| Сторінки (1/11): | « | 1 | » |
Вже зацвіли каштани
У моїм вікні
Та не лікують рани
Квітки їх запашні
Чомму мені не дзвониш
Невже ти все забув:
Як я тебе кохала,
І як без тебе я страждала?
Чому ти є такий?
Хіба таке можливо
Учора були разом ми
Сьогодні вороги?!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=176946
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.03.2010
Моє життя,як твір без теми
І він кохає,як Ромео
Вона кохати його буде
І щастя завжди з ними буде
Та в мить одну вони побачуть
Любов свою назавжди втрачуть
Та згодом вони все згадають
Про те,що кохали і завжди кохають
Кохання минуло та це не біда
вони пам"ятали, що правда жива!!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=176944
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.03.2010
Это был один из тех ранних летних вечеров, которые всем по душе. Когда огромный диск солнца, склоняясь к горизонту, но, еще не собираясь коснуться его, заливает город ярким, теплым и слегка красноватым светом. Возможно, только из-за них, иногда, люди не просто терпят пыльный и обычно не слишком приветливый город. Такими вечерами все просто без памяти от него. И неважно кто ты и сколько тебе лет, неважно какое у тебя настроение и как ты себя чувствуешь. Выгляни в окно своей маленькой или большой квартирки, посмотри на колышущиеся при каждом дуновении ветра в мягком свете ярко зеленые листы. Вслушайся в беззаботный детский смех на улице и вспомни, когда ты в последний раз просто гулял, наслаждаясь возможностью вдыхать такой безумно вкусный воздух, испытывая неземное удовольствие оттого, что живешь и оттого, что ты идешь. Идешь без цели, а может быть просто для того, чтобы продлить это мгновение длинною в вечность…
И если мы посмотрим на одну из улиц города этим вечером, то встретим там молодого человека лет двадцати восьми. Он идет вперед, не замечая никого, идет легко и уверенно. Его взгляд направлен куда-то вверх, а его лицо временами принимает мечтательное выражение, иногда его губ касается легкая улыбка. Тем временем вокруг него еще кипит жизнь, понемногу стихая, словно чувствуя приближения ночи. Все эти люди куда-то бегут, иногда даже не отрывая взгляда от тротуара, не замечая никого вокруг. Они очень боятся опоздать, не сделать что-то очень важное, но все равно опаздывают. Иногда даже опаздывают жить, как это ни печально…
Ведь они ищут свое счастье там, где его нет, создают себе кумиров и разочаровываются в них, достигают всего, чего хотят, а потом выбрасывают, потому что им кажется, что это не то, они не умеют ценить счастье, не умеют ценить настоящее, потому что настоящее – это и есть счастье. Каждый момент, который заставляет наши сердца биться чуть быстрее или замирать, когда нам хочется петь или просто улыбнуться, и если слезы стоят в глазах от прилива бесконечной нежности к любимому существу, когда так сильно хочется обнять, и чтобы время остановилось. Когда губы сливаются в поцелуе, и ты уже не можешь думать ни о чем, и вас наполняет чувство благодарности за то, что вы вместе, за то, что вы близки, как никогда.
Это все настоящее. Это есть, и никогда не повторится, но люди не ценят это, они ищут что-то другое, не понимая, что будущее обманчиво, что оно никогда не наступит, что есть только настоящее, и потом можно будет опять найти тысячи причин, и так бездарно все сломать. Люди так торопятся жить, и так много думают о будущем, что забывают про настоящее, как будто они никогда не умрут. Тем не менее, умирают они так, как будто никогда и не жили.
Он просто шел, не замечая никого вокруг, не замечая, как случайные прохожие порой оглядывались и провожали его долгим взглядом, может быть, думая о чем-то своем, может быть, завидуя или восхищаясь непонятной силой. Он был счастлив и дышал этим счастьем. Если бы от счастья люди излучали свет, то вокруг него был бы яркий и теплый ореол. Сейчас он бы мог согреть любого, мог все простить и все забыть, мог поверить кому угодно и во что угодно. Но он просто смотрел на облака, и его воображение услужливо складывало их в разные картинки, он ощущал теплое дуновение ветра, растрепавшего его волосы, и слышал только пение птиц, не замечая городского шума.
