|
Жолоб Світлана :: Критика
Творчість |
Біографія
|
Критика
Іван Рябчій:
СВІТЛАНА ЖОЛОБ — САМОТА ТВОРЕНЬ
У квітні ц. р. у Будинку письменників відбулася подія, що зібрала товариство нечисленне – якихось півтора десятки поціновувачів справжньої Поезії – але розголосу серед знавців художнього Слова в усій Україні набула неабиякого. Представлена тоді Дмитром Павличком і Дмитром Чередниченком збірка вибраних поезій Світлани Жолоб «Із глибин» (Івано-Франківськ: «Гостинець», 2008) викликала щире зацікавлення і жваве обговорення – і майже одразу зникла із продажу (на жаль, посприяв тому й мізерний наклад видання – усього лише тисяча примірників). Враховуючи те, що роком раніше вийшла її ж збірка перекладів «Річка – нескінченна» (К.: «Етнос», 2007), можна сміливо твердити: нарешті дослідники і шанувальники поезії отримали найповніше на сьогоднішній день зібрання творів вишуканої поетеси, віртуозної перекладачки, сумлінного редактора. Як зазначила у своєму відгуку на збірку в «Літературній Україні» Михайлина Коцюбинська, «з двох творчих іпостасей Світлани Жолоб – поет і перекладач – невідомо котра веде перед. Маємо тандем, коли обидві – екзистенційно важливі».
Протягом чверті століття (1975-2001) Світлана Жолоб працювала у видавництві «Дніпро», останні чотирнадцять років – на посаді головного редактора. Як відомо, «Дніпро», на яке напосілися рейдери, продовж більше ніж півстоліття було осередком українського перекладацтва. Тож через руки С.Жолоб пройшло чимало дивотворів, навколо неї гуртувалися перекладачі і поети, початківці несли їй свої перші спроби… Через надмір роботи вдалося не так багато, як хотілося б. Про це сказала сама С.Жолоб у своєму виступі під час презентації (на жаль, особисто відвідати захід через важку хворобу поетеса не змогла, тож читав нам її зворушливу промову Дмитро Семенович Чередниченко): «Немає сил. Я все життя їх витрачала на інших або через свій клятий трудоголізм – саме через це закопала всі свої таланти: науковий, поетичний, перекладацький та інші. Замість того, щоб займатися власною творчістю, я взяла на плечі такий тягар, який був би непосильний людині з залізним здоров’ям, а не те що дуже хворій, і тягла цей камінь усе життя на гору, немов Сізіф. Я втратила себе на тій роботі, яка мала бути тимчасовою, а протривала весь мій вік. Може, й видала багато книжок, які хтось інший просто побоявся б, але якби ж їх хтось ТЕПЕР читав!»
Гіркота відчуття реалій сьогодення проступає із заголовка – «Із глибин». На обкладинку винесено назву останнього за часом написання циклу – De profundis (2007). Жолоб тут не схожа на себе – ліричну в «Ярославні» (1969), зворушливо-стихійну в «Сонячних пагорбах» (1982), журливо-елегійну в «Дереві життя» (1986). Вона й сама це визнає: «Від цього болю (за сплюндровану Україну. – І.Р.) і з’явився у моїх віршах той гіркий сарказм, якого в лірика від природи раніше не було. Ніякі це не «голоси з вулиці» – її не бачу вже багато років. Це кричить моя душа». Та все ж дрібка чільних упродовж сорока років творчої діяльності мотивів у ліриці Світлани Жолоб збереглась. Як справедливо зазначає у передмові Д.Павличко, «її поезія надзвичайно розкута й вільна за формою, а ще більше – за змістом; деякі твори об’єднані спільним почуттям, хоч написані в різні часи».
Творчий доробок С.Жолоб тримається на кількох «китах». Про них і піде мова далі.
