Реалії життя "Золотого ключика"
Сьогодні у театрі знов спектакль –
Комедія життєва з водевілем.
Стілець під глядачем рипітиме у такт,
Хрустітимуть сухарики із сиром…
Пошарпана завіса. Пісний грим.
Гнилі підмостки. Безлад декорацій.
Я вічний Буратіно – неук-мім,
Що недолугістю зриває грім овацій.
Мальвіна десь втекла у кабаре
(Їй Арлекін кар'єру напророчив)…
Перука в колір неба під каре
І сукня, що ніхто носить не хоче…
П'єро давно забув свої вірші –
Втопив талант у чарці винороба.
Щодня ізранку, лічачи гроші,
Зітхає, що не стане на дорогу
Туди, де зачаровує канкан,
Де (хай не молода і не чарівна)
Розпродує життя своє ВОНА
Під пильним наглядом паяца Арлекіна.
Що ж, третій дзвоник пролунав, вже час.
"Шановна публіко! Та вимкніть же мобілки!
На сцену, прошу, пане Карабас!
Театр цей – ваш! Я йду у пілігрими!"
П'єро в шинку
In vino veritas… Філософ не відбувсь.
Finita la commedia, панове!
Пішов шукати істину якусь,
А загубив себе за видноколом.
In vino veritas. Це ранок а чи ніч?
Вже скільки днів минуло? Боже, років?!
Я ж тільки вчора в очі їй дививсь
І слухав стукіт прохололих кроків.
In vino veritas! Розбито скрипку в кров.
Розбіглись рими, точать серце миші.
Я на гачок спіймавсь, гарсоне, знов,
Як в Карабасовій коморі, навіть гірше.
In vino veritas… Тремчу в чужих руках…
Маріонетка! Лялька! Просто мотлох!
Гей, Арлекіне! Я програв! Це факт!
Поганий лицедій… Заблуканий філософ…
Щоденник пілігрима
Я пілігрим. Я сам обрав цей шлях.
Шукаю істин у густім тумані.
Не повернусь. Сумує хай мій цвях
У Карабасовім безглуздім шарабані.
Я в Рим прийшов. Там тиснява і шум.
І потяги в метро лякають спокій.
Тут істини нема. Я далі йду,
У інший світ, привільний і широкий.
Я був в Тянь-Шані. Пив, мов мудрість, чай.
В минуле озирався третім оком.
Я ставив сотні тисяч запитань,
Медитував, співав, був трохи йогом…
Але хвостата істина втекла,
Коли в нірвані заблукав надовго.
Деревина в суглобах затекла,
Сточила шашіль черевики трохи.
Я знов в дорогу. Торба за плечем.
Час у кишені торохтить невпинно.
А де ж та мудрість, що мені пече
Десь прямо в серці, незбагненно сильно?
Я був у Франції, в Америці, у ПАР…
Зносилась куртка, стерлись черевики,
Злиняли фарби. Я втомився й впав,
У розпачі стуляючи повіки.
Я ліг на землю, обійняв її –
І занімів в своїм зачудуванні:
Світ є таким, якими є всі ми –
Він неповторний, сповнений кохання,
Любові, радості, і щедрості, й добра,
Лише в собі все відшукати треба.
Цього навчитись – вічність замала,
Тож прислухайтеся до серця і до неба.
Я пілігрим. Я свій завершив шлях,
Розвіявся туман над головою.
Скликати друзів! Рятувать серця!
Гей, Артемоне! Йди! Я за тобою!
то читалося з підозрою, чи не мої шляхи ви так вочевидь точно описали, чи не мої думки прочитували, чи не з моїх надій п\єску-водевіль написали?.. то і відмінного від мого - ще і шлях незавершений, ще і грати хочеться ролю свю до краю, ще і краю не шукаю як і друзів - для акту завершального.
а так - точно по мені, від маски до тої істини...
ptaha відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ви знаєте, вищої оцінки й не треба, якщо читач знаходить щось важливе для себе у твоїй творчості. дякую Вам
Майстерно! Колись я теж написав твір про Буратіно та П'єро... І не один... Один з них: "П'єро медитує".... 
а чи є вірші про Буратіно на Вашій сторінці? із задоволенням прочитала б
дякую 
