| Сторінки (2/141): | « | 1 2 | » |
Серпень цього року був спекотним.
Добре хоч альтанка давала достатньо прохолоди.
Була середа, а отже, відвідувачів не було,
і ніхто не заважав читати.
Ну, як ніхто... Ставало муркотно,
коли Макс застрибував на руки. Адже його врода
та кігтясто-хиже завзяття — це безмежне джерело
радості, що вічно хоче грати.
Сьогодні його майже не чутно.
Лише два рази прибігав, вимагаючи погратись,
а потім, не отримавши бажаного, надовго зник.
Напевно знайшов щось більш цікаве.
Отже, була тиша. Абсолютна.
Ані вітерця. Навіть пташки перестали співати,
ховаючись від спеки де тільки можна. Аж раптом, вжик —
Макс. Не оголошуючи появи.
— Максе, щось ти збуджений надміру.
Наїжачений, наче тобі зустрівся хтось нечемний.
— Ммрряу, мау-мау.
— Що там таке? Іти? Куди іти?
— Ммняу! — мовляв, довго ще чекати?
Мить і він не там, де був допіру.
У залі був прохід через камін, не простий — таємний,
прихований.
— Ммряу. — бачиш світильник? — бери і світи.
Довгий спуск вниз. Зачинені грати.
"Спуститися під замкову гору,
щоб впертися у грати... Просто клас".
— Максе, і що далі?
Кіт став на задні лапи, показуючи щось на стіні.
— Ммрряу! — важіль бачиш? — тоді смикай.
"Такий розумний — заздрити впору".
— Ммоа-умм, Ммрряу.
— Ще від котів не слухала моралі!
Агов! А хто тобі дозволив влізти в голову мені?
— Мау. — прискорюйся, а не хникай.
За решіткою була розвилка.
Ліворуч "Поділ", праворуч "Печери", кіт вів праворуч.
Перехрестя, спуски, підйоми... Дорогою до печер
хід робився то ширшим, то вужчим,
петляв, мов чекав на помилку,
але Макс впевнено вів Тетяну, тримаючись поруч.
"Люди весь час блукають. І тинялися б і дотепер,
якби їх не доглядав хтось дужчий,
дехто розумніший від природи.
Хто не голить ноги, навіть коли по-справжньому нудно...
І це тоді, коли можна просто погратися з котом...
Люди — суцільна безмежна туга".
Це не була весела пригода.
Було темно, моторошно, місцями сиро і брудно.
Дівчина відчувала себе придатком... або хвостом
свого вірного сірого друга.
"Цікаво, куди він мене тягне?
Що може його так принаджувати?" — думала Таня.
Вона відволіклась і ледве не влетіла у провал.
— Ммрряу.
— І як я туди пролізу?
"А що як вона дійсно застрягне?
Ні, має пролізти".
— Добре хоч я не в сукні, а в штанях.
Ото була б "котовасія"... Це печера чи підвал?
Чому в проломі стирчить залізо?
Тут полум'я в лямпі затремтіло...
— Мало мені розмов з котом, так ще й скінчилась олива.
Напевно, триматиму тебе за хвіст весь зворотній шлях.
— Ммряу!
— Що Ммряу? Я тут до чого?
Кому з нас у подорож кортіло?
Завів дівчину? — Виводь. Як тобі така перспектива?
— Ммряу!
— Я вже лізу...
— Ммряу!
— От причепився, мов реп'ях.
Чого кричиш? Що там вже такого?
Незважаючи на щільний морок,
в глибині печери проглядався примарний серпанок.
Його ніжне сріблясте сяйво, ледь помітне звіддаля,
набувало яскравості зблизька.
До нього було приблизно сорок
обережних кроків. Звісно кроків білявих панянок,
а не святих створінь для яких була створена земля.
Мова відповідно про котиськів,
а не про якихось-то двоногих.
Одначе давайте повернемось до наших героїв.
З їх наближенням сяйво запалало, забило ключем,
пульсуючи в такт кожному кроку,
немов святкуючи перемогу.
"Що це за місце? Про нього не йдеться в жодних сувоях,
жодних літописах... І хто створив його кінець кінцем?"
— Ммя-ау...
— Тато? Він в нас нівроку,
але навряд це його рук діло.
Позаяк і сліпому видно — сховок занадто давній.
Ну, що ж, ми на місці? Веди, показуй, що ти тут знайшов.
— Мау.
— Яка велика перлина!
Бачиш, земля навкруг скам'яніла?
— Ммна-мном-мом.
— Тож всі твої намагання копати марні.
І схоже звичайним робом нам не дістати твій улов.
Міцно тримає свій скарб місцина.
Варто кликати на допомогу.
Та як вибратись без світла? Мені б очі як у тебе...
— Ммя-ау...
— Ну, що ти все: клич тата, клич тата... припини.
Ми вже дорослі, а не малеча.
Самотужки знайдемо дорогу.
Самі сюди залізли — самим і вибиратись треба.
— Ммя-ау! Ммррряу ммнау-мно-омм мау! Ммряу мна-мно-мни.
— Це ти мене послав так далече?
Чи що це було?
— Ммя-ау!
— Добре.
Заспокойся. Просто ти же знаєш, що почнеться знову?
"Я хочу бути впевненим, що ти впораєшся з будь-чим", —
сказала Таня голосом тата.
— Замало бути Максом Хоробрим.
"Приймаючи рішення з надією діяти безпомилково,
треба послуговуватися розумом перед усім", —
пролунала чергова цитата.
Макс зазирнув у вічі дівчині,
як це роблять лиш коти: дбайливо і водночас зверхньо...
— Ммрряу уррр-урр, — мовляв, не хвилюйся, все буде добре, клич.
— Не люблю я астральних мандрівок...
Тетяна стояла на коліні,
злегка торкаючись рукою сяючої поверхні,
хоч насправді всією своєю суттю летіла пріч...
Не існує астральних листівок.
"Тату, ми знайшли дещо цікаве.
Думаю, тобі варто глянути на це особисто".
— Ого! Сподіваюсь стіни проломили вода і час?
Лаврськіх "старців" нема під завалом?
Раптовість татової появи
вражала щоразу.
— Чергова перлина для намиста?
Претендент на звання перлини-перлин, прикраси-прикрас.
І як же ви її відшукали?
— Ммоа.
— Так, це Максова заслуга.
— Максюня, ти наша найдорогоцінніша перлина.
Максимус Допитливий, найвеличнішій шукач скарбів.
— Ми не можемо її лишити.
Взявши на руки сірого друга,
Таня відійшла у бік. І майже одразу...
— Дитино,
сяйво стухає. Ви пов'язані, як ланки ланцюгів...
— Ммя-ау.
— Заспокойтеся, діти.
Авжеж заберем її додому
і там вже будемо вивчати в спокійніших умовах.
Тато присів і звернувся до скам'янілої землі:
— Пусти. Тепер це наша турбота.
І земля розійшлася, потому
оголивши величезне яйце в сяючих покровах.
Торкнувшись його, тато сказав:
— Ідіть до мене, малі.
За коротку мить всі щезли з грота.
Через деякий час вся родина
зібралася в сховищі замкової бібліотеки,
чекаючи роз'яснень.
— Цікаву перлину ви знайшли.
Чарівну драконячу перлину.
На те була вагома причина.
Все невипадково. Події невимовно далекі
передумовили ваші мандри тунелями імли
і погнали вперед без упину.
Колись останні вартові світу
заховали залишки магії в київських печерах,
рятуючи їх від Узурпатора.
— А хто він такий?
— Той, кому влада застила розум.
Тож настав час позбутися гніту.
Повернути магію і дива в життя у всіх сферах:
побуті, праці, творчості...
— Як допоможе цей малий?
Чи не становитиме загрози?
Чи не стане він потім супроти? —
запитала матуся.
— Спокійно. Отже, за порядком:
Хоча цього ще не видно але це не він, а вона.
Допоможе своїм існуванням.
Дракони — це чарівні істоти.
Світ завжди рятувало диво, яке є їхнім спадком.
Узурпатор не зможе здійснити своїх планів сповна
поки не вирішіть це питання.
Тож він влаштовував полювання
на відьом, магів, на всіх чарівних істот. Вбив без ліку.
Вцілілі ховались. Але його час нарешті минув.
Свідченням цьому ваша пригода,
адже вона по довгім чеканні —
а це декілька тисяч років — шукаючи опіки,
чомусь покликала саме вас. Я тільки зараз збагнув,
скільки вона чекала нагоди.
— Бідолашна. А як її звати?
— Ммря..
— Для чого вигадувати? Перлинка то перлинка...
Тільки грецькою мовою. Маргарита. Або Марго.
— Драконеса Марго, як чудово!
Надвечір, вдивляючись завзято
в лівобережжя, яке вкривала легка вечірня димка,
Макс заспокоював себе, що готовий до будь-чого:
"Чекайте, пригоди, я готовий".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025456
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2024
Вранці, вдень або надвечір,
поміж сходом і заходом
встаньте, випроставши плечі,
наодинці чи народом.
Думкою сягніть до сонця.
Сполох джерело пробудить.
Як відкриються віконця
потягніть на повні груди
сонця життєдайну силу,
пропускаючи крізь себе
просто в землю, наче брилу,
що бува жбурляє небо.
Повний вдих, за ним затримка —
зерна прагнуть проростання.
Видих. Ледь помітна димка.
Час примарам для здіймання.
Від порога до порога
посприяйте їм всіляко.
Проводи — це допомога,
тож зробіть затримку також.
Вдих і видих. Знов і знову.
Налаштовуючи простір.
Бо життя всьому основа.
Смерть лише приходить в гості.
Видих від землі до сонця.
Все розвіється на порох.
А відчинені віконця
як завжди закриє сполох.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020098
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2024
В одному стародавньому місті,
імовірно навіть найдавнішому місті на світі,
на третьому поверсі будинку, що на самій горі,
живе чарівна юна панянка.
Вона носить перлові намиста,
зберігаючи в перлах незабутні спогади-миті,
і обожнює споглядати зорі о нічній порі,
залишаючись з ними до ранку.
А у підніжжя гори, в коробці,
яку приніс шалений вітер з сусіднього подвір'я,
дбайлива кото-мама доглядає трійко кошенят,
віддаючи себе до останку.
Три малечі в дешевій обгортці,
що виблискують посеред темряви, немов сузір'я,
яке складається з їхніх милих, маленьких оченят,
сяючих до самого світанку.
Якось вночі пустилася злива.
Бурхливий потік води нісся вулицями Подолу.
Мама-кішка по одному рятувала своїх малят,
піднімаючи їх на горище.
Але доля нещадна й примхлива,
лише понадійся — вона жбурне тебе додолу.
Тож, коли, віднісши другого, вона верталась назад —
хижа вода здійнялася вище.
І до смерті налякана мати
побачила, як течія понесла її дитину.
Разом з коробкою, що ледве трималася на плаву.
Понесла просто у невідоме.
Юна пані не лягала спати.
Щось виштовхало її на вулицю в пізню годину,
під зливу. І хоча все це відбувалося наяву,
вийшла мандрівка у несвідоме.
Вона блукала ріками вулиць,
допоки не наштовхнулася на залишки картону,
за які з останніх сил ледве трималося кошеня,
іноді пірнаючи у воду.
Виснажений маленький прибулець
не мав сили щоб віддячити за звільнення з полону.
Поклавши голову на плече, наче робив це щодня —
заснув, без огляду на негоду.
Юнка піднімалася на гору,
тримаючи свій скарб і уважно дивлячись під ноги,
тож не помічала, як сяяли, проводжаючи їх,
очі щасливої кото-мами.
Попри передсвітанкову пору,
котеня встигло зібрати пил з усієї підлоги,
достатньо проголодатися і, шукаючи своїх,
здійняти гучний плач зі сльозами.
— Ну, привіт. — промовила дівчина,
— Це хто так гучно плаче?
— Ммоа. — відповіла малеча.
— Я знаю, що коти звуть себе Ммоа. А як тебе звуть?
— Мявкс.
— Макс?
— Мявкс.
— Так, Максе, йди на ручки.
— Ну що ж, тепер ми одна родина.
Не бійся сіренький. І хоч матуся твоя далече —
я буду твоєю сестрою, а ти мені братом будь.
Ніщо нас з тобою не розлучить.
Мене звуть Тетяна. Або Таня,
якщо коротко. Ходімо, пошукаємо щось їсти.
Я знаю, хто складатиме мені компанію вночі.
Може вигадаємо щось путнє.
Так виникає справжнє кохання.
Дівчина додала ще один спогад в своє намисто.
Маленька сіра перлинка лежала на її плечі,
з надією дивлячись в майбутнє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1018544
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2024
Звичний карпатський світанок,
з гір наповзає туман,
ніжний, сріблястий серпанок
тихо заповнює чан.
Поки замішую глину
міцно тримаю в думках
вірність, людей і країну
в давніх її рубежах.
Вмішую мрії і плани,
сонмища їх молитов
і у загоєні рани
щільно вминаю любов.
Розум, бажання і впертість,
щастя, натхнення й кураж,
радість додам і відвертість,
потім надії міраж.
Сподень штовхаю ногою,
весело крутиться круг.
Змочена в міру імлою
глина лягає до рук.
Горщик зростає поволі,
впевнено, без перешкод.
І візерунок мов доля,
що проживає народ.
Висушу, випалю в печі.
Кришка, щоб жоден не втік.
Суті, ув'язнені в речі,
ворог утратить навік.
Винесу в пізню годину,
пріч, за домівку свою.
Все, що вкладалось у глину
молотом вщент розіб'ю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016451
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2024
Прокинувшись зранку гортаю новини:
Кого де убито. І хто де загинув.
Наповнені жахом світлини відверті
їдучого пекла, жорстокої смерті...
Тривога і відчай охоплюють душу.
Чи справді щось можу? Бо точно щось мушу.
За ними, складаючи клятий трикутник,
іде невідступно мій вічний супутник.
Він завжди заходить крізь праву зіницю
аж до потилиці гострою спицею.
Німіють і ноги, і руки німіють,
і скроня палає, і ліки не діють.
І навіть буває приходить ідея
покликати в гості самого Морфея.
А серце і далі стискає провина —
за бій, що триває; за тих, хто загинув;
за те, що не можу все це припинити;
за те, що вбивають, натомість щоб жити.
А слідом за нею крокує тривога
І знов починається давня облога,
бо разом із ними складає трикутник
мій кат особистий — одвічний супутник.
Коли він проходить крізь праву зіницю
і у потилицю гострою спицею —
і нудить, і крутить, і губи синіють,
і місця немає, і ліки не діють.
І навіть буває приходить ідея
покликати в гості старого Морфея.
Я знаю чому Ти їх хочеш навчити:
що треба творити, що треба любити...
Та тільки боюсь марні всі сподівання —
вони кожен раз обирають страждання.
І сльози, і страх, що терзатимуть груди
раз по раз собі обиратимуть люди.
Тож часом зневіра, а з нею тривога,
приходять незваними аж до порога.
Вінчаючи цей безпощадний трикутник
за ними крокує мій вічний супутник.
В гостях і в поході чи навіть удома...
Коли повний сил і коли перевтома...
Він завжди впивається в праву зіницю,
аж до потилиці гострою спицею.
І дихати важко, і скроні біліють,
і око не бачить, і ліки не діють.
І навіть буває приходить ідея
покликати в гості злодюжку Морфея.
Нав'язливий гість цей нікуди не піде
допоки йому я не стану обідом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011886
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2024
Безмежний всесвіт – ніби на долоні…
Сузір'ями окреслює пітьму
і без упину мчиться у погоні
за ціллю, що відома лиш йому.