1. «Своєї любові до України Світлана Жолоб ніколи не декларує, – пише Павличко. – Її Україна – це її сльози, її кров, це її душа, її подих… Негаснуча віра С.Жолоб у своє духовне життя зумовлена постійною присутністю в її душі України». Україна в поезії Жолоб постає передусім у постаті Ярославни. Збірка з однойменною назвою побачила світ наприкінці 60-х і стала своєрідним відгуком на утиски шістдесятників. Саму Жолоб, як слушно зауважує М.Коцюбинська, до «чистого» шістдесятництва віднести важко, хоча вона була там, з ними всіма, дихала одним повітрям, сповідувала спільні заповіти. Радянська цензура буквально знищила нещасну «Ярославну», вилучивши десятки кращих віршів. «Писати (чи точніше – записувати поезії) ВПЕРШЕ припинила, – свідчить сама поетеса, – після розтерзання збірки «Ярославна» й замовної рецензії, де мене було звинувачено в «камерності й песимізмі» (це про найоптимістичнішу мою книжку!). Тоді я спалила все й зареклася записувати щось із поезії (спалено було багато віршів, а також прозу, яку писала ще зі школи)».
Ярославна у Світлани Жолоб – образ багатогранний. Перш за все – це Україна, згорблена сива жінка, вірна, несхилена, щедра, сумна; також це потужна постать матері: «Мати, українська Ярославна, // постаріла, стомлена, земна, // вже літа – лелеки одинокі – // вилетіли з теплого гнізда […] Ти стоїш, посивіла самотносте, // височиш обеліском, // чорні руки свої до людей простягнувши, // як велику порожню колиску…» Ярославна – це й прамати, прадавній ідол, степова кам’яна баба. Повз неї проходять епохи – «дикі орди туч полонять небо», татарські навали, які забирають долю у «ста ярославен без імен», ляхи, за якими «вороння крильми укрило поле», війни двадцятого століття… Ярославна-мати, Ярославна-Україна – типовий для української поезії образ. Зустрічається він, приміром, у Миколи Вінграновського: «Дніпро згорів, і голос мій згорів, // Кружляюся над пусткою німою».
Ярославна – мати без Дитини, мати, яка журить за Дитиною. Примарне Дитя, Дитя-Бог, якого немає у Ярославни – наскрізний образ поезії Світлани Жолоб. Можна навіть простежити, коли він з’являється: у віршах 1964-65 рр. уперше бачимо мотив туги за Зрадливим Коханим («В гіркуватому димі осені // відчуваю всоте, // як безнадійно і непоправно – // кохати чужого коханого…»), який поступово перетворюється на загальну гіркоту, дошкульність подальшої творчості. У пізніших віршах виникає образна парадигма «чоловік / дощ»:
Дощ іде і плаче, мов дитина:
срібне горе на плечах приніс.
Він усе веселе – як злочинне! –
зозла перекреслює наскіс.
[…] Тільки дощ
не слухає, не вірить:
йде – і сам не відає куди,
і не там дорогу переходить,
і поля минає навпрошки,
і причин для сміху не знаходить…
Все ж таки – слабкі чоловіки!..
У збірці «Сонячні пагорби» цей мотив трансформується у всесвітній образ Дитини: «Маленький хлопчик, золотий горобчик, // синочок мій // ненароджений…»; «… чуєш, мій кароокий хлопчику, // бідне моє дитя?»
ІІ. Та оскільки Дитина – примара, то й усі дитячі атрибути – примарні, викривлені, неживі. Навіть казки – дорослі: «Та казка ця – // для дорослих. // У неї // немає кінця». Казкові, міфічні елементи проходять крізь усю поезію Світлани Жолоб. Починаються вони, безумовно, від тієї ж Ярославни. А ще ж є молодильні яблука, козаки-мамаї, Івасик, гуси-лебеді, калина, папороть. Казка – це ідеальний світ, де начебто не має бути місця печалі – але смуток, скорбота все ж проглядають крізь непевний серпанок межисвіття:
Блукаючі вогники маків
падуть пелюстками чорними,
і поміж трав осінніх
пахучо вмира сон-трава…
[…] І вже дозріває калина,
і хвоя стає зеленою
на тому червоно-чорному
домашньому рушнику…
Аж поки авто сполохане
її не злякає зойком –
лиш очі примруж… не дихай…
І казки
не впізнавай…
У цьому віршику, який так і називається – «Казка» – виразно відчутний мотив Смерті, який згодом розгорнеться до всесвітніх масштабів. Що далі час, то дальшою і недосяжнішою стає Казка, і ближчою – Смерть:
… І знову
заговорили пташки про незнані краї,
і зоря
з шумовиння бездонного темного моря:
виходить…
(«На схід сонця»)
Летять, летять легкі кульбаби,
для неба зрікшися землі.
