Ми так поспішаємо жити,
І вкотре вже нам недостатньо доби,
Щоб день повноцінно прожити, –
Проходить все мимо нас, що не роби.
Не можемо встигнуть відчути
Ні настрою літніх рясненьких дощів,
Ні пахощів квітів на клумбах,
Ні посмішок, котрі б торкались душі.
Торкнутися ми не встигаєм
Своєю душею до світла й добра,
В турботах знак Божий минаєм,
Який, може, хоче до нас щось сказать.
Свій внутрішній голос не чуєм
І ні шумовиння думок, ні себе…
Порою бажання тамуєм
Побачить годину, що мимо пливе.
Чомусь за́вжди треба спішити,
Але кожен з нас зупинитись би зміг,
Збагнути любові величність,
Присутність Господню побачити скрізь.
13.07.2016