Все довша ніч. Настане знов світанок
чи все поглине злобний Корочун,
і краплі не лишивши наостанок
на тім шляху, що розлила Земун?
Замерзлі ріки кригою укриті,
по маківку засипав землю сніг,
ні світла, ні тепла, а тільки вітер...
І рештки кола добігає рік.
Найбільша ніч темніша, ніж зазвичай.
Але в цю ніч народиться маля
спроможне подолати страх і відчай,
в які от-от зануриться земля.
Триває герць між світлом і пітьмою.
Чи смерті час? Чи проросте зерня?
В ці дні його всі кличуть Колядою,
вітаючи Різдво нового Дня.
Зростає день. Нарешті тане крига.
На луках повінь затопила все.
Прийшла весна, а з нею і відлига
тепло любові в променях несе.
Сама весна природний запобіжник.
Ось набухають бруньки на вербі,
з-під снігу вибивається підсніжник,
чиє життя – посвята боротьбі.
Кому живим дістатись пощастило
до теплих днів, крізь каверзи зими –
тих зустрічає радісно Ярило,
очікуючи за порогом тьми.
Пташиний спів вінчає рівнодення.
Великдень зі світанком настає.
І кожна мить дає благословення
провадити призначення своє.
Життя буяє. Зеленіють віти.
Усе повітря квітами бринить.
Від ароматів тих сп'янілий вітер
поривами засмучує блакить.
І небо, не приховуючи сльози,
не дивлячись на вік, реве навзрид.
Бушують і гримлять травневі грози,
міняючи принишклий краєвид.
А день росте. А день все прибуває.
Не зрозуміло тільки ще: куди?
На півночі і ночі вже немає,
бо сонце лиш торкається води —
купається — а потім знову вгору,
продовжуючи карнавал вогню.
Купалою всі звуть його в цю пору,
радіючи дарованому дню.
Усе живе рятуючи від спеки,
скидають грози надлишки тепла.
Ще мить і відлітатимуть лелеки,
кудись за обрій в пошуках житла.
Минає невблаганно кожне літо.
Грядуть жнива в передчутті покров.
Комусь потрібні зерна, щоб лупити,
а хтось збирає, щоб садити знов.
Приносить осінь гори урожаю,
а ще – цвітіння вересу бджолі.
На рівнодення Хорс всіх зустрічає
дарунками від матінки Землі.
Гаї вдягають золотаві шати.
Осіннє небо плаче за теплом.
Дні все коротші. В довгі ночі мати
від холоду вкривається листом.
Темнішає. Вже не рятують зорі.
Тримають лиш надія і любов.
Розчинимось в нічнім безмежнім морі
чи все ж таки засяє світло знов?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011607
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.04.2024
Буває часом, як один,
самотність роздирає груди.
Та зазвичай з усіх сторін
оточують... — ці, як їх? — люди.
І кожному хоч щось та дай.
Принаймні крихітку уваги.
Мовчи, нічим не дорікай
для порятунку рівноваги.
Поміж своїх, поміж чужих...
Різниці жодної немає.
Любові вистачить на всіх,
це зла на всіх не вистачає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010259
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.04.2024
Вже вкотре скидає на нас замучене небо
приправлені лютим залізом шквали вогню.
Тож як повернусь іще раз віддячити треба
усім, хто так чи інакше вкладався в броню.
Здригнулась земля. Укріплення просто не стало.
Останній удар дав бажаний їм результат.
З усіх тих людей, яких я дістав з-під завалу
відносно вціліти спромігся тільки комбат.
— Наказую йти. Уламком пошкодило спину.
Я просто вантаж, до того ж занадто важкий.
— Комбате, помовч, все рівно тебе не покину.
Якщо відкопав — тягнутиму поки живий.
Бери автомат, а я волочитиму ноші
мов кінь тягловий. А ти зі спини прикривай.
Уважно пильнуй — навколо одні.. нехороші,
тому як побачиш когось одразу стріляй.
Тримаймося, брате, насправді ми вже герої.
За кожного з нас противник втрачав десятьох.
Шкода, що на двох залишилось вісім набоїв.
Ще є на останок граната — одна на двох.
— Ану зачекай... позиція третьої роти.
В багнюці уся та ніби робоча цілком...
— У мене ідея. Ти, сподіваюсь, не проти?..
— Чотириста перший — Восьмому.
— Восьмий, прийом.
— Оточений щільно. Вести далі бій не можу.
Бе-Ка на нулі, отож до своїх не прорвусь.
Тому викликаю на себе всю кару божу.
Маяк залишаю увімкненим.
— Восьмий, плюс.
Потужний удар нанесла розгнівана зброя.
Прабабця пітьма розкрила обійми свої.
Аж тут голоси...
— Куди?! Що не бачиш їх двоє?..
Укриті землею.
— Ну, що там, Оленко?..
— Живі.
======================
З привітом з-під Куп'янська, Білогорівки, Сіверськодонецька, Соледару, Бахмуту, Мар'їнки, Авдіївки і всієї лінії зіткнення.
Слава ЗСУ!!!
Фото: Мар'їнка (з архіву ОП)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005597
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2024
Завжди усьому передує темінь.
Проте життя проштовхує своє.
Шалений тиск спорожнює легені,
а потім вдих і крик: Я тут! Я є!
А далі перші кроки неумілі,
за ними сірих буднів круговерть,
які відволікатимуть від цілі
аж доти, поки не настане смерть.
Життя — це шлях де здійснюються мрії,
мандрівка від мети і до мети.
Хоч дії викликають протидію
все рівно необхідно далі йти.
Від дня до дня уперто лізти вгору,
ловити неймовірні відчуття,
доводячи природньому відбору
своє законне право на буття.
Усе що мало б статись — має статись.
Потрібен час і миру, і борні.
Що мусиш — зробиш, попри страх і статус,
важливо усвідомлено чи ні.
В скрутні часи всі згадують про Бога.
Строкате "Дай!" доповнює ниття.
Однак чи дійсно варті допомоги
ті, хто ниттям знецінює життя?
Хто обирає щось по власній волі,
із розумінням наслідків і без,
а потім слізно дорікає долі,
благаючи прихильності небес?
Не мусить Бог робити за людину.
Ніхто не мусить — кожному своє.
Здобутки, втрати, чесність і провини...
Що наробили, врешті те і є.
Сукупність дій складає повсякдення,
де задуми лише химерне тло.
Не анулює наслідків прощення,
а передчасне ширитиме зло.
Умисне зло не можна пробачати.
Безкарність — запорука лихоліть.
Це воля запроторена за грати
руками неприборканих страхіть.
За власні вчинки слід відповідати,
за гнів, байдужість, за любов і біль,
за всі можливі внески і за втрати...
співмірно від докладених зусиль.
Немає в світі зайвого нічого.
І страх, і мужність роблять внесок свій.
Емоції і розум — все від Бога —
важливо тільки те, хто головний.
В скрутні часи всі згадують про Бога,
з надією підтримку віднайти,
забувши головну пересторогу —
світ ставиться до тебе так, як ти.
Ти молишся йому, а він на тебе.
Береш собі його, а він твоє.
Однакові бажання і потреби —
призначення у кожного своє.
Світ для усіх є мамою і татом.
Його гнітить життя дітей в мольбі.
Та варто все своє йому віддати —
і він все віддаватиме тобі.
Творити і давати — риса божа,
тваринна — споживати і гребти.
А ти на кого більше схожий.. схожа?
А ким волієш завтра стати ти?
Бажаєш щось зробити особливе?
Дістатись краю і назад прийти?
Або щось цілковито неможливе —
сягнути недосяжної мети?
Чи маєш щось за винятком надії,
що здійснювало б мрії раз у раз?
Служіння світлу провокує дію
і світ дає можливість, тобто час.
З народження ти маєш все, що треба:
здоров'я й силу, щоб долати путь,
натхнення й зацікавленість... і небо —
дороговказ у сяючу майбуть.
Чекають зорі, кличуть без утоми,
вогнем пригод виблискують в очах.
І щось таке жене у невідоме.
І це завжди любов. І так, це — Шлях.
=========================
малюнок: Олег Шупляк — Link
серія: Український космос
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001954
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2023
Вогні зірок розкиданих повсюди,
як маяки, що світять у пітьмі.
Шлях крізь безодню сповнений облуди:
в ній мешкають лиш привиди самі.
Тож від живих цей шлях скриває морок.
Живим за грань ніколи не пройти.
— Рушаємо? Один крок... дев'ять... сорок...
На тебе ждуть незвідані світи.
Не бійся тьми — я першою ітиму.
Туди і звідти звично проведу.
Я добре знаю суть її незриму,
яка в собі приховує біду.
Одвічний страх привчив боятись смерті
і нумо їй давати імена:
Морана, Мора... Неуки уперті —
життя перериває не вона.
Це не вона поширює хвороби,
знаходячись у натовпі людей,
і змішує в одне любов і злобу,
керуючись примарністю ідей.
І це не їй понад усе кортіло
писати долі кінчиком ножа.
Смерть настає, коли згасає тіло —
вона ж бо не причина, а межа.
— Нема потреб терпіти зайві муки.
За обрієм тебе чекає все.
Ходімо вже, тримай міцніше руку —
нас вітер у майбутнє понесе.
Туди, на край, де сяючий серпанок,
яскравим світлом розділив світи.
Туди прямують іскри наостанок,
щоб про своє життя розповісти.
Ніякий суд нікого не чекає,
хіба що хтось собі влаштує сам.
Немає ані пекла, ані раю,
крім тих, що називалися життям.
Всі надбудови в потойбіччі зайві.
Від успіху єдині є ключі —
набути необхідну кількість сяйва,
весь час його усім віддаючи.
Бо саме світло — той єдиний статок,
що можна між світами пронести.
Насиченість зумовлює початок
і хід нових пригод, тому — світи.
Для тих, хто сяє, перепони стерті.
Їх кожна мрія — це прямий наказ.
Одвічний страх привчав боятись смерті,
а краще б вчив не марнувати час.
Смеркається. Останній промінь гасне.
В заключну мить з'являється Мара.
Шляхетна, загадкова і прекрасна.
— Рушаємо. Твій час настав. Пора.
========================
Світлина: Legend of the Cryptids, (c) 2018 Mynet inc.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997218
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2023
Клята втома накрила підступно крилом —
разом зникли завзяття і сила,
на додачу судомою м'язи звело...
Ну для чого скажіть їй ті крила?..
Непідйомна вага тягне вниз — до землі.
Серце б'ється, як після погоні.
Біль і смуток відбитком лежать на чолі,
обпікають пульсуючі скроні.
Без упину загрози летять звідусіль,
кожним рухом годуючи втому.
Необхідно докласти ще трохи зусиль,
щоб живим повернутись додому.
Крок за кроком, повзком, божевільним ривком...
благо шлях всім відомий без мапи.
І у рідному лігві скрутитись клубком,
головою на змучених лапах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993976
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2023
Чимало є жінок кмітливих,
хоч я їх часом не збагну,
чимало також є вродливих,
а я люблю тебе одну.
Немов зірки посеред ночі
всіх манять очі чарівні —
і я в твоїх тонути хочу,
у їх безмежній глибині.
Чимало намірів дбайливих
але не всі я визнаю.
Чимало посмішок грайливих,
а я обожнюю твою.
Свої у кожного бажання,
свої шляхи для здобуття...
Лише одне на двох кохання,
але тривалістю в життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993595
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2023
Навкруг була лише суцільна темінь,
така, що не розгледіти долонь —
я бив, неначе крицею об кремінь,
із себе добуваючи вогонь.
З того вогню народжувались зорі,
а разом з ними і усі світи. —
Незаймані, відверті та просторі
для всього, що могло б колись зрости.
Для кожної маленької зернини —
родючі ниви, сповнені щедрот.
Для кожної окремої родини —
спорідненість під назвою народ.
Все має власний за́родок, початок,
первинний поштовх — чинник рушія,
прелюдію, зачин... І на додаток
віддавна і донині, все це — я.
У першім кроці, в кожнім першім кроці...
Вперед, назад... — потрібно просто йти.
Лишати слід в бурхливому потоці,
крізь урвища будуючи мости.
У першім слові, дотику, цілунку,
породжуючи мрії та думки,
знаходячи шляхи для порятунку
помі́ж двома серцями навпрямки.
Безперестанно, в кожній першій миті
подій, обставин, задумів чи справ,
в коханні вічнім, вродою сповитім
і в самих перших променях заграв...
В усьому я. Усе — моя порода.
Буквально скрізь і в кожному — мій слід.
Тому усе навколо і природа,
що при мені. Адже в цю мить я — Рід.
Можливість статись на́дана усьому.
Без виключень, умов або вимог.
Потрібне тільки рішення свідоме
про те, ким бути і зробити крок.
Не варто покладатися на вдачу —
цінніше те, на що спромігся сам.
Ціль розв'язання кожної задачі —
надати усвідомленості дням.
Лунає спів, розпалюючи душі
від самого народження світів.
Хто поміняє хочеться на мушу
додати зможе пару власних слів.
Роби, що мусиш віддано і вперто,
всього себе дощенту віддавай.
З самим собою будь завжди відвертим,
а потім хоч до краю, хоч за край.
Отримавши у дар свободу волі,
здавалося б, живи — не зволікай.
Натомість чу́тні дорікання долі
у купі з галасливим: Дай! Дай! Дай!
Щоб в скриню ще нових речей напхати
і то не позбавляючись старих.
От краще б спромоглись не видихати
при намаганні знов зробити вдих.
У кожнім я — тож змушений давати.
Усе і всім для здійснення бажань.
Хоч можна досягати результату,
не вдаючись до сліз або благань.
Даю усе, щоб кожен став собою:
можливості для зрад і перемог,
знаряддя праці, обладунки, зброю...
Виходить я, коли даю — Дажбог.
Завжди у стрій шикуються події —
неспинний рух пов'язаних речей.
Усе зі всім весь час взаємодіє
для спільного утілення ідей.
Тож випадковість — це закономірність,
загальних вчинків невмолимий плин,
зумовлена майбутня необхідність
непізнаних обставин і причин.
Життя — це шлях, захоплива пригода,
в якій можливо справдитись сповна,
де всі охочі матимуть нагоду
закарбувати власні імена.
Впливаючи на інших мимоволі,
в реальність кожен зробить внесок свій.
Без остраху, назустріч власній долі,
несеться всесвіт в струмені подій.
З надривом кличе пристрасть в невідоме,
нових здобутків прагнучі чимдуж. —
І я стримлю, шукаючи питоме,
пронизуючі простір вітром душ.
Я в кожному потоці, в кожнім русі
невідворотно лину звідусіль.
Зіштовхую тих, хто зустрітись мусить
стрільцем, який завжди влучає в ціль.
Самотність атрибут світобудови,
що змушує тяжіння віднайти,
тож я єднаю струнами основи,
піснями звеселяючи світи,
і роздуваю іскри одинокі,
що в темряві блукають між зірок.
Старий, як світ, але стрімкий нівроку,
нестримний розповсюджувач Стрибог.
Дорогу від припущень до поняття
здолають тільки ті, хто буде йти.
Упертість, наполегливість, завзяття
потрібні для досягнення мети.
Триває бій, спричи́нюючи хвилі,
відлуннями у всьому стукотить,
гартує дух в життєвому горнилі,
вимірюючи стуком кожну мить.
Усе завмерле з часом кам'яніє,
стає байдужим, а потому мре.
