|
Жиленко Ірина :: Критика
Творчість |
Біографія
|
Критика
Штолько М.А. "Фемінність поезії Ірини Жиленко"
Стаття присвячена дослідженню фемінної специфіки поезії Ірини Жиленко. З’ясовано особливості поетичного фемінного письма, які полягають в акцентуації жіночої суб’єктивності, у своєрідній текстовій організації (інтуїтивний первінь, тілесність, автобіографізм, емоційність як вітальна сила тексту, циклізація поезії), специфічній тематиці (дім, родина). Поетеса творить своєрідний міф про життя і призначення жінки, програмує наратив приватного життя. Фемінна поезія І. Жиленко майже повністю відповідає канону української ментальності.
Штолько М.А.,
пошукач, зав. науково-інформаційним відділом
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
ФЕМІННІСТЬ ПОЕЗІЇ ІРИНИ ЖИЛЕНКО
Як відомо, фізіологічна, психічна та соціокультурна природа жінки істотно відрізняється від природи чоловіка. Це накладає відбиток на творчість, в тому числі і літературну. У авторів чоловіків та авторів жінок різний досвід та способи відображення світу, стиль викладу та ступінь емоційності. Вагоме значення має також належність автора до певної національності. Так, українській ментальності притаманна кордоцентричність, емоційність письма.
Поряд з творами жінок-письменниць, які в своїй творчості більшою чи меншою мірою наголошують на своїй ґендерній своєрідності (або не наголошують взагалі), дедалі більшу увагу дослідників починає привертати літературна практика, означувана як жіноче (фемінне) письмо. Його виникнення пов`язується з феміністичним рухом, а поетика веде свій родовід від постмодерних філософських теорій Ю. Кристевої, Л. Ірігерей та Г.Сіксу.
Теорія фемінного письма знайшла своє втілення у конкретних літературних творах, а також в однойменній феміністичній концепції.
Спроби визначення специфіки жіночої творчості були ще в другій половині ХІХ ст. Критики-чоловіки виокремлюючи такі особливості жіночої манери письма як суб'єктивність, ліризм, чуттєвість, сентиментальність, розглядали їх як ознаки, що вказують на недосконалість жіночої творчості порівняно з чоловічою, тим самим відмовляючи жінкам-письменницям у таланті.
Навіть в ХХ ст. літературознавці негативно оцінили творчість І. Жиленко, перш за все тому, що вона не відповідала їхнім ідеалогічним настановам. І.Жиленко, на їхню думку, невизначено висловлювала політичні погляди, точніше взагалі була аполітичною. Поетесу цікавили перш за все проблеми моральні, загальнолюдські, понадчасові, питання родинних стосунків.
Проблема природи жіночої творчості залишається актуальною і в наш час. М. Рюткьонен в статті „Ґендер та література: проблеми „жіночого письма” та „жіночого читання” зауважує: „...жінки писали і пишуть інакше, ніж чоловіки, тому стає необхідною теорія жіночої літератури, жіночого письма” [11; 5].
На даний момент жіночі студії, хоча й кволо, стають частиною університетських програм (можна назвати, наприклад, Харківський центр гендерних досліджень). Поняття “жіночого письма”, “жіночої літератури” та “жіночої критики” стають легітимними та повнозначними термінами академічного літературно-критичного дискурсу. Таким чином, відбувається не тільки тематичне і стилістичне вивчення жіночої творчості, а й перегляд традиційного літературного канону.
Сучасні літературознавці фемінного аспекту звертаються до аналізу жіночої творчості, цікавляться інтелектуальним досвідом українських письменниць різних літературних епох (починаючи з кін. ХІХ – поч. ХХ ст.), що представлено у працях В.Агеєвої, Т.Гундорової, О.Забужко, Н.Зборовської, С.Павличко, Т.Ткаченко, С.Філоненко, О.Смерек, О.Корабльової та ін. При цьому поза увагою залишаються твори „камерних” поетес Ірини Жиленко, Світлани Йовенко, Оксани Пахльовської, Наталки Білоцерківець тощо, видані в другій половині ХХ ст. (винятком є короткі міркування з приводу творчості названих поетес), але активно аналізується поезія цього періоду більш відомих авторів, як-от: Ліни Костенко, Оксани Забужко. Крім цього, більше уваги приділяється дослідженню прози.
