Ранок прийшов без поспіху. Місто дихало повільно, наче давало дозвіл не поспішати. Він прокинувся пізніше, ніж зазвичай, і вперше за довгий час не відчував тиску справ чи зустрічей. Було тихо — по-особливому святково. Хоча він і не святкував Великдень, але в повітрі щось вібрувало: у кожній сторіз — паски, ковбаска, фарбовані яйця.
Ніби хтось випадково натиснув «відтворити» на касеті спогадів.
Мама метушиться на кухні, пахне здобою. Вечір перед Великоднем — світло не вимикають на ніч, бо "так треба". Чому? Він уже не пам’ятав. Але світло справді горіло всю ніч.
Він сидить біля телевізора, на екрані матч: «Волинь (Луцьк) — Фенікс-Іллічівець (Калініно)». Волиняни перемагають 4:0. Бабуся вдосвіта бере кошик і йде святити паску, а на ранок — катування. Треба їсти варене яйце. Його особистий великодній жах.
Тоді він не розумів, навіщо це все. І зараз теж не дуже розуміє. Але в тих деталях — щось живе.
У реальності все було простіше: Сільпо, паска, чай з лимоном. Потім тиша, книжка, трохи сну. А ввечері — Поділ. Тепле місто, ще не повністю прокинуте після свят, як після довгого сну. Каміння мосту під ногами і нічна прохолода.
Він йшов і думав:
Можливо, святкувати — це просто пам’ятати.
