|
Самійленко Микола :: Критика
Творчість |
Біографія
|
Критика
Нецензурний Стус. У 2 частинах. – Тернопіль, "Підручники і посібники", 2003.
МИКОЛА САМІЙЛЕНКО
13 жовтня 1990 р. Київ
...це є та котельня, де певного часу працював Василь Семенович Стус?
Коли його вигнали з аспірантури інституту літератури, то мені товариші підказали, що, якщо можеш, візьми на роботу. Я оформив його без документів. Бо з вищою освітою на рядову роботу на будівництво не можна було. У зв'язку з тим, що тут всі люди мене знали, а я знав людей, я домовився, що без документів на підробіток: хай чоловік сім'ю підтримає якимись заробітками. Ми домовилися зарані, аби я йому виділив таку ділянку роботи, де б він був сам на сам. Видно, не припинялася робота душі, робота розуму. І в гармидері бригадному воно б перебивало йому. А там була яма і тонн сто сорок, приблизно, вапна. Треба було гасить його. Я його поставив туди. Він взяв добру мішалку і ото спускав його в яму, заливав водою, розмішував. І це протяглося, мабуть, більш як півтора місяця. Похолодало. Прийшов він у кінці вересня. А коли вже похолодало, то він пішов ось у цю котельню. Вона тоді опалювалася вугіллям. Два котли як чоловік обслуговував, то працював добре. А все ж таки ніхто йому тут не заважав, ні такого, в повному розумінні, нагляду, ні дисципліни, якогось підслуховування, чи щось.
Працював він один?
У зміні працював тут один. По вісім годин. А бувало таке, що вони один одного підміняли, то й по шістнадцять. Скільки разів так в нього було, я вже не можу сказать, але інколи, я знаю, що він і по шістнадцять годин працював.
Важка робота була?
Вона не настільки важка. Але вентиляція тоді була недостатня. Треба було завантажити вугіллям котли через вікно. А потім жужелицю вигорнуть через які дві-три години знову. Людина ніби сидить у теплі, але у цих газах, у цій пилюці. Але все-таки він фізично був не загартований до такої роботи. Йому, безумовно, було нелегко.
Ви були з ним знайомі до того, як його до вас привели?
До приходу його сюди я його не знав. Тільки з розповідей. Івана Дзюбу, так наглядно знав, але теж не був знайомий тоді особисто. Мені подзвонили товариші по телефону, сказали що Василь підійде. Я його тут зустрів. Пішли, оформили, і таким чином він кілька місяців тут працював.
До нього ніхто не чіплявся відносно документів?
Ні. Бо я був на хорошому рахунку в керівництва інституту і господарства інституту, садівництва. Знали, що я в усіх випадках відношуся чесно, пунктуально і таке інше. І хто ж думав, що Василь — це є Василь?
Ви ще тоді теж не знали, якого виміру цей чоловік?
Ми не знали, який Василь буде потім. Воно тільки починалося, власне кажучи.
В якому настрої він тоді прийшов працювати?
Настрій у нього був розбитий. Це я зразу помітив. Він більше, як то кажуть, скаржився. Я його, між іншим, в перші дні особливо спиняв. Кажу: «Василю, відімкнися! Давай не закаламучуй розуму усякими, так би мовити, злом чи ненавистю».
Це я йому як синові говорив. Все ж таки я набагато старший. І мав уже досвід неволі. Я відбував у свій час десятку підряд, а тоді був дев'ять років на засланні. І можна було дечим поділитися і дещо порадить.
Я відчув, що крутого характеру чоловік. Слухає, згоджується, а через деякий час, дивлюся, робить по-своєму. Тільки по-своєму!
Що було в нього в характері, то це істина.
Ми домовлялись зарані, аби посидіти, погомоніти, але прилюдно я цього не робив, тому що я свідомо не хотів повертатись туди ще. А знав, що за це я можу повернутися туди.
Історію Василеву ви знали, що його вигнали?
Безумовно. Це я знав! Кілька разів ми ночували на одному ліжку в мене в квартирі. Приходив він пізно, а виходив рано з квартири. Не хотів я рекламувати, що ми знайомі. Взагалі, вся бригада, дев'яносто чоловік і два майстри, одна з них жінка, не знали, що в нас стосунки такі з Василем. Майстер той на моєму місці тут працює, Григорій Поволоцький, він після мене веде тут будівництво, ремонт і все. Так і він не знав. Це непотрібно було. Я у тому розумінні хочу висловитися, що Василя мені хотілося по-батьківському якось зорієнтувати на якусь обережність, обачливість у деяких ситуаціях. Вона потрібна. Я вже мав досвід на це. І мене переконували, що треба якось не замутить свій розум злом, бо кругом воно було це зло. І об нього розбитися людині скрізь і всюди було найлегше.