Актуальність теми статті продиктована потребою висвітлення специфічності жіночого письма в поезії Ірини Жиленко як релевантного сегмента сучасної літературної картини.
Наголошуючи на феміністичному аспекті при науковому аналізі творів письменниць, дослідники репрезентують дещо однобічну інтерпретацію мистецьких зразків. Замість аналізу текстів, літературознавці накладають на твір певну матрицю, підкреслюють стать автора, надаючи визначальну роль позамистецьким чинникам.
Натомість визначаючи фемінну літературу як таку, що створена жінками, варто підкреслити її особливість: поетеса у творчості реалізує власний світ, висвітлює жіноче уявлення, котре відрізняється від чоловічого світосприйняття, однак не протистоїть йому, воно інше, з відмінним стрижнем.
Творчість письменниць, що обрали фемінний дискурс, розглядається здебільшого під кутом зору висвітлення в ній ідеологічних або ґендерних принципів, в той час як сутність фемінного письма як літературного явища, що має свою традицію і складну естетичну систему координат, продовжує залишатися недослідженою. Недостатньо чітко розмежовані поняття “жіноча література” (література, написана жінками), “вуманістична література” (тексти, написані жінками, що підкреслюють свої ґендерні особливості, але не протиставляють свою творчість творчості чоловіків-письменників), “фемінна література” (до якої відносимо твори представниць жіночого письма).
Метою статті є визначення основних складових поетики І.Жиленко, які розглядаються в контексті такого своєрідного філософського та мистецького явища як фемінне (жіночне) письмо. Поставлена мета передбачає розв’язання наступних дослідницьких завдань:
1. Окреслити контури поняття «фемінність».
2. Визначити риси фемінності в поезії І.Жиленко (тематика, образність, жанрові переваги, мовленнєві особливості).
3. Проаналізувати сутність особистості жінки в поезії І.Жиленко та своєрідність її художнього вираження.
Поняття фемінності поезії є в однаковій мірі наслідком теоретичних концепцій і результатом розвитку певної літературної практики.
Початок фемінної творчості доречно вбачати у трипільській культурі, за доби первісного матріархату. За доби Середньовіччя, Відродження, постренесансу, бароко домінувала патріархальна культура, що позначилося на рецепції художньої творчості: від заперечення наявності мистецького хисту в жінок до поділу літературних жанрів на фемінні та маскулінні. Українська фемінна література активізувалася в ХІХ ст. завдяки суспільним „жіночим” рухам. Визначальною рисою жіночої боротьби в Україні був нерозривний зв’язок між особистим і національним через політичні колізії.
Виникнення жіночої традиції в українській літературі дослідники пов’язують з іменами Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Олени Пчілки, Наталії Кобринської. Із середини ХХ ст. жінки стали посідати значиме місце в українській літературі. Імена, до яких найчастіше звертаються – Ліна Костенко, Оксана Забужко, Марія Кіяновська, Теодозія Зарівна, Наталка Білоцерківець.
Українській народній культурі віддавна був притаманний культ матері, що виріс з обожнення матері-землі. „Уся архаїчна українська культура є жіночою за своїм типом” [3; 291]. Архаїчна культура вся пройнята жіночою логікою, баченням світу, стилем. Абсолютно протилежне ставлення до жінки спостерігаємо в добу християнства, яке відстоювало ідею другорядності жінки перед чоловіком.
Поняття „фемінність” позначає жіноче загалом. Художній текст виражає не колективне міркування, а виступає проявом особистості, що постає домінантою фемінного письменства від його першоджерел і дотепер. Визначаючи фемінну літературу як таку, що створена жінками, варто підкреслити її особливість: письменниця у творчості реалізує власну сутність, висвітлює жіноче уявлення, котре відрізняється від чоловічого світосприйняття, однак не протистоїть йому.
