|
Андрусяк Іван :: Критика
Творчість |
Біографія
|
Критика
Іван Андрусяк. Повернення в Галапагос. Поезії. — Донецьк: Видавнича агенція «OST», 2001.
Іван Андрусяк. Сад перелітний. Вірші. — Львів: Кальварія, 2001.
Найбільша втіха, яку відчуваєш від спілкування з вербальними тілами поетів 90-х ХХ століття, — не від численних впізнаваних референцій до чужих текстів, найчастіше таких, що живляться інокультурними кодами. Задоволення з’являється від самого факту друкованого поетичного слова, замкнутого, наприклад, у привабливому малоформатному варіянті («Сад перелітний») або в менш привабливому, але контрастному картонному вирішенні самвидаву («Повернення в Галапагос»).
Творчість Івана Андрусяка малопридатна до розгляду з точки зору лінійної (хронологічної) або стильової прогресії, яку пропонує Анатолій Дністровий («Книжник Review», 2001, ч.24). Бо кожна книга цього автора містить поезії різних часових площин. Здається, цей гандж, що почався від запаковування в одну збірку всіх «підручних» текстів без огляду на мовностильову розбіжність та естетичну вартість, переслідує Андрусяка ще від смолоскипівського «Отруєння голосом» (1996). Не позбавлена цього і його остання книжка «Сад перелітний». І лише самвидавне «Повернення в Галапагос» презентує темпорально міксований варіянт на якісно новому художньому рівні.
Поезія Андрусяка як митця від філології є доволі парадоксальним явищем. Вона не вкладається в традиційно описові конструкції анотацій, що пригадують «складне минуле» (участь у гурті «Нова дегенерація») — так ніби програмова авангардність має слугувати за стильову домінанту. Відправним моментом у її розгляді може бути риса, що об’єднує практично всі тексти Андрусяка (за винятком фольклорно наслідувальних) — мовна насиченість, густота семантичного поля, яка іноді сягає незапланованого нонсенсу. І постає такий ефект не в результаті розмивання семантики («плаваючої семантики» — в згаданій рецензії Дністрового), а внаслідок її повної деструкції та переходу до фонетичного принципу письма.
На доказ «дегенераційного» акценту можна дібрати безліч текстових фрагментів з опрацюванням футуристичних тем («перегортання вулиць крізь асфальт / нагадує що ми усе ще хворі / стволами ніг і вилицями пальт / і митницями списаних фаворів», — і якщо поетику Сергія Жадана цілком справедливо зіставляють із Семенковою, то Андрусяк у низці аналогій безперечно стоїть поряд із Гео Шкурупієм); із поглинанням образно-пластичних рядів («вовчиця віднайде не ромула і ре-ма / а в горло самоти коричневі сліди»; «і днище солов’я сповите в павутину / і горло вiтряка покинуте на вітер»); із фізіологічно-екзистенційним акцентом (хоча в «Галапагосі» й, відповідно, у збірці інтимного вибраного подибуємо його вкрай рідко). Проте в ліриці Андрусяка вільно сусідують тексти в поетичній тональності Тичини й Антонича-імажиніста, а також, здавалося б, не надто доречного поряд із ними Симоненка («за дощами і димом / як безодня тонка / разом з нами ітиме / кучерява ріка»). Зміна смаків і цінностей, різночасове «повернення» різноплощинних «спадщин» і підживлення сучасним (не завжди суголосним) імпортом заповідає стильову неоднорідність поезії дев’яностиків. Не кожен з них, подібно до Павла Вольвача, може витримати постійну напругу сосюринських інтонацій. Утім, серед представників свого покоління Андрусяк знайшов цілком окрему лакуну — не завдяки «опрацюванню» футурних семантичних ходів чи обігрування розбіжних стильових тональностей, а через перенесення креативної уваги на фонетичний аспект письма, на процес виговорювання мови.
Це не було раптовим відкриттям автора. Ба більше, з цією прикметою Андрусяк увійшов у літературне коло. До того ж, він залюбки читає власні тексти і вважається одним із найкращих декламаторів (після Романа Скиби, звісно). Ця деталь тільки на перший погляд видається недоречною: тексти Франка всуціль логоцентристські, хоч автор подумки виношував їх і записував здебільшого в завершеному варіянті, «твори» Малишка наспівані під час ранкового гоління, не кажучи вже про наскрізну музикальність раннього Тичини. Фонетичний принцип закладено в самій стильовій матриці, і найцікавішими для дослідника є, звичайно, пограничні, «розмиті» тексти, в яких відбувається своєрідна мутація художнього сприйняття не об’єктивного світу, а мови.
Не випадково звуковий акцент Андрусяк виносить у назву першої збірки («Отруєння голосом»), а сам процес називання (в широкому розумінні) стає чи не найголовнішим у його творчості, символізуючи відбір-означення світу: «по чорних схилах як зоря повзуча / острогів календарна суєта / зламати хліб немов зламати учня / щоб з нонпареля голос вилітав...». У цьому розумінні поет, поза сумнівом, мав за попередника Василя Герасим’юка, що ре-конструював архетиповий принцип письма як говоріння. Але водночас, маючи такий блискучий взірець, Андрусяк опинявся перед небезпекою піти таким самим стильовим шляхом — сакралізації та первісної синтетичности. Натомість він настільки успішно подолав творчу проблему, що низка останніх у часі поетичних текстів, зокрема в «Галапагосі», може видатися читачеві повною профанацією метафори, тотальною деструкцією мови як знакової системи: «дівчина знає м’ясо зійшло з води / холод зайнявся за нами і вкрився бризом / холод як пава кигиче устань і йди / але щоночі зринає патруль над безом / мислимо вийти разом з кожного викупу / мислимо пити воду якої нема / хай забере мене з ночі ця біла вивірка / вона не поставить крапку над обома...». Інакше кажучи, або надзвичайним талантом, або цілковитою бездарністю. На мій погляд, прозір між семантикою та фонікою, що збільшується в останніх Андрусякових текстах також за рахунок уведення «незрозумілих» (автору? читачеві?) слів, є плідним для мови, як і будь-який експеримент з «розхитуванням» парадигматичних ланок.
«Трансмутація» семантичного принципу, такого популярного в дев’яностиків, практично відсутня у двох згаданих поетичних збірках — донецькій і львівській. І це свідчить про авторський добір текстів, про свідомий культ виговорювання: «такий конклав: ніхто не помирав / усі хто міг добралися уплав/ а хто не вмів той дошукався броду / вода загусла як від слів коран / гірке повидло з непокритих ран / губилося на жовті нігті глоду...».
Навіть у такому виразно авторському тексті з «Повернення в Галапагос» стає очевидним цілковите спустошення семантики акцентованого слова з пасивного лексичного фонду «конклав» (що дає підстави Дністровому закидати поетові вживання незрозумілих авторові слів). Прикладів такого невмотивованого побутування в Андрусяка можна зустріти безліч. Проте дозволю собі зухвалість: цьому поетові зовсім необов’язково «знати», бо він не колекціонер поетичних рядів і концептів, а деконструктор засад поетичного письма. Можна припустити, що логіка розвитку творчої майстерности (хисту тощо) приведе його до використання асонансного регістру як основного і поступового вивільнення граматичних мовних зв’язків, адже «прощання смислу — вирок і пророцтво / словам не доторкнутися до слів / допоки губи вимочивши оцтом / не заговориш: істина — в землі...». Тож не дивно, якщо своєрідним «трампліном» і «транзитом» у цьому становленні виявляться тексти Камінгса, творчістю якого цікавиться Андрусяк-перекладач.
|