Он шел и размышлял о причинах своего счастья. Разумеется, этот человек любил ту единственную и неповторимую. Он вспоминал и перебирал в памяти все, что сохранилось в его сердце. Случайное знакомство, первая встреча. Он вспоминал все, что было сказано тогда. Симпатия, вспыхнувшая, как сухой костер в летнюю ночь. Долгие беседы ни о чем, первое прикосновение…
Прогулки по осеннему парку и тот незабываемый, казалось бесконечный листопад. Он помнил, как убирал случайно упавший листик из ее волос, помнил тот аромат, который не возможно ни с чем сравнить, помнил, как замирало сердце. Помнил, как у нее замерзли руки, а он согревал их своим дыханием. Помнил тот первый поцелуй на лавочке у клумбы желтых цветов с непонятным названием, она еще так искренне удивилась, что можно этого не знать. Она рассмеялась тогда, а он поцеловал ее в носик.
- Мы будем вместе?
- Да, ведь я тебя люблю…
С тех пор прошло много времени, и они были вместе. Влюбленность прошла, но нежность и любовь остались. Сердце уже не замирало от звуков ее голоса, оно просто любило, и если ее не было рядом, то ему очень-очень сильно не хватало тепла нежных рук. Ее не было с ним уже некоторое время, и тень, временами набегавшая на его лицо, выдавала волнение, но она так же быстро уходила, и он улыбался вновь, он был счастлив, потому что сейчас любимая была там, где должна была родить ему сына. Его сына. Их единственного и неповторимого малыша.
Они давно мечтали о нем, много беседовали об этом, гуляя по парку или просто за ужином. Представляли, как он впервые заплачет, как впервые засмеется, как впервые скажет то единственно верное слово «Мама». Разбудит их темной ночью, просто потому, что ему захочется почувствовать, что он не один и что его любят, а может и не только по этой причине. Сделает свой первый шаг, такой маленький шаг для всего человечества и такой большой для него…
Наконец он подошел к своему дому, прошел мимо вечно болтающих бабушек у подъезда, даже не заметив их. Поднялся в лифте на нужный этаж, зашел в квартиру, в очередной раз подумал, о том, как тут пусто без нее. Поужинал. Разделся. Лег спать. Вдруг его взгляд упал на фотографию любимой. Губы расплылись в мягкой улыбке, и глаза прикрылись. Он был счастлив. Поэтому его не смутил тот факт, что ее фотография была в черной рамке. Не смутило и то, что ее уже год не было с ним. Ошибка врача при родах, и не стало ни ее… ни их ребенка… но он ждал, и будет ждать… человек, обреченный на вечное счастье…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=176877
рубрика: Проза, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 12.03.2010
Не зачем ошибки считать,
Нечего друг другу прощать!
Только очень трудно понять
И всё поменять...
Но если б хоть измена, скандал,
Сора, чтоб наповал,
Но так больнее...
Винить кого же нам?
Что за напасть?
Пусто в глазах...
Но сказку так не просто забыть...
Я знаю, что поздно...
Всё, что было волшебством
Раскололось как стекло...
Зачем???
И всё таки больно...
Больно просто молчать...
Больно правду сказать...
Зачем???
И всё таки больно...
Больно... Больно...
Поздно нам о прошлом жалеть,
Если нету больше огня...
Только не забыть о тебе
Никак нельзя!
Я знаю, что найду свой ответ,
Но нам пути вместе нет!
Были мы так близки.
Куда теперь идти?
Кончилась роль...
Так долго играл...
Больше ни к чему, я устал...
Я знаю, что поздно...
Всё, что было волшебством
Раскололось как стекло...
Зачем???
И всё таки больно...
Больно просто молчать...
Больно правду сказать...
Зачем???
И всё таки больно...
Больно... Больно...
Ищу тебя, ну где след?
Зову тебя, но звука нет...
Менять всё слишком поздно...
Но плачешь и мне больно...
Ах если б это был сон...