Фемінне письмо І. Жиленко характеризується описом тілесності, пристрасності як вітальної сили, тексти поезій відзначаються інтуїтивним початком, синтезом свідомого і несвідомого, багатосмисловістю, змішуванням жанрів, мозаїчністю, фрагментарністю, мова характеризується виразністю, пріоритетом емоцій та „голосу” тіла, наявністю великої кількості зменшено-пестливих слів.
Для жінки-поетеси творчість – це спосіб зрозуміти себе. Ознакою фемінності поезії І. Жиленко є репрезентація жіночого світовідчуття, коли особистісне, індивідуальне домінує над колективним, уніфікованим, сірим.
На жаль, про творчість Ірини Жиленко написано надзвичайно мало. Спробуймо визначити особливості фемінного письма в інтепретації даної авторки. Нас цікавитимуть насамперед поетична образність, тематика, мова, що характеризують стиль І. Жиленко з погляду жіночої літератури. В основному дотримуватимемось конвенцій особливостей жіночого письма згідно з теорією Е. Шовалтер та Ю. Крістевої про інакшість такого письма. Поезія І. Жиленко, за типологією Е. Шовалтер, належить до власне жіночого мистецтва, тобто спрямованого на виявлення глибини жіночого, на автентичний жіночий досвід.
Всі критики відзначали інакшість поетичного світовідтворення Ірини Жиленко, що підтверджує в передмові до збірки «Євангеліє від ластівки» М.Г. Жулинський: «поетичний світ Ірини Жиленко твориться за принципом інакшості, іншості, несхожості зі світом реальним, але уявний світ спровокований дійсністю, яку поетеса змінює завдяки образному виповіданню себе, точніше завдяки вивільненню себе уявою, мрією, фантазією з реального буття-існування і «поселенню» в художнє буття» [9; 10].
Ірина Володимирівна Жиленко – поетеса, яка в своїй творчості виступає як жінка і як мисткиня. Жіноче спрямування її поезії провідне. Фемінний аналіз віршів спрямований на вивчення особливостей її бачення, власне «жіночого погляду», в творчості простежується бажання пошуку, дослідження і пізнання жіночої суб'єктивності.
Англійська дослідниця Х. Робінсон пише про суперечності, з якими стикається творча жінка: «Коди жіночності передбачають згнічення своїх бажань на користь інших, особливо сім'ї. Відповідно з цим поняття «художник» витісняє з себе поняття «жіночність»… Жінки у мистецтві завжди вимушені обговорювати свою позицію і пристосовуватися до суперечливих кодів буття жінкою і творцем одночасно» [12; 42-43].
Ірина Жиленко вводить у тексти відображення типово жіночої ролі у суспільстві, але лірична героїня не тяготиться нею, навпаки, отримує задоволення.
М. Коцюбинська в одній з статей написала про І. Жиленко: «У поетеси свій чітко окреслений стабільний мікрокосм. Його осердя – рідний дім, своя кімната – як фортеця, без якої не вижити в цьому розбурханому недоброму світі» [10; 232]
У творчості поетеси виділяються три типи жінки:
1) жінка-мати;
2) жінка-поетеса;
3) жінка-естетка і жінка-гедоністка.
Архетип матері був одним з базових в українській класичній літературі ХІХ ст. (зла свекруха, мачуха, покритка, ненька Україна тощо). Мати була запорукою стабільності патріархальної селянської родини.
Ірина Жиленко, не відходячи від слов’янського канону, повно розкриває відчуття материнства, щастя очікування появи на світ нової істоти, щастя, яке переповнює жінку, коли дитина потребує захисту і догляду. З біологічної точки зору жінка, завдяки материнству і можливості його відчути, має беззаперечну фізіологічну перевагу.
