сонця  і  перше  зерно  -  посів  майбутнього  врожаю.
Отак  чекали  русичі  -  орачі  -  землетрудичі  на  свята  двох  Овсян:  перше  -весною,  а  друге  -  восени.  Одне  при  Плузі  та  Бороні,  друге  -  при  Косі  та  Серпі.  І  обидва  під  знаком  Неба  бога  Вола.
     Проте  давні  землетрудичі  помічали,  що  «Сонячний  Бик»  закликає  їх  на  поле,  а  «Місяцеріг»  та  «зоряна  «Ключниця»  завертають  назад  додому.  Ранкове  Небо  знаменує  початок  роботи,  а  Вечірнє  -  кінець...

[i]«А  вже  сонце  заходить,
А  місяченько  сходить.
Женці  вже  дожинають,
Стигле  жито  кінчають.
Котився  вінок  з  лану
Попід  самую  браму».
[/i]
У  народі  кажуть:  [b][i]«кінець  -  ділу  вінець».[/i]  [/b]Отож  ішли  женці  та  косарі  додому  не  з  порожніми  руками,  а  з  обжинковими  вінками  -  символами  Сонця,  а  у  співах  зверталися  вже  до  бога  Вечірнього  Неба  -  владики  Місяця:  «засвіти,  місяченьку  із  рога,  щоби  нам  була  видна  дорога...».

[i]«Ой  Місяцю,  місяченьку!
Освіти  нам  доріженьку,
жеби  ми  сьмо  не  зблудили,
вінойка  не  згубили.
Бо  наш  вінойко  красний,
мов  теє  сонце  ясне,
іще  вищий  від  плота,
іще  дорожчий  від  злота,
іще  вищий  від  горі,
ще  ясніший  від  зорі».[/i]

Владика  Місяць  мав  на  небі  побратима,  бога  Перуна,  що  керував  Блискавками  та  Громом,  усіма  вогнями  Темряви.
У  війні  за  корону  Неба  -  Зодіака,  сузір'я  Перуна-Стрільця  озброїлось  проти  Велеса-Тельця...

[i]«А  хто  ції  ключі  знайде  
той  собі  на  престол  зійде.
 А  Перунько  ключі  знайшов  –
та  й  собі  на  престол  зійшов».[/i]

Під  покровительством  Місяця  метнув  Перун-Стрілець  у  Волоса  вогненну  стрілу.

[i]«Зачорніла  Чорная  гора
Що  не  зродила  жито,  пшеницю,
Але  зродила  жемчужну  траву,
Жемчужну  траву,  золоту  росу...».

**  *
«А  ви,  косарі,  косіте,
 Коня  у  траві  знайдіте,  -
Чи  то  коня  вороного,  
Чи  молодця  молодого...»[/i].

***
[i]"Коню  ж  мій  сивий,
 будь  ми  щасливий.
 Поїдемо  ж  ми  у  чистеє  поле,
 В  чистеє  поле,  під  темний  лісочок
 За  Чорним  Туром,  за  грубим  звіром...

Та  як  надибав  Чорного  Тура,
 Чорного  Тура,  грубого  звіра:  
У  сніпок  Стріла  не  долітає,  
І  тугий  Лучок  не  достріляє,  
Ясна  шабелька  не  дорубає,  
Та  й  сивий  коник  із  ніг  спадає.

Гордий  молодець  зі  страху  вмліває,
 А  Чорний  Турець  до  него  промовляє:
Гордий  молодче,  не  бійся  мене!
 Не  бійся  мене,  заб'єш  ти  мене,
Поїдеш  ж  ти  в  неділю  раненько,
 Тогди  ж  ти  мене  та  постріляєш,
 Яснов  шабельков  та  й  порубаєш,
 А  за  славоньку  Панну  дістанеш»!
[/i]
Поцілить  Стріла  Перуна  у  Чорного  Тура  -  і  поєдинок  завершиться  Зливою  на  щастя,  на  статок  та  плодючість  Землі:  

[i]«Ой,  дощику-поливайчику,  поливай,  поливай,
 та  нашої  сторононьки  не  минай,  не  минай.
 Скриплять  наші  воріточка  на  мороз,  на  мороз.  
Горять  наші  білі  личка:буде  дощ,  буде  дощ.

-  Чи  не  вийшла  темна  хмара  з-за  темного  лісу?
-  Ой  не  вийшла  темна  хмара  з-за  темного  лісу,
тільки  вислала  дрібен  дощику  та  й  буйного  вітру.

Повійте  вітри,  по  чистому  полю  Рано,  рано!
Несіте  вісті  пану-господарю,
 що  його  жниці  жито  пожали,  
жито  пожали,  у  копи  склали.

Ой  часті,  часті  на  небі  зорі,
 а  ще  частіші  на  полі  копи.  
Широкий,  високий  на  небі  місяць,
 ой  ширші,  вищі  на  тону  скирти».[/i]

Щойно  зійде  Перун  на  небесний  престол  у  володіннях  Місяця-князя,  як  Велес  загубить  корону  «бога  Сонця»  і  тікатиме  з  Неба  на  Землю,  гнаний  Блискавкою  та  Громом.

«У  нас  нині  війна  була:
усі  поля  звоювали
і  все  жито  у  полі  зжали
в  полі  зжали  та  в  копи  зібрали...».

У  народі  подейкують,  що,  втікаючи,  хитрий  та  спритний  Велес  поцупив  з  Неба  для  жителів  Землі  зелену  траву,  зерно  та  худібку,  а  ще  вогонь  для  їхніх  осель.  Тому  то  вдячний  слов'янський  світ  щоранку  благав  доброго  бога:

[b][i]«Молимо  Влеса  -  отця  нашого,
хай  потягне  в  небі  ко  многості
суражів»  -    себто  зелених  трав  та  їстивних  зел.
[/i][/b]
Благав  -  хоч  і  знав,  що  прирікає  Велеса  на  трагічну  кончину.  За  свою  прихильність  до  людей  поплатиться  Велес  власним  добробутом  та  безпекою.  Блискавка  Перуна  зажене  його  під  Землю,  а  день  Овсяни  Великої  стане  [b]прощальним  «Велес-днем»[/b].
[i]«Як  ішов  бог  дорогою,
а  за  ним  господар  іде,
в  руках  шапочку  смиче,
до  себе  бога  кличе:

-  Та  ж  до  мене,  боже,  до  мене,
 та  з  густими  снопами,
та  з  частими  копами.
 У  мене  точки  великі,  
переплетини  високі,
 є  де  снопи  ставити,
 є  де  скирти  класти...».[/i]

Магічним  закляттям  перетворить  Перун  Велеса  [b]на  Змія[/b].  Зате  верткий  Змій  заховає  під  Землею  від  всюдисущого  ока  Перуна  безцінний  скарб  -  живородну  Писанку.  Писанка  дісталася  богові  в  обмін  на  жону  Громовержця  -  Веселку,  яку  Велес  завбачливо  теж  потягнув  за  собою...

«Що  то  в  полі  шумить-гримить?
Веселий  посол  іде,
веселі  вісті  несе
для  славного  для  господаря…».

…Що  в  тій  [b]Писанці[/b]  зелена  трава,  наче  парость  нового  життя,  і  приплід  худібки,  і  зерно  майбутнього  врожаю:  
[i]є  де  богові  сидіти,
 своє  добро  глядіти:
 перше  -  житнє,
 друге  -  яре,
 а  третє  -  пшеничне![/i]
Тут,  у  підземному  Сході  терпеливо  чекатиме  [b]Велес-Змій[/b]  на  весну,  а  тоді  покине  він  царство  Темряви,  вийде  на  білий  Світ  -  і  винесе  людям  коштовну  Писанку.  А  то  ще  по  добрій  волі  перетвориться  собі  на  Вола  і  покірно  волочитиме  Плуга  і  ритиме  Рогом  весняну  Землю.  Тоді  люди  навздогін  йому  скажуть:
[b]«не  зламай  ріг
об  весняний  пиріг»...
[/b]
А  поки  що,  погляньмо  на  поле:

[b][i]«А  наш  Волох  сіно  косить,
а  Волошка  їсти  носить:
ой  дай,  Боже,  докосити,
 щоб  їсти  не  носити».[/i][/b]

*  *  *
[b][i]«Ой  не  коси,  бузьку,  сіна,  
бо  росиця  по  коліна...
 нехай  тая  чайка  косить,  
що  великий  дзьобик  носить».[/i][/b]

[b]Жнивує  Волох,[/b]  витирає  піт  з  чола  і  дослухає,  як  то  «Ворон  скрекоче,  коли  їсти  захоче»,  полуднує  з  ним  у  серпневу  спеку,  дорікає  небесному  «Жарові»  і  прикликає  до  себе  перунові  «горобині  ночі  з  дощами  громавими  та  буревіями  жвавими»  -  такими,  що  і  птахам  спати  не  дають:

-...а  наша  журавка  малейка
піймала  того  горобейка,  вечерю  варила
у  бога  просила:

-Пошли,  боже,  Веселку  
од  полудня  до  вечерку  
на  веселу  на  справоньку,  
тобі,  боже,  на  славоньку.

*  *  *
Запрягаймо  воли,
їдьмо  до  діброви
 сосну  витинати,
 копу  підпирати.

Там  зозулька  кує,
копойки  рахує  -не  злічить!
Гей,  милий  боже,
 хто  їй  допоможе?  Не  злічить!

А  в  лісі  ожиночки,
 а  у  нас  обжиночки,
 обжали-сьмо  зараня  —
 заріжте  нам  барана!

А  баран  рогатий  –
 а  наш  пан  багатий...

Дожинаючи  ниву,  женці,  надоумлені  Волохом,  залишали  на  полі  охапку  стебел  з  колосками  -[b]«Цапові  на  бороду!»[/b]
Бо  за  повір'ям,  той  [b]Цап  (чи  то  Баран,  а  чи  Коза)[/b]  -  не  що  інше,  як  душа  ниви,  котру  переслідують  завзяті  женці,  а  вона  втікає  від  них,  шукаючи  останнього  притулку.

«Ой  чиє  ж  то  Козеня,
що  задрало  хвостеня,
по  полю  біжить,
аж  земля  дрижить».

Отож,  первісно,  в  епоху  старожитності  [b]«завивали  бороду»  Цапові[/b],  щоб  і  на  той  рік  вродила  нива,  щоб  не  перевівся  на  ній  польовий  дух:  виплітали  з  колосся  китицю,  прикрашали  її  квітами,  та  пригинали  низько  до  землі.  Траву  навколо  «бороди»  пололи.  А  саму  «бороду»  виминали  і  зерном  з  неї  трусили  по  ниві.

«Бороду  пололи,  ручки  покололи  –
потрясіте  мучки  на  колені  ручки».

До  Цапиної  «бороди»  промовляли:  

-  Роди,  Боже,  на  всякого  долю,  
лише  не  роди  у  житі  куколю!

Парубки  пролазили  через  ту  [b]«бороду»,[/b]  аби  бути  багатими,  а  молодиці  ворожили  «при  бороді»  на  врожай,  кидаючи  назад  себе  серпа:  як  серп  падаючи,  вдариться  гострим  кінцем  -  поведеться  зерно  у  господі,  а  як  тупим,  або  держаком,  то  тоді  прощайся  з  Цапом.
Любили  древні  слов'яни  цю  божу  тварину,  оточували  її  священними  ритуалами,  а  [b]Цапові  роги  [/b]вважали  символом  святості.  Себе  ж  наші  предки  називали  «пастушим»  народом,  позаяк  кожен  огнищанин  тримав  у  своєму  дворі  цапа,  барана  чи  козу.  А  в  кожній  господі  «у  божому»  куті  через  зиму  спочивав  останній  вижатий  сніп  жита,  де  покоївся  [b]Дух  польового  Діда  -  Дідух.
[/b]
«А  в  снопі  у  Дідуху
спить  Коза  у  кожуху»  -

передавали  з  уст  в  уста,  з  покоління  в  покоління,  від  старого  до  малого  таємничу  легенду  про  те,  що  священна  Коза  вигодувала  грізного  бога  [b]Вечірнього  Неба  -  Перуна[/b],  від  якого  нібито  походять  скіфи.
Перун  -  Вогонь  Темряви  неодмінно  супроводжував  [b]Місяця[/b]  -  верховного  Світила,  Предка  Духа  українського  народу.  Отож,  [b]житній  Дідух[/b]  став  постійним  атрибутом  Місяця.
Народна  уява  поєднала  Місяця  з  Дідухом  за  ознакою  «козиного  рога»...  Погляньте:  на  покуті  -  «Дідух»,  а  Дідуха  випинається  Козиний  Ріг,  а  з  Рога  Кози  піднімається  Місяцеріг.
До  речі,  пригляньмося  до  серпа,  без  якого  і  жнець  -  не  жнець  (а  хай  йому  грець!),  то  ж  справжнісінький  Місяць-Молодик,  що  зійшов  з  Неба,  аби  і  Дідові  Онуки  «пізнали  тої  науки»:

«А  ми  жито  ізжали,
щоб  на  той  рік  діждали:
скільки  на  небі  зірочок,
стільки  на  полі  копичок».

Онуки  [b]«Духа  Діда»[/b]  пам'ятали  з  якого  вони  племені-роду.  Українці  з  давніх  давен  світили  свічу  [b]проти  Місяця[/b]:  «Це  -  предок  Дідух,  а  зірки  -  то  рідня  його»,«Онде  Цап  на  полі  басує  з  цапенятами».
Онде...  он...  ген  -  там,  на  окраїні  поля  збиралася  купно  вся  [b]Дідухова  родина[/b],  парувалися  [b]Цап  з  Козою[/b].  Женці  ставили  біля  «бороди»  [b]сніп[/b]  -  осталець  і  поминали  предків  окрайцем  хліба,  дрібкою  солі  і  ковтком  води:

«Оце  тобі  «борода»  -
хліб,  сіль  і  вода!»

*  *  *

-  Ой  чия  ж  то  борода
 мочулами  увита,  
а  смолою  улита?..

 Василева  борода!

Україна  поминала  свого    [b]Божого    Пращура[/b]    на  ім'я  [b]Василь.[/b]  Україна  вимовляла  звучні  імена  священного  пантеону:  [b]Купайло...  Іван,  а  Місяць...  Василь,  [/b]значить  «Той,  що  найвище!»,«Той,  що  в  силі!».
Україна  величала  свого  Бога  [b]«Ясен  Княжичем»[/b]  і  вінчала  жнивним  вінцем  його  з[b]  Княгинею  -  Ясною  Зорею[/b].  Україна,  осяяна  шлюбною  злукою  небесних  світил,  справляла  [b]обжинкове  весілля.
[/b]
[i]«Завийся,  наш  вінче,  завийся,
а  ти,  Молод-Дівче,  відкрийся...

Було  тобі  жита  хутенько  не  жати,
 було  тобі  з  літа  ще  рік  дівувати,
 а  ти  не  пождала  -все  жито  пожала,  
мов  зіронька  ясна  -
[b]Княгинею  стала![/b]»[/i]
*  *  *

[b]С  Ц  Е  Н  А  Р  І  Й  
 "О  Б  Ж  И  Н  К  О  В  О  Г  О    В  Е  С  І  Л  Л  Я"
[/b]
[i]([b]Обжинкова  громада[/b]  вибирала  з-поміж  косарів  і  жниць  найкращих,  найвродливіших,  молодих,  ще  й  закоханих!Так  народжувалась  [b]Княжа  Пара[/b]):  
[/i]
 «-  Вибираймо  Дозорця,
 що  косив  ще  за  сонця,
 а  тепер  не  косити,  
тільки  Діда  носити.

-Наш  Дозорець  складненький,
 наче  місяць  ясненький»!

[i]([b]Обжинкова  громада[/b]  з  [b]Княжою  Парою[/b],  що  тримає  [b]обжинковий  вінок[/b],  перед  ворітьми  [b]Господарів  [/b]співають  обжинкової):[/i]

[i]«-Відкрий,  панотче,  ворота,  
а  наш  віночок  з  золота.
 Відкрий,  панотче,  нам  брами,
 а  мані  віночка  з  перлами.
 Відкрий,  панотче,  кватирку,
А  наш  віночок,як  зірка!  
Відкрий,  панотче,  віконце,
 а  наш  віночок  як  сонце!»
 [/i]

-Ой  одчини,  наш  паночку,  новий  двір
несем  тобі  віночка  на  розвід
Не  з  золота  вінок  витий,
а  з  густого  жита
ще  із  колосистого,
ще  із  ядренистого...

-  Принеси  ми  полон
ізо  всіх  сторон:
і  з  гір,  і  з  підгір'я
на  господарське  подвір'я».

-Дав  Пан  Біг  пожати,  нового  врожаю  надбати...  

-Дай,  Боже,  повозити
 з  поля  до  обори,  
з  обори  до  стодоли,
 з  стодоли  до  комори,
 з  комори  на  ниву
у  щасливу  годину!

[i]([b]Князь[/b]  з  [b]Дідухом[/b]  у  руках):[/i]

-Як  ти  мене,  Господарю,  збережеш,
то  на  той  рік  ізбереш,
із  кожного  мого  колосочка,
виросте  житечка  повна  бочка.

 [i]([b]Княжа  Пара[/b]  віншує  [b]Господарів  [/b]іменем  [b]Купала  [/b]-  бога  жнив  і  достатку):
 
[/i]
-Ходив  Бог  по  полю,  загубив  корону.
А  женички-жали,  корону  підібрали.
Судив  Бог  пожати  –  
суди  поживати,  
в  користі  і  в  радості
в  доброму  здоров'ї!

-Дай  же  вам,  Боже,
 на  току  стогами,  
а  в  діжі  -  підходом,  
а  у  печі  -  ростом,  
а  за  столом  ситтю!

-Суди,  Боже,  осені  діждати,
 дочок  віддавати,
 синів  оженити,
 пива  наварити  -
і  нам  погуляти!

-Нате  ж  вам  вінець
А  нам  дайте  на  танець...

[i]([b]Господарі  [/b]супроти  [b]Княжої  Пари)[/b]:[/i]

-Ой  ясно,  де  ясне  сонце  сходить,
а  ще  ясніше,  де  наша  пані  ходить,
а  ще  там  ясніш,  де  наш  господар  ходить,
 
в  правій  рученці  золотий  кубок  носить,
своїх  женчиків  на  медівойку  просить:
Наливай-но,  господине,  золотую  чару,
 Повінчай-но,  господине,  молодую  пару!

 [i](Дар  [b]Господині  [/b]-  «ясної  пані»):[/i]

-Я  вас  віншую  зерном  яблочним  –
чистим  коханням,  ще  й  пожиточним,
щоб  з  того  зерня  древа  зростали,
 щоб  ваші  яблуні  яблука  мали.

[i](Дар[b]  Господаря  [/b]-  «ясного  пана»:)
[/i]
-Я  вас  віншую  зерном  пшениці,  
щоб  ви  діждали  з  нього  сториці,  
пшеничне  зерня  -  окраса  поля,
най  з  нього  зійде  статок  і  воля.

 [i](Дар  за  дар!  [b]Голос  Княжої  Пари)[/b]:[/i]

-Майся,  мов  злото,  добра  господо,
 Хліба  і  солі  вашому  роду!

[b][i](Голос  Господарів):[/i][/b]

-На  доброму  слові  гуляйте  здорові,
аби  у  достатку  зростали  і  до  шлюбного  віна  дістали.
[i]
([b]Княжа  Пара  з  Господарями[/b],  тримаючи  обжинковий  вінок  заводить  
«вінчальний»  танок):  [/i]

[i]«Зеленеє  жито,  зелене  -
хорошії  гості  у  мене.
 Зеленеє  жито  женці  жнуть.
 хорошії  гості  в  хату  йдуть.
 Зеленеє  жито,  зелене  –
хорошії  гості  у  мене.
 Зеленеє  жито  за  селом,
 хорошії  гості  за  столом.
Зеленеє  жито,  зелене  –
хорошії  гості  у  мене.  
Зеленеє  жито  при  межі,
 хорошії  гості  від  душі.  
Зеленеє  жито,  зелене  –
хорошії  гості  у  мене.
 Зеленеє  жито  ще  й  овес,
 тут  зібрався  рід  наш  увесь»![/i]

[i][b](Господарі[/b]  з  [b]Княжою  Парою  [/b]супроти  челяді):
[/i]
-А  чи  повна  наша  горіхова  чаша,  
хмільним  питвом  наливана?
-А  так  повна,  не  проллється,  не  сколишеться!

-А  чи  повно  д'долу,  
зерна  -  у  стодолу  
воловозом  понавезено?
-А  так  повно,  не  пройдеться,
 не  об'їдеться!

 [i]([b]Господиня[/b]  до  челяді):[/i]

-  То  прошу  громаду  із  Дідом  у  хату!
 В  мене  -  двори  метені,
а  столи  -  застелені,
 а  кубки  -  наповнені,  
пирогів  напечено,  
і  медів  насичено,  
і  каші  наварено...

[i]([b]Господар[/b]  до  челяді):[/i]

-Садіть  Діда  на  покуті  -  на  покуті  та  й  на  злоті,  
лишіть  Діда  при  барильці  -  при  солодкій,  при  медівці
 будем  Діда  частувати  та  медівку  попивати...

[i][b](Господиня[/b]  до  челяді):[/i]
-Пийте,  женчики,  пийте,  лиш  мені  чарочок  не  побийте!

Частуватиме  господиня  Діда,  а  разом  з  ним  і  всю  обжинкову  челядоньку  ліпленими  пирогами  -  обрядовою  стравою  наших  предків.  Пиріг  в  українців  -символ  [b]Божого  Пращура  Місяця-Дідуха,  [/b]а  йому  наш  народ  зобов'язаний  своїм  хлібом  насущним.  Начинкою  до  пирогів  служитиме  картопля  і  сир,  квасоля  й  горох,  капуста  й  морква,  м'ясо  і  риба,  вишні  й  слива,  яблука  й  груші...  А  чи  вгадає  хто,  який  найдавніший  пиріг  виліпила  Господиня-Україна  на  свято  Овсяни  Великої?..  Мабуть,  що  вівсяний,  адже  овес  дав  назву  обжинковому  святу:  «ой,  овсень!»  -  і  цей  дикорослий  хлібний  злак  із  солом'яним  стеблом  та  бронею  замість  колосся  слугував  старожитнім  землеробам-орачам  ще  задовго  до  пшениці.  За  народним  повір'ям,  з  вівса  виродився  овсець,  який  живив  українців  від  роду  до  роду,  тому  і  назвали  овсець  -  житом.  А  пшениця  -  «ця,  що  дає  пшоно»,  «колосяна  цариця»  до  наших  днів  символізує  Місяць  умовні,  і  разом  з  тим  -  небесну  Праматір,  що  дарує  людям  вогонь  і  воду.  Паляниця  з  часником  (зубчики  частину  -  то  фази  Місяця)  -  жертовна  подяка  веселого  люду  щедрій  Матері  Неба.

