|
Руденко Микола :: Критика
Творчість |
Біографія
|
Критика
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
МИКОЛА РУДЕНКО ЗНАНИЙ І НЕЗНАНИЙ
Передмова
Два десятиліття відсутності в літературному процесі республіки, власне, цілковитого літературного небуття (його книжки було вилучено з бібліотек, твори не друкувалися, ім’я не згадувалося), — строк справді великий.За цей час виросло багато читачів, які ніколи навіть не чули про Миколу Руденка. І вони тільки відкривають його для себе, мабуть, дуже дивуючись несподіваним зиґзаґам цієї долі, в якій, здавалося, тривалий час ніщо не віщувало таких складних перипетій.
Микола Руденко народився 1920 року в селі Юр’івці на Луганщині і зростав у шахтарському краю, який згодом оживе всіма своїми реаліями в його поезіях. Там закінчив десятирічку, після чого вступив на філологічний факультет Київського університету. Але навчання перервалося призовом до армії (студентом він пробув усього якийсь місяць). Потім — війна, блокадний Ленінград, поранення, довге (цілий рік) лікування в шпиталі, повернення на фронт і демобілізація капітана Руденка аж 1946-го. Працював редактором у відділі поезії видавництва “Радянський письменник” а з 1947-го по 1950-й він — головний редактор журналу “Дніпро”, водночас секретар парторганізації Спілки письменників України. Одна за одною виходять його поетичні збірки “З походу” (1947), “Незбориме плем’я”, “Ленінградці” (1948), “Поезії” (1949), “Мужність”, “Світло глибини” (1952), “Переклик друзів” (1954). Енергійно береться він і до прози, встигає видати два романи — “Вітер в обличчя” (1955) й “Останню шаблю” (1959), збірку оповідань і нарисів “Біла акація” (1962).
Наші ідеологи зробили велику ставку на молодих письменників, що, пройшовши фронти, дебютували в літературі в перші ж роки повоєнні. Їх протиставляли М. Рильському, Ю. Яновському, І. Сенченку, за якими тягнувся нескінченний ланцюг усяких ідейних “помилок”, що незрідка ставали об’єктом уваги на найвищому в республіці рівні. Досить сказати, що питаннями літератури особисто займався “великий друг українських письменників” секретар ЦК партії Лазар Кагановнч, вирішуючи, кого друкувати, кого не друкувати, кому видати ярлик на благонадійність, а кому не видавати. Тут Лазар Мойсейович у всьому наслідував “батька всіх народів” Сталіна, переносячи на Україну його теорію і практику так званого “партійного керівництва літературою”. До всіх смертних гріхів, які можна було інкримінувати російським письменникам, у нашій республіці додавався ще один — найстрашніший — український (і не будь-який, а неодмінно буржуазний) націоналізм, що ним, на думку Кагановича та його поплічників, була заражена переважна більшість тутешніх поетів, прозаїків, драматургів, критиків та й, зрештою, далеких од літератури людей. Сьогодні вже просто важко й уявити тодішню реальну дійсність, набагато страшнішу, аніж в Оруелловій утопії “І984”.
На спеціальному пленумі Спілки письменників засуджувалися так звані “націоналістичні збочення” в творчості провідних літераторів республіки, витягувалися з них визнання своїх гріхів і каяття. І тут же на найвищих регістрах вихвалялися твори письменників того призову, до якого належав Микола Руденко. Їх називали ідейно й духовно здоровим поколінням, уособленням усього творчого майбуття національної інтелігенції. Вони, на думку тодішніх ідеологів республіки, покликані замінити в літературі тих, які вважалися класиками національного письменства, але їх давно треба списати з корабля сучасності. Задля об’єктивності варто нагадати, що ніхто тоді з покоління літературних новобранців іще нічого видатного не написав; усі їхні твори були більш а чи менш обнадійливими заявками на літературне майбутнє неофітів слова. В контексті багатьох тодішніх виступів часто з’являлося ім’я Миколи Руденка. Йому, справді помітній творчій особистості з-поміж покоління вчорашніх фронтовиків, відводилася роль незаперечного лідера. В нього й абсолютно бездоганна в усіх розуміннях біографія (виходець не з якоїсь там підозрілої інтелігенції, а зі справжнього робітничого середовища, він був в окопах блокадного Ленінграда, мав тяжке поранення), й поезія, яка вигідно вирізнялася на доволі сірому тлі тих, кого проголошували новою і навдивовижу талановитою літературною генерацією. В цьому розумінні Руденка було вибрано справді безпомильно. Так творився тоді “табель про ранги” в літературі. “Видатні”, “визначні”, “відомі” й “талановиті” письменники призначалися згори. З Руденком вийшла ситуація майже унікальна, бо до літературної еліти висувалася людина, як це зовсім рідко бувало, таки беззаперечно здібна.
Отже, ім’я Миколи Руденка — на чільному місці всіх тогочасних критичних обойм, у нього стабільне соціальне становище, він належить до літературного істеблішменту, добробут і репутація якого активно оберігається там, де література одержавлена й поставлена на службу правлячій партії. І ось несподівано для багатьох Микола Руденко полишає ту “вагову категорію” в офіційній літературній ієрархії, а по деякім часі опиняється на становищі дисидента. 1975 року його виключають зі Спілки письменників, 1977-го заарештовують. Ретельно виваживши на своїх терезах усі гріхи підсудного, Феміда “розвинутого соціалізму”, ані на мить не завагавшись, одміряла йому сім літ в’язниці і п’ять — заслання в районах Півночі. Що ж відбулося за цей час із Миколою Руденком і чим він так розгнівив владу?