Образ жінки-матері І. Жиленко дотичний з прадавнім українським – Берегинею. Одна з головних смислових домінант цих образів – не лише абсолютизація жіночих репродуктивних функцій, а й показ задоволення, насолоди від почуття материнства.
Загалом у творчості І.Жиленко материнський образ архетипний для осмислення природної ідентифікації саме слов'янської, а точніше української жінки. Поетеса творить своєрідний міф про життя і призначення жінки, програмує наратив приватного життя. Поетеса ідеалізує материнське почуття.
Ненсі Ходоров зазначає, що жінки завжди більше відповідальні за турботу про маленьку дитину. Цю тезу яскраво ілюструє поезія І. Жиленко:
Бо я не Іов. Прокляну
За крихітну синову слізку.
Дияволу присягну
І душу продам під розписку.
Я не Авраам. І дитя
Не дам на заклання, на лихо.
Ні Богу не дам, ні вождям,
Ні вашим, ні нашим, ні їхнім.
Бо я не Христос. Впам'ятку
всі болі, всі кривди дитячі.
Хто вдарить у ліву щоку,
У праву отримає здачу.
Дурепа, бабера – нехай!
Я згодна – дурепа і квочка.
Аби лиш синок посміхавсь.
Аби не боліло синочку [8; 17-18]
Поетеса майстерно вплітає в свою поезію рядки колискових, як-от у циклі «Три колискових і зоря»:
Ой люлечки-люлі!
Прилетіли гулі.
Принесли в торбинці
для сина гостинці.
У тій торбі – диво-кінь,
пряники медові
і червоні чобітки –
золоті пікови.
Та ще врода – як вода.
Брови соколині.
Та ще доля – як звізда,
висока і синя…
Інша невід’ємна складова ліричної героїні поезії І. Жиленко – роль господині дому, опікунки родини і хранительки домашнього вогнища.
Поетеса зображає жінку як мати (рідше – дружину), так і поетесу, естетку. Лірична героїня показана переважно в межах дому (локалізація – кухня, кімната), але в цьому просторі твориться макросвіт ілюзії, казки, який значно ширший за просту кімнату. Дім – це або квартира в місті, або будиночок в селі. В другому варіанті жінка зливається ще з однією із своїх прадавніх ролей – Господиня Городу. Лірична героїня змальована при виконанні побутових обов’язків (прання, приготування їжі, прибирання, купівля тощо), але поруч з цим – написання віршів, читання книг, прослуховування музики, спілкування з друзями.
Поетеса і родинні, і особисті, і суспільні стосунки між людьми розглядає шляхом відображення та осмислення подробиць щоденного побутового життя.
Пані, ота, що знаменна не зростом, –
Сіно згрібала, зривала горох.
Потім білизну в струмку полоскала.
Потім полола петрушку й цибулю.
І озивалася словом ласкавим
До горобини, собаки, зозулі…[6; 29]
І. Жиленко спробувала показати парадокс життя домогосподарки. Життя домогосподарки не легке, вона більше за інших відчуває свою самотність. Їй притаманне відчуття будня, яке розчавлює, відчуття життя, яке минає. Драматизм буття, як це не парадоксально, – в комфорті дому. Недаремно лірична героїня намагалася позбавитися Дому, але врешті-решт Дім залишився з нею. Традиційно подорож, мандрівка, міграція – чоловічі топографічні символи, натомість осілість, домівка, приземленість, вкоріненість – еквіваленти жіночого досвіду.
Жінка поезії Ірини Жиленко – особистість із творчим началом. У процесі самовизначення творча особистість весь час фіксує навколо себе межі й водночас сама виступає як своєрідна межа. За Юнгом, „кожна творча людина є подвійність чи синтез парадоксальних властивостей” [1; 104].
Творчій людині взагалі властивий «жіночий компонент», який зумовлює високу сприйнятливість, вразливість, чутливість.
Жіноча суб’єктивність Ірини Жиленко переживає провину (за свою “писанину”), адже жінці властиві співчуття, співпереживання, схильність до емоційної залученості. Ці особливості жіночої суб’єктивності роблять її вразливішою, здатною відчувати так звану “загальнолюдську” провину. „Так виникає жіноча „етика турботи”, яка породжується „провиною за всіх”, на противагу чоловічій „етиці справедливості” [2; 288].