Но знаем время перемен
Пришло и поздно всё...
Больно... Больно... Больно...
Я знаю, что поздно...
Всё, что было волшебством
Раскололось как стекло...
Зачем???
И всё таки больно...
Больно просто молчать...
Больно правду сказать...
Зачем???
И всё таки больно...
Больно... Больно...
P.S.ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ РОМАНУ В.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=176876
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 11.03.2010
Чому так боляче? Навіщо? Поясни?
Навіщо знову ти шматуєш моє серце?
Ти знаєш - боляче. Так зупинися. Припини.
Воно вже й так поранене зі стоном б’ється.
Мені так боляче. Душа моя кричить,
Але в стражданні знову замовкає.
Я помираю, бо любов моя мовчить.
Тебе нема і вже її немає.
Ночами плачу. Сльози мов сухі.
Нема нічого, я без тебе в’яну.
І весь свій світ я віддаю тобі,
Весь всесвіт і ту зірочку яскраву.
Мені так боляче. Навіщо? Поясни?
Навіщо знову ти даєш надію?
Ти все одно підеш. Ти вже пішов. Іди.
Ти все забрав: забрав мене і мою віру.
Мені так важко. Серце стогне і болить.
Воно болить та все одно кохає.
Ти вже пішов. Воно ж останніх сил кричить
Крізь сльози: «Повернися! Я чекаю…»
Чому так боляче? Навіщо? Поясни?
Навіщо знову ти шматуєш моє серце?
Ти знаєш - боляче. Так зупинися. Припини.
Воно вже й так поранене зі стоном б’ється
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=176684
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.03.2010
Она это та, кого видишь ночами,
Её полумрак освещает свечами,
Звезды и солнце сама обретет,
И без истерик с улыбкой уйдет.
С пушистых ресниц не уронит слезу,
Не убежит предвидев грозу.
Смело и плавно по жизни плывет,
Такой помешаешь - морально убьёт.
Успех её кредо, а женственность - право,
Сильны и до боли сильны её нравы.
Мечта для мужчин и идол для женщин,
Красива, умна, её вкус безупречен.
Минус и плюс гармонично совпались,
Она - это страсть, печаль её - зависть.
Она искушает, как яблоня Еву,
Играя в тигрицу иль в милую деву.
А как она любит! Как обожает!
Тот, кто хоть раз это чувствовал, знает.
Любовь её ярка, полна и честна,
Райский напиток в бокале без дна.
Она не доверится душу излить,
Зачем ей чужие ошибки вторить?
Она всё забудет, но не простит,
О, если б вы знали, как она мстит!
Врагов она помнит, друзей бережет,
Дайте дорогу, Стерва идет!!!
Она сочиняет законы и страсти,
Она Всё решает, а «Всё» в её власти!
И тогда я решила - я буду куклой,
Немного застенчивой, чуточку глупой -
Пластмассой холодной, не чувствовать боли,
И быть безразличной ко всем, словно море.
Забыть, что такое любовь и разлука,
Так буду я Барби - и стерва, и сука!
Живет в ней сразу все, в одной...
И стерва с ангельской душой...
И неприступность в море страсти...
И тонкий ум с нежаждой власти...
И вредность в ней, как неизбежность...
Она - безудержная нежность...
Теперь понятно мне и вам...
Она не всяким по зубам...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=176683
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 11.03.2010
Ты забудешь его… Точно. Однажды это случится с тобой, ты может даже будешь не готова… Но когда-нибудь это произойдет…
Ты забудешь его, когда тебе будет уже все равно, где он и с кем, тебе будет просто не интересно.
Ты забудешь его, когда только лишь при упоминании его имени у тебя не будет сжиматься сердце…
Ты забудешь его, когда вспомнишь прошлое с улыбкой, уже без грусти.Только лишь потому, что будешь благодарна ему за то, что это было с вами.
Ты забудешь его тогда, когда будет играть ТА САМАЯ песня, а у тебя уже не будет на глазах слез… Просто красивая песня.