[i]«З  жита  та  пшениці  -  гарні  паляниці,
Всіх  ми  почастуєм,  ще  і  затанцюєм.
Їжте  молодці  з  медом  паляниці,
 Хлопцям  та  дівчатам  –  пиріжечки  з  маком.
А  старій  Тетяні  ще  й  млинці  в  сметані,  
-Весело  гуляйте,  нас  не  забувайте»![/i]

Та  і  як  забути  веселу  вдачу  українського  народу,  який  споживав  млинці  та  вареники,  пампушки  та  галушки,  а  в  цей  час  піднімав  очі  до  Неба  і  молився:  
[b][i]«Місяцю,  наш  Боже,  а  хто  ж  нам  допоможе,  хто  нам  буде  богувати,  коли  Тебе  не  видати».[/i][/b]

Звісно  хто...  Від  Овсяни  Великої  до  Різдва  Світу,  від  обжинок  до  коляди  стоятиме  на  покуті  [b]Житній  Дідо,[/b]  споживатиме  з  усім  родом  кашу  -  древню,  як  і  він  сам,  і  зоряними  вечорами  шепотітиме  онукам  про  побореного  могутнім  Перуном  свого  божественного  Родича,  доброго  Вчителя  рільників  -  [b]Велеса[/b]:
[b][i]«...  зайняли  ми  землю  нашу  і  орали...»[/i]
[/b]
[i]«Бачиш,  золото-огонь,
скаче  в  небі  злат-комонь...
На  комоні  тім  Велесо
переплив  небесне  плесо
і  приніс  до  нас  з  небес
 жито,  просо  та  овес.  
І  сказав  Велесо  внуку:
 -  Щоби  мати  дужу  руку,
 вчися  труду  бо  дано
 люду  сіяти  зерно.
 Сій  зерно,  і  будеш  з  татком
 мати  хатку  у  достатку.  
Той  достаток  -  дар  небес:
жито,  просо  та  овес".[/i]

Прислухаються  онуки  до  голосу  Житнього  Діда,  а  там,  незчуються,  як  навесні  випускатимуть  Польового  Духа  на  Ниву:  
[b][i]«А  ми  просо  сіяли,  сіяли,
 ой  Дід,  Ладо,  сіяли,  сіяли...»[/i][/b]
А  потім  ласуватимуть  з  Дідом  як  у  старі  добрі  часи  -  просянкою,  вівсянкою,  гречанкою  -  що  кому  до  вподоби,  і  звична  усім  каша  стане  свідком  епохи  «Велес  книги»  та  русинів-орачів:

[b][i]«...  зела  бо  знали  і  творили  сосуди  печені  в  огнищах,  а  були  гончарі  добрі...  І  з  гончарних  горшків  споживані  просини  з  бараниною...  А  торгували,  міняючи  скот,  шкури  і  товщі  на  срібні  кола  і  питва  поживні  в  шкурах...
І  життя  наше  в  тій  порі  було  багате  і  мирне».
[/i][/b]
...  Заходить  сонце  над  «втраченим  раєм»,  над  старожитньою  і  новою  Україною,  заходить  зморене  Осіннє  Сонце  -  Світовид  -  беззбройний  старець,  що  став  мудрим  мудрістю  сонцеликих  «братів»  своїх  і  привласнив  собі  обличчя  Велеса,  Перуна,  Лади,  а  ще  жіночого  божества  плодючості  на  імення  Мокош  з  рогом  достатку  у  руці.
А  на  Зоряне  Небо  виходить,  як  на  велетенське  пасовище  сузір'я  Волопаса.  Паси,  о  Воле,  своє  мерехтливе  «стадо»,  пильнуй  заповітних  Козу  і  Барана,  оберігай  душі  предків  наших,  що  світять  нам  зорями  з  вирію.
Ми  влаштуємо  тобі  учту,  найпишнішу  з  усіх  жертовних  учт  -  у  хаті  Господарів,  поруч  з  Князем  і  Княгинею  на  святому  посаді  сядуть  укупі  Волопас  з  Боговицею*,  яка  «зібгає  своєму  небесному  повелителю  офірний  коровай  на  ознаку  свого  пристрасного,  самозреченого  кохання.  І  буде  коровай  уподібнений  до  сонця,  і  пишатиметься,  як  молода  на  весіллі,  і  буде  хліб  коровайний  барвитись  черленим  вином,  як  тіло  і  кров  найближчої  спільноти,  родини,  що  злилася  воєдине.

[b]О  Б  Р  Я  Д    В  Ш  А  Н  У  В  А  Н  Н  Я      К  О  Р  О  В  А  Ю    ТА    
                                       Д  І  Ж  І  [/b]

[i]([b]Господиня[/b]  перед  [b]Короваєм[/b]):
[/i]
-  Ой,Раю  ж  ти  мій,  Раю  –
Пшеничний  короваю:  
З  семи  криниць  водиця,
З  семи  снопів  пшениця.
 
[i]([b]Господар[/b]  з  [b]Короваєм[/b]  у  руках):[/i]

-Несемо  тебе,  короваю,
як  сонце  високе  над  гаєм.
Щоб  вився  по  небокраю,
як  душа  по  небеснім  раю!
Щоб  плив,  як  те  сонце  по  водиці,
Щоб  ніс  нам  радість  до  світлиці!

[i][b](«Коровай  на  Посаді»[/b]  -на  віці  від  діжі  -
[b]Господарі  [/b]та  [b]Княжа  Пара[/b],  тримаючись  за  рушник,  ходять  довкола  діжі):
[/i]
-Рости,  короваю,
Ще  вище  від  гаю,
як  душа  до  раю,
Як  рибонька  по  Дунаю.

([i][b]«Коровай  на  Престолі»[/b]  -  [b]Господарі  [/b]підносять  віко  з  Короваєм  над  головами,а  [b]Княжа  Пара  [/b]проходить  через  «коровайні»  «Престольні  Ворота»):[/i]

-Щоб  наш  коровай  ясен  бив,
 Щоби  рід  наш  весь  весел  жив.

[i]([b]Княгиня[/b]  до  [b]Князя  [/b]в  «Воротах»):  [/i]

-Був  єси  наречений,
   а  став  тепер  сужений!

[i](Обжинкова  челядь,  прощаючись  з  хатою  Господарів  
частується  короваєм):
[/i]
-Пий,  наш  Споришу,  вино  черлене,
 Боже,  сій  споро  на  той  рік  і  в  мене.
 Дай,  Боже,  споро  росту  діждати,
 Росту  діждати  -  жито  пожати,  
Совоньку  нагнати...

А  нам  совоньки  не  треба,
 А  нам  треба  дитятко,  
Щоб  частенько  плакало,
 Матір  накликало,
А  ми  його  колисали  —
 Свій  вік  вікували...


 [b]ВІДРОДИТИ  СТАРОЖИТНІ  ОБЖИНКИ  ДОПОМОГЛИ:
[/b]
[b]Стешенко  І.  [/b]Історія  української  драми  -  У  віснику  «Україна».  -  К.,  1907.
[b]Воропай  Олекса.  [/b]Звичаї  нашого  народу.  Етнографічний  нарис.  -  Мюнхен:  Українське  видавництво,  1966,  т.  II.
[b]Знойко  О.П.[/b]  Міфи  Київської  землі  та  події  стародавні.  -  Київ:  «Молодь»,
1989.
[b]«Велес  книга».  [/b]Літопис  язичницьких  жерців  IX  ст.  у  ж.  «Дніпро»,  1990,  №  4.  
[b]Золотослов.  [/b]Поетичний  космос  Давньої  Русі.  -  Київ:  «Дніпро»,  1988.
[b]Українські  народні  пісні.[/b]  Календарно-обрядова  лірика.  Упорядник  Олексій  Дей.  -  Київ:  «Художня  література»,  1963.
[b]Календарно-обрядові  пісні.  [/b]Упорядник  Олена  Чебанюк.  -  К.:  «Дніпро»,  1987.
[b]Жниварські  пісні.  [/b]Упорядник  Олена  Чебанюк.  -  К.:  «Музична  Україна»,  1990.


[i][b]*Боговиця  -  Телиця,  Корова:[/b]  божественна  дружина  бога  Вола,  символ  жертвеності  у  слов'ян.  Життєлюбні  слов'яни  не  визнавали  кривавих  жертв,  тому,  на  відміну  від  арійців,  приносили  в  офіру  Сонцю  не  саму  корову,  а  її  подобу  –  коровай

**  Сценарні  матеріали  [b]«Обжинкового  весілля»  [/b]обжиті  у  театральному  дійстві  спільно  з  акторами  театру  ім.  М.  Заньковецької:  н.а.України  Григорієм  Шумейком  та  з.а.України  Іриною  Швайківською    і    Молодіжним  Експериментальним  Театром  Аматорів  «МЕТА»  у  1991році  з  нагоди  приїзду  до  Львова  делегації  канадських  українок.

[/i]
[b]*У  програмі  Львівського  радіо  «Музичне  коло»,1991.Архів  Львівського  Радіо.
[/b]

За  виданням"  Ірина  Вовк.[b]"За  нашим  звичаєм  Бога  величаєм:  Осінь"[/b].  -  Львів:Сполом,2015.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746034
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 14.08.2017

Ірина Вовк. "МАРІЯ З МАГДАЛИ" (драма) . Дія ІV. З'яваV (продовження16)

[b]З'ЯВА  V

Юда[/b]
[i](до  себе)[/i]
 ...  І  відійшла...  назавше  відійшла...  
назавше!..

[b]Ассахар[/b]
Вже  не  помстишся?!

[b]Юда[/b]
Я  не  помщуся?!  Ха-ха-ха!!!

[b]Ассахар[/b]
То  я  говорю...  тобі,
 а  правда—щось  говорю!

[b]Юда[/b]
Ще  так  ніколи  не  бажав  я  помсти,
як  зараз  її  прагну—ще  ніколи!  
Ніколи—чуєш!

[b]Ассахар[/b]
Марне  те  бажання...

[b]Юда[/b]
Що  кажеш?

[b]Ассахар[/b]
Перед  хвилю  тільки  бачив
озброєну  юрбу  та  охорону,
що  Вчителю  погрожували  смертю...
З  мечами  та  кийками...  п'яним  криком
шукають  за  Пророком...

[b]Юда[/b]
Шукають  за  Пророком—
та  не  знайдуть...

[b]Ассахар[/b]
Коли  шукають,  то  знайти  все  ж  можуть...

[b]Юда[/b]
Без  мене  не  знайдуть…

[b]Пересікає  юрбу.[/b]

[b]Ассахар[/b]
Ото—вони!

[b]Юда[/b]
[i](по  боротьбі  з  собою)  [/i]
Затримай  їх...затримай...  
Я  вестиму...  
Чи  чуєш—  
я  ...  їх  ...  по...ве...ду...

[b]Ассахар  вибігає.
Юда  скликає  службу...  каже  гасити  світло...
Цілковитий  морок...  Горнеться  у  плащ...
Натовп  з  перехожими  стає  коло  виходу...
Вереск,  шум,  галас.  Юда  кидається  вперед.  Вибігає.
Натовп  віддаляється...

Довша  пауза.

Вихор...  буря...  темрява...  Тривала  блискавка—  
видно  Юду,  що  вслизгується  між  бунтарів.
[/b]
[b]Юда[/b]
[i](шепоче)  [/i]
Помста  моя-моя!
Як  мені  добре!

[b]На  порозі  показується  серед  блискавок  Сангедріон.
[/b]
[b]Юда[/b]
Хто  ви?
Чого  треба
в  тім  пізнім  часі?

[b]Сангедріон[/b]
Ми  є  твої  други—з  Сангедріону.

[b]Юда[/b]
Бриджуся  я  вами—як  і  давніше—
 ба,  сильніше  навіть.  
Геть  звідсіля!

[b]Сангедріон[/b]
Не  відійдемо!  Поки
 не  приймеш...

[b]Юда[/b]
Чого?

[b]Сангедріон[/b]
Подяки...

[b]Юда[/b]
Від  вас  подяки—та  ж  за  що?

[b]Сангедріон[/b]
За  ласку...  що  дістали  в  руки  
Пророка!

[b]Юда[/b]
Я  помстився
над  ним—і  того  мені  буде—
за  все...  за  все!

[b]Сангедріон[/b]
Одначе  буде...  мусить  тобі  бути—
 то  хіба  лиш...

[i](Кладе  гаманець  на  столі,  той  падає  зі  дзвоном.)  [/i]

...помста  над  Пророком  
належить  тільки  нам,  а  не  тобі!

[b]Юда[/b]
Га!  Пси  погані!!!

[b]Сангедріон[/b]
Наша...  наша—помста,  
тільки  твій—заробок...  
Ха-ха-ха-ха!
[i](Відходить.)[/i]

[b]Юду  терзає  розпач...
наближається  до  грошей...  копає  їх  з  погордою—
спостерігає  на  порозі  Лазаря.
[/b]
[b]Юда[/b]
А  ти  хто?

[b]Лазар[/b]
Лазар...
Чи  впізнаєш,  Юдо,
в  моїм  обличчі—брата  Магдалени...

[b]Юда[/b]
[i](тулиться  у  плащ)  [/i]
Я  сам  себе  тепер  не  упізнаю—
 чого  ти    хочеш?

[b]Лазар[/b]
Лиш  споглянь  на  мене—
а  вичитаєш  з  чим  прихожу...

[b]Юда[/b]
Може...  із  поцілунком...
від  Магдалени?..
Пізно!..
Той  поцілунок  я  віддав  Пророку...
Нічого  вже  не  хочу...
вже  не  хочу...нічого...
...  від  неї!!.

[b]Лазар[/b]
Я  приходжу  від  Пророка...

[b]Юда[/b]
[i](вражено)  [/i]
Від  Пророка?!  Що  Йому  до  мене?  
Я  все  віддав—і  навіть  поцілунок!!

[b]Лазар[/b]
[i](сумно,  з  докором)[/i]
 Тим  поцілунком  заподіяв  згубу  
Йому...

[b]Юда[/b]
[i](радісно)  [/i]
Я  заподіяв  згубу!..  
То  через  мене,  а  не  через  них...  
загине—правда?  Буде  моя  помста
 над  Ним  горою!
А  вони  говорять—ха-ха-ха-ха—  
що  не  помстився,  наче  б,
за  кривду—ха-ха-ха!..


[b]Лазар[/b]
За  кривду—як  то?

[b]Юда[/b]
Не  питай!  Не  хочу
я  більше  згадувати  про...  Хіба  що  ні!  
Так  знай,  що  я  помстив  за  неї...  
за  неї—за  сестру  твою...

[b]Лазар[/b]
Брехня!
Твоєю  не  була,  хоч  була  поруч...

[b]Юда[/b]
Що?  Смієш  то  мені  казати?

[b]Лазар[/b]
Казати  правду...  правду!  
Її  дух
для  інших  створений  розко́шів,
ніж  розкоші,
котрі  дає  лиш  тіло...  А  з  тобою,  
в  твоїх  обіймах  не  зазнала  щастя,
 тому  пішла  туди!..

[b]Юда[/b]
До  ніг  Пророка!  Відняв  її—відняв!  
А  значить—смерть...  Йому...  за  те!

[b]Лазар[/b]
[i](з  болючим  докором)[/i]
Післав  на  згубу  праведного,  
Юдо!

[b]Юда[/b]
Він—праведний!  Ха-ха-ха-ха!
Злочинцем
для  мене  був—і  як  злочинець  згине!

[b]Лазар[/b]
Не  Він  відняв  її  від  тебе—я  відняв!

[b]Юда[/b]
[i](ніби  вражений  блискавкою—хилиться)  [/i]
Що?!  Ти...  ти...  ти...  ?!

[b]Лазар[/b]
[i](схиляється  над  ним)[/i]
То  я  у  неї  в  серці  
зродив  бажання  чисті,  що  палкіш  
від  тих,  котрі  гасила  твоя  спрага...
Почула  голос  мій...  Пішла  за  мною...  
А  я  її  привів  до  ніг  Пророка!  
Скаляв  ти  кров'ю  праведного  руки!
[i](Відходить.)[/i]

[b]Юда[/b]
[i](сам)[/i]
Післав  на  згубу  праведного...  трунком...
ні,  поцілунком...  з  уст  її...  післав...
в  розкоші  вбраним  трунком—поцілунком...
Не  хочу  більше  розкошів!..
Не  хочу  твоїх  цілунків!
Вже  не  хочу...  досить…  

[b]Пауза.  [/b]

Як  та  змія  ослизла—на  устах
Йому  завис  я...  Не  відтрутив  навіть?..
Лиш  дихом  братнім  тьмарив  мої  лиця...
Післав  на  згубу  праведного!  Ні...
не  я...  не  я!  Вони...  вони...  вони...
Я...  я...  вказав  їм  тільки,  де  молився
о  тій  порі  вечірній...
[i](Забирає  гроші.)[/i]
А  за  те...  за  те—принесли  срібні...

[i](Зривається,  тулиться  у  плащ...  дрижить...
         хитається.)
[/i]
Ні...  о  ні...  не  я  !  Вони...  вони...  вони!

[i](Вибігає  серед  вихорів  і  блискавиць.)
[/i]
[i]Заходять  [b]слуги[/b].[/i]

[b]I-й  слуга[/b]
Позамикати  двері...  вікна...  щільно...
Страшенний  вихор...  блискає...  надходить
буря...

[b]II-й  слуга[/b]
Вихор...  вихор  виє...  ячить  і  скавучить,
як  вовкулака...

[b]ІІІ-й  слуга[/b]
У  ніч  таку  чекай  на  дивні  речі.

[b]ІV-й  слуга[/b]
Мовляв,  нечистий  так  справляє  герці,
 коли  узрить  повішеника...

[b]І-й  слуга[/b]
…  Вікна—позамикайте...  двері...
 вікна...  щільно...

[b]ІІІ-й  слуга[/b]
Чи,  може,  й  зараз  хтось  себе  повісив?

[i][b]Слуги  [/b]помалу  відходять.
[/i]

З  а  в  і  с  а


[b][i]20.  А  ви,  улюблені,  будуйте  себе
найсвятішою  вашою  вірою,
моліться  Духом  Святим,

21.  бережіть  себе  самих  у  Божій  любові,
і  чекайте  милости  Господа  нашого
Ісуса  Христа  для  вічного  життя.

22.1  до  одних,  хто  вагається,
будьте  милостиві,

23.  спасайте  і  виривайте  з  огню;
а  до  інших  будьте  милосердні  зо
страхом  і  ненавидьте  навіть  одежу,  
опоганену  від  тіла!
[/i][/b]
[i]Соборне  послання
[b]св.  апостола  ІОди[/b][/i]


[b][i]22,14.  Блаженні,
хто  випере  шати  свої,
щоб  мати  право  на  дерево  життя...[/b]

Об'явлення
[b]св.  Івана  Богослова[/b]
[/i]
(За  виданням  [b]"Марія  з  Магдали".[/b]-Львів:Логос,1995)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746015
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 14.08.2017

Ірина Вовк. "МАРІЯ З МАГДАЛИ" (драма) . Дія ІV. З'ява ІV (продовження15)

[b]З'ЯВА  IV

Юда  збуджений  ходить  якийсь  час,  
входять  Магдалена,  Аре  і  Марта.

 Юда—Магдалена—Аре—Марта.
[/b]
[b]Юда[/b]
Магдалено!

[b]Магдалена[/b]
Іменем  Месії
сьогодні  будь  здоровлений...

[b]Юда[/b]
Приходиш  до  мене?

[b]Магдалена[/b]
До  сповідника  Месії...

[b]Юда[/b]
Лиш  до  сповідника?

[b]Магдалена[/b]
...І  також  скарбника...

[b]Юда[/b]
То  значить—не  до  мене!
Що  ти  хочеш—кажи...  я  слухаю...
Скарбник  Месії—
слухає...

[b]Магдалена[/b]
Відхожу...
іду  все  далі-далі...  В  глушині
 сама  зостанусь,  пусткою  покрита...
 Ніхто  мене  вже  більше  не  побачить,
 крім  Бога  і  Месії...

[b]Юда[/b]
Там,  одначе,
Він  буде  бачити  тебе?

[b]Магдалена[/b]
Ніхто,  крім  Нього...
Я  також  буду  бачити  Його...
і  буду  чути...  як  дитя  вчуває
долоню  матері  сердечну...
Я  ж  дитина...
Його...  Бо  Він  мені...
є  матір'ю  і  батьком—всім!
Тому  то—
Його  обожнюю...  милую  і  шаную
без  меж...

[b]Юда[/b]
Про  Нього  мовиш...  мовиш  про  Пророка...
про  Вчителя?

[b]Магдалена[/b]
Хіба  ж  би  я  могла
так  говорити  не  про  Нього?
Інше...
нове  життя  Він  вготував  мені...
Ось  тут...  тоді...  у  серці...  спокій,  тиша...
і  благодать...  а  ще  спокійна,  тиха
любов...
Усе  це  Він  нарік  би  Царством  Божим...

[b]Юда[/b]
За  королеву  бути  в  нім  воліла  б...  
і  мріяла,  і  снила  об  тім,  правда...

[b]Магдалена[/b]
Служебкою  найнижчою—воліла  б—
не  королевою!
До  ніг  його  припасти...
дивитись  в  очі...  цілувати  стопи...
і  слухати  слова  Його—це  щастя—
таке  велике  щастя!

[b]Юда[/b]
Прагнеш  бути
служебкою  найнижчою,  а  перше—  
про  королеву  мріяла  і  снила!..

[b]Магдалена[/b]
Було  це  так  давно...  о,  так  давно...

[i]Пауза.[/i]

 Нічого...
не  пам'ятаю...

[b]Юда[/b]
Перше,  ніж  узріла
Месію...
перед  тим,  як...

[b]Магдалена[/b]
...  То  вже  було  давно...
о,  так  давно...

[i]Пауза[/i]

 Нічого...  нічого  не  пам'ятаю!

[b]Юда[/b]
[i](в  розпачі)  [/i]
То  вже  так  давно!
Не  пам'ятаєш!!!

[b]Магдалена[/b]
Пам'ятаю  тільки,
що  тут...  в  тім  домі...
є  мої  служебки—
невольниці  мої...
узріти  прагну...

[i][b]Юда  [/b]кличе  [b]служебок  Магдалени[/b].[/i]

[b]Магдалена[/b]
Сестри  мої  любі...  кохані  сестри...
Я  така  щаслива!
Хочу  тим  щастям  поділитись  з  вами...
Від  тої  хвилі  будете  ви  вільні
і  діти  ваші  будуть  вільні  також!

[i][b]Служебки[/b]  оточують  її  колом.
Клоняться  до  колін,  дякують.
[/i]
Щасливі  будьте,
як  і  я  щаслива!
[i](До  Юди.)[/i]
 Тут  вже  віддавна  слуги  твої  вільні,  
чи  правда?
[i](З  докором.)[/i]
 Я  сьогодні  тільки  про  це  подумала!

[i][b]Юда[/b]  мовчить,  відчуває,
що  все  між  ним  і  [b]Магдаленою[/b]  скінчилось.
[b]Магдалена  [/b]звертається  до  [b]служебок[/b]...
По  хвилі  вони  повертаються,  несуть  шати  і  клейноди.[/i]

[b]Магдалена[/b]
Ось  мої  шати...
...  ті,  котрі  нужду
мою  явили  світові—нехай  же
заслонять  встид  дівиці...
...  ті,  котрі
пожари  пожадань  здійняли  вгору—
хай  відігріють  з  трему  зимні  кості...
...  а  нараменники...  заушниці  зі  злота,
перстені  дорогі...  коштовні  брошки—
прийми  до  скарбу...
май  на  кусень  хліба...
на  сіль—нужденним...
матерям  і  вдовам...
і  сиротам...

[i](Відходить  з  Аре  і  Мартою.)[/i]

(За  виданням[b]  "Марія  з  Магдали"[/b](драма).  -  Львів:Логос,1995)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745874
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 13.08.2017

Ірина Вовк. "МАРІЯ З МАГДАЛИ" (драма) . Дія ІV. З'яваІІІ (продовження14)

[b]З'ЯВА  III[/b]

[b]Юда—Сангедріон.[/b]

[b]Юда[/b]
Що...  ви?..

[b]Сангедріон[/b]
Не  возносися,  Пане...
 Послухай  краще...

[b]Юда  [/b]
Я...  вас...

[b]Сангедріон[/b]
О,  знаєм,  знаєм,
що  нас  ненавидиш,  проте...

[b]Юда[/b]
Є  учнем  Пророка!

[b]Сангедріон[/b]
І  про  це  ми  знаєм...

[b]Юда[/b]
То  з  яким  чолом
посміли  ви  ввійти  до  мене?..

[b]Сангедріон[/b]
Стримай  запал  і  гнів,  
лиш  вислухай  нас,  Пане...

[b]Юда[/b]
Не  хочу...  ні...  не  хочу...
 Гетьте!

[b]Сангедріон[/b]
Як  то!
Від  себе  гониш  при́ятелів,  Юдо!

[b]Юда[/b]
Сміли
себе  моїми  дру́гами  взивати...
Був  я  вам  ворог,  є  ним
і  ним  буду!
Геть  звідсіля!

[b]Сангедріон[/b]
[i](ствердно)[/i]
Від  себе  другів  гониш...  знай  це...

[b]Юда[/b]
Я  бридився  вас,  а  тепер—гордую.

[b]Сангедріон[/b]
[i](ствердно)[/i]
Гордуєш—дру́гами...

[b]Юда[/b]
[i](з  погрозою)[/i]
Побілені  гроби!

[b]Сангедріон[/b]
Воскреснем—помстою!  
Розквітнемо  тим  щастям,
 що  помста  лиш  дає...
[i](Значимо.)  [/i]
Ти  також  носиш
 під  серцем  помсту...  глибоко...
 Та  помста
 пас  поєднає  і  збратає...

[b]Юда[/b]
Помста—над  ким?..

[b]Сангедріон[/b]
Помста—над  Пророком...

[b]Юда[/b]
Завіщо?

[b]Сангедріон[/b]
Не  питай...  сам  знаєш...  
Якщо  тебе  виповнює  ненависть,
що  ми  твою  любов  до  Магдалени  
сквернили  словом,  то  наскільки  більше
ненавидіти  мусиш  ти...

[b]Юда[/b]
Кого?

[b]Сангедріон[/b]
Його—свого  Месію...  Бо  ж  то  Він—  
а  не  хто  інший—назавжди  позбавив
тебе  коханки...  Зрештою,  ти  знаєш
об  тім  ще  краще,  аніж  ми  це  знаєм...

[b]Юда[/b]
[i](бореться  хвилину)[/i]
 Чого  ж  ви  хочете—кажіть  нарешті...

[b]Сангедріон[/b]
Хочем,
щоб  з  нами  спільно  діяти  почав...  
Ти  за  коханку,  ми  за  себе...  спільно—
криваво  помстимося...

[b]Юда[/b]
Напочатку
мені  забороняли  ви  любити,
тепер  зволяєте...  підбурюєте  навіть,
щоб  я  помстився...  Підлі!