Лірична героїня мисткині особливим чином орієнтована щодо свого внутрішнього світу, вона створює навколо себе свій мікросвіт. Ідеали комфортного бутя жіночої суб'єктивності ліричної героїні: єдність з природою, оптимізм, панівне почуття любові у найрізноманітніших проявах, а звідси і прагнення опіки над кимось, можливість писати вірші, влаштований побут, який залежить головним чином від внутрішнього стану душі, сусідство з казкою, чудом життя, відчуття непроминучого дитинства.
Фемінність визначається через єднання, для жіночої ідентичності загрозливим є відокремлення. Тому так пронизливо сумно звучать рядки Ірини Жиленко про дорослішання дітей:
Де його із життя подіти –
день, коли виростають діти
із сандаликів і стрічок,
залишивши тебе, розкриту,
і беззахисну, мов стручок?.. [6; 37]
Отже, образ жінки – дихтомічний: жінка-господиня та жінка-естетка, матеріалістка та ідеалістка (“поділились просто: їй – колечко й чорну шаль. Я ж забрала час і простір, і веселий творчий шал”), християнка, дружина та єретичка, відьма, мати та “амазонка” (в руках тримаю меч свій і дитину”).
Розглянемо особливості репрезентації фемінінності (як ґендерної ідентичності суб’єкта) в зовнішньому вигляді людини в поезії Ірини Жиленко. З одного боку, зовнішність виступає засобом діагностики ґендерної ідентичності людини, з іншого, відображає культурно задані еталони зовнішності. Одними з ознак, які полегшують статеве розпізнавання і підкріплюються соціальними стереотипами, виступають одяг і косметика.
Вибір одягу розглядається як прояв того, що суб’єкт з себе являє, який у нього образ «Я», ким прагне здаватися. Одяг є показником професійної приналежності, вказує на соціальний статус (“ця туфелька дешева з парусини зломить не здатна у траві нарцис”), є додатковим показником віку (молодому віку притаманний яскравий одяг: “сукні, подібні до квітів і сонячних плям”, “шалені сукні в колір маків”, а зрілому – сірий, теплий, як-от: мохерова хустка і тепле осіннє пальто ), свідчить про смак людини, навіть характеризує настрій ліричної героїні (“я бездіяльна й безвідповідальна – від збитих туфельок до сивих скронь”, “і туфельки – літні, зальотні, лукаві”).
Одяг – природнє продовження людини, особливо жінки. Вірші Ірини Жиленко наповнені назвами одягу, тканин поширених в другій половині ХХ ст. В поетичній тканині творів мисткині найчастіше подибуємо такі назви одягу: плащ, плаття, блузка, шубка, жилетка, халатик, пальто, суконька,джинси, шарф, шаль, берет, хустка, капелюшок, а також слова каблук, мереживо, назви тканин: оксамит, парча, нейлон, атлас, креп-жоржет, ситець, шовки, поплін, зустрічаються назви зачісок: гривка а-ля Ахматова, модна зачіска під «бокс», інші назви жіночого побуту: парфуми «Шанель», папільйотки, бігуді, шпилька, корсаж, сережки, пеньюар.
Ще один атрибут жіночого побуту – дзеркало. Психоаналітична інтерпретація (від Фрейда до Лакана) розглядає дзеркало як окремий етап у складанні репрезентаційної структури, зокрема сфери образності, адже «саме через дзеркало «я» розпізнає себе як організовану, інтегровану і впізнавану тотальність, образ, який на щось вказує і поміщений в певний часопростір» [4; 88]. Як предмет культури дзеркало має власну змістову ауру.
