|
Процюк Степан :: Критика
Творчість |
Біографія
|
Критика
Степан Процюк: «Вони сміливо досліджують злами і піруети людської душі»
Степан Процюк є постаттю в сучасній літературі відомою і контроверсійною. Поет, прозаїк, есеїст. Автор десяти книг (серед найвідоміших: «Апологетика на світанку», 1995, «Шибениця для ніжності», 2001, «Інфекція», 2002, «Тотем», 2005). Лауреат кількох літературних премій. В останні роки активно виступає із авторськими колонками на сторінках газет («Post-Поступ», «Львівська газета», «Анонс-контракт», «Західний кур’єр» та ін.) На початку 90-х років Степан Процюк був одним із ініціаторів створення літгурту «Нова деґенерація». Восени 2006-го він є одним із креаторів проекту «Інша література», відтак – «Інша проза». А 21 лютого 2006 року в обласній філармонії о 18.00 відбудеться презентація роману Степана Процюка «Жертвопринесення», який виходить у серії «Інша проза». Власне, із згадки про цей проект критик Євген Баран починає розмову зі Степаном Процюком. – Ще у вересні минулого року ти, Степане, разом із Борисом Гуменюком і Павлом Вольвачем проголосив проект «Інша література». У чому полягає його ідеологічна суть? Адже це – ідеологічний проект? Чи я щось не так зрозумів? – Власне, ти щось не так зрозумів. Справа не в тому, чи цей проект ідеологічний. Ми вже цього мали і маємо вдосталь – кожна українська партія «ідеологічна». Основне, аби цей проект був дієвим, щоб створювалися сайти, видавалися талановиті книжки, щоб «іншолітературівці» ніколи не були причетні до жодного навкололітературного бруду, щоб вони завжди були у білосніжних сорочках із естетськими комірцями. Цей проект був спрямований за повернення до активної літератури, через низку причин, сотень новітніх «білих плям». Цей проект є антипопсовим, адже у сучасному літпроцесі так багато гнилизни і дешевизни, фальшу і навіть маразматики... Хотілося, щоб «Інша література» була антикон’юнктурним проектом. Зараз намітилися перші, так би мовити, серйозні дискусії, причому якраз між цими засновниками «Іншої літератури», про яких ти згадуєш... Наприклад, мене (і не лише) починає дещо не влаштовувати. Сподіваюся, це тимчасово, але жоден проект не повинен ставати прокрустовим ложем. Таким чином виник мій самостійний проект «Інша проза», до якого хотілося б долучити багато талановитих і без хворобливих амбіцій авторів. – Будь-який проект потребує підтримки комерційної, видавничої. Як вдалося тобі вирішити цю проблему? І чи вдалося? – Чи вдалося? В національних умовах ця, як ти озвучуєш, Євгене, проблема ніколи не може бути остаточно і стовідсотково вирішена. Але наразі провідними спонсорами як видання мого роману, так і елементів майбутньої презентації є фірма «Капітель» і депутат обласної ради Богдан Заріцький та депутат міської ради Андрій Рязанцев. Також долучилися до підтримки проекту підприємство «Куверт-Україна» та сервісний центр «Мегаом-авто». Окрім того, матеріальну лепту у початок реалізації проекту вносить і видавництво «Тіповіт». Цей процес є вічним і я дуже сподіваюся на майбутню підтримку як і вже згаданих меценатів, так і інших, небайдужих до нерозважальної, але читабельної сучасної української прози. – Проект «Інша проза», який розпочинається твоїм романом «Жертвопринесення», – це початок чи закінчення? Кого ще із авторів плануєш запросити до цього проекту? – Я оцінюю твій гумор, але... Звісно, початок. Вже є верстка роману молодого івано-франківського письменника-дебютанта Романа Черковського «Фрондео». Це, як на мене, дуже цікавий твір, із «анатомічним» спогляданням проблеми переродження людини. Цей текст наповнений культами і ритуалами, майже тобі Мел Гібсон із його «Апокаліпсисом» (піджартовую), хоч і не такий похмурий, як фільм цього чудового режисера. Також маємо рукопис роману «Сателіти» та оповідань ще одного молодого прозаїка із нашого міста – Андрія Жураківського. Цікавить мене і новий рукопис повістей Ольги Деркачової, що вже видала у «Тіповіті» доволі резонансну збірку оповідань «Синдром підсніжника». Але географія нашого проекту має бути всеукраїнською. Допустимо, у Запоріжжі я розмовляв на цю тему із талановитим прозаїком і музикантом, лідером рок-гурту Валентином Терлецьким. Також є інші цікаві ідеї, але про це – пізніше. Важливо, щоб книги, які з’являться під логотипом «Іншої прози», були читабельними. Але цього ще до смішного мало. Вони, попри всю строкатість авторських стилів, сміливо досліджують злами і піруети людської душі, не зупиняючись перед набридливими стереотипами, мовляв, про це я буду писати, а про це – остерігаюся. Через те я вважаю, що ця проза – інша. А те, що, окрім