|
Кобилянський Володимир :: Критика
Творчість |
Біографія
|
Критика
М. Зеров
ВОЛОДИМИР КОБИЛЯНСЬКИЙ
(Замість характеристики)
1
Безперечно, ми стоїмо тепер напередодні нового розцвіту української поезії. Довго прийшлося ждати його — мало не п'ятнадцять років минуло, як вийшла друком перша книжка Олеся, що трохи «освіжила була навичне коло тем та прийомів нашої лірики — але тепер «времена и сроки», здається, «исполняются». І на східному обрії блідою смугою займається вже день.
Як і російський символізм 90-х рр., молода творчість українська розпочалася з пересаджування і акліматизації чужоземних квіток. Там — це були вишукані й химерні квіти французького декадентства та символізму, тут — «останні слова» сучасної лірики російської — од Блока до Маяковського включно. І як там на чолі поетичного руху стояли спочатку вірні учні чужоземних майстрів, як Брюсов, а потім на передній план виступив суто національний в своїй творчості Блок, — так і тут маємо спочатку слухняних учнів російських майстрів (Семенко) і пізніше — специфічно українського в своїй ліричній своєрідності Тичину.
Безперечно, українська поезія зростає, збагачується, набуває сили та яскравості.
І найкращою, може, познакою близького її буяння являється те, що якось раптом піднялися ті вимоги, які ставляться читачем кожному дебютантові; поети наші стали проходити поважну школу технічну, шукати й знаходити нові звукові ефекти, чеканити наше широке, степове, запахуще, але ще не досить оброблене слово.
Таким аматором викінченого слова, артистом і майбутнім його віртуозом серед нашої молодшої генерації поетів був і покійний Володимир Олександрович Кобилянський.
2
З походження і виховання він був чужий нашій наддніпрянській Україні. Народився в Румунії, в Яссах (1895 року 27 вересня); учився в Чернівцях, де ходив спочатку до німецької нормальної школи, а потім до класичної гімназії (утраквістичної, німецько-української). Там же, на Буковині, покинувши через брак коштів гімназію та провчившись якийсь час в семінарії, учителював у народній школі Там же в газеті «Нова Буковина», в гурті інших молодих поетів, умістив і свої перші поетичні спроби.
По цей бік кордону він опинився влітку 1913 р., за рік перед війною. Що саме привело його до Росії — неясно. Головним чином, це були, здається, родинні обставини та ще, мабуть, перспектива судового переслідування за уміщене в «Новій Буковині» оповідання. Сам Вол. Ол. говорив часом, що в його від'їзді відіграли ролю і інші чинники, а саме оракул якогось ворожбита, що наказав йому, з огляду на грізну перспективу світової катастрофи, вибиратись на північний схід. Але трудно сказати; оскільки ці розмови не були жартом. Можливо, на цей оракул натякав В. О. і тоді, коли писав своє:
По волі вищих сил, від рідних гір зелених
Відірваний, блуджу в українських степах.
(«Fata morgana»).
Прибившись до Києва, без грошей і знайомств, дев'ятнадцятилітній юнак вдався до австрійського консула і за його протекцією попав на службу в контору при фабриці Ейчиса, а в липні 1914 р. уже був свідком, як патріотична юрба висаджувала австрійському консулові шиби. В тутешнє життя В. О. втягнувся дуже швидко, хоча прожити в Києві йому — австрійському підданцеві та ще й безпаспортному – було нелегко. Один час він переховувався в Покровському монастирі, потім служив у пам'ятному шпиталі № 19. Довелось йому трохи побути, на посаді і в поліцейському участку, де, на його думку, легше було укритися од неминучої для ворожого підданця висилки. Скінчився цей мартиролог лише з першими днями революції, коли В. О., кінчивши службу в Земському союзі, перейшов на посаду в Народний секретаріат освіти. З весни 1919 року він завідував канцелярією книжної палати, а потім входив в склад української секції «Всевидату». Урядовцем В. О. був немудрим: він раз у раз спізнювався з різними відомостями, повсякчас ходив замислений і немов заслуханий в собі, а зоставшись в канцелярії на самоті, коли всі службовці розходились, накидав на канцелярських бланках строфи, які тим часом у нього склалися. Вірші свої читав неохоче, друкувався мало: всього півтора-два десятки його поезій з'явилось — в «Червоному вінку» (альманах, Одеса, 1919), «Універсальному журналі», «Музаґеті» та ЛНВ. В червні місяці йому запропонували видати збірник, і видко було, що ця думка його зацікавила: він почав добирати свої вірші, оригінальні й перекладні, надумував уже для своєї книжки назви («Мій дар» – одна з них), але серед тих планів і намірів занедужав на черевний тиф і вмер в Олександрівській лікарні — 10 вересня 1919 року, не проживши повних 24 літ.
3
Поетична спадщина Кобилянського в цілому не вельми надається до характеристики: надто мало як поет він виявився. Одно тільки можна твердити ясно й виразно: ранні його твори мало спільного мають з останніми його спробами. Оригінального в них небагато, але автор дає повну волю своєму ліризмові, одкриває то той, то інший куточок своєї душі. Тут і легенький вплив Гайне, і урочисті слова про хаос (але цей не тютчевський!), і нарядний, в яскраві рими убраний, пантеїзм:
І зрозумієш ти душою
Все те, чого не знали думи —
Весняні шуми —
І кинеш вірою старою
Об тінь конаючої стуми,
А там пірнеш без каяття
В єдину Вічність, Вир життя.