Поетеса цікаво відображає парадигму дзеркальності. В поезії І. Жиленко воно іноді несе негативне забарвлення:
В дзеркалі, мов у страшному сні,
бачусь я сама собі – совою [6; 56]
Крізь скло дзеркала проглядає внутрішнє «я» ліричної героїні. Все, побачене крізь дзеркало, включається до знаково-мовної системи задзеркалення, змінює значення.
Дзеркало – „тверезий на стіні екран” [8; 124-125].
Це ж мить. Я все одно спливу
із підсвідомості в свідомість.
І темне дзеркало тоді
нещадно випхне в коло світла
жіночі вилиці бліді,
ім’я мого буденні титли,
середній вік, огрядний стан,
опущені в печаль уста [5; 51].
Дзеркало – це двері між реальним та іррреальним світом. За допомогою дзеркала відкривається принцип подвоєння людини, що породжує феномен інобуття жінки (ліричної героїні). Цей принцип (його оптичний ефект) зумовлює існування паралельного буття художніх реалій, принцип художнього двосвіття. Створюючи ще одну точку зору, що лежить поза площиною, виявляючи двоїстість жінки, дзеркало фіксує її первісну цілісність.
Спираючись на дослідження західної наукової думки з питання жіночого письма, а також на власні спостереження, можемо говорити про існування специфічних ознак фемінного письма. Однак, вони не є чимось усталеним, бо твір кожного автора вносить свої корективи у намаганні зобразити світ “жіночим способом” і кожен автор заслуговує на те, аби на його творі зупинитись окремо. До провідних ознак жіночого письма І. Жиленко належать:
1) синкретизм у використанні літературних жанрів із наданням переваги діалогічним, поліфонічним формам, формам автобіографії, щоденника, наприклад, вірш «Автопортрет» зі збірки «Автопортрет у червоному», поема «От історія – так історія» (андерсеніана);
2) тенденція до імітації усного мовлення на письмі (легкий ритм, постійне використання питань, вигуків, значна увага до зменшено-пестливих слів тощо);
3) звернення до тематики дому, родини, дітей;
4) деструкція часово-просторових координат; ігнорування меж між реальністю та казкою. Час в поезії І. Жиленко не усталений, не скерований в русло історії. Початок і кінець сходяться у теперішньому моменті;
5) тенденція до суб’єктивності, асоціативності.
Однією із найрозповсюдженіших характеристик фемінності є відхід від центричного, сильного суб’єкта. Лірична героїня поезії І.Жиленко списана з авторки: має двох дітей і тому мусить постійно балансувати між творчістю та домашніми турботами, за її словами, вона маленька, незначна.
Поетеса поєднує вірші у цикли („Пастуша пісня на вечірній зорі”, „Пори року”, „Літо з осіннім поглядом”, „Ми ще не прощаємось...”, „Німецький триптих”, „Триптих проростання”, „Уроки свічки”, „Світло осені”, „Тиха моя троянда”, „З „Музикального зошита”, „Фіалки-вірші”, „Казки на заході сонця” тощо), що свідчить про фемінну світоглядну позицію авторки: цілісний всеохопний погляд на життя, де абстрактні поняття переплітаються з конкретними деталями, гармонійно поєднуються зовнішній та внутрішній світи. Ця ознака властива також віршам, в яких репрезентовано цикл життя людини (дитинство, молодість, зрілість і старість) аналогічний порам року (весна, літо, осінь, зима).
Авторка залучає змістотворчі вставні та вставлені елементи, візуальні тексти: вірш “А я живу в яйці-райці…” у формі яйця з поеми “Ілюзіон” збірки “Пори року” (1999).
На думку М. Хорнер, для жінок характерний феномен уникання успіху. Успіх викликає у жінок тривогу, оскільки асоціюється із небажаними наслідками – втратою жіночності, соціальним відторгненням. Ця теза ілюструється рядками поезії І. Жиленко, яка не прагне слави чи великого визнання, своєю поезією вона самореалізується.