Скажімо, вночі, коли ви були разом, у вас були якісь розмови?
В нас були розмови тільки про поезію. Я йому читав свою невільничу поезію, він мені. До речі, він тоді був більше друкований, ніж я. Він ще в періодиці у Донеччині друкував дещо. Він одного разу приносив мені, не пам'ятаю вже що, але такі модерні вірші, які мені тоді були не зовсім зрозумілими, але підтекст їх мене вже тоді приваблював. І в наступні вечори вже...
Десь чотири чи п'ять вечорів він ночував. Ми спали на одному ліжку. Я пригадую його міцні і довгі коліна. Як упреться мені в ребра! Вранці я йому кажу: «Ти хоч повертайся вночі коліньми до стіни, а не до мене». Чисто по-товариськи. Він мене називав на «ви», я його називав на «ти».
Він розказував цю свою історію в інституті літератури?
Не треба було розказувати, я її знав. Це балачки були лишні. Я знав цю інформацію з уст в уста від початку і до кінця. В цьому не було потреби, і на цю тему ми не говорили, А в розумінні того, як себе вести і як залишатися завжди правдивим і нелукавим, то до цього він прислухався і ніколи нічого не відповідав. А мовчки слухав. Він був замкнутий тоді. Він прийшов розбитий. Він ще не зрозумів, як з цієї ситуації виходить. А в основному, його штовхнуло на роботу будь-яку те, що тоді вже ганялися за так званими «тунєядцями». Якщо ти пишеш вірші, то ти «тунєядець», не працюєш. Так і Бродському заявляли, Не йшлося про якісь заробітки. Тут платили небагато. Середні заробітки були десь сто п'ятдесят карбованців. У той час, як у Києві кваліфікованому будівельнику можна було заробить двісті п'ятдесят. І умова з Василем була така, що не йдеться про великі заробітки. Те, що належить у котельні заробить, і на тому кінець.
Василь так недовго пропрацював тому, що йому було важко?
Він попрацював до тих пір, поки знайшлася інша робота в мене для нього. В міністерстві будівельних матеріалів. Там мій однокурсник замміністра. І я з ним домовився, що він його візьме у відділ реклами й інформації. Освіти в нього вистачало. Такої кваліфікації високої в них у відділі не було. Тоді він прийшов туди і там працював аж до самого арешту. До першого арешту.
Розкажіть трошки про себе.
Історія моя дуже проста. Слово мене туди завело, в неволю, і слово мене врятувало. Навколо слова я живу все життя. Справа в тому, що я засуджений був контррозвідкою СМЕРШ за співробітництво в пресі УПА — це сьогоднішній Рух. Це народне повстання. Тільки того, що тоді боротьба йшлася зі зброєю, бо між двома ворогами. Сьогодні ми воюємо словом, без зброї, не криваво. Дай Бог дійти нам свого цією дорогою! Тією дорогою ми знали, що не дійдемо, але виходу другого не було. Я сімнадцятого року народження, а то був сорок четвертий рік. Мені було двадцять шість років. Я мав освіту університетську, філологію кінчав. Сам я з Дніпропетровщини родом, з села Спаського. Сім'я моя неписьменна. Я один якось вирвався з сім'ї і з нею майже не жив. Родичаюся тільки.
Там я був... Думаю, що наполовину жив я енергією свободи внутрішньої. Нескованість там відчував я і радів їй. Бо на волі, або в «великій зоні», жити було так вільно внутрішньо не можна. Там були стукачі і таке інше, з ними були методи боротьби. Я в це не втручався. Мене розуміла більшість. І, особливо, коли вже в сорок сьомому, сорок восьмому, сорок дев'ятому йшли поповнення в концтабори, які я пройшов. А я пройшов Каспійські табори, Красноярські табори, Карагандинські табори за десять років. Це три системи беріївських таборів, і всюди йшли поповнення із УПА. Молодь в основному. Це молоді хлопці. Уже з криївок їх витягували, засилали по двадцять п'ять, по п'ятнадцять, по десять років. Я, слава Богу, обійшовся десятьма. Коли мене контррозвідка СМЕРШ засудила, то бувший редактор Дніпродзержинської газети Завадський, який ішов із контррозвідкою, він мені потихеньку потиснув руку і каже: «Молодець! Десять років — це вихід твій дуже щасливий». Чим це пояснить, я не знаю. А вам скажу таку річ. В час цього процесу допити були дві ночі. І на третю ніч контррозвідка СМЕРШ визначила термін, але довічне заслання було. Але я пробув дев'ять років, а тоді мені добрі люди, казахи, дали чистий паспорт і я, по суті, втік із заслання. Потім мене тут викликали, але я вже не сам боронився. Виселять мене треба було із столиці. Але Головкиївбуд, слава Богу, заступився. Кажуть, нам інженери-будівельники потрібні саме цього профілю. А я, будучи на засланні в Алма-Аті, вже закінчив, мав диплом. Освіта в мене будівельника, інженерні роботи.