[b]Сангедріон[/b]
Прецінь,  Юдо,  
не  підеш  з  нами?

[b]Юда[/b]
Я  піду...  лишень
не  вашою  дорогою!  Потрафлю
я  сам  дійти  до  скоєної  кривди!

[b]Сангедріон[/b]
У  спілці  швидше  зможемо  сягнути
 завітної  мети...

[b]Юда[/b]
А  хоч  би  й  навіть
я  потопав—за  ваш  багнистий  берег
не  вхоплюся...
І  врешті—право  помсти
за  мою  кривду  лиш  мені  належить,
мені  одному!

[b]Сангедріон[/b]
Все  ж  Пророк  повинен  
загинути—і  помста  буде
[i](З  притиском.)[/i]
наша...

Так,  наша—Юдо!
[i](Відходить).[/i]

(За  виданням  [b]"Марія  з  Магдали".[/b]  -  Львів:Логос,1995)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745873
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 13.08.2017

Ірина Вовк. "МАРІЯ З МАГДАЛИ" (драма) . Дія ІV. З'ява ІІ (продовження13)

[b][i](переспів  польської  релігійної  драми)
[/i][/b]
[b]З'ЯВА  II[/b]

[b]Ассахар  чекає.  Входить  Юда.[/b]

[b]Юда  [/b]
Добре,  що  ти  тут...  Вертаюся  від  Нього—
 від  Нього...  знаєш...

[b]Ассахар[/b]
Чому  такий  блідий?
Тремтиш  цілий...
Твій  зір  промінить  полиск  хворобливий...

[b]Юда[/b]
То  тільки  привид  твій...
А  я  здоровий...  спокійний...
...Вертаюся  від  Нього...

[b]Ассахар[/b]
Ти  змінився!
А  нещодавно—іншим  був.

[b]Юда[/b]
Сьогодні  я  інший,  ніж  учора  був...
а  вчора  був  іншим,  ніж  завчора...
...  Я  вертаю
від  Нього—чуєш...

[b]Ассахар[/b]
Чую...  Мовив  тричі  мені  про  це...

[b]Юда[/b]
Я  повертаю
від  Нього...  Споживав  вечерю  з  нами...
зі  мною  споживав...
Смерть  порохняву  згадував...  Мовляв,
близька  Його  година...
Відчуває...
Скажи,  чи  знає  Він  про  те,
що  прагну  помсти?

[b]Ассахар[/b]
Про  що  ти  мислиш...
То  ж  хіба  Він  бачить,
як  кругом  нього  буряться...  і  стежать...
Я  впевнений,
тебе  Він  не  осудить...

[b]Юда[/b]
[i](замислено)[/i]
Він  не  осудить...  А  одначе  вчора,
коли  був  тут...  у  мене...  дивним  зором
на  мене  споглядав...

[b]Ассахар[/b]
Його  вразили,
можливо,  твої  розкоші...  багатство?..

[b]Юда[/b]
Хотів  би  Він,  щоб  я  роздав  убогим
увесь  маєток...  а  усіх  невільних
вернув  на  волю..
...  Щоб  я  це  вчинив!!.  
[i](Тихо.)  [/i]
Під  час  вечері  Він  мою  прислугу
взивав—братами...
 Слуги—мої  браття!  Ха-ха-ха-ха!
[i](Кричить  до  служби.)[/i]
Сюди  покличте  всіх  моїх  невільних!

[i]Слуга  відходить[/i].

[b]Ассахар[/b]
Ти  що  задумав—розкажи?

[b]Входять  невольники.
[/b]
[b]Юда[/b]
[i](до  них)[/i]
Чи  чули,  що  ви  мені  братами  є?!

[i](До  старшого  тремтячого  невольника.)[/i]
Ти—старший
посеред  них...  Анез—тобі  ім'я...
ти  від  сьогодні  вільний...
ти  є  братом...  Сідай  зі  мною!
Ну,  сідай!

[b]Анез[/b]
Не  смію...Пане!

[b]Юда  [/b]
Ба?  Чому  не  смієш?
Є  мені  братом—і  не  смієш  сісти?..
       [i](до    служби)[/i]
Шмагайте  батогом  його—а  добре!
Може,  нарешті  набереться  зуху  
до  свого  брата??
Геть  із  ним!

[i][b]Невольники[/b]  виходять.
[/i]
[b]Ассахар[/b]
Що  все  це  значить?

[b]Юда[/b]
Наказав  би  всіх
порізати  на  смерть...  і  їх  ячанням
свій  власний  біль  притлумити!..
Якби  ж  то
ти  тільки  знав,  як  сильно  я  терплю!

[b]Ассахар[/b]
Вгадати  легко...  Бо  ж  учора  бачив
її—дочку  Магдалю—
коло  ніг  Пророка...

[b]Юда[/b]
Ані  слова  більше  про  неї!  
Я  терплю  над  силу!

[b]Ассахар[/b]
Одне  лиш  залишається—помститись!
І  спокій  твій  повернеться
небавом...  

[b]Юда[/b]
Так...  Та  коли  ж  проб'є  він...
 коли  надійде  помсти  час?!  
Коли?!

[i]З'являються  люди  від  Сангедріона—
Ассахар  спостерігає  їх.[/i]

[b]Ассахар[/b]
Можливо  швидко...  Скористати  треба
із  благодатної  пори...

[i](Зустрічається  в  дверях  з  Сангедріоном—
обмінюється  значимим  поглядом—
відходить.)
[/i]
(За  виданням[b]  "Марія  з  Магдали"[/b](драма).  -  Львів:Логос,1995)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745752
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 12.08.2017

Ірина Вовк. "МАРІЯ З МАГДАЛИ" (драма) . Дія ІV. З'ява І (продовження12)

[b][i](переспів  польської  релігійної    драми)[/i][/b]

[b]ДІЯ  ІV[/b]

[b]З'ЯВА  І

Ассахар  і  посланці  Сангедріона.[/b]

[b]Ассахар[/b]
Ще  його  нема...

[b]Посланці[/b]
Почекаймо  хвилю—можливо
 надійде...

[b]Ассахар[/b]
Я  сумніваюсь,
чи  навіть  говорити  з  вами  схоче...
Завжди,  коли  про  вас  що-небудь  чув,
увесь  аж  трясся...  пінився...  і  дихав
скаженістю...

[b]Посланці[/b]
А  мо,  вже  злагіднів...  До  нас  ненависть  
верг  на  Пророка...

[b]Ассахар[/b]
Певно,  що  тепер
найлегше  вам  до  нього  промовляти...

Посланці
Мусить  нам  допомогти...

[b]Ассахар
[/b]Чи  ж  його  поміч
є  назагал  конечна?

[b]Посланці[/b]
Ми  завжди  були  Пророку  ворогами...
Та  свідоцтва
супроти  нього  є,  на  жаль,  безсилі...
А  мова  Юди—
Вчителя  погубить.

[b]Ассахар[/b]
Чи  й  справді
згуби  Вчителя  запрагли?

[b]Посланці[/b]
Коли  Він  житиме—то  що  нам  зостається...
До  себе  люд  приваблює...
Обходить  Закон...
Царем  себе  взиває...

[b]Ассахар[/b]
А  де  ж  воно—те  царство...  жебрака...

[b]Посланці[/b]
 (з  іронією)
Мовляв,  не  з  цього  світу!

[b]Ассахар[/b]
Не  з  цього  світу!  Ха-ха-ха!

[b]Посланці[/b]
Піде  небавом...  на  тамтой—  
до  себе.

[b]Ассахар[/b]
Якщо  конечно  хочете  вже  смерті
 того  царя  без  царства—поміч  Юди
 вам  мусить  бути  певна...

[b]Посланці
[/b]І  на  тебе—немало  числимо!
Йому  ти  милий...  Маєш  з  ним  довіру...
і  погляди...  симпатію...  Ти  можеш
допомогти  нам!  А  тоді
віддячимо  тебе  по-королівськи.

[b]Ассахар[/b]
Вчиню  усе,
що  буде  в  моїй  силі...

[b]Посланці[/b]
Щось  не  вертає...  Мусим  відійти...
Близька  година  спільної  молитви.
Відправимо  її—вернемо  знову...
А  ти  тим  часом?..

[b]Ассахар[/b]
Я  зостанусь  тут...

[b]Посланці[/b]
І  не  забудеш...  будь  здоров,  наш  друже...

[b]Ассахар[/b]
То  будьте  й  ви  здорові...

[i]Пауза.[/i]

(За  виданням  [b]"Марія  з  Магдали"[/b](драма).  -  Львів:Логос,1995)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745748
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 12.08.2017

Ірина Вовк. "МАРІЯ З МАГДАЛИ" (драма) . Дія ІІІ. З'ява VI, VII (продовження11)

[b]З'ЯВА  VІ[/b]

[i][b]Магдалена[/b]  сама.  Хвилю  стоїть  нерухомо.
Напливають  на  неї  спогади.[/i]


[b]Магдалена[/b]
Як  встав—так  і  пішов!
Усе  покинув!..  І  ту  кімнату,  де  йому  дала  
я  стільки  щастя...  стільки  насолоди?!
Вона  є  поруч...  поруч—за  стіною...
О,  в  ній  ще  чути  окрики  кохання!..
А  як  тіла  єднаються  тут  наші...
сплітаються...  і  в'яжуться  в  гарячих,
як  пал,  шалених  утисках  розкошів!
В  очах  лиш  блискавиці  та  імла...
І  темрява...  І,  врешті,  непритомність!..
А  потім—учта!..
Хто  ж,  хто  в  Юдеї  мешкає—не  знає  
Іскаріота  учт?
[i](Сахається,  огортається  шатами,
дрижить.)  [/i]

А  зараз  я  нужденна...  помарніла...
перса  запали...  Голод...  голод  гонить—
і  настигає...  шарпає  і  мучить!
О  скільки  часу  не  було  нічого
в  моїх  устах—лишень  вода  і  хліб!..
...Та  учта  Юди!..  Пахощі,  як  море...
веселка  барв—то  квіти...
квіти...  квіти...
тарелі  золоті...  з  ебану  дзбани...
потири  срібні—мов  тіла  мідяні,
то  чорні  й  білі—ген  повипинались
із  повені  квіток!..
Он  дзвонять  чари  сміхом  кришталевим  
уповні  срібноп'яного  вина...
Солодко  плачуть  флейти...
М'яко  стелять  арфи...
Цілують  ревно  цитри...
Барв  веселка!..  І  море  пахощів!..
1  відтінків  потік!..
І  все  це  тут  було!  При  всьому  цьому
 і  над  усім  цим—я  була!  
Ось  тут...  ось  тут!  Я  все  це  відчувала...
 вслухала...  бачила!
(її  погляд  падає  на  місце,
де  стояв  Христос.)  
тут  ба..чи..ла  ті  очі—такі  великі,
слізні  і  смутні!
Ні!
Бути  довше  тут  не  можу!  Надто
все  це  живе  в  мені!
Живе  в  мені!
...  І  ті  смутні,  великі,  слізні  очі!
 
[i](Огортається  шатами—вибігає.)
[/i]
[b]З'ЯВА  VІІ

Юда  стає  на  порозі.  Магдалена  сахається.
 Магдалена—Юда.
[/b]
[b]Юда[/b]
Магдалено!

[b]Магдалена[/b]
Пусти  мене...  пусти—благаю,  Юдо—
 назавше!

[b]Юда[/b]
Зачекай...  Не  залишай...
Зостанься
при  мені...  зостанься!

[b]Магдалена[/b]
...  Юдо,  ти  визнаєш  Пророка!

[b]Юда[/b]
Я  визнаю?!  Ха-ха-ха-ха!
Відкіль  ти  знаєш?

[b]Магдалена[/b]
Знаю...  знаю,  Юдо!

[b]Юда[/b]
Брехня!  Ненавиджу  Його,  бо  Він  забрав
 мені  тебе!  

[b]Магдалена[/b]
Нещасний,  що  ти  кажеш?

[b]Юда[/b]
Ненавиджу  Його—повторю  ще  раз.
І  я  до  Нього  більше  не  піду,
лишень  зостанься  при  мені...  зостанься,
Магдалено!

[b]Магдалена[/b]
[i](приголомшено)[/i]
Не  підеш  
до  Нього  більше?  
Чи  правду  кажеш?

[b]Юда[/b]
Як  правда,  що  кохаю  тебе  щораз  палкіш...  
що  в'яну  з  туги...  з  розпачу
 вмираю...  по  втраті  за  тобою...

[b]Магдалена[/b]
Що  ти  мовиш?  Подумай,  Юдо...
 Подумай!

[b]Юда[/b]
Знаю  добре...  Магдалено...
[i](Шепоче.)  [/i]
Ти  молода...  я  молодий...  
щасливі  ж  будьмо!
життя  попереду...  і  розкоші...  і  шали...
Зостанься  лиш...  зостанься…

[b]Магдалена[/b]
[i](борючись  решкою  волі)[/i]
Відпусти...  
пусти...  на  Бога!

[b]Юда[/b]
Не  відходь...  зостанься!
Згадай  кохання  наше...
Спогадай,
о  Магдалено—цю  поляну  квітів,
де  розпинала  ти  колись  для  мене
намети  у  сто  барв...

[b]Магдалена[/b]
[i](поволі  поступаючись)  [/i]
Поляну  квітів...  сонячну...

[b]Юда[/b]
Вернуться
минулі  хвилі  насолод...  вернуться...

[b]Магдалена[/b]
Вернуться...

[b]Юда[/b]
Зорею  осяйною  запалаєш
для  мене  знов!..  
Краса  твоя  воскресне
в  любовнім  захваті...
Своїм  багаттям  збудиш
в  мені  бажання  жити...

[b]Магдалена[/b]
Я  воскресну...  запломенію...  і  роздую  жар...

[b]Юда[/b]
Пісню  пісень  ми  виспіваєм  разом...
 бажань  вогнисті  струни  
я  напинати  буду  на  перса—
 твої  перса  арфові...  Я  добуду  
з  тебе...

[b]Магдалена[/b]
Добудеш  з  мене?..

[b]Юда[/b]
Окрик  ошалілий...
розбурханої  бурі...
шум  вітрів,  що  гнані  шалом  пожадань...
трем  породіллі,  що  глиб  землі  пронизує!..
Добуду  все!

[b]Магдалена[/b]
Юдо...

[b]Юда[/b]
Дихнуть  на  тебе  промені  весни...
Узвишшя  твоїх  перс  тоді  запахнуть
медовим,  наче  квіти,  благовонням...

[b]Магдалена[/b]
О,  не  кажи  вже  більше—  не  кажи!

[b]Юда[/b]
А  твоє  лоно
в  імлі  весняного  легкого  пуху—буде
мені  колискою  тужливих  пожадань...
всепожираючих...

[b]Магдалена[/b]
О  Юдо...


[b]Юда[/b]
...Твої  руки,  ніби  сніжні  крила
ясного  херувима,  обплетуть
мені  рамена...  Вознесуться
аж  ген  на  високості  морочливі—
і  мене  вергнуть...  вергнуть  на  краю
крутої  скелі—над  самим  обривом
розко́шів  неземних...

[b]Магдалена[/b]
Не  треба,  Юдо...

[b]Юда[/b]
Мене  огорнеш  там  своїм  волоссям...
...  А  я,  мов  журавель,  коли  на  нього
проміння  сонячне  пливе—примружу  очі—
[i](Тихо.)  [/i]
змилю  дорогу...

[b]Магдалена[/b]
 [i](майже  мліючи)[/i]
Юдо...

[b]Юда[/b]
[i](тримає  її  маже  непритомну)[/i]
Гей,  раби!

[i]Входять  [b]раби.[/b][/i]

...  Несіть  килими—що,  немов  веселка,
котру  Отець  вгорі  розп'яв  надземно,
коли  потопу  наказав  утихнуть...
...  Готуйте  ложе,  тільки  ложе  з  квітів,
де  ще  не  спочивав  ба  навіть  погляд
 людський!..
[i](Нахиляється  до  Магдалени.)  [/i]
Шат  нам  не  треба!..

[b]Слуга[/b]
 [i](вбігає  схвильваний)[/i]
Йде  твій  Вчитель,  Пане!

[b]Магдалена[/b]
[i](раптово  притомніючи)[/i]
 Пророк  іде!

[b]Юда[/b]
[i](до  прислуги)[/i]
Я  не  впущу  Його  сьогодні...
[i](До  Магдалени)[/i]
 Глянь...  олійки,
 яких  не  гідне  жодне  людське  тіло!

[b]Магдалена[/b]
[i](простягає  руку)  [/i]
Дай  мені  їх...  дай!..

[b]Юда[/b]
[i](нахиляючись  до  неї)  [/i]
...Яких  не  гідне  жодне  людське  тіло!

[b]Слуга[/b]
Що  ж  чинити  маю,
коли  надійде  Вчитель  твій?..

[b]Юда[/b]
 [i](з  іронією)[/i]
Сьогодні  
нехай  шукає  іншої  господи!

[b]Магдалена[/b]
[i](виривається  з  обіймів)[/i]
Я  Йому  служити  буду!
[i](Вибігає.)[/i]

[b]Юда[/b]
[i](стоїть  непорушно,
потім  знервовано  мовить)[/i]
Ще  Його  прийму...  
Агей,  невольники...

[i]Заходять  [b]невольники[/b].
[/i]
Готуйте  но  вечерю!

(За  виданням  [b]"Марія  з  Магдали"[/b](драма).  -  Львів:Логос,1995)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745607
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 11.08.2017

Ірина Вовк. "МАРІЯ З МАГДАЛИ" (драма) . ДіяІІІ. З'ява ІV, V (продовження10)

[b]З'ЯВА  IV

На  порозі  показуються  Магдалена  і  Аре.
[/b]
[b]Аре[/b]
Не  заходь  туди,  благаю,  Пані...

[b]Магдалена[/b]
Мушу...  мушу...  Аре...

[b]Аре[/b]
Ти  ж  бачиш,  Пані,  се  бо  ті  кімнати,
в  котрих  ясніла  сніжним  своїм  тілом,
 як  сяйво  місяця  ряхтить,  іскриться  сріблом
 у  мороці  гущавини  лісної...

[b]Магдалена[/b]
Не  тривожся,  Аре!
Тепер  не  розсріблюся  давнім  блиском!  
В  бігу  безперестаннім  за  Пророком
 зчорніла  вся,  як  нива  золотиста,  
в  яку  щодень  вціляли  блискавки.  
Ось  бачиш—похилилася  і  пилом
 припала  придорожним...

[b]Аре[/b]
Так  чому  ж
все  прагнеш  увійти  в  оті  кімнати,
де...  

[b]Магдалена[/b]
...  пломеніла,  як  злотисті  лати...  
У  сильних  світу  збуджувала  трем  
зміїний...  Блискавкою  тіла,
 що  сяяло  крізь  шати,  розхиляла
 уста—і  вже  назавше  в'яли
 на  них  слова  від  тліючих  жаринок
 палких  бажань...

[b]Аре[/b]
Якщо  ж  ти,  попри  все,  ще  пам'ятаєш,
 ким  ти  була  тоді  у  цих  порогах..

[b]Магдалена[/b]
Так...  пам'ятаю  все,  Аре...  Однак
мене  жене  до  тих  порогів  туга,
як  буря  звихрена...  Волосся  розвіває...
тріпоче  шатами...  і  дме...  свистить...  
шумить...  і  без  кінця  жене!!!

[b]Аре[/b]
Вернися  звідти,  Пані!..

[b]Магдалена[/b]
Ні...  Не  вернуся  вже!  Переступлю
 я  ті  пороги...  Бо  ступити  мушу...
 мушу!

[b]Аре[/b]
Згадай  Пророка  і  вернися  вчасно...

[b]Магдалена[/b]
Постійно  пам'ятаю—і  тому  
з  такою  спрагою  біжу  до  тих  порогів!..          

[b]Аре[/b]
Ти  можеш,  Пані,  легко  помилитись
 дорогою...
 до  Вчителя...

[b]Магдалена[/b]
Не  треба
лякатися,  Аре!  Іду—весь  час...
весь  час  іду  за  з'явою  цією
надземною,  що  раз...  спостерегла!
Хто  зможе  вирвати  з  глибин  душі  моєї—
смутні...  великі...  слізні  Його  очі!
Впеклися,  в'їлися  глибоко  мені  в  серце
і  вже  здається,  що  душі  не  маю,
лишень  смутні...  великі...  слізні  очі!!!


[b]Аре[/b]
Піду  відсіль...  

[i](Відходить  непомітно  для  Магдалени.)[/i]

[b]Магдалена[/b]
[i](ніби  до  Аре)  [/i]
Тут  я  узріла  їх—смутні  і  слізні!  
Ось  тут  вони  поглянули  на  мене...
 тут  наді  мною  плакали...  а  сльози
 з  отих  очей  спадали  мені  в  серце
 вогнистою  лавиною...  палили
 пеклом...  гризли  лютим  болем...
 і  капали,  немов  криваві  ружі,  углиб  душі  —
і  все...  пекли...  пекли!!!  
А  очі  все  дивилися—такі
 смутні...  великі...  слізні  Його  очі!

 [i](Переступає  поріг.)[/i]

[b]З'ЯВА  V

Входять  невольники.  Прислуга—Магдалена.
[/b]
[b]І-й  невольник[/b]
Геть  звідсіля,  ганебно  дівко!

[b]II-й  невольник[/b]
Геть  звідсіля,  брудна  ганчірко!

[b]Магдалена[/b]
Я...

[b]ІІІ-й  невольник[/b]
До  вуличних  калюж—  там  твоє  ложе!

[b]Магдалена[/b]
Я  ж...  Я  ж...

[b]І-й  невольник[/b]
Брудне  тебе  ганчір'я  покриває...

[b]ІІ-й  невольник[/b]
Чи  там  під  ним  ховаєш  свою  вроду?

[b]ІІІ-й  невольник[/b]
Атьху!
Смердиш!  Несе  гидким  зловонням
від  твого  тіла...

[b]Магдалена[/b]
Я...  Я—Магдалена!


[b]Невольники[/b]
[i](вітають  її  сердечно)  [/i]
Вибачай...
 Пробач...  
Даруй  нам,  Пані!

[i][b]Магдалена[/b]  оглядається  довкола.  
Дивиться  питально  на  прислугу.
[/i]
[b]І-й  невольник[/b]
Даремно  чекати  будеш...
Пан  бо  наш  змінився  дивно...

[b]ІІ-й  невольник[/b]
Як  давно—
останній  раз  вінці  повимітали...

[b]ІІІ-й  невольник[/b]
Вже  окрики  веселощів  завмерли
 в  тих  стінах...

[b]Магдалена[/b]
(здивовано)  
Чи  то  правда?  Розкажіть!

[b]І-й  невольник[/b]
Ти  першою  сюди  зайшла  від  учти
 тодішньої!

[b]Магдалена[/b]
Яка  тому  причина,
що  Пан  ваш  так  змінився?

[b]ІІ-й  невольник[/b]
Натерпівся...  дуже...
із  туги  за  Тобою...
Все  чекав  на  Тебе,  аж  пішов  нарешті
сам  до  Пророка...

[b]Магдалена[/b]
Сам...
Що  чую?  Пан  ваш—до  Пророка?

[b]ІІІ  -й  невольник[/b]
Покинув  все...  Як  встав—так  і  пішов.

[b]Магдалена[/b]
Я  мушу  тут  зостатися!
О  дайте
тут  залишитися  мені,  благаю  вас!  
Мене  саму  облиште...  ані  кроку
я  далі  не  ступлю...  Втулюсь  ціла  
в  оту  заслону—і  зостанусь  хвилю...
 На  мить  одну...  Благаю  вас—лишіть!
 Згадайте  тільки,  чи  коли  кого
 хоч  раз  я  скривдила?!

[i](Слуги  переглядаються  між  собою).
[/i]
Була  до  вас  ласкава
і  добра  Пані!  А  тепер  благаю—
як  про  велику  ласку—відійдіть!

[i](Слуги  вагаються  хвилину,  тоді  відходять).
[/i]
(За  виданням[b]  "Марія  з  Магдали".[/b]  -  Львів:Логос,1995)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745605
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 11.08.2017

Ірина Вовк. "МАРІЯ З МАГДАЛИ" (драма) . ДіяІІІ. З'ява IІ, ІІІ (продовження9)

[b][i](переспів  польської  релігійної  драми)
[/i][/b]
[b]З'ЯВА  II

Юда.  Входять  посланці  Пророка.[/b]

[b]Посланці[/b]
Від  Вчителя  —вітаєм  тебе  миром!  

[b]Юда[/b]
Я  серцем  радісним  вітаю  вас,  братове!

[b]Посланці[/b]
Нас  Вчитель  посилає...

[b]Юда[/b]
Честь  Йому...

[b]Посланці[/b]
Коли  це  мовимо—
у  місто  Вчитель  входить...

[b]Юда[/b]
Поклін  Йому  віддайте  від  слуги...

[b]Посланці[/b]
В  твої  пороги  Він  уступить,  Юдо...

[b]Юда[/b]
Він—Пророк  Господній!