Життя — рухлива вогняна стихія,
яка з собою обраних бере.
Потрібно йти усупереч ваганням,
сум’яттю чи відсутності шляху,
не зраджувати власні сподівання,
не потурати ліні і страху.
Не скиглити в очікуванні страти,
а гідно опиратись будь-чому.
Та блискавкою простір розтинати,
мов батогом періщачи пітьму.
Долати імовірні перешкоди
та нищити недоліки в собі,
довкілля боронити від знегоди,
віддаючи всі сили боротьбі...
Йти до кінця. Робити все, що треба
щоб знов настала вранішня зоря.
Від сумнівів дошкульних прати небо,
а від пітьми серця. Най буде пря!
Одвічна пря усього із собою.
За право доторкнутися до струн.
Усім за все! Під час загроз і бою,
коли вершаться долі — я Перун.
Усі шляхи збігаються до мене.
Всі подорожі в сутності мої...
А досвід, покидаючи арену,
додому повертають носії.
Та знову в путь жене без відпочинку
жага моїх невтілених бажань,
охоча до найменшого відтінку
небачених іще переживань.
Чого вартують прагнення без дії?
Удача — нагорода за труди.
Вирують сварги під напором мрії,
серпами пожинаючи плоди.
Ніщо ніде безслідно не зникає
нізвідки не береться, а лишень
істотних змін опісля набуває
і тим новий розпочинає день.
Розкручується колесо повторень,
в майбутніх вчинках залишає слід
вервечкою постійних перетворень,
що спонукають рухатися світ.
Всі нескінченно носяться по колу.
Можливо хтось і вирветься колись.
Хто схибить — вирушатиме додолу,
хто здужає — відправиться увись.
Я, власне, той, хто проявляє суті,
хто сварить за упадницьке ниття,
хто завжди поруч в радості і скруті,
хто віддано чекає вороття.
Весь світ — це усвідомлені початки
моїх надій, переконань, тривог...
А я суворий Дідо для нащадків,
тому і прозиваюся Сварог.
Щоб сталось чудо — треба стати чудом
і наслідками дивувати всіх.
Бо зрештою ніде по всіх усюдах
немає рук окрім твоїх… моїх.
Гарнішого ніде немає цвіту —
це завжди ти, це тільки ти і є —
немає більше серця, щоб любити,
а тільки це одне — моє… твоє.
Зірок без ліку в океані ночі,
а провідна лише твоя… моя.
Лише тебе в пітьмі шукають очі,
допоки світиш ти — свічу і я.
Ось саме так народжуються міти...
Вночі і вдень, і в сутінках — світи,
роби, як дійсно можеш щось зробити,
бо це зробити можеш тільки ти.
Закохуватись. Дарувати квіти.
Утілювати мрії наяву.
Народжуватись. Битися. І жити…
Допоки ти живеш і я живу.
Все разом відбулось тобою... мною
від крихітних дрібниць і до зірок,
пов'язаних загальною метою
себе вписати у новий рядок.
Я — все що є, було або ще буде —
примарний, явний, всеосяжний Світ.
Я зовні і всередині — усюди.
А ти завжди мій найдорожчий вид.
Звитяжні будні викують основу.
Із палих зерен здійметься росток.
Забуті імена згадають знову,
з'єднавши всеохоплюючим — Бог.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991084
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2023
Одвіку разом. Назавжди. Всі дев'ять.
Вартуємо і змінюємо світ.
Ми непорушні, як гранітна скеля,
і неподільні, наче моноліт.
Ми витоки і пагони початку
за межами тривимірних світів,
свідомі відособлені додатки,
джерела для мінливих голосів.
У кожного із нас своя стихія,
обов'язки і відповідний хист,
але одна в нас заповітна мрія —
відтак і дії мають спільний зміст.
Нехай один неначе місяць сяє,
а другий майорить то тут, то там —
по сполоху збирається вся зграя,
щоб разом дати раду чорним дням.
Найменша завжди прагне захищати:
усе від світу — світ від усього.
Із викликом сприймаючи утрати,
як шлях до вдосконалення свого.
Отой, ліворуч, поглядом суворим
вдивляється в незриму далечінь,
ніколи не потішить зайвим словом —
базікання не із його умінь.
Хоча майбутнє — те, що має бути,
але він саме той із дев'яти,
хто від початку прокладав маршрути,
якими всім судилося пройти.
А цей силач дарма що добродушний,
але також і дуже запальний:
якщо хтось греблю спокою порушить —
не може вгамувати норов свій.
Гарячий? — Так. Але не злий достоту,
проте відвертий і надійний друг,
впрягається у будь-яку роботу,
безжально випробовуючи дух.
Це ми несем душевні хвилювання
у світ живих з глибин тонких світів.
Кохання, смуток, радість і страждання... —
розцвічують одноманітність днів.
Карбуються у пам'яті і часі
обставини значних переживань.
До речі, цей стрункий смаглявий красень —
спостерігач колишніх сподівань.
Він наскрізно пронизує століття,
від сьогодення — до колись було.
Минулих днів строкате розмаїття
лускою вкрило все його чоло.
Наступний теж за всім спостерігає,
надійно осідлавши небеса,
як на долоні простори безкраї
та вся їх таємничість і краса.
Вночі і вдень завжди напоготові —
він доглядач усіх живих створінь.
Здіймається, зачувши поклик крові,
долаючи розбіжність поколінь.
А цей відважний, благородний лицар,
до ворогів буває дуже злим,
та воля, загартована, мов криця,
спирається на честь передусім.
Не стримають його ні мур, ні грати,
найбільш коли прямує до мети:
прорватись, подолати, відшукати —
і врешті, попри все, перемогти.
Останній з вищезгаданих героїв,
та перший у могутності своїй,
являє справді досконалу зброю,
завжди готову до рішучих дій.
Безстрашний непокірний оборонець,
що б'ється навіть в передсмертний час.
Коли на небі вже лунають дзвони,
він долі надає останній шанс.
Це ми провідники тієї сили,
що віддано дарує джерело,
бо світові замінювали крила,
відтоді, як і світу не було.
Ми ті, хто поруч з першої хвилини
і аж допоки не настане строк.
Чекаємо від погляду людини
коли назовні звідти гляне Бог.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977177
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2023
— Знов просиш, Орію? Невже замало
щедрот, якими ділиться земля?
Чи не тобі я днями кидав рало,
щоб міг ти обробляти ним поля?
Чого тепер душа твоя бажає?
Яка іще гризе її нужда?
Чи, може, до твого земного раю
навідалась негадана біда?
— Людське життя незгодами багате:
хвороби, голод... — спільники тортур.
Усіх поневірянь і не згадати...
І взагалі, не Орій я, а Юр!
З його часів спливло років чимало.
Роки ті повні слави – не хули:
він божим ралом на шляху навали,
запрягши змія, виорав вали.
Та клятий змій, мабуть, забув, як драпав…
Випестуючи плани в голові,
наважився на безсоромний напад.
Ще й голови завів собі аж дві!
І зараз він полює за валами,
руйнуючи та нищачи живе:
плює вогнем, лютує до нестями —
онуків Божих на кавалки рве.
— Як швидко плине час... Неначе вчора
відважний Орій вимолив меча,
щоб подолати ту бридку потвору,
що вилізла раптово з-під корча.
А нині ти стоїш переді мною
зі скаргою, що дошкуляє змій.
А отже, з тою самою бідою... —
Тоді тримай уже не меч, а кий.
— Поквапся, Юре! — підганяли люди. —
Чи ждати до наступної весни,
допоки нас удвоє не убуде?
Сідлай коня і гада проштрикни!
Надвечір святкували перемогу.
А в стороні самотній чоловік
вчергове йшов з молитвами до Бога,
яким і сам давно утратив лік.
— Що сталось, Юре? Що не так, онуче?
Чому ти не святкуєш з усіма?
Чому себе поводиш нерішуче?
Ти переміг. І відступила тьма.
— Я переміг. Це випадок чи доля?
Закономірність чи шалений збіг?
Адже на все, як кажуть, Божа воля.
Ти краще сам скажи: "Я переміг?"
Страшна облога, змій, загиблі люди...
Старі й малі... Для чого це було?!
Хати вогнем зруйновані усюди...
І звідки взагалі узялось зло?
Для чого слугувала ця .. "пригода",
якій такій прихованій меті?
— Чекай, але у всіх була нагода
і час щось поміняти у житті.
Ніхто не викликав у них спонуки,
не позбавляв ні вибору, ні прав.
Ніхто не прирікав людей на муки,
і змія із печер не виганяв.
Всі самостійно все собі обрали:
і шлях, і долю сповнену тривог.
А нині грають в «знали чи не знали»...
Чому завжди в усьому винен Бог?!
Усе самі — від самого початку:
невігластво, цікавість, відкриття,
поразки, перемоги... І в додатку
життя, якого сенс — саме життя.
Вчиняй, що мусиш — буде так, як треба.
Заради цілі, а не нагород.
Не сподівайся на прихильність неба —
сам захищай старанно свій народ.
Голодна тьма у пошуках поживи
постійно відправлятиме гінців.
Роби для оборони все можливе,
без огляду на кількість їх голів.
Усіх пітьма підступна спокушає,
постійно випробовуючи дух.
І сумніви у роздуми вплітає
тенетами, які спиняють рух.
Служи життю і світлу. Без оглядки.
Бо менше зло веде велике зло,
а далі провернуться коліщатка
між вічними «можливо» і «було».
Борись і не здавайся до останку!
Шануйся і тримай уперто стрій!
І згодом дочекаєшся світанку.
Бо є різниця — мертвий чи живий.
Від колеса невивчених уроків
крізь порожнечу зведені мости
до вічності якихось дев'ять кроків,
та щось нема охочих їх пройти.
Їм переважно вічності не треба:
для них іти — то непосильний труд...
Дощило. Вітер дув. Гриміло небо —
сварився Сварог на ледащий люд.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974405
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2023
За будь якими фразами, словами
знайти воліє кожен сенсів п'ять…
Навчилися читати між рядками –
самі ж рядки нечитані стоять.
А все так просто – біле завжди біле...
Людське життя безглузде без мети.
Прямуй до неї віддано, щосили
і створюй ненароджені світи.
Шукай себе! Будуй своє майбутнє!
Ніколи не здавайся і не ний.
На п'єдесталі пам'яті відсутні
всі ті, хто відцурався власних мрій.
Живи немов залишилась година,
немов сьогодні був останній схід…
Твоя відверта посмішка – єдине
з того, що здатне врятувати світ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974315
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2023
Летять роки, як дивні кулі,
що не дарують забуття.
Тому що разом дні минулі
завжди складаються в життя.
Ще тільки вчора — сподівання,
дитячий сміх, очей вогонь,
знайомства, зустрічі, кохання...
А вже сьогодні срібло скронь.
Роки летять... Їх не спинити.
Мов журавлі летять роки...
Ще донедавна ми, як діти —
аж тут стурбовані батьки.
Хай з віком буде не до бою —
завжди за мрією прямуй.
Кохай. І далі будь собою. —
Дивуй!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973800
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2023
День догоряє. Спохмурніла осінь.
Опалим листям пахне звідусіль.
Краєчок сонця проглядає досі
але замало вже його зусиль.
Воно летить за обрій, мов підранок,
останній раз торкаючись облич.
Чи завтра зустрічатимуть світанок,
якщо довкола досі темна ніч?
День догоряє. Швидко сутеніє.
Ще мить і зорі знов осяють шлях.
І я піду. За зіркою надії.
Не буду навіть порпатись в речах.
Залишу все: і меч, і обладунки...
Дорожній чорний плащ залишу теж.
Таким, як є, відправлюсь за лаштунки.
Без остраху. Туди, за межі меж.
Веселкою злечу над небокраєм,
прискорюючи рух нових подій.
День догоряє. Вічність догоряє...
Щоб завтра розпочався день новий.
Він з'явиться. Його чекають справи,
голодний рій не втілених думок...
Він з'явиться у полум'ї заграви
провісником майбутніх перемог.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=967039
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2022
[i]пам’яті Гліба Бабіча[/i]
Самотня тітка вийшла на жнива.
На жаль, її нічим не зупинити.
І той, який найбільше мусив жити,
за хмарами творитиме дива.
Ах, скільки планів, задумів і мрій
розвіються, розсиплються на порох,
коли твій час краде підступний ворог,
упевнений в безкарності своїй.
Все менше тих, кому все до снаги,
із чистою і світлою душею,
без сумнівів готових за ідею
своє життя жбурнути на ваги.
Чому ж завжди така страшна ціна?
З ким далі йти? І хто прикриє спину,
коли найкращі ляжуть в домовину?..
Яка ж потворна *** ця війна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954848
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2022
Там, де загравами обрій бринить,
там, де і погляди кригою вкриті,
де може стати останньою мить —
віє північний, пронизливий вітер.
Там, де панують ненависть і лють,
там, де на волю немає дороги,
там, де обставини нерви псують,
де потребують весь час допомоги...
Там треба вийти зі звичних споруд,
стати обличчям назустріч потоку —
вітер знесе накопичений бруд
і спровокує сльозу одиноку.
Вдих, наче ти виринаєш з води —
сутністю півночі сповнити груди,
видих у напрямку злої біди,
в бік, де чекають знесилені люди.
Все, що було від початку часів —
що прожили, особливо відчули —
досвід — це висновки страчених днів,
вміння завжди відпускати минуле.
Час — це лише послідовність подій,
спогади вчинків — химерні кордони.
Хай забираються біди мерщій —
вітер змітатиме всі перепони.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952730
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2022
Крізь прозаїчні, безпорадні будні,
що линули між кліпанням повік,
крізь роздуми доцільні і марудні
я нидів, доживаючи свій вік.
Виснажливий, гнітючий біль розлуки
морив мене, з'їдаючи живцем.
І опускались від безсилля руки
під тиском нерозв'язаних дилем.
Безжальна туга володіла мною —
незмінна передвісниця страждань.
Занедбані надією скупою,
ледь-ледь жевріли вогники бажань.
Я зрештою втомився від печалі,
від недоречних філософських фраз,
незгод, розчарувань, які дедалі
причинами ставали для образ,
а іноді прямої ворожнечі.
Від марнотратства і скляних очей,
байдужості, а з нею порожнечі,
яка проникла у серця людей.
Втомився від настирливого болю,
від сірого жебрацького життя,
від пристрастей, що позбавляють волі
і дійсність перетворюють в буття.
Жорстокий світ вмостився край безодні
у вбивчому тяжінні до утіх.
А я відчув себе до сліз самотнім,
покинутим і втраченим для всіх.
Ніщо — ні розпач, ні журба не в змозі
приборкати мою бунтарську суть.
Відтак невільні, безутішні сльози
перетворились в неприкриту лють.
Я голосно кричав, піддавшись гніву,
розлючений байдужістю небес.
Мигнувши, небо гримнуло з надривом.
Захмарилось... Допоки світ не щез.
Знов блимнуло, вже набагато ближче.
Піднявся вітер і ударив грім.
Одна краплина, друга... — заперіщив
небаченим потоком очисним.
Неначе захопилася природа
моєю люттю, влаштувавши бал.
Мені приносив справжню насолоду
нестриманої блискавки оскал.
Мабуть, шалена круговерть природня
в свідомості моїй лишила слід,
або зіткнувшись з поглядом безодні
я став інакше відчувати світ.
Як промінь, що освітлює глибини,
осяяння збудило розум мій —
я усвідомив не лише причини,
а навіть суть саму взаємодій.