Я пам'ятаю, як ваша перша книжечка вийшла, то там було написано, що довгий період працював на новобудовах північного Сибіру.
Я не соромився тоді тематики виробничої. Поезія скрізь є. Тільки її треба вірно висловити, не через шківи і маховики, а бачити людину в процесі праці. І я не цурався. В мене великі цикли. Можна цілу книжку набрати. Просто виробнича тематика, мене за неї похвалили. Я писав про людину в процесі праці. І я вважаю, що ця тематика невичерпна, і вона заслуговує на увагу.
Звідки забрали вас контррозвідники?
Мене контррозвідка зустріла із загоном УПА в Бєльцах в єпископському домі. Там був фронт наш і німецький, а там була нейтральна зона десь два тижні. Ми там отаборились в дворі єпископського дому. Там ні душі не було. Вночі фронт якось пройшов горою. Ми лишилися в мішку. Нас затримали.
Дуже цікаво, як ви попали саме туди. Ви ж закінчили Київський університет.
Я писав вірші до «Українського перцю». Такий гумористичний журнал виходив для УПА. Паралельно двома мовами. Тиражів я не пригадую. У двох числах цього журналу я активну участь брав. Я їх перекладав із західняцької мови на східну мову, тому що східним повстанцям трохи не до шмиги було. Трохи носом крутили, трохи не розуміли, трохи насміхалися. То ми вирішили, що то хай буде мовою Західної України, а то мовою Східної України. Я переклав двоє чисел. Третє число журналу я теж переклав, але я вже його не бачив.
На Сході повстанців було багато?
Я не знаю скільки. Наприклад, ми з Дніпропетровська як йшли, то нас було сто сімдесят чоловік. З Дніпропетровська, безпосередньо з міста. Але ми не йшли однією групою. Ми їхали десятками. Об'єднувалися знову в лісах біля Знам'янки. І після того ми рейдували аж до Бессарабії.
У людей зміщене трохи розуміння щодо УПА. Вони думають, що це було тільки населення Західної України. Та Боже мій! Там були євреї, були поляки. Росіян було дуже багато, які були в полоні і повтікали з полону німецького. Там наші люди були, які до них зверталися, і вони з задоволенням, з радістю йшли до нас. Зброї було мало, ніякої форми... Це звичайний народ, яких на полі можна побачити і в цехах. Але вони були повстанцями. Організовано відходили. Були люди, які вели роз'яснювальну роботу. В Дніпропетровську, скажімо, і в Павлограді, і в Новомосковську, і по селах. Спершу вони говорили, що я полонений, втік і так дальше. Десь він там прижився в якійсь сім'ї, а тоді ознайомлював людей із повстанчими загонами. І йшли туди і молоді, і навіть до п'ятдесяти років ішли. Я не скажу, що це була маса, що це було щось загрозливе для німецьких чи Червоних військ. Цього не можна сказати. Але ідея волі, незалежності України, взагалі людської волі, оце було те, чим люди, частина людей, тоді жила.
Із десяти років я одсидів три роки і два місяці в тюрмах. Тоді я не довго був. А тоді мене взяли із Касплагу, з Каспійського табору привезли в Дніпропетровськ. Хотіли мене пов'язати із оцією мережею УПА Дніпропетровською. Але я з нею безпосередньо в Дніпропетровську контакту не мав. Бо я робив оці переклади журналу «Український перець» у Дніпродзержинську. Я людей знав, декого з дніпропетровців, але це законспіровано було і я їх ніде ні одної душі справжнім ім'ям не назвав. І в мене чиста була душа. Я дуже спокійно спав, що я нікого не потягнув за собою, нікому не зробив лиха. У той час були випадки, коли люди називали по півсотні людей. І люди ці постраждали.
Як вам писалося там? Це ж ні паперу дістати...
Писалося по пам'яті. А коли траплялося десь роздобути тоненького паперу, то... Були такі маленькі книжечки під махорку. Там чотирнадцять рядків вміщається поетичних. У зв'язку з тим був перейшов на написання сонетів. Написав більше ста сонетів. Вони, може, незрілі, але два десятки можна добрих вибрати. А потім їх скачуєш у сірник, проколюєш у бушлаті у ваті дірочку і засовуєш, перемнеш, і вже в будь-яких шмонах воно не промацується. Таким чином частково було винесено. Частково було винесено в пам'яті. Завчалося або тобою, або твоїм товаришем. Днювальним у мене був такий Володя Попенюк із Коломиї. Пам'ять хороша. Його дочки, між іншим, тепер мають найвищу технічну освіту по електроніці. І в нього була також пам'ять. Він два рази прочитає — і вже може читати напам'ять. Коли потім виявилося, що він живий і я живий, він мені багато поезій передав.
