|
Гребінка Євген :: Критика
Творчість |
Біографія
|
Критика
СКРОМНИЙ КЛАСИК.
Терни та зірки Євгена Гребінки
Історія не завжди буває цілком справедливою у своїх оцінках; історія нещадно кидає у Ріку Забуття людей, які щиро, чесно й натхненно служили рідному народу мало не все життя. Проте тим більшим є обов’язок (зрештою, моральний обов’язок!) істориків, філологів, журналістів, усіх фахівців гуманітарного профілю воскресити у свідомості суспільства пам’ять про цих подвижників, дати їм друге — духовне — життя.
Особистість, про яку далі піде мова, здавалося б, добре відома знавцям і пошановувачам української історії та культури, і не тільки вузькому колу фахівців. Євген Павлович Гребінка (1812 — 1848) залишився в українській та російській літературах як талановитий, самобутній поет-лірик, автор блискучих байок, що по праву увійшли до «золотого фонду» нашого письменства, визнаний майстер прози: ним створено понад сорок романів, повістей, нарисів та оповідань найрізноманітніших жанрів (історичний, а конкретніше — драматичні сторінки історії України, саме про це йдеться в романі «Чайковський», оповіданні «Ніжинський полковник Золотаренко»; соціально-психологічний: тут і звичаї російського чиновництва, і свавілля поміщиків, і загибель «маленької людини» у ворожому, антигуманному середовищі, і художній аналіз та осмислення виникнення російської буржуазії). І все ж таки будьмо відверті: якщо про Гребінку щось і пам’ятає «широкий читач» — передусім зі шкільної програми — то перш за все як про творця «Ведмежого суду», «Рибалки», «Пшениці», «Грішника» та інших знаменитих байок. Отак і виходить, що чудовий майстер слова, котрий, проживши лише 36 років, половину з них віддав літературі, вже не одне десятиліття перебуває, по суті, на периферії громадської уваги (хоча справедливість вимагає визнати, що в радянські часи Гребінку доволі широко видавали, проте — ніде правди діти — дещо спрощено інтерпретували, про що — трохи далі). Але ж для справедливого уявлення про масштаби заслуг Євгена Павловича перед Україною досить буде, мабуть, згадати лише про те, що саме завдяки в першу чергу його ініціативі, його зусиллям з’явилося на світ перше видання шевченкового «Кобзаря» (1840 р.), книги, що створила цілу епоху в духовному житті України. Отже, йдеться аж ніяк не про дрібномасштабну, пересічну людину!
Крім усього іншого, як доля, життя, так і духовно-інтелектуальний світ Євгена Гребінки дозволяють прояснити дуже цікаву й досі не в усьому висвітлену проблему: суперечності та колізії в свідомості освіченого, патріотично налаштованого українського інтелігента першої половини ХІХ ст. (втім, задля справедливості, варто визнати, що той патріотизм мав, принаймні у власному сприйнятті його носіїв, не політичний, а територіально-етнографічний характер — інакше й бути не могло).
Отож, народився Євген Павлович Гребінка 2 лютого (21 січня) 1812 року в маєтку «Убіжище» поблизу Пирятина на Полтавщині в сім’ї дрібного поміщика — відставного офіцера. Батько письменника воював з турками ще за часів цариці Катерини ІІ («своєю шаблею вдирався на чолі хоробрих гусар у турецькі колони», як згадував Євген Павлович у значною мірою автобіографічній повісті «Записки студента», а пізніше «козакував у Вітчизняну війну» 1812 року), мати була нащадком звитяжного запорозького роду Чайковських, і саме на основі родинних переказів цього роду значною мірою створювався відомий історичний роман Євгена Павловича «Чайковський» (1843). Справді, «українське коріння», український світогляд у творчості Гребінки не треба довго шукати — все це було для нього абсолютно органічним.
Випускник Ніжинської гімназії вищих наук, майбутнього ліцею князя Безбородька, де тоді навчалися Микола Гоголь, Нестор Кукольник, Віктор Забіла (1825 — 1831 р.р.), Гребінка, прослуживши кілька років у восьмому малоросійському козачому полку, вийшов у 1834 році у відставку та переїхав до Петербурга, де й прожив решту свого життя, лише епізодично відвідуючи Україну. В столиці Російської імперії Євген Павлович працював чиновником у комісії духовних училищ, згодом викладав російську словесність та мінералогію у військових навчальних закладах та в Інституті корпусу гірничих інженерів. Займаючи досить скромний рядок у загальнодержавній чиновницькій «Табели о рангах» (він був колезьким радником, мав звання «вчителя 3-го розряду»; лише за два місяці до смерті, у вересні 1848 року, невиліковно хворий на сухоти Гребінка був представлений до «височайшої нагороди» за десять років бездоганної служби — проте так і не дочекався її... Попри все це Гребінка брав дуже активну участь у літературно-мистецькому житті Петербурга 30—40-х років ХІХ століття, організував відомий на ту пору салон, де бували визначні діячі української та російської культури. Він був особисто знайомий з Олександром Пушкіним, Іваном Криловим, Володимиром Далем, Федором Толстим (це той Толстой, який значною мірою сприяв визволенню Тараса Григоровича Шевченка з далекого каспійського заслання), Іваном Панаєвим, підтримував активне листування, дружні зв’язки з Григорієм Квіткою-Основ’яненком, Петром Гулаком-Артемовським, Левком Боровиковським, іншими українськими письменниками.
