Приїхали журналісти у село до бабці,
Роззуваються в кімнаті і шукають капці.
Бабця широко й гостинно двері прочиняє:
Та заходьте сміливіше - килимів немає.
Скільки себе пам"ятаю - по землі ходила,
Навіть в хаті я долівку нічим не встелила.
Та проходьте, не цурайтесь, до столу сідайте.
Вас цікавить моя доля? Не мовчіть, питайте.
Хлопець камеру лаштує, дівча - мікрофона,
А бабуся вся сіяє, як ота ікона.
Тож скажіть, будь ласка, пані, дівча проказало:
Чи в селі останнім часом жити краще стало?
Чи ви маєте проблеми? Чи всього доволі?
Чи маєте господарство? Що росте у полі?
Як тут з водопостачанням, а взимку - із газом?
Чи ви самі тут живете, чи з дітками разом?
Чи вам вчасно листоноша пенсію приносить?
Та чи вам тих грошей, бабцю, на прожиття досить?
Яка у вас медицина, чи є тут аптека?
І як ви влітку рятуєтесь, коли така спека?
Бабця тихо проказала - живу, як умію...
Ви назвали мене "пані"? Я ніяковію...
Були часи, та минули - тепер я не пані.
Бо пани зараз не носять черевики рвані.
В селі краще стало жити тим, хто розум має,
Хто скупив паї за безцінь, про прибутки дбає.
А в простих людей проблема - як їм далі жити,
Де роботу відшукати й з горя не запити.
Є у мене й господарство - кішка та собака.
Хтось почне просити їсти - мало не балака.
Ми харчуємося разом, тим, що росте в полі.
Якщо рясні дощі пройдуть - то всього доволі.
І вода є у криниці, та не можна пити:
Там нітрати й хімікати, хочу ще пожити.
А зимою не бідую, що газу не маю.
Щоб зігрітись я поволі дровцята рубаю.
Бо живу одна, як палець, діти розлетілись,
Десь до міста поїхали і там залишились.
А я живу на пенсію, ще й платять нівроку:
"Мінімалку" отримую вже ось стільки років.
Маю право на доплату як війни дитина,
Тільки правди не доб"юся, от лиха година.
Хто пояснить - буду рада, вік молитись буду,
Чому я за своє право маю йти до суду.
А так пенсії достатньо, я ще й відкладаю:
То на смерть, а то онукам дещо надсилаю.
Лікарі у нас сімейні, скажуть - пожартують:
Нема ліків від старості. Ось так і лікують.
І аптека є аж в центрі, та хто туди ходить.
В мене завжди свої ліки, на городі родять.
А від спеки, любі діти, ніде не сховатись.
Вже зима не за горами, треба нагріватись.
Журналісти послухали бабусю стареньку,
Щось собі все нотували в блокноти тихенько.
Якось похапцем прощались і ховали очі...
Так ось чому наша молодь жить в селі не хоче.
Дійсно сумно, а вони все розпинаються з парламентських трибун і набивають так, що в декларації не вміщується. Оце б їх примусово, хоч на літо поселити в селі на "мінімалку".
В містах їм не краще, та з життям в селі зрівнювати не можна. Моя тітка, якій за сімдесят,живе в місті та навіть погостювати в село їде не дуже охоче. У неї в хаті стабільні +18 - 20, а в нас буває й +15. Всі зручності надворі. Вугілля через цю війну не купиш, а дровами не дуже натопиш. Люди вимирають як мухи і пустіють будинки один за одним... Ось такі реалії сумні...
Дякую, що читаєте.
Аптеки немає вже, лікарню от-от закриють, школа ще якось тримається завдяки чудовій людині - директору. Нікому немає діла до села.
Дякую за коментар, Наталю.
Хіба статки головне? Ви в душі джентельмен.
Хоча дуже гірко дивитись на оцих стареньких жіночок, які з мізерної пенсії ще якось і дітям допомагають і онукам, бо в тих немає роботи. Чим вони живуть, не знаю... але живуть.
Дякую, Шоне, що завітали.
