|
Світличний Іван :: Критика
Творчість |
Біографія
|
Критика
Іван Світличний
БОГИ І НАВОЛОЧ
Хто з нас, поклонників і шанувальників поетичного таланту Михайла Стельмаха, читаючи його величезну епопею з життя українського села, разом з тим не мріяв: а що, якби М. Стельмах, з його талантом і авторитетом, створив щось подібне з життя сучасного, сказав своє вагоме слово про наше наболіле і пекуче! Певна річ, у наших мріях не було і немає місця словам докору. Зрештою, яке ми маємо право докоряти письменникові? Будьмо вдячними вже за те, що він створив для нас. Тим паче, що спроба відтворити майже піввікову історію українського села, спроба, що в українській літературі не має собі рівної, не була для М. Стельмаха втечею від сучасності. Пильним оком художника М. Стельмах відбирав у минулому лише те, що не стало архівним пилом, а росло, змінювалося, перетворювалося і так чи інакше входило в наше сьогодні. Так, Стельмахова епопея — то наша історія, наше життя, пролог до нашого сьогодні. Ми не маємо права докоряти письменникові, а все ж... А все ж, думали ми, як добре було б почути вагоме слово письменника про наше сьогодні, про теперішню нашу боротьбу за наше близьке, видиме завтра.
[...] Справді, скільки читали ми творів про укрупнення колгоспів, про реорганізації МТС, про зміни в податковій політиці і т. д., і т. п., а нам усе було таким звичайним, відомим і нецікавим, ніби перед нами було не наше життя, а старезна, бородата історія. Бо в цих творах письменники брали на себе суто лікнепівську місію, бо герої їхні були не діячами, а тлумачами заходів партії і уряду, не людьми, а виробниками певних рішень, бо той, хто цікавиться суспільним життям країни чи хоч принаймні читає газети, з першої сторінки нового твору міг пророче відгадати останню.
У новому романі М. Стельмаха немає ні згадки, ні навіть натяку ні про взаємини колгоспів і МТС, ні про потребу укрупнити колгоспи чи реорганізувати МТС. М. Стельмах свідомо нехтує всіма цими виробничими (як для художньої літератури), суто «технічними» питаннями. Він бере глибинне, суспільне, людинознавче — культ особи, атмосферу, ним створену, його ворожість принципам і моралі нового соціалістичного суспільства — те, що згодом стало змістом нашого життя, нашої боротьби і лягло в основу всіх окремих конкретних народно-господарчих постанов. Ось чому хронологічно начебто історичний роман М. Стельмаха звучить так злободенно, ніби він написаний про наше сьогодні.
Власне, роман «Правда і кривда» не є історичним в точному і звичному значенні цього слова, хоч і несе в собі багато часових прикмет післявоєнної доби. У ньому загострено і прояснено багато такого, що на той час не могло бути таким ясним і очевидним для героїв твору. [...]
[...] У рішучих і запальних словах молодого Юрія Андроновича ми ясно відчуваємо досвід 50-х років, досвід боротьби з культом особи та його наслідками. Але таких умовностей, таких історичних неточностей в романі «Правда і кривда» багато, і важко припустити, що це — прикрі недогляди письменника. М. Стельмах, очевидно, свідомо не особливо дбає про історичну достовірність і психологічну вмотивованість окремих подій, свідомо зміщує часові ознаки і переносить на сторінки роману, вкладає в уста героїв досвід пізніших років. Проте ніхто не доведе, що і в той час багато хто не міг вже так ясно бачити й думати.
І все ж одним такий експеримент може подобатися, іншим ні, але — знову ж таки — докоряти письменникові не доводиться. Очевидно, що така художня умовність робиться свідомо, і вирішальним для нас тут мусить бути не історична хронологія, а наслідки, здобуті за допомогою цієї умовності.
Взагалі, щодо творчої манери, щодо художнього бачення світу, щодо пошуків нових художніх форм в сучасній українській прозі, крім М. Стельмаха, важко назвати ім'я письменника, який би змінювався так швидко і так круто, який би від першої до останньої книги пройшов такий великий шлях пошуків і розвитку. Якби, не знаючи всієї творчості М. Стельмаха, порівняти його «Правду і кривду» з «Великою ріднею», можна було б подумати, що це твори різних авторів, настільки несхожі вони за своїми художніми особливостями.