(«Заклик»)
Багато щирості й простоти в віршах, присвячених рідній Буковині. Три роки блукає поет в українських степах, «по рідній по чужині», одірваний од зелених рідних гір, од тих «вередливих, як красуня», «верховинських борів».
У тебе, коханий мій краю,
Багато мелодій і дум,
А я тобі, рідний, заграю
Про Черемшу рокіт і шум.
І біжать-летять ті думки поетові до рідного краю:
Ой три роки, як три хвилі,
Промайнули в чужині.
Хоч присніться, рідні шпилі,
Хоч присніться ви мені!
І бачать вони рідний куток — змарнованим, змученим чотирилітньою війною, спустошеним чотирилітнім голодом, і така туга бере поета за рідними горами, які він покинув, подавшись «в світ за сонечком»! Йому ввижається поворот до рідного порога, і німий докір вчувається в вітанні рідної оселі:
Як тільки поверну з далеких доріг
До бідної рідної хати,
Мене привітає забутий поріг
І стане востаннє зітхати:
«Де ти був, сину, та де ти буз, сину?
Тутки без тебе гриміли громи,
Блискавки смерті літали,
Мучив нас голод чотири зими,
Кулі шалені свистали,
А ти нас забув і покинув!»
І нічого, нічого не може поет принести «рідній покинутій хаті», крім пісень, крім сліз рясних, «дарунків своїх небагатих»!
І поруч з цими сумними настроями — цілий ряд інших — бадьорих, урочистих — поезій, про те, що «в огні щоденного страждання кується світ майбутніх кращих днів»!..
Поет любить околишній світ, його красу, його форми, його пластику; вірить, що «творчістю одною повстане чоловік»; і з радим серцем, упоєний красою зримого, зачиняє двері в таємницю, «в глибокий льох той, що одвіку зачинений був чоловіку».
В цьому розумінні Кобилянський, може, найбільший аполлоновець з усієї групи «Музаґету».
4
«Музаґет» значний слід полишив на творчості Кобилянського, зміцнивши в ньому давній потяг до викінченого вислову, до вишуканої форми. Його давніша безпосередність, що так чарує в буковинському циклі, одлітає од нього; він замикається в собі, засвоює «парнаську» манеру, і його художнім завданням стає не лірична сповідь, а твердо окреслений рисунок, ясна фарба, влучний епітет, причепурена алітерація («Лебедина пісня»). Щоб здобути собі віртуозне перо, приймається він за трудні технічні вправи, пише оті свої «натюрморти» («Книги... книги... груди книг товстих», «Піаніно» і др.), грається передзвоном рим, вигадує складні й химерні поділи строфічні (див. «Піаніно», «Гріх» і інш.). В багатьох із цих поезій почувається певність руки, майстерність будови, але кінець кінцем все це лише спроби, ес¬кізи, версифікаційні шукання.
На нашу думку, «Нове русло», «Натюрморт», «Гріх» і ін.— це тільки епізод в розвитку Кобилянського, як лірика,— його власна студія. Видається мені, що, здобувши собі викінчену літературну фор¬му, він повернувся б до давнього свого ліризму, тільки одяг би його в інші, яскравіші фарби, іншу, досконалішу форму.
5
Але як не одійшов Кобилянський од себе самого в останніх своїх поезіях, одному мотиву він зостався вірний. Маю на думці те перед¬чуття ранньої смерті, що віссю переходить через усю його лірику. Цей гімн смерті бринить в його описах осінньої природи («Осіннє зо¬лото над парком»), в його твердженнях, що «найгарнішою красою є одна краса вмирання», в його молитві: «О коли б боги почули та по¬слали ранню смерть!»
Так смутно-прекрасні осінні дні,
Як з шелестом листя на землю спадає.
Нечутно той шелест за літом ридає,
Що вснуло в сосновій труні.
Так смутно-прекрасні осінні дні.
Краса переходу — найвища краса!
Прекрасне те листя, що впало під ноги...
Як трупом засохлим покриє дороги,
Ясніші стають небеса...
Краса переходу — найвища краса.
Серед цього умирання природи, разом з листям, що «стелеться до сну», хочеться сном непробудним заснути і самому поетові: «душу утомлену» «заколисати», приспати її м'ятою, «могильною м'ятою з підлісся», і над могилою поставити «хрест білорукий». Ще задовго до смерті ладився він в «далеку дорогу», в той свій «одпочинок на безконечність літ».
Воно так і сталось. «Ранню смерть» послали йому «боги», як і просив він в своїй «Пісні». «Неублаганний гнів» Долі спалив його якраз «при вході до святині», однявши у нашої поезії молоду силу, що незабаром мала в своєрідну ліричну постать викристалізуватись.
Запорукою цьому — ніжні, класичні в своїй ясній простоті строфи про осіннє вмирання, мила безпосередність його буковинської патріотики, ясний і чистий звук його передсмертних поезій.
Це, безперечно, одні з наймиліших рядків нашої молодої поезії, те дороге надбання її, з яким вона має вступити в свій «великий полудень».
Українське письменство. – К.: Основи, 2002. – 1301 с. (с. 325-329)
|