[b]Посланці[/b]
Казав,  що  Йому  треба  бути  
в  твоїм  домі...

[b]Юда[/b]
Відкіль  мені  та  ласка?  Ознайміть
мою  прихильність  Пану,
що  споглянув
ласкаво  зверху  на  мою  дрібноту...

[b]Посланці[/b]
Хай  Бог  з  тобою  буде.

[b]Юда[/b]
З  вами  теж,  братове...

[i]Посланці  відходять.[/i]

[b]З'ЯВА  III

Юда—Ассахар[/b]

[b]Ассахар[/b]
Вони  тут—у  тебе?

[b]Юда[/b]
Так...
Сповістили  про  прихід  Пророка.

[b]Ассахар[/b]
Пророк  тебе  навідає?

[b]Юда[/b]
Дивуєш...
Не  знаєш,  певно,  що  Пророка  учнем...

[b]Ассахар[/b]
Я  знаю...  знаю...      однак  не  можу
 збагнути...  

[b]Юда[/b]
Зрозумієш  скоро...  Скажу  тобі...  
ніщо  не  утаю...
тобі  я  довіряю,  
друже...  вірю  у  відданість  твою...
Отож  скажу  тобі  про  те,  що  так  давно
мене  тривожить...
Ти  один  лиш  гідний,
щоб  не  ховав  я  жодних  таємниць.

[b]Ассахар[/b]
Я  за  довіру—вірністю  віддячу.

[b]Юда[/b]
[i]  (понижує  голос)  [/i]
Вона—дочка  Магдалю  з  тої  хвилі—  
ти  пам'ятаєш—зникла...  бо  пішла
 за  Ним...  за  тим...  
Пророком!

[b]Ассахар[/b]
Скільки  перетерпіти  ти  мусив,  Юдо!

[b]Юда[/b]
Я  в  терпіннях  вився...
конав  від  болю...  А  кривава  паща
мої  терзала  груди...  жерла...  рвала
завмерле  серце  на  шматки...  лизала
покручені  від  муки  мої  члени...
ні...  не  міг  я  більше
без  неї  жити—ні,  не  міг!

[b]Ассахар[/b]
Тобі  від  всього  серця  співчуваю,  Юдо...

[b]Юда[/b]
І  рек  нарешті:  піду  до  Пророка...
 і  стану  Його  учнем...

[b]Ассахар[/b]
Щоб  забути  швидше...
 і  втихомирити  терпіння...

[b]Юда[/b]
Ні...  ні...  ні—я  не  для  того...
[i](Тихо.)[/i]
 Пішов,  бо  думав,  що...  її  знайду  там,  
що  вона  при  боці  Пророка—думав...

[b]Ассахар[/b]
Як  то—не  було
її  при  ньому—кажеш?..

[b]Юда[/b]
Дотепер  нема!

[b]Ассахар[/b]
Втрачаєш  вже  надію...  звідсіля—  
терпіння  більші...

[b]Юда[/b]
Ассахаре,  ні!  Що  там  її  не  бачу—
то  страждаю  від  того  дуже,
але  теж  тому
із  кожним  днем  все  більшає  надія,
що  Магдалена  вернеться...

[b]Ассахар[/b]
Повернеться...  можливо...

[b]Юда[/b]
Коли  б  вернула!  То  сльозами  туги—
мов  світанковою  росою—я  б  заперлив
ті  зоряні,  квіткові  її  стопи...
Позлітою,  промінною  від  сонця.
присипав  би  пороги...
На  тарелі,
посрібленому  місяцем  уповні,
я  виніс  би  до  неї  своє  серце,
в  рубінах  болю  скупане...

[b]Ассахар[/b]
Можливо...  повернеться...

[b]Юда[/b]
Постійно  про  це  мрію!  Не  тільки  мрію!
Часом  наяву  її  я  бачу...  чую,  як  тріпоче
в  моїм  вікні  крилом,  неначе  пташка
заблукана,  зі  срібним  переспівом
повернення...
Тому  так  часто
Пророка  залишаю  і  вертаю
до  свого  дому...  і  чекаю...  чекаю,
допоки  з'явиться...
Тому  прислузі
я  не  дарую  волі...  І  багатств  
своїх  не  розділив  поміж  
нужденних.

[b]Ассахар[/b]
А  коли  б...  побачив
її  між  рою,  що  за  Ним  простягся...

[b]Юда[/b]
Тоді  би  поглядом,  що  пекла  спопеляє—
упився  б  їй  у  вічі...  і  пожаром
бажання  я  б  обняв  її  цілу...  
у  спразі  щастя,  розкошів  і  шалу
упився  б  їй  у  лоно—і  до  ніг
Пророка  уже  не  впала  б!

[b]Ассахар[/b]
А  коли  б  упала?

[b]Юда[/b]
Тоді  я—Юда  Іскаріот—  
постав  би  морем  
бездонним  поміж  ними...  
А  ненависть,  
котру  до  нього  відчуваю,  
я  б  закляв  у  помсту!

[b]Ассахар[/b]
У  помсту?  А  скажи...

[i](Бере  його  під  руку  і  виходять.)[/i]

(За  виданням  [b]"Марія  з  Магдали"[/b](драма).  -  Львів:Логос,19950

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745477
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 10.08.2017

Ірина Вовк. "МАРІЯ З МАГДАЛИ" (драма) . ДіяІІІ. З'ява І (продовження 8)

[b][i](переспів  польської  релігійної  драми)
[/i][/b]
[b]ДІЯ  ІІІ

З'ЯВА  І
[/b]
[b]Юда[/b]
[i](сам)[/i]
 В  цій  голові  конає  мисль  остання...  
На  очі  впала  ніч...  А  скроні  палить
заграва  пекла...  То  вогнисті  голки
мого  волосся  в'язнуть  мені  в  мозку  
зболілому—і  шарпають...  і  рвуть  його...
кривавлять!!!  
А  серце  плаче  за  нею—  
Магдаленою!  Чому?
Вона  ж  повернеться!..
Але  ж  верне́,  запевне...
Верне  для  чого?  Для  багатства?  Ні!..
Погордувала  ним  назавжди…
Задля  мене?
І  мною  теж  погордувала!
Пішла  за  Ним...  за  Назарейчиком,  а  я—  
ха-ха-ха-ха—а  я  пішов  за  Ним...  
Але  вже  більше  не  піду...  
О,  ні!  Бо  може
вона  повернеться!
[i](Задумується.)
[/i]
Хіба  вона  Його  покине—задля  мене!  
Не  хочу  більше  думати  про  це...  
не  хочу  більше!  Так  мене  тут  
[i](показує  на  голову)[/i]
 палить...  болить...  і  рве...  і  шарпає...
кривавить!
Так  це  ж  до  того,  що  моя  кохана
 повернеться...  повернеться...
 [i](Кличе  невольників.)  [/i]
Магдале...
[i](Озирається.  Продовжує  впевнено.)  [/i]
Ваша  Пані
 зараз  повернеться—ти  чуєш?!

[b]Невольник[/b]
Чую,  Пане!

[b]Юда[/b]
Чому  не  тішишся?!!

[b]Невольник[/b]
Я  тішуся,  мій  Пане.

[b]Юда[/b]
[i](хапає  його)[/i]  
Чому  ж  не  ошалів  на  радощах?

[b]Невольник[/b]
Але  ж—я  тішусь,
 навіть  дуже!

[b]Юда[/b]
Добре,  що  дуже  тішишся!  Скажи,
нехай  всі  тішуться—хай  роблять
все,  що  хочуть—на  радощах—  
все  їм  пробачу!

[b]Невольник[/b]
Добре...  Пане!

[b]Юда[/b]
Поклич  їх  всіх!  Нехай  прийдуть  сюди
 і  привітають,  що  вертає...  
Магдалена!

[i]Невольник  відходить.  
[/i]
[i](Наслухає.)  [/i]
О  Магдалено,  йдеш...
 ідеш...  вертаєш!

[b]Входять  невольники.[/b]

[b]Невольник[/b]
Магдалена—наша  Пані  
вертається!

[b]Юда[/b]
Крім  неї  не  впускайте  більш
 нікого...  нікого!  
н—і—к—о—г—о!

[i]Невольники    хочуть  відійти.[/i]

Почекайте!
Коли  прийде  вона—
…  найкращими  олійками  намажте
її  волосся!
...  рідкісні  парфуми  на  ноги  злийте!
...  з  молока  ослиць—
уперше  ожереблених—влаштуйте
їй  купелю!..
...  а  мій  плащ,
із  гіацинтового  пурпуру—накиньте
їй  на  рамена!..
...  Застеляйте  столи!  Посипте  квітами!
Вином  наповніть  чари!..
Сірійські  лютнярі  нехай  прибудуть!..
А  нумідійки—танець  заведуть!
То  буде  учта!

[i]Невольниці  похиляють  голови.  [/i]

А  котрий  з  вас  першим  
до  мене  звістку  принесе,  що  Магдалена
 вертається—йому  верну  я  волю...  
до  столу  кликну...  
Чуєте?!!

[b]Невольники[/b]
[i](разом)[/i]
 Чуємо!  Чуємо!

[b]Юда[/b]
Тоді  ж  чому  ви  стоїте?..
Чому?

[b]Невольники[/b]
Чи  учту  зараз  готувати,
чи  чекати,
аж  Магдалена  вернеться?!

[b]Юда[/b]
[i](говорить  до  себе)  [/i]
То  правда...  ще  не  вернула!  
Треба  доперва  чекати,
 аж  верне—чекати!
[i](До  невольників)[/i]
 Геть  звідси!

[i]Невольники    хочуть  відійти.  
[/i]
Зачекайте!  Хоч  би  й  навіть
 прийшла—вже  не  прийму  її.

[b]Невольники[/b]
То  не  впускати—Пане?

[b]Юда[/b]
...  Назаретянин...  Я  Його  
прихильник...
[i](До  невольників.)  [/i]
Геть  звідси...  Геть!

[i]Невольники  виходять.  Юда  залишається...  
щось  зважує.
[/i]
(За  виданням  [b]"Марія  з  Магдали"[/b](драма).  -  Львів:Логос,1995)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745472
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 10.08.2017

Ірина Вовк. "МАРІЯ З МАГДАЛИ" (драма) . Дія ІІ. З'яваVІІ (продовження7)

[b][i](переспів  польської  релігійної  драми)[/i][/b]

[b]З'ЯВА  VІІ[/b]

[b]На  першому  плані  сцени  сидить  Магдалена.
Боковими  дверима,  ніким  не  помічений  входить
Лазар,  завинутий  у  поховальний  сувій[/b].

[b]Магдалена[/b]
Так...  Розкоші  нехай  віддам  я  душу,  
мій  Лазарю!  
Нехай  умру...
і  вже  не  чую  більше  холодних  рук  твоїх,  
закостенілих,  мертвих...  Нехай  же  не  дивлюсь  на  твої  очі,
 погаслі  в  холоді  немилосерднім  ночі...  
Мій  Лазарю!  Ти,  може,  і  не  знав,
 як  палко  я  тебе  кохаю...

 [i](Впадає  в  глибоку  і  болісну  задуму.)[/i]
 
[i][b]Лазар  [/b]стає  за  нею.
Мовчить.[/i]

[b]Магдалена[/b]
[i](ніби  до  себе)[/i]
Як  відійду  відсіль—приймеш  мене,  
мій  Лазарю!

[b]Лазар[/b]
[i](луною)[/i]  
Прийму  тебе,  Маріє...


[b]Магдалена[/b]
[i](про  себе)[/i]
 Ніщо  тоді  нас  не  розлучить,
 правда?

[b]Лазар[/b]
[i](луною)  [/i]
Ніщо...  ніщо...  ніщо...  Маріє...

[b]Магдалена[/b]
[i](про  себе)[/i]
 З  тобою  справді  буду  я  щаслива!

[b]Лазар[/b]
[i](луною)  [/i]
Правдиве  щастя  там,  куди  вестиму...

[b]Магдалена[/b]
[i](про  себе)[/i]
 Правда...  правда...  
Усі  земні  розко́ші  проминуть—
 і  по  собі  нічого  не  залишать.

[b]Лазар[/b]
Ніщо...  ніщо...  ніщо...  Маріє...

[b]Магдалена[/b]
[i](про  себе)  [/i]
Адже  ж  казав,  що  інше  моє  щастя...
Чому  не  слухала!  
Якби  ж  ти  міг  ожити—
у  стіп  твоїх  лежала  б,
брате  мій!

[b]Лазар[/b]
[i](луною)
[/i]  Тоді  б
 сюди  ти  більше  не  вернула?

[b]Магдалена[/b]
[i](про  себе)[/i]
 Йшла  би
 все  за  тобою...  за  тобою...  за  тобою...

[b]Лазар[/b]
[i](луною)[/i]
 А  коли  б  
до  тебе  повернувся  я,  Маріє...

[b]Магдалена[/b]
[i](про  себе)  [/i]
О,  вернися!
Вернися,  брате,  перед  тим,  як  згасну
навіки!

[b]Лазар[/b]
[i](твердим  голосом)[/i]
 Я  є  тут!  Маріє!

[b]Магдалена[/b]
На  Бога!  Лазарю!
 О  Лазарю!  
Мій  брате!

[i]В  глибині—голоси  співбесідників.
[/i]
[b]І-й  бесідник
[/b]Як  дивно  палають  очі  Магдалени!

[b]ІІ-й  бесідник[/b]
Кажуть,
що  очі  Назарейчика  сильніше
несуть  проміння.

[b]ІІІ-й  бесідник[/b]
Я  вина  волію  і  його  пожарів!

[b]Магдалена[/b]
Мій  Лазарю!  
Мій  Лазарю!  
Мій  брате!

[b]Лазар[/b]
Тихо...  тихо,  Маріє—
 хай  нас  ніхто  не  чує.

[b]І-й  бесідник[/b]
Лице  горить  вогнем—
 здалека  палить.

[b]ІІ-й  бесідник[/b]
Обличчя  Назарейчика  ясніш
 від  сонця,
дотепер  того  обличчя
 забути  я  не  можу!

[b]ІІІ-й  бесідник[/b]
То  ж  чому
при  Ньому  не  залишився?
Приймає  кожного!

[b]ІV-й  бесідник[/b]
Бо  він—як  ми  усі—  вино  воліє  пити.

[b]Магдалена[/b]
Мій  Лазарю!  
Мій  Лазарю...  
Мій  брате!

[b]Лазар[/b]
Тихо...
тихо,  Маріє,—
хай  нас  ніхто  не  чує.

[b]Магдалена[/b]
Хто  воскресив  тебе,  на  Бога?!!

[b]Лазар[/b]
Він...

[b]Магдалена[/b]
Хто-Він?!!

[b]Лазар[/b]
Назаретянин...
[i](Шепоче.)  [/i]
Ходи  зі  мною—до  Нього!

[b]Магдалена[/b]
Він  воскресив  тебе—для  мене?
Де  Він—скажи  скоріш—
нехай  до  ніг  Йому  впаду...  
нехай  подяку  зложу!  
Мій  Лазарю,  веди  мене  до  Нього!

[b]Лазар[/b]
Ходи  за  мною...  о,  ходи  за  мною...

[i][b]Магдалена[/b]  встає.
Простягає  руку—іде  за[b]  Лазарем[/b].
Тим  часом  серед  [b]бесідників[/b]  рух.
Залишають  столи—тиснуться  до  виходу.
При  тому  чути  поодинокі  голоси.[/i]

[b]І-й  голос[/b]
Гей!  Назарейчик  тут  проходить,
 браття!

[b]ІІ-й  голос[/b]
То,  може,    з  нами  келихами  вдарить!

[b]III-й  голос[/b]
З  чола  прекрасного
подайте  руж-вінець!
Нехай  до  учти  з  нами  тут  сідає!

[b]V-й  голос[/b]
Може,  розкошів  врешті  зажадає!

[b]VІ-й  голос[/b]
Що  назвабливіше—  
дорогу  перейде.

[b]Ассахар[/b]
Погляньте...  Магдалена  йде...  
до  Назарейчика...  
в  усій  красі  своїй...

[i]Стоїть  [b]Юда  [/b]остовпілий.  З  ним—[b]Аре.[/b][/i]

[b]Юда[/b]
О  Магдалено!

[b]Магдалена[/b]
[i](не  чує)  [/i]
Веди  мене...
 веди  мене  до  Нього,  брате  мій!

[i][b]Лазар[/b]  зникає  в  натовпі.  [b]Бесідники[/b]  на  голос  Юди
повертають  голови.  Вигляд  Магдалени  дивує  їх.
Відгукуються  голоси.
[/i]
[b]І-й  голос[/b]
Тремтячу  руку  простягла  вперед!

[b]ІІ-й  голос[/b]
Жене  її  бажання
невситиме!..

[b]ІІІ-й  голос[/b]
Чи  Назарейчика  також
 піймала  в  сіті?

[b]Ассахар[/b]
[i](з  іронією—до  Юди)  [/i]
Глянь!
 Магдалена—  
що  тебе  так  любить!

[b]Юда[/b]
О  Магдалено!

[b]Магдалена[/b]
Брате  мій,  веди...
веди  мене  мерщій...

[b]ІV-Й        ГОЛОС[/b]
Підем  назустріч...

[b]V-й  голос[/b]
З  повними  чарками!

[b]VІ-й  голос[/b]
З  вінками  на  чолах!..

[i][b]Магдалена[/b]  наближається  до  виходу.
П'яні  [b]співбесідники  [/b]оточують  її  півколом  у  п'яних
утіхах  і  вакхичних  танцях.  Надолі,  недосяжнім  для
глядача,  проходить  [b]хоровод  учнів  Христа—
з  Учителем  на  чолі[/b].[/i]

[b]Магдалена[/b]
[i](зупиняючись  коло  сходів,
що  ведуть  на  долину)[/i]
Я—сестра  Лазаря!  Ти  воскресив  його,
 мій  Пане!  
Славен  будь!  
І  будь  мені  коханим,
 о  Христе!..
[i](хвилюючись,  продовжує)  [/i]
Назаретянине,  що  принесу  Тобі
 в  подяку?  
Всі  багатства,
котрі  я  маю,  покладу  в  офіру  
до  стіп  Твоїх!..  
Або  ж!
Коли  людина  Ти—тоді  невіста—  
несу  я  в  розкошах  красу  
моїх  приваб!!  
Прийми  їх,  Пане  мій,
к  собі  в  неволю...

[i]  (Розхрестила  руки—  розкрила  шати—чекає...)
[/i]
[i][b]Христос  [/b]дивиться  на  неї  довго,  уважно...  
[i]Співбесідників  [/i]охоплює  неспокій...  переляк...  
нічим  не  поянена  тривога.  
Чути  грізні  окрики.[/i]

[b]І[/b]
Кров  стине  в  жилах!

[i]Опускаються  їм  рамена—випускають  з  обіймів  
вакханок.[/i]

[b]II[/b]
Вино  у  чарах  гусне!

[i]Випадають  б'ються  чари.[/i]

[b]III[/b]
На  скронях  в'януть  ружі!..

[i]Спадають  їм  вінці.
[/i]
[b]Магдалена[/b]
Дивись—яка  прекрасна!  
Розгорися
моєю  звабою!  Візьми  мене,  
о  Христе!!!

[i](Дивиться  очікуюче.)[/i]

Не  дивишся  на  мене?!  
Узри—і  розгоришся!

[i]Пауза.[/i]
 
Глядиш?!  Не  пломенієш?!
 Рамен  не  розкриваєш?!
А  знаєш—я  їх  розірву!  

[i](Поступає  наперед—
раптом  припадає  до  землі,  як  прицьвяхована.
 Лякливим  тривожним  голосом  продовжує.)  [/i]

Чому  так  сумно  
на  мене  споглядаєш?
 Вся  тремчу.  І  в'яну...  І  хилюся
 до  землі...
До  ніг  Тобі  клонюся!!!  
Як  же  дивно
на  мене  дивишся,  мій  Пане!!!
 Погляд  Твій
в  глибини  серця  мого  проникає!  
Я  чую  очі
Твої  сумні,  Пророче,  
на  серця  мого  дно  сльозу  роняють
 гірку!  Не  плач,  мій  Пане!!  
А  то—сама  заплачу!!!

[i][b]Христос[/b]  усміхається  привітно,  смутно.  
Хоровод  проходить.  Бесідники  стоять  закам'янілі.  
[i]Магдалена[/i]  хвилину  стоїть,  як  взята  на  небо...[/i]
                                     
 [b]Юда[/b]
Магдалено!

[b]Магдалена[/b]
[i](не  чує)  [/i]
Іду  до  Тебе..
 Йду!

[i](Сходить  зі  сходів...  Зійшла).[/i]

[i]  Урочиста  тиша.
Луною  пливуть  слова  невидимої  вже  [b]Магдалени.  [/b]
[/i]
О  смутні...  о  слізні  очі
мого  Пана...

(За  виданням[b]  "Марія  з  Магдали"[/b](драма).  -  Львів:Логос.1995)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745333
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 09.08.2017

Ірина Вовк. "МАРІЯ З МАГДАЛИ" (драма) . ДіяІІ. З'яваVІ (продовження6)

[b][i](переспів  польської  релігійної  драми)[/i][/b]

[b]З'ЯВА  VI

Ті  ж,  заходить  Юда.

Юда[/b]
Ходи  ...  щошвидше!  Бачиш—як  біжу
до  тебе...  як  тебе  бажаю
у  п'янім  прагнень  шалі!
Підійди—бо  спаленію  сам...  бо  спопелію
від  тих  всепожираючих  вогнів,
котрі  в  мені  ти  запалила!

[b]Магдалена[/b]
Юдо!  Дай  уста...
я  розгризу  їх  вщент,  а  тою  кров'ю
розпломенію  твої  груди!  Чуєш...
Пожари  степові  в  мені  гуляють!
Вбери  їх,  Юдо,  в  себе...
...Чую  вже—
твої  рамена  повняться  вогнем,
наснажуються  хтивістю  і  в'ються
в  напрузі  пожадань!
Вхопи  мене...  неси...
Неси  мене—щошвидше!

[i]П'яні  голоси  святкуючих  бесідників  
на  другому  плані  сцени.
[/i]
[b]І-й  бесідник[/b]
Вина  сюди—а  більше—потону  
нехай  в  вині!

[b]ІІ-й  бесідник[/b]
В  такій  хвилині
сильніше  серце  б'є,
на  очі  сльози  плинуть...

[b]ІІІ-й  бесідник[/b]
Я  нині
в  свої  обійми  світ  весь  захоплю...

[b]Магдалена[/b]
Як  львиця  зранена
в  жарких    пісках  пустелі—
я  катулятись  буду  і  ревти...  
занурюватись  у  твої  широкі  груди—  
бо  небеса  безкраї...

[b]Юда[/b]
Як  теє  небо  понад  землею—  
понад  тобою  я  зависну!

[b]Магдалена[/b]
Подрімаю...  хвилинку  подрімаю...  
Не  буди...  о,  не  буди...


[b]ІV-й  бесідник[/b]  
Геть!
Бо  я  готовий  
помірятися  навіть  з  Богом!

[b]V-й  бесідник[/b]
Ха-ха-ха-ха!..

[b]VІ-й  бесідник  [/b]
О,  моя  чудова...  ходи  до  мене...  
ближче...  ось  сюди...

[b]Магдалена[/b]
Упийся...  впийся...  хай  в  розкошах  млію  
як  винниці  на  землях  Енгаддії...

[b]Юда[/b]
Я  тобою  спраглий—
як  росяною  ніччю  спраглий  день
спрацьований...  

[b]VІІ-й  бесідник[/b]
Тихіше...
на  Бога...  тихше...
бо  іде  до  мене
божественна...  усміхнена...
о  мисль  моя...  натхненна...

[b]VІІІ-й  бесідник[/b]
Хі-хі-хі-хі...

[b]Юда[/b]
О  Магдалено!
Віддиху  вхопити  не  можу!
Ноги  летять  у  прірву...
сточуюсь  у  темінь  бездонного  Еребу!..
Хай  небес
ті  зоряні  склепіння  западуться—
розступиться,  розверзнеться  земля—
і  хай  поглине  нас
в  огнисте  своє  лоно!
Коли  ж  разом  углиб  її  впадемо—
здобудем  небо!

[b]Магдалена[/b]
Тож  риньмо  в  прірву!
Що  нам  світ  цілий—
коли  самі  собі  ми  стали  світом!
Нащо  нам  захвати  усіх  отих  людей—
коли  самі  захоплені  на  небо!!
Нехай  уже  не  будять  нас  тим  криком,
нас,
що  погрузли  в  снах  
без  прокидання...
[i](Тривожиться,  тремтить.)[/i]
 Без  про-ки-дан-ня...
 Так...  Без  про-ки-дан-ня...

[b]Юда[/b]
Як  дивно  мовиш...  Голос  твій  тремтить,
мов  хлипає...
Рука  палає  жаром  невгасимим...

[b]Магдалена[/b]
Він  не  прокинеться...  не  збудиться—
 ніколи!