Справді, в підзаголовок до «Правди і кривди» не поставиш: «роман-хроніка». Від хронікальності «Великої рідні» в останньому романі М. Стельмаха не тільки нічого не лишилося, але більше того— панівною в ньому є висока поетична напруженість, цілком протилежна хронікальності, хоч би й художній. Творчий метод М. Стельмаха, як він виявився в останньому творі, багатьма своїми прикметами нагадує довженківську манеру письма; іноді вплив Довженка відчувається прямо й безпосередньо.
[...] Перші сторінки Довженкової «Поеми про море». Над Дніпром високо в небі літак. Серед інших у своє рідне село, що скоро буде затоплене штучним морем, повертається генерал Федорченко. Усе тут незвичайне, величне, піднесене: і те, що генерал високо над землею бачить рідний край крупним планом, без дріб'язкового і буденного, і те, що, повертаючись після довгих років додому, він ніби оглядає все своє життя, підсумовує пройдений шлях.
Незвичайне піднесення породжує й незвичайні слова. «Я безсмертна людина, — думає генерал Федорченко, дивлячись на блакитні простори, — і абсолютно не важно, скільки мікронних одиниць часу буде існувати моє особисте Я. Я безсмертна, щаслива людина, і те, що я відчуваю, і те, що я роблю, — прекрасно...»
Ми ще майже нічого не знаємо про генерала Федорченка — ні його вдачі, ні характеру, ні обставин життя, але й з першого знайомства відчуваємо: це велична мить, мить високого злету, душевної кульмінації, такі хвилини не часто бувають в людському житті.
Така особлива, чисто довженківська творча манера письмі. Письменник, так би мовити, з ходу кидається в бій, вірніше, починає з самого бою, з його розпалу, оминаючи всі підступи до бою.
[...] Таким же узагальненим, позбавленим конкретних ознак є й сприйняття героями навколишнього світу. Що бачить генерал Федорченко з кабіни літака? Степи? Рідні простори? Ріки? Ні.
«Він не бачить уже під собою ні Київщини, ні Харківщини, ні Запоріжжя, тільки цілу планету, окутану легким блакитним маревом.
І всіх, кого він любить, увесь народ, що десь працює під ним унизу, він обіймає, пролітаючи над ним, — неначе низько йому кланяється».
[...] Повернення з війни — для кожної людини незвичайна подія, і не дивно, що Марко Безсмертний повертається в час, коли природа поєднала «небо і землю, як навіть бог не міг поєднати душу й тіло». Він так невідривно зливається з природою, що не знає, «де починається і де закінчується білий нерозвійний всесвіт і де ти знаходишся в ньому». Все постає перед ним у великих, космічних масштабах. «Тепер нічого дрібного не було і не хотіло бути в природі», — говорить письменник, а ми розуміємо, що це також і душевний стан Марка Безсмертного, який бачить лише «титанічне безмір'я снігів і хмар» і відчуває всю «глибину творіння такої краси».
І такі хвилини високої піднесеності й величного сприйняття природи трапляються у Марка Безсмертного не раз і не два. Часто в нього «перед очима у прекрасній єдності рухалися земля і небо, а думки вихоплювалися за їхні вінця», обіймаючи найважливіші події нашого часу, найзагальніші питання філософії: і про долю цивілізації, і про смерть та безсмертя, і про правду та кривду, і про прекрасне й огидне...
Така художня атмосфера всього роману М. Стельмаха, і не один Марко Безсмертний виступає в ньому філософом. Більшість героїв, яким автор симпатизує, ні, яких він пристрасно любить, думають і говорять не стільки про свої дрібні потреби чи буденні справи, скільки про смисл і красу життя, про добро і зло, творені людьми.
Така художня атмосфера роману, і М. Стельмах говорить про своїх героїв піднесено, узагальнено, епічно, урочисто, як інші говорять лише про історичних діячів. Кращі сторінки роману, написані в такому стилі, можна читати й перечитувати як найвищу поезію. [...]
У іншого письменника такою високою поезією бувають позначені лише заспів чи кульмінація. У Стельмаха це — звичайна сторінка, яких у творі чимало.
Така узагальненість художнього відображення, коли письменник дбає не стільки про окремі події й характери, скільки про загальний настрій і становище країни, дозволили М. Стельмахові наситити свій роман значущою і гострою суспільною проблематикою. Прямо і відверто, без різного звичайного в таких випадках словесного туману пише він і про сирітські драми, і про занедбаність чи й зовсім відсутність демократії в колгоспах, і про податкові утиски, і про найбільше зло нашого часу — бюрократію, і про багато інших прикрих, але, на жаль, реальних речей, про які інші говорять пошепки і з оглядками, побоюючись, як би чого не трапилося. М. Стельмах говорить про це на повний голос, різко і безкомпромісно, і таку громадянську мужність його слід відзначити як найбільше достоїнство роману.
