| Сторінки (5/488): | « | 1 2 3 4 5 | » |
вИ щастя й нещастя медами виливали
Та усе те як смолу пекучу В душі наші ЗАЛИВАЛИ
Ще й вбивавали дужо правду : ЗРАДОЮ, нуждою.
Ще й …
Кохання вічне, святе повінчали з сирою могилою.
Стійте! сТІЙТЕ, в тій могилі ніч ХОЧ заночуйте
Почуйте слово мудре, сльози відчуйте
Так:,.. вкладайтесь у стару, вогку домовину,
зрадливі мужі…
Упирі Вкраїни!
Як не тяко, як не важко буде вам лягати –
Але ж ви отут колись закопали Мати!
В цій могилі –Слава, правда , велична Доля
В цій могилі і багні – споконвічна Воля.
-забиті, затуркані. Вашими ж ногами!
Тут, у темряві – степи вмирають, літа минають
І ПОРОГИ в кайдани СКУТІ все благають
«Звільнить нас!»… та не чуюють, ті, що закували.
Нема їх. В землю гидота всесвітня, з смердінням полягали.
Керували німотою, над кріпаками
панували…- не велике діло.
Але як волю здолати ? як мудрість здолати пустими грошами?
Може хто з нащадків Ваших нині теж керє.
Та Україною на ринку Світовім знай торгує?
Продавайте, на Риночку, та швидко країну –
не збудьте ще й придбати собі Домовину!
і ХОЧА НЕМА В ВАС ПРАВДИ,
і ХОЧА ВКРАЇНА - ТО НЕ ВАША Свята МАТИ .
та її сина нині Героєм називаєте,
велично, високо.. Бо ваша робота брехати на всі боки… замилювати око.
В час тяжкий ви мов ті щури
В коморі зібрались.
Наїлися добряче та
На тому й піймались
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635374
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2016
ПІД СТАРІ ЗНАМЕНА!
Ой був у мене кінь Ясик ,
Красень вороний,
Був степ широкий, вільний
Ще й Дніпро швидкий,
Був Курган високий
Та поріг Гучний
Нічого з того не лишилось.
Коня ворог пристрелив, давно
Де степи травами колосились-
Там асфальтів сумне полотно
І пороги — вже втратили голос,
І курган похилив голову.
Тільки я .. мов прокляття якесь
На цім світі, чужім знов живу.
Та чи я отой вершник далекий?
Ні,
то мрія, таємна в віках!
Повернути, під старі знамена
Під малинові стяги ..- на шлях.
І коня вороного вернути
Та ще й шаблю собі нагострить
Тільки сон то! Який не забути
Бо і душу і серце ятрить.
Ой той сон, я в нім — сокіл на злету.
Бо душа крила чує в віках!
Тож, вертай, кінь, додому.
Де правда, де до волі прямує наш шлях.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635373
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2016
Де за село колись ходили,
Немов би у дива,
Там все змінилося
Вже тав там степових нема.
Де дихав ковилем туман,
І скіфа чувся крок...
І козаків ввижався стан,
Зимою вив де вовк...-
Стоїть під небом
Там стара, забута навіки
Висоnка....-квола і сліпа.
Дрижжать вікон дірки
І думи йдуть сумні-сумні...
немов чиїсь гріхи
Чи виростають серед камню , в неволі козаки?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630137
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2015
Усякому народові потрібен саме народний герой. А який же сьогодні народ скажете ви, які герої йому до вподоби? Питання цікаве! Кажуть, що українці трошки змінилися, а деякі кажуть, що українців вже й не має зовсім. Та тільки я міркую по-іншому. Вони, українці, все ж таки не змінилися, вони живі, ще жевріє в їх серцях та вічна потреба дочекатися свого героя: чи то з екранів телевізійних, чи то з книжкових сторінок, журнальних, газетних шпальт. Дочекатися і нарешті з полегшенням зітхнути, сказати, з гордістю і здивуванням, вказуючи у бік, де таке от диво з’явилося: -Ось, дивись, к приміру, Павло Сергійовичу, чи … дивіться. баба Марія, - так.. ось дивись… оце ж тобі ми дожилися, допанувалися! Глянь, глянь…народився нарешті наш, народний, самобутній герой! Слава Богу, таки народився!»
І не може бути сумніву, що після цих слів, і той хто сказав, і ті, хто ці слова почули – ввійдуть у історію разом зі своїми героями, стануть незабутніми.
Останнє слово заставляє моє серце з тугою стискатися. «Незабутніми..» -ось і душа –ніби заплакала, а можливо це все тому що й я, людина, яка вже не один рік чекає зустрічі зі «своїм, давно забутим героєм». Напевно я раніше й собі у цьому не могла зізнатися, та одначе розумію – якщо тої зустрічі не станеться вже сьогодні, то це буде чи не найжорстокіша несправедливість нашого буремного часу.
Я живу в степах, ще й сьогодні диких, де й сьогодні можна зустріти серед їх пагорбів поодиноких вершників часів – скіфські кургани. А ще це могили, що є згадкою про козаків запорізьких, на їх не так вже й високих вершинах – ніби час завмирає.
Закриваю очі, сідаю на камінь і слухаю вітер, слухаю шепіт пожовклих минулорічних трав. Вони не один рік ростуть тут, на цій политій кров’ю українській землі. А он –, розплющую очі, там Дніпро, там були колись пороги, ще й сьогодні води якщо притиснути вухо до каменю ніби передають їх розмову.
Я бачу героя –козака, я бачу героя кошового отамана, я бачу героя, - звичайного селянина, нашого часу, минулого. Маю надію, що між нашими пращурами і нами щось залишилося спільного. Тому й герої наші – не можуть бути різними: це завжди мужні, чесні люди, такі, про яких нам говорять у дитячі роки, якими ми бажаємо бути в молодості і якими майже ніколи не стаємо потім. І все ж, можливо саме через те, що колись ми мріяли бути як вони, ми маємо надію на повернення «свого»народного герою.
Впевнена, що народові українському потрібні звичайні герої, забуті, продані, але такі, які, наче козацький марш, раптово вриваються в душу і залишають в ній гордість і забутий спомин, який викреслити не можна.
А взагалі –то герої сьогодні потрібні різні. Кажуть, глядач чи читач повинен бачити в них своє віддзеркалення. Але, безсумнівно, гарне, краще. Звичайна сільська людина хотіла б прочитати про сільську людину, яка стикається з проблемами нашого часу, але, не треба гіркого реалізму! Не дай боже авторові чи режисеру передати «в куті меду чи перцю…» Ні! Потреба сьогоднішнього читача чи глядача в тому, щоб реалістичність не була надто суворою, й щоб не була солодкою, казковою. Хай буде так, як буває в житті. І знову приходимо до того ж питання. А як воно нашому народові в житті сьогодні? Певно, що складно. Різному вікові – своє кортить, своя боротьба, свої потреби.
Одначе, те, в чому можна об’єднати усі образи наших справжніх героїв, - це їх чистота. Лише чистота та природність, самобутність може привернути до них читача, глядача. Ось наприклад якщо розпочати так… Баба Марія Семенівна живе в селі. Довгенько не бачить баба своєї доньки, яка поїхала за рубіж «на заробітки». Тому бабця дуже переживає, не спить ночами: чи жива донька, чи ні –міркує.
Та допомоги – ні з якого боку не має, і час пропливає марно. Раз баба просипається від того, що надходить думка, що вона ніколи вже доньку не побачить. І вже з ранку бабуся відправляється в дорогу, по всьому світу шукати ту, єдину свою кровиночку.
Перетинає кордон, де пішки, де на машині. Їй допомагають добрі люди, інколи зустрічаються й погані, але, взнавши, для чого баба стара пішла оце в такий дальній путь, вони не шкодять їй, а допомагають. Баба відвідує не одну країну, її щось веде, ночами вона бачить дивні сни: то наче фрагменти історичного минулого нашого народу, татаро –монгольські орди, полонені дівчата. І все змішується, народжуючи думи про те, що часи зміліються, та історія – немов у вирі –повторюється.
Не треба щоб читачі плакали, головне щоб вони замислилися над тим, для чого ми – українці, що маємо зрозуміти живучі тут, що маємо знайти, і що не маємо права загубити в чужих краях.
Взагалі таких героїв, як ця бабуся – безліч. А от чи знайде вона власне дитя, чи поверне його додому, чи не залишиться назавжди в чужому краї, невідома, нікому не потрібна, - ось це вже від кожного з нас залежить, тих, хто створює героїв минулого, сучасного, майбутнього.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630134
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2015
Земля, оповита у неба блакить!
Як тебе мені не любити,
Як душу в тобі не згубити?
Ще й себе в коханні зганьбити?
Все знову: вмирати і жити
Та...раптом, в вечірню молитву
Дитину в собі розбудить
Малуюю, слабкую дитину...
І з нею ридати хвилину
Щоб промінь в душі возродить.
Щоб вмерти, аби народиться
І новим мечем загоститься
І твердим пером виводить
Молитву...
що месників враз підіймає,
Що Мати з Віків захищає
І душу дітей визволяє-
то мить , за яку треба жити.
Чи все, що кохав - загубити.
Так. Доля наснилася, знаю!.
Земля,що народжена в Раю..
Вже нині зівяла стоїть.
Та сокіл над нею кричить.
Немов щось мені промовялє...
Немов то не птаха летить ,
а Воля, у Бога благає
знов Райську, спокійну блакить...
Та сокіл вже спалює крила
Аби нас від сну розбудила, матуся...
що сильно любила.
Що ніжно в колиску дивилась,
як її дитина спала.
І щастя їй й долю дала.
На віки. І правді навчила ,
Бо волю у серці несла
Бо довго і гірко страждала
Та віру у правду плекала
І радості серцем чекала..
і врешті дитину дала...
та з цим як весна заквітчала
Весь Світ . Бо душа ожила.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619329
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2015
Вітер гуля по долині , тучі сонце закривають,
Вже й стару могилу, сиву, хвилі темні заливають
У могилі тій великій, лежить слава наша й воля.
Схилить крила над ній чайка і озветься пугач з поля.
-Ой, могило, могилочко! Січ, козацька наша мати!
Та коли ж то душі наші будуть вільно панувати?
На рідній землі... Щоб їх: не топтали, не губили
Щоби землю милу й любу брати й сестри не ганьбили!
Щоб лилася наша пісня та від краю і до краю
І народ в Україні жив, немов у святому Раю!
А як буде й далі в світі керувати вража сила
То розколиться земля - вийде месник із могили!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613503
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2015
Щаслива зустріч
Сіла Галя у машину,
Ще й моторчик завела..
І машина в ту ж хвилину
Усі 200 потягла.
Тільки от, на горе кляте,..
Стоїть скраєчку села,
Всім відомий бик рогатий..
Будуть капосні діла!
На дорозі примостився..
До гори хвоста підняв,
Та од щастя аж світився..
Бо машини колір взнав.
Галя рулик вивертає..
У очах усе мигтить..
Та бичок не проминає,
Знай назустріч спритно мчить!
Що було потому друзі?
Не хотілось би казати
Як не птах - то краще шляхом
Українським не злітати!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610904
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2015
-З кого оця ковбаса?
Може з курки, чи свині?-
Спитав Санько в продавщиці,
Зиркнув в очі чарівні.
Тая очі з –під буфету: томно,
мрійно підвела....
-Ковбаса ота з бюджету
Що Вкраїна прийняла!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610902
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2015
Ой заплакав, ой затужив, козак на Могилі...
Чи та й буде ще спокійно на Рідній Вкраїні?
Чи вернеться до нас Слава, що колись буяла?
Душа плакала, а чайка над Дніпром кружляла(літала)
Та й кричала, сповіщала Світові що буде
. Ой здригнуться ще пороги, і всміхнуться люди!
І зігнуться вороги тяженько,низенько!
Звільнить душу від кайданів Україна- ненька.
Відшукають щастя й долю, діти-соколята,
Та й Ревучому не довго вже лишилось спати!
Як засяє та й над ним веселка високо,
Оживе душа козача, усміхнеться око.
І весела пісня дужо, гучно залунає,
О хорошім нашим вільнім неділимім Раї.
Та й про нашу рідну мати, що зустріла сина
Та й про тую дівчиноньку що як та калина
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597266
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2015
Как дитя беспечно чист,
Кто душой и сердцем волен.
Как осенний желтый лист
Уходя, рождаясь снова,
Мы во власти лета лет,
Все отдать за час готовы,
Тем, кто в нас увидит свет
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597077
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 01.08.2015
Брехня брехнею заправляє.
Ще й Чорт на скрипці Бозі грає.
Вже пан сучасний взяв за душу мати .
А Ви усе спите , німі хлопята?
То як же спиться? ЩО вам сниться:
Як кнур на пращі веселитья?
Як риє рилом землю у Раю?
То що ж..Тоді хоч душу збережіть свою!
Як совість, честь не зберігли і волю.
Гидка, тяжка , злиденна ваша доля!
Хоча, хто знає, може в тому знищеному Раї,
Яка душа вогонь ще висікає?
Якеє серце чисте ще болить
І меч ще у святій руці спинить
Ходу неправди зможе?
Хто те знає. Брехня коли привладая буяє,
Коли нахабно доляри загрібає, рука липка...
В той час, коли синочка милого ховає, в сирій землі...
Бліда матуся - над ним плаче, ледь стоїть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597076
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2015
- Паркетні генерали , коли ж Ви народ почуєте,
Бо неначе серед хмар агнцями керуєте
А вони ж, живі…
Молоденькі вмирають,
А вони ж як ті троянди – квітнути бажають
Та що одним – воювати, то іншим – кров попити,
Та що одним – куля у серце, іньшим – ситне корито.
Сяє ще золотий батон… у руках кривавих.
Видко його в думках чорних, в душах плюгавих..
Ситно їсте , добре спите, керуючи,…кепкуєте
На усі боки кланяєтеся.. а народ - не чуєте.
Та за цеє буде Вам від Всевищого плата .
Згорить не Україна, - душа ваша й хата.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583558
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 25.05.2015
Подешевшало !!!
Гумореска про наші душевні поневіряння, бідності та багатства
Анфіса Букреєва
- Здраствуйте! – майже прокричав глухий на одне вухо дід Тимошка, по обіді пришкандибавши до сільської крамниці.
Дві товстелезні продавщиці лише пильно подивилися на білу стіну, що знаходилася зовсім не там, де стояв дід. Жінки мрійно та неквапливо позіхнули й одна з них, менш пикатенька, нетерпляче промовила до товаришки:
-Та читай, що там далі було, читай Лізо!
Ліза, надзвичайно товста, пишновуста жіночка, швидко перегорнула сторінку книги й, затамувавши подих, почала:
-«Жагучі, холодні руки графа мов охопили її молоде тіло пекельним вогнем жаги…» - тут Ліза, мрійно відірвала очі від сторінки, подивилася на другу продавщицю й натхненно промовила:- Як же чуттєво, як же палко написано! Ось – справжній чоловік!»- додала вона, міцно стискаючи сторінку книги пухкенькими ручицями.
На се її товаришка, дивлячись на здоровезну зелену муху, що ненажерливо ковтала печиво на одній з сусідніх полиць, нетерпляче мовила:
-Та не спиняйся - читай скоріше, що ж там далі!
«Він цілував її так…
На цьому важливому літературному моменті дід Тимошка,здивовано вирячивши очі, несміливо підійшов до тієї з продавщиць, яка як йому здалося, була менше зайнята, й пробубонів, витягши зі старих штанців пом’яті п’ять гривень, промовив:
-Хлібця дайте, будь ласка, дешевого!
-Скільки?- заревла продавщиця, не дивлячись на діда.
Дід Тимошка, ще більше вирячивши очі, здивовано глянув в самі очі Богдана Хмельницького на гривні, потім уважно оглянув цінника, й, нічого не второпавши, подумав: «А може – подешевшало?…»
-Не затримуєте! Скільки Вам хліба дати? Оглухли?- вже розпалюючись, нервово ревла, почервоніла обличчям, перша продавщиця.
Дід Тимошка, ковтнувши тверду слину,раптом, на це мужньо процідив:
-Чоти-ти-ти-Ри!
Пухленька Лізонька читала далі:
-«Його кучеряве, каштанове волосся закрило її красиве дівоче лице. Від почуттів не було чим дихати.
-Ова.. Який чоловік! Читай, Лізо! – натхненно промовила продавщиця,замріяно дивлячись на гривню та механічно вкидаючи у дідову торбину чотири хлібця.
