Двадцять перше квітня. Весна буяє солодко.
Набубнявіла брунька. Зеленіє скуйовджений лист.
У тюльпанів голандських червоніють розхристані голови.
Я теж втрачаю голову. Піднімається тиск.
Щойно світ розвидняється, прокидаються мешканці.
Звідусіль чуть цвірінькання, муркотіння і писк.
І у мене удосвіта все зазвичай прокидається,
І стирчить, і турбує, і кличе кудись. Піднімається тиск.
Осмотичний шал клітин оживаючих
Виганяє соки землі аж у крони осик.
І мої артерії зранку теж напинаються:
Шелестить кров у скронях. Піднімається тиск …
Скільки ніжності у повільному порусі зелені,
Скільки радості у пелюстках яблуневих суцвіть.
Скільки щастя весною душі моїй Богом велено
Серед плину соків кохання, повітря, води століть…
Я живу то насупивши брови, то гучно гігікаючи,
Видивляюсь з-за обрію хмар світло любих очей.
Ця весна, це тепло після лютого холоду зимного –
Як надія на щось у майбутньому… серед людей…
Що готує мені Вседержитель весною цнотливою,
Чим утішить й порадує нині моє посивіле чоло…
Хто мені посміхнеться… Торкнеться рукою звабливою…
Хтось – чи, може, ніхто… Чи мені все одно?..
