| Сторінки (1/4): | « | 1 | » |
Ранок увірвався в місто теплою прохолодою. Земля війнула розкішним волоссям мавки і розкрила обійми назустріч новому дню. З-за обрію поспішно виринало палюче сонце, і під його гарячим промінням уквітчана земля дихала на повні груди туманом нічної роси. У свіжому блакитному небі гралися птахи, і лише поодинокі представники громадського транспорту порушували усю цю ідилію.
Вона сиділа на ліжку і допитливо розглядала візерунчастий абажур нічного світильника. Так минала вже 11 година. За цей час вона пильно роздивилася книжкову шафу, тумбу для одягу, робочий стіл та ліжко, тепер перейшла до більш дрібних деталей інтер’єру. Вона їх не просто розглядала, вона сканувала їх дюйм за дюймом, на декілька хвилин зупиняючись на кожному відрізку. Вона зовсім не помітила, що настав новий день; світло горіло в її кімнаті вже другу добу. Вона ще тиждень тому затягнула вікно щільними фіранками. П’ять днів вона провела у цілковитій темряві. Увесь той час вона звикалася з темрявою, слухала її, відчувала, дихала нею на повні груди й намагалася злитися з нею усім своїм єством. Коли ця мить порозуміння настала, вона могла без перешкод рухатися кімнатою, вибирати із сотні книжок саме ту, яку задумала, відшукати саме ту пару шкарпеток, яку їй заманулося одягнути. Їй було комфортно. Десь посеред доби вона ненароком зачепила сенсорний світильник. Раптовий спалах світла спочатку засліпив, а потім здивував розмаїттям побаченого. Він відкрив перед нею дивовижний світ барв, форм, відчуттів. Так, саме відчуттів. Це було те, про існування чого вона давно забула. Кожен побачений нею предмет, кожна дрібничка напували її мальовничими картинами: при вигляді м’якого зеленого кролика у свідомості зринали картини весняного поля, бачачи червоне простирадло, перехоплювало подих від жару вогнища, а блакитна піжама занурювала у вируючі морські хвилі. Кожен колір, кожне відчуття асоціювалися з природою. Вона неповторна і неперевершена. Вона була в ній з народження, з першого подиху, з першого зойку і першого дитячого плачу. Але зараз вона ще була не готова зустрітися з природою віч-на-віч. Вона ніби заново вчилася бачити.
Після душевного зламу вона вирішила стерти зі своєї свідомості усе, що було до цього, забути все і почати писати свою книгу життя з нової, титульної сторінки. Маючи вже досвід життя, якщо це можна так назвати, вона знала, як сильно помилялася і тепер хотіла жити так, як їй того хотілося, так як підказував внутрішній голос, як нашіптував сам Всесвіт. Байдуже на суспільні норми, устрої, безглузді упередження та стереотипне мислення. Тепер лише відчуття. Вони усе знають, вони підкажуть, як усе зробити правильно.
Зустрітися із цим жорстоким світом виявилося важко. Вона намагалася для початку освоїти простір, у якому проводить найбільше часу – сон, – власну кімнату. Вона обстежувала кожен матеріальний об’єкт у цьому просторі, щоб зрозуміти його призначення, як він тут з’явився і чи потрібен взагалі. Так минав тиждень, а роботи ще був непочатий край. Про те, щоб визирнути у вікно та побачити світ за межами цієї фортеці не було навіть мови. Можливо, колись, коли її душу та тіло наповнить нова енергія життя і вона відчує себе особистістю, тоді вона зможе все, тоді зовнішній світ буде не страшний. Зараз же, роздивляючись абажур нічного світильника, який був зроблений із тисненої тканини і оздоблений різнобарвними квітами за технікою де-купаж, вона таки пригадала про своє захоплення дизайном інтер’єру і, не довго подумавши, вирішила ці знання залишити у своїй пам’яті. У будь-якому разі, це приносило їй задоволення, це захоплення дозволяло проявити себе, тому, певно, варто його пам’ятати.