- Все? – знову загула вона, зі злістю оглядаючи набридлого старого. Та дід Тимошка у цю хвилину мов оглушений, нікого вже не чув а лише напружено метикував: «І чого це вона гроші не забирає? Може й правда - подешевшало?»
-Все? – від зневаги дідової, продавщиця аж позеленіла, насупилася й стала зовні схожа на ту здоровезну муху, що ще й досі зі смаком їла печиво, незважаючи ні на кого. – Ще щось берете? Кажіть швидше! Кажіть!
Дід все стояв біля прилавку з розкритою торбиною, наче чогось бажав, заворожено дивився на печиво, хапав повітря й мовчав.
-Ой, я вже не можу!- майже завила продавщиця. Що треба, старий опеньку, – кажуть!
Тим часом товстенька Лізочка читала книгу та вже мовчки. Це ще більше дратувало її товаришку й вона дала повну волю власним почуттям та так скажено заверещала, що за сусідньою хатою завив пес.
-Щоб вас, діду, підняло та й гепнуло! Тут часу немає… А ви – витріщили балухи – та мовчите! Чого Треба? Чого? Чого?- жінка мов здичавіла: стрибала біля прилавка, динамічно розмахувала руками, та так,що мало не тицьнула діда під око.
-О, а…- почав дід. - О! А!- і врешті, вкінець знахабнівши, проказав:- Ковбаси, щоб їй чорт, хочу! Та - Багато…
На обличчі у продавщиці з’явилася задоволена усмішка. Тимошка, не зводячи очей з жіночих рук, дивився як вони, оті ручища, швиденько відрізають здоровезний шмат ковбаси.
«Подешевшало як!»-майнуло в голові діда. – Скільки всього на п’ять гривень можна купити!
-Ще щось? - запитала продавщиця, кидаючи в торбу ковбасу.
-Ага… Ще лимончиків... П’ять!!!- зовсім знахабнів дід.
Продавщиця вкинула в торбину ще й лимони, полегшало усміхнулась:
-Ну от, так би й раніше!- і, не беручи гроші, промовила до товаришки:
- Чим закінчилося? Читай, Лізо!
Товста Ліза, смішно почмокавши губами, продовжувала:
-« Очі графа, блакитні та сумні, дивилися на графиню, мов два палаючі смолоскипи. Він тихо мовив: «Мила, я Вас давно кохаю, жагуче, палко. Ах, моє коханнячко!
На це Героцогиня де Бувардіон де Валаньез де Пріазі, мадам Кукдельбер де Пері, старша фрейліна матусі королеви, страшенно зблідла й без тями гепнулася на красиву мозаїчну долівку гостинної. Розчулений, граф Консенрож гепнувся біля неї.
Так вони й лежали, наче дві мармурові статуї доби Людовіка XXI.»
- Оце любов! Не те, що мій Василь… - пиката Лізонька аж сльозу ковтнула.
- Ой яка ж любов! – й собі промовила її напарниця.
А дід Тимошка,схопивши свою торбину, швиденько побіг додому.
Він біг та оглядався, думаючи: «Чи не женуться бува…Ні! Не женуться! Невже дійсно у країні «подешевшало?»
Ой яка ж любов, до нашого народу!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583556
рубрика: Проза, Гумореска
дата поступления 25.05.2015
Ой Ви ж мої діти, степовії квіти.
Нікому у спеку вас сльозами вмити.
Нікому зірвати, поки не змарніли.
Тож Ви над землею голови й схилили.
Та де ж тая Мати, що вас засіяла?
Та де ж такя діва, що вами вквітчала
Головоньку, на рушик ставаючи.
Козака-сокола, вірненько кохаючи?
Чи було то, чи нам наснились: правда, воля,
Чи жили вони коли у душах наших?А може..
Тії маки у полі -То чиясь головнька,
Що в Світ зазирає?
Та душі своїй миру, спокою сторіччям чекає...
Не сумно, бо молоді ми, не страшно вмирати.
Та хочеться які тії маки весілля дочекати.
Та хочеться як тії соколи, волі радіти
Не серед степу рідного, мов на чужині, марніти
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582236
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.05.2015
Усім матусям, які втратили дітей у АТО чи не знають, живі вони...
[img][/img]
Ой сину ж мій сину, ти ж моя дитина.
Най поле, трава зелена будуть як перина.
А як застогне вітер, в лузі тяженко?
-То тужить, за тобою Україна-ненька!
Плаче, наче мати, сина виглядаючи
Як тая лелеченька, над Дніпром кружляючи
Бідна, душу дияволу ладна дарувати,
Аби тую дитину свою рідну, знову обійняти.
А чи кому ще вона потрібна , та її дитина?
А чи хто засуміє у цілому Світі за отим її сином?
Усі ті, хто на війну дітей посилають
Живуть собі як пани й суму не мають
І думати не бажають, як серце болить
Коли думаєш, що твоя дитина на землі лежить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578078
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.04.2015
ой кого ж ти , дівчинонько виглядаєш,
Чию душу здавна відано кохаєш?
У віконечко хурделиця дивлась .
А дівчина чороброва зажурилась.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567117
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.03.2015
Пороги знов загомоніли.
ЇХ не спинити Вам, - дарма!
Не стане, зрадницької сили!
Бо в неї правдоньки - нема...
Вже вир над ворогом регоче,
Як чорт, з Пекельної пітьми.
Сини! Доньки! Відкрийте очі!
Відчуйте в серці : "Сильні ВИ!"
Роди зєднаємо навіки,
Душі в поталу не дамо!
А управитлів безліких...
Ми скинемо в Тартар-Ярмо
Достатньо нами керували!
Достаньо крові попили!
трил"ярди з Неньки обідрали.
Війну у зраді зачали...
Та все закінчиться рапотово.
Таке було.. хоча й давно.
Коли...
лилося Україною...Хмельне
Народноє вино.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554923
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.01.2015
А чи стане нам в цім світі горілки попити,
Аби тугу свою тяжкую у ній втопити?
Ой не стане... хоч не мало її наварили!
Бо ж не тілько серце своє, - душу ми згубили!
Ой попиймо... ой погуляймо добряче.. раденько...
Може доля ще вернеться, заживемо гарненько?
Та й будемо на власній землі собі панувати?
Навчимо ще дітей волю міціно здобувати...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554918
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.01.2015
Монастире Самарський,старий та убогий.
Маєш пам'ять славною, та не чуєш Бога.
Бо у тебе віру й правду з серцем виривали,
І під ту могилу смердючу, Московську, поклали.
Бо тебе в вільній країні, розп’ято катами.
І вже діти мов ті вівці ходять з пастухами.
Ой, ти, душа моя, славна, козацька святине!
Не хилися , не корися до руки Східного сина.
Та згадай, що ти завжди волю спонукала.
Як ти серце й тіло козаченькам завжди лікувала!
Запоріжцям, відчайдухам, синам Батьківщини,
Що не продавали тебе та й за копійчину,
Де ж їх тепер могилоньки? Де їх славна мова?
Затоптала влада Імперська, душу нашу й слово.
Та й тепер, в вільній країні, немов знов в неволі.
Вже й Майдани в крові, вже й лежать у полі , наші діти
очами скляним на світ споглядають - а за віщо полягли?
Досеньки не знають.
Може так богата, пани владні, синами Україна,
Може комусь вже заплачено за кожного вбитого сина?
Може хто Душу Святу грошами підміняє?
Бо як правди не було - так її й не має.
Пану – панське віддається. А герой –в могилу.
Хто лишиться з соколенків - обріжуть їм крила.
А потому дужо поженуть отару холопів на чужину…
заробляти…
продаватись
– бо ж у власній Батьківщині все розірвано на шмаття…
От і віру нашу , церкву, у вільній Україні,
Нахилили головою в ноги Московщині!
Та й не тільки Московітам… навчили нас хилитись.
Наші владні мужі!
Та … чи не слід їм спинитись?
Часи правди приходить.
Розкриваються могили…
З них воля виривається. Божа Дружина…
Вже скоро та й з одної , старої, десь у Чигирині
Вийде месника душа – на поміч правді, Любій Україні
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=544284
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.12.2014
Я не забув душей, нічого,
Ні правди дотику святого,
Ні слова теплого в пітьмі,
Що хтось сказав у путь...
мені .
Все Пам’ятаю! Та здавна іншого бажав
Здавалось, стоїте німі:
На тій могилі. Люди, люди!
Німі , як ночі покривало.
І сумно серцю , тяжко стало.
За Україною тужить,
В Раю хмелевий віск топить,
Та з Богом старим говорити
Та за Ревучим все тужити.
А вітер с полем гомонить,
Дніпро десь хвилями шепоче,
Прокинсь, Тарас, Відкрий знов очі!
І Бог зглянувсь -пустив відкрить.
І Душу прокляту мою.
І от – прокинувсь. І вернулось
Усе, що за роки забулось
Що виболіло - знов болить.
Знов хрест тяжкий в душі стоїть,
І морок серце спопеляє..
Тарас?
Тараса вже немає. Вже інший час і інша мить.
Якби ж могла душа відчути,
Що вкрали роки повернути:
Вона б страждально ще боліла..
І вже кохати не посміла .
Але ж -кохає і болить!
І хоче серце оживитись,
Ще й волі пам’ять повернуть,
І Віще слово знов пролити
На України тяжку путь.
Та цей раз… - все вже завершити.
Народу Воленьку вручити.
Та у степу потом заснути.
Навік заснути, там де воля
Де є кохання й щедра доля.
І де Ревучий гомонить.
Де Мати-Січ Нова стоїть!
І спокій собі повернути,
Дитинство своє, хоч на мить.
У тім Раю... І зНову ЖИТИ,
І знов Україну ЛЮБИТЬ!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540784
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 01.12.2014
Неправда над усим панує.
і дурень-дурня все тусує.
А Кат - все гоманцем дзвенить..
І Мати у ярмі стоїть. Все як колись!
Ті ж вівці кляті.
Пече багаття на розпятті
пекельні душі ще живі.
І вмерлий хлопчик у траві.
Здивовано глядить у небо.
А може Богу так і треба?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540783
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 01.12.2014
Ділять Неньку, Україну, як їм заманеться…
Та чи Світ за нас заступить, та чи схаменеться?
А то … може, й він пригледів для себе частину,
Аби з мапи зникла наша люба Україна?
Ні. Не буде вже такого, бо теє бувало!
Інша доля вільні душі з праху підійняла!
Не потрібен Мир ваш рабський, бо вже на коліна,
Перед катом, псевдо братським, не впаде, країна!
Не дамо матусю нашу, поночі, із хати,
На мороз, у світ лихий, з дітьми виганяти!
Захистимо той садочок, хату та калину,
Щоби славна у віках була Україна!
Знайте, підлі вороги, чуйте добрі люди!
Відродиться Україна - правда в світі буде!
Запанує на віки в нашій хаті свято!
Тілько зраду подолаємо від сестри та брата.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528047
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 05.10.2014
Я -Зевса Син. І Світу сповіщаю:
Я -Зевса Син. І Світу сповіщаю
Священну волю, помахом руки!
Я - син Народу, який не вмирає
Бо в Пеклі гинуть його вороги
Не плакати Вам, не прохать рятунку.
Не бачити вже гордості повік!
Щури, продажні пси,
Цапики низинного ґатунку...
Старий Пугач кричить по Вас на сніг!
**********************************
Несита пустош вже сплітає долю,
Дніпро Вам виром дужо гомонить
Я - Зевса Син, Верну тим душам Волю,
ПО яким МАТИ-СІЧ сторіччями тужить!
(вірш Анфіси Букреєвої, (Стежко)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524316
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.09.2014
Не так війна, як зрада нас вбиває.
Он: братик, гроші в крові відмиває.
А потім - допомогу роздає.
І блазень Путін щось хапа своє...
І Захід думу мутить...
усе біда!
Та сльози неньки -не вода!
Тож досить,"любе панство" мудрувати
Бо на гілляці - скоро гайда-вати...
Вам доведеться із народної руки..
БО ми - вам не холопи, - козаки!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524306
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.09.2014
Світове багаття
Замордували Україну.
Що змогли - те розтягли.
І ту замучену Дівчину,
В ярмо зі зради запрягли.
Чекають! Ось – ось вже час настане:
В крові потоне, пропаде
Радіють, ніби тоді щастя
І Рай на землю враз прийде.
А замість того, - чуйте браття!
Вслухайтесь, підлії кати!
Іде до Вас уже багаття
У Ваші долі і світи!
Світи безмежні та пихаті.
Брехливі, підлі байстрюки!
Злазьте швидше на розп’яття -
Моліть прощення за гріхи!
Ан букреєва-Стефко
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522779
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2014
ПРОКИНСЯ,БОЖЕ НЕПУТЯЩИЙ!
ДАРУЙ НАРОДУ ЗЕМНИЙ РАЙ!
А ТИХ,ХТО МУТИТЬ,ХТО ПРОПАЩИЙ -
СВЯТОЮ ПРАВДОЮ КАРАЙ!
ВЖЕ ЧАС КАРАТИ , ЧАС ЛЮБИТИ
ЧАС ІСТИНУ В СОБІ ШУКАТЬ!
БО ЯК ЖЕ , БАТЬКО, ДАЛІ ЖИТИ...
ЧОМУ ДІТЕЙ МАЛИХ НАВЧАТЬ?
ГЕЙ,ТА ВИЛАЗЬ ЖЕ, НЕБОРАЧЕ...
ДОСТАТНЬО ВІВЦІВ МУШТРУВАТЬ!
ДОСТАТНЬО ХРАМИ З ПИЛУ ЗГАРИЩ
НА СЛАВУ ДУРНЯМ БУДВАТЬ!
ДИВИСЬ..СВЯТЕСЕНЬКИЙ ПАСКУДО:
ТВІЙ РАЙ ВЖЕ СТАЛИ РОЗДИРАТЬ!
ПИХУ В ГАРМАТИ ЗАРЯДЖАТИ...
СИННАМ - МОГИЛИ ДАРУВАТЬ
А ПОТІМ - ДОБРЕ ЗАРОБЛЯТИ!
МРІЮТЬ:- ПРОПИТЬ...,ПРОДАТЬ, ЧИ ПРОГУЛЯТЬ
ЗА РУБ, ЗА ДОЛЯР
УКРАЇНУ...
І ТИ , ПРИМУДРИЙ, ПРОДАЙ!
ТА ХОЧ БИ ТРОХИ ЗИСКУ МАЙ!
ХОЧ ЗАЛАТАЙ СВОЇ ШТАНИ...
СТРАЖДАЛЬНИЙ ДІДУ..!
ДУХ ВІЙНИ ВЖЕ ВЗЯВСЬ ЗА МЕЧЬ
А ТИ - ДРІМАЄШ...
ТО СПИНУ ЧЕШЕШ,ТО ЗІВАЄШ...
ЯКІ Ж ТОБІ НАСНЯТЬСЯ СНИ,
ЯК ЗНОВ ВМИРАТИМУТЬ СИНИ ?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484875
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.03.2014
Гудів майдан, ревів майдан,
Аж серце завмирало!
Ходив козак, мов той орел,
Бо серденько співало!
Бо ж враз в душі все ожило,
Що спало сотні років.
Вже чути силу у руці,
Є мужність, сила кроків!
Є сповідь серця у словах,
Вже Світ слова ті - чує!
НІ! Мати стара, у дранті
Вже "десь" не заночує!
Ой, мамо, ненечко, прости!
Надія плаче, воля!
Вмирають досі твої діти,
Що мріяли про долю.
Але не марні їх життя,
Не марна кров, ті болі!
Повернуть янголи святі:
Повагу, щастя, долю!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472344
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2014
Стежка Тараса на Хортиці. Легенда
Там, де Хортиця свята з Дніпром розмовляє,
Понад скелею, мов у небо, доріжка блукає.
Гадючкою звивається, з чайками говорить,
Сухі трави їй до рук головоньки горнуть.
Ніби хочуть полонити, забрати з собою.
А над всім – безодня неба хитає головою.
На доріженьку тоненьку, пильно поглядає.
Немов, все на ній когось здавна чекає.
«Та доріжка – незвична!» - в народі говорять.
Бо ж вночі там Тарас Шевченко нею ходить!
Один козак сучасний, вирішив взнати,
Чи то правда? Й до ночі лишився чекати.
Вже й луна зірочкам в небі двічі сповідалась,
Вже й Русаля на вербі з чаклуном гойдалась.