На оленячий поклик ваби
втікає, звівши роги, ліс.
(«Вже забагато вас для мене…»)
«Нам віщали діди-Святогори…» – у 1965-му, коли складалася «Ярославна», писав молодий Петро Засенко (йому присвячено один із віршів у збірці). Язичницькі мотиви в поетиці Жолоб звучать потужними акордами. Міф і численні пов’язані з ним образи й персонажі стають повноправними героями її віршів. Тут і золоте руно («… тут все було, чого людині треба. // Лиш золотого не було руна»), і Еврідіка, і біблійний голуб. Перун – істинна Україна – гине з політичних міркувань володарів і за безмовного спільництва народу («Святили гріх і прославляли глум!»), але давні боги не покинули Київ, вони досі тут:
А тут – гонористо, у риму,
сусідські співають півні,
і сам допотопний Ярило
щоранку в твоєму вікні.
ІІІ. Опис поетики Світлани Жолоб був би неповним без згадки про грузинські й литовські мотиви в її творчості. «Грузинською говорить моя юність, // а молодість – литовською…», зізнається поетеса в одному з останніх віршів. Дійсно, чи не найбільше перекладів у неї – з цих мов. У Ґалактіона Табідзе звучить такий рідний Жолоб мотив «кохання нескорених», поезія Ани Каландадзе пронизана близькими перекладачу сонячними мотивами («Як неприкаяна, садом ходжу: // де ж бо ти, сонечко?..») та майже ідентичним відчуттям кольору: «Довго живи, синьоока фіалко…», «вічнозелене древо надії», «Поскаржуся квітці білій…». Дуже близькі Жолоб «Чорний цикл» Яніни Дяґутіте («голову мого останнього сина», перевага чорного кольору навіть у зимовому краєвиді), біло-сіра естетика Алфонсаса Малдоніса («Дивишся в час той подалений, // В ранок травневий білий…», «Ти корінчиком сірим // У серце упнися…»), казковий світогляд і метафізична природа Марцеліюса Мартінайтіса («Моя душа // восени // так далеко від мене, // що й не пам’ятає мене»). «Інколи, – завважує Дмитро Павличко, – в її перекладах знаходять своє продовження і розвиток мотиви з її власних поетичних збірок: вона вибирала для перекладу переважно речі, що імпонували їй як творчій особистості».
IV. Якщо Литва у поезії С.Жолоб – це прекрасні спомини про минуле («Тракайські озера блакитні і замки червоні»), то Грузія – тривожні згадки, прямо пов’язані з мотивами смерті:
І не дивно, що Кутаїсі
щось ніяк мене не впізнає…
Я стерплю ці немилі обійми,
я обличчя не відверну –
поцілую тебе, осоружний,
тільки, вітре, одне благаю:
поверни мені, якщо можеш,
з того літа хоч би луну!
«Могил повно, та життя триває» – готовність щомиті померти, навіть захлинання радістю від усвідомлення неймовірної близькості до Смерті, і водночас утвердження життя, упевненість у безсмерті… Ще в ранній творчості вулканічні сплески поезії супроводжувались фінальним квилінням про те, що «погасне цвіт і обпаде спроквола» («Соняшники», 1963); через двадцять років ставлення до Смерті стає виразнішим: життя триває, досі триває, а Її все немає, скоріше б!