[b]Юда[/b]
Хто—Магдалено!  Хто...  
Про  кого  мова?

[b]Магдалена[/b]
 [i](ніби  до  себе)  [/i]
Лазар  не  збудиться...  не  збудиться...  не…

[b]Юда[/b]
[i](голосно)[/i]
 Що?!!  Брат  твій  не  живе?!!

[i]Серед  бесідників  помітний  рух.[/i]

[b]Магдалена[/b]
Не  гляне  вже  на  мене—як  і  я  
на  нього  вже  не  гляну!
[i](Плаче.)  [/i]
А  прецінь  я  хотіла  
тебе  узріти,  Лазарю!  Життям...
 життям  би  заплатила,  щоб  хоч  раз  
побачити  тебе,  хоч  раз  єдиний!..
 До  тебе  бігла!..
 Допала  твоїх  порогів!..
 Впала,  божевільна...
 О...  Чуєте?
[i](Звертається  до  всіх.)  [/i]
То  тигри  в  серце  впились  пазурами...  
Згубила  розум...  А  вони—допали...  
За  твій  поріг  вхопилася  зубами...  
За  пасма  волокли...  на  сміх...  і  осміяли...  
Оті  знущання—гострі,  як  мечі,
 вбивали  в  серце...  Кидали  болотом...
 Травили  псами...  і  вже  потім...  згодом—
 каміння  придорожнє  підняли...  
Мене  хотіли,  як  звіря  скажене...  
Мій  Лазарю!
Твою  сестру  хотіли...  як  те  скажене...
 звіря...
[i](Плаче.)[/i]

[i]  Пауза.[/i]

Хотіла  вмерти  там!
Тут  вмерти—мушу!
то  ж  бачиш,  чом  так  прагну...
торжества!

[i](До  Юди.)  [/i]
Я  зараз  так  бажаю,  як  ніколи,
отих  пожарів,  щоби  нас  сповили
і  вколисали...  і  перетравили...
і  зжерли!..
На  віки  вічні...  
хочу  заглушити...  вдавити...
втлумити  оті  терпіння...  
Ти  чуєш  Юдо,  хочу  тебе  вся!

[b]Юда[/b]
Думки  мені  мутяться—
в  очах  темнота!

[b]Магдалена[/b]
Знаю...  знаю,
чому  в  очах  твоїх
так  темно—шат  весільних
не  маю,  Юдо!..
...  що  мені  ті  шати,
коли  я  вбрана  в  пурпур  королівський
моїх  жадань!..
...  навіщо  діадема,
коли  злотистий  сміх  богів,  богинь
ув'яз  в  моїм  волоссі...
...  і  навіщо
сплетіння  руж  отих,
коли  пахуче
на  лоні  в  мене  зацвіли  дві  чари  ружані!

[b]Юда[/b]
О,  затопи  мене  вже...  затопи
потопом  вогняним  свого  волосся
злотистого!

[b]Магдалена[/b]
Зависни  на  краю
зворотнім  уст  моїх,  а  я  потручу
тебе  в  бездонну  бездну...

[b]Юда[/b]
На  твоєму  збуруненому  лоні  потону.
 Я  потону  навіки...

[b]Магдалена[/b]
В  глибини  розкошів  тебе  я  потягну...
поглину...
і  зімкнуся  над  тобою...

[i]Пауза.[/i]
 
А  потім...  потім...  
не  на  мілину—
 на  сніжні  пагорби  моїх  грудей
 я  викину  твій  спраглий  корабель,  
щоб  віддихнув...  спочинув...
 Мої  води—
збурунені,  розхвилені,  безкраї—  
ричати  перестануть...  і  в  мурчанні  
погрозливім  закриють  темну  пащу...  
Мляні  очиці  їх  поволі  згаснуть...  
запрагнуть  затишку...  
утихнуть...
 і  зімліють...
                                             
[b]Юда[/b]
О,  моя  Магдалено!

[b]Магдалена[/b]
Юдо!  Чую,
як  стихає,  поволі  утікає
мені  життя!

[b]Юда[/b]
Що  кажеш  ти?!.  
Чому  мене  тривожиш
 задаремно?

[b]Магдалена[/b]
Не  тривожу!
Кажу,  що  чую,  Юдо!

[b]Юда[/b]
Магдалено!
О,  дай  мені  іще  хоча  б  хвилину,
яку  я  вже  зазнав!  Тоді  нехай
помру  з  тобою,  згину
назавжди!
А  те  щастя,  що  згорну
собі  на  груди—
протриває  вічно,
піде  в  безсмертя...

[b]Магдалена[/b]
Добре...  добре,  Юдо!
Допоки  згасну  я...
допоки  піду,
відкіль  нема  звороту—  
напочатку...

[b]Юда[/b]
Обіймемось  смертельним  ми  охватом,
як  смерчі  два,
коли  скидають  пута...

[b]Магдалена[/b]
Як  хвиля  та  гіганська
двох  морів
розбурханих—так  напливу  на  тебе...
Згорнусь  в  клубок  вогню!..

[b]Юда[/b]
Як  дві  колони,
руйнуючись,  вистрілюють  вогнем!..

[b]Магдалена[/b]
Відлунням  розпачу  поразимо  ми  небо!

[b]Юда[/b]
Розіпнемо  блискучу  тінь
над  віком  наших  домовин...

[b]Магдалена[/b]
І  в  безконечність  ра́зом  попливемо...

[b]Юда[/b]
Так.  Разом...  разом...  

[i]Пауза.[/i]

[i](Тихо  продовжує.)  [/i]
О,  яка  прекрасна...  
Як  повна  смаків  неземних!

[b]Магдалена[/b]
Тяжить  волосся...  Розплести  мушу...

[b]Юда[/b]
Я  звелю  прислузі...

[b]Магдалена[/b]
Є  лишень  одна,  як  день  ясний,
що  гідна  розплітати
в  злотисту  зливу  сонцесяйні  пасма.

[b]Юда[/b]
Скажи—прийде,  тобі  служити  буде...

[b]Магдалена[/b]
То—Аре...

[b]Юда[/b]
[b](хоче  її  покликати)[/b]
Зараз  прийде  сюди...

[b]Магдалена[/b]
Вона—невільниця...

[b]Юда[/b]
Що  з  того,
що  невільниця...

[b]Магдалена[/b]
Сьогодні  тільки  вільні  
служить  мені  повинні...

[b]Юда[/b]
Буде—як  ти  кажеш...

[b]Магдалена[/b]
Так,  Юдо...  так...  оголоси  їй  волю...
Вертайся  з  нею!
Я  чекати  буду...
Вертайся!
Хвиля  наша  близько...

[i](Юда  відходить.)[/i]

(За  виданням[b]  "Марія  з  Магдали"[/b](драма).  -  Львів:Логос,1995)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745330
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 09.08.2017

Ірина Вовк. "МАРІЯ З МАГДАЛИ" (драма) . Дія ІІ. З'яваІІІ, ІV, V (продовження5)

[b][i](переспів  польської  релігійної  драми)
[/i][/b]
[b]З'ЯВА  III

Бесідники[/b]
Будь  славна,  Магдалено!
 Будь  славен,  Юдо!

[b]Юда[/b]
Дякую  вам...  дякую...
Нехай  чигають  круки!  Хай  метають
прокляттями  на  нас!
Ми  веселімось—пиймо!  
[i](П'ють.)[/i]

 А  зараз  вас,  братове,  залишаю...  
Йду  по  кохану,  йду  по  Магдалену.
 Іду...  Біжу...  Узрять  вони—і  глянуть—
 на  наших  скронях  ружі  не  зів'януть,  
в  долонях  чари  не  заледеніють,  
не  заморозять  п'яного  вина,
 а  при  мені  прекрасна  Магдалена—
 моя  кохана—зацвіте  буйніше,  
задихає  пахучіше—і  вже  на  віки-вічні
 лишиться  моєю...моєю...  вічно...  
[i](Відходить.)[/i]

[b]З'ЯВА  IV[/b]

[b]Вбігає  Марта.[/b]

[b]Ассахар[/b]
Що?..  і  ти  тут  теж?

[b]Марта[/b]
Де  Магдалена?!.

[b]Ассахар[/b]
Готується  до  учти...

[b]Марта[/b]
Хочу  бачити  її  щонайхутчіше...

[b]Ассахар[/b]
Чого  від  неї  хочеш?..
 Не  мути  їй  щастя...

[b]Марта[/b]
Хочу  бачити  її  щонайхутчіше...

[b]Ассахар[/b]
Може  й  ти  бажаєш—  
до  столу  з  нами...

[b]Бесідник  І[/b]
Сядь—і  почекай—  
надійде  скоро...

[b]Марта[/b]
Тож  скажи  нарешті,
де  Магдалена?!.

[b]Ассахар[/b]
Від  самого  ранку—  
у  гроні  служби—  
змащує  все  тіло,
 вкладає  шати...

[b]Марта[/b]
Це  брехня...  брехня—
де  Магдалена!  Де  сестра  моя!  
[i](Вибігає.)[/i]

[i]Бесідники  вдаряють  у  келихи,  п'ють.[/i]


[b]З'ЯВА  V[/b]

[i]Вбігає  Магдалена—волосся  розвіяне...  
...шати  в  безладді—тяжко  дихає...
[/i]
[b]Магдалена[/b]
Віта...  Вітайте!
 Час  настав  святковий!  
Веселіться!  Тіштесь...
 У  спільній  радості  я  також  потону!
 Я  учти  ще  не  прагнула  такої...
 Є  вина...  ружі...  жили  палить  кров!  
То  наше  свято—щастя  нам  належить!
 Агей!  Вина—багато...  
[i](П'є.)[/i]

О,  як  же  добре!  Кожна  крапля  п'яна
паде  і  розхиляє  мені  лоно...
запалює  пожари  невгасимі!  
дивіться—вся  горю!  Нехай  і  вам
запломеніють  лиця,  кров  пульсує....
нехай  тремтять  рамена!
Пийте!  Пийте!
[i](Наливає.)[/i]
 Вино  навчить  вас  прагненню  розкошів!
Тож  пийте  з  Магдаленою...
[i](П'є.)[/i]
 Де  Пан  мій—Юда?  Де  є  мій  коханок?

[b]Ассахар[/b]
Зараз  повернеться—пішов  Тебе  шукати!

[b]Магдалена[/b]
Мене  шукати  треба?    Я  завжди  готова!  
Зараз—як  ніколи!

(За  виданням  [b]"Марія  з  Магдали"  [/b](драма).  -  Львів:Логос,1995)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745202
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 08.08.2017

Ірина Вовк. "МАРІЯ З МАГДАЛИ" (драма) . Дія ІІ. З'яваІ, ІІ (продовження4)

[b][i](переспів  польської  релігійної  драми)
[/i][/b]
[b]Дія  ІІ

З'ЯВА  І

Учта—рій  співбесідників.  Юда—бесідники.[/b]

[b]Бесідники[/b]
Будь  славен  Юдо!

[b]Юда[/b]
Дякую  вам...  дякую!

[b]Бесідники[/b]
Будь  славна,  Магдалено!

[b]Юда[/b]
Будь  славна,  Магдалено—
моя  коханко!
Приятелі,  тіштесь
моїм  безмірним  щастям!  Все,  що  мав,
я—син  Іскаріоти—наказав
на  день  святковий  вам  приготувати!
зажийте  тих  веселощів,  аби
оцей  день  Юди  довго  пам'ятати!

[b]Бесідники[/b]
…і  день  дочки  Магдалю!

[b]Юда[/b]
День  святий,  великий—  обох  коханців!


[b]З'ЯВА  II[/b]

[i]Входять  [b]посланці  архікапелана[/b].  Стають
перед  порогом.
[/i]
[b]Юда[/b]
Ба,  навіть  посланці  архікапла́на
прибули  на  бенкет,
аби  підняти
величний  келих  і  рознести  блиск
мого  весілля:
—Звольте  на  поріг!

[b]Посланці[/b]
Гостини  дому,  що  ганьбою  вкрився—  
не  можемо  прийняти...

[b]Юда[/b]
Ганьбою?...  говоріть  ясніш!

[b]Посланці[/b]
Пере́люб—є  ганьбою  для  людини.

[b]Юда[/b]
Якщо  для  того  тільки—відійдіть...


[b]Посланці[/b]
Якої  відповіді,  Юдо,  нам  чекати?

[b]Юда[/b]
А  жодної...

[b]Посланці[/b]
Як  жодної?

[b]Юда[/b]
Таку,  принаймні,  добре  зрозуміють...
Ба  навіть  Той,  котрий  стає  щодня  
в  оселі  Божій—зрозуміє  також,
бо  я  сказав!

[b]Посланці[/b]
Бо  ти  сказав!?.  Послухай:
від  імені  Того,  хто  нас    прислав,
тобі,  Іскаріоте,  сповіщаєм—
від  Храму  Божого  тебе  ми  відлучаєм,
віднині  не  приступиш  до  святині...
Офір  твоїх  не  прийме  вже  вівтар!


[b]Юда[/b]
Я  маю  інші  вівтарі...
На  них  душі  моїй  
могутня  вселюбов  Отця
явиться...

[b]Посланці[/b]
Блазень!

[b]Юда[/b]
То  ви  любов  мою  до  Магдалени
назвали  перелюбством!  Тоді  знайте,  
що  двох  сердець  ніколи  не  єднало  
таке  святе  і  чисте  почуття!  
Чого  ж  ви  хочете?

[b]Посланці[/b]
Прийшли  до  тебе,  Юдо,
від  імені  Того,  котрий  стоїть
щодня  в  оселі  Божій,  нагадати—  
остережися  тої  ти  ганьби...

[b]Юда[/b]
Я  те  блюзнірство,
як  найпахучішу  офіру  Богу  Ягве
із  глибини  сердечної  кладу...

[b]Посланці[/b]
Нехай  за  учту  ту,  котру  отут  справляєш
пахучі  ружі  в'януть,  і  нехай
вина  позліта  в  келиху  замерзне,
а  серце  перелюбки,  як  ті  ружі,
нехай  зів'яне  і  заледеніє,
як  золото  вина—тоді  нехай
навіки  вже  відступиться  від  тебе..
Амінь!

[b]Посланці[/b]
[i](Разом.)  [/i]
На  віки  вічні...
Амінь...  Амінь...  
Амінь...

[b]Юда[/b]
А  ті  прокляття—нехай  впадуть  на  вас!

[b]Посланці[/b]
Сповнивши  волю  архікапелана—  відходимо...
[i](Відходять.)[/i]

(За  виданням[b]  "Марія  з  Магдали"  [/b](драма).  -  Львів:Логос,1995)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745200
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 08.08.2017

Ірина Вовк. "МАРІЯ З МАГДАЛИ" (драма) . Дія І. З'яваV (продовження3)

[b][i](переспів  польської  релігійної  драми)[/i][/b]

[b]З'ЯВА  V

Входить  Марта.  Магдалена—Марта.[/b]

[b]Магдалена[/b]
Марто!

[b]Марта[/b]
Стою  обурена...  Не  вимовлю  ні  слова...
Ніг  на  перед  посунути  не  здужу...
Лиш  очі  мружу—
тут  не  так,  як  в  мене!..
Не  звикла  я,  бо  інше  тут  повітря...
і  світло  інше...  і  довкола  барви...

[b]Магдалена[/b]
Не  тривожся,  Марто!  Підходь...  Дай  руку...

[b]Марта[/b]
Дивно...

[b]Магдалена[/b]
Що  дивно,  Марто?..

[b]Марта[/b]
Я  тобі  сестра...

[b]Магдалена[/b]
Про  це  я  знаю...

[b]Марта[/b]
А  одначе...

[b]Магдалена[/b]
Одначе?..

[b]Марта[/b]
З  сестрою  щось  не  в'яжеться  розмова.  
Як  в  домі  цім  інакше,  ніж  у  мене—  
так  інша  в  тебе  річ,  так  інша  мова!..

[b]Магдалена[/b]
Завжди,  скільки  себе  я  пам'ятаю,
 завжди  були  не  схожими  з  тобою,  
хоч  від  одної  матері  пішли...

[b]Марта[/b]
Ти—в  золоті  коси...  з  очей  блакиттю,
з  імлою  туги  в  просторі  зіниць—
була  Зорею  вранішньою  в  небі...
А  я  була  при  тобі,  як  земля
та  сіра...  забруднена...

[b]Магдалена[/b]
Я  ж  тебе  волала,
щоб  ти  пішла  зі  мною,  хоч  би  раз,
в  пахучих  збіж  безкраї  срібнозлоті...
Я  ж  тобі  казала,
Що  поза  огорожею  земною
мільйон  світів  непізнаних  живе...
Бувало,  піснею  тебе
все  нянчу,  ваблю,
аби  свій  зір  піднесла  ти  високо
до  зір...  до  неба...
Ти  завжди  сиділа  ...  із  оком
у  землю  втупленим—
твій  погляд  пригасав...  і  слух  тупів...
і  сиротіла  мова...
Пощо  сьогодні  йдеш  до  мене  знову...
Адже  ж  відомо,
як  мене  зовуть...

[b]Марта[/b]
Я  знаю...  знаю...
Тільки  добре  зваж,
що  привело  мене  сюди...  Я  чула,
що  торжество  препишне  ти  готуєш...  
чи  правда  те,  що  кажуть?...
[i](Підводить  погляд.)[/i]
О,  яка  ж
ти  гарна!  Впізнати  годі...

[b]Магдалена[/b]
Що  тобі  до  того—готую  учту  шлюбну.

[b]Марта[/b]
Учта  шлюбна—то  радощі  і  щастя,
і  веселля...

[b]Магдалена[/b]
Я  повна  щастя...  Бо  ж  хіба  не  знаєш,
що  я  вельможного  Іскаріоти  пана...

[b]Марта[/b]
Чом  не  маю  знати,
коли  ціла  Юдея  про  це  знає...
[i](Понуро.)[/i]
Про  те  ,  що  привело  мене  Маріє,
під  твій  покров...

[b]Магдалена[/b]
 [i](наказує  службі  відійти)[/i]
Кажи...  кажи  на  Бога...
Ти  чогось  боїшся?!.

[b]Марта[/b]
Правда...  страх  бере  мене...  
Слова  зав'язли  в  горлі...

[b]Магдалена[/b]
Я  готова
все  вислухати  без  тривоги...
Бачиш—
яка  спокійна...

[b]Марта[/b]
[i](твердо  і  понуро)[/i]
Весілля  
не  зможеш  ти  сьогодні  святкувати.

[b]Магдалена[/b]
Весілля
не  зможу  я  сьогодні  святкувати?..
А  тож  чому?..

[b]Марта[/b]
Бо  брат  твій  Лазар...

[b]Магдалена[/b]
Зрікся...  мене?  Чи  може...
 може  прокляв?!.  Скажи?..

[b]Марта[/b]
[i](скам'яніло)[/i]
Ні...  Лазар...  не  живе...

[b]Магдалена[/b]
Не  живе?!.
О  Лазарю,  о  брате  мій  коханий!

[b]Марта[/b]
З  тим  і  прийшла  до  Тебе...

[b]Магдалена[/b]
Лазар  не  живе!  Нема  вже  Лазаря!
Погасли  його  очі...  Лице—холодне,
мертве,  як  той  камінь
могильний...  Лазарю!

[i](Тихіше.)  [/i]
Не  чує...
Такий  байдужий...  мовчазний...  Устань!
Устань,  мій  брате!  Я  тебе  благаю—  
Марія...  я...  сестра  твоя...  Устань!—  
Мовчить—не  чує...  Холод  на  обличчі  
закам'янілім.  Руки...  руки  дай!  
Мій  Лазарю,  холодні  твої  руки!
Без  руху...  без  чуття...  закостеніли...  
Не  дихаєш!  Не  глянеш  на  Марію—
 сестру  свою...  Відкрий  повіки!  
Глянь!

[i](Глухо.)[/i]  
Паде  повіка,  наче  трумне  віко—  
безладно...  глухо...  тяжко...  Не  живе!  
О,  Лазарю!

[i](Опановує  себе.)[/i]

Агей,  Аре,
подай  мені  святкові  шати—швидко!
...  Дай  мені  сукню,  ткану  з  блискавиць,
що  блиск  несе  такий,  аж  очі  всліпли  
невольницям  отим,  що  її  шили...
...  Подай  мені  коралі,  ті,  що  сонць
конаючих  стають  кривавим  криком
 в  морській  безодні  стигнучім.  
...  Клади...
вінець  на  скроні—ружами  увитий,  
ті  ружі  квітли  в  Юдиних  садах,
коли  ронило  небо  сльози  жалю,  неначе  зорі...

[b]Марта[/b]
Сестро...  що  ти  кажеш—  
навіщо  тобі  все  це?

[b]Магдалена[/b]
Прагну  бути
такою  гарною,  як  ще  не  був  ніхто...
ніколи...

[b]Марта[/b]
У  такій  хвилині
ти  дбаєш  про  красу?
О  Магдалено!

[b]Магдалена[/b]
Брате  мій!
До  тебе  поспішаю  на  весілля!
А  весілля  буде,
якого  досі  не  було!

(За  виданням  [b]"Марія  з  Магдали"[/b]  (драма).  -  Львів:Логос,1995)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745037
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 07.08.2017

Ірина Вовк. "МАРІЯ З МАГДАЛИ" (драма) . ДіяІ. З'яваІІІ, ІV (продовження2)

[b][i](переспів  польської  релігійної  драми)
[/i][/b]
[b]З'ЯВА  III

Входить  Юда.  Магдалена—Ассахар—Юда.
[/b]
[b]Юда[/b]
Вітай,  мій  Ассахаре!  
Як  там  твоє  посольство!

[b]Ассахар[/b]
Сповнив  його  гідно  і  щасливо  разом!
 Ніхто  нам  не  відмовив.

[b]Юда[/b]
Значить,  будуть  всі!  
О,  як  же  тішуся!..  
Тобі  я  вдячний...

[b]Ассахар[/b]
Я  радий  теж  над  міру,
що  твою  коханку—прекрасну  Магдалену—
кожен  рад  учтити.

[b]Юда[/b]
Тож  буде  учта  шлюбна,  про  котру  
ціла  земля  Юдейська  
розказувати  буде!

[b]Ассахар[/b]
Не  інакше,  Юдо.
Час  мені...  Відхожу.  Прощавай!
Прощай,  о  Магдалено!

[b]З'ЯВА  IV

Магдалена—Юда.[/b]

[b]Юда[/b]
Ти  моя...  моя!
Мені  належить...  округлість  перс
і  пал  твоїх  очей,
і  тіла  твого  квітнучі  розкоші!
Моя...  мій  квіте  сонячний  Магдалю!
Моя—нікого  іншого!
Чи  правда?

[b]Магдалена[/b]
Твоя...  твоя...

[b]Юда[/b]
Відтепер
ходити  будеш  в  пурпурі  і  злоті!
Лиш  пожадай,
я  до  Опгір  спроваджу  кораблі
по  золото,  по  дерево  тинове,
по  камені  коштовностей—для  тебе!
…Що  мені  тепер
маєтки  дорогі,  коли  волосся
злотого  хвилею  лоскоче  мені  руки,
цілує  рам'я,  обплітає  шию!..
...  Що  пахощі  тепер  мені  чарівні,
коли  з  коралової  чари  уст  твоїх—
спиваю  я  розкішне  благовоння...
...  Що  міць  Отця,  могутність  мого  Бога,
коли  в  своїх  долонях  я  тримаю
кулясті  твої  перса.
...  Що    для  мене...  що  під  землею...
на  землі  і  над...
...  Що...  що  мені...  дочко  Магдалю...
що,  моя  коханко!..

[b]Магдалена[/b]
І  завжди...
завжди  мене  отак  кохати  будеш?

[b]Юда[/b]
Допоки  в  очі,
оті,  що  дивляться  на  мене,  промінець—
хоча  б  слабенький—проникати  буде...
Допоки  є  чуття  в  отих  руках...
і  віддиху  в  груді,  і  крові  в  жилах!..

[b]Магдалена[/b]
О,  як  же  мені  хороше  з  тобою,
сину  Іскаріоти!  Як  же  добре...
Мов  біла  летна  хмарка  потону
я  в  шкаралупці  губ  твоїх  гарячих!..
В  тьмяній...  бездонній  ночі
твого  вогкого  плетива  волосся
вколишуся...  принишкну...  розтечуся...
В  стальних  рамен  охваті,
як  в  скельнім  кратері—запалюся  вогнем...
окропом  закиплю...  і  затремчу,
неначе  в  лихоманці...  

І  вибухну—і  спопелю—залию—знищу!
[i](Встає  і  подається  наперед.)
[/i]
[b]Юда[/b]
Ідеш  до  мене,  наче  хвиля  з  моря—
запінена,  збурунена...  Пливеш...
відхлинеш  і  готуєшся  до  скоку...
і  розверзаєш  своє  бездонне  лоно—
Магдалено!!!