Активне невдоволення викликало і те, що він писав, і те, що робив. Навіть важко сказати, що визначалося як більший гріх письменника. Почнемо з другого, хоч загалом літературну роботу й поведінку Миколи Руденка розмежовувати важко, бо вони взаємопов’язані і вже з самого початку шістдесятих років є логічним продовженням одне одного. Отже, суспільство на той час увійшло в смугу політичної “відлиги” й суворо дозованої гласності. Заговорили про репресії в роки культу Сталіна, з’явилася (але швидко й згасла) надія на переоцінку цінностей, які виконували роль наріжних каменів споруджуваного, як тоді всім вірилося, храму комунізму. Тепер можна все те назвати невдалою репетицією перебудови.
Серед тодішніх творів Миколи Руденка є один, який видається мені прикметним у багатьох розуміннях. Він увійшов до книги прози “Біла акація” під назвою “Слідами космічної катастрофи”. Жанр його визначено як гіпотеза письменника. Тут Руденко виступав у зовсім новому й несподіваному для читача творчому амплуа. Як відомо, ще наприкінці XVI століття німецький астроном Йоганн Кеплер звернув увагу на те, що в Сонячній системі не вистачає планети, яка повинна бути поміж орбітами Марса та Юпітера. Потім висловлювалося багато міркувань про цю загадку, вчені різних країн по-різному пояснювали обставини загибелі планети, яку назвали Фаетоном (а про те, що вона таки реально існувала, свідчили численні астероїди). Руденко знайомить читача з усіма гіпотезами, оригінальне коментує їх, підводить читача до думки, що на тій планеті могла існувати могутня цивілізація ще тоді, коли на Землі тільки зароджувалося життя. Як на гадку письменника, Фаетон перестав існувати не через якісь зовнішні сили. Він пропонує читачеві звернутися до сумного досвіду з історії людства — до Хіросіми й Нагасакі. Чи не відбулося тоді на тій далекій планеті щось аналогічне?
“В тому, що людський мозок здатний на все, досвід історії не дозволяє сумніватися. Людина може створити все, крім земної кулі, на якій вона живе. Людина може зруйнувати все, що піддається руйнуванню. І коли в принципі можна зруйнувати планету — людський мозок з якимись відхиленнями від норми здатний і на це. Немає жодного предмета, який вона не могла б зруйнувати і ще ніколи не руйнувала — або з метою створення, або з метою знищення”,— як мені здається, цілком резонно пише Руденко. Це дуже прикметні слова, бо автор керувався не тільки намірами ознайомити читача зі своєю гіпотезою про те, чому і як загинув загадковий Фаетон (згодом він повернеться до цього ж матеріалу. написавши цікавий фантастичний роман “Чарівний бумеранг”). З усієї своєї гіпотетичної історії автор виводить абсолютно реальний, загострено політичний зміст. Згадаймо саму атмосферу тих літ, активну конфронтацію політичних таборів у світі, їхнє непримиренне протистояння один одному і страхітливу атомну зброю, незліченна кількість якої вже була нагромаджена арсеналами держав-лідерів різних політичних систем. Чим це загрожує нашій планеті, якщо вони втягнуться у воєнний конфлікт? Її може чекати трагічна доля Фаетона. “Настав час, коли кожен мешканець Землі зобов’язаний навчитися одночасно відчувати себе мешканцем Сонячної системи, мешканцем Галактики. Треба нам усвідомити, що політичні конфлікти не слід — та й неможливо! — поширювати на інші світи. Адже такі спроби можуть призвести до загибелі не тільки земне людство, але й порушити хід розвитку життя на інших планетах”. І у зв’язку з цим Руденко закликав до створення суворих законів міжнародного космічного права. А одним із найперших пунктів у ньому письменник пропонував питання ядерної зброї, називаючи найпершими злочинцями тих, хто не хоче раз і назавжди покінчити з нею. Понад тридцять років тому писалися ті слова, але й на сьогодні анітрохи не пригасла їхня актуальність.
У сферу інтересів Миколи Руденка ввійшла й політекономія. І, як людина наполеглива й цілеспрямована, що завжди хоче дійти до суті незрозумілого йому явища, він почав глибоко вивчати деякі економічні парадокси існування нашого суспільства. СРСР має незрівнянну ні з якою іншою країною світу кількість гектарів орної землі. Це важко навіть уявити: дві третини всіх світових чорноземів — у нас!
За підрахунками письменника, така площа за умов ефективного на ній господарювання легко могла б прогодувати понад півтора мільярда людей. А в нашій країні час од часу з’являється на обрії страхітливий привид голоду. От же справді незбагненне для розуміння явище, якщо його пояснювати загальноприйнятими в таборі соціалізму доктринами, в яких економічного глузду набагато менше, аніж ідеологічних спекуляцій і всяких соціофренічннх постулатів.