О вітре, не барись,
як брата, заклинаю:
давай полетимо, але скоріш, скоріш! –
із-за лісів журби,
з замерзлого дунаю
уже летять, летять
безжальні снігурі…
Тут «дунай», без сумніву, не велика слов’янська річка, а ріка, що відділяє Царство мертвих від Царства живих – Стікс; «снігурі» ж – янголи-вісники Смерті…
Така макабрична підстава, безумовно, підсилюється і загальною для грузинської поезії мелодикою. Так, у Ґранелі читаємо: «Я перейду до мовчазних рук смерті, // Моє змучене тіло зіллється зі світовими // сполуками. // І я відчую найвищий спокій […] Не пожаліє мене священик, котрий не знатиме історії // моєї спопелілої душі…» (пер. Р.Чілачави). Похоронні дзвони – у перекладеної Жолоб Лії Чавчавадзе; «мину, як ніч», – сповідується Ана Каландадзе…
V. Неабиякого значення у творчості Світлани Жолоб набуває символіка кольору. Чи не найчастіше вживаний – білий: «О біла осене, твоє повільне слово // врятує хай мене від самоти»; «Це вже не я. // Назавжди маска біла // примерзне до обличчя – крижане…»; «Пахнуть солодко і смутно // на осонні білі квіти…»; «… відлітаючи за тобою, // білим деревом стану…»; «… біле поле застеляє // неживими пелюстками…» З наведених прикладів видно: білий – колір Смерті, але не страшної, болісної, а ирійної, рахманної, тихого сходження за обрій, до краю щастя, радості. Схоже відчуття білого – у молодого Табідзе: «Я в одязі виходжу білім // На березневий світлий шлях […] Здіймись, душе, над білим склепом, // Вбирай красу доповна, вщерть. // Над нами сонце й чисте небо, // І не лякає навіть смерть» («Примирення», 1915, пер. Р.Чілачави). Білий знаходимо у багатьох перекладених Жолоб поетів – Яни Моравцової («О біле моє кохання, // тендітне і ніжнолике…»), Анни Ондрейкової, Алфонсаса Малдоніса та інших. Білий протиставляється чорному:
Я впізнаю цей день і йому
посміхнуся, мов чуду.
Білий світ, як тебе, обійму,
а про чорний забуду.
Стільки сонця! І стільки тепла
у крилатому вітті,
щоб на камені я зацвіла
білим цвітом!
Чорний – також колір Смерті, похмурого небуття, не-народження, не-любові: «Даремно бігла так // по чорній кризі // моя любов, // заплакана і боса…»; «На чорному аркуші неба нічного // можна читати – якби знаття!..»; «О, виведе мене з нічного лісу, // перенеси над чорною водою – // і вже не розмикай своїх обіймів!» Чорний – у поезіях Янніса Ріцоса, Яніни Дяґутіте («Чорний цикл»), Пабла Неруди («Кохання повен, стільки чорних днів…»). Чорний – виполіскується, виливається червоною журбою:
Що тобі зоставлю на згадку?
Ось кохання твоє. Ось моє забуття –
в чорнім серці червоного маку.
Червоний мак – один із наскрізних образів у поезії Світлани Жолоб: «Та жаль мені життя, що покидає // вмирущу квітку, – це за ним, за ним // червоними сльозами // плаче мак…» Вже звична нудьга червоного («червоні вікна»; «червона тахта» – у Андраша Ґідаша) протиставляється спорідненій зі Смертю глибокій Скорботі жовтого:
… Ступити на місячну стежку між хвиль,
де ще зовсім немає слідів…
заблукати навіки
у жовтому лісі дзвонів… –
Що я знаю про смерть?
Он летюча зоря помирає щоночі в воді.
Ось – бузковий холонучий цвіт
Мені жалить гарячі долоні.
Жовтий – забуття («Жовту квітку молочаєву…»), плин («все місто в жовтім сяйві суєти»). У близького до Жолоб Вінграновського – сором і біль: «Безневинним жовтавим гроном // Вона ще йшла жовтаво, без вини, // І сині сльози билися червоно, // Як об каміння стиглі кавуни». Близький за символікою до жовтого — бузковий: «Має сили й на цвинтарі пахнути // синій бузок…» «Передсмертно», до речі, пахне і липа. А тюльпани видаються «хижими»: «Мовчать на столику // тюльпани хижі – // моєї крові зранку напилися».
Звичайно, є в цій палітрі і радісні фарби – золота і зелена. Золотий колір у Жолоб перш за все асоціюється з нею самою; це – її власна барва («моє золоте волосся», «моє золоте кохання», «я, весела й золота»), рішуча відмова від забуття: «Звідкіль ці дими – // ще сади у безвітрі // стоять золоті-золоті…». Золото світла, сонця пробуджує нудьгу червоного:
Леле, що це?