Щоб читач мав деяку уяву про міру суспільної гостроти роману, досить навести болючі слова Марка Безсмертного, які він говорить секретареві райкому: «Вірно, що перша заповідь — є першою, але коли ми, як і про першу, заговоримо й про другу — про хліб насущний на столі хлібороба?
Про це ми якось соромливо мовчимо, бо декому спадає на думку, що це власницькі тенденції, пережитки. А хліб — ще ніколи не був пережитком!.. Кожний голова колгоспу, керівництво перед першою заповіддю чують істинно страх божий, а перед другою — декому й за вухом не свербить: за це строгача не вліплять, на суд не покличуть, постраху не наженуть... Що ж залишається робити хліборобові, коли після жнив він усі свої трудодні виносить з комори в одному мішечку чи торбі? Або пухнути з голоду, або якось викручуватись і лукавити, гублячи свою гідність і серце... От і починає він викручуватися, як може, як уміє: один, що бачить, те й цупить ночами з колгоспного поля і навіть не вважає це крадіжкою; другий, зігнувшись у три погибелі, пре на базар городину і стає поруч з перекупкою чи сідухою не гордим хліборобом, а зіщуленим мішконосом; а третій кидає землю і шукає деінде певнішого шматка хліба, хоч із сторожування, будь воно неладне... Отак і черствіє, і озлоблюється хліборобське серце, і черствіє без його ласки земля [...]».
Нічого не скажеш: сильні й гострі слова; на жаль, з такою прямотою і різкістю про наші суспільні лиха в нас майже не говорять. І то не окремі слова окремого героя, то — суспільна концепція нового роману М. Стельмаха, що свідчить не тільки про художній талант письменника, але й про його громадянську мужність, про його щире і глибоке вболівання за долю хлібороба. Недарма ж різні бюрократи й попихачі, кар'єристи і донощики, киселі і безбородьки постають у романі не просто як мізерні і нікчемні люди, але як злодії і вороги соціалізму, вороги народу, достойні не лише презирства, а гнівного й страшного суду. І з цього погляду роман «Правда і кривда» є, безперечно, новою сторінкою не лише в творчості М. Стельмаха, але й в історії сучасної української літератури.
Мусимо, однак, сподіватися, що новий роман М. Стельмаха — це лише початок суспільно-гострої і злободенно-болючої творчості, що ця особливість у М. Стельмаха буде закріплюватися і поглиблюватися. Суспільна гострота є важливим надбанням письменника, і все ж слід сказати, що виявляється вона ледве чи не в одних тільки словах героїв і майже не виявляється в їхній долі, в їхніх характерах. Що робить хлібороб, коли «після жнив він усі свої трудодні виносить з комори в одному мішечку чи торбі», як він живе — про це ми чуємо лише зі слів героїв, але все це не стало ще предметом художнього відтворення в романі. Герої говорять про скруту і лиха, які доводиться терпіти хліборобові, але все це дивним чином ніяк не відбивається на їхніх долях і характерах. Постійне порівняння людей з богами, що так добре передає силу, красу і велич духу трудового народу, — це в романі відтворено щедро, і це один бік медалі. А інший бік медалі — тема про те, як боги стають мішконосами, і ця тема, на жаль, не одержала в романі належного розвитку.
Певна річ, цих слів не можна сприймати як докір письменникові. Будьмо вдячними вже за те, що він зробив. Але від людини, що має мужність про наше найболючіше говорити на повний голос, ми сподіваємося ще більшого. Ми сподіваємося, ми чекаємо, що в новому творі М. Стельмах не залишить суспільну гостроту на поверхні, лише в словах героїв, а покаже, як все це впливає на долі й характери людей.
А без цього роман «Правда й кривда» вийшов дещо непослідовним, а деякі сторінки видаються навіть дещо ідилічними. М. Стельмах весь час говорить про постійну скруту і втрату «віри хліборобів» у колективне життя. Але от у колгоспі нічим годувати худоби, і конюхи йдуть красти сіно для колгоспу... в таких же колгоспників, як і самі. Це вже ідилічна сцена. А ще коли після цього дід Євмен, у якого крадуть сіно, застукав злодіїв на місці і... — що б ви думали? — сам добровільно віддає своє сіно колгоспові, то на такі рожеві фарби просто неприємно дивитися, так вони ріжуть очі.