У цей час Микола Руденко пише низку листів до ЦК КПУ, в яких аналізує сумнівні досягнення соціалізму в різних сферах життя. Одне слово, комуніст скористався гарантованим йому партійним статутом правом. Як зреагували на це функціонери високої інстанції? Ще позавчора загалом благополучний літератор негайно ж був переведений у ранг неблагонадійних. Його перестають друкувати, виключають із партії. Перший арешт, після якого він ще вийшов на волю, але по якімсь часі письменника запроторюють до психоневрологічної клініки на так звану психіатричну експертизу. Добрий друг письменника і сподвижник по правозахисній боротьбі генерал Петро Григоренко писав у передмові до книжки поезій “Прозріння”, що побачила світ в американському видавництві “Смолоскип” 1978 року: “Велич Руденківського подвигу важко переоцінити. Тільки той, хто не знає умов радянського життя, не здивується з того, що людина, яка досягла таких радянсько-чиновних вершин, могла не зупинитись перед карколомним стрибком униз. Скажіть пересічній радянській людині, що член КПРС, політрук в часи останньої війни, відомий український поет і прозаїк, головний редактор журналу “Дніпро”, секретар партійної організації Спілки письменників України добровільно знехтував цим усім, став у конфліктну позицію до ЦК КПУ у загальнодержавних питаннях, які безпосередньо його не торкались, потім вступив до Міжнародної Амністії і утворив Українську Групу Сприяння виконанню Хельсінкських угод, твердо знаючи, що це може скінчитися лише тюрмою, і та пересічна людина вам не повірить. А коли додати, що стрибок з тієї височини робиться у зрілому віці, то це виглядає ще незрозумілішим. Але сам факт люди сприймуть. А от чи багато з них зрозуміють, яких душевних сил потребує людина зрілого віку, щоб зробити такий крок?..”
Той крок був підготовлений самою духовною еволюцією письменника, його кардинальною переоцінкою цінностей. Свідчення її — і тоді написані “Економічні монологи”, і дослідження “Слідами космічної катастрофи”, і фантастичний роман “Чарівний бумеранг”, і численні поезії. Це вже був зовсім інший Микола Руденко, багато в чому не схожий на того, який прийшов після війни в нашу літературу. Тоді, наприкінці шістдесятих, він набагато випередив свій час, виразно побачив ті проблеми, яких не бачили чи не хотіли бачити інші. Тоді він уже мислив на рівні інтелектуальних “партитур” дев’яностих років. Руденко застерігав од сліпої віри в Марксові економічні догми, полемізував з його положенням про додаткову вартість як продукт соціально-економічної формації. Додаткова вартість, на думку письменника, — один із космічних законів, у якому вирішальна роль відводиться не класам і засобам виробництва, а фотосинтезу й гумусу. Він виокремлював цілу групу біологічних основ існування будь-якого суспільства, закликав зняти ідеологічні шори з очей, тобто проголошував примат біології над політикою. Сьогодні суспільство набагато більше дозріло для сприйняття — чи навіть прийняття — таких концепцій. Тоді ж це звучало нечуваною єрессю, замахом на самі основи так званої соціалістичної цивілізації. Цілком логічно єретиків тоді чекали анафема й Страшний суд.
Пізніше, 1988 року, в опублікованій у Детройті публіцистичній книжці “Шлях до хаосу” Руденко повернеться думкою до тих днів, а також пояснить усі мотиви своєї поведінки й епістолярної діяльності (адже писати до ЦК КПУ він почав ще з самого початку шістдесятих). Аналізуючи Марксове економічне вчення й реальну економічну дійсність в СРСР, він зрозумів: держава приречена на зубожіння, воно запрограмоване в самій її суті. Власне, побачив наперед те, про що ми сьогодні нарешті відверто говоримо: стагнація, хаос, криза всього на всіх рівнях.
Ще в “Економічних монологах” Руденко, пишучи про новочасне кріпосне право в радянському селі, звертав увагу на мізерно низьку продуктивність праці в колгоспах і радгоспах. Праця на чужій землі (хоч наші ідеологи й іменували її загальноколективною, народною) завжди приречена бути непродуктивною, всупереч найоптимістичнішим твердженням класиків марксизму-ленінізму. Цікава закономірність: як відомо, присадибні ділянки складають у нашій країні всього лиш два проценти від загальної кількості орної землі, але саме на них виробляється понад сорок процентів молока, м’яса, яєць, картоплі та іншої сільськогосподарської продукції. І — виробляється у вільний від так званої основної роботи на колгоспному полі час. Невже не самоочевидна безглуздість усієї колгоспно-радгоспної системи? Чи є хоч які підстави мріяти про виконання продовольчої програми за умов її існування? Економіст і публіцист Руденко застерігав: якщо на селі не буде ніяких змін, почнеться голод.
“Я дослідив цю невблаганну закономірність давно — понад чверть століття тому. Іще радянські гастрономи були заповнені не лише “дарами моря” — на вітринах височіли апетитні гори ковбас, окістів, зельців тощо. Та я вважав своїм громадянським обов’язком писати в ЦК про згубну небезпеку, що насувається з найближчих десятиліть. Обрав для себе гірку роль радянської Кассандри. Мене лякало не стільки падіння імперії, що демагогічно називає себе союзом, скільки трагедії мільйонів людей. Бо, на жаль, імперії падають не так, як, скажімо, валиться скирта соломи. Часом вона, імперія, своїм падінням калічить і винищує цілі покоління”.