Взагалі, до цього її життя було не таким вже й поганим. Таким, мабуть, як у більшості людей – складене за програмою: школа – потрібно гарно вчитися, університет – потрібно здобути ступінь магістра, робота – треба заробити достойну пенсію… Усе тривіально. Усе навколо існувало за своєю подібною програмою і не залишалося нічого іншого як підкоритися системі. З часом настало спустошення. Навіть цікава робота та заняття улюбленими справами перестали давати результат. Чогось не вистачало. Тривалі пошуки власного «я», перечитування маси літератури на тему самопізнання та саморозвитку, вивчення загальноприйнятих релігій та маловідомих культів теж не допомогли. Все було марно. Однієї маленької детальки у цьому складному механізмі під назвою «людина мисляча і самодостатня» так і не вдавалося знайти. Прокинувшись одного разу, вона вирішила переписати свою книгу: якщо, попри усі намагання, щось не складається, значить збій стався набагато раніше і вплинути на ситуацію можна лише докорінно усе змінивши, усе – спосіб життя, манеру поведінки, стиль мислення. І працювати потрібно лише над собою, світ не змінити, можна лише навчитися жити у гармонії з ним, і в першу чергу із собою.
Зараз вона забула про існування світу. Вона була на одинці із собою. Вона вивчала власне тіло, власний розум, власні здібності. Вона знайомилася з тим, чим наділила її у цьому житті природа. Не так уже й погано. Тут її нічим не образили – тендітне тіло, стрункі ноги, пишне густе волосся, виразні риси обличчя. Кмітливістю та проникливістю свого розуму вона завжди вирізнялася з-поміж однолітків. Здібності. Тільки зараз вона усвідомила, що вони безмежні, якщо над собою працювати, а потенціал-таки є, потрібно лише… Ледь-чутний звук обірвав її думку. Через секунду він повторився. З тих пір як вона замкнула двері, зашторила усі вікна та вимкнула телефон, жодні звуки її не турбували. Склопакети теж вправно виконували свою ізолюючу місію. І знову цей звук. Через нього вона збилася з роздумів, тому довелося шукати його джерело. Приглушена мелодія долинала з-під купи речей на канапі у вітальні. Перевернувши усе догори дном, вона знайшла свою сумку. Джерелом відволікаючого шуму виявився мобільний. Він був увімкнений. Але це було не найстрашніше. Абонентом на іншому кінці дроту був… він. До цього вона була зовсім не готова. Впорядкована за останній тиждень пірамідка її думок та переконань з гуркотом посипалася додолу. Тільки не зараз. Спочатку потрібно розібратися у собі, знайти власне «я», своє покликання… «Привіт. Вибач, що так із самого ранку, просто…» «А вже ранок? Я не спала, давно…» «Послухай, я так більше не можу! Це все не правильно! Я все вирішив.» «Зараз не найкращий час…» «Дай мені завершити. Я не знаю, як усе має бути, як поступати правильно, і що взагалі таке «правильно»? Хто його визначає? Але я не про те. Я знаю лише одне: для мене ти – найдорожче, що є у моєму житті. Я знаю, що минуло багато часу, але я визнаю, що був неправий. Я сам не знав, чого хотів у своєму житті, але тепер… я знаю. Я знаю, що мені потрібна лише ти. Я хочу лежати з тобою під зірками і слухати, як б’ється твоє серце; я хочу, щоб ти засинала на моєму плечі і милуватися тим, як ти спиш. Я хочу бачити як ти морщиш свій носик, коли чимось незадоволена і як у твоїх очах спалахує вогник, коли ти досягаєш своєї мети. Я хочу бачити, як ти, з головою занурена у свою роботу граєшся волоссям, і чути, як ти наспівуєш улюблену пісеньку, приймаючи душ. Для мене ти найкрасивіша жінка без будь-якого макіяжу і я похизувався б цим перед усім світом. Ти єдина, про кого я із впевненістю сказав своїм друзям «Це Вона». Я такий щасливець, що зустрів тебе! Ти – сенс мого життя, і я зроблю все для того, щоб ти була щаслива.» Голос затих, проте на іншому кінці дроту чулося часте схвильоване дихання. Він не квапив. Він терпляче чекав хоча б на якусь реакцію з її боку. А що вона могла? В цей момент земля стрімко полетіла з-під її ніг, але якась невідома сила надала їй потужні крила. Її переповняли почуття. Здавалося, ще мить – і її розірве на шмаття від наростаючого почуття щастя. Їй захотілося закричати на повні груди, адже… Ось воно. Ось те, чого так не вистачало, та хитромудра деталька. Як же все, виявляється, просто! Ось те, що вона шукала в кожному закапелку своєї душі, і тепер, саме він, а не вона, його знайшов. Тепер все зрозуміло, тепер є сенс, є внутрішня сила. Тепер нічого не страшно. «Я хочу дізнатися про тебе більше. Я хочу знати про тебе все!» - почувся голос у телефоні, він досі був на зв’язку. «Я хочу знати, навіщо ти колекціонуєш усі чеки з кав’ярень і для чого збираєш квиточки з кінотеатру; чому ти любиш пити гарячий шоколад, коли йде дощ, і як ти виглядаєш, коли покачаєшся у пухнастих кульбабках; хочу знати, яка зараз твоя улюблена пісня і куди ти тікаєш, коли в тебе немає настрою. Я хочу спостерігати за тобою, коли ти оздоблюєш інтер’єр чи фотографуєш сюжет, який припав тобі для душі. Я хочу пізнати тебе і прокидатися щоранку поруч з тобою.»