Відтворення життя в усій його складності й суперечності дозволило б М. Стельмахові дещо інакше творити й характери героїв. У «Правді й кривді» позитивні й негативні герої різко розмежовані й протипоставлені одні одним, так що є лише «чисті» й «нечисті», чорти й ангели, а між ними — лише барикади. Причому «нечисті» скрізь і всюди, прямо й відверто перед кожним вивертають своє чортяче нутро. [...]
[...] Хто не знає, що найзапекліший бюрократ, якої б посади він не доскочив, на «селянський рай» і трудові, народні ідеали так привселюдно не плюється. Навпаки, зло бюрократизму тим і небезпечне, що ці люди тримаються при владі лише завдяки своїй соціальній мімікрії, лише тому, що кожен свій крок видають за турботу про щастя народне. І М. Стельмах, приписуючи таким людям відверте хизування своєю антинародністю, явно грішить проти правди життя і логіки характерів.
З цього погляду художньо переконливим серед негативних виявився тільки образ Безбородька. Розділ VII, де показується не лише душевна мізерність Безбородька і його байдужість до людей, але також і внутрішня переконаність у своїй правоті, прагнення «теоретично» обґрунтувати свої вчинки, — цей розділ є одним з кращих у романі і читається із справжнім захопленням. Шкода тільки, що М. Стельмах щодо цього зробив Безбородька винятком, а інших його братів по крові позбавив такої художньої переконливості.
Мудрий був той чоловік, що назвав наші недоліки продовженням наших же достоїнств. На романі М. Стельмаха ця мудрість підтверджується якнайкраще. Та висока піднесеність і суцільна кульмінаційність, яка стала художньою атмосферою роману і дозволила письменникові оминути все дрібне і незначне, зосередившись на вагомому й значущому, — та сама кульмінаційність і піднесеність разом з тим стала й найбільшою вадою твору. Що занадто, то недобре, а твір М. Стельмаха тим і хибує, що в ньому занадто і піднесеної кульмінаційності, і високої філософічності. І головне — дуже часто вони не відповідають ні характерам героїв, ні обставинам, у яких вони діють, дуже часто їм бракує того, про що так сумлінно дбав О. Довженко.
Звичайно, навіть з О. Довженка не слід робити сонця без плям і кожне слово його оголошувати чистим золотом. Надмірна піднесеність і перенасиченість філософією зустрічаються і в нього, але, по-перше, це трапляється не так часто, а по-друге, вони мають більшу художню вмотивованість.
Найбільше тут важить виключність ситуацій, у які Довженко постійно ставить своїх героїв. Утворення першого в світі штучного моря, кінець війни і повержений Берлін — тут не те що вдача героїв, а самі обставини вимагають від них високого слова.
А потім не забуваймо ще, що О. Довженко писав не просто повісті, а кіноповісті. Дуже часто його неувага до деталей компенсувалася при зйомці фільму, бо тут відтворити людину без оточення, без фону, без деталей просто неможливо. Сама специфіка жанру дозволяє розглядати більшість творів Довженка як такі, що несуть на собі особливості зовсім іншого виду мистецтва.
Роман М. Стельмаха — твір іншого жанру, такої вмотивованості йому дуже часто бракує, і відкрита філософічність іноді стає голою, невиправданою, а високі слова — риторичними, надто красивими.
Природно звучать високі слова про прекрасну єдність землі і неба, коли вони передають виключний стан Марка Безсмертного, що після довгих років війни повертається додому. Але ось у тій же сцені Марко витягає «часничину, до луски якої припали крихітки землі», — і автор спішить додати, що то не прості крихти землі; що та земля «перекотила на собі армії і машини кількох сплетених клубком ненависті й смерті держав». Самі по собі слова високі й поетичні, якби ж тільки вони були сказані не з приводу такої мізерії, як крихта землі на часничині!
Високі слова особливо неприродно звучать, коди їх говорить кожен герой і з кожного найдрібнішого приводу. Шукають, скажімо. Безсмертний і Задніпровський у темряві гриби. Задніпровський турбується: «Ще гадюку схопиш...» Зміст його слів цілком конкретний і земний. Для Безсмертного ж це — лише привід, щоб вигукнути: «Час гадюк уже минає... Тепер надходить пора чистої краси і великих зірок». Нічого не скажеш: красиві слова. Шкода лише, що вони сказані лише з приводу і ніяк не обумовлені конкретною ситуацією. [...]
