| Сторінки (1/2): | « | 1 | » |
Мій друже, любий мій друже! Твої листи ніколи не пахнуть зов’ялими трояндами, бо ти ніколи не відповідаєш мені, але я знову пишу тобі, бо розпука розриває моє серце. Кожен мій ранок починається з того, що я згадую Україну, де промайнули години, які ми проводили з тобою, коли ніхто і ніщо не було перешкодою. А тепер між нами сотні, а може й більше, кілометрів…Але де не повернешся – скрізь у світі ти… Ти в моїй душі, яка несамовито тріпоче, в думках, що линуть до тебе, в місцевих стареньких будинках, де поховані таємниці тутешніх людей. Дивно, але коли я була вдома і дивилася на сонце, то згадувала тебе. Від тих думок ставало тепло душі і серцю. Але не гріє сонце на чужині. Воно спускає до мене свої промінчики, щоб полоскотати щічки, бо я любила, коли ти так пестив мене. Мабуть це так тому, що головне сонце у моєму житті – це ти. А тебе немає поруч. Не грієш ти мене. Якби я зараз побачила ще раз твої блакитні очі, то так глибоко потонула б у тій синяві, що ніколи б вона не змогла виштовхнути мене і знову розлучити з тобою. Але зараз не бачу тих зіниць і сумую. Живу тепер тільки спогадами про тебе, дарма що сміється з моїх почуттів світ навколо мене. Іноді мені снишся вночі, якщо довго думаю про тебе, хоча ті сни такі короткі, що й не гріють. Тому я хочу відпустити тебе з них. Йди! Ти вільний! Я тебе відпускаю, бо ти мене не грієш. Я знайду собі інше сонце, яке буде поруч скрізь. Воно не дозволить поїхати самій так далеко, воно буде оберігати мене і піклуватися, буде гріти і пестити, буде обпікати справжнім коханням. А ти зайди за хмаринки моєї долі. Прощавай! І більше ти мені не сонце.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=73339
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.05.2008
Ми трималися за руки та поспішали вузенькою стежиною до поля. Дивно, але саме в полі ми відчували себе захищеними. Тут нас ніхто не зможе побачити, щось сказати, образити, бо колосся пшениці завжди нам дають притулок.
Ось воно поле-полечко! Сонце стирчить розжареною жовтогарячою цяткою на небі. А небо! Яке ж воно високе та недосяжне! Білі хмаринки кружляють, пливуть, снуються собі по небу. Я перевожу свій погляд на тебе і розумію, що твої очі такі ж, як і небо. Тоді думаю, що то колись в них потонула небесна блакить. Твої руки зривають волошки, ромашки, дзвіночки. Їх тут так багато! Вони переплітаються з золотим колоссям пшениці, обвивають її тонкі стебла, не дають розростатися. Та все ж вона тут цариця, бо пшеничне поле неможливо осягнути. Куди не кинь оком – всюди золото пшениці. А ще навкруги тиша. Беззвучна тиша, бо немає тут нікого крім нас. Лише іноді високо в небі пролетить яструб, а ми почуємо, як його крила розсікають повітря і б’ються об його пружнє тіло.
Ти вже зібрав букет польових квітів, підбіг до мене, пригорнувся і немає нікого щасливішого за нас на цій планеті. І свідок цьому – поле... Ми ще довго будемо тут стояти, а потім, коли сонце почне забирати від нас своє тепло, ти скажеш, що пора додому, а я ще раз подивлюся на широке поле і пообіцяю тобі прийти сюди завтра.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=73338
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.05.2008