Через 10 хвилин вона відчинила йому двері, все в тій же блакитній піжамі. Здавалося, увесь світ перевернувся і перший абзац нового життя був написаний. Ще дві доби вони розмовляли і пили ромашковий чай з тостами. Тепер вони разом творили свій маленький Всесвіт, де кожен слухався лише своїх почуттів. Вони були невимовно щасливі. Вони ризикнули бути разом і це був найвідважніший крок у їхньому житті. Години пролітали, мов секунди, а їм ще стільки потрібно було один про одного дізнатися та один одному розповісти! Фіранки ще досі залишалися заштореними…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=176064
рубрика: Проза,
дата поступления 07.03.2010
Любов моя незвідана й неждана:
Коли прийти й піти вирішує сама.
Щораз вона нова і незрівнянна,
Щораз здійма на крилах в небеса.
Вона дарує запашні зелені луки,
Квітчає шлях примарний з висоти.
Вона не думає про ті колючі муки,
Якими доведеться мені слідом йти.
Вона дощу радіє, мов мала дитина,
Танцює з вітром – муза чарівна,
Її душа – це літа теплого краплина,
Весела й безтурботна ця Любов моя.
Вона не думає, що день новий настане,
Й розвіється її рожевий сон.
І я, мов оповитая п’янким дурманом,
Без бою знов здаюся їй в полон.
В її обіймах я – лише маріонетка,
Вона керує балом вправно і сама:
Сьогодні безтурботна я кокетка,
А завтра – неприступна й крижана.
Її шляхи складні й безповоротні
Й немає вже ні крил, ні парашуту,
Вона мене підводить до безодні
І, падаючи вниз, спиваю всю отруту.
Тандем з Любов’ю – мов веселі гірки –
То вниз, то вверх – не встигнеш перевести дух.
Та все ж кохання має свої мірки,
Воно шепоче в серці – треба лише мати слух…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=176063
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.03.2010
Розбив ти серце, душу скраяв,
Ясну, мов небеса безкраї,
Мене залишив у пітьмі,
А я так вірила тобі!
Повірила у ясні зорі,
У мрії, мов хмарки прозорі,
Повірила в зірковий пил,
Який слізьми моїми змив…
І жаль, що б’ються ці дзеркала,
Твоєю мрією – не стала,
Але у скельцях того скла
Ще досі тінь стоїть твоя.
Вона мовчить і не говорить,
Вона не відає, що робить.
У ній – ні щастя, ні жалю,
Вона шукає тінь мою…
Тобі знайомі відчуття:
З-під ніг десь сунеться земля,
І мов якась нелюдська сила
Тобі жорстоко вириває крила…
Душа не плаче, не кричить,
Вона боїться і тремтить,
Вона не вірить в задзеркалля,
Де, певно, сховане твоє кохання…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=175997
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.03.2010
Минають дні, немов би відлітають птахи,
І час сплива в пісочному годиннику буття,
Прийшов цей час – рожеві мрії всі зазнали краху
Й відкрилася жорстока правда вся життя.
Немов би очі були заслані туманом,
Немов жила в уявному рожевім сні…
Та пелена спадає невблаганно
Й рожеві окуляри не пасують вже мені.
Немов хтось кинув у дитину камінь
І з рученят упало волохате ведмежа.
І крає душу гострий ніж обманів,
Бо вже не знаєш, де із правдою межа.
Немов би декорації зірвалися у прірву –
Всі посмішки, обійми, розуміння й співчуття.
Лишилась лиш самотність – завжди тобі вірна,
Та й та забилася в куточок, мов безпомічне дитя.
Немає більше вірних старих друзів –
Це була фальш, дешеві фанти в блискітках
Ну що ж – ти, певно, получила по заслузі –
Нема чого купати свої мрії у квітках.
Нехай і так, нехай навколо все є сірим,
Нехай лякається дитина темноти,
Та будеш жити у гармонії й з цим світом,
Потрібно лише фарби кольорові віднайти…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=175996
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.03.2010