Мій рідний куте, серцю милий!..
Забуть тебе не маю сили!
Не раз, натомлений в дорозі
Життям весни, я у знемозі
В думках до тебе залітаю
І там душею спочиваю.
О, як би я хотів спочатку
Життя дорогу по порядку
Пройти іще раз, озирнутись,
Прибрать з доріг камінні брили,
Що молоді марнують сили, –
Щоб у весну мою вернутись.
О, весно, весно! Не мені ти!
Не я, тобою обігрітий,
Прихід твій радісний вітаю –
Тебе навіки я ховаю.
І хвиля та вже не вернеться,
Що стрімко річкою несеться.
Не раз вона, як плинна пара,
На крилах сонця піде в хмари
І знов дощем на річку зійде –
Ніхто із меж своїх не вийде,
Із норми, що життям є дана,
Або на діл спаде в туманах.
Але хто нам її покаже –
Водою вниз, чи снігом ляже?
Не прийдеш більш, немов та хвиля,
До мене, весно юна, в силі!..
Ось, як тепер, переді мною
Встає куточок той пригожий,
Де джерела вузеньке ложе,
Ялина в парі де з сосною,
Обнявшись тісно над водою,
Як молоді у час кохання,
В останній вечір розставання.
І бачу ліс я коло хати,
Де весело колись дівчата
Пісні співали дружним хором,
Йдучи з роботи пізно бором.
Пісень неслися звуки сильні,
В лісах невпинно відбивались,
До них узгір’я озивались –
Давали радість співи вільні.
А сосни й вікові ялини
У співу радісні хвилини
Стояли мовчки у задумі,
І в їхньому слабкому шумі
Вечірні молитви неслися
До неба, у священні висі.
Там, де садиба лісникова,
Тягнувсь, мов чарівна підкова,
Старий, високий ліс тінистий.
Тут верх осик із круглим листом
Сплітавсь із соснами, з дубами,
Ялини хмурими хрестами
Високо в небі виділялись,
Таємно з соснами шептались.
Завжди журливі, наче вдови,
Вони здебільш одні стояли
І так печально поглядали,
Нахмуривши думливо брови!
Ліс наступав і розступався,
Лужком зеленим розривався;
Там лісу вигини веселі
Так мило йшли довкіл оселі,
Що просто б ними любувався.
А знизу ліс оцей кошлатий
Одягся у зелені шати –
Лоза, черемуха, крушина,
Кущі ліщини, горобина.
Бувало, глянеш і здається,
Що крізь живу гілок завісу,
Крізь молоде сплетіння лісу
Ні птах, ні миша не проб’ється.
Текли тут з лісу неширокі,
В траві заховані, потоки,
Вздовж берегів попід гілками
Їх лози, верби обступали;
У тінях хвилі миготали
І в луг вже видними річками
Між очеретів йшли поволі,
Робили вигини на волі,
Аж поки в Німан не впадали.
Зелений луг, де кинеш оком,
Покровом пишним і широким
Над Німаном уздовж послався –
За хатою він починався
І йшов стягою квітковою,
Покритий густо муравою,
Сіяв на сонці в переливах
Тонів відрадних. А на нивах
Колосся жита колихнеться
І людям радо засміється
Своїм приємним, милим співом
Під вітру лагідним поривом –
Так гнуться і шепочуть трави,
Як гладить вітер їх ласкавий,
І підуть хвилі вдаль гуляти
З приємним співом чередою,
Зашепчуть квіти між собою,
Неначе молоді дівчата.
Ех, луг широкий! Як живий ти,
Промінням сонечка залитий,
Увесь стоїш перед очима,
Смутний і милий, як отчина,
Як край наш тихий у діброві,
Де синім лагідним покровом
У літній час імла спадає
І даль задумою вкриває.
Хоч у неволі жить нелегко,
Від рідних берегів далеко,
Та я душею оживаю,
Як оком думки оглядаю
Тебе, мій лугу і долино,
Де Німан срібноводний плине,
Дуби де дружно чередою
Стоять, як вежі, над водою –
Подій давнішніх вартівничі,
Гілки піднявши войовниче.
Лиш тут під ними, в прохолоді,
Улітку, при ясній погоді,
Косінням стомлений, спочинеш
Й думки неспокою покинеш,
Заснувши міцно в насолоді.
Тут прохолодно і просторо!
А птаство голосно й бадьоро
Сміється милим щебетанням
І повнить луг своїм співанням.