Ты забудешь его тогда, когда перебирая фотографии ты случайно наткнешься на ВАШЕ совместное фото… И улыбнешься… И пожелаешь ему только всего хорошего…
Ты забудешь его, когда встретив на улице такую же машину, ты не будешь больше злиться… Ты просто ее не заметишь.
Ты забудешь его, когда перестанешь задавать вопросы: «Почему? Кто виноват? Почему так получилось?» У тебя на все будет готов один ответ: «Значит, так надо было. Спасибо, что это было с нами…»
Ты забудешь его, когда перестанешь искать в толпе знакомую футболку, когда проходя мимо Его дома, ты спросишь у меня: «В этом доме он, кажется, раньше жил?»
Ты забудешь его, когда он поздравит тебя на День Рождения, а ты ответишь: «Спасибо», без каких-либо лишних слов…
Ты забудешь его, когда тебе не будет мучительно больно и обидно, когда ты простишь его по-настоящему… Забудешь, когда побежишь на свидание, но не к нему, а когда он позвонит тебе, ты спросишь, как у НЕЕ дела…
Ты забудешь его. Многие через это проходят. Пройдешь и ты. Верь в себя. Верь себе. Все наладится. И ВОЗДУХА станет больше, чтобы наконец-то жить и любить дальше...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=176611
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 10.03.2010
- Привіт. Я тебе кохаю.
- Привіт (посміхається).
- Як ти там без мене? Вибач, що так пізно ...
- Та, нічого. Лешка, я так соскучилась, коли ти вже приїдеш?
- Сонце, залишилося зовсім трохи, якихось пару годин і я вдома. Давай поговоримо, а то я за кермом вже 10 годин, втомився, сил нету, а так твій голос мене бадьорить і додає сил.
- Звичайно, давай поговоримо. Давай розкажи мені, чим закінчилася твоя відрядження? Зраджував мені, можливо (посміхається)?
- Любаня, як ти можеш так жартувати, я так люблю тебе, що навіть не дивлюся ні на кого. А по роботі встиг зробити дуже-дуже багато. Упевнений, що після всього цього мені, як мінімум, піднімуть зарплату. Ось. А як ти себе почуваєш? Наш малюк штовхається?
- Пхаються ... це мало сказано, не розумію, що я зробила йому. І, знаєш, звичайно, коли чую твій голос він - саме спокій, а зараз щось навпаки розійшовся. А чому ти вирішив їхати в ніч? Відпочив б, та їхав, а то ... Ось як ти поїхав, розповідай.
- Ну, як, як: Після останніх переговорів сів у машину, заїхав в готель за речами і рушив у бік будинку. Десь у другій половині шляху, півтора години назад, ти тільки не хвилюйся, я відключився, але буквально на пару секунд. Все нормально, слава Богу, але знову відчувши втому, вирішив тобі подзвонити, щоб більше не засипати.
- І ось як я можу не хвилюватися? Почекай секунду, міський дзвонить. У такий час, хто б це міг бути? Почекай секунду.
- Сотникова Любов?
- Так. Хто це?
- Старший сержант Клімов. Вибачте, що так пізно, нами виявлена машина, що потрапила в аварію. За документами, чоловік, що знаходиться всередині, Сотников Олексій Валерійович. Це ваш чоловік?
- Так. Але цього не може бути, я як раз зараз розмовляю з ним по стільниковому.
- Але, Льоша. Льоша, відповіси! Мені тут кажуть, що ти розбився. Але!
У відповідь тільки ледь чутне шипіння динаміка.
- Але. Вибачте, але я справді тільки що розмовляла з ним.
- Вибачте, але це неможливо. Мед експерт констатував, що смерть наступила близько півтори години тому. Мені дуже шкода. Вибачте, нам потрібно, щоб ви приїхали на впізнання.
Як же сильно треба любити і хотіти повернутися додому, щоб не помітити смерть ...
