Помирав дід старий в самоті
В сірих стінах своєї хатини...
Наближались останні хвилини
І почулись слова в темноті:
“Я дружину всім серцем кохав,
А та стерво мене залишила,
Вона й зараз мене би пришила,
Хоч і так майже дуба вже дав.
Визнаю, що я зраджував їй,
Я любив всяку кралю гарненьку,
Але й те було так... помаленьку..
Що ж! Характер такий уже мій.
За здоров’я дружини й дітей
Випивав я на благо не раз...
Ну було!.. П’яним бив трохи вас.
Зате виховав в дітях людей!
Ох, людей! Мої три соколИ.
Та ви просто змії тої діти.
Не прийшли ви мене пожаліти –
Вам, людЯм, бач не було коли.
Тай не треба мені усіх вас!..
Здохну й так... і ніхто не згадає...
І ніхто хай мене не ховає...
Тай не треба мені усіх вас.
Місяць зблід і загасли зірки,
Промінь світла обпік стару душу.
“Я побачити хочу їх... мушу.
Я не бачив їх майже віки.
Боже, що мені зараз робити?!
А чи варто мені було жити?...”
2004 р.
Оценка поэта: 5 Дуже життєвий вірш. Читала декілька раз і кожного разу комок здавлював горло.Питання "Хто правий"-відповіді не має. Мені подобаються такі вірші-прочитаєш, як виставу подивишся.
Мирослав Хорват відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