Хилить голову герой, мружить карі очі
Витяг люльку, підпалив, додому йти хоче.
- Тільки люлька раптом - з рук, й земля затрусились,
Придивляється, козак: чи там щось з’явилось?
Чи, бува, на дорозі привиду Тараса немає?
Та стежиною хлопчина, худенький, ступає.
Засміявся козарлюга:
От тобі я - злякався дитини!
То, здоров будь, малий!
Що так пізно байдикуєш тут, сину?
Мабуть, теж на Шевченка,
Горобче, чекаєш?
То це, слухай, – плітки все!
Невже ж ти не знаєш!
- Засміявсь козарлюга, додав:
- То – билина!
Час вертати, малий,
До матусі, в хатину!
Та, іди, обережно: дорога - по краю!
А в низу, он, Дніпро все гуде, завиває!
Розбиває мов душу об те, що бувало
На святій цій землі. А тепер от - зів’яло!
-Як зів’яло, то й знову розквітне, козаче!
А дороги лякається серце ледаче!
Відповів на це сумно всміхнувшись хлопчина.
Тож, здолає свій шлях і свята Україна!
Проказав хлопець це і пропав за хвилину
Козак очі все тре, та не бачить дитину.
Знов нікого не видно у темені ночі.
Лише пугач скажено із яру регоче.
-Борони Україну, - знов почув, з височенька.
Лиш в той час зрозумів, кого стрів, козаченько!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454932
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2013
Ревучий, Діду! Де Ти, де?
Ревучий, Діду! Де Ти, де?
Знов хоче тебе чути,
Поет України, Тарас,
Не може бо заснути.
Він, той козак, що закликав,
Народе свій до бою.
Що сотні років тяжко спав,
Що не знайде спокою,
Душі ображеній своїй.
Та й як знайти…
В країні вільній - свято,
А стара мати у селі,
На біди лиш багата
Страждальні зморшки на чолі
Що діти наробили?
І Рід, і Віру і Любов
Та й себе - все зганьбили.
Немає спокою ніде…
О ви, негідні діти,
Свого народу чисту кров
Посміли знову пити!
В панів вдяглися, а кріпак,
Сучасний, все благає,
Щоб кістку кинули.
Козак - у «Козачків» все грає..!
Хто ж захистить? Хто визволить?
Надію дасть на волю?
Стоїть і плаче мій Тарас,
Біля Дніпра у полі.
А вітер гне, а вітер дме,
Дерева вириває.
- Тарасе, синку, то все сон…
- Ревучий промовляє.
Прокинуться б, та де знайти
На це останні сили?
А як... і справді все "отак",
Навіщо ж ми любили?
В кривавий бій, в останній - йшли?
За правду погибали…?
Щоб ті пани та Батьківщину
На ринку продавали.?
(вірш Анфіси Букреєвої)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454114
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.10.2013
Спи мій Раю, в сповитку,
Мов в колисці, у садку,
Вже, зима спішить з санками,
У село, що над ланами
Хмари й зірки цілували,
Де пташки – пісень співали
Та й дівчатам молодим.
Але все це відспівалось,
Вже замовкло, вгамувалось,
Те, що дужо гомоніло,
Тужно в пічці зашипіло,
Що тріщало - відгуло
З ніччю – в казку потягло,
Душа серцю шепче стиха: подивись,
Яке ж то лихо. Жити так… мов у раю…
Світлім раї, на краю, на краю села простого…
Добре , мудре, кажеш слово!
Спи мій рає… в сповитку,
У колисці, на боку,
Заздрий тоді не найде,
Циган тоді н е вкраде…
Не продасть за копійчину,
братик ,
Мати Україну.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451888
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.09.2013
Друже, котику, Ходи!
Треба двора підмести,
Трохи мишок поганяти,
Та й - полями мандрувати:
У байрачку погулять,
На кургані понявчать…
А під вечір – вже й додому!
Бо доїти слід корову,
Та й вечерю готувать,
На сопілці пісню грать!
«-Ні, не хочу, друзі грати!-
Кіт шипить:
«-Бо слід вже спати!
- А отую ковбасу… - на горище понесу…»
Цап до лап, та й гайда з хати…
Як поїв – солодше спати!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445933
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.08.2013
Писал он ей " любовь моя"...
А кто же я? Да, кто же я?
Я просто ветер средь полей,
Я только звезды у ветвей.
Холодной осени листва...
Я умерла, я - нежива
Он ей сказал " мой ангелок"..
А кто же я? Я демон, волк.
Любовь и вера - позади
И камень в сердце у груди
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439833
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 27.07.2013
Привезли до нас пірї"ни
З індіянської країни...
Символічний дар Богів,
Від таємних берегів?
Може то на користь , люди?
Пір"я є, то й - Півень буде!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435132
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.07.2013
Нет радости там, где прошедшего тлен,
Нет светлого дня в лунном сиянье,
Нет любви в пояснении причины измен,
Нет надежды в обманах пустых обещаний.
Есть колючая боль, одиночества мир,
В нем хоть вой , хоть кричи -
Злые Боги не слышат...
Их костры горячи,
Их сердца - кирпичи,
И продажны их слабые, подлые души.
Кто ты был? Кем ты есть?
Может Сварог? Перун?
Или нищий Христос,
Средь продажного люда?
Ухожу я с дороги Великой твоей,
Ухожу, предавать я тебя не буду.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434222
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 29.06.2013
Мені наснились твої очі,
В задумі сяяли вогнем,
І в серці затужив невпинний,
Колючий, невблаганний щем.
Наснилась пісня старовинна,
Наснились ті, минулі дні…
Як ти скакав мені назустріч,
На воронім, баскім коні.
Де вольна воля... край наш милий...?
Усе змінилося... мовчить...
Старі лише в полях могили
Нам можуть душі роз’ятрить...
Для чого спомин той гарячий,
Кохаєм знов, і вірем знов?
З минулого у світ пропащій
Прийшла Всесвітняя любов
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432734
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.06.2013
Співай Пташечко, співай, поки сонце сходить.
Поки пісня в Рідний край твою душу водить!
Співай Пташечко, вночі, зранку та у днину.
Щоби радісно жила наша Україна!
Щоби Син її підняв голову високо.
Та чарівний світ пізнав, І орлиним оком
Опалив тих ворогів, що мордують мати,
Співай, Пташечко, співай ! Кликай Весну в хати!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426911
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.05.2013
Так, Тарасе! Все тепер, як було "під паном".
Краще б ми жили, Тарасе, вже під клятим ханом.
Тоді було не солодко, та ще мали волю:
Не хилили свої спини, під чиюсь долоню.
А тепер - все продали, честь свою зганьбили.
- «Де ж то зраді, гіркій зраді,вас, синки, навчили?»
- За копійку віддавати України душу.
Ні, Тарасе, - краще спи, бо ж як ти порушиш мирний сон
То божа кара упаде «на діти».
Вони мати свою бідну рішили зганьбити.
Ганьба ж їм! Свята правда хай їх покарає!
За матусю, що сьогодні - в злиднях погибає!
Чи ж то вам не стидно їй в очі зазирати?
Коли квіти… До ТАРАСА несете у свято?
Ні… не соромно, бо гроші очі замастили!
Гроші, гроші…із дітей собак поробили.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407589
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.03.2013
Про що шепочеш вітрові батьківська земля?
Куди ведеш, незвідана доріженька моя?
Звиваєшся та губишся, поміж високих трав,
Тебе зірками вітер з вечір'я осипав
Збудило сонце вранішнє далекі ліси.
Зустріли радо мене лелечі голоси.
Мов мавка польова, іду у світ казок,
І з кроком оживає на кущиках бузок.
Сопілочку грайливу вже чути звіддаля
У кого закохалася – з тим разом буду я.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407576
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.03.2013
Собака ночью взвыла,
Летела средь небес.
Звезда ее кусала за хвост,
- Не хвост то - лес!
Луна в ошейник звонко
Цепочкою легла.
А я была девчонка,
Что сказку берегла...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387300
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 24.12.2012
Чорні брови карі очі,
Сняться мені та щоночі.
Мамо, мамо, моя мила,
Певно душу я згубила?
Цілей день сиджу сумна я,
Козаченька бо кохаю.
Козаченька удалого,
Тільки де шукати його?
Стала доля нещаслива,
Ой, матусю, я красива…
Вік сама собі пробуду,
Вірно очі любить буду.
Ой не вийду за Івана…
Бо у нього не та шана,
Ой не вийду за Васька,
Бо душа його хитка…
Ой не вийду за Микиту,
п’є за раз та аж пів літру…
Вже на пенсіїї діждала
Того, кого покохала…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333203
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.04.2012
Литаври
Литаври залунали над полями,
Де трави, наче марево пливли.
Нескорені, овіяні вітрами
Сади в селі, старенькому цвіли.
У тім селі, де папороті квіти,
Знайшов в дива закоханий юнак,
У тім селі, де полюбляв крутити
Чорт млина колесо - дивніший з розбишак.
У тім селі, і горе - вже не горе.
Бо ж друг вам допоможе, захистить.
Там небо – вічність, рай, бо неозоре!
Там місяць дивним полум’ям горить
Край цей ще є! Не казка, не билина!
Пропахла пилом вічності трава.
Вертаюся туди немов дитина,
І враз душа мов фенікс, ожива
Щось є у тому спокої і волі.
Омріяна, священна і проста
Шепоче Правда:
Щастя – де над степом
Над хатами, орел вільний літа!
Там лине рідна, материнська пісня,
Розмова тепла, шепіт цвіркунів
Рука в руці, калинове намисто,
Що хтось тобі на долю й щастя сплів.
Отим добром ти не торгуй, за злато!
За мерседес, за дачу у раю,
Степи, проста, стара селянська хата ‒
Це все що душу береже твою!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333182
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2012
Такой тяжёлый день.. На работе – сплошная невезуха, шеф просто сбесился! Отвратительное личико секретарши шефа… Господи! Она сказала, что меня вызывают по важному делу… Страшно.. страшно.. Но что может быть страшнее шефа, с его важным делом? Что может быть ужаснее улыбки нашей « Джоконды», Зиночки Васильевны, - секретарши дорого шефа.. Теперь я знаю что - это поход после работы к зубному!
Я просто подавлен! Просто растёрт.. Нет! Я не могу туда идти..! У меня нет сил, туда идти! Я выжат, у меня дрожат коленки.. НО.. Что делать, если надо!
Жена сказала, что надо..
Она у меня хоть и не молодая, но такая зубастая, такая улыбчивая.. Всё улыбается.а после того как поставили новую челюсть, - целыми неделями стала улыбаться, бедненькая, - всё никак рот закрыть не может. Все пенсионерки нашего подъезда завидуют моей Лидочке .. Конечно, чего не завидовать! Всё –таки её вставная новая челюсть просто прелестна.. Она так ей к лицу: зубки – один к одному, как бриллиантики блестят – да и, чего им не блестеть, не одна моя зарплата пошла на эти зубики!
Но впрочем… Это мелочи! Что значат деньги в этом мире? Главное - красота ! А красота – требует жертв. И, видимо, я сегодня буду этой жертвой..
Господи! Смилуйся, господи! Скажи, ты слышишь меня, может не надо, господи мне к зубному?
Может ещё годик –другой покачается мой единственный зубик во рту? Ну что с того, что у меня больше нет зубов? И так хорошо! Ты знаешь, Господи, нам с ним – очень хорошо вдвоем.. Мы дружно живём с ним, мирно, едим мало, да всё больше кашку, молочко..
Всё равно ведь на такой зарплате много есть не будешь! А если надо – мы сократим рацион.. Только кашку! Никакого молока! Сколько нам надо –то в жизни? Лишь бы не в этот кабинет, лишь бы не к зубному…
Ой… Что же я так боюсь? Я же мужчина! Где же моё мужество? Нет! Я пойду! Я зайду в этот кабинет! Я сяду в это кресло, я не буду бояться! Не буду и нее боюсь!
Так.. сел в трамвайчик.. Куда там.. «сел»! С трудом запрыгнул в трамвай одной ногой на чью –то нагло ростапыринную ногу.
Было бы из –за чего ругаться! «Некультурные люди пошли…» Тут инвалид пытается доехать живым до больницы! И –никакого человеческого понимания!
- Что вы так на меня смотрите, женщина! Я отвратительно себя веду? Я –« Беззубый козел?» Женщина! У меня сегодня – жуткий день: неудача на работе, жена капает каждые две минуты на нервы по телефону, шеф, секретарша, последний зуб ноет во рту!
Я пытаюсь залезть в этот проклятый, жаркий трамвай, чтобы доехать к маньяку- зубному, - а тут вы, с вашими ногами на нижней ступеньке болтаетесь, как шарф на тощёй шее моей Лидочки…. Ещё пол - слова, милая моя, и я вас задушу!
Что я говорю… Господи!
Спокойствие… Дышу глубоко, я – спокоен, я успокаиваюсь, мои нервы расслаблены!
Это же надо такого наговорить! Нервы не в порядке. После зубного – к психиатру, надо заглянуть, с недельки!
Две остановочки – и вот она – зубная поликлиника, родная: окна светлые, приветливые, как окна родного дома! И даже радостно немного.. Да! Именно, - радостно!
Вылечу зубки, протезики поставят, - как новенький буду, Красавчик! Первый кавалер на деревне! И должность повысят, а там – карьерный рост, огромная зарплата, все пенсионерки от меня – в восторге…Американская улыбка во всё лицо.
Вот и стоматологическая поликлиника… Над ней вывеска: « Лечим без боли!»
Это для трусов написано «без боли», а я –то – не трус, я- мужчина, я- смелый!
Вон, из дверей кто –то выходит, перекошенное лицо, бледные губы…Не то мужчина, не то женщина.. Да и какое это имеет значение «кто». ? Странно то, что лицо не радостное. Оно ведь должно радоваться! Наверное ещё не осознало своего счастья! Ничего – потом почувствует, улыбаться начнёт!
Ступенька, ещё одна… ещё парочка… Чего же это так ноги дрожат..чего же это стенокардия разрывается? Слабость какая подкатилась, живот схватило… Нет! Это просто невыносимо! Я просто не могу терпеть! Я отказываюсь участвовать в этом ужасе!
Я – чувствую себя Шариком из пьесы « Собачье сердце» перед операцией. Да! Сейчас из меня сделают человека!
-Здравствуйте ! Вы знаете, я – к зубному, на приём, в кабинет № 13 . На когда назначен приём? Как « на когда» - конечно же – на сегодня, на пятницу, тринадцатое число!
Жена моя к вам звонила, вчера вечером! Что боль? Да так – терпимо..
Что вы на меня так смотрите, милочка, не надо на меня такими страшными глазами смотреть!
Я –с недельки приду, жуть как жить хочется – то 13 числа, Жуть!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=321610
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 13.03.2012
Україна
Дивлюсь...
душа моя болить,
Старенька мати край дороги,
Серед людей одна стоїть,
Така скорботна тяжка мить.
Голодна, босі, голі ноги.
Таке бува, таке було...
Невже назад ми повернули?!
Чи то в душі щось померло,
Святе усе ми позабули?
Чи все ми вічне продали?
Ті руки, що любов дали,
Ті груди, що нас годували,
Казки, що до добра вели,
Пісні, що ніжно нам співали,
Як сон наш вночі берегли?
.
Стоїть вона... сама, сама...
Вже не кохана, не потрібна,
Стоїть, в душі, кругом - пітьма,
Зими холодная царівна…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=298418
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.12.2011
На Буковині
( можна співати )
Вже снігами замітає
Вижниці долину,
І чугайстер мусить спати
Там, де Соколина
Лише серце не засне,
Край цей покохало,
Бо для тебе і мене
Тут сопілка грала.
Припів
Щастя пізнала,
Як тебе покохала,
Як зустріла в Карпатах
Рідну душу свою.
Хай же - усюди
Знають добрії люди,
Що тебе я кохаю,
Наче землю свою
З полониною в вітрах
Смерека співає
І веселий Черемош,
Сонце зігріває
Залишаю серце я
У казковім краї
Хай впаде на нього сніг,
Суму там немає
Ой, Смугарський водоспад
Ти ведеш розмову.
Про чудовий дивний сад,
Пісню колискову.
Під цю пісню до зорі.
Мольфара чекала,
І Вкраїни душу я
Вільну покохала
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=298410
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.12.2011
Вже снігами замітає
Вижнеці долину,
І чугайстер мусить спати
Там, де Соколина
Лише серце не засне,
Край цей покохало,
Бо для тебе і мене
Тут сопілка грала.