[b]Магдалена[/b]
[i](сахається  від  нього)[/i]  
Який  же  ти  страшний...  непереможний
 із  блискавкою  тигрячих  зубів...
 із  бурею,  розбурханою  в  грудях...
 і  велетенським  розмахом  рамен!..  
Важка  і  грізна  хмара  напливає—  
пливе  чолом,  що  думи  зборознили,
 пливе  на  очі...  порива...тручає  
вітрила  напнуті!
 Блиск...  грім—і  я  твоя!..
[i](Падає  в  його  обійми.)  
[/i]
[i]Пауза.      
[/i]
[b]Юда[/b]
А  в  хвилі  відпочинку  і  спокою
сидітимеш  ти  на  слоновій  кості—
на  троні!..
Дорогі  пацьорки
твоє  обляжуть  тіло—
кривавим  криком  сонця  на  заході...
Рубіни,  аметисти  і  опали
тебе  обсядуть  зорянистим  роєм...
а  ти...  ти  станеш  тишею  надвечір
і  будеш  прясти  розкоші  нічні...
Чекатиму  я—  втулений  у  тугу,
у  прагнення,  у  пожадання  вічне!..
Ми  створимо  самі  для  себе  рай
утрачений...  Затемнить  подив
обличчя  сонцю...  Примружить  очі  зорям...
Сам  Бог-Отець  здивує!!!

[b]Магдалена[/b]
Здивує  Бог-Отець...  простягне  руки—
і  поблагословить...  І  роз'ясниться
Його  чоло  правічне,
коли  побачить  з  неба,  скільки  щастя
знайшло  собі  тих  двоє,
котрих  рукою  викинув  на  землю,
прокляту  плодом...
І  може...  дивлячись  на  нас—Він  спогадає
той  світлий  день,
той  шостий  день  творіння,
коли  стояв  перед  найбільшим  ділом,
яке  вродив,  —  тоді  Великий  Ягве
не  сказав  ні  слова,  лиш  голову  схилив
в  важкій  задумі...

[b]Юда[/b]
Він,  дивлячись  на  нас,  нарешті  скаже:  
"Так!..  Добре  Я  вчинив!"

[b]Магдалена[/b]
О,  добре...  добре  вчинив  Отець,
коли  звелів  тобі
мене  сягнути  хтивою  рукою...
Чи  мить  оту  щей  досі  пам'ятаєш?

[b]Юда[/b]
Так,  пам'ятаю...  
Ти  тоді  стояла  ціла  у  тремі...  
Уста  твої  тремтіли...  і  рамена...  
тремтіли  перса,  наче  два  ягнятка,
заблуканих  у  бездоріжжі...

[b]Магдалена[/b]
Ти  ж...  вхопив  мене
у  панцир  пломеніючих  рамен,
поклав  мене  цілу  собі  на  груди
киплячі...  а  залізними  руками,
неначе  острогами  блискавиць,
на  клоччя  рвав  і  шарпав  мої  шати...

[b]Юда[/b]
Стала  тоді  враз
ціла  ти  сніжно-біла,  як  вершина
Кармелю...

[b]Магдалена[/b]
Перший  раз
твоїм  очам  явилась  я  такою!..
А  до  того
була  сповитим  в  листя  охоронне—
квітковим  келихом,
з  котрого  пив
той,  кого  гнала  туга...
і  палила  спрага
мрій,  ще  не  знайдених...

[b]Юда[/b]
О  Магдалено!  Правда,
що  першим  оглядав  тебе  такою?

[b]Магдалена[/b]
Правда...  Як  правда  те—  що  стала  я  твоєю...

[b]Юда[/b]
Щастя  мить...

[b]Магдалена[/b]
Як  правда—що  барвисто  спалахнула
веселкою,  як  чару  кришталеву
моїх  приваб  поставив  ти  під  сонце...

[b]Юда[/b]
О  Магдалено!

[b]Магдалена[/b]
Тобі  служити  прагну...
Твоєю  зостануся  навіки,  щоби  тільки
стояти  так...  під  сонцем...  без  кінця...

[b]Юда[/b]
Те  сонце—
я  запалив  для  Тебе!
Не  зайде  воно,  не  згасне!
Тільки  будь  моєю—
моєю  розкішшю  бездонною  і  щастям,
щоразу  більшим!

[b]Магдалена[/b]
Дам  тобі  я  щастя,
якого  ти  ще  й  досі  не  зазнав!
Дам  тобі  щастя,  дам  тобі  і  розкіш,
яка  тебе  ніколи  не  наситить—
ніколи!
...  Як  той  скупий,  що  золота  жадає,
отак  тебе  жадання  розгойдає,
буде  змагатися...  рости...  просити  пити—
навіки  невичерпне...
навіки  ненаситне...

[b]Юда[/b]
Навіки  невичерпне..
Навіки  ненаситне...
[i](Зостаються  в  обіймах.)[/i]

Тепер  відходжу...  Повернуся  впору...
Погляну,  як  готуються  до  учти.
Коли  ж  проб'є,  надійде  час  святковий,
явись  тоді  в  усій  красі,  як  є!
Хай  споглядають:
...  божественні  ті  бедра,  що  бажають
зімкнуться,  неначе  два  рамена,
обіймів  спраглі...
і  твою...  зарожевілу  звабу—
в  пориві  і  гарячім,  і  пестливім...
...  і  твої  стопи—промені  ясні,
котрі  біжать  вздовж  тіла
в  поцілунку...
...  і  лоно  твоє  збурене  на  ньому—
нема  спасіння!!!

[b]Магдалена[/b]
Говори—
хай  слухаю!
Твої  слова,  мов  та  кипляча  лава,
у  спраглу  кров  стікають...  опадають—
і  в  сітку  вогняну  оповивають
все  моє  тіло...

[b]Юда[/b]
Говорив  би  так...  постійно...  
без  кінця...  Але  я  мушу  
відійти...  А—ти?

[b]Магдалена[/b]
Допоки  до  мене  вернеш—я  отак...
[i](Розкриває  обійми.)[/i]  
отак  чекати  буду...

[b]Юда[/b]
О  моя  Магдалено!!  
Агей,  невольники!
 А  прислужіть-но  Пані!
[i](Відходить.)[/i]

[i]Входить  прислуга—невольники  з  начинням  до  миття  ніг
 і  флаконами,  повними  пахощів.  [/i]

[b]Магдалена[/b]
Ваш  Пан  справляє  учту—
мушу  прибратися...
Велика  учта  буде!

[i]Магдалені  подають  начиння  з  водою[/i].


[b]Грек  І  [/b]
[i](На  краю  сцени)[/i]

Поглянь  на  ноги...
Вони  спішать  зануритись  у  воду,
як  дві  вівці,  коли  пасуться  в  травах,
виблискуючих  росами...

[b]Грек  II[/b]
Дивись,
чи  не  помильні  очі—
два  білих...  молодих  серпа
ясніють...

[b]Грек  III[/b]
Похилість  пліч  її,  неначе  спад
тих  многих  вод,  що  рвуться  в  глиб
бездонну...

[b]Магдалена[/b]
Аре,  мені  волосся  розплети...

[b]  Аре[/b]
О  Пані!
Як  я  до  них  доткнуся...
мої  пальці!..

[b]Магдалена[/b]
Маєш  білі,  м'які—  як  ті  пушки  весняні.

[b]Аре[/b]
Ясний  день
тобі  прислужно  гідний  розплітати
в  злотисту  зливу  сонцесяйні  пасма!

[b]Магдалена[/b]
Не  лести  мені,  Аре...

[b]Аре[/b]
Тебе  кохаю,  Пані!
Дивлюсь  на  Тебе—і  мені  здається,
що  бачу  небо  рідної  землі...

[b]Магдалена[/b]
Чи  тільки  за  землею  ти  так  тужиш?

[b]Аре[/b]
Не  тільки  за  землею—і  за  небом...
 А  моїм  небом  був  мені...

[b]Магдалена[/b]
Коханець!..  Бідна  моя  Аре...
А  гарним  був,
скажи?

[b]Аре[/b]
Як  брат  Твій—гарним  був,
кохана  Пані...

[b]Магдалена[/b]
Як  брат  мій...
Ти  бачила  його  не  раз,  Аре...
Що  правда,  гарний?

[b]Аре[/b]
Як  мій  коханець!

[b]Магдалена[/b]
Якби  ж  ти  тільки  вглиб
його  душі  поглянула!

Душею
мене  він  заколисував,
а  серцем...
а  серцем—годував,
коли  була  дитям...                  
Люблю  його  над  зорі...  і  над  сонце...
і  над  повітря—навіть
над  життя.

[b]Аре[/b]
І  він  тебе,
о  Пані,
рівно  ж  любить...

[b]Магдалена[/b]
Відкіль  ти  знаєш?

[b]Аре[/b]
Бачила  не  раз,  як  його  очі
 лишень  тоді  в  безодню  поринали,  
коли  дививсь  на  Тебе...

[b]Магдалена[/b]
[i](віддаючись  спогадам)[/i]
...  Коли  гладив
моє  волосся,  до  грудей  тулив,
і  піснею  вколисував,  що  клалась
тривожною  і  вітряною  млою...
перловою...  чадною...

[b]Аре[/b]
[i](під  впливом  згадок)  [/i]
...  Коли  тремтячою  рукою  обплітав  
Твої  рамена—як  Тиберіаду—  
ласкають  в  братніх  ласках  
береги...

[b]Магдалена  [/b]
[i](віддаючись  спогадам)  [/i]
...  Коли  водив  мене  в  світи,
 в  котрих  тонула,
як  в  спраглій  глушині—лякливий  плач
 пастушої  сопілки—тоне..  .никне...
[i]Пауза.  [/i]
Дивно  то,  Аре,  що  не  прибув  ще...  
Учта  зовсім  близько...  
Його  ж—нема...

[b]Аре[/b]
А  може...  не  прийде  він.

[b]Магдалена[/b]
Що  ти  кажеш?

[b]Аре[/b]
Адже  казав  до  Тебе:
"З  кожним  днем
моя  до  Тебе  довшає  дорога...
В  твої  пороги  вхожу  несміливо...
Я  бідним  є,  а  тут—багатства...  розкіш..."

[b]Магдалена[/b]
Казав  так  Лазар?..
Правда...  так  казав?!.
Ні,  не  може  бути!

[i]Входить  [b]Невольниця.[/b]
[/i]
[b]Невольниця[/b]
Пані,
там  якась  жінка  прийшла  до  Тебе,
бачити  бажає...
Я  їй  казала,  що  небавом  учта
що  ти  збираєшся  на  час  отой  святковий...
Так  не  зважає  ні  на  що—
наполягає...


[b]Магдалена[/b]
До  мене  жінка?
Хто  ж  би  то  мав  бути?
Скажи—нехай  заходить.

[b]Невольниця[/b]
Як  накаже  Пані...
[i](Виходить.)
[/i]
(За  виданням[b]  "Марія  з  Магдали"[/b](драма).  -  Львів:Логос,1995)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745035
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 07.08.2017

Ірина Вовк. "МАРІЯ З МАГДАЛИ" (драма) . Дія І. З'ява ІІ (продовження1)

[b][i](переспів  польської  релігійної  драми)[/i][/b]

[b]З'ЯВА  II[/b]

[i]Входить  [b]Ассахар[/b].[/i]

[b]Ассахар[/b]
Немає  Юди?

[b]Магдалена[/b]
Його  нема  ще.
Чи  ти  з  ним  бачитися  хочеш?

[b]Ассахар[/b]
Дивитись  хочу...  дихати...
тобою  я  волію,  Магдалено,
бо  ти  пахуча,
наче  тая  ружа,
що  в  ніч  при  місяці  розкриє  своє  лоно...

[b]Магдалена[/b]
Місячною  ніччю  тепер  мені  є...  Юда...

[b]Ассахар[/b]
Бо  Юда  ходить,  наче  місяць  вповні,
у  срібних  шатах.
Я—жебрак  при  ньому...
О,  коли  б  тільки  я  мав  злото!

[b]Магдалена[/b]
Зле  мовиш,  Ассахаре!  
Кохаю  Юду  не  за  те,  що  можний!  
Кохаю...  його  чоло,  що  думою  ясніє...  
уста  пурпурні...  і  стальних  рамен
 охват  любовний!

[b]Ассахар[/b]
О  Магдалено,  пригадай!
Я,  прецінь,  першим
відкрив  ворота,  що  ведуть  у  щастя
бездонні  нетрі...

[b]Магдалена[/b]
Не  кажи  про  це!

[b]Ассахар[/b]
Казати  я  не  перестану,
 бо  ж  моєю  повинна  бути...

[b]Магдалена[/b]
Той  для  мене  пан—
перед    яким  я  низько  похилила
запломенілі  лиця...

[b]Ассахар[/b]
Знайдеться  другий...

[b]Магдалена[/b]
Помовч!  
До  мене
вже  не  прийде  в  о  н  о!

[b]Ассахар[/b]
Даруй,  о  Магдалено!
То  болю  є  вина,  що  смів  тебе  образити.

[b]Магдалена[/b]
Зваж  тільки,
що  приятелем  ти  його  взиваєш!

[b]Ассахар[/b]
Так—правда...
правда!
То  моя  вина!
Даруй...
пробач,  коханко  Юди...

За  виданням:  Ірина  Вовк.[b]Марія  з  Магдали[/b]  (драма).  -  Львів:  Логос,1995.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744921
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 06.08.2017

Ірина Вовк. "МАРІЯ З МАГДАЛИ" (драма) . Дія І. З'ява І (початок)

[b][i](переспів  польської  релігійної  драми)[/i][/b]

[b]Антоній  Шандлєровський  (1878—1911)[/b],  як  і  його  релігійна  драма  [b]"Марія  з  Магдали"[/b],  мало  відомі  польському  читачеві  і  ще  менш  відомі  читачеві  українському...
В  літературу  своєї  доби  Антоній  Шандлєровський  увійшов  під  псевдонімами  Антоній  Зєміц  та  Владислав  Посвят.  За  скупими  даними  польської  енциклопедії,  уродженець  землі  Мазовської,  Антоній  Шандлєровський  спочив  у  містечку  Ґрохові  (Польща)  .
Політичні  катаклізми  суспільності  змусили  молоду  людину  звернути  свій  погляд  і  помисли  у  русло  історії  нашої  християнської  віри.  Будучи  людиною  мистецького  обдарування,  поетом  і  драматургом,  автором  інтимної  поезії  та  ліричної  прози,  Антоній  Шандлєровський  носив  і  сан  священика.  Звідси—джерело  його  поетичного  мислення:  віра  у  Долю,  накреслену  рукою  Бога,  пошуки  відповідей  на  складні  запитання  буття  в  алегоричних  образах  богонатхненних  книг.  Польська  енциклопедія  вказує,  що  світська  манера  лірики  молодого  автора.  її  витончений,  екзальтований  ерос  вростає  своїм  корінням  у  мотиви  містико-релігійні.
Релігійна  драма  "Марія  з  Магдали"—  правдиве  тому  підтвердження.  Вона  підносить  на  небувалу  висоту  людське  почуття  тілесної  любові...  і  все  ж  над  любов'ю  тіла  у  кривавому  двобої  отримує  гору  Любов  Духа!
Обравши  за  основу  драматичні  сюжети  Нового  Завіту,  точніше,  одну  з  апокрифічних  версій,  Антоній  Шандлєровський  не  сліпо  переказує  Євангеліє,  хоча  й  не  перечить  йому,  а  намагається  з  притаманним  молодості  максималізмом  збагнути  внутрішній  світ  героїв  драми  і  вивести  перед  очі  читачів  постаті  Ісуса  Назаретянина,  старця  Лазаря,  сестер  Марії  (Магдалени)  і  Марти  та  Юди  Іскаріота,  не  просто  як  безсмертну  легенду,  що  оживає  на  перехресті  Нової  Історії,  а  швидше  як  реальних  людей,  що  діють  і  мислять  у  різних  вимірах  осягнення  Духа.
Далекий  від  політичних  інтриг  свого  часу,  автор  драми  зображає  конфлікт  тіла  і  Духа  на  тлі  соціально-становому,  де  за  маєтністю  стану  і  насолодою  тіла  (моделлю  "утраченого  раю  на  землі")  ховається  духовне  сум'яття,  а  далі....  віровідступництво,  зрада,  згуба  ближнього  і,  врешті,  самогубство...  Йдеться  про  образ  Юди.  Складний,  психологічно  загострений,  багатогранний  (з  тремом  самопожертвенної  любові  і  приступами  безумної  ненависті)  образ  апостола-зрадника  викличе  у  читача  суперечливі  відгуки.
Вдумливий  читач  у  пошуках  істини  знову  звернеться  до  Чотириєвангелія.  
До  сюжетного  дерева  "Марії  з  Магдали"    прилучилися  й  інші  розділи  Нового  Завіту:  "Смерть  і  воскресіння  Лазаря",  "Ісус  прощає  грішниці",  "Виявлення  зрадника",  "Синедріон  постановлюе  забити  Ісуса".  Щодо  особи  верховного  первосвященика,  законодавця—  Синедріона  (Сангедріона  у  А.  Ш.),  то  автор  недвозначно  дає  читачу  зрозуміти,  що  служитель  Бога  і  захисник  Закону,  котрий  вступає  у  зговір  з  інтригою  (будь-якого  роду,  в  тому  числі  й  політичною),  перестає  бути  провідником  Божої  благодаті,  перетворюється  на  знаряддя  приземлених  людських  пороків  і  в  кінцевому  результаті  служить  руйнівній  силі  демона—Духові  Тьми  .
Ідея  насильства  під  релігійними  гаслами  —  демонічна,  вона  виправдовує  людські  жертви  і  братовбивчі  війни,  вона  нищить  цілі  цивілізації,  оскверняючи  кров'ю  Божі  святині,  її  Кров'ю  була  переповнена  Стара  Історія,  пролилася  вона  через  вінця  і  в  Історії  Новій.
Єдиний  шлях  до  спасіння  особистості  (а  в  сукупності  особистостей  —  людської  спільноти)—  її  духовне  очищення,  усвідомлення  свого  високого  призначення  бути  "образом  Божим",  "небесним  громадянином"  Землі.
Ідея  спасіння  втілена  Антонієм  Шандлєровським  у  образах  старого  Лазаря  та  його  сестри  Марії  (Магдалени).  Навертаючи  Магдалену  на  Божу  дорогу,  промовляє  Лазар  сокровенні  слова:

[b][i]Бо  я  хотів,
щоб  чудо  ти  ввібрала  у  глиб  душі
і  щоб  тоді  нарешті
сама  ти  стала  чудом!
[/i][/b]
Наче  художник,  похилений  над  портретом  чарівної  жінки,  щедрими  бризками  барв  і,  водночас,  тонким  кінчиком  пензля  вимальовує  автор  головну  героїню  драми—то  королевою...  розкритою  троояндою  нічного  ложа,  то...  найнижчою  служебкою  у  стіп  Ісуса;  то  зраненою  львицею  в  жарких  пісках  пустелі,  то  сніжно-білою  вершиною  гори  Кармелю...
Поетика  "Марії  з  Магдали"  заворожує,  у  ній  є  щось  магічне,  вона  звучить  як  "Пісня  пісень".
Є  щось  містичне  і  в  долі  Антонія  Шандлєровського.  Бог  прикликав  його  до  себе  у  віці  Ісуса  Христа.  Твори  молодого  драматурга  побачили  світ  вже  після  його  смерті,  зібрані  в  "Листах  Антонія  Шандлєровського"  (Pisma  Antoniego  Szandlerowskiego:  Т.  1.—IV.—Warszawa:  Triumf,  1912—1914  ).  Воістину,  листи  у  вічність...  послання  нетлінного      розуму,  що  перейшов  у  вищий  вимір.  Наче      птахи  з  ирію,  після  довгого  трудного  лету,  вертають  вони  на  землю,  аби  розповісти  землі  про  небесне...
...  У  захристі  Львівського  костелу  Домініканів,  де  раніше  містилася  бібліотека  музею  історії  релігії,  скромно  лежало  на  поличці  заховане  від  людських  очей  видання  "Листів..."  Антонія  Шандлєровського  з  підписом,  автора  на  авантитулі  четвертого  тому.  "Листи..."  лежали,  мовчали  і  чекали,  коли  надійде  час...
Як  автор  переспіву  зазначу,  що  працювалося  над  "Марією  з  Магдали"  легко,  світло,  не  побоюсь  сказати—одержимо!..  Ночами  не  спалося—у  пам'яті  зринали  уривки  монологів  і        щеміло  серце,  передчуваючи  трагічний  фінал.
На  закінчення  додам:  у  кожному  з  нас  воєдино  сплелося  і  святе,  і  грішне...  Шукаймо  ж  свою  високу  мету,  серед  безлічі  доріг  обираймо  дорогу  до  Бога,  приймімо  у  душі  свої  Духа  Святого  і  молімося  за  відпущення  гріхів.
   Любімо  Господа,  Бога  усім  розумінням  своїм,  а  ближнього  свого,  як  себе  самого!  Нехай  буде  так...
[b][i]Ірина  Вовк[/i][/b]

P.S.  У  драмі  [b]"Марія  з  Магдали"[/b]  є  [b][i]4  дії[/i][/b].У  кожній  дії  є  кілька[b][i]  з'яв[/i][/b].Буду  публікувати  по  окремих  з'явах,  зберігаючи  відповідну  порядковість.

[i]Автор  дякує  за  допомогу  у  підрядковому  перекладі
[b]своїй  матері  Лідії-Надії  Вовк[/b]
[/i]

[b]ДІЯ  І[/b]

[b]З'ЯВА  І[/b]
[i]Магдалена  сама.  Сидить  у  повені  думок.  
Відчиняються  двері.  Входить  Лазар.  
Кладе  руку  на  голову  Магдалени.[/i]

[b]Магдалена[/b]
[i](поривається  з  окриком)[/i]
Брате  мій  коханий!

[b]Лазар[/b]
[i](похиляється  до  перс).  [/i]
О  моя  Магдалено!
[i](Завмирають  в  братніх  обіймах.)  [/i]
Я  надто  втомлений,  хай  трохи  відпочину.

[b]Магдалена  [/b]
Сядь...  відпочинь,  мій  брате...

[b]Лазар[/b]
[i](зажурено)[/i]
З  кожним  роком,  днем
моя  до  тебе  довшає  дорога...
В  твої  пороги  входжу  несміливо...
Я  бідним  є,  а  тут—багатства...  розкіш...

[b]Магдалена[/b]
[i](задумано)[/i]
 Далекою  твоя  дорога  стала...  
Не  тою,  що  була  колись  давніше...
 Чи  ти  забув?

[b]Лазар[/b]
Про  що,  о  Магдалено?

[b]Магдалена[/b]
Про  ті  дороги,
в  які  зі  мною  вирушав  без  втоми...
Тоді  була  я  ще  дитям—згадай-но...

[i](Горнеться  до  нього.)  [/i]
Коли  тремтяче
мені  на  голову  ти  клав  свої  долоні,  
і  в  ніч  погідну,  ясну  
розказував  дива  про  світ  наднебний...  
Бродили  разом  ми  по  луках  росяних  
і  по  полях  безкраїх...  
Вникали  мовчки  ми  в  відвічні  пущі—
 наче  трем,  таємні...  
По  світлій  хмарці  місячного  сяйва
 втікали  до  зірок—о  чуда...  чуда...  

ти  осягнути  дав  мені!  І  все  це
 від  Тебе  мала  я—від  Тебе!

[b]Лазар[/b]
Бо  я  хотів,
щоб  чудо  ти  ввібрала  у  глиб  душі...
і  щоб  тоді  нарешті
сама  ти  стала—чудом!  

[b]Магдалена[/b]
Брате  мій  коханий!  Хіба  ж  ти  не  вчував,
 коли  нашіптував  слова  ці  чародійні—  
як  билось  серце...  як  палали  скроні...  
і  зблідло  як  уста  мої  дрижали...

[b]Лазар[/b]
Чув  то,  чув...
О  як  же  був  на  той  час  я  щасливим!
Тим  часом...

[b]Магдалена[/b]
Що,  брате?

[b]Лазар[/b]
Померкли  сни  мої...  Видіння  відступили...
і  золоті  мої  надії  на  тебе  -
зів'яли...  зблідли...

[b]Магдалена[/b]
Що  кажеш,  брате!

[b]Лазар[/b]
Так...  Магдалено.  Вів  тебе  на  гору,
а  ти—до  пилу  темного  припала...
устами  притулилась...

[b]Магдалена[/b]
Устами  притулилась,  а  не  серцем!

[b]Лазар[/b]
Забруднила  шати..

[b]Магдалена[/b]
[i](гаряче)  [/i]
Та  духа  глибини—не  покаляла!
 Вмирало    серце  з  голоду...  волало...  
кричало  щастя!  В  безумі  облуди
 гонилася  за  ним...  А  голос  твій  
дзвенів  мені  у  вухах,  повнив  груди,
 як  дзвін,  що  йде  від  неба  до  землі:
 "Є  щастя—ти  шукай  лиш—щастя  є!"  
Шукала—марно.
[i](З  болем.)  [/i]
З  лопухів  іржавих  спивала  каламуть,  
хоч  прагнула  роси  криштальної,  небесної!