Письменник, який практично всі прозові твори (і значну частину поетичних!) публікував російською мовою, Гребінка, здавалося б, цілком розчинився в «океані» великої російської словесності. І радянська критика не раз із задоволенням відзначала, що «звернення Гребінки і загалом українських письменників тієї доби до російської мови свідчило про їх свідоме прагнення включитись у загальноросійський літературний процес, було воістину справою благородною та історично значущою». Але ця критика чомусь оминала своєю увагою... ну хоча б такий уривок з листа Євгена Павловича до одного з друзів від 1840 року (документ цілком приватний та інтимний, тут відбиваються не «потрібні» та удавані, а справжні почуття): «Я теперь едва поднялся на ноги и сегодня же уезжаю в Малороссию, чтобы не умереть между кацапами...» А ось інше визнання, зроблене дещо раніше, теж у листі — до рідних в «Убіжище»: «Вечно болен, вечно скучен — грустно за Малороссию!» Це тепер, з висоти нинішнього знання, ми можемо говорити про боротьбу «малороса» та «свідомого українця» в душі Гребінки (характерний приклад: свої перші російські твори він підписував так: Е. Гребенкин, але швидко відновив своє оригінальне українське прізвище), проте самому письменнику було дуже нелегко. Хто ж переміг у цій боротьбі?
І отут ми підходимо до дуже цікавої та малодослідженої теми, а саме: Гребінка і Тарас Шевченко, точніше, роль і місце Євгена Павловича у «шевченковому колі». Є вагомі підстави вважати, що ця роль була особливою. Звернімось лишень до достовірних фактів. Саме Євген Гребінка (поруч з Іваном Сошенком, Григоровичем-Барським, Мокрицьким) був серед тих українців, без конкретної, самовідданої допомоги яких було б неможливим звільнення Великого Кобзаря з кріпацтва — якраз ці люди зробили тут перший поштовх, залучили до справи впливових російських «партнерів»: Жуковського, Брюллова, Венеціанова. Саме Гребінка (і це відомо зі спогадів людей, які знали молодого Тараса) наполегливо дбав про те, щоб ввести вчорашнього кріпака, геніально обдарованого митця до товариства освічених людей Санкт-Петербурга, прагнув створити максимально сприятливі умови, за яких би міг найкращим чином розвиватися його талант. У листі Гребінки до Григорія Квітки-Основ’яненка від 13 січня 1839 року читаємо: «У меня здесь есть чудесный помощник — Шевченко, человек удивительный!» (до речі, саме Євген Павлович познайомив заочно Шевченка з автором «Конотопської відьми», «Марусі» та «Пана Халявського»). До цього ж часу відноситься і наполеглива порада Гребінки, адресована Іванові Сошенку: «Давати Тарасу книжки, більше книжок!».
Якби Гребінка нічого б більше не зробив для української літератури, а тільки підготував і видав славетний альманах «Ластівка» (1841 рік; це була видатна подія у становленні нашого рідного слова — під однією обкладинкою зустрілись твори Шевченка, Квітки, Куліша, Котляревського, самого Гребінки, Боровиковського, Забіли...) — то й тоді його ім’я заслуговувало б на вдячну пам’ять нащадків. Але ж найбільша перемога «українця» над Гребінкою-малоросом — це, безперечно, його роль у народженні першого видання шевченкового «Кобзаря».
Існує (запозичена зі спогадів українського поміщика Петра Мартоса, який, власне, дав кошти на видання Великої Книги) чи то легенда, чи то бувальщина про те, як він, Мартос, позував Шевченкові для свого портрета і випадково помітив, що десь в кутку в молодого поета лежать стоси якихось невідомих паперів, зацікавився ними, побачив, що то вірші, з’ясував, хто їх автор (виявилося — художник, який перед ним стоїть!), попросив їх додому почитати (попри заперечення Шевченка: «Цур йому! Воно не варто праці!»), показав наступного дня Гребінці, той захопився, дещо поправив, і спільними зусиллями — Мартос виступив спонсором, Гребінка «долав» цензуру — «Кобзар» побачив світ. Є підстави гадати, що участь Гребінки була значно суттєвішою — хоча б тому, що наш письменник, скоріш за все, був уже знайомий з творами Шевченка, і йдеться не про організаційні, а про суто творчі контакти та взаємодію.
Гребінка — та людина, котра була супутником Шевченка у першій його подорожі Україною після 14-річної розлуки з рідною землею (1843 рік; сам цей факт багато про що свідчить!). Нарешті, готуючи останнє прижиттєве видання свого роману «Чайковський» (1848 рік), Гребінка залишив без змін всі епіграфи, підібрані до окремих розділів твору. А епіграфами цими були... уривки з віршів Шевченка, на той час засудженого й репресованого режимом царя Миколи І. Євген Павлович Гребінка — скромна, м’яка, делікатна людина — міг бути оборонцем своїх принципів! І одним з головних принципів для нього був вільний розвиток рідного українського слова, рідної культури загалом на гуманістичних, високоморальних засадах.
Ігор СЮНДЮКОВ
«День». №237, п'ятниця, 26 грудня 2008
|