Оце в бушлаті виносилося?
Бушлат цей в мене і зараз є. Валяється. Думаю, хай валяється. А він до-валявся до сьогоднішнього дня. Це була нова пара одягу, але на ній були написані номера. Але раз воно було начинено, а я не вірив, що мене звільнять... В мене було три місяці заліків, коли за день можна було зробити два, то в мене набігло три місяці. Мене раптово викликали на звільнення. А я в цій парі, а вона начинена цим. Я тоді взяв і вапном випалив номера.
Чи багато віршів ваших того періоду не опубліковано?
Поки-що в мене рукопис до «Радянського письменника» на тринадцять аркушів. Я думаю, що я його, мабуть, скорочу, бо в такій кількості видати поки що немає змоги. Але я ніколи не писав з розрахунком на друк. Це було абсолютно недоступним і ніколи не вірилося, що доживу до того часу, коли побачу друком. Писав тому, що це мене рятувало. Я внутрішньо був розкований і писав те, що лягало на душу. Оце найдорожчий був там харч мій.
Це пересилювало почуття реального голоду?
Це не те, що десять днів чи десять місяців, А десять років голодним! Та людина, яка жила тільки цим почуттям, як правило, не виживала. Згадайте, що в сорок сьомому році і так був на Україні голод. А там? Мабуть, на волі були не більш ситі, як ми там. На тому пайку можна було і працювати, і думати, якщо не втручаєшся у ті колізії криваві... От, витерпів. І знаю людей, які теж терплячими були. Яке терпіння? Можна і голод терпіти, якщо є сенс жити. І знущання фізичні, і все це треба було перетерпіть. Де можна було відбитись, то треба було відбитись. Якщо ти сильніший, то відіпхнув його та й все. В мене не було випадку такого, щоб я підняв на когось руку. Якщо на мене хтось піднімав, то я відвертав. Було такі два випадки, ні за що ні про що міг од дурня дістати.
Єдине, до кого я ні разу не звернувся і не відчув навіть милосердя до них, то це до конвойних. Вони мене з перших днів просто травмували, конвойні, ще до суду. За перші три дні, а я йшов зі зв'язаними руками, поки мене остаточно не здали на етапи, вони мене травмували. Не лягла до них моя душа як до людей. Вони просто вели себе як кати. Як кати. Били ні за що. Не попереджуючи, міг прикладом під ребра штовхнути так, що я дихать не міг на протязі двадцяти метрів. Другий підходить, цигарку кидає попереду — нахиляйся! Нахилився я за цією цигаркою, другий штовхає, збиває з ніг. Навіщо? Я просто здивований був отаким. І молоді. Потім у Красноярську коли я був, то вияснилось, що є спеціальні табори, де звезено туди тисячі дітей, малих дітей. Вони з семи років виростають до сімнадцятилітніх, і їм дають зброю, і вони ведуть зеків з Москви «до самих окраїн». То звірі неймовірні. На етапах ніхто не втік. Іде ешелон. Зупинка. Обов'язково перед тим, як смеркає, пас лічили у вагонах киянками. В один кут зіб'ють, а тоді киянкою лупить по голові, у вухо, в плече, по ребрах. Киянкою лупнув раз! два!... десять! Швидше! Оце нас на ніч налякали, щоб ніхто не рипнувся. Серед ночі те саме. Вранці мертво. І вони сплять, і ми спимо. Втомилися. Вдень ніхто нас не лічив в вагонах. А вночі — по два рази. Хоч тебе етапують цілих три тижні, і кожну ніч ти маєш синяка. Ось так возили, У мене всього два вірші написано в дорозі. Коли везли до Дніпропетровська, коли я у внутрішній тюрмі довго сидів, після того, як мене з Каспійського табору перевезли, один написав. І один написав, коли везли з Красноярська в Караганду. Там нема ніякої можливості. В такій напрузі тебе тримають. І в нас гармидер такий в вагоні. За що гармидер? За ті самі п'ятнадцять грамів цукру. Зібралася там четвірка, і вже тобі не п'ятнадцять грамів дають, а п'ять, а те собі присвоюють. Попнеться бійка. Кого підтримувати? Чи не підтримувати? і от так живеш у вагонах, у товарняках. В столипінських мене возили два рази. То в столипінських там інше, там не набивають так. А в цих набито так, що по черзі спимо. Частина спить, частина сидить. Потім міняємося. Етапи — це найстрашніше. П'ятдесят восьму ніколи не везли краще. Якщо везуть, то набирайся терпіння і надії на те, що Бог поклав тобі на тім'я руку і він її не зніме. Оце єдине, чим себе тішив внутрішньо. І ви знаєте, помагало.