В моє вікно
рине
бурхливим потоком
сонце.
Потопає в ньому,
горить
червона тахта.
Клекоче потік,
і вируюче золото
заливає мою кімнату.
(Андраш Ґідаш, «Пустощі квітня»)
Зелений – колір життя, землі, щасливого кохання: «Приходьте, пийте, хто не має сил. // Це я – зелений затінок кохання. // Це я – безсмертний божевільний квіт». Якщо золоте світло робить Біль, Смерть безсилими, знерухомлюють їх, то зелена трава – це зброя, разючий меч, дієвий засіб проти фатуму:
О степовий, безмежний дух свободи –
полину найсолодша гіркота,
ти – як любові рятівничий подих
із уст в уста…
Вдихни мені безсмертя у легені,
мою змарнілу душу воскреси!
А ти, травинко,
на крилі зеленім
над прірвами всіма
перенеси…
Можна виокремити ще чимало цікавих аспектів у поезії Світлани Жолоб. Це і вже згадувана символіка рослин (тюльпан, липа, тополя, мак, бузок, калина, папороть), і символіка тварин, передусім птаства (журавлі, голуб, снігурі, гуси), і протиставлення «дерева / квітки». Цікаво було б розглянути і вплив багатьох згадуваних художників (Марія Приймаченко, Ніко Піросмані, Ієронім Босх, іконопис), і загальнофілософську символіку (образ Софії) та її історичне віддзеркалення (Рось / Русь, кочовики, язичництво, Мамай, Ярославна) тощо.
Світлана Жолоб не стала відомою, уславленою поетесою. Вона зуміла відсторонити від себе цю спокусу, – як правильно пише Д.Павличко. Не заговорила, «як усі»; її невелемовність, самотність стали запорукою творення істинно мистецьких творів. Недарма серед перекладених Світланою Жолоб поетів – невідомі в Україні Лотреамон і Алоїзіюс Бертран; ця поетика – чужа моді і загальним спрямуванням, натомість рідна самотній піднесеній проникливій душі поетеси. Лише вона може відчути у похмурих «Співах Мальдорора» і «Ґаспарі з Ночі» живучий оптимізм, прозір ясного майбуття:
Я бачу не сніги – вишневе майво,
я чую: мерзлу землю гріють мальви
червоними жаринами суцвіть…
Так я виходжу з сумніву і туги.
Так річка березня розпростується туго,
узявши в лютому початок свій.
19. 06. 2009.
ДМИТРО ДРОЗДОВСЬКИЙ
«Річка — нескінченна»:
Голоси світової поезії в річці Світлани Жолоб
[Жолоб С. Річка нескінченна / Світлана Жолоб; передм. Д. Павличка. — К.: Етнос, 2007. — 365 с.]
Щоразу, коли в Україні з’являється книжка перекладів світової літератури, здається, що наша культура ще на один крок наблизилася до тих скарбів, які відображають естетичний досвід різних країн, різних народів, що представляють різні типи ментальності. Безсумнівно, кожна національна література має власний «пантеон» найвизначніших письменників, що формують її обличчя. Все одно жодна людина не може осягнути того духовного досвіду від античності до сьогодення, що накопичився в літературі. Тому й перекласти всіх письменників світу всіма мовами також не видається можливим. Переклад, з одного боку, відображає основні тенденції світової літератури певного періоду в певній країні, а з іншого — він обов’язково відображає й естетичні вподобання перекладача, позаяк, щоби перекласти будь-який художній твір, має відбутися внутрішнє розуміння художнього оригіналу. І йдеться не лише про розуміння на рівні значень і літер, а про глибше розуміння того семантичного ареалу, з якого вийшов цей прозовий чи поетичний твір у своїй культурі. А читачам перекладу залишається насолоджуватися цим процесом перенесення світогляду в іншу культуру. Зокрема ж цікаво насолоджуватися цим, коли йдеться про поетичні переклади, оскільки поезія — це, крім усього, ще й філософія.