Все зв'язано: події, речі, люди...
Незримо. Непорушно. Назавжди.
Без винятків. Усе зі всім. Усюди.
Подібно до зв'язку краплин води.
І разом з цим якась потужна сила
негадано прокинулась в мені.
Розквітла, забуяла, закружила
і винесла за хмари проливні.
Я почувався майже всемогутнім,
ширяв у небі та творив дива,
спостерігав минуле і майбутнє...
Йшла обертом від планів голова.
Кудись летів у пошуках нового,
куди невпинно кликали вогні...
Хоч був в полоні прагнення простого —
позбутись тягаря вчорашніх днів.
Жага мандрівок мною володіла,
бажання пізнавати все навкруг...
Хотів відчути смак значного діла,
але тримав обов'язків ланцюг.
Життя минуле нидів наче в приймах,
та час для рівноваги, а відтак
я кинувся до Всесвіту в обійми,
почувши в тиші: [i]"Що ж, вітаю, маг..."[/i]
Довірившись передчуттю своєму
і стиха посміхаючись сльозам,
я мчав невпинно, збуджений до щему,
назустріч ще незвіданим світам.
І ті світи чекали за дверима
вервечкою яскравих намистин.
Я потім сумуватиму за ними,
але тоді вишукував один.
Чийого неприкритого обличчя
незграбна не торкалася рука,
чиє природне вроджене величчя
не спонукало інших до гріха.
Упевнений в своїй могутній силі,
я подолав багато перешкод.
Ніщо так не спрямовує до цілі,
як невгамовний потяг до пригод.
У пошуках поринув з головою
в захопливий калейдоскоп подій...
Метання, боротьба з самим собою,
де відкриття — вінець усіх надій.
От тільки нерозв'язане питання
занозою саднило в глибині:
я щось важливе втратив у шуканнях
без чого це життя гидке мені.
Хоч кликала до себе даль незрима,
одначе перервався мій політ —
постав перед питливими очима,
незнаний досі, загадковий світ.
Дощенту полонив мою увагу
по-справжньому строкатий краєвид,
де все навколо славило звитягу
всього зі всім, забувши жаль і стид.
Все рухалось, злітало і тонуло...
Не світ, а радше чудернацький сон.
Зненацька піді мною промайнуло
надміру дивне плетиво колон,
яке на мить собою утворило
небачений за розміром намет.
Аж раптом знов якась могутня сила
змінила все — і сцену і сюжет.
Із урвища голодної безодні,
умисно вихваляючи борню,
здійнялась чаша в величі самотній,
по вінця повна чорного вогню.
Але не довго полум'я буяло,
оплавившись, вона упала вниз,
натомість чорних вогників навала
кружляла, мов стерв’ятники поблиз.
Округа повсякчас міняла вигляд,
не стримувана міццю ланцюгів.
І дивувало різнобарв'я стигле
чарівною розкішністю тонів.
Зворушливо, нема де правди діти.
Неначе світ — піддатливий туман,
яким свідомо оперує вітер.
І я ширяв над ним, немов орлан.
У цьому непроглядному тумані
міг легко загубитися будь-хто.
Та ось внизу, як острів в океані,
з'явилося усталене плато.
А просто на плато, як і належить,
стояв палац, що сяяв, мов ліхтар.
Його стрімчасті, гостроверхі вежі
подекуди сягали срібних хмар.
Палац вінчав не тільки всю округу —
він безумовне втілення мети.
Однак, я, попри всю свою потугу,
ніяк не міг в середину ввійти.
Від розпачу я ледве не загинув.
Настільки важко це мені далось...
Поводився раніше, мов дитина,
з якою справ не матимуть всерйоз.
Але збулось, як плід моєї праці,
чи може усвідомлення мого —
я врешті опинився у палаці.
Як сталось це? — не відаю того.
А там нестерпно сяюче, яскраве
світіння — запорука від нашесть,
і голос в голові, що вів про справи,
про совість, про обов'язок і честь...
Минулого й майбутнього картини...
Незмінна точка докладання сил.
Зчерствілих душ незвідані глибини
і ворох пір'я з вищипаних крил.
Безмежний всесвіт просто на долоні
пішов укотре на новий виток.
Роки, епохи, посивілі скроні...
Самотня вічність, де чекає Бог.
Отямився я в повній порожнечі.
Далекі зорі осявали шлях.
От тільки шлях минулий мій до втечі
не викликав захоплення в думках.
Куди іти? Чого іще шукати?
Що зміг зробити я? Чого досяг?
Ніхто не зможе дух увись здійняти,
шукаючи лише пустих розваг.
Тому лишив я заклики довкілля,
палахкотіння зма́нливих заграв...
Позбавившись солодкого похмілля,
спинився і себе опанував.
Відкрилося, наскільки був нікчемним,
слабким, а часом навіть незначним,
неначе меч, що вийнятий даремно
іржавіти під впливом нищівним.
Чого ж тоді я прагнув в кожній миті?
Яких хотів дістатися глибин,
якщо, попри усе, в цілому світі
до сліз гірких, до болю був один?
Шукаючи живого спілкування,
а ще бажання маючи одне —
віддати все і радість, і кохання,
які весь час вели вперед мене,
я вирушив, з нізвідки в невідоме,
не впевнений ні в чому взагалі,
в мандрівку до покинутого дому —
до милої, далекої землі.
Минулі дні складаються в сторіччя,
події, дати і моментів — тьма,
у пам'ять закарбовані обличчя,
яких вже на землі давно нема.
Для чого я десь вештався віками?!
Нема і сліду друзів та рідні...
Роки постали прірвою між нами.
Отож, я відродив колишні дні.
У пошуках утраченого щастя,
укутавшись самотності плащем,
я нісся крізь голодне позачасся,
що прагне все поглинути живцем,
туди, де невимовно дивовижна,
сумуючи, живе любов моя,
приваблива, дбайлива, мила, ніжна,
та, за якою вік сумую я.
Вечірнє небо, порване в лахміття,
густий туман, що в'ється вздовж доріг...
Все як завжди. І втрачені століття
чекають дій, скрутившись біля ніг.
Та тільки-но нога моя ступила
по дорогій омріяній землі,
як розум нарікати став за крила,
за шлях, що ген очікує в імлі.
Мій світ, з його широкими полями,
посилюючи тугу і печаль,
своїми безперервними сльозами,
тепер став затісним мені, на жаль.
Шкода тебе, мій світе, за упертість,
за підлість, за безчестя і обман,
за правди неприховану відвертість,
яка призводить до смертельних ран.
За біль, яким пригнічуєш постійно,
за безпорадний відчай у очах,
байдужість і зневіру безнадійну,
сліпу жорстокість і панічний страх.
Мій світе, хоч ти сповнений напастей —
тебе не кину я, не відступлю.
За краєвид серпанково-сріблястий,
за честь і гідність — я тебе люблю.
За всі твої зворушливі моменти,
за відданість, за вірність, доброту
і навіть за надмірні сентименти,
як почуттів відверту повноту.
Люблю тебе за стриманості міру,
що від війни рятує знов і знов,
за непорушну, споконвічну віру
в безсмертну, вседолаючу любов...
Знайомий дім, чарівний, тихий вечір...
Сюди вели усі мої шляхи,
бо прагнув обійняти рідні плечі,
губами доторкнутися руки.
Я знаю, ти за мною сумувала,
пригадуючи наші спільні дні.
Було пролито сліз гірких немало...
Чи зможеш їх пробачити мені?
Це я, прошу повір, моя кохана,
той, хто пізнав самотності сповна,
кому пече розлука наче рана,
кому потрібна тільки ти одна.
Кого обрала ти по власній волі
та дарувала щастя і любов,
кого утратила із примхи долі
але віднайдеш, як захочеш, знов.
Пішли вперед, тримаючись за руки,
долаючи біди нестерпний гніт,
візьмемо дике людство на поруки
і докорінно змінимо цей світ.
Спрямуємо його не на розваги —
на розум і довершеність думок,
на почуття глибокої поваги
до всесвіту, що сповнений зірок.
До пошуку і відкриття нового,
до мрій, що є основою буття,
на світ, в якому завжди важить слово,
і де всіма цінується життя.
Я не скажу, що викликів не буде…
Але ми будем разом, а відтак —
ми будемо щасливими усюди.
Рушаємо?
І прозвучало: [i]"Так..."[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951006
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2022
Рідне місто тримає удари,
десь втрачаючи цілі шматки.
Потягнулись згорьовані хмари
і піднялись на захист примари
від чиєїсь легкої руки.
І під час ураганного бою,
під шалене виття без кінця
підіймається місто горою,
прикриваючи просто собою
пошматовані жахом серця.
Рвуться бомби, ракети, снаряди...
Смерть стоїть з неприкритим лицем.
Ворог марно очікує зради —
рідне місто заковтує гради,
щоб здійнятись пекельним вогнем.
Неможливо зломити незламне.
Не існує на світі причин,
щоб забути домівку кохану.
Рідне місто доконче повстане.
Наче фенікс повстане з руїн.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944592
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2022
Я уперто іду крізь пекельний вогонь,
присвятивши усе боротьбі.
Просто мушу нарешті сказати либонь
кілька слів невідкладних тобі.
Ти на скелі, в красі неосяжній своїй —
я, зірвавшись, лишився внизу.
Та я встану і знову на гору, як в бій,
позабувши про біль, поповзу...
Щоб мене не спіткало в путі до мети —
згоден винести все — потерплю.
Через будь-які муки готовий пройти,
щоб почути твоє: «Я люблю...»
Наче вітер, розвію облудну мару.
Не злякає мене лютий звір.
Я за тебе, якщо необхідно, помру
без вагань остогидлих, повір.
Не зупинить мене міць важких ланцюгів.
Подолаю жорстоку грозу.
Я до тебе проб'юсь через сотні клинків
і додому, як скарб, віднесу.
Відведу якнайдалі жахливу біду
і виснажливий біль розділю...
Через всі перешкоди до тебе дійду,
щоб сказати одне: «Я люблю...»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940205
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2022
Десь там, за межами світів,
пітьма війська свої готує,
щоб тих, хто у світах існує,
перетворити на рабів.
Пітьмі відомо все. Про всіх.
Вона цим вдало оперує.
Не чутно закликів: "До збруї!" —
звучить лише підступний сміх.
Мабуть, зневірившись у нас,
світити сонце перестало.
Немов цього було замало —
раптово закінчився час.
І душі поневолив страх,
не стало впевненості в діях,
загасло полум'я надії
у переляканих очах.
Ти можеш всім допомогти:
родині, ворогу і другу...
Без коливань, на всю потугу,
у всі існуючі світи:
Світи!
=========================
малюнок: Lonely Robots by Matt Dixon
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933854
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2021
Ось і світанок. Тільки і досі темно.
Сонячне світло не пропускає мла.
Отже все марно? Отже усе даремно? —
Навіть надія, втративши сенс, пішла.
Де ця підмога? Де ви, брати по зброї?
Від краєвиду в жилах холоне кров —
оскаженілі від похвали герої
скручену волю тягнуть на дибу знов.
Залишки вежі — те, що рятує спину.
Вхід під завалом, тож не пройти ніяк.
Майже напевно в цій метушні загину.
Краще сконати... Краще... Ніж жити так.
Знову полізли... Хто там? — Тягни набої!
Є ще робота... Ще не настав наш строк.
Як це не прикро, нас тут лишилось троє
щирих і впертих — я, краєвид і Бог.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929915
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2021
День на події багатий —
Неділя. Всі вийшли надвір.
У Бога сьогодні Свято.
Повір.
За понеділком вівторок,
а далі іде середа...
Час невловимий, мов морок...
Шкода.
Сьогодні не можна прати —
там хтось народився чи вмер...
У Бога сьогодні Свято —
четвер.
Проносяться звичні дати.
Кружляють, мов попіл пожеж...
У Бога сьогодні Свято...
В нас теж.
Вночі краще в ліжко і спати.
Хай кожному сниться своє...
У Бога сьогодні Свято —
він є.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925764
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2021
Якщо тебе не стане,
я витиму у небо
про біль і про розлуку,
прощаючись з життям.
Без тебе ж бо, кохана,
нічого вже не треба.
Життя суцільна мука,
якщо лишуся сам.
Якщо тебе не стане,
летітиму за хмари,
а потім, склавши крила,
мов камінь рину вниз.
Без тебе ж бо, кохана,
земля втрачає чари,
і краще вже могила,
ніж ціле море сліз.
Якщо тебе не стане,
від горя сонце згасне,
а слідом зорі щезнуть
і світ накриє тьма.
Без тебе ж бо, кохана,
цей світ стає нещасним.
Життя не має сенсу,
коли тебе нема.
Я навіть проти смерті
за тебе стану в герці.
Постійно ми у парі,
тому де ти — там я.
У вічній круговерті
звучить в моєму серці,
у кожному ударі,
лише твоє ім'я.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924763
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2021
На ногах пил зі ста доріг.
Скрізь бушують страшні бої.
Щось я втратив, а щось зберіг.
І хоча йшов заради всіх
та надії плекав — свої.
Срібне сяйво чужих зірок,
наче іній навколо скронь.
Чи то відгук моїх думок?..
Прямував я за кроком крок,
несучи у руці вогонь.
Як-не-як всі шляхи — прямі.
Хтось назустріч іде, хтось пріч.
Я на розі стою в пітьмі
і освітлюю шлях юрмі,
що простує на тлі сторіч.
Гей, ви, ті, хто іде услід!
Де були ви усі раніш?
Ваших дій потребує світ,
вам сердець розбивати лід...
Ворушіться уже хутчіш!
Чи є ті, хто здолав свій страх,
хто вогонь приручити зміг,
чий і досі триває шлях,
у чиїх крижаних очах
перехрестя усіх доріг?
Мати б віри, хоча б на чверть,
що прийдуть в час біди і скрут.
У пітьмі озиратись — смерть —
тож стою і тримаю твердь.
Поспішіть, поки я ще тут.
====================
малюнок: Landscape_05 by Andrei Pervukhin
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921747
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2021
Так буває: дося́гнеш краю,
а попереду жде пітьма,
прірва голосно завиває
і, здається, путі нема.
Серце вхоплюється за відчай,
хоч і прагне йти до мети.
Та проте все навколо свідчить:
як не можеш іти — лети.
Сприйняття — тільки точка зору,
що рятує від зайвих сліз.
Для того, щоб здійнятись вгору,
часом треба стрибнути вниз.
І десь там, на межі, злетіти,
б'ючи небо клинками крил.
І ширяти, неначе вітер,
розсуваючи небосхил.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920086
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2021
Коханий світе мій, прийми подяку
за кожну мить, даровану мені,
за виклики, за ледь вловимі знаки,
що мрією жевріють вдалині.
За моторошний острах і за казку,
за біль і втому, за надії щем,
за власні перемоги і поразки,
за допомогу і за віз проблем.
За кожен вдих, солодкий до нестями,
за ніч і небо, сповнене зірок.
За друзів, за кохану і за маму,
за усмішки і гомін діточок.
За все, за все подякувати мушу:
за кожен ранок, за пташиний спів,
за все, що тішить і бентежить душу...
А ще... окрема дяка за котів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917486
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.06.2021
Сам стою я у долині
поруч ненаситні тіні,
що розлючено кружляють
і прорватися жадають.
За плечима куца стежка –
недоплетена мережка,
в світ живих, де вранці сонце
заглядатиме в віконце.
А з собою тільки маю –
серце, що вогнем палає.
В полум'яному світінні
назавжди зникають тіні.