Чи багато було серед вас людей творчих? Поети, письменники?
З багатьма я зустрічався. Багатьох позабував. Єдиного, кого я не забув, це Лев Гумільов, син Ахматової і Миколи Гумільова, з яким я пробув, по-моєму, чотири з половиною місяці в Карлазі уже. Я спав на нижніх нарах, а він наді мною. Про це в мене є і поезія. Він чотири рази, по-моєму, сидів. Останній термін він мав за Брежнєва. Не вилазив, бідняга. Він, по-моєму, тринадцятого чи чотирнадцятого року народження. То була справді Божа милість наді мною! Я забув, що я знаходжуся в концтаборі. Він же історик. В основному персидська історія, Персидські війни. І оце він, бувало, тиждень може розказувати про походи Дарія на Скіфію. В деталях, з цифрами, з датами, з полководцями і так дальше. І так цікаво! Босячні по три бараки, бувало, сходилися. Якщо тепло, то при відчинених дверях і вікнах, бо і за вікнами сидять і слухають Гумільова. Він потихеньку говорив, але створювали таку тишу, що і муха летить, то чути. А Гумільов сидить, як божок якийсь, і потихеньку розказує цю історію. Я трохи знав історію. І мене не так приваблювали ці лекції, як те, що можна було з ним гомоніть один на один. Людина ця - ангел, це — енциклопедія. Це, зрештою, культури якоїсь для нас недоступної. Це було явище велике. Фізично працювати він не здатний був. Він жив на тому, хто що дасть. Але, переважно, на посилках. Посилки йому тримали у каптьорці біля самої вахти, щоб босячня не одняла. Він там пішов, трошки поїв... Він фізично не працював, мало дуже їв. Це приклад майже йога, яких я тоді не знав. Він розказував про йогу. Вперше я почув від нього. Але він таки, видно, дотримувався режиму і чисто плотського, і духовного таки за йогою. На вигляд він не схожий був ні на зека, ні на ангела. А щось таке посередині між людиною і Богом. Таким він мені лишився в пам'яті.
Як до нього босячня ставилася?
Дуже ласкаво. Єдине, тільки вони часом вривалися в каптьорку, де посилка зберігалася. Вривалися з ножами, топорами. Того каптьора набік, а якщо треба, то зарубали, пограбували і так дальше.
На моїх очах вбитий Інгал, якого згадує Солженіцин. Інгал вбитий на моїх очах. Це один із того інтернаціонального загону, який був в Іспанії і разом з Михайлом Кольцовим був знищений, по суті кажучи. Інгал дожив до нашого часу і загинув у мене на очах. Убитий по-дурному, несправедливо. Не сподобався він одному босякові із-за того, що той помітив жертву, а цей заступився словом. Словом заступився! І він вбив Інгала шворнем по голові після того, як повернулися з роботи. Чому він вибрав його жертвою, чому Інгал заступився, того я не знаю. З Інгалом були балачки. Він пробував читати вірші, які читали в цю іспанську кампанію. Там іспанець біжить в бою «с пєснєй і гранатой в рукє». Він пробував приписати це якомусь українському поетові. Я його поправив. Тоді він на мене зреагував і питав, хто я такий і чому зреагував. Ми порозумілися з Інгалом, посміялися. Він каже: «Я бачу, що люди не розуміються, а я добре не відновив в пам'яті. Хто прийшов на пам'ять, то я йому і приписав. Я, — каже, — свідомо знаю, що це не цього автора». Посміялися. Тоді тільки він відрізнив мене в середовищі нашому від інших. Здоровався, але близько дуже з ним я не був знайомий.
Гумільов знав українську мову?
Гумільов не знав в такому розумінні, що широко нею користувався. Говорив російською мовою. Але коли ми сиділи групою ввечері і дискутували щось українською мовою, він буквально все розумів, причому розумів до слова, до єдиного. Це надзвичайно розвинена людина, і він, видно, всі слов'янські мови сприймав, як і свою, хоч ними і не користувався.
Між іншим, я з Львом Миколайовичем домовлявся, що він приїде на роковини матері у Київ, але він каже, що не дозволяє здоров'я. Два рази він збирався і два рази не приїхав.
Ви зараз з ним в контакті?