До речі, для написання “Економічних монологів” Руденко не тільки перегорнув гору спеціальної літератури, починаючи від англійця А. Сміта й француза Ф. Кене, з яких, власне, й починалося протистояння різних економічних теорій, не тільки ретельно вивчав стан справ у нашій економіці. Він консультувався з багатьма спеціалістами, не контуженими ідеологічними доктринами. Були тоді в нього й зустрічі з академіком А. Сахаровим, який підтримав висновки письменника про поширення на економіку закону збереження й перетворення енергії.
Сімдесяті роки — період інтенсивного переосмислення Миколою Руденком і свого життя (“Не шкодую, ні, що був марксистом — Я в житті шукав нової віри…” — напише він у вступі до поеми “Хрест”), та й історії українського народу після 1917 року. Одним із підсумків цього переосмислення стала поема “Хрест”, що була написана на початку 1976-го в психоневрологічному госпіталі, куди письменника загнали, намагаючись довести, що всі його ідеї — маячня людини несповна розуму.
У “Хресті” в голодне й уже напівмертве українське село тридцять третього року приїхав комісар — “залізний більшовик” Мирон. Він стає самовидцем страшної картини, в якій переплелися й агонія людей, і канібалізм, і волання голодних дітей, і фарисейство властей (голова колгоспу, наприклад, патетично виголошує: “Йдемо звитяжно, переможно — Немов гроза ідем. Як перевиховать не можна — У землю покладем. І нам від того, скажем прямо, За вухом не свербить. Усіх хохлів до ‘дної ями — Будем, будем бить!..”). “Залізний більшовик” раптом стає свідком яскравої містери, що являється перед його визором як несподівані галюцинації: дівка з пирогами, стіл, що аж угинається від страв, усміхнені люди, нескінченним потоком, як з фонтана, тече горілка…
Ні, виявляється, це не мана. Це все справді відбувається перед Мироновими очима в українському селі. І вся та картина має глибоке ідеологічне навантаження. Капіталістичний Захід, бачте, шаленіє: “Україна конає з голоду!” А тут у відповідь на такі політичні диверсії готується відповідь: ні, Україна живе й процвітає в щасті й достатку. З Курщини навезено людей та продуктів, і в українському селі знімається кінофільм на задану тему, щоб показати його панам імперіалістам, які на власні очі побачать: усі розмови про голод — неправда. І переконаються в тому, наскільки брехлива їхня пропаганда, яка зводить такі злісні наклепи на Країну Рад. Ще понад п’ять з половиною десятиліть після того небувалого в історії українського народу голоду радянські історіографи з непідробним обуренням доводили всьому світу: ніякого голоду в зазначений період у республіці не було. А тут його реальність намагається ствердити Микола Руденко. І — коли, де? Перебуваючи в психоневрологічному відділенні. Так, поет мав усі шанси потвердити припущення, що в нього не все гаразд із психікою і накликати собі діагноз, який ставлять людям, що потрапили в страшний полон маніакальних ідей.
А тут ще в епоху панування атеїстичного мракобісся в поемі з’являється Христос! І говорить “залізному більшовикові”:
Невже ти не помітив,
Що тільки Бог —
Це справжній комуніст?..
А люди — діти,
Нерозумні діти,
Які шанують слово не за зміст,
А за його звучання ефемерне.
Це слово мертве спритний Сатана
В народу викраде і так поверне,
Що в ньому істини ніхто не взна…
Христос (у поемі він — з кобзою) закликає Мирона нести важкий хрест долі через Україну. І йдуть вони, двоє, серед хрестів, могил і гробів, ідуть землею, яка вродила стільки свіжих цвинтарів. Зчорнів безмежно “блакитно-колосковий світ”, здається, гряде Апокаліпсис. А потім для подорожніх розкриває свої залізні обійми районна установа відповідного призначення, що виловлює всіх “ворогів народу”. І ніхто не йме там віри “залізному більшовику” Миронові, який, бачте, за вмить виплодженою спеціалістами установи версією, здобув собі зірку, вбивши комісара. Починаються тортури пекла. створеного тут, на цьому світі, на землі…
Тут розіпнуть на хресті Христа, заженуть йому в долоні іржаві цвяхи, звідси поведуть обох на страту, порятунку їм не буде. А з високих державних трибун лунають добре поставлені голоси ситих людей, які намагаються переконати світ у тому, що діаграма благополуччя радянського народу росте все вгору та вгору, що нам не треба ніякої допомоги ні від кого. І вона таки справді нізвідки ні від кого не прийде, пристрасно наголошує поет, — заокеанське зерно не врятує нас, бо наша “земля вмира” (і тут виразно вчувається голос автора “Економічних монологів”, який виклав усе те в струнких наукових формулах); Руденко звертається до всіх нас:
Думайте!..
Вам пора.
Чи ж варто казати, що й сьогодні, через півтора десятиліття після написання поеми, вона анітрохи не втратила в актуальності того імперативу, бо багато з нас нині всі надії порятунку України покладає на діаспору, ждучи від неї чуда. Діаспора може зробити для нас дуже багато, але не все. Це зрозуміє читач із публіцистичної книжки Руденка “Шлях до хаосу”, в якій поряд із діагнозом соціального захворювання нашого суспільства подається і свого роду історія хвороби українського чорнозему, хоча цілком зрозуміло, що не для донесення такої — публіцистично оголеної думки — писалася поема “Хрест”. Це — зовсім не поетичний коментар до “Економічних монологів”, як і “монологи” — не економічні коментарі до поеми. Можна в цьому разі говорити про перегук мотивів, про фактичний матеріал, “перекладений” мовою принципово не схожих між собою жанрів. А знайомство з усіма ними допомагає глибшому розумінню і поеми, і “монологів”, бо збагачує в кожному випадку читацьку рецепцію.