Отже, жіночий текст передає специфічно жіноче сприйняття світу. Його особливості – специфічний ліризм, емоційність, сповідальність тону. Жінки-поети схильні до використання моралізаторських вкраплень. Більшість творів мають автобіографічний початок, що свідчить про бажання авторів сказати слово про себе, виразити своє «я» та зробити його предметом психологічного та літературного дослідження. Ірина Жиленко показує життя жінки «зсередини».
Аналізуючи твори поетеси, відзначимо силу почуттів, вплив емоцій на форму і зміст художнього тексту, вміння бачити „духовними очима” сутність людини і світу, „лавірування” між реальним та казковим. У поетичних текстах руйнуються логічні (причинно-наслідкові) зв’язки; наявний синтез свідомого і несвідомого, інтуїтивний первінь та багатосмисловість.
Ірина Жиленко є емблематичною представницею фемінного письма у літературі України. Аналіз її поетичних творів дозволяє зробити висновки щодо константних особливостей жіночності, визначити типові особливості тематики і поетики творів жіночої орієнтації.
Художні тексти поетеси є не лише надбанням національної культури, але й проявом самоідентифікації людини. Мисткиня дає своє бачення жінки та її природи. Її жіноча природа чітко не відповідає канонам і завданням феміністичного дискурсу, але й не підкоряється патріархальному. Це якась середня, межова позиція між двома полюсами. Місце жінки в мікросвіті поезії Ірини Жиленко є місцем любові, матері, помічниці, творця мережі стосунків, на які вона у свою чергу спиралася, а також – поетеси, естетки. Опора на власний досвід, візуальність у поезії авторки є очевидною. Лірична героїня поезії І.Жиленко значною мірою віддзеркалює традиційний український стереотип фемінності, щоправда у модифікованому вигляді.
Серед інших ознак фемінності поезії Ірини Володимирівни виділяється домінування тематики дому, родини, щоденного побуту; акцентуація уваги на внутрішній сутності людини, поетеса зосереджується не стільки на події, скільки на враженнях від неї; синтез свідомого і несвідомого, де останній складник виступає істинним; деструкція часово-просторової організації тканини тексту; циклізація поезій; серед мовних – імітація усного мовлення, велика кількість зменшено-пестливих слів, суб’єктивність мови.
Спроба фемінного аналізу поезії І. Жиленко доводить, що жіноча лірика існує як даність, спричинена історичною культурною ситуацією, опосередкована українською ментальністю. Твори поетеси є зразками фемінної літератури, де репрезентовано не лише жіноче світобачення, але й домінанти національної ментальності. На жаль, розмір статті не може дозволити розкрити всю повноту цієї теми.
Література
1) Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996. – 636 с.
2) Гапон Н. Ґендер у гуманітарному дискурсі: філософсько-психологічний аналіз. – Львів: Літопис, 2002. – 310 с.
3) Гримич М. Традиційний світогляд та етнопсихологічні константи українців: (когнітивна антропологія). – К., 2000. – 380 с.
4) Гундорова Т. Жінка і дзеркало // Ї. – 2000. – № 17. – С. 87 – 94.
5) Жиленко І.В. Дівчинка на кулі. – К.: Молодь, 1987. – 104 с.
6) Жиленко І.В. Пори року. – К.: Укр. письменник, 1999. – 135 с.
7) Жиленко І. Соло на сольфі: поезії. – К.: Молодь, 1965. – 79 с.
8) Жиленко І. Чайна церемонія. – К.: Рад. письменник, 1990. – 159 с.
9) Жулинський М. Та, що молиться Богові віршами // Жиленко І. Євангеліє від ластівки: вибр. твори. – 2-е вид. – К.: Пульсари,2006. – С. 4 – 30.
10) Коцюбинська М. Вікно у сад: «Вибране» Ірини Жиленко // Мої обрії: У 2 т. – Т. 1. – С. 106-122.
11) Рюткенен М. Гендер и литература: проблема «женского письма» и «женского чтения» // Филологические науки. – 2000. – № 3. – С. 5 – 17.
12) Robinson H. Border crossings: womanliness, Body, Representation // Visual culture: images and interpretation. – London: university Press of New England, 1994.
|