Поки я працював перед пенсією останні роки, то міністерство моє було у Москві, і я їздив дуже часто, кожного місяця по разу і по два. То я на протязі року у нього бував два або три рази. Він зайнятий. Він все добре пам'ятає. І в нас, власне кажучи, потреби великої не було. В цілому ситуацію ми розуміли однаково. А говорить про табори і про те лихоліття? Я сам ніколи не заводив цих балачок. Починаєш переживати те лихе, що з тобою було. Це забирає енергію, а сліду ніякого не лишає. Я вважаю, що він економив енергію на свою наукову роботу. Я виснажувався на роботі, а тоді чекав суботи і неділі і працював в ці дні в три зміни. Писав, що мені на душу лягло. І до останнього дня. Інакше я не міг.
Дай вам Боже, щоб все було опубліковане.
Я думаю, що ми перейшли вже той поріг і живемо тепер на позитивних емоціях. Я думаю, що Бог повернувся до нас і послав таки долю, яку б нам належало вже давно мати. Хай з запізненням.
Я поздоровляю вас, молодих. Дорога ще, може, довга і трудна, але на позитивних емоціях ми живемо всі. Не губімо добро і надії.
Слава У країні!
Не відлюбив свою тривогу ранню...: Василь Стус - поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії / Упоряд. Орач (Комар) О.Ю. - К. : Укр. письменник, 1993. - 400
Микола Самійленко
«ТАК ТРЕБА»
Сьогодні вже аж не віриться, що і я тоді був ще такий молодий — 47-літній!.. Майнуло 25 років — як не було. Одначе ілюзія недавності всього, що було в мене з Василем Стусом, весь час побіля мене, як жива душа...
До 4 вересня 1965 року я його не знав, не бачив, нічого про нього не чув. Але невдовзі після тієї події в кінотеатрі «Україна» моїм давнім приятелем спало на думку, що на околиці Києва, в дослідному господарстві УкрНДІ садівництва «Новосілки», у мене на будмайданчику, може б, спробувати оформити Василя на будь-яку роботу — аби йому не пристібнули ярлика «тунеядця».
Домовились з Василем, що я його зачислю на роботу без трудової книжки й документів про освіту — на тимчасові підробітки, бо ж, мовляв, сім'я, а заробіток на основній службі малий і т. п. «Треба,— кажу директорові та завкадрами,— загасити он 50 тонн вапна, а нікому, кваліфікованого будівельника поставлю — треба буде доплачувати, а тут нагода: чоловікові аби хоч щось заробити».
Сам я на становищі непевному: за мною постійний таємний нагляд, це я знаю (кому це доручалось, пізніше признавались мені), то домовились на людях не спілкуватися.
Біля великої ями гора вапна. Шланг для подачі води. Дві лопати, грабарка й штихова, і 4—5-метрова копистка,
Другу половину вересня й жовтень місяць Василь гасить вапно. Більше сидить навпочіпки над ямою. Але, наглядівши виконроба, підводиться — ба, такий штивий до «начальства»!.. Підводиться: худий, драбинчастий, якийсь, аж недоладно так зводить ногу за ногу, підпирається кописткою — стоїть. Похило. І з перехиленими гострими плечима; а довга копистка продовжує його і створює ілюзію ще більшої худорлявості і висоти його постаті.
Так бачу його й досі. Ніби це було вчора. І так само, як тоді: струмені по душі й тілі... Одні з жалю, другі з болю. За ним, за собою, за людьми.
Протягом цих тижнів три чи чотири рази, забув уже, Василь ночує в мене. Спимо удвох на моєму твердому ліжку (тверде — більш підхоже, поперек не прогинається — проти радикуліту). Не розкіш, але місця вистачає. Та коли Василь зігнеться, його коліна опиняються якщо не на мені, то під моїми ребрами. Гострі, важкі, незрушні. Досі їх чую, як зараз. Фізично відчуваю.
Але цього разу мені легше. Якось жартома у мене вихопилося: кладеш, підпираєш... добре, що хоч не стусаєш! А Василь, чи не єдиний раз за весь час, так щиро якось посміхнувся, що та посмішка досі мені згладжує кострубатість тих умов і зменшує постійну внутрішню напругу.
Щоб не кинулось комусь у вічі, у дім до мене заходив у робочому одязі. Як пригадую, наполіг на тому я. Вечори восени довгі, і ми, відриваючи від сну ще якусь годину-дві, були раді вже тому, що маємо нагоду поговорити — про що хочемо і як хочемо. І — майже ніякої уваги на побут, до умов. Всі вечори — про поезію, про літературу. Трохи читали один одному своє. На моє побажання, одного разу приносив донецьку періодику, де були друковані його речі — не запам'ятав які.