І допоки серце б'ється
стежка за плечима в'ється.
Може знайдуться охочі
заглянути смерті в очі.
Як шкода, що по стежині
не пройти простій людині.
Все живе одразу гине
у долині смертних тіней.
Тож доводиться стояти
наче непорушні грати,
бо безсила темна зграя
доки мій вогонь палає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916899
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2021
Пірует, точний випад і знов
над поваленим тілом стою.
По руці ллється цівкою кров,
пророкуючи втому мою.
Не плекав від початку надій —
наперед був відомий фінал.
Я вв'язався за друзів у бій,
щоб вони перейшли перевал.
На вузенькій стежині в горах
перепоною став ворогам.
Обірветься сьогодні їх шлях,
та навряд чи врятуюся сам.
За любов і померти не гріх.
Без прохань і окремих вимог.
Я один нині б'юся за всіх,
та проте — як розсерджений бог!
Світ заклякнув від болю і мук,
навіть вітер пронизливий вщух
та безжальність тренованих рук
не спиняє націлений рух.
Лють випалює все навкруги,
не дає відпочинку рукам.
От би розуму стільки снаги,
щоб радіти живим почуттям.
А тепер ріки крові течуть,
смертний жах у завмерлих очах...
Витанцьовує пристрасно лють
гострим лезом в умілих руках.
Тут своє проспівала стріла,
і підступно під серце лягла –
всі турботи мої і діла
нанівець попаданням звела.
Та я мушу дограти сюжет.
Попри болю і втоми тягар.
До останку. Ривок. Пірует.
А за ним завершальний удар.
Добігає кінця мій танок.
Смерть зібрала жнива на полях...
Загартований в битвах клинок
не тримається більше в руках.
Мов осінній пожовклий листок,
я летів до землі горілиць.
А в очах тільки неба шматок,
що губився в безодні зіниць.
Купа тіл, не застиглих іще.
Я лежу серед них сам не свій.
Свист в легенях, німіє плече,
І болить щось, а отже — живий...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914976
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2021
Ні, я не кат і навіть не суддя,
хоч дуже часто висновки невтішні…
Я — той, кому покладено Всевишнім
пектися рівновагою буття.
Не першу вічність тихо я бреду,
долаю власну путь поміж світами
й гіркими обливаюся сльозами,
виймаючи Меч Гніву на ходу...
Як підсумок одвічних сподівань,
під довгими звитяжними роками
відважує скопичене ділами
Закон Перерозподілу Страждань.
Мій давній друг — знавець нічних жахіть.
Його завдання виділяти сірим
всіх здичавілих, хто не знає міри,
ким все життя керує ница хіть.
Я іноді розказував йому
наскільки світ вразливий і мінливий,
а він волів здаватися сміливим,
даремно зневажаючи пітьму.
Пітьма для світла — красномовне тло.
З чим день зрівняти, як не стане ночі?
Шукали би зірки на небі очі,
якби пітьми на світі не було?…
Меч гніву звично починає спів...
Та гнів без співчуття руйнує долі.
Стираючи біль спогадів поволі,
щось дописати мушу між рядків.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910829
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2021
Сивий дідо онука вчив,
все пояснював до дрібниць.
У науці старих часів
не приховував таємниць.
Не проси — добивайся сам.
Даровизна псує людей.
На кістках не збудуєш храм,
хоч багато таких ідей.
Куполами сліпих церков
крали небо чужі отці.
Обіцяли нести любов,
а плодили лише мерців.
Напридумали казочок,
звинувативши нас в гріхах,
підловили всіх на гачок,
що здобув собі назву — страх.
У полоні брудних обмов
відвернувся безпечний люд.
Убивали нас знов і знов
на поталу бридких іуд.
Ми зрікались своїх імен
та ховалися у лісах.
Де каміння було здавен —
все тепер в неживих хрестах.
Ріки втрачених поколінь.
Де був сміх — нині мертва глуш.
Згасле зарево тих видінь,
що навіював вітер душ.
А колись все було не так...
Кожен добрих чекав порад,
мав призначення, позаяк
світ не знав ні прощень, ні зрад.
Світ не знав ні пекельних мук,
ні узятих в полон людей,
не рубав ні голів, ні рук,
не цурався своїх дітей.
І ми також в усі часи,
попри все, що колись було,
захищали ростки краси,
відвертали біду і зло,
лікували тіла і дух,
берегли від страшних негод.
Та навчали тих відчайдух,
що шукали собі пригод,
прокладати безпечний шлях,
повертатись живим з війни,
досягати свого у снах...
Бо для чого іще ті сни?
Ми підштовхували до дій
і до прагнення перемог.
Хто гартує характер свій —
з тими Правда і з тими Бог.
Скільки б там не минуло літ —
мусиш відати що і як.
Бо якщо не пізнаєш світ,
то який ти тоді відьмак?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908357
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2021
Так буває у житті,
що ні дня на самоті,
а насправді ти одна чи один.
Кличе сяяння вгорі
недосяжної зорі,
бо душа понад усе прагне змін.
Перед дзеркалом вночі,
в світлі полум'я свічі,
погляд долі поза склом не шукай.
Обіцянками краси
потойбічні голоси
аж до краю доведуть і за край.
І кохання не проси
у студеної роси,
на світанку не вставай, не збирай.
Схочеш стерти почуття —
подарує забуття,
а кохання від роси не чекай.
Ні любисток, ні чебрець
не затягнуть під вінець,
не потрібно у напій лити кров.
Хоч лише один ковток
та все далі од зірок,
бо в неволі і любов — не любов.
У стрімку купальську ніч
утвори зухвалу річ —
разом з іншими стрибни крізь вогонь.
І можливо між людей
блисне полум'я очей,
що здійме нежданий доторк долонь.
Ну а там за збігом збіг
кожен видих, кожен вдих...
Світ без нього чи без неї — не світ.
Цілу вічність знов і знов,
ворожитиме любов,
відправляючи обох у політ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904757
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2021
Вулиці міст байдужих —
вени поміж дверей.
Небо в брудних калюжах —
вікна у світ людей.
Море створінь безликих,
як неприглядне тло.
Скупчення без'язиких,
очі — бездушне скло.
Люди, яких так мало
серед блідих тіней,
переповняють зали
вічно глухих ночей.
Плачеш слізьми гіркими,
пестиш уявну тиш…
Може давно не з тими
і не про те мовчиш?
В світі всьому є пара,
то тільки лік на три.
Навіть якщо примара.
Навіть якщо без при...
Ті, хто плекав роками
гонор палких натур,
зводяться стрімчаками,
мов криголами бур.
Падати двічі й тричі,
та підніматись знов.
Смерті дивитись в вічі,
щоб віднайти любов.
Березні, липні, грудні...
Через віки мости.
Ким проживаєш будні?
Хто в цьому світі ти?
---------------------------
[i]фото Крістофера Жакро[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902221
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2021
Вирує знову океан подій,
готуються численні посіпаки,
вже через мить потужно гряне бій
сигналом до наступної атаки.
Всі стануть одночасно на межі:
щасливі, переможні, невловимі,
ганебні, відчайдушні і чужі
відверті, незабутні і незримі...
Всі разом. І усі такі, як є.
Разюче схожі та одначе різні.
Старанно кожен роль відіграє
у цій щоденній нескінченній тризні.
Гучний набат у просторі гримить.
Шикуються в ряди усі навколо.
Світ завмирає на коротку мить,
щоб розпочати знов чергове коло.
Лунає бій, як заклик боротьби —
тож не на часі відкладати зброю,
зарано ще вдаватись до журби,
бо мрія досі кличе за собою.
Мета освітить навіть тьму страшну.
Під променем відчиняться дверцята —
годинникар і в темряву нічну
ладнатиме ретельно коліщата.
За часом доглядати мусить він,
щоб кожному і завжди вистачало,
щоб не спинявся вічний лік хвилин,
щоб знову сонце над землею встало.
А вежа часу, що стирчить, мов вісь,
яка усі об'єднує маршрути,
не дасть свого минулого забути.
Тож хай не буде, як було колись,
а буде тільки так, як має бути.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899852
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2020
Найчорніша темрява в передчас світань
і думки спускаються до простих бажань:
хто б ото наважився освітити шлях,
подолати відчаю і безсилля жах.
Тож невже в минулому все було дарма —
мрії всі та прагнення пожере пітьма?
Озирнувсь навпомацки — мабуть сам-один,
України-матінки нездоланний син.
Що ж не вперше воїну в бій іти всліпу —
ні страху, ні сумнівів наче знов в степу.
Сам піду на ворога... Боже, дай вогню!
Хай хоча б освітиться там, де я стою.
#Микола_Микитенко #Україна_понад_усе
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892392
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2020
Невпинно, день за днем, за кроком крок,
штовхаючи і тягнучи щосили,
здійняти мушу незворушну брилу
із глибини до сяючих зірок.
Здирається в лахміття шкіра рук,
і часом від напруги рвуться жили...
Ще б якось зі спини добути стріли,
бо надто уповільнюють мій рух.
А знизу знов кричать про марний труд.
— Не надривайтесь, прошу вас, не треба.
Вдих, видих — поштовх... Вдих. Як давить небо...
Що в порівнянні з ним безпечний люд?
І знову вдих... Гірке від сповідань
повітря розповсюджує покору.
Ні кроку вбік! — Лише вперед і вгору —
із темряви сліпців до світла знань!
Бог більше любить впертих відчайдух.
Іти — єдиний спосіб досягнути.
Хоч легше прикидатися, ніж бути —
потрібно вдосконалювати дух.
Ще поштовх. Ще один... Триває гра.
Вдих, видих. Вдих... Де б відшукати сили? —
Здійняти мушу незворушну брилу,
бо кличе в путь мене моя гора.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889512
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2020
Біль рівняє звивини,
нівелює зміст...
Тут хіба що вилине
той, хто має хист.
Прослизну сльозиною
по сухих щоках...
Важко тим людиною,
хто насправді птах.
Зуби в порох кришаться,
розлетілись геть.
Круки в небі тішаться,
споглядають смерть.
За бузковим маревом
біла пелена.
Вичерпано варево
до глевкого дна.
Розігнати б крилами
безперервний гніт
та зібратись з силами
на останній зліт.
Вибач, рідна донечко,
попри біль і щем
полечу до сонечка
білим журавлем.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887670
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2020
Як часто затуляє суть
безжальна лють.
Жене до краю і за край.
Гортай, гортай...
Надовго позбавляє сну.
Усе в труну.
Ні нагороди, ні подяк —
воюй за так.
До бою друзів залучай —
рубай, стріляй.
Кров потече з численних ран,
заллє екран.
Зв'язки розірвані любов
з'єднає знов.
А поки що не зволікай —
гортай, гортай.
Єдине, що вганяє в сум —
відсутній ум.
Своє життя на тлі війни
не прогорни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880041
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2020
Навколо безпросвітна порожнеча.
Безмежна пустка. Несвіт. Небуття.
А отже, звідси неможлива втеча
і тут навряд народиться життя.
Свідомість не обтяжена думками —
для цього вкрай одноманітне тло.
Здається, це тягнулося роками,
хоча й років тоді ще не було.
Минула вічність. Може, навіть більше.
Та все таке ж оточення моє.
Аж раптом щось змінилось, стало іншим,
дозріло усвідомленням: Я є.
Однак цього для радості замало.
Три вічності й дві миті... Сам. Один.
Безмовна пустота — занадто стало
для того, хто постійно прагне змін.
І я понісся із ніде в нікуди,
шукаючи притулку хоч на мить.
Та марно все. Ще не родились люди,
і не було де погляд зупинить.
Назовні темнота, нема нічого,
отож єдиний шлях від самоти —
зануритись углиб себе самого,
щоб там хоча б що-небудь віднайти.
У споконвічній темряві жорстокій,
у майже недосяжній глибині,
як я — несамовито одинокий,
яскравий вогник сяє в далині.
Я ринувся, скорочуючи відстань.
Негадано відкрилося мені:
він не мета, а джерело і пристань —
жаріє суть моя у тім вогні.
З наближенням він збільшився помітно:
із іскри в кулю, й далі аж за пруг,
допоки золоте, яскраве світло
не сповнило собою все навкруг.
Нарешті вдома. Там, де й мав я бути.
У мить здійнявся настрій до вершин.
І залунала музика ледь чутно,
озвучуючи прагнення душі.
Я заспівав, піддавшись мимоволі
чарівності чітких, добірних рим,
про пошуки, самотність і про долю...
Співав про все, вистукуючи ритм.
Раз по раз піднімав правицю-молот
та знову відправляв її в політ...
І розліталось полум'я довкола,
у всі боки, утворюючи Світ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874177
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2020
Коли хаос думок
Складається в рядок —
не стримуй слів,
міняє спів
одноманітність днів.
Жени зневіру геть —
невдах чекає смерть.
Вогонь в очах
розтопить страх
лише не зрадь свій шлях.
Залиш пусті жалі
прикутим до землі.
Іще ривок,
за кроком крок
у напрямку зірок.
Відкинь журбу й печаль —
за мрією у даль.
Не відступай,
прямуй за край,
твори та досягай!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872296
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 16.04.2020
Все та ж дівчина в чорному пальто
красою зачаровує своєю.
І дотепер, з народжених землею,
мене так не приваблює ніхто.
Вона — єдиний сенс мого буття.
Моє кохання. І якщо відверто,
то рятувала безліч раз від смерті
вже тим, що увійшла в моє життя.
Яскравий вогник серед темноти,
що душу зігрівав мою роками.
Зоря дороговказна між світами,
я за тобою йду — лише світи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867406
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2020
Тіні минулого пнуться позаду,
міцно вчепившись гачками в поли.
Перемішались — ні ладу, ні складу...
Радше пусте ворушіння золи.
Все відбувається так, як і має —
злагода, мир чи жорстокі бої...
Хто у минулому слави шукає,
той в сьогоденні не має її.
Доля і час крутять кола повторень.
Знову одне і те саме щораз.
Страх перевтілень, чи то перетворень
ціпко тримає будови каркас.
Ворох провин за відсутності винних,
дати, події, нові імена...
Коло за колом кружляють невпинно
у безперервному пошуку дна.
З часом надмірне розвіює вітер,
доки не зійде журба нанівець.
Смерть і життя за лаштунками світу:
там, де початок — там завжди й кінець.
Кожного разу востаннє, як вперше —
виклик, тривога, азарт, метушня...
Завтра чекає сьогоднішніх звершень,
щоб не стидатись вчорашнього дня.
------------------------------------------------------
малюнок: His Dark Materials (BBC, New Line Cinema)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864591
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.02.2020
Закриєш очі — темнота,
а в ній знайомий голос чутно.
Когось нагадує він смутно,
лиш модуляція не та.
Той, хто висловлює думки,
наполягає щоб одразу
зі слів складались цілі фрази,
а з них — складалися рядки.
Щоб зберегти небес блакить,
жертовність справжнього кохання,
і зустріч сонця на світанні —
народження чарівну мить,
і всю безмежність самоти,
всі спогади — перлини часу...
Чи стане хисту ці прикраси
в намисто долі заплести?
Чи зможу, як настане строк
прийняти все і відпустити,
і за минулим не тужити,
зробивши свій останній крок?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861748
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2020
Зорі у небі ведуть хоровод,
Місяць шукає свою наречену.
Світ утомився від денних турбот.
Панна у чорному вийшла на сцену.
Швидко змінилось усе навкруги —
фарби і звуки, костюми і маски...
Все, крім одвічно людської жаги
стати героями давньої казки...