В епічно розлогому руслі поеми вмістилися різні часи, хоч головний подієвий і кульмінаційний момент її чітко задокументовано 33-м роком, умістився широкий історичний простір, окинутий духовним поглядом поета, і безліч конкретних доль, з яких складається багатостраждальна доля всього народу. В силовому полі твору — драма ідей, тотальна погуба, запрограмована в практичній реалізації “найпередовішого і єдино правильного вчення”, в ім’я торжества якого винищувався народ, і от важлива переоцінка цінностей, що її переживає на очах читача “залізний більшовик”, комісар Мирон, який їхав на село виривати куркульський осот, “Щоб сонце сталінське наш край Осяяло з висот..”
Крапкою після болісного прозріння Мирона і його хресного ходу по голодній вкраїнській землі стала куля, випущена “біблійним Звіром” з тої районної установи, яка виловлює всіх, хто їй чомусь не подобається, і нищить їх, недонищених у громадянській війні, недобитих голодом. Отакі сторінки нашої історії XX століття, репресованої слідом за репресованими в той час людьми.
Ідеологи звинуватили Миколу Руденка, як він сам згадує, в метафізичності світогляду й “грубих помилках у поетичній творчості” (!). Той політичний діагноз і став початком його страдницької дороги в неволю й крізь неволю. 5 лютого 1977 року після арешту керівника Української громадської групи сприяння виконанню Хельсінкських угод Миколи Руденка Олесь Бердник писав до міжнародного Пен-клубу й усіх літераторів світу: “Людина, якою могла б пишатися будь-яка цивілізована країна, ув’язнена! Вчинивши цей злочин, гонителі поета-філософа заявили про свою солідарність із мучителями Джордано, Гипатїї. Яна Гуса. Сервета, Галілея, з убивцями Архімеда і Піфагора…”
У таборах Микола Руденко теж писав. У нього забирали рукописи, йому погрожували, а він — працював. Один за одним народжувалися вірші, створено кілька поем. За час його перебування на північних “курортах” вийшло кілька поетичних збірок Руденка в Америці, — в них він постав перед читачем справді на повен зріст. Адже тепер у його тексти не втручалися редакторські ножиці, не гуляв по них червоний цензорський олівець.
Уже перебуваючи на засланні, Руденко став писати на ім’я М. С. Горбачова, застерігаючи: держава йде до краху. Він називав усе своїми іменами: “…якщо партія й надалі відбиратиме хліб у селянства, якщо вона не поверне селянам державну землю, із якої вже висмоктано життєву сонячну енергію,— початок третього тисячоліття ні йому, Горбачову, ні народам велетенської імперії не віщує нічого доброго”. Але відповіді на це Микола Руденко не одержав.
Після закінчення терміну заслання поет чекав ще, доки мине строк ув’язнення дружини (її було засуджено за зберігання й поширення рукописів Миколи Руденка, тобто за те, що вона була справді вірною і відданою своєму чоловікові дружиною). Потім вони разом виїхали, як повідомлялося в офіційних документах, на лікування до США. Нещодавно президентським указом українському письменникові повернуто радянське громадянство. Після тринадцятирічної перерви він прилетів до Києва на фестиваль поезії “Золотий гомін”. Його поновлено в Спілці письменників України. Микола Руденко зробив вибір: він лишається на Україні, вдома…
В одному з віршів, надрукованих у збірці “Прозріння”, він ось так суворо відгукується про свою ранню поетичну творчість:
Довго я виходив із війни,
Пробивав духовне скам’яніння.
Вірші давніх літ…
А де ж вони?
Бракувало щирості й уміння.
Звичайно, ранній Руденко не мав ніяких шансів лишитися в літературі, бо його поезія, несучи в собі певні індивідуальні прикмети, все ж у багатьох моментах була схожа на тодішню літературу. В післямові до його книжки “Прозріння” український поет і критик із Мюнхена Ігор Качуровський проаналізував лірику Миколи Руденка в контексті всієї нашої поезії і висловив справді цікаві спостереження. Він пише, що Микола Руденко пройшов шлях від соцреалізму до поезії (до речі, це ж, за словами критика, характерно й для Леоніда Первомайського, й для Григорія Тютюнника-старшого, який теж піднявся від соцреалістичних схем до вершин художньої прози). Поетична індивідуальність у часи появи Руденка в літературі не мала вирішального значення для творчої долі письменника. “Руденко вступав у літературу тоді, коли радянські літератори, з волі партії та особисто Сталіна, більше відрізнялися зачісками, убранням, іконостасами орденів, аніж творчим обличчям. Кажучи фігурально: тоді кожен, щоб не потрапити під ніж, мусив співати контратенором. Тож нема нічого дивного, що поетичний дебют Миколи Руденка не був яскравим: чей же в українській поезії протягом тридцятьох років не було яскравих дебютів”, — пише І. Качуровський, називаючи винятками тільки книги “Трави” (1927) В. Мисика, “Перший грім” О. Веретенченка (видану напередодні війни) і “Проміння землі” (1957) Ліни Костенко. До названих критиком винятків можна долучити ще кілька імен, але не погодитися з ним не можна. Барабани пафосу, якими так пишалися деякі наші автори, глушили в українській поезії поодинокі живі голоси, а художньо мертве слово видавалося за живе й повнокровне.