Мене тоді перш за все переслідувало бажання переконати Василя в тім, що ці умови — для творчості ще не настільки нестерпні й безнадійні, як йому здається. В порівнянні, безумовно, з тими, яких зазнав раніше я. В цьому стані ще можна б не нити. Терпінню — вчаться. І вчаться — триматися. Вчися цьому, кажу...
Василь, бачу, все розуміє, але не приймає. Хоча я немало йому розказав про «тамішні» умови для виживання й творчості.
Не сперечалися ні разу.
Не зійшлися якось тільки на Тичині.
Я висловив свій погляд про академіка з певною, як на той час, містифікацією.
Людина здатна і терпіти, і лишатися собою, триматися. Надто — талановита. Тут-бо ще одна можливість для ширшого розкриття її самої. Це не гандж. Це одна з незчисленних її здібностей. Реалізувати її — чин позитивний. Безперечно, при умові, що і в цьому разі не збочуєш з правдивого шляху, лишаєшся людиною. Це найважливіше, бо тут не обходиться без участі Сатани. Чітко це прослідковується на людях помітних. Скажімо, хоч би й на нашому Тичині. Лукавий його мітить, безмежно радіючи, що вцілив у людину здібну. Знак поставив — і регоче збоку! Найвища насолода йому, коли той на людях мізерніє, нікчемніє, міниться — аж до повного звиродніння... У нашому випадку — аж до написання «Партія веде»... У 33-му році!.. Коли «от края й до края» люди пухли й мерли з голоду... Мовчки!.. Зломлені червоним терором. «Поет!.. Гуманіст!..» — регоче Диявол і штовхає жертву до спокуси писати далі, і та, геть деградувавши, сягає «вершин» падіння. Образ Міченого в моїй уяві постав з першою публікацією «Партія веде», а вже будучи студентом КДУ, коли почув з уст самого автора «Не златоглавий нам потрібен» (про Київ!) — і поготів. Щось я втратив?.. Анічого! Та якої шкоди завдано, скільки ця химера за 40 років живцем згнітила людських душ, що так і не прокинулися на поклик поезії! Нещасні українські поетичні душі... Крім дуже вузького кола літераторів, ніхто його не приймає. Учнівську й студентську молодь силоміць труять викидами Сатани — пак викидами «великого». Нові поети приречені йти тільки вслід за ним. «Равнение!» на нього — й годі! «Академік!..» Немало літераторів, рятуючись, просто затуляються ним. Як і Марксом, Леніним.
Все це — витівки Диявола. Виконані на пропащій формі пропащого соліста.
Г. Й. Майфет, перший з дослідників творчості Тичини (1926 рік) за ось приблизно таку інтерпретацію диригента того ж 1965 року приязно мені кивав (ні, не тому, що ми обоє колишні зеки) з щирою посмішкою згоди.
Василь - ні. Промовчав. Хоча сатанинський регіт, мабуть, почув.
Ми не посердились. Вияснили позиції — і поставили крапку.
З настанням холоду Василь узявся топити котельну. Тепер він підпорядкований кербуду.
У малій котельні восьмеро великих вікон, низько розміщених — знадвору все добре проглядається. Навідуюсь до Василя нечасто і балачки ведемо за умови: я стою, а він на чім-небудь сидить — знову ж таки, щоб не викликати в когось підозріння чи здогадки, що ми в близьких стосунках.
Балачки — нашвидку про все. Вірші, казав, не пишуться.
Вечорами, у відсвітах з відхилених дверцят котла, з Василевої постаті сходила назовні якась дивна хвороблива енергія. Це непокоїло. Мабуть, тому на його неоднозначний натяк: «Гоголь не захотів жити... свідомо». Я, пам'ятається, зауважив різкувато: «Не плети дурниць, чоловіче!..»
Людину з депресивного стану часом виводить саме творчий процес. І зараз Василеві вірші з котельні — широковідомі. Писав, виходить! Зберігся й у мене тодішній мій, з поміткою:
В. С.
Пташиним почерком душа
Блакитне тло небес мережить.
В дорогу молодь вируша,
Глухим-глуха до застережень.
А вже лункі її літа,
Під непересяд парубочий,
Лиха витіюватість ночі
В гордіїв вузол запліта.
Земну людського часу мить
Не забариш в облуднім світі,
Але — то зірка в тьмі горить,
То — іскра в слові розмаїтім!
Що — страх?
Що — трунку понад креш?
Що — йти на бастіон?..
«Так треба!»
Не спинишся. Не оминеш
Того, що послано із неба.
5/Х—1965. Новосілки
Котельна невелика, на два котли, на твердому паливі. Подача вугілля ручна, видалення жужелиці — теж: як не тачкою через двері, то через відхилені вікна — жбурляй та жбурляй, кочегаре. І в нього стан пригнічений - основна умова для зниження самоконтролю. І не вберігся: спітнілий при відхиленому вікні, простудився, захворів... (До речі, про цю котельну і про все це є немала кінострічка, зроблена Станіславом Чернілевським у 1990 році).