З полониною в вітрах
Смерека співає
І веселий Черемош,
Сонце зігріває
Залишаю серце я
У казковім краї
Хай впаде на нього сніг,
Суму лиш немає
Ой, Смугарський водоспад
Ти ведеш розмову.
Про чудовий дивний сад,
Пісню колискову.
Під цю псню до зорі.
Дива я чекала,
У Карпатах душу я
Вільну покохала
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=298265
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2011
Інтернет біда
Кожен день у Інтернеті
Санько зависає..
Все в знайомства, в гороскопи
Мрійно заглядає
Аж нарешті – «підфортило»,
Хлопцеві від Бога,
Бачить, фото –
А на ньому – краля кароока…!
Ну й красуня:
Все при ній.. - Ще й припис
-„Чекаю!
Відправляє Сань листа:
- Лиш тебе кохаю..
Відповідь чекав три дні..
Аж спітніла пика..
Ось, нарешті - на екрані..
Одповідь велика:
«Я хоча тебе, мужик..
Конкретно не знаю…
Та за ради дружиноньки
Швидко відшукаю
Як знайду ж - то надеру..
Твою хижу пику..
Перетворишся тоді
На страшну каліку..
У Санька від отих слів
Мову відібрало..
Щось натхненно в животі
Й лячно занявчало.
Серце стало танцювати..
Наче вже усюди.
Задрижали ноги..
Зарипіли груди...
За секунду бідолаха
В шафі заховався..
Серед шапок і пальто..
Тиждень мордувався…
Як сидів, то слухав все,
«Двері не ламають?»
Отак …..з клятим Інтернетом
Хлопці клопіт мають!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290958
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.11.2011
Чи ти спиш, моя земля, вітром заколисана?
Чи ти спиш, моя Земля, вітром заколисана?
Мов,на тлі вечірніх марень пензлями написана.
А вже сивий місяченько, йде у вир кохання
Йому чується з степів, цвіркунів зітхання.
Гей, Дніпро… Гей, ти, далекий, мій Зелений Луже!
За тобою серце й нині нездоланно тужить
Та усе когось душею острови чекають.
Може ті пороги древні, що усе співають?
Коли ж сокіл звисока летить над ярами,
Немов, бачить чумаків, що їдуть степами…
Степ широкий, вільний вітре, стара могила!
Краю рідний, край коханий, край душею милий!
На могилі нічого, окрім трав немає.
Та поки все пам’ятаєш – кобза й нині грає,
Коли ж маєш в серці силу, твердість думки, волю,
То піднімеш тих, хто дав тобі в світі долю!
Краю рідний, край коханий, край душею милий!
На могилі нічого, окрім трав немає.
Та поки все пам’ятаєш – кобза й нині грає,
Коли ж маєш в серці силу, твердість думки, волю,
То піднімеш тих, хто дав тобі в світі долю!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290541
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.11.2011
Не спить вітер
Не спить вітер, Дніпро будить, виє, завиває.
Той - до неба, до зірок, хвилі піднімає.
І на бурю звіддаля, глядить місяченько.
Бачить: чайка серед хвиль летить височенько.
Святи місяце! Та душу забери в долоні.
Вже за нею спішать з неба вогняні коні.
Бо ж у тих, хто на тій чайці, - доленьки не має.
Живуть наче чужим щастям, у чужому краї.
Повертаються додому, де давно забуті.
Та нема в козачих душах погані і люті.
Тільки туга, за минулим, що вже не вернеться,
Тільки жаль, такий, що плаче, кров’ю мужнє серце.
За нащадків тих слабих: мали вони долю,
Та щоб взяти її в руки – Жаль, не мали волі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287215
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2011
Встань, прокинься. Пробудися, моя Україна!
Встань, прокинься. Пробудися, моя Україна!
Розправ вільно, гордо, крила, Мати соколина!
Візьми міцно в руки меч, ‒ шлях то Перемоги!
Най Дніпром, весело, вільно, знов ревуть пороги.
Всю гидоту позмивають, понесуть водою.
І новий, Великий Луже, вкриється травою,
Пробудіться, козаки, поверніте Славу!
Ми ‒ народ, що має землю, волю і державу!
2011р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287212
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2011
Були колись козаченьки, була колись доля
Були колись козаченьки, була колись доля,
Була колись пісня, була колись воля.
Та й щедро, весело та гордо велася,
Сміялася сонцю, та морем лилася
Та де ж те родилось туди і поділось,
Чи то «мара біла», в колисці наснилось?
Вернись моя сила, вклонися хатині,
Матусі старенькій, рідній Україні!
Невже повернутись не можна додому?
Та зняти з душі віковічну ту втому?
Та кликати марно. Не бачить, не чує.
Бо доля народна як циган кочує.
Бо душать її віковічні чвари,
І стали ми собі чужі яничари.
Покинули хату саму на недолю.
І продали душу та чисте те поле.
Так, все продали на діряву машину!
Щоб дужче на ній утікати з країни.
2008 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=214236
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2010
Врезка Свято-Троицкий собор г. Новомосковска оклоло130 лет не видел капитального ремонта. Вот и в 2010-м денег хватило лишь на окрашивание здания колокольни
Текст Солнечное летнее утро, в Свято-Троицком празднуют Пантелеймона целителя. Служба завершалась во дворе, некоторые прихожане молятся на ступенях собора, а детишки, радуясь лету и солнышку, играют поодаль на зеленой траве. Рядом, на строительных лесах колокольни, на веревках у самого края купала, соседствуя с голубями, трудятся несколько рабочих - высотников: обдирают девять слоев старой краски, наносят новую…Подумалось: ремонт подобного храма равносилен исцелению души нации. Только, к сожалению, все существующие проблемы Свято-Троицкого покраской колокольни не завершатся.
Подзаголовок Любимец детишек, туристов и депутатов
Текст Этот высокий девятикупольний храм – уникальный памятник архитектуры украинского барокко. Сегодня он нанесен на карту туристического маршрута региона и ежедневно встречает не только прихожан, но и туристов.
- Делегации у нас часты: из США, Аргентины, Китая, Турции, НАТ-овские генералы даже бывали - вспоминает настоятель Свято – Троицкого, митрафорний протоиерей Владимир Цешковский. - Но чаще всего посещают граждане Германии. Это какие-то необыкновенные люди: всем живо интересуются, больше всех жертвуют...
Дорога к собору казацкому за годы независимости травами не зарастает. По словам служителей, почти все депутаты Верховного совета здесь побывали, 2 раза приезжал почтить святыню запорожцев и Владимир Литвин.
Здесь всегда многолюдно, а уж когда начинается учебный год – округа гудит от детских голосов. Частенько учителя просят служителей провести бесплатную экскурсию, рассказать о соборе. Те не отказывают, понимают – это шанс юным украинцам приобщиться к духовности, истории своего народа, понять его культуру, научиться главному - беречь и почитать памятники прошлого.
Подзаголовок Присамарское чудо
Текст Собор не имеет аналогов, даже известный деревянный храм Кижах, что в Сибири - значительно меньше, вот и купала у нашего - настоящие, объемные. Казаки заложили Свято-Троицкий за несколько дней до манифеста Екатерины II «Об уничтожении Запорожской Сечи», но и после разрушения «вольницы», желая оставить о себе память, продолжили строительство и создали величественное архитектурное сооружение.
Собор построен без единого гвоздя, спроектирован с удивительной точностью: строение составляет сверху – квадрат, в котором четко вырисовывается крест. Вызывает удивление, как же мог спроектировать и возвести такую сложную конструкцию народный самоучка. Вот и запорожцы сначала к умению мастера из Харькова, Яким Погребняка, относились с недоверием. А когда он неожиданно исчез - решили, что, не справился, сбежал. Но спустя время, Погребняк опять появился - исхудалый, измученный. Объяснил, что все это время провел в плавнях и там, истощая себя постом и молитвами, получил от Святого Николая желанный ответ какой собор следует возводить. В подтверждение успеха показал собственноручно сделанный крохотный макет храма, да такого, что запорожцы вздрогнули от удивления.
Подзаголовок Беда …
Текст Первый раз церковь ремонтировали спустя сто лет после ее создания — в 1888 году. Тогда Дмитрию Яворницкому удалось собрать средства с меценатов, спонсоров и святыню спасли от окончательного разрушения: заменили сгнившую основу, поставили кирпичное «украинское пидмурье».
В наши же времена меценаты и спонсоры не спешат раскошеливаться, сдают деньги в основном бедные люди. О том же, что храм казачества запорожского, Свято-Троицкий собор, в аварийном состоянии при входе на территорию храма уже два года вещает Биг-борд, просит присоединиться к акции по сбору средств на ремонт храма,который является «жизнью города, Присомарского края».
- С храмом беда! – взыдывает отец Владимир, указывая на собор, качает головой. - Если вы глянете туда, уведете, что с северной стороны купала завалилось в центр. Они идут внутрь. Метр 25 завала… Такое напряжение боковых стенок создается, что если бы были каменное, уже лопнули бы…
Косметический ремонт здесь не поможет: щели в крыше, между ендовами, сгнившая нижняя основа требуют немедленного капитального ремонта, привлечения искусных мастеров и, конечно же, главное – денег. Сегодня же собору даже на косметический ремонт не хватает финансов, верующие, город собрали только на покраску колокольни. Да и колокольне этого маловато - требуется замена побитой шашелем лестницы, пола второго и третьего этажа вот и часы, которые установлены на ней – желательно отремонтировать.
Подзаголовок Бой курантов слышали в Подгороднем
Текст Часы на колокольне – уникальные, это изделие швейцарской фирмы Павла Буре, и еще в начале 90 –х они работали, но в 1995 -96 стали из –за износа зубьев на шестернях.
- Часы заводились на 2 недели: с помощью лебедки их гири по 90 кг каждая поднимались на высоту и за14 дней медленно опускались, ударник же был на большой колокол. Этот колокол даже в Подгороднем был слышен, - рассказывает отец Владимир, - он весил 4 тонны 280 кг. Правда, в тридцатых годах его сбросили и долгое время колоколов вообще не было. В 90 –х же, когда открывали собор, установили небольшие колокола, самый тяжелый - 60 кг.
Настоятелю собора предлагали заменить механический механизм часов на электронный, но он отказался, понимая, что это уже будут не те, «уникальные часы Буре». Сегодня священник все еще надеется найти мастера, который отремонтирует старые часы - тогда колокольня подарит людям возможность слышать ход былых времен.
Подзаголовок Спасите наши души…
Что же до ремонта самого собора – то поскольку Свято – Троицкий имеет высокий статус памятника архитектуры национального значения без проектно-сментой документации на его реконструкцию, массы подписей и согласований, работы производить запрещается. Разработка же документации ведется два года различными исследовательскими институтами Украины. Истрачено на нее не мало – миллион гривен. Да чтоб документы на руки получить, требуется уплатить еще 236 тыс долга. Затем отыскать 70 тыс на проведение окончательной экспертизы здания.
С 2007 года памятники архитектуры области переданы в введенье областного управления строительства и архитектуры. Вот и финансирование собора с 2008 года ведется напрямую из госбюджета: минируя областной совет, облгосадминистрацию деньги поступают в управление капитального строительства(УКС) горисполкома Новомосковска.
Но, по словам инспектора УКС Татьяны Перевозчиковой, если еще в 2008 году на ремонт храма деньги от Министерства регионального строительства в УКС поступали, то ни в 2009 году ни в 2010 требуемых средств не выделялось.
-Мы безуспешно просим два года 236 тис.грн. на то, чтобы хоть бы завершить оформление проекта реставрации. В этом году Министерство обещало дать, но неделю назад нам сообщили, что денег уже не будет! – сетует инспектор.
Вот и в областном управлении строительства и архитектуры ничего не ведают о ситуации с реконструкцией и ремонтом храма:
- В 2008 году ассигнования из государственного бюджета в УКС Новомосковска точно поступали, управление нам отчитывалось по ним, говорило о сложностях. Но сегодня у нас нет информации, какая сумма выделана на реконструкцию памятника в этом году и выделана ли вообще, – отмечает заместитель начальника главного управления строительства и архитектуры области Татьяна Павлюк.
Что будет дальше с храмом – не известно. Но, вспоминая старые времена и обычаи, невольно становится стыдно за своих современников.
Тогда, в год строительства собора запорожцы предусмотрели его ремонт в будущем. В с. Отрадном, Новомосковского района, казаки заложили 5 гектаров дубовых насаждений для того чтобы и спустя 200 лет у народного собора был шанс выстоять. Сегодня эти дубы стоят, среди них разместились базы отдыха, детские лагеря. Рубить деревья, конечно же, никто не будет, но горько понимать, что в сознании сегодняшнего современника очень редко возникает желание подумать о будущем детей, внуков, правнуков – подарить им красивый лес, чистую речушку, удивительный собор, оставить добрую память о своем имени, сберечь, наконец, «Собор своих душ»…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206738
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2010
Заголовок Зруйнована душа
Вставка Високий, дев’яти купольний, білявий, стоїть він посеред Новомосковщини, ніби зображений пензлем вмілого художника, дивує приїжджих, привертає увагу туристів і водночас на очах у всіх - гине
Закладаючи Свято-Троїцький, козаки бажали залишити про себе добу пам'ять наступним поколінням, тому створили дійсно величну архітектурну споруду. Собор демонструє феноменальне теслярське мистецтво народних майстрів: побудований без єдиного цвяха, спроектований з дивовижною точністю - зверху будівлі складають квадрат у якому вимальовується хрест. Спроектував і звів таку складну конструкцію народний самоук – Яким Погребняк.
«Подібного дерев'яного храму ніде не немає!» - підкреслює настоятель Новомосковського Свято - Троїцького собору митрафорний протоієрей Володимир Цешковський і, сказавши це, не може приховати жалю у очах, адже доля зберегла собор під час революційної руїни, захистила від пожеж Вітчизняної, та у наші, незалежні, часи його спіткало тяжке лихо.
Підзаголовок Під тяжінням хреста
Текст В сучасній Україні, Свято - Троїцький вже не в змозі зносити випробування часом: вогкістю, гребками пошкоджені дерев'яні лаги, єндови між куполами. Як результат - на метр 25 купола північної сторони храму нахилилася до центру. Стіни козацької святині від цієї деформації відчувають величезну напругу, скільки він зможе їх втримувати – невідомо. Біля храму вже другий рік висить об’ява про те, що він потребує коштів, прохання про допомогу… Та у наші часи меценати і спонсори щось не поспішають. За зауваженням отця Володимира, гроші дають в основному лише люди невеликого статку. Саме завдяки їх допомозі й зібрали на покрасу дзвіниці.
Однак, поточена шашелем дзвіниця, собор потребують не косметичного, а капітального ремонту, це - великі кошти. Настоятель Свято – Троїцького бачачи тяжку ситуацію, вже думає про те, щоб почати капітальний ремонт храму власноруч – запросити майстрів Закарпаття. Від цього кроку спиняє розуміння, що тоді доведеться піти проти закону: проводити ремонт пам'ятника національного значення, навіть якщо будівля на межі руйнації, у нашій державі без відповідних дозволів, складного затвердження проектно- кошторисної документації забороняється. Кошторисна ж вже розроблена в Київському інституті, на неї вже витрачено один мільйон, але щоб внести залишок 236 тис. грн. - грошей не вистачає. Управління капітального будівництва м. Новомосковську, яке заборгувало дослідним інститутам ці гроші, вже другий рік не отримує від держави потрібних фінансів. Та, навіть якщо сьогодні проект і опиниться на руках, засобів на реконструкцію і цього року бюджетом не виділено. Вартість же робіт заздалегідь оцінена будівельниками в 27 мільйонів. За словами ж отця Володимира, ця сума ще більша - біля 40 мільйонів. Виходячи з цього, поодинці собору не встояти. Залишається сподіватися на те, що держава зглянеться, допоможе, що добрі люди відгукнуться…
«Собор – це єднання, - підкреслює отець Володимир. – Він чекає на допомогу власних дітей.»
Що ще сказати…Важко собі уявити Дніпропетровщину без подібного духовного центру, туристичної родзинки. Однак, якщо Свято -Троїцькому сьогодні ніхто не протягне руку помочі – пам’ятка архітектури назавжди загине.
Пам’ятайте заклик Олеся Гончара:« Бережіть собори ваших душ!…»
Коментар
Тетяна Перевозчикова, інспектор управління капітального будівництва(УКБ) м. Новомосоковська.
