Уроборос їсть себе, отже він не голодний,
А що трохи жований, так він вже звик.
Мох пожовклий, а дощ дуже холодний,
В лісі чутно тільки воронячий крик...
Уроборос плаче, йому себе жаль,
Йому б зупинитись і вилитись в світ,
Тільки шкіра - кора, тільки зуби - сталь,
Тільки час - глибина забутих боліт...
Уроборос виживе навіть в війні,
Серед ядерних вибухів і пожеж,
Серед тріщин на білій розбитій стіні,
Серед грубих, розкреслених поспіхом меж
Між частинами суші, такої ж, однаково мертвої,
На якій вже давно не росте і грибів,
Суші, поділеної, спаплюженої і роздертої
Володільцями золота, власниками рабів,
Що б'ються лобами в незримі кордони,
Які пролягли через пустоту голів,
Б'ються об умовності і заборони,
Об пунктири вигаданих для них світів...
Уроборос їсть себе, ковтає все далі,
Дістає вже майже своєї потилиці,
Бачить і Ісуса, і Дракулу, і Калі,
Їсть себе, хрустять напружені вилиці...