Важко наснитись тому, хто не спить.
Крутить годинник свої коліщата.
Час уві сні непомітно летить.
Нумо, заплющуй хутчіш оченята!
Зайчик у полі збирає харчі,
мишка складає у норку зернятка...
Вовчик сіренький полює вночі -
тож не барись, відправляючись спатки.
Мандри з пригодами звуть зусібіч.
Мара принадами все оповила...
- Тату, а як світом шириться ніч?
- Бажано просто розправити крила.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856528
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.12.2019
Чарує вкотре кольорами небо.
Приваблює мінливістю митців.
Як прагнення, чи радше як потреба
наповнитися волею вітрів.
Ще теплі дні, та вже холодні ночі.
Пожовкле листя падає до ніг.
Та знову літа спрагле серце хоче
Ледь осінь завітала на поріг.
Час роздумів, час смутку і печалі,
де кожен звук і рух лягають в такт.
Час визнання уже нових реалій,
де все хоча би трішки – та не так.
Густий туман стікає дерева́ми
прихованими крапельками сліз.
Це – сум, що затесався між словами,
Й німим крещендо падає униз...
Вже не лякають погляди відверті,
і не боїшся видатись смішним.
І вже давно переконання вперті
у сутінках розвіялись, мов дим.
Чаклунка осінь непокоїть душу.
Мабуть, останні прояви тепла...
Зізнання, вірші, досі щось я мушу…
Ах, Осінь, ти така, як і була.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852461
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.10.2019
Маленький хлопчик сам-один
стоїть насупившись в куточку.
Він має тисячу причин
щоб перетнути мертву точку.
Однак непереборна тьма
свої розставила тенета.
І навіть проблиску нема
у площині цього сюжету.
Самотнє серце ледве б’є –
йому тепла не вистачає.
І наче б’ється за своє,
та тільки сенсу в тім немає.
За біль заплаканих очей,
розтрачене життя пропаще –
назавжди світ жорстокий цей
змінити хочеться на краще.
Страждати досить – сльози геть!
Уперто стис сильніше губи…
Бо не лякає юних смерть
так, як лякає сивочубих.
Ледь-ледь відчутний порух рук,
невпевненість нарешті зникла…
Десятирічний деміург
з пітьми видобуває світло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851492
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 15.10.2019
В скроні б'ється думка, і то – одна.
Пропускає серце ударів – три.
Слід було триматися правил гри,
та летиш у прірву. Вона – без дна.
То лише надія не знає меж
та іще тремтіння вологих рук.
Навіть поміж ребрами – зайвий стук,
мов прадавній сполох – гонець пожеж.
Ціпеніє тіло, і очі – скло.
Ніби мав можливість – та знову втік.
Не вперед і вгору, а в інший бік,
бо, мовляв, навколо чатує зло.
Бо навколо темрява й вороги –
мріє кожен в спину встромити ніж.
Хочеш відступити? – Біжи хутчіш.
Хоч тобі дійти було до снаги.
Шлях до світла – завжди звитяжний шлях.
На краю безодні своїх думок
необхідна мужність зробити крок –
тільки так можливо здолати страх.
------------------------------------------------
малюнок: Piotr Jabłoński - The lonely Rat Boy
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847200
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.09.2019
Щоночі запрошують зорі
летіти до інших світів.
Очікують безліч історій,
й цікавих пригод поготів.
Світів, де замріяні люди,
більш людяні, ніж наяву,
де радість і усмішка всюди…
Здається лиш там і живу.
А отже коли небокраю
проміння торкається знов –
здається, що я засинаю,
та бачу страждання і кров.
Як муки пекельного болю
комусь додають сивини.
Та змушені битись за волю
незламні й відважні сини.
Де темрява клята лютує
і меншає справжніх людей,
де правду ніхто не цінує –
на ній не заробиш грошей.
Мені усміхається сонце
і кличе до нових подій…
Та я зачиняю віконце…
Це сон. Лиш не певен, що мій.
Примариться ж пошесть всіляка.
Так соромно – аж до вини.
Так боязко – до переляку...
Хто вигадав тільки ті сни?
Хоч іноді світ і жорстокий,
та повен безмежних надій.
Хай мертвим лишається спокій –
живим світ любові і мрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846683
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 31.08.2019
Серце сховане за лускою,
Довгі пазурі — як мечі.
Наче створений задля бою,
Аж жахіття тремтять вночі.
Світло дня затуляють крила,
Подих справжній вогонь несе.
Чи знайдеться у світі сила,
Що від лиха цього спасе?
Військо битиметься щосили,
Тільки зиску з того катма.
Наповнятимуться могили
Знов полеглими задарма.
Світ в очікуванні героя,
Що нарешті відродить мир.
Зрозуміти б самому хто я:
Переможець чи дикий звір?
Докучає набридлий почет –
Не належиш з ним сам собі.
Люди бачать лиш те, що хочуть.
Безнадійні, глухі й сліпі.
А все інше їм просто зайве –
Від великого до дрібниць.
Не бентежить яскраве сяйво
Вертикальних моїх зіниць.
Час стирає вчорашні втрати –
Не згадає про них перо.
Бо не може добро програти.
В світі править лише добро!
Правда ж, править лише добро?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843511
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.07.2019
На річці поміж заходом і сходом
За тьмою днів, що склалися в роки –
Одні гребуть у напрямку свободи,
А інші вперто тягнуть в батраки.
Небачене хитросплетіння долі,
Як тільки день – всі наче заодно,
Заходяться у прагненні до волі...
А тільки ніч – знов лізуть у багно.
І не було б нічого в тім страшного
Якби мав кожен свій окремий пліт,
Щоб обирати власноруч дорогу
Чи навіть відшукати інший світ.
Минає день. Ледь-ледь не рвуться жили.
Та знову ніч готує вороття.
Або стрибай і геть пливи щосили,
Або борись із бранцями життя.
Рубай канат! І далі будь що буде.
Ріка сама до берега приб'є.
Кого не змиє, з того будуть люди.
А там як завжди: Кожному своє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841239
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2019
Вкотре. Початок. Темрява. Знов.
Перший навпомацки крок.
Серце жене палаючу кров,
Збуджену роєм думок.
Блискавки спалах – дороговказ,
Мапа – сітківка очей.
Вихор подій закручує час,
Зводячи разом людей.
Дивні сплетіння долі – лишень
Давні вузли протиріч.
Ворох ілюзій сповнює день,
Сутінки роздумів – ніч.
Тільки спроможний вийти за край
Здатен лишати сліди.
Кола. Спіралі. Часу не гай.
Сумніви. Мороки. Дим.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840046
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.06.2019
Я не хочу прощень молитви –
Предостатньо вже молитов,
Бо влаштовували ви битви
По закінченню всіх розмов.
Завмирали стовпом в надії,
Щиро молячись про одне:
Хай майбутні лихі події
Перемелють його – не мене.
Зневажали своєю суттю
У захопленні лити кров
Та годуючись тою люттю
Убивали в собі любов.
Отже варто тепер чекати
Просто неба скупий рядок:
[i]- Я втомився за вас вмирати[/i]
Крапка. Розчерк. І підпис:
[i] Бог.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=834647
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 06.05.2019
Все як завжди. Хоча бувало й краще.
Зневіра, втома, скиглення пусте
Та дорікання на життя пропаще –
Всі не такі, все навкруги не те.
Якби ж то всім спокутати провину
Але одні прокльони зусібіч.
Не світ пішов – ви показали спину
І так щораз ховалися у ніч.
На смерть надії ви курили ладан,
Кидали зверху горсточку землі
Та убивали кожного, хто ладен
У небо запускати кораблі.
Спокійно йшли, знизавши ледь плечима,
Мовляв: Не я… І хата не моя…
А світ чекав з відкритими дверима…
Чекає досі, як чекаю я.
І зовсім не тому, що ви просили,
Й без вас достатньо затишно було.
Чекав, а раптом віднайдете сили
Піднятися на боротьбу зі злом.
Один за всіх. Хоч правильно заради.
Не ділячи на добрих і на злих,
Розумних і таких, хто жде поради…
Всіляких. Різних. Головне – живих.
Піднятись за можливість вільно жити.
А раптом світ накриє чорна тінь –
Мов сонце наполегливо світити
Заради всіх майбутніх поколінь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832668
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 14.04.2019
Кінцевий шлях нагадує стрілу,
Що швидко наближається до цілі,
З надією чекають уцілілі
На промені, що вразили б імлу.
- Боїшся?
- Та, ти знаєш, майже ні.
Хіба що дійсно страшно за родину.
Хто допоможе у лиху годину,
Якщо колись залишаться одні?
Як корабель позбавлений вітрил,
Зневірені та виплакані очі
Шукатимуть рятунку серед ночі,
Не маючи ні прихистку, ні сил.
Хвилююсь звісно. Що вже є то є.
Чи гідним був високої довіри?
Чи все зробив що мусив в повній мірі?..
- Всіх не врятуєш. Кожному своє.
Не варто долю іншому плести,
Він має сам своє життя прожити –
Творити, віднаходити, любити
І досягати власної мети.
Не побудуєш щастя силоміць.
Щасливий той, хто може все віддати,
Так само як життя дарує мати,
Завжди віддаючи все до дрібниць.
Щасливий, хто крокує до кінця,
Долаючи численні перепони,
Хто б'ється, поки кров не охолоне,
Ніколи не ховаючи лиця.
Очікування справдяться колись,
Нічого неможливого не має.
Дивись, уже за обрієм світає,
Все буде добре, нумо, посміхнись.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829654
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.03.2019
Небо укотре затягнуте димом –
Сонця не видно, не видно і хмар.
Зламане щастя руками брудними
Ницих спотворених люттю почвар.
Дощ змиє бруд та не виправить долі –
Втрата коханих гіркіша пожеж.
Можна змиритись і жити поволі,
Можна терпіти, забути... Авжеж!
Меч залишає зарубки на тілі,
Наскрізь потрібно штовхати стрілу...
Плачуть будинків остови згорілі,
Пара з пожарищ згущає імлу.
Блиск громовиць освітляє округу,
Бідна земля вкотре всотує кров.
Темрява в серці підсилює тугу...
Де і коли загубили любов?
Сотні віків, а навколо те саме...
Щезли списи та з'явився багнет.
Наче травинки лягають рядками –
Куля до кулі кладе кулемет.
Заздрість, ненависть і лють без потреби,
Тьма незліченна убивчих речей...
Втомлений Бог знову пратиме небо…
Може очистяться й душі людей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824263
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.02.2019
[i] Sir Winston Churchill
[/i]
Гонору ніде діти,
Доля неначе цвіт…
Хто спроможний змінитись
Може змінити світ.
Де ви, часи безпечні
Й лагідна путь проста?
Сумніви не доречні –
Кличе вперед мета.
Досить в тіні сидіти,
Гаяти час дарма –
Сонця чекають діти,
А навкруги зима.
Нумо, один за одним,
Попри страхи, хутчіш.
Впевнено кроком кожним,
Разом усе ж тепліш...
Краще в бою сконати
Ніж опустити стяг.
Хай не пізнає мати
Зраджуваних присяг.
Бій переможний крові
Мов громова луна.
Крапельками любові
Візьме своє весна.
З часом усе минає,
Як на піску сліди.
Тільки одне сенс має –
Мужність і далі йти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822167
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 21.01.2019
Перед лицем зірок
Зайві слова відверті –
Наче останній крок,
Погляд в обличчя смерті.
Після падіння пут,
Кожного разу вперше,
Вічність чекає тут
Наших важливих звершень.
Надто страшна ціна,
Надто опіка щільна.
Смерть не така страшна –
Гірше життя безцільне.
Навіть у скруті мрій,
Попри часи змарнілі.
Замість розмови – дій –
Втілюй слова у ділі.
Впевнено до мети
Поки вогонь жевріє.
Знай – доки мрієш ти –
Доти жива надія.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807664
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.09.2018
В серці туга від давнього болю
Та тремтіння якесь раз у раз.
Вас це тішить? – Тож смійтеся вволю,
Веселіться допоки ваш час.
Неприкаяні ночі безсонні,
Мертва тиша, балкон, рій думок,
Кулеметом пульсуючі скроні,
Небо, зорі і дим цигарок.
Чорний кіт заблукав серед ночі.
Як самого себе віднайти?
Теплим вогником світяться очі.
От цікаво… Сивіють коти?
Чи бувають стосунки простими?
Час від часу трапляється мить:
Навіть рідні здаються чужими…
І роз’ятрене серце болить.
Купа друзів, та всім я щось мушу.
Хто б мені хоч колись допоміг
Заспокоїти втомлену душу
На узбіччі життєвих доріг?
Ну чому ми настільки самотні?
Ніби скупчення згаслих зірок.
Пролягає між нами безодня,
Що, насправді, не більша, ніж крок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791894
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 16.05.2018
В тяжкій борні
Минають дні.
Межи людей
Самі-одні.
Жахи ночей,
Страхи смертей.
Де світ зневір –
Там брак ідей.
Життя як вир,
Як хижий звір,
Тернистий шлях
З низин до гір.
В людських серцях
Панує страх,
Та ще не згас
Вогонь в очах.
Хоча б на час
Врятує нас.
Здійме либонь
В останній раз.
Тепло долонь
У срібних скронь
Розпалить знов
Святий вогонь.
Злетить покров,
Заграє кров,
Як вісник змін
Прийде любов.
Крізь часу плин
З усіх сторін
Горять вогні
Ти не один.
В тяжкій борні
Минають дні…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753183
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.10.2017
Безмежний всесвіт. Пустка зусібіч.
Деінде сяє зоряний серпанок.
Я промінь сонця, що летить крізь ніч,
Оголосити першим про світанок.
Зеленим кленом стукну у вікно,
Сорокою стрибну на підвіконня,
Застрекочу, відкинувши рядно:
"Вставай! Усе проспиш на світі, соню!"
Сніданки. Збори. Знову кличе путь.
Вперед. За двері. Втілювати долі.
Назустріч дню новому люди йдуть:
Хто квапиться, хто човгає поволі.
Я сивий і досвідчений водій
І говірлива дівчинка школярка.
Я двійко друзів, сповнених надій,
Які простують до зупинки парком.
Я парубок десь років двадцяти.
Проспав. От-от спізнюся на роботу.
Живу один, бо не зумів знайти
З ким розділити радощі й турботи.
Я літня жінка та її онук.
Маленький неслух завжди бешкетує.
Стара ціпка не випускає з рук:
Їй важко йти, але вона пильнує.
Я контролер, тож мушу бути злим.
Даремні сподівання на удачу,
На те, що раптом виявлюсь сліпим,
Розчулюсь, пожалію і заплачу.
Я дівчина, ще не позбулась кіс.
Злякалася до смерті контролера,
Що ледь був не довів мене до сліз,
Накинувшись на діток, як химера.
Чого заклякла, маючи квиток?!
Ніхто не просить іншої оплати.
Не спромоглась зробити навіть крок,
А, отже, доведеться зачекати.
Так промайнуло декілька хвилин.
А потім ще... Мета не за горами.
Я світлофор і навіть не один.
Наразі саме бавлюсь кольорами.
Міняються за вікнами місця,
З’являються і пропадають люди.
Немає колообігу кінця –
Народ іде, здається, звідусюди.
Невдовзі дивним чином все зійшлось:
Події, люди і авто на розі…
Стара перечепилась через щось –
Малий сам опинився на дорозі.
Я час. Спиняюсь. Ледь помітний рух.
Юнацька постать, слідом і дівоча.