- З 2008 року на ремонт храму до нас гроші йшли напряму від Міністерства Регіонального будівництва. Але ні в 2009-у, ні в 2010-у роках потрібних коштів виділено не було: ми два роки просимо 236 тис.грн. на те, щоб хоч б завершити оформлення проекту реставрації. Міністерство обіцяло дати, але неділю тому знову відмовило, сказали, що грошей і на цей рік вже не буде
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206737
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 19.08.2010
Вклонімося Пам’яті КОШАВОГО війська запорізького Низового ІВАНА СІРКА
Саме сьогодні виповнюється 330 років з дня його смерті.
БАТЬКУ, хай доля України стане кращою, а її народ ніколи не зазнає душевних поневіряь!
За єдняння Душі України - її козацтва !
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=203860
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 01.08.2010
Серед степу широкого на горі - могила,
Не така вже і висока, доля підкорила.
Тая Доленька, що віками воленьку ламає.
Вже не встане той козак, що там спочиває.
не встане, та й не гляне, на степ, на долину
На те сонечко, що гріє любу Україну
А якби ж він встав, чи радий був би той козаче,
Подивитись, як старенька, у хатині плаче?
Глянув в небо, на ті хмари, що пливуть високо,
Та здригнувся козаченко: щось Дніпро широкий,
Як раніше не гуде, до степів здалека.
Тихо плинуть його води, десь пропав лелека…
Канув, наче все минуло, все пішло за хмари.
Ой, де ж Ви мої...брати - козаченьки, пани- отамани...!
Чи не кличе вас матуся, що в тяжкую днину,
У сучасній Україні -помина дитину!?
Замерзає, голодує, у рідній країні...
Лише місяць їй цілує руки лебедині,
Скільки зморшок на «отих», що світ годували!
Що у молоді літа зерна піднімали!
Усе поле почорніло, як Дніпро вирує…
Іде мати, та без стежки,бо правди не чує...
А той вітер край могили дуби вириває
Немов доля, що віками воленьку ламає
Серед степу широкого на горі - могила,
Не така вже і висока, доля підкорила.
Тая Доленька, що віками воленьку ламає.
Ой вставай же, козаченько, що там спочиває!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=175099
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.03.2010
Роковая пелена… над сторонкою моей.
Выпить что ли нам вина и ворваться в тягость дней…
Нет, дружок. Я уж не пью… даже капли, для души.
Ведь я этим не могу злую рану заглушить.
Пой.. чтобы не слышать вой, одиночество полей.
Но души моей не тронь, лгать сегодня мне не смей.
Плачь, чтоб стало мне легко, и хотелось танцевать…
Разлила уж молоко зимняя, седая гладь.
Нет, не будем мы грустить… мы ведь живы или как?
Мы ведь можем пошутить и развеять смехом мрак?
Если надо, то взлетим и на землю упадем,
Только что –то все молчим, и как все во мглу идем…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=174437
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 27.02.2010
Ах, запахла роза юным цветом,
Закружилась голова.
Скоро в гости, милая, приеду,
Чтоб сказать хорошие слова.
А моя дорога вся в ухабинах,
Полно винного серебра.
Выходи, родимая, к кладке каменной,
Постоим с тобой до утра.
Посмеялась, позабавилась
Надо мною жизнь моя…
И мечтаю о том лишь, хорошая,
Будто солнце увидеть тебя.
Без забот, без тоски, без прощания
Над речушкой березки стоят
Выходи же скорей на свидание,
И не прячь от меня грустный взгляд
Там девчонка жила беззаботная…
Где у дома сирени кусты,
А сегодня моя, раскрасавица,
Уже бабушкой стала вдруг ты
Только ты ведь совсем неизменная,
Так же мила и так хороша.
Улыбнешься и в это мгновение
Оживает весною душа.
Я себя все корю за прошедшее,
Что покинул все ради мечты.
У тебя есть семья и, наверное
Очень счастлива милая ты
Ну а я с городскими цветами
Улыбаясь, несмело стою…
А ты шепчешь, мне будто прощанье:
Я цветы полевые люблю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=173680
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 23.02.2010
За мужской поступок!
Утром, 23 февраля Валентин Васильевич проснулся с чувством «увядающей радости», осторожно высунул из–под одела голову и обвел взглядом спальню: как обычно в квартире висел леденящий холод. Но Валентин Васильевич был не из слабых, мужественно отдернул теплое одеяло, вытянул из–под него две голые ноги, и, нащупав ими на полу пару мохнатых тапок, - подарок жены на прошлое 23-е, - охая и ахая, вздрагивая всем телом, живо постукивая зубами, рысцой побежал в самое теплое место квартиры - кухню… На холодильнике косо висело скупое объявление: «Ушла на работу. Картошка - на печке. Поздравляю!»
-ЭХ,- побурчал муж, почесал спину и, расстроено зевнув, по-инерции врубил стоящий в кухне телик. Душе хотелось праздничности, но с голубого экрана, как всегда, ничего полезного: тощая девочка с надутыми губами важно вещала о том, как делать говядину в Кляре с перцем …
Сглотнув слюну, лениво помешивая в тарелке остывшую картошку, Валентин Васильевич почувствовал, как в душу заползает зеленая тоска…
Прозвонил телефон, в трубке беззубо зашипела теща:
- Ну... Валик, поздравляю! Береги здоровье, оно в твоих–то годах, не последняя вещь в хозяйстве…
Выслушав поздравление Валентин Васильевич пошатываясь подошел к зеркалу, внимательно поглядел на свое отражение: тощее, бледное лицо, седые, торчащие во все стороны усы - ни малейшего признака живости, подумал вдруг: «Вечером – приедет жена с тещей, сестра Верочка и что: опять сожаления и грустные пожелания «здоровья, дожить до пенсии…» И Валентин Васильевич вдруг понял: сегодня он должен совершить самый важный в своей жизни поступок, а иначе – можно не успеть…»
- А сделаю-ка я зарядку - подумал Валентин Васильевич: пусть они не думают, что я – «совсем никуда»!
Качнул пресс, отжался… - ну вроде еще может...Сердце, правда, отбивает дикую чечетку, ну – ничего!
По телику, тем временем, программа путешествий началась…затейливый индус сидя на скамеечке с засунутыми за шею ногами, улыбался. «Это поза абсолютного счастья и мужской независимости» - прозвучало с экрана.
«Вот!» - Валентин Васильевич с восхищением глядел на индуса…Я тоже так смогу! А еще сфотографируюсь и фото - в доме повешу. Пусть теща с женой не думают, что я «слабое звено!».
Вытащил фотоаппарат, поставил на автоспуск и, усевшись на стул, придерживаясь за шкаф одной рукой, попытался засунуть обе ноги за шею. Получилось лишь с третьего раза, Но зазевавшаяся на старом фотоаппарате вспышка, удачно «словила» нужную позу.
-Вот вам! – с восхищением завопил Валентин Васильевич но, не удержавшись на руках, вдруг грохнулся лицом прямо на пол. Попытался встать, вот только ноги за ушами – как заклинило, не поддаются вытаскиванию… Пол часа тужился – не выходят обратно!
На руках дополз до наружной двери, подтянулся, достал до ручки, открыв дверь, заорал на всею лестничную: «Помогите!» Никого! Только ожесточенное мяуканье кота за соседской дверью да шарканье.
Наконец, на ступеньках снизу появилась бабушка божий одуванчик Мария Степановна, тяжело дыша она медленно несла сумочку с хлебом.
Валентин Васильевич,увидав бабушку, почувствовал в сердце надежду, опершись о дверь, он попытался принять спортивное положение «вверх ногами», и из последних сил заулыбался старушке, радостно закричал: «Здравствуйте, Мария Степановна!»
Поравнявшись с Валентином Васильевичем, бабушка, минуту слеповато щурилась…но, наконец, увидав мужика в одних трусах, с ногами за головой, прошептала «Господи помилуй!» и, перепрыгнув две ступеньки, с неимоверной шустростью понеслась по площадке вверх…
На глаза Валентна Васильевича набежали слезы. Он с ужасом смотрел снизу вверх на свою удаляющуюся «последнюю надежду». Нет… сегодня явно был не его день! Изрядно замерзнув, кое-как закрыв за собой дверь, измученный мужчина дотащился в свою квартиру и в изнеможении замер там, на коврике «вверх ногами»…
Когда же после роботы вернулась домой жена вместе с тещей и сестрой Верочкой, то чуть дар речи не потеряли от увиденного: у двери лежало в одних трусах скрюченное заплаканное существо.
Как тут не поднять тост за по-настоящему мужской поступок… Только вот одно хочется пожелать дорогим нашим мужчинам, чтобы они, совершая свои поступки, всегда умели найти из них достойный выход своими же силами.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=172945
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 20.02.2010
Автор – Анфиса Юрьевна Букреева
Вступление…
Страна детства…
Здравствуй, светлая радостная страна детства! Здравствуй! Пред твоими дверями стоит уже не рёбёнок… Я так давно была ребёнком.. И так быстро стала взрослой. Я слишком долго искала дверь в страну детства, в страну сказок, страну колдунов и магов, в страну, где живут домовые и лешие, а в речушке ночью танцуют русалки.. Искала и выросла, стала взрослым человеком, окунулась во взрослую, такую сложную и такую бессмысленно реальную жизнь. В этой жизни не было места сказке, детству и не было места дружбе. В этой жизни было много потерь и много ошибок, и ещё я, наверное, крепко запуталась, в этой жизни, села на мель, и совсем потеряла себя. Пытаясь искать выход я прибегала к самым разнообразным методам, - от водки, до наркотиков, от одиноких рыданий в ночи, до долгих загулов в ночных барах. Но все равно, -всё было зря… Ничего не менялось к лучшему в моей жизни и я, вдоволь набродившись по бескрайнему океану человеческой глупости, перестав чувствовать простую радость, какую чувствовала с детства во время праздников, будней, или просто во время встреч с родными людьми, я, уже давно не рёбёнок, однажды поняла, что хочу вернуться в страну детства.
Может вы думаете, что я – безумная взбалмошная молодая женщина? О нет! Я была бы ей, если бы однажды не случилась одна встреча, с маленьким простым ребёнком, с девочкой, которой была когда – то я сама. Эта встреча перевернула мой мир, - и я нашла дорогу в страну сказки.
Я сидела у себя дома, и, безразлично смотрела на матовое от дождевых каплей оконное стекло. Внизу (моя комната была расположена на втором этаже), по улице пробегали разноцветные зонтики, скрывая от моих глаз своих хозяев. Очень похожие на лепестки весенних цветов, зонтики словно парили в водовороте водяных потоков, то сталкиваясь между собой, то расходясь прочь, - чтобы уже никогда не повстречаться. Увлекательная игра воображения! Я сидела и не могла оторвать восхищенных глаз..
Вдруг, на самом краю улицы, возле тусклого фонарного столба, я с удивлением заметила маленькое человеческое существо. Именно существо! Это была девочка! Грязная и мокрая от дождя, в серенькой кофточке и удивительно разноцветной для её жалкого вида шапочке. Девочка стояла под дождём не одна! Только спустя пару минут упорного разглядывания ребёнка, я заметила, что рядом возле девочки, прижавшись вплотную к её спине, казалось стараясь оградить девочку от дождевых капель, стоял ( именно стоял) двумя лапами утопая в луже дождевой воды, огромный рыжий кот.
Таких котов я ещё не видела! Просто огромный! В размер пятилетнего ребёнка.. Конечно, он стоял на задних лапах, - но это ещё более удивило меня. Я заворожено смотрела на ребёнка и кота, не зная, верить ли или не верить этому почти что миражу. Как вдруг, словно молния ударила в моё сердце, и тут же, будто по мановению волшебной палочки, смутное воспоминание ворвалось в мой разгоряченный мозг. Я узнала ту девочку и того кота! Этот кот был другом моего босоногого детства, а той девочка, в мокрой серенькой кофточке была я сама.
Мне ничего не оставалось как бежать, босиком бежать на улицу, по мокрой, грязной мостовой, пробираясь среди многочисленных зонтов и недружелюбных, нерадостных людей, -бежать к тому столбу, с качающимся фонарём, под которым стояло что –то такое родное, впервые действительно родное мне, за столько безысходных серых лет родное, - моё дорогое детство, моя дружба. Я приблизилась к столбу, к девочке под ним, к рыжему коту, - и, вздрагивая всем телом, вдруг остановилась… Мне стало страшно! Я боялась, что это всего лишь мираж, что смутные его очертания, - всего лишь иллюзия моих желаний, несбыточная иллюзия, что как только я подойду – всё рассеется, пропадёт, или же ребёнок, эта девочка окажется другой, чужой, а рыжий кот, - всего лишь простым, обычным котом.
Но, простояв в десяти шагах от столба, как казалось, целую вечность, я вдруг бросилась вперёд, -и только перед желанным местом остановилась, не смея поднять на мираж глаза.
И вдруг я осмелилась… И снова увидела перед собой, лицом к лицу, себя маленькую, а за моей спиной, улыбаясь мне, высунулся вытирая мокрый нос, своей мохнатой лапой, мой друг, рыжий кот.
Я бросилась их обнимать! Сжала маленькую ручку девочки в своей большой руке, а другой рукой обняла старого доброго рыжего друга. И мы долго так стояли, под проливным весенним дождём, а мимо нас, будто не замечая, проплывали спешные маленькие и большие зонтики, будто сорванные лепестки цветов по огромной реке жизни.
Когда же я очнулась от забвения, то увидала рядом возле себя только рыжего кота. Мы и в самом деле стояли под фонарным столбом, но только маленькой девочки возле нас не было. И вдруг дождь, как по мановению волшебной палочки прошёл, а на небе появилось солнце. И я , посмотрев на огромную лужу воды, в которой утопали мои ноги, от удивления вскрикнула, - там, в этой луже, при свете солнца, смотрело на меня лицо девочки шести лет, в серенькой кофточке, и в удивительно яркой вязаной шапочке. Этой девочкой была я!
Здравствуй, светлая радостная страна детства! Здравствуй! Бывают ли чудеса? Бывают! Только надо крепко верить в чудо и ждать с ним встречи! И эта встреча непременно сбудется! Даже если в ожидании пройдёт ваша жизнь.. Что же такое жизнь? Наши воспоминания, наши мечты, наши надежды, наша любовь, - поверте, в жизни нет место горестям и слезам! Всё это – дождь, и когда он проходит, то начинает светить солнце… Не так ли?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=169481
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.02.2010
Если бродит ветер спелый,
за дорогою вдали/
Или песней оголтелой
Вводит в бурю корабли,
Или листьями бросает
В заколдованную бронь.
Или душу надрывает
Подхватив тоскливый вой.
Что ему сказать не знаю.
Значит осень у двора.
И душа под дождь вздыхает - ждет метели серебра.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=159473
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 05.12.2009
Старик монах, - сними с меня усталость…
Отравлена, дано уж жизнь моя..
А ведь мне надо –только счастья малость,
Совсем не нужно выстрела ружья.
Войны не надо, - я её ревную,
К полям зелёным, к маленьким домам..
Что там лежат, среди твоей вселенной,
Где жизнь, любовь, - где дышит Божий храм.
Я путь хочу найти к селу у поля,
Иль к деревеньке, что среди зимы,
По чьей –то неизвестной, вольной - воле,
Попала в сказку вьюжной кутерьмы.
Да ты, монах, старик, заснул, не слышал?
А я-то от души тут говорю..
Как ровно, беззаботно спит и дышит..
По – детски, мило…-. Я его люблю!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=157162
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 22.11.2009
Жил – был кот на чердаке,
Очень часто вечерами он ходил
Ловить к реке,
Карасей любимой маме.
Мама – кошка карасей
Кладёт горкой на окошко
И под вечер ждёт гостей
Кушать рыбку, мама-кошка.
А гостей – не счесть,
Они кто, откуда – прибегают:
Васьки, Машки, и Пушки,
То едят, то в мяч играют.
Всё катают чердаком
Два клубка из ниток белых,
И однажды мышки к ним
Подошли с кусочком мела.
Предложили расчертить
Пол чердачный пополам,
Чтоб в футбол на нём играть
По ночам и вечерам
Ворота – два сапога,
Вратарем – Василий – кот,
И скорей играть с клубком,
Мурзик – бьёт, мышонок –бьёт
Шум поднялся, страшный гам,
И крикливая возня,
Уже полночь за окном,
Уж зоря, начало дня.
Только всё не устают,
Мышки с кошками играть,
Вот хозяин постучал, прокричал:
- Пора бы спать!