Але вже в п’ятдесяті роки в ліриці Миколи Руденка з’являються теми й мотиви, зовсім не характерні для тодішнього соцреалістичного пафосу нашої літератури. Тут багато влучних портретних зарисовок, точно побачених картин реальної дійсності, немає офіціозної казенщини, справді щире, не форсоване почуття. Відчутно також, що він добре розумів хронічну хворобу українського — та, зрештою, не тільки українського, а всього так званого радянського письменства. Ось один із прикметних у цьому розумінні його віршів:
Я знав поетів, що колись без міри
Були відважні в пошуках своїх.
Тяжка трагедія сліпої віри
Спустошила і скам’янила їх.
З них кожен був стократ багатший духом,
Ніж той, хто оди їхні відзначав,
До слів чиїх ми припадали вухом,
А він всю велич лиш в собі вбачав.
Я знав поетів…
Так, вони вже сиві,
Їм важче схаменутись, ніж мені.
І все, чим інші на землі щасливі,
Пройшло повз них, як в летаргічнім сні.
Пройшло, спливло, немов весняні води,
Нічого не лишивши їм в житті,
Хіба лиш мертві, зачерствілі оди
Та брязкальця на грудях золоті.
Неоднозначні почуття охоплюють поета при думці про цих колег, на імена яких глузливо всміхаються люди. Найперша реакція, звичайно ж, осуд, але вона ж — і найповерховіша. А поет з поверховою реакцією — то уже не зовсім і поет. Микола Руденко належить до зовсім інших митців, бо в нього набагато складніша духовна й етична “конституція”.
Вірш “Я знав поетів” закінчується так:
Хоч лаври вам належать не по праву
Далеку вашу молодість люблю.
Я міг би дати вам довічну славу,
Якби вона приходила з жалю.
Уже в ті роки в його поезії виразно простежується на противагу офіційно диктованій зовсім інша система соціально-етичних координат і моральних цінностей. Досить згадати триптих “Мати”, чимось ледь уловимим суголосний Симоненковій “Думі про щастя”, де також з полемічною гостротою ставиться питання про вищі цінності нашого життя, про зацькованість простої людини, загнаної в ярмо тяжкої праці, на якій і тримаються статки не її, а багатьох інших — благополучних, охочих до повчань, щедрих на демагогічні словеса — індивідів нашого суспільства. Цей вірш — не тільки монументальна фреска, на якій виразними емоційними кольорами відтворено людину, що тримає в своїх натруджених руках увесь світ, а й водночас — своєрідний розтин нашого суспільства з його аж вельми оригінальним розподілом праці, де біля підніжжя піраміди стоїть виснажена експлуатацією селянська мати, а на її вершині — ідеологічні пастирі й новочасні урядники. “Вони ростуть, мов лісова травиця, Немов пирій у житньому рядку: Сто обліковців на твою правицю, На кожен палець — по керівнику…”
Наше офіційне мистецтво творило пейзанські міфи про просту сільську людину, з численних соцреалістичних пасторалей вимальовувалися щасливі колгоспники на мальовничих колгоспних просторах, з усвідомленням духовної необхідності своєї звитяжної праці. А тут — зовсім інша реальність:
Бригадири щоранку обходять двори,
Лиш в неділю є воля городець скопати.
Трактори…
Управління…
Директори…
А годуються люди з твоєї лопати.
Десь вимахують крани високих споруд,
Ти ж заснеш восени при нетопленій печі.
І стотисячний хор оспіває твій труд,
Та ніхто не піддасть тобі клунок на плечі.
Ця селянська мадонна з репаними руками й клумаком на плечах аж ніяк не вкладається в прокрустове ложе естетики соціалістичного реалізму, від її обвітреного, обсмаленого сонцем лику ніяково відвертають погляд жерці мистецької краси. Але сама вона — “господиня вічних земних перетворень”. Вона — альфа й омега всього в житті народу. Її образ у поета розростається до масштабного образу всієї України, тієї невгасимої зорі, що колись воскресне над землею. Натруджена й згорьована мати, зневажена дітьми, самотня перед лицем усього великого світу, вона не втрачає віри у благовісні зміни під цим сонцем; вірить у них і сам поет. Образ зорі, яка зійде з віщого туману над землею, прибирає в нього максимально конкретних рис:
Кизякова,
солом’яна,
чорна від мук, —
Станеш ти, Україно, тією зорею.
Ігор Качуровський у вже згадуваній післямові до книжки Миколи Руденка “Прозріння” писав: “Містична постать Матері (яка в його віршах з’являлася вже й перед тим, зокрема в поезії “Видіння”), де злилися образи не лише матері поетової та матері України (що не раз траплялося в нашій поезії), а також матері Землі, помагає ліричному героєві стати на шлях прозріння”.
Згодом — після шістдесятих років — у Руденка часто у віршах з’являтиметься образ дороги. Один із них — особливо характерний — наводить І. Качуровський:
На битій дорозі підкова лежить,
Вилизує хвиля німі береги.