[b]Лазар[/b]
[i](з  недовірою)  [/i]
Чи  ще  тобі  і  зараз  
він—Юда  з  Каріот—квітучим  келихом?

[b]Магдалена[/b]
Його  кохаю...  кохаю!

[b]Лазар[/b]
[i](з  притлумленим  болем)  [/i]
Померкли  сни  мої...  Видіння  відступили...

[b]Магдалена[/b]
Брате!  Усі  жалі  і  всі  палкі  жадання,  
що  ти  з  душі  моєї  випрядав,  
тепер  шукаю  в  ньому  я  для  себе.

[b]Лазар[/b]
Ні...  Магдалено,  ні!..

[b]Магдалена[/b]
Його  кохаю—він  мене  кохає!  
Сьогодні  Юда  учти  зажадав...  
Ти  будеш  на  ній...  правда?..

[b]Лазар[/b]
Інший  шлюб...
Я  іншу  учту  вимарив  для  тебе.
[i](Встає.)  [/i]
Що  ж,  коли  ти  мислиш
при  Юді  своє  щастя—будь  щаслива...
[i](Цілує  її  в  чоло.)[/i]
О,  який  бо  інший  я  снив  для  тебе  шлюб!
[i](Виходить.)[/i]

За  виданням:  Ірина  Вовк.[b]Марія  з  Магдали[/b](драма).  -  Львів:Логос,1995.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744919
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 06.08.2017

Ірина Вовк. "САМОЦВІТИ СОКРОВЕННЯ"

[i][b]"В  церкву  тя  носила,  доню,
та  й  Богу  молилась,
така  тобі,  моя  доню,
доленька  судилась…»[/b]
(З  народної  пісні)
[/i]
Тобі  судилась  Доля  і  не  згірш,
і  не  гріши  даремно  проти  Бога…
Це  –  сокровення  серця…  Віриш,  вірш  –
така  тяжба́  тяжка,  така  знемога,
що,  Господи,  як  перейти  цю  мить  –
болить…
болить...
то  вірш  в  мені  болить…

…  А  мить  тече,  стікає  і  пече  –  
черленим  глодом  слово  пломеніє…
Коли  воно  від  тебе  не  втече,
залишиться  хоч  іскорка  надії,
що  ти  допадеш  неба  –  і  згориш  –
тоді  створиш…  запевне,  що  створиш!
Ти  ж  так  горів,  болів,  тремтів  і  йшов:
там  –  лід  крихкий…  тут  –  літери  крикливі,
поранив  крила  віком  підошов  –
мої  слова,  метелики  лякливі,
я  вам  до  ніг  троянди  прихилю  –

за  плач  і  сміх  люблю  вас  всіх…
     люблю…

…Тобі  судилась  доля  і  не  згірш,
аби  лишень  піднятися  над  світом!..
Над  каяттям!..  над  спекотливим  літом!..

Розкинеш  руки  –  Боже,  ти  летиш  –
це  небо…
це  –  поезія…
                     і  вірш
паде  тобі  на  серце    с  а  м  о  ц  в  і  т  о  м.


(Зі  збірки  інтимної  лірики  "Самоцвіти  сокровення".  -  Львів:Логос,1997)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744811
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.08.2017

Ірина Вовк. "ВАРІАЦІЇ НА ТЕМУ "ПРАЩАЙ"…"

[b][i]“…коли  святі  пращаючи  чуття,
лиш  серце  плаче  –  в  оці  сліз  не  маєш,
тоді  нещасний  ти,  тоді  пращаєш
останній  сон,  останній  цвіт  життя”[/b]
(Уляна  Кравченко)
[/i]
Відтак,  мій  друже,  мовлено  “пращай”…
Чутливо  так  сльоза  ряхтить  на  віях.
Рожеві  сни  в  дрімучих  сніговіях…

…  Мій  вогнику,  а  ти  собі  палай!

Ще  тепло  нам  в  жаринках  темних  руж,
ще  наших  губ  блакитні  едельвейси
хвилево  пломеніючи  воскресли
посеред  вікон  змерзлих,  серед  стуж.
Пращай,  пращай…  На  відстані  сльози
усе  лихе  спливає  за  водою,
і  ми  ще  вдвох  –  луною  молодою
бринять  на  вітрі  наші  голоси.
Не  треба  слів.  Про  щось  вони  змовчать,
про  щось  злукавлять  сім’ям  полино́вим  –  
у  сокровеннім  (приспанім  і  новім)
уміймо  гідно  ближнього  втрачать.
Ми  не  загинем!  Тільки  відживе
у  нас    гарячий  сонях  відігрітий…
Чому  ж  тоді  з  померклого  із  літа
ріка  Любові  брижиться,  пливе…

Самотній  вітре,  чи  впізнаєш  враз
отих,  що  в  часі  снили  так  рожево,
що  так  любили  –  цвітно,  кришталево,
чи  ми  –  не  ми,  чи  казка  не  про  нас?!

…  З’ятрілим  зором  світимо  з  імли  –  
то  серце  плаче,  (в  оці  сліз  не  маєм!):
останній  с  о  н,  останній  ц  в  і  т  пращаєм  –  
сон      п  о  з  а      н  а  м  и,  квіти  –  в  і  д  ц  в  і  л  и.

[i](Зі  збірки  "Семивідлуння".  -  Львів:Сполом,2008)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744809
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2017

Ірина Вовк. "МИКОЛІ ВІНГРАНОВСЬКОМУ: МОНОЛОГИ"

Перелітна  пора  –  чень,  у  розпалі  літо  ожинне,
Перелітна  пора  –  хто  летить,  чом  летить  і  куди?
Чи  додому,  чи  з  дому,  чи  в  лоно  землі  України…
Чи  натруджений  віддихом  літнім,  чи  зовсім  іще  молодий…
Ми  птахи  перелітні  на  обрисах  сонць  ясноперистих,
Чи  приснилися  нам  зорепади  у  синіх  степах…
Чи  жар-птиці  перо  нас  зігріє  в  принишклому  вересні,
Чи  душа  стрепенеться  на  оклик,  тривожно,  мов  птах…

…Розімлілі  жита,  захмелілі  літа  срібнодзвоннії,
де  над  буєстю  юності  солодко  бджоли  гудуть  –
о  фантазії  чуда…Приплив  світової  гармонії,
де  лелеки  із  косами  сіно  в  покоси  кладуть…
Дзвенять  коси  усміхнено,  втомно,  піт  крила  наповнює,
і  вода  заливає  по  вінця  стосилою  глек  –
смолоскипи  життя  феєрично  зеленої  повені,
теплі  гнізда,  жевріючі  мирними  днями  лелек.

…В  перестиглих  житах  вітровієчко  пера  визбирує.
Білих  зір  зорепад  багряніє  за  помахом  крил  –
ніби  пам’ять  з-за  обрію  Лети  минувшість  відмірює,
золотим  безбережжям  високих  дідівських  могил…
Не  оді́йде  пора  літувати  літа  рястоноснії
на  землі  молодій,  де  упала  кривава  сльоза  –
макоцвітні  горби  ув  обіймах  небесної  просині,
макоцвітний  вогонь,  вічна  слада  землі  не  щеза…

Літувати  літа  з  переджнив’я  до  пізньої  осені  -
перелітна  пора,  буйнокоса  бринінь  золота…
Не  оді́йде  бринінь,  наші  сили  стосило  примножені,
доки  те́плиться  око  і  мовлять  молитву  уста.

[i](Зі  збірки  "Обрані  Світлом".  -  Львів:Сполом,2013)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744682
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.08.2017

Ірина Вовк. "ОСЯЯННЯ"

Любове,  здайся!  –  ти  надмір  слаба...

Чи  порятуєш  світ  захланних  тіней?
Доба  грабунку  –  гибло...    голуба...
Убережен  цілунка  колір  синій...
Чи  то  лишень  набачилось  тобі  –
жоржин  жагучих  пелюстки  гарячі...
Познач  невинні  чола  у  юрбі,
застережи  убогих  від  розтрачень!
Це  неминуче,  як  наплив  грози,
як  гуркіт  грому  на  застиглі  крівлі  –
струмінь  прозора  чистої  сльози,
рипуча  сповідь  ветхої  будівлі...
Той  дощ  не  дощ  –  то  камінь  з  пращ,  чи  прощ,
на  всі  твої  минущі  марнослов’я  –
юрба  заблудла  в  нетрях  роздорож,
у  лживих  мірках  власного  здоров’я.
Чи  ж  вільні  ми  у  виборі?!  Дарма...
У  божевільних  самотужних  мушлях
чекаємо  на  тих,  кого  нема
побіля  нас  –  єдиних,  десь  там...    сущих...

...Доба  грабує...    Греблі  рве...      доба...
Юрба  сліпа  в  блаженнім  надвеличчі  –
невже,  Любове,  ти  таки  слаба!!!

...Предивним  сяйвом  світяться  обличчя...


[i](Зі  збірки  "Обрані  Світлом".  -  Львів:Сполом,2013)
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744680
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.08.2017

Ірина Вовк. "У чорні дні я краще помовчу…"

У  чорні  дні  я  краще  помовчу,
у  чорні  дні  і  вірші  будуть  чорні.
Коли  несамовитий  жаль  огорне,
я  рятувальну  засвічу  свічу  --
у  чорні  дні  я  краще  помовчу…

Не  тлій,  свічо,  в  тобі  ще  воску  стане,  
і  сили  стане  спасівським  плодам  –
нікому  сокровенне  не  віддам
на  розтерзання  згірклої  омани!  
Не  тлій,  свічо,  в  тобі  ще  воску  стане.

Поплач  сльозами  теплими,  погрій,
дитинним  пориванням  світлих  звершень,
заворожи  на  щастя,  як  і  вперше,
невідворотний  трепет  вічних  мрій,  --
поплач  сльозами  теплими,  погрій.

По  талих  днях  настане  воскресіння  –
духмяних  яблук  всеманящий  дух,
і  свіжий  мед,  і  жнив  серпневий  зрух  –
така  розрада…  до  благоговіння!
По  талих  днях  настане  воскресіння.

По  талих  днях  прозріння  і  змужнінь,
по  чорних  днях  зникаючих  ілюзій,
коли  і  друзі  ближні  –  вже  не  друзі  –
нізвідки  раптом  неба  пізня  синь  –
по  талих  днях  прозріння  і  змужнінь.

По  чорних  днях  зникаючих  ілюзій,
по  травнях  буйнолистих  і  дзвінких,
немов,  ми  –  люди,  зіткані  із  них,
летімо  в  прірву  в  дивному  чар-крузі
по  чорних  днях  зникаючих  ілюзій…

Летімо  в  прірву!  Серце  –  наче  птах
в  розквітлих  травнях…
в  чорних-чорних  днях!..  

[i](Зі  збірки  "Обрані  Світлом".  -  Львів:Сполом,2013)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744564
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.08.2017

Ірина Вовк. "Вже думалось умерла, ні - жива!. . "

Вже  думалось  –  умерла.  Ні,  жива…
Хоча  й  спроквола  б’ється  серцевина.
Якось  магічно  дихають  слова:
о  гори…доли…зорі…--  я  невинна!

На  тім  гостинці,  де  в  литаври  б’ють,
де  мліють  квіти  і  буяють  трави,
розлого,  неубого  в’ється  путь
і  висне  з  неба  сонце  золотаве.
Та  досить,  аби  дужче  припекло,
могутнім  палом  дух  твій  освітило  –
підступно  аспид  випустить  жало,
отрутою  виповнюючи  жили.
А  що  вже  терня,  повне  колючок,
а  бур’янів,  що  пнуться  манівцями…
Сюди  б  води,  молитви  і  свічок!
А  то  –  хто  зна  –  чи  й  виберешся  з  ями,
де  гаддя  твої  груди  обів’є
і  на  чолі  залишить  мітку  смерті…
Ми  –  подорожні,  але  поки  є
ще  світла  у  вселенській  круговерті,
допоки  під  ногами  чуєм  твердь
і  топчуть  ряст  з  малого  наші  діти  –
життя  триває,  відступає  смерть,
і  в  сонця  є  потреба  струменіти  –
на  буйноквіття,  на  вольготність  трав,
де  серце  проростає,  наче  сонях…

Шалійте,  я  ще  чую  бій  литавр!
Убийте,  я  ще  бачу  небо  в  зорях!

[i](Зі  збірки  "Обрані  Світлом".  -  Львів:Сполом,2013)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744562
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.08.2017

Ірина Вовк. "СЛОВО ПРО ДОЛЮ І ВОЛЮ"

[b][i]«Єсть  на  світі  доля,  та  хто  її  знає?
Єсть  на  світі  воля,  та  хто  її  має?».[/b]                    (Тарас  Шевченко)[/i]

-  О  земле  вкраїнська…  Розкішная  земле
вольготно  козацької  слави.
Тебе  осіяло  від  сходу  до  заходу
сонце  премудре  стоглаве,
Тебе  ізорали  волами,  засіяли  диво-словами…  
То  ж  чим  проростеш?

-  Синами-орлами…
дівками-зірками...
  всебожих  нащадків  малими  ногами  -
від  меж  і  до  меж…

-  О  земле  плодюча  -    
               розвийся,  налийся,
 Шевченковим  словом  святочно  умийся…
Що,  ниво  весела,  на  мирнії  села  у  дар  понесеш?

-  Зароджу  копами…
рясними  хлібами…
у  церкві  козацькій  майну  хоругвами
в  убранстві  одеж…

Всебожії  діти,  чи  вольно  вам  жити,  чи  Доля  блага?
Чи  мати  навчила:  де  правда  –  там  сила,
 де  зброя  –  снага!
 
Чи  є  вас  багато  –  щоб  копи  збирати,  
танок  свій  зухвалий  досвітку  гуляти,
мечі  перед  ворогом  з  піхов  виймати,
світе-воленько,  гей!

-  Багато  нас,  Мати…  вели  починати  -  
 мечі  освятити,  малих  научати,
на  нивах  окроплених  жнива  збирати  –  
і  миром  відпити  єлей!

О  земле  вкраїнська,  що  кров’ю  дідів  наших  рясно  полита,
Де  сонце,  мов  фенікс,  старим  догорає
 і  зранку  преюним  стає,
[b][i]Ми  тут  народились  з  правіку,  щоб  волею  жити,
Ми  ті,  котрі  були  і  будем,  ми  –  ті,  котрі  є!    [/i]*    
[/b]
(Зі  збірки  "Обрані  Світлом".  -  Львів:Сполом,2013)

[i]*  Сьогодні  у  мене  один  з  чорних  днів  -  сьогодні  ховають  давню  мою  приятельку,  ще  зі  студентських  днів  -  [b]львівську  поетесу  Зоряну  Гладку[/b],  яка  померла  в  ніч  на  30  липня  на  51-му  році  життя.  Вона  керувала  літстудією  "Галиця"  при  Львівській  МАН.  Виховала  багато  творчих  особистостей.  Видавала  альманах  "Весняний  легіт"  для  найбільш  обдарованих  творчих  дітей,  проводила  щороку  обласний  конкурс  молодої  поезії.У  моїй  пам'яті  виринають  роки  юності,  коли  ми  в  студентському  запалі  утворили  театральний  гурток  на  філологічному  факультеті  і  з  професором  Денисюком  Іваном  Овксентійовичем  поставили  "Лісову  пісню"  Лесі  Українки,  де  я  грала  Мавку,  а  Зоряна  Гладка  -  Килину.  З  її  уст  народна  лайка  звучала  особливо  смаковито.  Об'їздили  з  виставою  і  Луцьк,  і  Димку,  родинне  гніздо  Кобилянської,  і  університет  в  Чернівцях,  не  кажучи  про  Львівські  школи,  військові    частини  та  зоряну  виставу  у  Львівському  Клубі  Творчої  Молоді  в  час  його  найбільшого  розквіту.  
             Зоряна  була  весела,  чуйна  і  добра,  не  зважаючи  на  тяжку  хворобу,  якою  відболіла  з  дитинства...  Хай  Душа  її  спочиває  З  МИРОМ!!!  СВІТЛА  ПАМ'ЯТЬ"  [/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744444
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 02.08.2017

Ірина Вовк. "ДОЩЕЧКОВА ЧИТАНКА: Що заповіли русам їх пращури"

[b][i]Дощечка  7Ж  
Течуть  ріки  великі  на  Русі,
 і  многі  води  їх  журчать,  співають  стародавнє.  
Про  тії  боляри,  якії  не  боялися…  і  літа  многії  
боролися  о  вольність  руську.

Ті  то  славні  нічого  не  берегли,  ані  життя  свого,
 –  тако  ріки  о  них  берегинять.  І  вітри  буйні
 гасають  над  ними,  плачуть  восени,
 а  в  зимі  студеній  гурлихають  по  них.
 І  голублять  дівоньки  і  ті  це  говорять,
 як  погибли  тії  у  славі,  а  не  оставили
 землі  своєї  ворогам.
 Ніби  є  ми,  синове,  також  потомки
 і  не  лишимо  ми  також  землі  нашої…

Дощечка  8
 «Боронись,  земле  руська,  і  борони  сама  себе,
 а  щоб  інші  не  були  на  твоїх  крячах,
 а  тобто  ворогам  не  далася  охомитана
 і  до  воза  прив’язана,  аби  тягла  той,
 куди  хотять  чужії  влади,
 а  нібито  ти  хочеш  іти  сама».

Дощечка  7А
 «Єсьми  многі,  а  вороги  не  суть  такі  многі,
 як  ми  єсьми,  русичі,  а  ворогів  не  стільки,  як  у  нас.
А  де  впала  кров  наша,  там  є  земля  наша,
 і  це  вороги  знають,  і  це  на  нас  стараються,
 і  ці  старання  їхні  марні  будуть,
 як  вони  були  і  в  старі  часи  отців  наших.

Дощечка  2А  
«…А  богів  купальте  і  Дажба  шануйте,
 бо  оце  ж  бо  ми    є  русини,  Дажбові  внуки…»[/i][/b]

[b]Словничок  –  потайничок[/b]

[b]болярин[/b]  –  боярин
[b]берегинити[/b]  –  бити  в  береги,  плескати  на  береги;
[b]гурлихати  [/b]–  воркувати  по-голубиному;
[b]крячі  [/b]–  шия  або  ж  плечі,  рамена;
[b]охомитати[/b]  –  накинути  «хомут»  на  шию;
[b]хомут[/b]  –  петля  для  запрягання  коней;
[b]лик  [/b]–  обличчя,  образ;
[b]лики[/b]  –  крики  радості,  веселощів;
[b]многоликий[/b]  –  різнобарвний,  або  ж  шумний,  галасливий;
[b]обоз[/b]  –  багато  возів,  таке  собі  «містечко  на  колесах»,  де  ховають  зброю,  одяг  і  харчі  під  час  облоги  і  військового  походу.


[b]Сторінка  –  берестинка
[/b]
На  Русі  течуть  ріки  великі,
в  ріках  води  журчать  многоликі.
Ріки  «многая  літа»  співають,
а  роки  все  течуть,  все  минають.
Отчі  лики  в  синах  не  загинуть,  –
тако  ріки  о  них  берегинять,
а  вітри  буйно  віють  над  ними,
плачуть  в  осінь,  гурлихають  в  зими.
І  голублять  голубки  –  дівчата
тих,  що  в  ноги  не  вміли  крячати,
ще  й  тягти  на  крячах  своїх  воза
в  хомутах  до  чужого  обозу.
[b][i]Єсьми  руси  і  суть  такі  многі,
що  нікому  не  падали  в  ноги,
а  де  падали  в  битві  суровій
там  земля  наша  кровна  від  крові.[/i][/b]
[b][i]Бережіть  свої  руки  від  крові!
Будьте,  внуки,  живі  і  здорові!
[/i][/b]

ЗАМІСТЬ  ПІСЛЯМОВИ
[i]Щойно  відговорила  устами  наших  пращурів  до  тебе,  люба  дитино,  Дощечкова  читанка»  і  відкрила  тобі  сокровенні  свої  знання.  Ох  і  нелегкий  був  шлях  цієї  книжки!  Насправді,  наче  мощений  з  важкого  каменю…А  річ  у  тім,  що  написана  вона  ще  у  1990  році  з  таким  натхненням,  наче  подихом  божим.  
Знаменита  дитяча  художниця  Зеновія  Юськів  не  відразу  зілюструвала  її.  На  це  пішло  довгих  два  роки,  допоки  з  умілих  рук  окреслилися  божі  обличчя  Сварога,  Числобога,  Перуна,  Світовида,  володарки  Мармореї  та  жар-птиці  Матиреслави.  Скільки  книжок  перечитано,  енциклопедій  та  стародруків,  аби  ці  обличчя    надихнути  правдою  життя!
…І  ожили  ілюстрації.  Наче  легкий  вітерець-Стрибог  пройшовся  сторінками  –  такі  напоєні  зеленню  трави,  журлячими  потічками  праісторичних  джерел  та  світлом,  що  дає  любов,  новонародженого  Сонця-Дажбога.  Тут  витоки  наших  звичаїв,  обрядів,  нашої  пам’яті  та  культури.  Тут…  у  цих  сторінках…
Та,  здавалося,  що  довкола  «Дощечкової  читанки»  запала  темрява  ночі.  Минали  роки  за  роками,  а  голосу  натхненних  сторінок  ніхто  не  розпізнавав.  Пройшло  15  років,  потрачених  на  марні  спроби  перемогти  глупу  темінь  на  німоту.
Аж  раптом…  не  стало  Зеновії  Юськів,  не  стало  Зені.  Душа  її  тепер  буде  світити  нам  зіркою  з  неба,  поруч  із  душами  наших  померлих  родичів  –  так  розповіла  на  своїх  сторінках  заповітна  «Дощечкова  читанка».  Світло  Зениної  душі  таке  потужнє,  що  стало  видно  кінцеву  мету  –  а  це  видана  книжка!  
…  О  так,  вона  була  б  видана,  якби  хтось  із  зловмисників  з  невмирущої  армії  Чорнобога  у  службових  кабінетах  не  загубив  50  оригінальних  Зениних  ілюстрацій.  
І  знову  –  темрява,  знову  –  довгі  роки  чекання:  що  робити,  чи  починати  усе  з  початку?  Чекати  наступні  …  роки,  поки  надійде  омріяний  час…  
Так  уже  сталося  –  бути  «Дощечковій  читанці»  останньою  в  переліку  Зениних  книжок,  але  це  живий  пам’ятник  талановитій  художниці  і  прекрасній  людині.[/i]
[b][i]Автор[/i][/b]
 

(З  "Дощечкової  читанки"  для  дітей  за  сторінками  
"Велес-книги"  (  у  рукописі).  Рік  написання  -  1990)

[b]«Єсьми  русичі,  Дажбові  внуки!»[/b]

[i]Рік  написання[/i]  –  1990
[i]Малюнки  [/i][b]Зеновії  Юськів[/b]
[i]Готова  до  видання  [/i]–  1993
[i]Подання  до  фонду  «Відродження»  [/i]--  1997
[i]Подання  у  в-во  «Каменяр»[/i]  --  2005
[i]Подання  на  обласні  програми
по  книговиданню[/i]  –  2006,2007.
[b][i]Загублені  оригінали  ілюстрацій  [/i][/b]--  2007
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744440
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 02.08.2017

Ірина Вовк. "ДОЩЕЧКОВА ЧИТАНКА: Що заповіла русам хоронителька небесних лук - Марморея"

[b][i]Дощечка  3    
«Тримайтесь,  браття  наші,  плем’я  за  плем’я,
 рід  за  рід,  і  бийтеся  за  себе  на  землі  нашій,
 яка  належить  нам  і  ніколи  іншим…»

«…  Се  ж  бо  ми  є  русичі,  славці  богів  наших.
 Співи  наші  і  танці,  ігрища  і  видовища
 на  славу  їх.  Се  ж  бо  сідаємо  на  землю
 і  беремо  пучку  землі  до  рани  своєї
 і  товчем  до  неї,  аби  по  смерті  міг  стати
 перед  Марморею  і  щоб  сказала:

«Не  маю  винити  того,  який  є  повен  землі
 і  не  можу  його  відділити  од  неї».

І  боги,  будучі  там,  доречуть  від  себе:

 «Єси  русич  і  пребудеш  ним,  бо  взяв  єси
 землі  до  рани  своєї  і  приніс  її  до  Нав’я.»

Дощечка  7Е
 Той  бо  ніхто  інший,  тільки  рус  гордий:
 ані  грек,  ані  варяг,  тільки  славен  роду  славного,
 і  той  іде  по  співах  Матиресвих  до  лук  твоїх,
 Свароже  великий.

[/i][/b]
[b]Словничок  –  потайничок[/b]

[b]Марморея[/b]  –  провісниця  потойбічного  життя,  хоронителька  лук  Сварога,  «мара»  «морить»  людей  спекою,  голодом,  хворобою,  війною.