И от стука, как всегда,
Кто куда – спешит народ,
Ну а что ж чердак?
Чердак – пусть хозяин уберёт.
Жил – был кот на чердаке,
С мамой – кошкою своей,
Ждали вечером они, на футбол,
Всегда гостей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=157154
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 22.11.2009
Сидить Петро сам, сидить у зажурі:
На лиці - синці, а на лобі гулі.
Мотря в хаті пісню веселу співає,
Про те, як козачка бовдура кохає.
-От життя настало! - Петро аж заплакав,
- Живеш наче пес, та й помреш - собака.
І немає в світі на жінок управи.
Випити не можна не можна...
А це ж - гарна справа!
Де ж та демократія?
Де свобода слова?
Маєш биту пику
Ось уся розмова!
Жаль мені Петра
Бідна він людина.
От жінки прокляті, гарна половина!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=156863
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.11.2009
Луна, осыпалась на липы
Тихо шепчет им «ау».
Похоже это на молитву,
Да я слова все не пойму.
Ночь прогуляется по крыше,
Застрянет ветром в дымаре.
А ты уж ничего не слышишь,
Все улыбаешься во сне.
Не знаешь, что по тротуару,
Идет промокший человек,
И кот, сидящий на заборе,
Средь звезд увидит первый снег.
Машина едет торопливо,
И скрывшись где – то за углом,
Осветит чей-то, одинокий,
В ночь уходящий, милый дом.
Лаская нежно твои руки,
Я сказку тихо прошепчу
Нет, нам не нужен час разлуки,
Я рядом быть всегда хочу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=155557
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 14.11.2009
Обыкновенный разговор.
Что же случилось с жизнью человеческой, от чего она так опустела, потеряла яркость, когда все, кого ты знал или знаешь, не хотят и не умеют общаться.
Вот, к примеру, старуха моя, Мария Ивановна, так та просто не хочет со мной говорить. Все находит отмашки разные: мол, голова болит, горло пересыхает, сердце – дышать нечем, а что еще обиднее: «не мешай, кино идет!»
-Да что же это такое... –говорю ей я, - ты же не для того за меня замуж выходила, чтобы молчать весь день! Мне вот поговорить охота, скучно очень!
- Скучно? – обыкновенно переспрашивает она, - видно для того только чтобы что – то сказать. А потом скупо причмокнув губами, как – то до тошноты безразлично, продолжает: – Во дворе – не метено.
- Да что ты с веником все смешиваешь, Маня! - обыкновенно кричу я, - Ведь можно же поговорить, о жизни?!
-Говори! – отвечает она, тяжело вздыхая, садясь возле стола и глядя мне в глаза, насмешливо, как в молодости.
Этого взгляда я не выношу!
-Ты что так спрашиваю, пялишься, Мань, - не надо так глядеть «на четыре глаза»!. У меня ведь сердце может остановиться!
- Отвернуться что ли? – снова спрашивает она, скривив губу отвратительной улыбкой.
-Да.. – отвечаю, и, махнув рукою, выхожу на улицу мести двор.
Там снова осень, листьев – прямо завалило. Вечереет, вороны летят куда – то на ночлег, огромною, цыганской толпою кочуют, поют. Сколько лет уже так, а все летят вечером в одну сторону, утром – в другую, на поля, на роботу.
И если задуматься, то видать вся жизнь моя, от молодости до старости, под этим вороньим маятником прошла, покоренная его ровному лету.
Заметаю.. Заметаю. Заметаю..
Земля черная открывается из – под листьев. Сколько же ног ее истоптало, исходило, сколько раз ее мели своими сапогами, сколько историй и тайн хранит она! Вот так подумалось, и стало не по себе: некому это сказать, а ведь мысль –хорошая…А ну как никто раньше меня не думал так!
Оглянулся, вижу: по улице идет баба Вера - соседка наша.
– Здравствуй, соседка! – кричу.
-Здравствуй, Александрович, борешься с листьями? – улыбается Вера, немного замедляя шаг.
-Думаю я.. – не знаю отчего отвечаю важно - даже самому противно стало от такой вот важности. Но, подчиняясь неведомому ранее желанию покрасоваться умом, продолжаю, величаво опираясь на метлу, как на посох:- О жизни думаю! О земле, на которой стою. Вот ты, к примеру, знаешь, что тут было двести лет назад, а? – выговариваю, остро давя на «А»..
-Что было? – спрашивает соседка Вера.
-Что-о.. ? – с удивлением возвышенно подняв к верху брови, протягиваю лениво, – и вдруг понимаю: а сказать-то нечего! Знаю только лишь, что было тут поле и, очень вероятно – село. Вороны вот, летали так же, как и сегодня.
-Так что же было? – удивленно моргает соседка, внимательно глядит в мое застывшее, наверное, не такое уж умное и возвышенное лицо.
- Было! – отвечаю , и нагло отворачиваюсь, пытаясь скрыть улыбку, гляжу в землю. Затем продолжаю свое: - Вот, например, помнишь, как сад здесь Жировский был до войны еще?
-Ну – да.. – Был! Какие яблоки, вишни! – отмечает, обрадовано Вера. – Мы с сестрой, пухом ей земля, - все по эти яблоки втайне от сторожа ходили. И один раз даже свинью с собой, Маньку прихватили, - ну чтобы и она тоже поела яблок. И что потом было! Сторож проснулся и стрельнул, оцарапал Маньке ухо…так свинья вместо того чтоб домой бенжать – к нему с перепугу рванула.. А он то думал что то дикий кабан! Бросил ружье, а сам –на дерево забрался. Висит и кричит: « Помогите!» – хохочет Валька.
- Вот видишь, - а ты «что было..» ! – снова с гордостью, важно прорицаю: – Вот – ты забыла а земля – все помнит.
-А, так ты про это! – отмечает соседка, еще более обрадовано. – Правда – помнит, земля.. Ага! Экак ты, Александрович, в точку ударил: помню, как я от своего мужа бутыль спирта, себе на смерть, спрятала… А он, гад, огород вздумал в том месте вскопать, с братом своим, Петром.
Копнул, а там, -«дзинь.». – стекло! Вот они из земли и выкопали бутыль спирту, моего, на смерть отложенного…Да и – выпили. А я все как ни выйду во двор: вижу в огороде мои мужики, копаются. Ну думаю – молодцы, работают! А потом уж, как мой вдруг из дома гитару старую вытащил и стал играть.. – Вот тут –то у меня начали сомнения закрадываться! Только поздно уж было – сомневаться…- Вера говорила это задумчиво, и- глядела куда-то мимо меня, словно видела за моей спиной своего мужа и его брата, на огороде, с бутылей и с- неизменной гитарою.
Я тоже глянул назад, - ну на всякий случай…Вдруг –правда там кто –то стоит…Да там –никого не оказалось: только наш забор и – из –под него выглядывал опять таки наш –пес Проша. Старый, умный.
Проша замахал хвостом, понимающе чихнул черным носом.
-Вот видишь, я забыла про все.. А земля – помнила..- вдруг подытожила Вера из –за плеча.
Интересно, - отмечаю я про себя. – может и моя –припрятала.. Только вряд ли!
- Что же так и на смерть ничего не осталось тебе, Вера.. –спрашиваю, оборачиваясь.
-Да ..–Вера усмехается, хитро моргает глазом..- что –то есть, еще.
-Ты если надо огород скопать – обращайся, помогу – смеясь, шепчу ей на ухо. И вдруг – ненароком оглядываясь на окна своего дома. – Вижу: старуха моя, Мария Ивановна мне кулак показывает.
Большой у нее кулак, солидный. А раньше –то , какие ручки красивые были, какие пальчики тоненькие...
Откуда ж было мне знать, что из этих ручек потом получится вот такой кулачище!. Да. Вот – глядит жена моя в окно, в фартучке своем с цветочками стоит: платочек на одну сторону перекосился…а в руке –кулак…Потрясающая картина! А вокруг – листья падают. Красиво!
И тут я понял – конец пришел на сегодня обыкновенному разговора.
Понял – и сказал тяжело вздохнув: «ЭХ»
- Чего ? – потянула меня за рукав Вера. Я – очнулся: гляжу – осень вокруг, вороны над нами летят. И пахнет листьями, и вот – дождь капает. И –красиво. И – Вера Улыбается двумя зубами.
А – ничего жить можно.
Вот только надо еще завтра не забыть огород перекапать, возле старой сливы, вдруг чего отыщется…. И будет потом о чем поговорить, с чего посмеяться. Тяжело ведь жить без обыкновенного разговора, на нашей необыкновенно красивой и все помнящей, всех помнящей земле.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=155546
рубрика: Проза, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 14.11.2009
Осень
Все чарующие звуки,
Затихают в тишине.
И весна, смыкая руки,
Уж не вспомнит обо мне.
Лишь в дыханье спелой дали,
Журавлиная тропа
Крикнет тихо «До свиданья!»
И отвечу ей «Пока!»
Нет, мой странник, у калитки,
Спать тебе уж не дано.
Холодеющие свитки,
Раскидал мороз в окно.
И растрогана и вяла,
вся земля, моя, твоя
И души листва опала,
Слыша крики воронья.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=153712
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 05.11.2009
ПЕСНЯ
(музыка к песне дрозды)
Над степной дорогой льется лунный свет,
Домик невысокий снегом приодет,
Ставня одиноко с ветром говорит,
И душа вдруг дрогнет – двери отворит.
Проберется в темный, нелюдимый дом,
Вдруг у старой печки заскрипит засов,
И как –будто рядом бабушка стоит.
Только показалось – печка не горит.
Холодно и грустно дожидаться дня,
Домик неприветно повстречал меня,
Загрустил и умер старый домовой,
Растопить бы печку – может кто живой.
Много по дорогам стареньких домов,
Ветх и одинок их, потускневший кров,
Что хранят их души, чем они болят,
Отчего на звезды грустно так глядят.
Растопить бы печку, - где ты домовой?
Приходите гости, кто еще живой.
2008
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=132239
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 01.06.2009
ПЕСНЯ
(музыка к песне дрозды)
Над степной дорогой льется лунный свет,
Домик невысокий снегом приодет,
Ставня одиноко с ветром говорит,
И душа вдруг дрогнет – двери отворит.
Проберется в темный, нелюдимый дом,
Вдруг у старой печки заскрипит засов,
И как –будто рядом бабушка стоит.
Только показалось – печка не горит.
Холодно и грустно дожидаться дня,
Домик неприветно повстречал меня,
Загрустил и умер старый домовой,
Растопить бы печку – может кто живой.
Много по дорогам стареньких домов,
Ветх и одинок их, потускневший кров,
Что хранят их души, чем они болят,
Отчего на звезды грустно так глядят.
Растопить бы печку, - где ты домовой?
Приходите гости, кто еще живой.
2008
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=132238
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.06.2009
УЗНик.. М. Ю. Лермонтов
"Отворите мне темницу,
Дайте мне сиянье дня.."
Отворите мне темницу,
дайте мне сиянье дня,
Чтоб весною возродиться,
Средь степного ковыля.
Городскую жизнь, немую,
Я тюрьмою именую..
Мне - иная по-плечу:
Птицей вольной там лечу.
"Но окно тюрьмы высоко..
Дверь тяжелая с замком"
Поле.. уж звезда высоко
засияла узелком,
Но душа, полна порока..
Чуть заплакала тайком..
Не грусти, неплачь о воле..
Да о тяжкой своей доле!
Мир прекрасен и красив..
Только б конь твой был ретив..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=130466
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 18.05.2009
Тихо, как же тихо…
Поле, тополя.
Скована за шею,
Горлица – земля.
Над равниной белой,
Прокатился звон,
Песнею хрустальной,
Затихает он.
В леденящей пуще,
Слышится одно,
Как качают звёзды,
Неба полотно.
Крыши под луною
Словно васильки,
Помолись, Зима,
За мои грехи!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=129154
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 07.05.2009
Перед ливнем.
Ввергая молнии в пучину,
Волной, играя, как в аду,
Летит Перун, бог и мужчина..
Кричит: - с Грозой я упаду.
Душа Земли .. дрожит прохладой..
Вся в ярости, огнём пьяна..
И рвёт Перун, гроздь винограда..
И пьет вишнёвого вина.
Вкусив проклятья Лилий с ветки..
Он вновь смеётся и шалит..
И сбросив кофту с табуретки..
К земле подарок прислонит..
-Ты хороша.. В такой одежде!
Дождём, проказник, зарыдал....
- Я розу для тебя, Любимой,
С кровавой молнией сорвал.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=129153
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 07.05.2009
- Котику риженький,
Куди ти прямуєш,
Що тебе звемо ми,
А ти нас не чуєш?
- Куди я іду,
Це ніхто не знає.
Серед степу Мишка
На сопілці грає.
- Під сопілку котик
Будеш танцювати?
- Вмію, - мовив кіт,
Також я співати!
Та й так занявчав
Що мишка злякалась
Вронила сопілку та
Й в житі сховалась.
Котик заплакав:
-От тобі і маєш…!
Яка ж то біда,
Як добре співаєш!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=128775
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.05.2009
Бровкове життя
Завірюха на селі..
У вікні біліють хати,
А Бровко – сидить у будці,
Весь від снігу волохатий..
Страшно висунути хвіст,
Лапи снігом замітає,
Завірюха по кутках,
В кожну дірку заглядає
Вже і темно, ніч прийшла,
Тріщать вишні біля двору,
Задивився пес Бровко,
На свій ніс, та на комору
Ось у степ пішла луна,
За курганом заховалась,
А Бровкові та луна,
Наче кісткою здавалась
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=128774
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.05.2009
Земле мила
Земле мила, земле рідна, Мати Україно!
Степи, вечір, та могила, старенька, похила.
Про щось лагідно шепоче вітерець над нею,
Чи про долю у тім раї, що зветься землею?
Крає рідний, край дитинства!
Душенька не знає,
Чи кохає, чи співає?
Ніби все ридає.
Хто ж то взнає,
Та й хто скаже, тобі,
Краю милий?
Мої думи, мов, на крилах,-
В степи, до могили.
До отих хаток, стареньких,
До лелек, над ними,
Рветься серце полетіти,
Думами сумними.
Хай же серце моє плаче,
І душа ридає,
Тільки доленька - додому,
В ці степи вертає!
Вільна пісня нехай лине
Не в чужому краї!
Де так серце не всміхнеться,
Щиро не співає!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=127961
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2009
( Монолог)
-Жить хочу без покаяний,
Без тоски, ненужных слёз!
За весёлую пирушку,
Прокричу вам, братцы, Тост!
За друзей, за их отвагу!
За блестящих чарок свет!
За страну мою большую,
Да за тех, которых нет!
Дед мой много пил когда –то,
За врагов, и за друзей,
И за то пришла расплата –
Умер он под старость дней!
Ни о чём не жалко деду,
Сидит, с удочкой в раю,
И конечно же стоскою,
Я за рай земной наш пью!
Но, чтоб жутко не напиться,
Стоит песню затянуть,
Про одну красавицу –девицу,
Да над песнею всплакнуть!
Всё ли сердце расказало?
Напилась моя душа,
Напилася и пропала!
И в кормане – ни ///
Вдоль дороги – куст калины...
Что ли лягу да усну...
Видно, сердце опьянело,
Чует, старое, весну...
Вот бы сново молодело..
А то правда –никуда,
Целовать всегда умело,-
Не любило не когда!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=127958
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 27.04.2009
Синей дымкой тополя
Озеро сомкнули,
Ивы волосы свои
В воды окунули,
Холодок, ночная мгла,
Звездная дорога,
И веселый свет костра,
И мечта от бога.
И рука в твоей руке,
Большего не надо.
Просто дымка по реке,
Уплывает к саду.
И дыханье совпадет,
И навеки ляжет,
В память то, что сердцу здесь,
Сердце вдруг расскажет.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=127876
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 27.04.2009
Дві сусідки на городі,
Наче леви ті, ревли:
-А щоб тебе та чорти
- По кладовищу несли!
-А щоб твої драні курки
- Поздихали геть усі!
-А щоб ти померла рано
У своїй гидкій красі!
- А щоб в тебе та на носі
Була ґуля -отака!
-А щоб тобі та собака
Відкусив би язика!..
Чоловіцтво — те сиділо
Трохи далі та пило.
І таку, бач, думку мало:
Що на цих дурних найшло?
А жінки усе кричали,
Та замокли якось враз.
- Знайшли кворум!