Спіймав! Спіймала! Раптом – дотик рук
Примусив подивитись очі в очі.
Я перший поцілунок на вустах
І незабутня заповітна мрія.
Допоки сяє полум’я в очах –
Для людства ще не втрачена надія.
Я неминуча випадковість стріч.
Я давній і нестримний голос крові.
Я промінь сонця, що летить крізь ніч,
Звістити про народження любові.
-----------
Малюнок Юрія Зуєва "Случайная встреча"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747743
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.08.2017
Марні й даремні усі перепони,
Більше не будять приховану лють.
Мрії політ не зупинять кордони
Зроблять, хіба що, цікавою путь.
Нумо, скоріше, віддай мої крила!
Вже зачекалися інші світи.
В прірву і вниз – до сирої могили.
Вгору й вперед – до своєї мети.
Не відступлюсь, ліпше стану до бою,
Може удасться зробити ще крок.
Попри усе залишатись собою,
Не покидати шляху до зірок.
Йти до кінця, завжди битись щосили,
Навіть якщо вже дійшов до межі.
Тільки тоді віднайдеш свої крила,
В сяйві розтануть усі рубежі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726206
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.03.2017
Не прошу ні здоров'я, ні сили,
Ні багатства, ні слави, ні прав...
Бо все те, що у Тебе просили
Ти створив і до краплі віддав.
Наполегливо кличе дорога.
В серці щем і нема забуття.
Про одне я молитиму Бога,
Щоб не дав змарнувати життя.
Знову ніч піднімає вітрила,
Знову втома тече через край.
Віднайду десь всередині сили...
Я дійду. Я вже поруч. Чекай.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708930
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.12.2016
Безлюдна пустка. Вітер завива,
Обурення в душі моїй здіймає.
Де люди, що творитимуть дива?
Чому навколо жодного немає?
Титани, що спроможні на плечах
Тримати всесвіт, де усі поділись?..
Де мрійники із полум'ям в очах?
Чи в цьому часі ви не народились?
Де справжні Люди?! Зникли геть усі.
Втекли від страху, заздрощів і болю,
В ранковій розчинилися росі,
Пішли собі шукати кращу долю.
Будинки-склепи, ніби із жахіть,
В холодне небо витріщили очі.
Даремно зберігаючи ту мить,
Коли були притулком серед ночі.
Порожні оболонки навкруги -
Всередині яких горіли зорі.
Де ті, кому боротись до снаги
За цілий Світ і в радості і в горі?
Шалений вітер віє звідусіль,
Усе навколо полонила пустка.
Як прапор недокладених зусиль
На гі́ллі майорить самотня хустка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700458
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 14.11.2016
Кожен мрійник в глибині душі
Та не всі готові до вистави.
Хтось міняє мрію на гроші,
Хтось з завзяттям вперто йде до слави.
З кожним кроком ближче до мети.
Не лякає долі незворотність.
Пощастить і вдасться віднайти
Тих, хто зможе скрасити самотність.
І нехай кружляє в небі крук -
Час дарує і сліпим прозріння.
Головне не опускати рук -
Проросте посіяне насіння.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694707
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 16.10.2016
Тепло. Нарешті скінчились дощі.
Сонце по-літньому сяє.
Зазеленіли дерева й кущі.
Вищий світ парком гуляє.
Блиском затьмарили весь горизонт
Лиця обранців, міністрів…
Блазні, ведучі, зірковий бомонд,
Судді, присяжні, артисти…
Дуже важливі розмови ведуть.
Кожен – засновник системи.
Що, як робити і в чому там суть
При розв’язанні проблеми.
Пізній трамвай виїжджав на стерню,
Надаючи всім надію…
Щиро радіючи теплому дню,
Ганна пішла по олію.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659717
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 15.04.2016
Земля ридає, стогнуть люди,
За крок спинившись біля мрій.
І лізуть… лізуть знов приблуди
Руйнуючи мости надій.
Самим свою плекати долю,
Належну стійкість віднайти,
Щоб в боротьбі здобути волю
І шлях до власної мети.
Нехай нещадно тягнуть жили
Останні прояви зими –
Тримайтеся, ще вдосталь сили,
Стрічайте ворогів грудьми.
Не стане їх. Розвіє вітер
Всі їх потуги, наче дим.
Попереду чекає літо
І краща доля разом з ним.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611570
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 06.10.2015
Непереробні можновладці,
Залежні від своїх бажань,
Плід вашої сумної праці –
Товстий ланцюг людських страждань.
Народної діждетесь люті,
І полум'я здійметься знов.
Раби піднімуться розкуті,
І потече, мов річка, кров.
Не допоможуть яничари –
На всіх не вистачить грошей.
І слів брехливих злії чари
Вас не врятують від людей.
Одну послухайте пораду:
Біжіть світ за очі, мерщій!
Бо в двері стукається правда,
Давно терпець урвався їй.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594079
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 16.07.2015
Сидить старий, щось пише на папері,
Свої думки складаючи в рядки.
А люди йдуть і відчиняють двері,
І вітер вгору кидає листки.
Старий підводить очі мимоволі,
Ті очі сяють мудрістю віків:
«Ти ліпшої прийшов шукати долі?
Бажаєш бути кращим за батьків?»
Узяв листок, щось написав швиденько,
Згорнув і посміхаючись віддав:
«Іди собі, – і підштовхнув легенько.
Все буде саме так, як ти бажав».
І полетіли дні за днями знову…
Людина берегла той папірець –
На нім, колись давно, всього три слова:
Все Буде Добре, - написав мудрець.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586239
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.06.2015
Вже не дивує повсякденний біль,
Що жалить серце гострою стрілою.
Воно ущерть наповнене журбою,
Яка невпинно ллється звідусіль.
Про власну долю, втрачені життя,
Величні злети і гірки падіння...
Чи є у молодого покоління
У те майбутнє хоч який то шлях?
Неначе річка повз минає час.
Все більше накопичується втома.
А кляте серце зводить знов судома,
Лишаючи повітря раз у раз.
Як на війні з останніх сил зберусь
І знов у бій - моя мета єдина,
Мене не змусять стати на коліна
Ні біль, ні слабкість - зможу все, прорвусь.
Ну що те серце? - Звичайненький м'яз.
Тремтить від болю... Хай йому вже трясця!
Ще, кажуть, ніби створене для щастя -
Та все ж частіше сховище образ.
Залиш мене, мій біль, я мушу йти.
Мене чекають постраждалі долі.
Не за визнання – просто так, по волі
Я мушу вберегти їх від біди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563776
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.03.2015
Ой, як знов прийшла біда,
Нещаслива доле.
Понаїхала орда,
Стогне Дике Поле.
Рано вранці ворогам
Сонце світить в спину,
Знову славним козакам
Битись до загину.
Закружив кривавий тан,
Та лиха погорда…
В полі ворог – ззаду пан –
Вірні слуги чорта.
Серце знов сльозу проллє,
Та таку ж криваву…
Брат на брата постає
Дукам на забаву.
Хто без слів життя кладе
За Вкраїну-мати,
А хто ворога веде
До своєї хати
І благає жити з ним,
Взяти на поруки.
Ой, регочуть над дурним,
Веселяться дуки.
Сам віддав і не збагне,
Душу під заставу,
Перед паном спину гне,
Позабувши славу.
Може здійметься з колін,
Натерпівшись болі...
Всі багатства в світі – тлін,
Як немає волі.
Ось тому і тут і там
Знов кружляють круки,
І заклятим ворогам
Платять гроші дуки.
Платять гроші за життя,
За розбиті долі.
Від буття до небуття
За бажання волі.
Вся країна сльози ллє,
За синами плаче.
Всім воздасться за своє –
Не сумуй, козаче.
Всім воздасться за любов
І за біль розлуки,
За святу пролиту кров...
Стережіться, дуки.
Бо із того моря сліз
Вороття не буде,
Запанує правда скрізь
І постануть люди.
Буде спокій довгих літ
І щаслива доля,
І засяє на весь світ
Так жадана Воля.
----------------------------
[i]* дука - багатій[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545555
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 22.12.2014
Нам є що пригадати москалям:
Голодомор, осиротілі хати,
І зайдами спустошені поля,
І вбиту горем, посивілу мати, –
Нам є що пригадати москалям.
Як позабути вкрадене ім'я?
Як споконвічну славу позабути?
Простити як що змушена сім'я
Вживати рідну мову, як отруту?.. –
Як позабути вкрадене ім'я?
Повинна все ж дізнатися земля,
Щоб потім не прославитись безглуздям,
Що вислів: «підпускати москаля» –
Те саме, що брехати добрим людям.
Повинна все ж дізнатися земля.
Нам є що пригадати москалям:
Постійні зради, в людяність зневіру,
І зверхність притаманну ворогам,
І виселенні села до Сибіру… –
Нам є що пригадати москалям.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514609
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 31.07.2014
У червоній зорі палахкоче країна,
Наче знов повернулись криваві роки.
Знову плаче від страху маленька дитина
І вбивають людей, як колись, «яструбки».
Це було вже раніше… За що таке знову?!
Нас від нас визволяють незвані «брати».
Знов за прапор вбиватимуть рідний і мову,
Ну а може за хліб замордують кати.
Як колись, знову постріл вночі пролунає…
І поранений в шию впаде чоловік.
Мати сина з колиски при вході саджає,
Щоб він плачем своїм ворогів відволік.
Дрібні рештки зерна в невеличкій торбинці,
Поки нишпорять кляті по хаті хто де,
Заховає тишком у дитячій колисці,
Потім сина в колиску свого покладе.
Увірвуться в кімнату розлючені люди.
Та чи люди вони? Хто їх знав як людей?
Мати, втиснувшись в стіну, чекає, що буде,
Та заломлені руки зведе до грудей.
Підійшли. Розпочали по новій шукати.
«Гдє зєрно?! Гдє мука?! Атпіраться нє смєть!», –
Подививсь на дітей та нажахану мати, –
Плюнув зло, розвернувсь і пішов собі геть.
Нам сьогодні загрожують кулі і грати,
Але знов постають дні минулі чомусь:
До одвірку пристала замучена мати,
На мішечку сидить мій маленький татусь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510845
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2014
Призрак советской власти
В бездну идти не хочет.
Сколько терпеть напасти?
Ярость в груди клокочет!
Семьдесят лет разбоя.
Кровь сыновей и внуков…
Нет матерям покоя.
Сердца не слышно стука.
Семьдесят лет… А так ли?
Раньше, что было чисто?
Семьдесят лет?.. – навряд ли.
Больше бери – все триста.
Даже и триста - мало.
Лет восемьсот накину.
Как же уже достало! –
Вечно удары в спину.
Славу мою? – Извольте.
Имя мое? – Берите.
Только простить – увольте –
Совесть свою просите.
PS: Спонтанный ответ на произведение [url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508837"]Плакать навзрыд мне хочется…[/url] :)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508858
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 02.07.2014
Что тебя гложет? Сердце больное?
Или быть может что-то иное?
Что тебя гложет, душу сжигая,
Радость успеха, собой заменяя?
Боль неудачи? Тяжесть ошибок?
Или неискренность чьих-то улыбок?
Что тебя гложет? Карие очи?
Или бессонные длинные ночи?
Будней обыденность и разговоров?
Иль твой упрямый несказанно норов?
Что тебя гложет? Измена и подлость?
Или усталость? Печаль? Безысходность?
Слезы? Иль горечь обиды, быть может?
Что же, в конце концов?! Что тебя гложет?..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504249
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 09.06.2014
Ну як вона, та відданість за гроші?
Чи того варта хоч чиясь душа?
Як припече - то геть усі хороші...
А врешті-решт - не варті ні гроша.
Чи є на світі хоч одна причина,
Та хоч одна із тисячі ідей,
Щоб виправдала зраду Батьківщини?
Позбавила майбутнього дітей?
Чи зможе позабути мати сина,
Якого в неї забрала війна?
Коли ти вже звільнишся, Україно?
Коли ти вже наплачешся сповна?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500784
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.05.2014
Прості бажання душами керують,
Прості слова складаються в рядки...
А за вікном невігласи лютують —
Та вже гримлять Перунові полки.
Недовго вже залишилось чекати,
Похмуре небо кожному наллє.
Близький час неминучої розплати —
За все воздасться... Кожному своє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435268
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.07.2013
Понадіявся на Бога?
Власні руки опустив?
Понеслось життя убоге
Повз родючих, щедрих нив.
Марно зазирають очі
На численні ті дива…
Тільки й мріяти уночі,
Що таке в житті бува.
Не надійся ні на кого.
Стисни зуби, а борись!
Не проси навіть у Бога –
Сам здійми себе увись!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432694
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 20.06.2013
Важкий тягар чужих образ,
Байдужість, прожиті роки,
Нестерпні сльози… кожен раз
Рвуть моє серце на шматки.
І кожен раз з останніх сил,
Зчепивши зуби, крізь туман,
Клянучи за відсутність крил
І потерпаючи від ран –
За кроком крок, крізь морок мрій,
Крізь біль, що марою бринить –
Знов повертаюсь, ледь живий,
Бо маю ще тут щось зробить
Таке, над чим не владний страх.
Щоб ту свою останню мить
Із посмішкою на вустах
Міг завжди з легкістю зустріть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420475
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.04.2013
Довели, мамо! — Скрізь одна руїна.
Як жебраки на панщині своїй —
Ущерть жидом спустошена країна
Мов та вівця прямує на убій.
Неначе хтось навів недобрі чари,
Одне й те саме протягом віків –
Нові часи й новітні яничари
Плюндрують знову край своїх батьків.
Та скільки ж нам іще таке терпіти –
Знущання, сльози, невгамовний біль,
За кращу долю Господа молити
І рвати жили від тяжких зусиль?
Народе мій, піти не маєш права –
Тобі піднятись, знаю, до снаги.
Хай залунає предковічне: «Слава!», –
Коли у бій підуть твої полки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=399703
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 09.02.2013
Ох, в непростое время мы живем –
Когда дурак считается героем,
Когда подлец стремится стать вождем,
А честный вдруг становится изгоем.
Когда святым считается донос,
А лесть лжецов – докладом о победах
И преданностью называют взнос
В звенящих и сверкающих монетах.
Заменят ум длиною языка –
И мнят себя причиною событий.
А толщина чужого кошелька
Важнее достижений и открытий.
И пусть за верность в спину бьют порой,
Исходят желчью зависти убогой –
Я отряхнусь, и путь продолжу свой
Единственно возможною дорогой.
Но из трясины мрачной и сырой
За шиворот, за волосы, за уши –
Я вытащу вас на берег сухой,
На благодатную святую сушу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364906
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 18.09.2012
Давно всем надоели, как по мне,
Рассказы о любви и о весне.
Хочу напомнить вам сейчас, друзья,
Историю созданья бытия.
Пять дней трудясь, не покладая рук,
Бог создал все, ну просто все вокруг:
Луну и звезды, землю, свет и тьму,
Но что-то не понравилось ему…
Тогда Адама создал наш Творец,
Как мира сотворенного венец,
Но я надеюсь, что известно вам –
Не стал венцом творения Адам.
Когда от скуки пращур изнывал
Господь его молитве первой внял:
И создал Еву – символ красоты,
Живое воплощение мечты.
С тех пор уже прошло немало лет,
Но у мужчин других желаний нет.
У женщин же, насколько знаю я,
Не только в этом смысл бытия.
До сей поры всемилостивый Бог
Придумать лучше ничего не смог.
Настолько много женщине Он дал,
Что получился просто идеал.