Протягом цих місяців, де б я не бував у своїх службових справах, я дослухався, чи не трапиться підхожішої роботи Василеві — так ми з ним домовилися.
Зрештою, пощастило.
Високопосадовий мій товариш іще студентських років дає згоду: «У відділ інформації та реклами - годиться! Чого ж, вам, грамотіям-філологам, може й це підійти... Хай приходить, подивимось».
До зачислення на нову роботу Василь встигає познайомитися вибірково з довідниками на будівельні матеріали, деталі й конструкції і працює на інженерній роботі до першого арешту.
Випадково зустрічалися в ці роки багато разів, а по домовленості тричі. Розмови загальні — про все і всяк. У пам'ятку одна з цих зустрічей: Василь читає мені «Сказитись легше, аніж буть собою», а я не втерпів і нагадав, що це схоже ще на наші балачки нічні в Новосілках. «Не тільки,— відбувся Василь, а по паузі додає: — Ваші корективи до Тичини я вніс, дякую...»
Тоді я сприйняв це як поправки до якогось внутрішнього його монологу до «провідного» поета, а тепер чую, що він зробив глибоке й серйозне наукове дослідження творчості й долі Тичини, про яке, на жаль, мені й не признався.
Після його першого ув'язнення бачився з Василем кілька разів. Мене цікавили, в основному, теперішні (70-х років) умови «там». Тепер не я йому, а вже він мені розказує. Я подивований змінами. Я пройшов 20-літню дорогу політв'язня беріївського ешелону. Тоді, спійманого на «писаннях», зразу вдягали в «дерев'яний бушлат» (труну). А в 70-ті роки політв'язні користуються якоюсь літературою, олівцем, папером, більше того: писане «там» часом опиняється «за бугром»! Оце для мене — то вже справді містика!.. Ласкава Доля починає класти свою долоню й на кам'яні лоби... Прогавлюють?.. Сприяють?.. Як же тут не звеселіти!
— Зараз іде глибша оранка, не на зяб, як тоді. Зараз пазурами в єжових рукавицях шастають в нутрощах, в мізках і душах, вивернуть — «неисправим» - аж тоді в яму.— Підводить риску Василь під моїми радощами, і моє серце пищить по-мишачому, аж і він чує. І ми — посміхнулись!.. Така вже натура українська. Василь тепер інший — ні звуку ниття! Ні життєві негаразди, ні державні органи, бачу, на коліна такого не поставлять. Інший, але й не той, що згодом постане й мені з скульптурного портрета у Бориса Довганя. Я Стуса знаю надто натурально — коліна його фізично чую. Його натура мені ще «не розпечатана», ще не розлилася по неозорах житейського моря.
Оформляю фінансування будівництва в республіканському банку, в обід без будь-якого приводу забігаю в Спілку. На першому поверсі біля більшого залу — півметрової висоти урна, здалеку бачу, як Василь задер на неї ногу, оперся ліктем на коліно, а вилицею на долоню і темпераментно розмовляє з Станіславом Тельнюком, той, сутулячись, зосереджено слухає. Не зупиняюсь, не перебиваю — бігцем оминув їх, спускають в «Еней», взяв цигарок, піднявся — нема... «Ну, верховода!.. Ну, демон революції!..» - шепчу собі. Біжу нагору, заглянув з дверей до Тельнюка в малий зал — сам, обкладений стосами книг,— все, мабуть, горбиться над своєю «тичиніаною», гукнув йому своє «привіт» — і по всьому. Бачив, не поговорив, не привітався. Програв. Чи так судилося?
Це було десь напередодні другого арешту Василя Стуса.
...Не знаю, як там і що там каже у своєму дослідженні про Тичину Василь Стус.
«Містифікую» далі: і Тичина, і Стус — явища, вважаю, запрограмовані вищими силами. Одна програма — від Диявола, друга — від Бога. І то є приклад, як не треба і як треба в земний твій час вершити свій шлях.
Зараз зі Стусових творів і з портрета, виконаного Б. Горбанем, прочитується: Василь відчував, що на нього поклала Доля.
А я все відкладаю: як-то кидатися в спогади про незадавнене?.. Василь стоїть ось перед очима! В нестійкому стані: при похиленій копистці, на одній нозі, горизонтально похитується...
Хитка поза тодішнього нашого стану.
«Дівчинка на кулі» Пікассо.
...І як вистояв!
І як нам сьогодні не вистачає Василя Стуса.
І Валерія Марченка.
І Олекси Тихого.
І Юрія Литвина.
|