Саме як збірку світової філософської думки можна позначити книжку Світлани Жолоб «Річка — нескінченна» (з передмовою Д. Павличка), що побачила світ у видавництві «Етнос» тисячним накладом. Дмитро Васильович у своєму «вступному підсумку» багаторічної роботи С. Жолоб у царині перекладу слушно зауважує: «…щоб увійти у гроно найвидатніших українських перекладачів, досить було б тільки подолати неймовірні труднощі, які перед тлумачем ставила океанна стихія «Вселенської пісні», з таким успіхом, як це зробила Світлана Жолоб. У цій книжці є й вражаючі вибрані поезії Анни Ахматової. Мабуть, ніхто інший з російських поетів не міг би так досконало доповнити трагічними фарбами правдиву панораму драматичного XX сторіччя, яку вибудовують переклади Світлани Жолоб з творів різних, часом далеких одна від одної літератур…
…Прикладів такого тонкого, філігранного уточнення й поглиблення думки оригіналу в перекладах Світлани Жолоб можна знайти багато… Перекладацька майстерність Світлани Жолоб — на рівні мистецтва її вчителів: Григорія Кочура та Миколи Лукаша. Саме ця книжка засвідчує, що суворий вік не підмінив їй життя. Вона знає власні береги, де б'ють джерела чистої, здорової води, поміж якими йде її життя, як течія ріки, що несе мудру людську печаль, надію і доброту в море української мови й культури».
І справді, Світлана Костянтинівна — знакова людина в українській культурі. Авторка поетичних збірок («Ярославна», «Сонячні пагорби», «Дерево життя»), редактор у видавництвах «Дніпро» та «Педагогічна преса», наразі вона вирішила подарувати українському читачеві плід багаторічної праці: найкращі переклади поетичних творів світової літератури, що охоплюють майже всю земну кулю, адже представляють угорську, французьку, словацьку, російську, польську, латиноамериканську культури… Відчутно, що кожен вірш-переклад у цій збірці невипадковий; між поетичними перекладами сформувався потужний зв’язок, що дає можливість побачити і стиль, і хід думки перекладача. В «Річці — нескінченій» немає другорядних імен, а якщо ми й не знаємо якогось поета з тих, що увійшли до збірки, то це тільки наша провина і наше незнання скарбів світової літератури.
Серед найвідоміших імен, які вже було свого часу перекладено українською і які знайшли свій відгук у читацькому серці, можна назвати поезії чилійця Пабла Неруди (з поеми «Вселенська пісня», «Каміння Чилі», із елегії «Непохована» тощо), перуанця Сесара Вальєхо («вірш «Маса»). Переклади латиноамериканських авторів — окрема складова цього видання. Любов Світлани Жолоб до літератури цього регіону давня. Але саме з цієї любові і постав переклад славетного роману Маркеса «Осінь патріарха» 1978 року (перекладено разом із Сергієм Борщевським), що побачив світ на шпальтах перших номерів тогорічного журналу «Всесвіт». Проте у збірці «Річка — нескінченна» розміщено й переклади іспанця Федеріко Ґарсіа Лорки, грека Янніса Ріцоса, французів Шарля Бодлера, Стефана Малларме, Проспера Меріме, Лотреамона (автора дуже рідкісного в перекладацькому плані, поза як і досі немає жодного українськомовного перекладу Лотреамона (Ісідора Дюкаса) у формі окремого видання, а російський переклад — іще з середини ХХ століття); російських поетів Осипа Мандельштама («Старий Крим»), Анни Ахматової (із циклу «Юність», із циклу «Вітер війни», «Голосіння», «Учитель», із циклу «Північні елегії» тощо), Афанасія Фета, Федора Тютчева (перекладено славетний вірш «Я вас зустрів — і все минуле…» та багатьох-багатьох інших авторів. У перекладі з російської мови можна відчути, скільки праці пішло на те, щоби досягти такої вишуканої майстерності, що може дорівнювати генію Максима Рильського, який переклав для української літератури «Євгенія Онєгіна».
Я вас зустрів — і все минуле
У згаслім серці ожило,
Мов золоті літа вернули,
І душу сповнило тепло.
Як передзимною порою
Бувають дні, буває мить,
Коли повіє враз весною,
І щось у серці защемить…
(Ф. Тютчев).
