Природи воля і природи круговерть
Повторень ночі не замінить, бо не в силі.
Про день нагадує лиш скелі тепла твердь.
Там збоку виступ,ручаї,стрімкий обрив,
Внизу незаймані піняться білі хвилі,
І берег мідний торс у хвилях тих обмив.
Ген там далеко було видно темінь чорних гір,
Немов воронячі пір'їни чорносмолі.
Вдивлявся місяць в них,напружуючи зір.
Лежать ці пагорби і плато сотні літ.
На них пасуться табуни гривастих коней.
Вогненні стріли здійснюють на доли свій політ.
Лощились крупи під промінням незимним,
І чулись форкання і заклики знадливі.
Струміли пахощі із трав немов з кадил.
Лошата бігали навколо невгамонно
По хвилях жовтого лимонного світила
Під диво-свічами,які зібрались в гроно.
А небо дихало грозьбою з вишини,
Ряхтіли зорі,уплітались в кінські гриви.
Злякалась мла нічна,заохкавши крильми.
Навколо совгала,вишукуючи слід,
Від барса тінь в голодному томлінні,
Поживу ж мала пожиравши кінський рід.
Принишкла,крадучись,ховаючись від зір,
Гнучка постава й приєдналася до тіні,
І оком цілила холодним,як сапфір.
І хижий погляд впав на молоду кобилу,
Яка з нащадком відійшла від табуна
І приєднатися назад тепер спішила.
Уздрівши звіра,своє чадо затулила
І,враз рвонувши в бік,приречено заржала-
Рятуючи того,кого вона вродила.
І мчалась так,що розхитались луки сині.
Малий стояв серед незнаності в кущах.
Вона ж від хижака над урвиськом до днини
Неслась і рвала копитами трави дикі.
Гарячий біль в очах посилився,не зчах.
Червоним болем ззаду роси були вкриті.
Обидва стегна вже у подранім вісоні.
Вже сил немає,вже ослаблена нога.
Останній скок - тремтіла серцем у судомі.
І піками зубів страховище плямисте
Схопило все ж таки прекрасний шиї згин
І рве той згин в піні,свинцем на ньому висне.
Струнка,як кипарис,кобила стала дибки,
Зависнувши на мить над прірвою води-
Упала з вершником земну забувши втому.
Із стогоном плита два тіла враз прийняла,
А хвилі пінячись подибали назад-
Відплив їх гнав у глиб-скінчилася забава.
Скотилися тіла на камені надводні.
Із трупів кров сочилась в моря синь
І поглиналася в холодній преісподній.
І вітру ранішнє вологе коливання
Сушив багряний диск небесного світила.
Для них ще за життя воно зійшло востаннє.
Під сонцем пломінким крутився Час в блакиті,
І сквар,як ріг,уперся в пористи дубів.
Там пас табун,де пахощі мірри розлиті.
Між ними був вожак,постава гордовита.
Син матері,що молоком його зростила.
Лиш пам ́ятають скелі-барсом була вбита.
Вона ж, мручи у муках,впевнилася в тому-
Життя йому спасла-продовжувачу роду,
Знайшовши тіла тлін на камені морському.
Вельми вдячна.