[b]Сторінка  –  берестинка[/b]

Серед  хмар  на  квітучій  алеї
охорона  стоїть  [i]Мармореї[/i].
В  охороні  –  квітуча  алея,
у  короні  –  сама[i]  Марморея.[/i]
А  на  тій  на  квітучій  алеї
[i]мармуровий  палац  Мармореї.
[/i]
В  тім  палаці  знайди  [i]Марморею[/i]
і  розмову  веди  перед  нею.
Стане  так  [i]Марморея[/i]  питати:
хто  єси,  себто  як  тебе  звати?
Гордо  стій  [i]на  суді  в  Мармореї![/i]
І  тоді  ти  почуєш  від  неї:

[b][i]«Хто  шанує  найменшого  бога,
пам’ятає  про  луки  Сварога,
хто  тримається  племені-роду,
віри  пращурів,  пісні  народу,
хто  бо  рідною  повен  землею,  –
той  бо  є  нерозлучен  із  нею.»[/i][/b]

В  добру  путь!  На  квітучу  алею!
[i]Добрим  будь[/i],  [b][i]не  забудь  Марморею[/i]!

[/b]
(З  [b]"Дощечкової  книги"  [/b]для  дітей  за  сторінками  
"Велес-книги"  (у  рукописі).Рік  написання  -  1990)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744292
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 01.08.2017

Ірина Вовк. "ДОЩЕЧКОВА ЧИТАНКА: чого б'є крилами птиця Матирсва"

[b][i]Дощечка  8
   Б’є  крилами    М  а  т  и́  р  с  в  а  –  с  л  а  в  а    і  каже  
нам  до  січі  іти,  і  нам  ні  до  пиру,  ні  до  їжі.  
Маємо  спати  на  сирій  землі,  а  їсти  траву  зелену,
 доки  не  буде  Русь  вольна  і  сильна.[/i][/b]

[b][i]Дощечка2А
 Бо  ось    п  т  и  ц  я  –  М  а  т  и  ́р  с  в  а    співає…  і  жде
вона  на  часи  з  іншими,  які  повертають  кола
 Сварожі  до  нас,  і  часи  тії  завше  ідуть  до  нас.
Говорить    М  а  т  и́  р  с  в  а,    що  як  будемо  боронити
 землю  нашу,  удержимося  на  ній.  
І  та  все  птиця  говорить,
 як  огонь  жару  поносячи  до  нас,
 і  головою  порушує,  та  то  є  гребінь  її.
 
Дощечка7Е  …
М  а  т  и́  р  с  в  а    б’є  крилами  о  боки  свої  з  обох  
сторін,  які  вогненним  сяють  світлом  до  нас,
всяке  перо  інше:  червоне,  синє,  жовте  і  золоте,  
срібне  і  біле,  і  ті  бо  світять,  як  сонце  сару́ме…

Дощечка7Є  
…а  та    п  т  и  ц  я    сонцем  не  єсть,  а  тая  єсть  од  
нього  така  стала  бути.
…красна  п  т  и  ц  я  несе  пращурам  нашим  огонь  
до  домів  їх.Так  слава  наша  потече  
до    М  а  т  и  р  е  с  л  а  в  и    і  пребуде  в  ній
 до  кінця  кінців  земських.[/i]
[/b]

[b]Словничок  –  потайничок  [/b]  

[b]Кола  Сваро́жі[/b]  –  оберти  сонця,  які  свідчать  про  вічні  і  незмінні  закони  Всесвіту,  закони  життя  і  смерті.
[b]Сару́мий  [/b]–  палаючий,  блискучий.


[b]Сторінка  –  берестинка
[/b]
Б’є  крилом  [b][i]красна  птиця  Мати́рсва[/i][/b]
І  про  руське  співа  богатирство,
Кличе  пращурів  наших  на  віче,
Юних  воїв  вертає  до  січі.
Стелить  пір’ячком  землю  могильну
За  [i]Русь  вольну,  і  славну,  і  сильну.[/i]
Сяють  пера,  як  світло  саруме,
А  [i]Матирсва[/i]  співає  нам  думи  –
про  часи  і  про  звичаї  гожі,
повертає  нам  [i]кола  Сварожі,[/i]
[b][i]славу  русів  несе  поміж  люди,
а  та  слава  вовіки  пребуде.  
[/i][/b]

(З  [b]"Дощечкової  читанки"[/b]  для  дітей  за  сторінками
 "Велес-книги"  (  у  рукописі).Рік  написання  -  1990)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744289
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 01.08.2017

Ірина Вовк. "ДОЩЕЧКОВА ЧИТАНКА:Звідки світять нам душі пращурів"

[b][i]Дощечка1  
   …  то  душі  пращурів  наших  дивляться  на  нас…
…і  ті  світять  зорями  нам  од    І  р  у…

Дощечка  11Б    
То  бо  єсть  красен  Ірій,  а  там  Ра-ріка  тече,
яка  одділяє  свергу  од  яви…  

Дощечка  7Е    
Пригляньмося  до  Ірію  нашого,  а  побачимо
квіти  красні,  і  дерева,  і  луки,  і  маємо  в'яну  
в'янити  од  піль  тих,  житву  трудити  і  яшень  полоти,
 і  просове  збирати  до  закуть  сварожих,  
то  бо  од  богощенства  іншого,
 бо  земне  було  прахове,  і  болісне,  і  страдне.[/i]  
[/b]
[b]Словничок  –  потайничок[/b]

[b]Ра-ріка  [/b]–  сонячна  ріка,  ріка  Сонця.
[b]Ірій,  вирій,вирай,  рай[/b]  –  край  вічного  літа,  куди  відлітають  душі  
померлих.
[b]Сверга[/b]  –  небо,  невидимий  світ  Нави  бога  Сварога.
[b]В’яну  в’янити[/b]  –  сушити  сіно.
[b]Житву  трудити[/b]  –  жати  жито.
[b]Яшень  полоти[/b]  –  полоти  ячмінь.
[b]Закуть,  закуття  [/b]–  відгороджений  кут,  місце  для  зерна.  


[b]Сторінка  –  берестинка  [/b]

О  зоре  ранкова,  займи  небокрай
і  нам  розкажи  про  далекий  вирай,
про  пташку  маленьку,
що  в  свиточці  сірій
на  зиму  завжди  відлітає  у  вирій,
де  сонечко  ясне,
де  літечко  красне,
де  зірка  ранкова  палає  –  не  гасне,
тут  скине  пташина
ту  свиточку  сіру,
бо  знає,  вона  прилетіла  [i]до    І  р  у.[/i]  

Той  [b][i]Ірій[/i][/b]  далекий  є  квітами  рясен,
І  кожен  [i]на  Ірії[/i]  весел  і  щасен,
бо  щастя  велике
тут  житву  трудити
і  яшень  полоти,  і  в'яну  в'янити,
де  сонечко  ясне,
де  літечко  красне,
де  зірка  ранкова  палає  –  не  гасне,
тут  річка  казкова  розлилась  не  в  міру,
бо  знає,  вона  повноводить  [i]до    І  р  у.[/i]

Тече  Ра-ріка  у  спокої  і  мирі,
напевно  їй  райськи  пливеться[i]  на    І  р  і,[/i]
і  пташка  зимова
у  свиточці  сірій,
і  зірка  ранкова
нас  кличуть  у  вирій.                  

(З  [b]"Дощечкової  читанки"[/b]  для  дітей  за  сторінками  
"Велес-книги"  (у  рукописі).  Рік  написання  -  1990)  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744159
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 31.07.2017

Ірина Вовк. "ДОЩЕЧКОВА ЧИТАНКА: Хто числить дні наші"

[b][i]Дощечка  11Б      
 …а  Ч  и  с  л  о  б  о  г  числить  дні  наші      
і  каже  богові  числа  свої,  бути  дневі  Сварожому,  
а  чи  бути  ночі,  і  про  всякого  те.  

Ті  бо  єсть  явські  і  єсть
во  дні  божеськім,  а  в  ночі  ніякий  не  єсть,
 тільки  бог  Дід,  Дуб,  Сніп  наш.    [/i][/b]


[b]Словничок  --  потайничок[/b]

[b]Дід[/b]  –  дух  предка,  праотця.
[b]Дуб[/b]  –  дух  Лісу.
[b]Сніп[/b]  –  дух  Поля.            


[b]Сторінка  –  берестинка  [/b]

В  [i]Числобога[/i]  є  мета
роки  числити  до  ста.
Треба  взяти  [i]рахівничку,
Числобогову  сестричку[/i],
най  вона  лічить  поможе:
[i]Числобоже,  числи,  боже[/i]!

Математика  проста  –
Вчися  числити  до  ста.
Для  матусі  і  для  тата,
Куй,  зозуленько,  достату.
І  зозуленька  поможе:
[i]Числобоже,  числи,  боже!
[/i]
То  робота  золота  –
роки  [i]числити  до  ста.[/i]
День  і  ніч,  як  сон  у  руку.
[i]числи  [/i]діду  і  онуку,
[i]числи[/i]  лісу,  числи  полю,
і  пошли  їм  добру  долю.

Най  нам  Доленька  поможе.
[b][i]Числобоже,  числи,  боже![/i]    
[/b]

(З  [b]"Дощечкової  читанки"  [/b]для  дітей  за  сторінками  
"Велес-книги"  (у  рукописі).Рік  написання  -  1990).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744155
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 31.07.2017

Ірина Вовк. "ДОЩЕЧКОВА ЧИТАНКА: Чому в Триглава три голови"

[b][i]Дощечка  11А  
 Се  бо  тайна  велика  єсть,  бо  ж  С  в  а  р  о  г  –
П  е  р  у  н  єсть  і  С  в  і  т  о  в  и  д.  
Тії  два  єсть  удержувані  у  Сварозі
 і  обидва    б  і  л  о  б  о  г    і    ч  о  р  н  о  б  о  г    борються,  
їх  С  в  а  р  о  г  держить,  аби  цьому  світу  
не  бути  поверженому.

Се  бо,  молячись,  перше  Т  р  и  г  л  а  в  у  
поклонятися  маємо  і  тому  велику  славу  співаємо.    
[/i][/b]
 [b]Словничок  –  потайничок[/b]

[b]Білобог[/b]  –  бог  світла,  дня.
[b]Чорнобог[/b]—бог  темряви,  ночі.


[b]Сторінка  –  берестинка[/b]

 Ми  богам  співаєм  славу,
поклоняємось  [b][b]Триглаву,[/b][/b]
 а  [i]Триглав  [/i]є  наш  [i]Сварог[/i],  
[i]Чорнобог  і  Білобог.[/i]
 В  день  ясний  і  білий  з  виду
поклонімось  [i]Світовиду.[/i]
 В  нічку  темну,  чорноруну,
поклонімося  [i]Перуну[/i].
[i]Білобог  [/i]і  [i]Чорнобог[/i]
 поділили  світ  на  двох.
Та  обурився  [i]Сварог[/i]:
 я  ж  бо  є  верховний  бог!
І  щоб  поділити  славу,
поклонились  ми  [i]Триглаву.[/i]  

(З  [b]"Дощечкової  читанки"[/b]  для  дітей  за  сторінками  
"Велес-книги"  (у  рукописі).Рік  написання  -  1990)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744037
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 30.07.2017

Ірина Вовк. "ДОЩЕЧКОВА ЧИТАНКА:За що ми хвалимо Сварга"

[b][i]Дощечка  11А
Хвалимо  і  С  в  а  р  г  а  ,  діда  божого,
бо  ж  той  єсть  роду  божеського
начальником  і  всякого  роду  джерело
вічне,  яке  тече  вліті  од  крині  своєї
і  взимі  ніколи  не  замерзає,  і  його
воду  живлячу  п’ючи,  живимося,  доки
не  перестанемо,  як  усі  до  нього
відійдемо  до  лук  гойних  райських.[/i]
[/b]
[b]Словничок  –  потайничок[/b]

[b]Сварг,Сваро́г[/b]  –  бог  Неба,сонячного  вогню  і  місячного  світла,
бог  невидимого  світу  Нави.
[b]Го́йний  [/b]–  багатий,  щедрий.
[b]Кри́ня  [/b]–  криниця.


[b]Сторінка  –  берестинка[/b]

[i]Солодка  Молочна  Дорога
веде  до  дідуся  Сварога.[/i]
бог  неба  і  місяцебог,
і  божий  прапрадід  –  [b][i]Сварог.[/i][/b]
Де  хата  багата  –  не  вбога,
там  хвалять  [i]дідуся  Сварога[/i],
хоч  грізний,  та  праведний  бог
всевладний[i]  дідусьо  Сварог[/i].
Б'є  сяйво  від  місяцерога  –
то  день  уродин  у  [i]Сварога[/i].
Як  місяць  повненький,  без  рога  –
то  настрій  хороший  в  [i]Сварога.[/i]
Як  темінь  впаде,  не  дай  бог,
то  гнівно  свариться  [i]Сварог[/i].
Та  гірше  усіх  засторог
огненно  палючий  [i]Сварог[/i].
Пустеля  пуста  і  розлога  –
то  кара  [i]дідуся  Сварога[/i].
Як  будете  чемні,  онуки,
[i]Сварог[/i]  поведе  вас  [i]на  луки.[/i]..
А  луки  ті  гойні  в  [i]Сварога[/i],
[i]там  навіть  Молочна  Дорога![/i]

(З  [b]"Дощечкової  читанки"[/b]  для  дітей  за  сторінками  
"Велес-книги"  (у  рукописі).Рік  написання  -  1990)  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744035
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 30.07.2017

Ірина Вовк. "ДОЩЕЧКОВА ЧИТАНКА: Хто нашу землю і звізди держить"

[b][i]Дощечка  11А  
І  богу  С  в  і  т  о  в  и  д  у  славу  речемо,
сей  бо  став  бог  П  р  а  в  и    і    Я  в  и,  і  тому
співаємо  піснями,  яко  свят  єсь…
…  і  через  нього  бачимо  світ  видимий
І    Я  в  і    бути,  і  той  нас  од    Н  а  в  и    уберігає…
…  і  тому  хвалу  співаємо,  …бо  ж  той
землю,  сонце  наше  і  звізди  держить,
і  світ  кріпить.[/i][/b]

[b]Словничок  –  потайничок
[/b]
[b]Світовид[/b]  –  бог  осіннього  рівнодення;  бог  видимого  і  невидимого  світу,  що  бачить  чотири  сторони  світу,  яруси  Неба,  Землі  і  Підземелля,  пори  року,  тому  він  Мудрий  і  Старий.

[b]Сторінка  –  берестинка[/b]

Був  [i]світлий  дід[/i],
він[i]  видів[/i]  світ,
його  назвали[b]  [i]Світовид.[/i][/b]
А  скільки  років
мав  той  дід?
Напевно,  кілька  тисяч  літ!
Той  дід  був  дивний  чоловік:
[i]північний[/i]  бік  –  сніжком  посік,
[i]південний[/i]  бік  –  на  сонці  спік,
[i]а  третій  бік  [/i]–  на  Сході  зник,
[i]четвертий  бік[/i]  –  на  Захід  втік…
На  цьому  ми  зупиним  лік,
Бо  як  то  можна,  щоби  дід
[i]чотирибоко
бачив
світ. [/i]

(З  [b]"Дощечкової  читанки"[/b]  для  дітей  за  сторінками  
"Велес-книги"  (у  рукописі).Рік  написання  -  1990)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743963
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 29.07.2017

Ірина Вовк. "ДОЩЕЧКОВА ЧИТАНКА: Що то є Яве, Праве і Наве"

[b][i]  Дощечка  11А
...живоття  наше  суть  Я  в  а  єсть  текуща,
а  творена  в  П  р  а  в  і.  П  р  а  в  е  бо  єсть  
невідомо  уложене  Дажбом…
Се  бо  Дажбо  створив  нам  П  р  а  в  е  і  Я  в  е  ,
яке  єсть  світ  зорі,  що  нам  сяє.
І  в  тій  безодні  повісив  Дажбо  землю  нашу,  
аши  тая  удержана  була.
…Я  в  а  коли  одійде,  смерть  єсть.
 Н  а  в  а  бо  єсть  по  смерті:  до  тої  єсть  Н  а  в  а
 і  по  тій  єсть  Н  а  в  а,  а    в    П  р  а  в  і  єсть  Я  в.

Дощечка  7Е  
…а  хто  умре,  до  л  у  к  і  в  Сварогових  іде.
І  каже  йому  С  в  а  р  о  г:
«Іди,  сину  мій,  до  теї  краси  вічної
і  там  узриш  твоїх  діда,  і  бабу,  і  тітку
в  радощах  і  веселіях  тебе  зрячих…
Ти  до  їх  прибув  –  возрадувалися  о  
житті  твоїм  вічнім  до  кінця  кінців».[/i][/b]

[b]Словничок  –  потайничок[/b]

[b]Яве,Ява,Яв[/b]  –  видимий  світ,у  якому  ми  живемо.
[b]На́ве,Нава,Нав[/b]  –  невидимий  світ,  у  якому  живуть  душі  предків.́
[b]Пра́ве  [/b]–  правдиве,  справжнє,  все  те,  що  з  нами  відбувається.
[b]А́ши  [/b]–  щоб.

[b]Сторінка  –  берестинк[/b]а

Ти  бачиш  оком  буйність  трав?
То,  значить,  [i]око  бачить  Яв[/i]!
Очко  ліве,  очко  праве
кольорово  [i]бачить  Яве[/i].
Те,що  [i]Яве[/i],  завжди  [i]Праве[/i],
чи  то  ліве,  чи  то  праве.

Ти  чуєш  вушком  шепіт  трав?
То,  значить,  [i]вушко  чує  Яв[/i]!
Вушко  ліве,  вушко  праве
галасливо  [i]чує  Яве[/i].
Те,  що  [i]Яве[/i],  завжди  [i]Праве[/i],
чи  то  ліве,  чи  то  праве.

Ти  брав  рукою  стебла  трав?
То,  значить,  [i]брав  у  руки  Яв[/i]!
Ручка  ліва,  чи  то  права
[i]доторкалася  до  Ява[/i].
Тільки  ось  у  чому  справа:
брала  [i]Ява  [/i]ручка  права,
ну,  а  ліва  несміливо
повернулася  наліво.

Ти  відчуваєш  запах  трав?
То,  значить,  [i]носик  чує  Яв[/i]!
І  наліво,  і  направо
квітнуть  трави,
пахнуть  трави.
[i]Бачиш  –  трави,
чуєш  –  трави,
значить,  ти  в  країні  [b]Я  в  и[/b][/i]  !

Якщо  ти  Яви  не  впізнав,
то  значить  ти  в  країні  [b][i]Н  а  в[/i]  [/b].

(З  [b]"Дощечкової  читанки"  [/b]для  дітей  за  сторінками  
"Велес-книги"  (у  рукописі).Рік  написання  -  1990).

Коментарі  залишати  можна)))  -  опустіться  углиб  
[b][i]сторінки-  берестинки[/i][/b]!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743961
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 29.07.2017

Ірина Вовк. "ДОЩЕЧКОВА ЧИТАНКА: Як Яро ярину родив, Купалво у воді купав, а Лад давав любов і лад"

[b][i]Дощечка  7Г    
Прощайся,  народе  мій,  з  Ладом
і  творячи  люби  іди  до  стягів  наших
і  захищай  тоті  од  ворогів  на  Русі.

Дощечка  8      
Єдність  єсь…  Я  р  о,  К  у  п  а  л  в  а,
Л  а  д    і  Дажбо.
А  коли  ж  К  у  п  а  л  в  а  прийде  у  вінку,  
який  возляже  на  голові  його,  зотканий
з  віток  зелених,  і  квітів,  і  плодів,  того
часу  маємо  бути  далеко  по  Непрі,  
о  смерті  нашій  не  мислячи,  і  життя  наше
на  полі  єсть  красне.

Дощечка  3А      
…Речемо,  які  то  єсть  ласкощі
божеські  до  нас  і  одійдемо  ко  сну,
день  бо  прийде  і  темнява  розтане.[/i]
[/b]

[b]Словничок  –  потайничок[/b]

[b]Яро,Ярило[/b]  –  бог  весняного  сонця,  родючості  і  плідності.
[b]Купалва,Купайло,Купала[/b]  –  бог  літнього  дощу,
 роси  і  води,бог  жнив,  він  «купає»  сонце
у  найдовший  день  року,
день  літнього  сонцестояння  24  червня;  
він  «омиває»  богів,  очищає  людей,  
благословляє  косовицю.
[b]Лад,Ладо[/b]  –  бог  любові  і  злагоди.  [b]Лада[/b]  –  його  дружина.
[b]Ладо  та  лада[/b]  –  коханий  і  кохана,  наречені.
[b]Люби  [/b]–  любов.
[b]Непр[/b]  –  давня  назва  Дніпра.
[b]Темнява  [/b]–  темрява.

[b]Сторінка  –  берестинка[/b]

[i]На  Івана  на  Купала[/i]
красна  зірка  з  неба  впала,
лада  ладонька  шукала:
«Вийди,  ладо,  на  Купала!».

[i]На  Івана  на  Купала[/i]
лада  ладонька  пізнала,
[i]Лада  з  ладом  Лад  ладнала[/i]
[i]На  Івана  на  Купала.[/i]

[i]На  Івана  на  Купала[/i]
божа  крапля  з  неба  впала.
Гей.  сльоза  росою  стала
[i]На  Івана  на  Купала.[/i]

[i]На  Івана  на  Купала[/i]
річка  сонечко  купала.
Красне  мила-омивала
[i]На  Івана  на  Купала.[/i]

[i]На  Івана  на  Купала[/i]
зірка  місяця  кохала,
зірка  серпика  прохала
[i]на  Івана  на  Купала:[/i]
«[i]Купайло[/i],ану
пожни  [i]ярину[/i],
косою  майни
і  май  до  весни!».

(З  [b]"Дощечкової  читанки"[/b]  для  дітей  за  сторінками  "Велес-книги"  
(у  рукописі).Рік  написання  -  1990)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743792
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 28.07.2017

Ірина Вовк. "ДОЩЕЧКОВА ЧИТАНКА: Про огнекудрого коваля Перуна і його прізвиська"

[b][i]  Дощечка  12      
Коли  сонце  сяє,  співаємо  хвалу…
огнищу  П  е  р  у  н  а,  що  є  званий  П  о  т  я  т  и  ч
на  вороги…

Дощечка  5А        
«Це  стріли  і  мечі  маємо  на  вої  тії  і
не  смієте  боятися  їх,  бо  знищу  їх  до  поду,
і  кмота  їх  буде  змішана  з  землею,  подібно,
як  земля  на  багнах.  Звірями  будуть  вони,
як  поросята  умазані  гноєм,  і  смороди  свої
понесуть  у  сліди  свої,  і  тому  говорено
буде  про  них  –  смердячі  поросята  і  свині».
Се  сказавши,  П  е  р  у  н  ь  к  о  кував  мечі…

Дощечка11Б
Слава  богу  П  е  р  у  н  у  огнекудрому,  який
стріли  кидає  на  ворогів…,тому  що  єсть
той  воїнам  честь  і  суд,  і  яко  з  л  а  т  о  р  у  н,
милостив,  всеправеден  єсть.

Дощечка  11А      
І  богу  П  е  р  у  н  е  в  і,  громовержцю,
 богу  війни  і  боротьби,
…  який  нас  веде  стежкою
правою  до  бою  і  до  тризни  великої
по  всіх  павших,  які  ж  ідуть  у  життя  вічне
         по  полку  П  е  р  у  н  а.

Дощечка  8
Грім  громихає  у  сверзі  синім  і  маємо
летіти  на  ворогів,  як  ластівки  швидкі,
єдині  і  гримаві,  і  та  бистрота  єсть
меча  нового,  руського.[/i]
[/b]
[b]Словничок  –  потайничок
[/b]
[b]Перун,Перунько[/b]  –  бог  війни  і  боротьби,бог  блискавки  і  грому.
[b]Вой  [/b]–  воїн.
[b]Под,  до  поду[/b]  –  до  останнього,  до  дна.
[b]Кмота  [/b]–  слід.
[b]Руно[/b]  –  шерсть.
[b]Правий  [/b]–  правдивий.
[b]Сверг[/b]  –  небо.
[b]Тризна[/b]  –  поминання  мертвих,  поминки.

[b]Сторінка  --  берестинка  
[/b]
[i]Огнекудрий  златорун,
громовержець  наш  Перун[/i].
Він  у  кузні  уночі
нам  кує  свої  мечі.
Ті  мечі,  як  блискавиці
шле  [i]Перунько[/i]  з  колісниці.
Громихає  громом  [i]сверг[/i]  –
русин  ворога  поверг.
Нам  летіти  ластівками,
брати  верх  над  ворогами.
Знай,тримає  сила  юна
меч  [i]Перуна-златоруна[/i].
Наш  [i]Перуне[/i],  пособи
воям  нової  доби,
ти  ж  бо  праведний  і  мудрий,
[b][i]Златоруне  огнекудрий[/i]! [/b]

(З  [b]"Дощечкової  читанки"[/b]  для  дітей  за  сторінками  "Велес-книги"  (у  рукописі).  Рік  написання  -  1990)