Кожне 15 квітня вона з сином приходить до нього на цвинтар. Альошка - точна копія свого батька. І часто говорить: «Привіт, я тебе люблю» - це було улюблений вираз його тата. Він знає, що його батьки дуже любили один одного, він знає, що його батьки дуже чекали його появи, він дуже сильно їх любить. А ще, кожен раз приходячи з мамою на кладовищі, він підходить до плити, обіймає її наскільки може і говорить: «Привіт, тато» і починає розповідати як у нього справи, як він збудував із кубиків будиночок, як намалював кішку, як забив свій перший гол, як він любить і допомагає мамі. Люба постійно, дивлячись на сина, посміхається і сльози біжать щоці ... З сіркою могильної плити посміхається молодий гарний хлопець, як раніше. Йому завжди буде 23 года. Спасибо майстру, який навіть передав вираз улюблених очей. Знизу вона попросила зробити напис: «Ти пішов назавжди, але не з мого серця ...» Його мобільний так і не був знайдений на місці аварії і вона чекає, що коли-небудь він обов'язково подзвонить їй ще раз
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=176610
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.03.2010
Любов - це музика. Вона переповнює серця і вихлюпується в простір, розтікаючись і заповнюючи собою все навколо. Вона просочується серед людей і передається від одного до іншого, поєднуючи їх в одне ціле.
Любов це жар сердець, обігріває та ллється на всіх і навколо, захоплюючи навіть тих, кому холодно і самотньо. Любов це те, що творить і народжує.
Вона величезна .... Але вона крихка і беззахисна, тому що позбавлена злості, помсти, підлості, віроломства і підступності.
Вона, як кришталевий Палац, куди треба входити, попередньо очистившись, щоб відповідати.
Щедрість, доброта, чистота і співчуття, готовність до допомоги і захисту - ось складові Любові.
Вона має свої хвилі і частоти, на які мимоволі настроюються всі ті, хто любить або прагне Любові.
Коли ми любимо хоча б когось одного, ми готові дарувати свою любов всім іншим!
Чим більше ми віддаємо, тим більше ми отримуємо і здатні знову віддавати, тому, що Любов невичерпні.
її можна порівняти з Сонцем, які висвітлюють всі навколо.
Вона Світло, що перетворює саму чорну ніч нашого життя, в самий яскравий та блискучий день!
Чому ж ми так рідко спрямовується назустріч Свят Любові, вважаючи за краще сірі будні буденності.
Який страх утримує нас від бажання знов і знов віддаватися Любові?
Чому так багато мріють про любов і так мало тих, хто вміє любити?
Чому так важко налаштуватися на ту хвилю, коли биття сердець починає звучати в УНИСОН! Ми навіть себе не вміємо по-справжньому любити так, Щоб бути щасливими?
Хто може дати відповіді на всі ці питання?
Тільки той, хто любив чи любить.
Хто б ти не був і де б ти не був, полюбив, ти знаходиш Щастя і Надію.
Так будьте благословенні всі ВИ, дарують Любов!
Ви багатшим багатих і Прекрасні прекрасних.
Ви сіль землі і осяяння людства.
І якщо сьогодні ніхто ще не налаштувався на Вашу хвилю, продовжуйте любити й випромінювати!!!!
До Вас прийде Ваша нагорода у вигляді відповідної Любові. Чекайте і не втрачайте надії!
Любов витає в повітрі.
Вона всередині нас, вона навколо нас, нею насичене наше життя і весь світ.
Головне її побачити і відчути, випробувати, насолодитися і пізнати.
До будь-якої мети можна прийти дорогами Любові.
Будь-яких висот можна досягти на крилах Любові.
Так чого ж ми чекаємо?
В дорогу!
Пора!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=176405
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.03.2010
Ніч ... Вона сидить і дивиться у вікно. ... Милується зірками. В її очах блищать сльози. І раптом вона помічає, що одна з зірок падає. Вона не вірить в чудеса, але, піддавшись тиші, загадує бажання. Вона хоче побачити ангела.
Зірка впала ... Минуло 5, 10 хвилин. Все як і раніше. Ні, вона не розчарована, вона лише ще раз переконалася, що чудес не буває. Вона закриває вікно, повертається і ... втрачає свідомість. Коли вона приходить до тями, то бачить надзвичайно вродливого юнака, який чомусь весь у білому.