Но все же в утешенье для мужчин
Обязан факт напомнить я один:
Как ни был бы прекрасен идеал
Господь его для нас лишь создавал.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=118867
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 02.03.2009
Когда-то, много лет назад
Мы о несбыточном мечтали,
Любили, верили, прощали…
С улыбкою, бросая взгляд.
Когда-то… много лет назад.
А жизнь летит за годом год
Избитой и крылатой фразой,
Но бьет сильнее с каждым разом,
Вдохнуть спокойно не дает.
А жизнь летит… за годом год.
Как в сказке – с каждым днем страшней,
А что в финале? – неизвестно.
Нас убивают повсеместно,
А мы спешим – быстрей, быстрей!
Как в сказке… с каждым днем страшней.
Стой время! Не спеши, постой!
Хоть на короткое мгновенье…
Успею вымолить прощенье
Не на словах, а всей душой.
Стой время... не спеши, постой.
Когда-то, много лет назад
Мы были лучше и моложе,
Мы были искренней и строже,
Но улыбались всем подряд.
Когда-то… много лет назад.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=107385
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 13.12.2008
Был обычный, как все, летний вечер,
Очень скоро и лету конец,
Но по-прежнему давит на плечи
Боль разлученных смертью сердец.
Вот и солнце исчезло за лесом,
Только грусть не покинет лица.
И мерещится: "Здравствуй, Принцесса!"
И улыбка родная отца.
А теперь даже мама чужая
И никто ей на свете не рад…
Есть семья, но семья не родная –
Мама, папа и маленький брат.
Темной ночью вдруг все запылало
Хлещет пламя из окон и дым.
Мама раненным зверем кричала –
Там в огне ее маленький сын.
Позабытая лишь на мгновенье,
Дочка тихо забрала ладонь,
А потом попросила прощенья
И шагнула в ревущий огонь.
Черный дым, пламя стены лизало!..
Как братишку в аду том нашла?!
Подхватила и к сердцу прижала,
Но обратно уйти не смогла.
Надломившись от страшного пресса,
Дети начали плакать вдвоем…
Вдруг раздалось: «Быстрее, Принцесса,
Торопись, скоро рухнет весь дом».
В тот же миг пламя словно опало
И построило им коридор…
Вряд ли помнит она, как бежала
И как вырвалась к людям во двор.
Не встречали ее криком «Браво!»
Лишь мальчишку забрали из рук –
Драгоценность из грязной оправы,
Словно ставшей ненадобной вдруг…
Утром солнце поднялось над лесом,
Не скрывая от мира лица,
Поздоровалось: «Здравствуй, Принцесса!»,–
Засияло улыбкой отца.
Разве может быть выше награда –
Чем разлуки печальной конец?!
Даже смерть стать не может преградой
Для двух любящих, верных сердец.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=98851
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 21.10.2008
Подарите мне тишину,
Солнца лучик и стройность ели,
Гор величие и луну
И свободный кусок постели.
Неба синь подарите мне,
Брызги моря и запах сена…
Я мечтаю о тишине
Не звенящей в ушах сиреной,
А о полной прекрасных слов,
Той, что дарит нам смех любимых,
Где не будет сплошных звонков,
Так порою необходимых.
Если можно, просто усну -
Отдохну чуть-чуть от работы…
Подарите мне тишину,
Покажите свою заботу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=88939
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 15.08.2008
По скользкой дороге ты лезешь наверх,
Со страхом назад озираясь,
С надеждою лезешь и с верой в успех,
На каждом шагу оступаясь.
А в памяти детства картины плывут,
Со светлой, немою тоскою,
Они словно плотик последний живут,
Как луч, над избитой душою.
Ах, сколько пришлось уничтожить в себе?!
Но можно ли было иначе?!
Лишь дерзким дается победа в борьбе
И смелых лишь любит удача.
Ты лезешь - соперники ждут впереди,
И совесть вином заливая,
Ты переступаешь, чтоб дальше идти,
О тихом покое мечтая.
Но все же порой, обернувшись назад,
Ты смотришь: А что за спиною?
И видишь лишь сердца погубленный сад,
Что срезал своею рукою.
Не зря ли мы все, поступившись собой,
Ползем, о мечте своей плача?
И вздрогнут глаза одинокой слезой...
Но можно ли было иначе?..
03.10.96
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=87856
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 07.08.2008
Из высказываний несостоявшейся
Первой Леди Украины
Послушайте, что деется
Во стольном граде Киеве
Идет толпа по улицам,
Ругается, кричит
И тащит апельсинчики,
А в этих апельсинчиках
Не просто витаминчики,
А страшный менингит.
Но руки к апельсинчикам
Все тянутся и тянутся…
В них что-то там наколото -
Они народу врут.
Обколотые мальчики
В оранжевеньких шарфиках,
В американских валенках
По городу идут.
А только что по радио
Вы все наверно слышали:
За ними едет скорая,
А может даже две,
Чтоб накормить каштанами
И поскорее вылечить
Опасные для всех людей
Болезни в голове.
Оранжевые шапочки,
Оранжевые тапочки,
Милиция в оранжевом -
Не город, а кошмар.
И подлые ораторы -
Воры и провокаторы,
Вещают с экскаваторов,
Что мы страшней татар.
Все носятся без устали
Обкуренные, пьяные…
Ну, просто безобразие -
Да что там говорить!
И только сине-белые
Хорошие и смелые,
А эти рожи прелые
Мешают людям жить.
30.12.2004
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=87673
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 06.08.2008
Строй деревьев обнаженных
Словно вышел под расстрел
Серых улиц обозленных,
Полных суматохи дел.
Грязь и слякоть под ногами,
Где-то снег с дождем идет…
Месит мелкими шагами
Землю грязную народ.
Люди холода боятся,
Обреченности полны –
Надоело улыбаться
В ожидании весны.
А душа кричит и плачет,
В исступлении горя,
И напрасно ждет удачи
От листов календаря.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=87520
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 05.08.2008
Мелькают дни порой безмолвно,
Но все же с давних детских дней
Все люди помнят, безусловно,
Заботу бабушки своей…
Чуть старше мы и цепь стремлений
Нас за собой влечет быстрей…
И нет страшнее огорчений –
Разлуки с девушкой своей…
Проходит жажда развлечений
И наступает время драм.
Средь будней серых и сомнений
Всегда за нами верность мам…
Так было, будет неизбежно.
И ощущаем мы сполна,
Что нас хранят с любовью нежной
Лишь мама, бабушка, жена.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=87333
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 04.08.2008
Как-то я, однажды ночью,
Где-то задержавшись очень,
Шел по улице центральной,
Освещенной из витрин.
Вдруг гляжу, упав неловко,
Весь одетый как с иголки,
Там лежит в кровавой луже
Неизвестный гражданин.
В проволочке нет резона,
Позвонил по телефону,
Вызвал скорую конечно…
А кого еще позвать?
Тут же скорая бригада,
Словно только ждали, гады,
Подлетела к нам с мигалкой
И давай его спасать.
А потом его ребятки,
Это был богатый дядька,
Очень вежливо, но страстно
Умоляли им помочь:
Их клиент, само собою,
Хочет встретиться со мною.
Завезли к нему в палату
И ушли обратно прочь.
Благодарности не надо
Разве только лимонада…
А еще квартиру, дачу
И машину, наконец.
Я ведь по натуре скромный -
Не скривлюсь от миллиона -
Так что можно дать спокойно,
Я в вопросах этих спец.
Чтобы там ни приключилось,
Если вдруг беда случилась -
Все заброшу и приеду
Хоть с друзьями хоть один.
И вообще я парень свойский,
Хоть не сильно, но геройский,
Честен в меру и талантлив,
И прилежный семьянин.
Так что сильно не стесняйтесь -
Если надо обращайтесь.
Если это в моих силах
Отведу от вас беду.
Ну а ежели не надо,
Или жалко лимонада -
Ничего, я не заплачу,
А спокойно спать пойду.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=86669
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 31.07.2008
На закате тяжелого дня
Часто хочется выть от тоски
И все то, что так гложет меня
Зачеркнуть легким взмахом руки.
Сбросить груз повседневных забот,
Лечь под сенью кудрявых берез,
И коснуться душою высот,
Наших детских, застенчивых грез.
Раствориться в густой синеве
Песней ветра в начале главы
И очнуться в зеленой траве
Под взволнованный шепот листвы.
Улыбнуться прошедшим годам,
Полной грудью свободно вдохнуть
И, прощая обиды врагам,
С чистым сердцем продолжить свой путь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=86542
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 30.07.2008
Предрассветный крик души
Еле слышится в тиши…
Поднимаюсь сам не свой –
В новый день, как в новый бой –
Словно в стену головой…
Ах, сума моя, сума
Сводишь ты меня с ума
Тяжкой ношей на плечах…
И в не сказанных словах
Слышен не прикрытый страх.
От зари и до зари
Плачет горькая внутри
Солью позабытых грез,
Что тревожат нас всерьез
Болью не пролитых слез.
Ах, сума моя, сума
Ты свела меня с ума…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=86378
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 29.07.2008
С чего начать - я сам не знаю.
С того ль, что копится в душе,
И от чего свечой сгораю
Не в силах справиться уже?
С чего начать? И нужно ль это?
С того ль, что гложет боль одна?
С того ль, что с ночи до рассвета
Лежу в раздумиях без сна?
С чего начать свое признанье?
Как плач души своей открыть,
Чтоб в ожидании свиданья
Ты не могла спокойно жить?
Так я живу, моля о встрече
Неумолимую судьбу.
Я так живу и тихий вечер
Мне вновь ответит на мольбу.
С чего начать свое признанье?
Кто скажет мне?! С чего начать?
Иль, чтоб не слышать оправданья,
Быть может лучше промолчать?
Но так терпеть нет сил уж боле
И сердцу хочется кричать
О неусыпной, жгучей боли.
Кто скажет мне, с чего начать?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=86376
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 29.07.2008
Рассказать вам давно пора
О волшебной стране друзья,
В общем, есть в ней большая гора
Вся из чистого хрусталя.
А в горе есть хрустальный дом
Весь набит серебром и златом,
И живет в нем премудрый гном,
Вечерами любуясь закатом.
На поляне лесной, в тишине,
Стелят феи свою постель,
Ну а в замке, что на холме,
Варят гоблины добрый эль.
Там, в лесу, где звенит ручей,
В одиночестве дуб растет,
А под тенью его ветвей
О любви юный эльф поет.
А еще в той стране испокон
Под хрустальной живет горой
Старый, добрый, ручной дракон,
Выходя полетать порой.
Из горы той струится свет
Мир даря и тепло стране,
И у них там понятия нет
О несчастиях и о войне.
Не позволят себе тужить,
Все проблемы уйдут в века,
Хорошо бесконечно жить...
Да, не умер никто пока.
И друг друга они на заре
Не хотят обижать почем зря,
Видно дело все в той горе,
Что из чистого хрусталя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=86226
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 28.07.2008
Моя неотразимая Наяда,
Взлелеянная чувственной молвой,
Я ради твоего простого взгляда
Готов всегда пожертвовать собой.
Я не люблю, а страстно обожаю.
Я жизнь свою не мыслю без тебя.
И за тобой, как к сказочному раю,
Готов бежать я голову сломя.
И вопреки мешающей преграде,
Воздвигнутой капризною судьбой,
Я, как о самой сказочной награде,
Мечтаю о свидании с тобой.
Мечтаю, что взволновано задышишь,
Когда ко мне склонишься на плечо,
Ты просто имя вдруг свое услышишь
В кричащем стуке сердца моего.
И так живу я, медленно сгорая,
Огонь в душе пылающий храня,
В своих мечтах и грезах улетая
В тот мир, где ты не можешь без меня.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=85838
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.07.2008
Тяжелый плащ, тяжелый меч,
Доспехи грузом на плечах висят тяжелым.
Среди песков, жестокий смерч
Все разметал в своем безумии веселом.
Там, позади, мои друзья
Лежат, сраженные безжалостной пустыней,
И только я, лишь только я
Один помилован могучею стихией.
Еще один рывок и вновь
Все подо мною от паденья закружилось.
Песком лицо истерто в кровь,
Но кровь давно уже на солнце испарилась.
И на зубах хрустит песок,
И обжигает беспощадное светило,
И за воды один глоток
Готов я все отдать, что будет или было.
Совсем один в чужой стране,
Ползу вперед, не видя пред собой дороги.
Среди врагов, как в страшном сне,
Здесь ждут меня лишь смерть, болезни да остроги.
Но я спешу, судьбой гоним,
Не различая ни преград, ни расстояний,
Я - бедный странник - пилигрим,
Вся жизнь моя полна бесчисленных исканий.
Скорей бы ночь. Скорей бы мгла.
Скорей бы солнце за барханы закатилось.
Скорей бы смерть ко мне пришла,
Чтоб непокорное сознанье помутилось...
Забывшись, вдруг увидел я,
Как, плача, ты меня в дорогу провожала.
Шептала тихо:"Я твоя...",-
И сердце мне свое навеки обещала.
Меня целуя у дверей
(Я поцелуй тот никогда не позабуду),
Ты говорила:" Уцелей!
Вернись ко мне, тебя до смерти ждать я буду..."
Ну а потом палящий зной,
Сухие ветры и безжалостные грозы...
Хочу я быть сейчас с тобой,
Чтоб позабыла ты печаль и эти слезы.
Ах, Боже мой! Скорей бы ночь!
Ну где же Ты?! Я здесь лежу лишившись силы!
Никто не может мне помочь.
Совсем один, пустыня станет мне могилой.
Разбились в прах мои мечты,
А в небесах все то же солнце надо мною,
Но все же здесь была и ты,
И, улыбаясь, забрала меня с собою.
24.10.94
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=85658
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 24.07.2008
Наша жизнь, как война, только там все больнее вдвойне.
К сожаленью и здесь, не всегда хлебом-солью встречают.
И привыкли мы все – каждый сам за себя на войне.
Зазеваешься чуть и тебя, в тот же миг, убивают.
До конца, растеряв все, что можно в душе растерять,
Каждый ходит один по пропитанной пылью дороге.
Никогда одному в жизни счастья нельзя испытать –
И досталось оно только избранным, только немногим.
И лишь только любя обрести можно в сердце покой.
Мы, сумевших покоя достичь, называем – святыми.
Но, все зная о них, занимаемся только собой
Лишь своими заботами, или делами смешными.
Мы давно все вокруг утопили в невинной крови,
Подминая весь мир под себя, оскверняя святыни,
Позабыли давно о бессмертной великой любви
И обидно, что жизнь на земле так течет и поныне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=85477
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 23.07.2008
Во тьме и сомненьях проходит наш путь,
Сквозь боль безнадежных утрат.
И если захочешь - не сможешь свернуть,
А сможешь - сам будешь не рад.
Кто скажет как жить управляя судьбой?
И где нам такого найти,
Кто может помочь и увлечь за собой
На этом тернистом пути?
Пусть каждый из нас оглянется вокруг,
Ища всей душою ответ -
Есть рядом сейчас тот товарищ и друг,
Который зажечь может свет?
Не много таких, кто желает помочь -
И меньше, кто может увлечь.
Как правило, чаще людей гонят прочь,
Стараясь себя поберечь.
Но как бы там ни было, все-таки есть
Такие, кому не плевать,
Кто помнит значение слов: долг и честь,
Кто может нам путь указать.
Мы в поисках истины тратим года,
Напрасно ища в пустоте.
Так пусть же прославятся те, кто всегда
Нам путь освещал в темноте!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=85234
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 22.07.2008