В нікуди, в нікуди дорога біжить —
В затоплені морем луги…
Людина, яка знає “Економічні монологи” й “Шлях до хаосу” М. Руденка, прочитає в цих рядках набагато більше, аніж там безпосередньо сказано, — власне, всю історію розвитку (якщо це можна так назвати) нашого суспільства. А ще конкретніше — все те сказано в поетичних формулах його “Історії”, де змальовується порив людей на битву за кращу долю й справедливість. І фінал тієї боротьби: з далекого обозу викрадається той, хто спостерігав за бойовиськом, стає на чолі переможців. Стинає голови героям, і під його диктовку переписується недавня історія.
Ви й не помітите самі,
Як запанує він усюди.
І знов застогнете в ярмі,
Що назви іншої здобуде.
І все повториться колись —
Нові бої, нові поразки…
Лише історик, вчений лис,
Заслужить орденів і ласки.
З подій відмивши сльози й кров,
Він факти виглянцює строго, —
Неначе млин оцей молов
Криваве мливо лиш для нього.
Історія, дорога, час, народ — ці образи раз у раз виникають у віршах Миколи Руденка, в яких іде інтенсивне осмислення всього, що випало на долю України. Поетова душа знову й знову проходить страдницьким і многотрудним шляхом, яким випало пройти нашому народові, а водночас із цим осмислюється і власна доля, всі її неймовірні перипетії. Сувора епіка і ліричний щоденник, сюжетний вірш і послання, інвектива, пейзаж і “космогонічна” медитація — все це багатоликий Микола Руденко, його думка не знає ніяких догм, ніяких цензурних обмежень, вона безстрашна в своїй щирості. Так може думати й висловлюватися, мабуть, лише та людина, яка справді багато бачила і багато пережила. В це легко повірити навіть і тоді, коли б ми не знали біографії поета.
Усе минуле, що становило, гадалося, важливі моменти його життя, мовби назавжди відторгнулося від нього і часто згадується з іронією, як, скажімо, в ось цьому вірші, де перед поглядом авторової пам’яті постала літературна і кололітературна реальність, у якій він теж був колись “прописаний”:
Мої колеги київські поети
В “Енеї” ниньки оковиту п’ють.
А вдома їм засмажують котлети
І на похмілля каву подають.
Це так далеко —
Боже, як далеко!
А завтра стане далі й поготів…
Немовби я отой старий лелека,
Що до гнізда свого не долетів.
До іронії вплітається журба за зруйнованим родинним гніздом, за тихими радощами звичайного життя, від якого — він це розуміє дуже добре — назавжди відірвала доля:
В гнізді моєму інший розкошує,
На старість заживаючи снаги.
Його вродлива горлиця віншує —
Усе для нього: води і луги.
Але журба не народжує каяття чи шкодування за тим, що все так обернулося. Так, фізичні й душевні муки нестерпні, важко зібратися з силами, щоб їх витерпіти, не зайти у відчай, однак поет твердо переконаний у праведності обраного шляху. І саме це допомагає йому нести свій важкий зеківськнй хрест.
А я — немов підвішений на дибі:
В щоденних муках просвітку нема.
Та знаю: мукам тим скажу спасибі,
Бо доля їх не видає дарма.
У своєрідному ліричному щоденнику Миколи Руденка багато таких вражаючих особистих сторінок (один його поетичний цикл так і називається: “Із щоденника”). Є в нього оця рідкісна людська риса — ні з чим не критися від інших. Усе, що діється з ним, — у його віршах; воно — справді на видноті. Суворою поезією стає в нього й похмура фактографія тюремних буднів. З болісним здриганням душі вдивляється поет у все те, що коїться тут з людською природою, жадібно шукає (і знаходить) свідчення того, що табірний контингент — це не всуціль пропащі істоти, що тут плавають поміж хвиль злоби острівці доброти й ніжності, які можуть за сприятливих обставин відродити в зеках людські почуття. Зрештою, тут не можна оцінювати людей тільки за шкалою чеснот, прийнятих там, за колючим дротом концтабору, нібито на волі, де так багато продиктовано офіціозом й ідеологічними приписами. В тюрмі все сплелося в хаотичний клубок, тут часто владарюють абсурд і парадокс. В одному з віршів поет розповідає: “Пліч-о-пліч з колишнім поліцаєм, Що наше військо зрадив у бою. Частенько він мене частує чаєм — І дивно: я не відмовляюсь — П’ю”. І поліцай — колишній кат і вбивця — тут, виявляється в пошані, чекісти навіть обдаровують його чаєм (а це чи не найбільші ласощі в зоні, “табірний коньяк”), він — щось подібне до тутешнього патриціату. Між героєм і поліцаєм є два плани взаємин. Перший:
По-табірному він, звичайно, сука,
Та я його за барки не візьму.
Окопного поета-політрука
Під пильний нагляд віддано йому.
і другий:
За склянкою не так похмуро й тісно.
Чаїнки ворухнулися внизу…
Співає поліцай полтавську пісню,
А я ковтаю київську сльозу.