Гнат промовив. —
ТОЖ ВТІКАТИ, КУМЕ, ЧАС!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=127656
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.04.2009
Свечи в церкви давно остыли,
Догорели, оплыли огни,
Ту церквушку по - ночи закрыли
Сторож гулко зевнул у двери
Зазвенел одиноко ключами,
Да на крест, уходя, поглядел.
А мороз все скрипел под ногами,
К колокольне по ветру летел.
Разрисована дивным узором,
Очарована зимней луной,
Церковь будто вела разговоры,
С деревенькой за кромкой лесной.
Только та деревенька молчала,
Лишь один огонек отвечал.
Там старушка в окошке скучала,
Ведь письма ей никто не прислал.
Сколько лет одинокие звуки,
Сколько лет здесь одна, все одна..
И старушка глядела на руки,
И те руки ласкала луна..
И считала две сотни морщинок.
Грубость их целовала, любя,
И старушка вдруг вспомнила сына,
-Погубил – прошептала – себя.
Ничего.. Сколько этих старушек.
Много их еще, всех не сочтешь.
И наверное сотни церквушек,
Что глядят на пустынный покос.
Свечи их уж давно остыли,
Им паук решето разбросал,
Сторожили.. Да что сторожили?
Если б кто – то ответ тот знал.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=127654
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 25.04.2009
Ветрено, дышу полынью,
Здравствуете, хорошие края.
Назови березка, свое имя,
Сиротинка милая моя.
Да, я путник здесь давно нездешний,
Из чужих дорог, иных полей..
Только слышу песен голос нежный
О тебе, подруженьке моей:
Грустно слово молвишь и вздыхаешь,
Положив на грудь мне листья рук.
Не могу я милая остаться,
Ведь давно судьбы чужой я звук
Все вернется, что когда –то было,
Не расскажем только мы о том,
Чья под той березою могила,
Триста лет вздыхает под крестом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=127489
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 23.04.2009
Ясна зіронька у небі
На садок світила,
А у хаті, що в садочку,
Дівчинка сиділа.
Все дивилася на небо,
Скрізь віконце чисте,
І здавалися зіркі їй,
Чарівним намистом.
Доторкнеться до нього
Лиш вона рукою,
І у мандри поведе
Зірка за собою.
У казкові ті краї,
Де дорога в’ється,
Де тобі з лісів й степів,
Сонечко сміється.
Де вовчисько за зайчатком,
Бігати втомився,
Де жорстокий чародій,
Добру підкорився.
Де Івасик серед хмар,
З лебедем літає,
І дітей на кожнім кроці
Казочка чекає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=127473
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 23.04.2009
Василь Павлович, старенький пияка нашого села, цілу ніч просидів біля собачої будки, дивився на луну, співав пісні, та, ухопивши за передні лапи, до смерті переляканого, свого пса, Шарка,, як ліпшому другові, розповідав Шаркові про своє нещасне життя з бабою Марусею
- Ото так ми й побралися , з нею.. – ковтаючи сльозу, жалісно сказав у саме Шаркове лице, п’яненький дідусь. – А якби ж оженився на її кумі – жили б ми, з тобою, Гавчику, тепер у самій Америці, як гарні люди! Та й, – тут дід Василь, відпустивши нарештіШаркові лапи, задряпався на собачу хату, і , вже з її верхівки, з усієї сили силенної загорлав свою найулюбленішу: «Запрягайте хлопці коней»
- І хто то там верещить, як скажена собака, чи ти не знаєш, бува, Шарко?- на дорозі, біля груші, якраз проти Шаркової будки, височіла доволі гладка постать жінки діда Василя.
Шарко, переляканий на смерть гучним голосом своєї господарки, яка, не зрозуміло чому, зверталася саме до нього, з переляку аж припав до землі.
-А.. Це ти… - дід Василь, хитаючись на височенькій будці, несміливо усміхнувся. – А я отут, на лоні природи, на зірки дивлюся, мрію.
- -Еге! – Маруся єхидно позіхнула, моторно, за одну хвилину, як вітер, опинилася біля чоловіка, який все гойдався на старенькій будці. - Усе співаєш?
- -Та… Чого ж його не співати, як душа співає! – дід Василь, з покірністю і острахом, подивився на шикарну постать дружиноньки. – розумієш, - проказав ніби пробачаючись, - я просто не хотів тебе будити.. Знаю, що ти –наморилася.. А я прийду з роботи, буду гепати у двері, мене ще й годувати треба, - я ж розумію, що ти така виснажена після денної праці, - от я і вирішив до ранку тутечки посидіти поки, а потім на роботу зберуся та й – піду.
- Ну що ж! –баба Маруся знову всміхнулася. – Це гарне діло! Та й придумано непогано…
Та й мені, дійсно, ніяких з тобою клопотів… Житимеш тут, біля Шарка,. Їстимеш, - знову таки тутечки. І мені гарно, і тобі – приємна кумпанія. Але…- Баба Маруся лукаво всміхнулася, - От тільки не знаю, чи погодиться з цим господар будинку?
- Який господар? - дід Василь вирячив здивовані очі на свою жінку.
- Як, «який», - а отой, з яким, ти наче пів - хвилини до того покумався! Уже й не пам’ятаєш? – баба Маруся щиро всміхнулася. Ну, як, Шарко, приймеш ти свого кума, Василя., до себе жити? Агов, Шарко, чи ти бува не дочуваєш?
Бідний пес, почувши знову своє ім’я, злякано, з – під лоба подивився на господарку, потім на п’яненького діда Василя.
Шаркові, мабуть, у цей момент дуже кортіло кудись сховатися з гостреньких бабиних очей, які, наче вила, продірявлювали дірку у кожному, на кого дивилися. Саме тому він і заліз в будку .
- От бачиш, Василь, що твій кум виробляє? Видно, не хоче тебе до себе на постій брати! – зі сміхом прокричала баба Маруся, - Каже, - нащо мені, той, бісів, п’яниця здався! Буде багато їсти, багато спати, горлати пісні, та ще й на будці моїй гойдатися, як на каруселі!
- Моя жінка зовсім здуріла! Який «кум»..Який «постій»! Чуєш, Шарко? –нахиляючись до дірки у Шаркову будку промовив зверху дідусь. – Вона думає, що ти –мій кум! Але, що тут дивуватися! У голові кожної жінки стільки всілякого попелу, чуєш, Шаркуню?
Але Шарко, засунувши морду у найдальшу щілину своєї хиткої хатини, закривши вуха лапами, нічого вже не хотів чути.
Що то ти там белькотиш, старий дурню? –баба Маруся вхопила чоловіка за руку. – нумо злазь з тієї клятої будки, а то вона вже тріщить! Потім грошей не настачишся на її ремонт.
- - Не злізу! – дід Василь обхопив будку руками, намагаючись втримати рівновагу, але, сильні руки його жінки, наче два ковша, вхопили його за плечі.
- -Злізеш! –баба Маруся ще сильніше потягнула чоловіка у свій бік..
А тим часом Шаркова будка, страждально рипнувши, з гуркотом тріснула навпіл.
- Дід Василь, гойкнув і наче лантух з картоплею, впав на свою пишну жінку. А бідний Шарко, з несамовитим виттям вистрибнувши з-під частин своєї домівки, разом з обірваним ціпком, наче вітер, погнав куди очі дивилися, нічним селом.
- І вже за якусь хвилину, усе село, як єдина родина, дружньо розплющило очі, гавкаючи, репетуючи, виючи, чи просто дивлячись у темні нічні вікна. Гавкіт і виття ще помножилося, переросло в справжню симфонію, коли раптом здалека вистрілила з рушниця.
- А дід Василь і баба Маруся сидячі на вологій нічній землиці, уже не сварячись, мовчки прислухалися до далекого, скаженого Шаркового виття, яке все віддаляючись, плило нічним степом, і нарешті злилося з зоряним небом.
Отака була у нас в селі історія.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=127472
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 23.04.2009
Светила луна
Ночь. Хутор щедро укутан снежными заносами, лежит, позевывая во весь беззубый рот рядами нестройных хаток. Не много их, да все ж приятно издали, с высоты старинного кургана, глядеть на скособоченные, утопающие по самые шапки – крыши низенькие домишки. Они, блистающие сказочным, голубоватым светом, прекрасны как никогда.
Хотелось взлететь над всей этой, спящей, засыпающей красотой и, ухватившись рукою звездного покрывала, что есть силы его тряхнуть, осыпав на хуторок хрустальный звездный дождь.
Поднявшись на вершину покрытого снегом старинного кургана, молоденький гармонист Санька любовался открывшимся зимним пейзажем. Парень не случайно оказался здесь, среди тишины, зимнего таинства. Отыграв на свадьбе в соседнем селе положенное, не дождавшись телеги с пьяным извозчиком, Санька решил, что и сам сможет вернуться назад. Дорогу он знал хорошо, вот только не ожидал повстречать здесь буйства зимы, за пару часов укутавшей, преобразившей все, что видел ранее.
На кургане, Санька решил передохнуть. Тут был большой камень с крестом и, разметши с него легкий снежок, парнишка снял с плеча и поставил на камень сумку с гармошкою, еще раз посмотрел на далекие хуторские хатки, на бегущую в стороне от них, покрытую камышом и заросшую по берегам густым колючим лесом, речушку Волчица. В лунном свете, в зимнем уборе, все виделось хорошо, даже то место, где, за плавнями в минувшем году рыбачили с дедом. А ведь деда уже нет на этой земле…
Санька тяжело вздохнул, вспоминая, как плыли они минувшим летом по Волчице в маленькой лодке, разговаривали о жизни. Дед, любитель рассказывать сказки, не столько ловил рыбу, как про русалок говорил внуку, да про мертвеца, что в темную пору все бродит по старому кладбищу, наклоняясь к каждой могилке, среди надписей ищет свое имя. Тогда Санька, слушая старичка, смеялся, не верил ему.
Но сейчас, стоя посреди бескрайних полей на кургане, похожем на перевернутый бурей старый корабль, утопая в бушующем море холодной пены, молоденький гармонист невольно почувствовал в сердце леденящий страх. Впереди была еще добрая половина пути, как раз за поворотом дороги, - начиналось сельское кладбище. О нем - то и говорил дед!
Оглядевшись вокруг, Санька вздрогнул: совсем иными, неприветными, насупившимися казались ему сейчас поле, балки, далекая речушка. Вдруг, довершая неприветную картину, средь белой пелены показалась пара двигающихся точек, послышался протяжный волчий вой.
Не медля, Санька схватил сумку и, что есть духу, помчал по кратчайшей дороге к хутору. Дорога та шла через кладбище но, «мертвецы» уже не страшили гармониста, его волновало другое: минуя курган, по забеленному полю, наперерез спешат голодные волки. Еще минута, и они достигнут кладбищенских крестов первыми: тогда путь к хутору будет закрыт, спастись не удастся.
Ухватившись рукою за ржавую кладбищенскую калитку, Санька застыл от ужаса: напротив него, вытянув морду, стояла серая волчица, горящими глазами будто измеряла свою жертву. Волчица зарычала, готовясь к прыжку, присела на задние лапы, но тут за ее спиной появился уставший, изрядно запыхавшийся волк. Смотря в сторону кладбища, он натужно взвыл. Это заставило волчицу оглянуться, Санька, тем временем, что есть духу, рванул в глубь кладбища. Цепляясь за кресты, спотыкаясь о могильники, паренек пробежал добрую половину пути, но вдруг провалился в припорошенную снегом свежевырытую яму…
Над ямой светила луна, большая, красивая. Голое тело ее лишь немного, будто кружева, прикрывали пористые облака, но царица ночного неба, как влюбленная женщина, не могла, не желала, скрывать под грубой тканью своей удивительной, наглой красоты.
Санька лежал на спине с чуть приоткрытыми глазами, тяжело дышал. У ног его валялась сумка, подле сумки, развернув меха, дремала гармошка. Сильная головная боль мешала о чем – либо думать, что –то делать. Глядя на луну, на снег, таинственно, медленно падающий на лицо, Санька потерял сознание.
Он очнулся от протяжного воя и увидел над собою, на краю ямы, двух волков, глядящих голодными глазами.
Только сейчас парнишка пришел в себя, поднялся, сел, прижавшись спиной к холодной земляной стене, но встать в полный рост не решился: все казалось, что волки и отсюда могут схватить его зубами.
Просидев так около часа, парень почувствовал, что замерзает и, осмелев, стал кричать на волков, бросать в них снежками. Волки не спешили отступать, уворачивались от ударов, терпеливо ждали. Волчица села на земляной насыпи и положив на лапы морду, казалось, задремала, волк все еще нервно кружил вокруг, останавливался, глядел на луну, скулил. Минул час, вдруг волчица встрепенулась, будто испугалась кого – то, отпрянула в сторону. Волк, поджав хвост, поспешил за ней.
В голове парнишки путались мысли: «Что могло напугать волков, человек ли? Да разве человек может так испугались зверя!» К горю, Саньке вспомнился дедов рассказ о мертвеце, бродящем по кладбищу. Сердце застучало быстрей, парнишка схватил сумку и собрался уж бежать «куда глаза глядят», как вдруг отчетливо услыхал на дороге тяжелые, металлические шаги. Сердце забилось еще чаще, вместо того чтобы звать на помощь своего спасителя, Санька забрался в самый темный угол, прижался к земле спиной.
- Господи, господи.. – шептал паренек, все яснее припоминая страшные дедовы рассказы..
Шаги неумолимо приближались, вот уж над могилой показался старый сапог, да такого огромного размера, что оставалось лишь догадываться о росте его хозяина.
-Не отыскать мне! - грянул сверху страшный голос, и от его силы, земля задрожала, осыпалась на Саньку голову.
– Не найти!
Луна испуганно скрылась за тучами, снег перестал падать, - все погрузилось во тьму. Санька затаил дыхание, крестился, слушал. Сапог пропал из виду, говорящий пошел дальше... Преодолев свой страх, парень осторожно выглянул из края ямы и с ужасом увидал: над соседкой могилкой склонился огромный, более двух с половиной метров человечище, облаченный в одеяние, такое, какое парнишка видал лишь в книгах. Позабыв о своем страхе, чтоб лучше разглядеть незнакомца, Санька стал на носки, и, зацепив нечаянно ногою гармошку, заставил ее заплакать безысходно, протяжно.
Услышав этот звук, незнакомец в момент обернулся. То был человек одетый в вышитый кафтан, широкие штаны, с турецкою саблею на боку. На незнакомце высилась чудная шапка малинового цвету: большая, отороченная мехом, с массивной драгоценною брошкой под пером. Однако, что–то в человеке было пугающим, что –то заставляло сердце тоскливо сжиматься. И вдруг Санька в ужасе отпрянул: у великана не было головы, шапка одета на его шею!
-Мертвец!…- завопил парнишка и попытался выбраться из ямы, убежать, но, поскользнувшись, вновь в нее упал.
- Стой! - грозно промолвило существо, и, вытянув вперед левую руку, пошло, ощупывая воздух, к Саньке. Можно было успеть сбежать, но парнишку сковал страх: ноги не слушались, и, выбравшись из ямы, он, вздрагивая всем телом, покорно замер на краю, заворожено глядя на приближающегося.
-Помоги, отыщи! – будто из нутра, дыша могильной сыростью, молвил мертвец. Добравшись до паренька, он схватил его за плечи, поднял на метра два от земли, завертел, словно разглядывал.
-Господи… - выдавил Санька, и в ужасе зажмурил глаза.
- Найди мою могилу, мальчик ! Найди…- мертвец бросил Саньку на землю. -Идем…-грозно, но с мольбою, молвил он, протягивая парню костлявую руку.
Они медленно брели по кладбищу: от креста к кресту, Санька внимательно вглядывался в надписи. Ночь близилась к завершению, но найти могилу не удалось, читая очередную надпись, Санька заметил: его ужасный спутник приуныл.
Страх понемногу прошел, паренек стал внимательнее приглядываться к мертвецу, все: и одежда, и походка выказывало – он был при жизни известным человеком.
Вот и золоченая сабля, пистоли с каменьями – простой казак не носил за поясом.
Тем временем они дошли до конца кладбища, Санька прочел последнюю могильную надпись и вздрогнул от тоскливого вздоха, вырвавшегося из нутра своего спутника.
-Видно веками мне маяться…
На землю опустилась тьма, морозный ветер пробежал зыбью по снегу, сорвал его с крестов, закружил, бросил Саньке в лицо.