- Ти хто? - Схвильовано запитує вона.
- Той, кого ти хотіла бачити.
- Пробач, але я тебе не знаю. Як ти сюди потрапив?
- Для мене не існує перешкод. Я можу проходити крізь час і простір. Ти до цих пір не впізнаєш мене?
- Ні.
Юнак, весь цей час сидів на ліжку, раптом повернувся. Вона скрикнула і знову впала на підлогу ... Прокинулась вона вже лежачи на ліжку. «Значить, це був сон», - подумала вона.
- Ти помиляєшся. Все було на Яву. Тільки, будь ласка, більше не падай. - Пролунав голос з темряви.
У відповідь лише тиша.
- Ти Ангел?! - Нарешті запитала вона.
- Так, але чому ти дивуєшся? Я ж тут через тебе.
- Я ... Я просто не думала, що це можливо. А в тебе справжні крила? І де ти? Я тебе не бачу.
- Я з'явлюся, тільки якщо ти пообіцяєш більше не лякатися. А крила у мене справжні.
- Обіцяю, - тихо промовила вона.
Раптом посеред кімнати спалахнув яскравий світ, який поступово почав перетворюватися на того самого юнака.
- А чому ти не віриш у дива? - Спитав він.
- Не вірила, - поправила вона його - А як тебе звати?
- Ніяк ... У ангелів немає імен ...
- Ну, тоді можна я буду кликати тебе Олександром?
- Так.
- А я Альбіна.
- Значить біла?
- Ти про що?
- Твоє ім'я чисте і біле, прямо як сніг.
- А я і не знала, - чесно зізналася вона.
- Альбіна, а що таке Любов?
- А ти не знаєш? - Щиро здивувалася вона.
- Ні ... Ми, ангели, не вміємо любити, не вміємо страждати, плакати чи радіти. Ми навіть нічого не відчуваємо, не відчуваємо трави та сонячного світла. Ми просто існуємо. Ми вміємо тільки полегшувати страждання. Ти хочеш цього? - Спитав він.
Від раптовості питання Альбіна охолола, вона нікому не говорила, що сьогодні помер Артем. Вона намагалася бути сильною.
- Не дивуйся, я ж ангел, і ти кликала мене за цим, - відповів він на ще не задане запитання.
- Не хочу ... Вже не хочу .... А як він? - Тихо спитала Альбіна.
- Тепер він один з нас.
- Значить моє ім'я «Біла». А я схожа на ангела?
- Так, дуже.
Мовчання тривало не довго, але здавалося, що цілу вічність.
- Ти хочеш стати людиною? - Несподівано запитала вона.
- Чесно, кажучи, я б за це віддав.
- Правда, що можна помінятися місцями з ангелом?
- Так, лише за обопільної згоди. Але Ти навіть не думай про це!
Але було пізно. Альбіна вже підбігла до вікна.
- Чому? - Тільки це зміг запитати Ангел.
- Я люблю його, - сказала Альбіна.
- Але ж став ангелом, ти забудеш, що це таке!
- Мені вистачить і того, що я буду його бачити. Проща-а-а-а-й ...
Олександр навіть не помітив, як вона відкрила вікно і стрибнула. Він довго дивився вниз, а потім відчув, що вітер дме йому в обличчя, почув, як б'ється серце, і заплакав ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=176400
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.03.2010
Снежинки тают на ее ресницах,
А на лице - улыбка излучает свет
Открыта книга, на ее страницах
Смываются печали строки - боли нет.
Ей все равно, что будет завтра.
Есть этот миг...ведь он не сон.
Пусть и не вечен он - гредет утрата
Всей этой радости... но это все потом.
Она словит каждую секунду
И не отпустить никогда.
Зима сменила ей подругу,
Но это ведь не навсегда...
Свободна, вольна словно птица...
Кружится в снежном танце вновь.
Так хочется не возвратится
В тот мир, где так печальна ее роль.
Хотелось, чтоб это длилось вечность,
Но все пройдет, оставив теплый след
Растаявшего снега и снежинок нежность
И не забыть ей это все вовек...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=176345
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 09.03.2010