Ось так усе тут переплелося. Логіка, наприклад, часів війни з фашизмом, переможних днів чи й навіть та, яку культивують при вихованні підростаючого покоління в школі, для зрозуміння такої ситуації нічим не допоможе. В таборі зовсім інша система цінностей. Якщо поліцаєві за його минуле призначено строк, то політрукові, інвалідові війни його минуле геть перекреслено. Поліцай, як бачимо з вірша, виявився за колючим дротом індивідом вельми цінним, довіра й ласка до нього тут набагато більші, аніж до колишнього радянського офіцера. Зрештою, вже таке сортування людей наводить на роздуми про специфічні критерії оцінок табірного контингенту. А коли серед в’язнів з’являється українська пісня, яка на мить об’єднала їх, у вірші звучнть біль за пошматований, понищений, розсіяний історією по різні боки ідейних барикад народ.
Тема тут, як мовиться, тільки заявлена. Вона відчута поетом в абсурдності самої ситуації. А повністю та тема розгорнена у віршах “Моєму народові” й “Автохтони”. В першому автор окидає духовним зором увесь шлях народу крізь драматичну й трагічну його історію, каже і про його завоювання, і про до містичного фатальну неласкавість долі:
Народе рідний, степова стихіє,
Безхитрісна, довірлива душа!
Чому тебе, святого гречкосія,
Так часто Божа ласка полиша?
Нелегко вжитись у твої потреби:
Ти витворив республіку в часи,
Коли вона хіба що лиш на небі
Могла здобути сили та яси.
Погасла Січ, як вогнище в негоду,
І не воскресла в полум’ї новім.
Понад усе шануючи свободу,
Ти опинився в рабстві віковім.
Та є в історичній долі нашого народу одна важлива закономірність, про яку чомусь ніколи не згадують ідеологи:
…Пишайся тим, що ти не завойовник —
В неволі ще нікого не тримав.
Землі чужої не топтавши зроду,
Свою стеріг із косами в руках.
Пишайся цим, мій праведний народе,
Бо то найвищий подвиг у віках.
Не той здолав, хто вилив більше крові
Чи напустив на душі туману —
Твоя могутність у твоїй любові
До колосків на рідному лану.
Цей народ заслуговує набагато кращої історичної долі. Важливо, щоб він те усвідомив і, як пише поет в “Автохтонах”, збагнув страшну небезпеку можливого свого зникнення з лиця землі — етнічної смерті. “Автохтони” сприймаються як логічне продовження вірша “Моєму народові”:
Орали землю, сіяли жита.
Рушали в бій до Змієвого валу.
І нива пращурів — земля свята.
Сто сотень поколінь прогодувала.
Та скільки ж нас, що схоплені в житах,
Кістками арматурили бетони
І гинули в північних болотах —
За те, що автохтони!..
Помовчимо. Бо є колючий дріт.
Є те болото, про котре ідеться.
І є вкраїнський споконвічний рід —
Невже ж переведеться?..
“Автохтонів” написано 21 жовтня 1980 року. А з 27 по 30 жовтня того ж року створено коротку поему “Цар Буж”, у якій автор дає відповідь на те, що необхідно, аби народ не був рабом і не перевівся на світі: “Без держави нам не мати волі. Без держави — Ми навік раби”. Нагальна потреба дня і підсумок усього історичного буття народу диктують ці слова. Так, тільки незалежна українська держава може стати торжеством історичної справедливості, органічною політичною й економічною “аурою” існування багатостраждального народу. Тут у Миколи Руденка немає ані найменшого сумніву.
Важливо, що поет у минулих часах — не екскурсовод-популяризатор серед випадкових музейних експонатів, не резонер і ментор. Його зір бачить далеко на дні минулого віщий вогонь історії, від якого йде на всі часи потужне світло, що осяває і сьогоднішній день, дає змогу бачити в ньому все в причинно-наслідковому зв’язку. Тому Кліо у Миколи Руденка — не випадкова гостя, бо без неї його поезії, здається мені, зовсім не було б, чи принаймні то вже була б не поезія Руденка, його слово проте зубожіло б на одну з важливих змістових граней.
Сьогодні ми заново (навіть ті, хто знав його) відкриваємо для себе цього письменника. Знайомим незнайомцем повертається він до нас. Знайомим, бо лишився вірним своїм, обраним ще наприкінці 50-х років, ідейно-художнім принципам. Незнайомцем, бо так багато і з прози, і з поезії, і з філософської публіцистики Руденка ще чекає на нашого читача. В літературній періодиці тільки з’являються його перші — після довгої перерви — поетичні добірки. “Вітчизна” вже надрукувала роман “Орлова Балка” (до речі, вже давно опублікований у США видавництвом “Смолоскип” імені Василя Симоненка), а роману “Формула сонця”, мабуть, ніколи не прочитаємо, оскільки всі його машинописні примірники були вилучені в письменника. Зберігся тільки невеличкий уривок, нещодавно надрукований у журналі “Україна”, з якого важко судити про всі особливості авторського задуму.
…Йому — сімдесят, але в це важко повірити, відчуваючи всю гостроту його думки й колосальну наповненість слова почуттям. Його сильну натуру не зламали радянські концтабори.
Одинадцять років тому він писав у холодній Мордовії:
Моїх чуттів розвіяна руїна
Нагадує в пісках померлу річку.
Та є ще Бог…
І є ще Україна…
Для них я збережу у грудях свічку.
І вона, ця свічка, яскраво світить нам з його слова.
1991.
|