Для мене відкриттям був перший вірш цього видання — твір балкарського поета Кайсина Кулієва. Цей переклад — більше ніж переклад, сам по собі вірш є емблематичним, філософським, це вірш, у якому в кількох строфах відображено всю велич природної стихії, її вічність і непроминальність. На цьому тлі людське життя — тільки прелюдія до чогось більшого, що, проте, обов’язково станеться, «допоки стоять оці гори». Вірш і трагічний, і життєствердний водночас: панорама тисячоліть проходить перед очима, коли поринаєш у глибини цього поетичного твору. Рефрен вірша (до речі, винесений і в назву) — Допоки стоять оці гори — вражає тим, наскільки влучно вдалося закарбувати цілий світ у одному простому реченні, що втілює такі концепти, як незнищенність, вічність, міць. В мене цей вірш одразу викликав асоціації з романом «Коли падають гори» Чингіза Айтматова… Чи це просто збіг, чи й справді геніальним творцям вдалося схопити сутність життя і Всесвіту?
Допоки стоять оці гори
Допоки стоять оці гори —
Тектимуть річки із пречистих снігів,
І вітром весни буде віяти з гір,
Допоки стоять оці гори.
Допоки стоять оці гори —
Напровесні проліски будуть завжди
Здивовано-білим по схилах цвісти,
Допоки стоять оці гори.
Допоки стоять оці гори —
Ми, люди, від радощів і від образ
Сміятися й плакати будем не раз,
Допоки стоять оці гори.
Допоки стоять оці гори.
Тут буде скорбота, чекання, й любов,
І жаль, і надія, і жар молитов,
Допоки стоять оці гори.
Але, мабуть, найбільше в цій книжці перекладів — із грузинської мови. Свого часу у Світлани Жолоб виходила книжка перекладів сучасної грузинської поетки Ани Каландадзе «Високе небо Грузії» (1987). Ось лише один переклад цієї грузинської авторки у виконанні С. Жолоб:
Зібралось вороння...
Як струн торкнеться Бера-сазандарі,
тяжка печаль огорне душу вмить.
Збереться вороння у чорній хмарі,
загиблого шукати полетить...
Здається, хтось ридає у скорботі,
і стогне, й руки з розпачу лама...
Немов Онісе, ти стоїш самотній —
наляканий, покинутий всіма...
Як струн торкнеться Бера-сазандарі,
тяжка печаль огорне душу вмить.
Зібралось вороння у чорній хмарі —
кого ж воно шукати полетить?
У цій збірці можна натрапити і на переклади поезій інших грузинських авторів, зокрема таких, як Ґалактіон Табідзе, Карло Каладзе, Іраклій Абашідзе, Лія Чавчавадзе, Рауль Чілачава… Це далеко не весь перелік поетів, яких представила для українського читача Світлана Костянтинівна. Коли гортаєш цю збірку, то не помічаєш жодного випадкового вірша, всі поезії щільно пов’язані між собою — від першого вірша до останнього. Попри те, що перекладені поезії з різних часів і культур, у річці Часу Світлани Жолоб вони утворили свою річку — також вічну, нескінченну, яка тектиме, допоки в цьому світі житиме поезія. І насамкінець мені б хотілося процитувати переклад вірша «Маса» С. Бальєхо, вірша, що змушує замислитися над тим, якою є наша мета в цьому світі і як відчути в собі те, для чого ти прийшов на землю, щоби вчасно піти, залишаючи по собі світло надії на Воскресіння, а не біль недосказаності:
Наприкінці битви
загинув боєць,
і підбіг товариш до нього,
і сказав йому: «Не вмирай,
я дуже тебе люблю!»
Але вбитий — леле! — помирав і далі.
Двоє підбігли й гукнули:
«Не покидай нас! Тримайся! Повернись
до живих!»
Але вбитий — леле! — помирав і далі.
Двадцять прийшли до нього,
сто, тисяча, п’ятсот тисяч,
волаючи: «Так тебе любимо, а проти смерті
безсилі!»
Але вбитий — леле! — помирав і далі.
Мільйони людей
його обступили
з благанням єдиним:
«Зостанься, брате!»
Але вбитий — леле! — помирав і далі.
Тоді все людство обступило його,
побачив їх сумний мрець,
розхвилювався, поволі звівся,
обняв найближчого —
і пішов...
|