Шапками на дубах далеких
Чорніють гнізда, де лелеки
Клекочуть звучно, лелечата
Пищать так жально, як щенята,
Закинувши носи угору,
І просять їсти в певну пору.
Де ж лелечата вже чималі,
Їх починають вабить далі;
Вони в собі відчули силу
І раз по раз розводять крила,
Уверх на лікоть підлітають,
Повітря ловлять, загрібають,
І недоладними ногами
Танцюють смішно над дубами.
Там теж шпаки із горобцями,
Ці підсусідки гнізд лелечих,
В щоденних клопотах щебечуть,
І мовкнуть пізно вечорами.
Із дуба чути ракші крики,
А над лугами свист шуліки
Різкий тужливо пролітає
І сум незнаний навіває.
Ех, луг широкий! Як живий ти,
Травою пишною сповитий,
Лежиш ясний передо мною.
І сяєш дивною красою!
І як дві жіночки старенькі,
Що до них старість потихеньку,
Як злодій лізе серед ночі,
Як сон смачний змикає очі,
Красу і силу забирає
І всю рухливість викрадає,
Та й кине їх одних, стареньких,
Одних як перст, і чуть живеньких,
І не потрібних вже нікому –
Життю завада молодому.
Там коло хати у садочку,
Схилившись тихо у куточку,
Рядком старі верби дві стали,
А молоді вже підростали,
Гілки розкинувши угору,
На світ дивились втішним зором.
Гілля спустивши над парканом,
Росла там грушка з гнучим станом,
А вздовж паркану пишним валом
Стояв густий вишняк чималий.
А так садок був невеличкий:
Дві горобини та три дички,
А в вербах липка зеленіла,
Немовби їхня внучка мила.
Але як весело довкола
У вуликах гуділи бджоли!
І меду запах скрізь розлитий!
Плодились бджоли кожне літо:
Рої щороку прибували –
На бджоли тут удачу мали.
Від ранку гул стояв до ночі.
Бувало, влітку, в час робочий
Не раз там чувсь веселий голос:
Ой, тату! Дядьку! Вийшли бджоли!
На вишню сіли біля плоту!
І ті, покинувши роботу –
Косить над річкою в розпадку,
Додому бігли, щоб випадком
До лісу бджоли не злетіли,
Тому їх пильно так гляділи.
Там біля току, поруч з садом,
Повітка й клуня стали рядом.
В повітці скраю від дороги
Стояли бричка, віз і дроги,
Старенькі сани, осі, кола,
І кілька вуликів на бджоли,
З них незакінчені частина,
Розсохлий цебер і діжчина.
Там різний мотлох, лом валявся,
Від сонця і дощу ховався –
Завжди потрібне щось для дому.
На клуні стріха із соломи
Від часу зовсім почорніла,
Донизу пасмами висіла –
Її вітри порозривали,
Та трохи хлопці постягали,
На стріху лазячи, бувало, –
Таку собі забаву мали.
Під стріхою, де павутина,
Обдертий колос-сиротина
Легенько в затишку гойдався –
З якого часу там тримався,
То Бог його святий вже знає!
Стара будівля виглядає –
Зі стріхою ущент гнилою
Стояв хлівець якраз навпроти,
І торохтів невпинно з плоту
Горщок, розбитий кочергою.
Старий, побитий робаками,
Набік похилений вітрами,
Той хлів здавався стариною –
Жебрак із долею сумною.
Чуть далі, в полі, трохи збоку,
Погрібничок був одинокий,
Гірким схилився сиротою,
Обпершись стріхою старою.
В кінці двора стояла хата,
Прийнявши вид молодцюватий
Поміж старої забудови,
Немов шляхтянка гонорова,
Що із костелу йде спрокволу,
Чуть-чуть піднявши край подолу;
Під парасолем важна птиця
Все крутить складками спідниці –
З доріжок пил, пісок змітає
І в очі хлопцям заглядає.
Від хати поле починалось,
Де жито радісно гойдалось
І ріс овес, ячмінь і гречка, –
Було тут затишне гніздечко!..
Мій милий куте, лугу рідний!
Тепер я вам чужинець бідний.
Все той же ліс, поля повсюди,
Та інші вже живуть там люди.
І душу смуток наповняє,
Що в небуття роки упали,
Мої щасливі дні пропали –
Пройшла ти, весно молодая!
Якуб Колас, Новая зямля: Леснікова пасада
ID:
788880
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 24.04.2018 21:14:23
© дата внесення змiн: 24.04.2018 21:14:23
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|