Філософствують у романі всі, і навіть мале хлопця Хведь говорить, як Спіноза. [...]
Така перенасиченість філософією у романі М. Стельмаха від того, що письменник турбується не стільки про дії і характери своїх героїв, скільки про їхні думки з приводу тих чи інших подій, про їхній світогляд. Всі тут говорять, ніби думаючи про те, яке це справить враження і як буде відтворено в літературі. Так, так, у літературі, бо всі герої М. Стельмаха виявляють як для них надзвичайну обізнаність літератури.
[...] Взагалі, літературний герой чи літературна цитата — то для багатьох найвищий авторитет на землі.
Крадуть конюхи сіно і тут же підводять під свої вчинки теоретичну базу: «Пригадуєш, у книжках писалося про того великого чоловіка, що вкрав у бога вогонь для людей. А його ще й хвалять. От і виходить: не всяка покража — злодійство». А закінчили крадіжку: «Все гаразд обійшлося?» — питає один. «Краще, ніж у Прометея!» —відповідає інший.
«Ти не любиш навіть тих, хто працює на тебе, ти боїшся їхнього погляду, їхнього слова і сміху, — відчитує Капустянський Безбородька і тут же
добиває цитатою: — Ще Шевченко, — каже, — писав: «І немає злому на всій землі безконечній веселого дому». Запам'ятай цю велику правду».
[...] Для кінохроніки, для літератури, для враження — все це суто літературного походження, і надуживання такими речами дуже послаблює художню вмотивованість героїв М. Стельмаха.
Така літературність, однак, виявляється не лише тоді, коли герої прямо посилаються на джерело чи літературне явище. Вона виявляється в самому складі думки і манері говорити. Скажімо, дід Євмен Дибенко говорить про те, щоб Марко Безсмертний був головою колгоспу.
«— Що ви, Євмене Даниловичу, який я вам голова, — чудуючись, озвався Марко.
— Не безіменний, не безрідний і не чорти-що, а справжній, довоєнний, що в голові і всередині має понятіе і до землі, і до людей, і до коней, і до хліба святого, і до риби у воді, і до птиці у небі, і до вдови нещасної, і до сироти безрідної».
Сама по собі це — справжня висока поезія, але самим складом вона нагадує народну думу, і літературно-фольклорне походження її очевидне.
[...] До вад нового роману М.Стельмаха слід віднести і деяку повторюваність мотивів і художніх засобів. Тема «боги і люди», що є в романі наскрізною, не лише повторює Довженка та деякі сторінки роману «Хліб і сіль», але й у самій «Правді і кривді» варіюється надто часто і настирливо. Так само надуживає М. Стельмах мотивом правди і кривди, повторюючи ці слова при першій-ліпшій нагоді.
Повторюються й окремі художні засоби. Ще в романі «Кров людська — не водиця» ми з задоволенням спостерігали, як «посеред неба гнеться на південь Чумацький Шлях, і між його доспілими зорями тремтить і осипається на край землі срібний пилок». У «Правді і кривді» знову «до самого надзем'я гнеться Чумацький Шлях, просвічуючи в луки срібну пергу», але тепер уже такого задоволення, як першого разу, ми не маємо.
Або вже в романі «Правда і кривда» М. Стельмах розповідає, як говорив шкільний сторож і «з-під розкішних вусів натрушував на підкучерявлену мідь бороди і захоплену посмішку, і сміх». Через кілька сторінок знову: «натрушуючи смішок на підкучерявлену мідь бороди». І таких прикрих повторень у новому романі М. Стельмаха можна знайти чимало. Вони тим паче прикрі, що М. Стельмах, створивши такий яскравий і своєрідний стиль, розуміє, як багато важить у творі повноцінна художня деталь; розуміє, але чомусь сам же зловживає власними знахідками.
Неприємно вражають і різні кучерявості стилю, які в романі трапляються досить часто. [...]
Але все це — звичайні «накладні витрати», без яких не обходиться ніхто, хто шукає, думає, дерзає. Завжди хочеться, щоб їх було якомога менше, особливо в такому творі, як новий роман М. Стельмаха, — соціальне гострому і громадянськи мужньому слові письменника про найболючіші справи нашого життя.
Світличний І. О. Серце для куль і рим: Поезії. Поетичні переклади. Літературно-критичні статті. — К., 1990. — С 416-435.
