Я наснюся тобі по обіді в ажурній альтанці.
Я намріюсь тобі у казковім півмаренні-сні.
Вітер змін нас нестиме, кружлятиме вихором в танці,
І губитиме осінь падолистом жовті пісні.
Ти прокинешся. Будеш тривожно-спокійним.
Моє дивне ім'я прочитаєш по зорях нічних.
І стежками кохання крізь темінь завійну,
По слідах моїх пройдеш… і прийдеш…
А раптом ні?
Забарився. Вже й кров перестигла у жилах.
Смолоскипи дотліли. І гноми натомлені сплять.
Може, я не тебе на Свят-вечір той наворожила?
Може, чари збрехали й даремно на диво чекать?
Ні! Не здамся! Хай мчать збайдужілі століття,
Я затримаю дихання, стишу тремтіння вій!
Може, й золото кіс стане сріблом від лихоліття,
Але ти таки будеш, єдиний, у долі моїй!
Я вестиму тебе то хмаринкою, то зорепадом,
Я гукатиму птахом, живитиму сили дощем.
Я чекатиму, вічність долаючи радо,
На цілунок твій теплий..
Та де ти?
Осінь. Хлюпає щем…
щем-цікаве слово. Гар-р-рний вір-р-рш.