Вдруг парень вспомнил про камень на кургане в поле, прокричал:
-Есть еще один крест – на кургане…Мне дед говорил, что там кто – то схоронен.
-Веди! – молвил мертвец, и Санька повел его через кладбище назад.
Из – за туч, испуганно, осторожно выглядывала бледная, растерянная луна. Кресты причудливо торчали среди сугробов, казалось, что они слегка колыхались, будто казацкие чайки в тихую погоду.
Вот уж калитка кладбищенская. Санька открывает ее дрожащею, замершую рукою, но, увидев волчицу и волка позади, - пугливо отступает.
Только волки и не думают нападать, они жмутся к ногам мертвеца, машут хвостами.
-Веди! – молчит тот и Санька, ведет.
Курган еще более укутан снегом. Поднимаясь по нему, Санька оглядывается: дорогу до ближайшего села пуста! Сердце вновь тоскливо сжимается: никто не поможет, не спасет…
Словно зная его мысли, мертвец произносит:
- Не бойся! Читай!
Камень на кургане вновь запорошен снегом, Санька бережно его отряхивает, пытается прочитать: «Здесь покоится..» Имя дается ему нелегко: надпись затерта. Но он разбирает по буквам…На последней букве, сердце останавливается, все кружится, земля уходит из – под ног. Он будто взлетает: видит поле, балки, далекую речушку, хуторок, мать, сестер, встревожено глядящих в замороженные окна и – звезды, что весят над милой сердцу родиной. Слышит слова: «Эти звезды и я видал, а они - все те же.. и все же – другие!»
-Почему другие? – кричит Санька.
Но ответа нет, лишь слышен вой волков и, вплетаясь в него – звучат слова: - А шапку – то ты - забери…забери..
Санька лежал на спине с чуть приоткрытыми глазами, тяжело дышал. У ног его валялась сумка, подле сумки, развернув меха, дремала гармошка.. С неба глядела луна, огромная, нагая. Подле луны, улыбаясь во все розовое, пьяное лицо стоял дед Василий, - тот самый пьяный извозчик, которого не хотел ждать Санька.
-Где это я… - поднимаясь со спины, промолвил парнишка.
- Это хороший вопрос…- пьяное лицо Василия растянулось в улыбку.- а я все думаю « кто это там кричит..»
Санька поднял гармошку, отряхнул, положил в сумку. В сознании вертелось .. «сон…»
-Поправив на голове шапку, парень выбрался из ямы. С дедом Василием прошел метров сто до дороги, сел на пахучее сено саней, огляделся вокруг: кладбище как кладбище – ничего особого. «И прейдет же в голову...» - подумал.
-Чего один по полю бродишь! – бурчал дед, правя лошадьми. - Все я твоей матери расскажу. В стране – непорядок, много всяких бродит, еще обокрадут…
-Да что у меня красть – то.. - отмахнулся Санька..
-Да не скажи… - оглянулся на паренька хитровато дед. – Гляди, какая шапка у тебя дивная: и камень и мех. Откуда взял?- спросил дед.
Санька снял с головы шапку, оглядел и ахнул:
-Это же шапка…
- Твоя! – неожиданно молодо захохотал дед, повернул голову у пареньку.
Санька изумленно глядел: пред ним сидел молодой казак, зубоскалил. На боку у казака блестела сабля, у пояса искрились пистоли с каменьями, вот и кафтан – такой как у того мертвеца.
-Заработал ты, парень шапку – может еще кому и в ваши времена - она сгодится! - Молвил незнакомец, легонько тронув оробевшего Саньку за плече, погоняя лошадей, да так резво, что Санька вдруг не удержался выпал с саней.
Лошади неистово заржали, унося сани за поворот дороги, скрывая их странного возничего из виду – словно и не было его никогда.
Санька оглянулся: он лежал в сугробе как раз напротив своего дома. В руках – даренная мертвецом шапка, на плече - гармошка. И весло и тоскливо и отчего – то хочется плакать, за тем, чего уж никогда не вернуть.
А в небе светила луна, блистали звезды. И где –то на старом кургане, среди белого поля выли волки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=127184
рубрика: Проза, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 21.04.2009
Деревенька в снегах утонула,
Бродит тень по полям, по дворам,
Словно птица крылами взмахнула,
И осыпала перья на храм.
Храм природы и храм покаянья..
Мир ему и у печки покой…
Оттого ли от счастья и дури,
Воет пёс, тощий пёс, над рекой.
Только сколько в том вое печали,
Сколько силы и к жизни любви..
Если б пса вы того повстречали –
То забыть – никогда б не смогли.
У дороги: деревня, просторы,
И маячит над полем луна…
Не заходят в деревню ту воры,
Им деревня вовек не нужна.
У старушки, что здесь одиноко,
Доживает последний свой век,
Ничего не отнять, лишь дорогу…
Лишь то поле в окошке, да снег.
И, наверное, нет в том печали,
Что, отжив, в те снега всё уйдёт..
Что когда –то тот пёс одиноко ..
Средь метели навеки заснёт.
И луна, проплывая бездумно,
Безразлично осветит поля,
Где когда –то деревня дремала,
И ждала всё старушка меня.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=127183
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 21.04.2009
( Рассказ)
Мишка с Ванькой сегодня ночью решили пойти на рыбалку.
Ванька слышала от дяди Сани, что « неплохая рыбалочка бывает ночами» и оттого решил с другом своим Мишкой попробовать.
Они договорились встретиться возле старого дуба, что рос в конце села, в полночь.
Как назло, Ванькины родители долго не ложились спать, смотрели телевизор, а сына заставили зубрить проклятую алгебру.
Только около полуночи Ванька смог крадучись, спуститься в сарай за лодкой и снастями. А уж пока всё нашёл – время прошло немало.
Сельские собаки, как назло, помешали пройти Ваньке по главной улице: молодой кудлатый пёс, выпущенный на ночь с цепи своими добрыми хозяевами, гнался за Ванькой почти до самого конца села и отстал только тогда, когда мальчик угрожающе бросил ему под ноги палку.
Перепрыгнув через забор, что отделял край села от поля, Ванька быстро зашагал к одиноко стоящему дубу – месту их с Мишкой тайной встречи.
- Привет.. –крикнул запыхавшийся от быстрой ходьбы Ванька, когда наконец – то увидел под дубом худенький Мишкин силуэт.
- Привет … - ответил как – то хрипловато, из тени дуба, Мишка.
- Луны что – то нет… Плохо без неё! – Ванька подошёл ближе, остановился, поглядел на тёмно синее, грязноё небо. – Но ничего – я захватил с собой фонарик … и лодку у отца взял на прокат.. Пойдём что ли?
Мишка качнул головой, и пошёл, не оглядываясь, впереди.
Ванька, нагружённый сумкой с лодкой и снастями, медленно плёлся позади, бурчал неодобрительно « -Хоть бы помог!»
Шли они молча, уже стали приближаться к месту рыбалки, как вдруг Мишка отчего –то пошел в другую сторону.
- Эй! Держи правее!? На прежнее место, к старой мельнице!- крикнул идущему в неправильную сторону другу, Ванька, вытирая со лба пот.
Но Мишка нагло плёлся к болотистому, заросшему мхом пригорку у леса. Здесь была плохая рыбалка – Ванька это знал, да и друг его должен был знать, но отчего же его несла нечистая именно к этому месту?
Ванька приостановился, тяжело кашлянул, собрался с мыслями.
Он зло смотрел на удаляющуюся Мишкину спину и вдруг заметил, что Мишка совсем не хромает! А ведь ещё вчера он хромал вовсю: соседский мальчишка, давний Мишкин враг, бросил ему на ногу кусок кирпича.
И даже сегодня утром мама Мишкина говорила вечером Ванькиной маме, что плохо ходит её сын – нога болит!
Странно.. - Он ещё раз присмотрелся к силуэту шагающего впереди товарища – и вдруг с ужасом понял – « это не Мишка!»
Страх пронял Ваньку с ног до головы, и мальчик на мгновенье оцепенел, глядя на удаляющийся силуэт незнакомца.
Но вдруг незнакомец, как – будто что –то почувствовав, повернулся к Ваньке лицом. В этот момент из – за туч, появилась луна, она блекло осветила лицо незнакомца . «Да это же - пуголо!.» . Ванька , не помня себя, бросив на землю сумку с лодкой, понёсся что есть духу к родному селу.
Он добежал до старого дуба, и тут с силой ударился о кого –то, стоящего под деревом.
- Ай! Что б тебя! Ты что, не видишь, куда несешься? – Потирая ушибленное плечё, поднимаясь с земли, простонал Мишка.
- Ты? Ты ? Как я рад! – Ванька кинулся к «настоящему» Мишке и схватил его за руку.- Я так рад! Ты не можешь себе представить как я рад!
- Что это с тобой? – Мишка удивлённо оглядывал друга. – Я целый час здесь жду, а тебя – всё нет и нет, думал уже, что струсил ты!
- Тут такое было… – Ванька со страхом оглянулся назад., – я за каким – то чудовищем шел, думая, что это ты и вдруг, увидел –это оно… Луна вышла … и ..
- Да ладно!- Мишка захохотал.- Ты что, правда, струсил? Вот это да!
И выдумал же такое « чудовище» !
- Я не вру! Вот крест!- Ванька быстро перекрестился. – Пойдём отсюда скорее, а то вдруг Оно догонит!
- Ляпало! – Мишка плюнул и, похрамывая, поплёлся в сторону реки, таща за собою садок с удочками.
- Не ходи! – Ванька попытался остановить друга, но Мишка был настроен на рыбалку, и уже скрылся за поворотом.
- Вот дурень!- Ванька нерешительно помялся, он не знал, что же делать, идти за Мишкой или бежать домой.. Он уже решил догонять Мишку, но вдруг увидел как из – за поворота, размахивая руками и бормоча что –то непонятное, навстречу спешит Мишка.
Тяжело дыша, без снастей и сумок, насмерть перепуганный, с измазанным в грязи лицом, друг пробежал мимо Ваньки .
- Видел его? – понимающе спросил Ванька, догоняя Мишку и хватая его за рукав.
Мишка, только испуганно заморгал глазами, оттолкнул руку друга и побежал вперед.
- Да… – Ванька приостановился, поглядел в сторону реки: росшая на самом повороте дороги старая ива, угрожающе качалась, блеклая луна, запутавшись в волосах ивы, тускло освещала пыльную дорогу.
Ива стала качаться сильнее, Ванька как заворожённый, глядел на нёё и вдруг, услышав чьи –то неспешные шаги, а может и придумав их себе, как перепуганный воробей, что есть духа, понесся вслед за другом к селу.
На следующее утро отец Ванькин, не желая слушать объяснений сына, здорово отодрал его ремнём за то, что тот на рыбалке потерял лодку и удочки.
Досталось и Мишке – Мишкина мать, услыхав поздний приход сына, ещё ночью, отодрала его хорошенько мокрой тряпкой и посадила под домашний арест в погреб.
Обо всём произошедшем ночью Мишка с Ванькой поговорить смогли только в школе, на уроке литературы.
- Что, неужели это был Призрак? - сказал Мишка и добавил, - больше я, Вань, на ночную рыбалку не хожу!
- Страшно, да? – невесело улыбнулся Ванька.
-А тебе –нет? - сказал Мишка и надул губы.
Им и вправду было страшно.
В школе закончились уроки. Ванька с Мишкой, накинув добрый круг, дорогой, шедшей в обход реки, стиснув зубы, добежали домой.
Мишка изрядно хромал, его нога опухал от беготни, а щеки были пунцовыми.
От быстрого бега по лужам, новые штаны были все в пятнах.
Мишкина мать уже стояла возле забора. Она будто чувствовала, что сын вновь провиниться.
Близился вечер. Васька сел за алгебру, Мишка, отчистив щеткой штаны, стал коленками на горох и задумчиво глядел перед собой.
А село тем временем ложилось спать.
Окна его потускнели, как уголья затухающего костра. И чей – то пес, выбежав за ворота, стал за селом, под дубом и, то ли глядя на него, то ли на вышедшую из –за тучи луну, что есть духу по-волчьи завыл.
А тот, кто жил у старого болота этой ночью отправился на ночную рыбалку. Он хорошо знал, что ночная рыбалка – самая лучшая.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=127030
рубрика: Проза, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 20.04.2009
Стара баба один раз
В місто завітала.
Продавати кабанця
На базарі стала
Спокійненький кабанець,
Товстий і пикатий...
На базар ледь дотягла,
Та, бач, ніде стати!
Всюди люду !
Де його примостити ноги ?
Бачить: стоїть недалеко
«Мерс» серед дороги.
Біля нього - аніде ..
Продавців немає
- От і місце - кабанцю...
- Баба промовляє.
Назбиралося народу..
Торгівля триває
Аж до «Мерсу» двоє дужих
Хлопців підбігає
Один вдарив кабанця,
З усієї сили..
Другий бабі: -Як ти тут
Торгувати сміла!
Та так гарно це сказав
Що й не передати
Кабанець від переляку
Аж почав харчати
Підстрибнув, заверещав,
Кинувся під ноги
Один з хлопців захитався й
Впав серед дороги.
Другий - стриб на кабанця,
Щоб схопить за хвіст
Та не встиг упав в калюжу
Бо ловить –це хист!
Усі люди - хто куди,
Геть порозбігались
Баба -в лантух кабанця,
Та й в село - сховалась.
А новини того дня
так розповідали:
на базарі бач розбори
Групові буяли
Бились сильно, до крові,
Ще й товкли всім пики..
Залишилося в живих
Два – тай ті – каліки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=127022
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.04.2009
Не знала того Україна (Син)
Не знала того Україна,
Що сина воля повела
У поле, де одна – єдина
Дорога у світ великий йшла
Тоненька ниточка дорога..
А скільки всього там було
Жде мати, жде, не повернувся.
Зима дивилась на село
Усюди снігу! Завірюха.
Вже холод душу охопив.
-Якби вернуся, син, дитинка!
То він би серце відігрів.
Піде на край села, у поле,
І довго – довго там стоїть.
-Вернись, рідненький, - промовляє.
Скажений шлях мовчить, мовчить.
О доле, нащо так горює
Старенька мати на селі
Верни синочка! Чи почує,
Молитву Бог? Напевне, – ні!
Одна залишилася мати.
І вже не ходить за село,
Біліє степ, біліють хати,
І місяць дивиться в вікно.
Така пустеля, скорботно руки
Підносить мама до грудей.
Немає гірше від розлуки,
Що забирає у світ дітей!
2009 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=127011
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2009
Не плачь… не горюй,– не надо..
Слова, все одни слова…
Уже по утру листопадом
Покрылась моя голова.
То верно колдует леший,
А может бегут года?
Я – здешний, я странник здешний,
Да это ведь не беда.
Я города свет не приемлю..
Дышать мне здесь тяжело.
Мой мир тот, что будто грешник.
Уходит в туман за село.
Не смыть с души ему пятен,
И горести не стереть.
Кукушка? Мой вестник – дятел!
Иль бурый лесной медведь.
И коротки разговоры и
И знать – ничего не дано..
А годы – они так скоры,
Как старое веретено
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=126944
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 20.04.2009
Не слышно шуму.. Над долиной бредёт
Как всадник удалой… Луна
И у дороги длинной,
Приостановлен бойкий конь..
Привязан к иве, над водою,
Она качала головой,
И зачарована луною,
Дрожала зябкою душой..
-Остановись.. Побудь со мною..-
Просила Ива, но луна,
Дыша чудесной красотою,
Была уже рекой пьяна.
Раздевшись, окунулась в воды,
И речку серебром зажгла..
И как русалочка простая,
По той речушке поплыла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=125716
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.04.2009
Краща робота (Гумореска)
Сидить баба на базарі,
Баликом торгує,
Біля неї –пес кудлатий
Днює і ночує.
Пильно дивиться на всіх,
Очі – веселенькі.
Ні на кого не гарчить,
Тому і гладенький.
Хто не прийде купувати –
Всі його жаліють,
То хлібця, то баличка,
Кинуть – і радіють.
- От мені б отак, як він! –
Павло жінці каже у вухо
Тут працюєш, а оцей..
От йому –«везуха.»!
Тільки очі витріщай,
Тільки –ширше рота,
От мені б така припала
На житті робота!
- Не – хвилюйся, пощастить!
Жіночка сміється, -
-А я думаю усе,
Що тобі до серця?:
Витріщатись та сидіть,
Розтуливши рота…!
Іди, милий в депутати -
Там така робота.
2009р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=125711
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2009