твого 42-річного співрозмовника, всі ці названі і ті, які ще не названі тут письменники, є молодими, то «не святі горшки ліплять». Якраз у цьому я вбачаю одну із найстійкіших перспектив серії. – Чому розпочав цей проект із свого роману? Та ще й давнього? Чи не спрацювали тут твої авторські амбіції? – А з чийого роману я мав би розпочинати? Може, Пабло Коельо би згодився? Єшкілєв або Мушкетик? Або розпочати із прізвища дебютанта? Було би дивно, якщо я би проявив такі збоченські піруети альтруїзму, Євгене. Окрім того, делікатно кажучи, цей проект повинен розпочатися із твору – теє-то як його? – більш-менш знаного літератора. Тебе задовільнила моя антидипломатична прямота? Тепер інше. «Жертвопринесення», на мій погляд, завжди актуальне і вічноживе. Жартую, звісно. Але тепер без жартів: по-перше, роман був недавно написаним, по-друге, нещодавно я його ґрунтовно підправив. Що таке оптимістична чи песимістична назва? Чи мені тебе, критика, вчити? Сам знаєш – не має значення що, має значення як. «Руйнування ляльки» поки що... Ні, це секрет. Окрім того, подекуди трагедійний пафос цього твору, напевне, був би заважким для серії, яка прагне відбутися як читабельна. А «Жертвопринесення», незважаючи на назву, як на мене, світліший і радісніший твір від усуціль екзистенційного «Руйнування ляльки». – Чому для втілення свого проекту ти обрав видавництво «Тіповіт»? – Так вже склалося історично. Василь Вітенко був тим видавцем, із яким у мене склалися не лише праґматичні, а й непогані людські – ба більше! – приятельські стосунки. Окрім того, попри мою толерацію «Лілеї-НВ» та її директора, сподіваюся, взаємну, якось не пішла у нас одразу співпраця у 90-х роках. Не моє видавництво, напевне. До речі, інші івано-франківські видавці мені ніколи не робили жодних цікавих пропозицій, а я також уже не хлопчик, щоб виловлювати їх зараз, мовляв, пане видавець, може томик Процюка забацаєш? Той час для мене вже минув, не знаю лише, на жаль чи на щастя... Якщо би у когось із них були раціональні пропозиції, зокрема, щодо видання окремою книжкою моєї чи то есеїстики, чи то колумністики, то я би розглянув їх, звісно. – Презентацію нового проекту починаєш із розмахом. Але зібрати сьогодні людей у великий зал для проведення презентації прози, нехай і талановитої, непросто. Чи не думав, аби презентацію проводити у якомусь камерному залі, а не у філармонії? Адже часи, коли українські літератори, і то, здебільшого поети, збирали великі зали, минули ще у середині 90-х років 20 століття? – Мене вже про це питали. Ще раз скажу, що позаторік у «Химері» бажаючі не помістилися у залі кав’ярні на презентації мого «Тотему». У бібліотеці літературні зустрічі я вже організовував – і сподіваюся на майбутню співпрацю. Бачиш, так відповідаю, наче я перед кимось провинився і мене, як нечемного хлопчика, слід відшмагати різками... Вам не соромно за це, пане Євгене? Я не буду «збирати» чи «організовувати» зал із ресурсами ПТУ або технікумів і т. д. На цю презентацію прийдуть ті, які захочуть там бути. Впевнений, що таких людей буде чимало. Лише не треба – мені як автору і деяким моїм співрозмовникам – мати жодних банальних острахів. – Чи не думав проект «Інша проза» зміцнити підтримкою державних грошей? Наприклад, видавати цей проект за сприяння облдержадміністрації? І як ставишся до такої підтримки? – Якщо цього потребуватиме ситуація, то чому б і ні? Я намагаюся жити без стереотипів. Будь-яка підтримка не завадила би зараз серії-немовляті. Але розраховувати по-серйозному лише на державні дотації було би верхом наївності, тим паче у час ринку і літературної конкуренції. Словом, робота над функціонуванням «Іншої прози» лише починається. – Сьогодні на українство розпочався черговий наступ. Яку позицію повинен зайняти у цьому антиукраїнському наступі український письменник? – На наше українство, відколи я пам’ятаю, завжди тривають, розпочинаються або згортаються якісь наступи, підступи, недоступи чи переступи. Яку позицію, питаєш, повинен зайняти письменник? Наступальну! Тобто, кажучи іншими словами, якщо письменник не є громадянином у важку хвилину для нації, то це дуже прикро, хоч історія великих літератур знала і випадки абсолютної аполітичності та принципового космополітизму... Якщо говорити про себе, то мене завжди хвилювало те, що відбувається в Україні. А зараз відбувається чи то трагікомедія, чи трагіфарс... А можливо, лише чергова і банальна малоросійська оперетка, як би не боляче було нам всім це усвідомлювати. Якщо ситуація потребуватиме моєї активності і небайдужості, сподіваюся, що буду адекватним.
15 лютого 2007
|