Іван Світличний
«НОВІ ПОЕЗІЇ»
(неперіодичне видання так званої Нью-Йоркської групи)
Певне, кожному емігрантові, духовно зв'язаному з вітчизною, доводиться нелегко. Але поетові, що вже за своїм фахом не може не жити думами і сподіваннями свого народу, очевидно, вдесятеро важче. Традиційний тип поета-громадянина на еміграції, мабуть, взагалі неможливий. Але навіть поет, що уникає публіцистично-громадянських мотивів, але не приглушив своїх суспільних почуттів, потрапляє в трагічну ситуацію: відірваному від духовного клімату своєї вітчизни, йому важко в чужомовному морі не тільки зберігати, але й множити культурні надбання свого народу. І не дивно, що в переважній більшості українська емігрантська поезія не виходить за межі посереднього віршування, обслуговуючи скороминущі потреби політичних моментів.
Серед цього малопоетичного шумовиння різко вирізняються видання так званої нью-йоркської групи «Нова поезія».
Ці видання вирізняються з-посеред інших уже тим, що вони вільні від дешевого політиканства і народжуваних ним непоетичних, публіцистичних моментів. Те, що в одних умовах, скажімо, в творчості В. Симоненка, буває благом, в умовах відірваності від рідного ґрунту зводить поезію нанівець.
Поети нью-йоркської групи утримуються від суспільних чи естетичних декларацій, але з їхньої творчості видно, що згубність публіцистики для поезії вони розуміють добре, і тому прагнуть розв'язувати суто поетичні завдання: поєднати традиції української поезії з мистецькими надбаннями інших народів.
Таке завдання, залишаючись у сфері суто літературній, для української поезії вельми актуальне. Через цілий ряд історичних причин українська література розвивалась герметично, чимало здобутків духовної культури людства, без яких інші народи не уявляли свого розвитку, українською літературою не були засвоєні. Така провінційна ізольованість породжувала іноді хуторянські уявлення про цілковиту відрубність української культури, плекала почуття самовдоволення й нехіті до ширшої освіти і культури. І українська еміграція, що живе серед культурних надбань інших народів, самою долею покликана розширити вузькі рамки поетичної провінційності, переносячи на рідний грунт здобутки світової поезії.
Така робота робилася і робиться і на Україні. Тичина, Антонич і Бажан, Драч і Вінграновський багато зробили для того, щоб вивести українську поезію на міжнародні простори — і емігрантським поетам з ними важко змагатися. Але поети на Україні роблять це не стільки засвоюючи чужомовні поетичні надбання, скільки розвиваючи власні поетичні традиції до все вищого й вищого рівня. Українські ж поети на еміграції, навпаки, сильні передусім тоді, коли вони переносять на український грунт поетичні здобутки інших народів.
Частково це робиться шляхом перекладання визначних поетів інших народів — Хіменеса, Альберті, Лорки, Сен-Жон Перса та ін. Але найбільшого еміграційні поети досягають тоді, коли власну, оригінальну поезію творять, так би мовити, з урахуванням поетичного досвіду інших народів, прагнучи збагатити національні традиції традиціями чужомовними.
Певна річ, для нас, вихованих на національних традиціях, їхня поезія звучить іноді незвичайно, важко для сприймання. Що ж, на загальну приступність вона й не розрахована. Але ті, хто не побояться труднощів, вчитаються, звикнуть, ті мати муть від «Нової поезії» справжню насолоду.
Найменше зусиль для розуміння потребує поезія Вадима Лесича: його поетика найменш ускладнена, до традицій української поезії В. Лесич стоїть найближче. Трохи важчими для сприймання, але й змістовнішими, є поезії Віри Вовк, Василя Барки та Юрія Тарнавського.
А власне, коли мова заходить про «Нові поезії», говорити категорично про переваги одних поетів над іншими дуже важко. Бо загальний рівень поезії всіх авторів досить високий; поети, представлені тут, різні, і кожен читач, не накидаючи своїх смаків іншим, може за власними вподобаннями надавати перевагу тому чи тому поетові, — і ніхто не може звинуватити його в нерозумінні поезії.
Тут не місце аналізувати художні особливості «Нової поезії» докладно; для цього потрібен час, а головне — ширше знайомство і з літературною продукцією нью-йоркської групи, і з продукцією літературного загалу, на тлі якого виросла нью-йоркська група. Але й без такого аналізу очевидно, що нью-йоркська група залишить помітний слід в історії української поезії.
1960-ті роки
Світличний І. О. Серце для куль і рим : Поезії. Поетичні переклади. Літературно-критичні статті. — К., 1990. — С. 515-517.
|
