|
Забіла Віктор :: Критика
Творчість |
Біографія
|
Критика
ПОБРАТИМ ШЕВЧЕНКА І ПРИЯТЕЛЬ ГОГОЛЯ
До 200–річчя від дня народження В.М.Забіли
„Приятель мой не отличался изящными манерами и привлекательной наружностью, но в его смуглом, изрытом оспою лице было столько веселого прямодушия, что нельзя было смотреть на него без удовольствия, особенно когда он рассказывал малороссийский анекдот или передразнивал кого–нибудь из своих соседей: самой естественной мимикой владел он в высшей степени”, – такими словами зобразив Тарас Шевченко у своїй повісті „Капитанша” старшого побратима і найкращого друга Віктора Миколайовича Забілу.
Хто в народі не знає його зворушливих пісень „Гуде вітер вельми в полі”, „Не щебечи соловейку” та „Повіяли вітри буйні”; бабусі і дідусі, що мешкають на Чернігівщині, й досі, напевно, зберігають, як величезну спадкову коштовність, папери з рецептами Забілених лікувальних настоянок на всі випадки життя. (До речі, настоянки Забіли знали не тільки на Чернігівщині. Рецептура «Єрофеїча», улюбленого напою імператора Олександра III, потрапила до царських палат через чернігівського губернатора Олексія Голіцина, якому вона дісталась від самого Віктора Забіли).
Народився Віктор Забіла на хуторі Кукуріківщина, тепер с.Забілівщина Борзнянського р–ну Чернігівської області, в сім'ї дрібного поміщика, нащадка старовинного козацько–старшинського роду.
Мати Віктора, Надія Миколаївна Риба, була дочкою борзнянського сотника, а її прямим предком був легендарний гетьман Полуботок. Не можна сказати, що сім'я бідувала. Адже мати отримала в посаг сто душ кріпаків і чотириста десятин землі в селі Красилівці. Батько ж, який служив суддею Борзнянського нижнього повітового суду, успадкував ґуральню, млин та хутір.
Та досить швидко все багатство зійшло нанівець. Після сорока років життя батько Забіли занедужав. На початку зими 1809 р. Микола Забіла помер. Віктору на той час не виповнилося і року. Вдова залишилась з чотирма дітьми, старші, Карпо та Микола, лише почали ходити а наймолодша – Оленка, народилась вже після смерті батька. Тендітна Надія Миколаївна розгубилась, адже їй треба було справлятись і за господиню, і за господаря, до чого вона не звикла. А тут ще війна 1812 року. Сім'я настільки збідніла, що навіть не було змоги оплачувати навчання старших дітей. Карпо і Микола так і виросли малописьменними. Та коли підріс найменший – Віктор, Надія Михайлівна звернулася до рідні по допомогу і повезла влітку 1820 р. Віктора до Московської губернської гімназії.
Нелегким було його життя, найбільше тужив хлопець за рідним краєм, за українською мовою. А тим часом у Ніжині завершилося будівництво гімназії вищих наук. І Надія Миколаївна за сприяння Івана Семеновича Орлая влітку 1822 р. переводить сина до Ніжина. Він став учнем третього класу першого періоду. Всього ж у Ніжинській гімназії було три періоди по три роки навчання, що дорівнювало університетській освіті. Віктора посадили за одну парту з таким же бідним дворянином Миколою Яновським – у майбутньому великим Гоголем.
Учитися Віктору подобалось. Не подобалось інше – за навчання потрібно було платити значні кошти, яких завжди бракувало. І от коли юнакові виповнилося 17 років, він залишив гімназію. Його зараховують до Київського драгунського полку, де вже 16 липня 1828 р. він отримав чин корнета, а у 1831 р. мав дозвіл провести різдвяну відпустку вдома. Ця обставина змінила все Вікторове життя. Саме тоді він закохався у Любу Білозерську, яка мешкала на сусідньому хуторі. Дівчині теж сподобався красень–гусар. Але не судилося...
Перипетії цього кохання – заручини, приготування до одруження, а потім відмова, душевні муки зневаженого та й початок писання віршів – все це відбувалося протягом 1833 р. А вже на початку 1984–го Віктор Забіла через домашні обставини звільняється зі служби у чині поручника.
Відтоді і до кінця життя він працює начальником поштової служби.
Драматизм спочатку щасливого, а далі гіркого кохання через появу іншого (багатшого) претендента на руку Любові Михайлівни, розраду з допомогою чарочки, – все це досить докладно висвітлено у віршах В.Забіли. Так і залишився до віку Забіла меланхолійним неодруженим поетом, пояснюючи свої біди матеріальними нестатками, мовляв, „хто тепер без грошей стане вірно вік кохати”.
Ймовірно, що особиста драма породила й потяг до поетичної творчості.
Перший етап творчого шляху Віктора Забіли припадає десь на 1833–й або 1835 рік. Після зради коханої, коли життя втратило будь–який сенс, він почав дедалі частіше зазирати до чарчини. На папері поставали все болючіші віршовані рядки, які піснями линули межи люди. Ім'я Забіли стало відомим.
У цей час митець зближується з гуртом інтелігенції – художником В.Штернбергом, композитором М.Глінкою (ним, до речі, на Забілині «Не щебечи соловейку» та «Гуде вітер вельми в полі...» були написані романси), вченим М.Маркевичем. Нове товариство титулувало його „малороссийским поэтом”.
Великою подією для В.Забіли стала публікація у 1841 р. трьох віршів („Голуб”, „Пісня” („Повз двір, де живе мила...”) та „Повіяли вітри буйні”) у петербурзькому альманасі „Ластівка”, який видавав Є.Гребінка.
І все ж таки найважливішими подіями у житті та творчості В.Забіли були знайомство і приятелювання з Т.Шевченком. З першої ж зустрічі вони стали друзями на все життя. Навіть зовні були схожі як брати. Обидва кремезні, кароокі. Під впливом Шевченка у Забіли і вірші змінилися. Тепер це був не тільки плач за зрадженим коханням, а й сатира на багатіїв–можновладців.
По–різному складалися стосунки Забіли з П.Кулішем. Інколи їм не бракувало й взаємної антипатії (критичний відгук Куліша про твори поета у статті „Взгляд на малороссийскую словесность...”; глузлива віршована відповідь Забіли; шаржоване зображення персонажа, в якому сучасники впізнавали Забілу, в повістях Куліша „Майор” та „Украинские незабудки”). Проте пізніше Куліш у критичних працях дуже прихильно висловлювався про поета, але це було вже після смерті Віктора Миколайовича. «Був він також собі поет з природи», – згадував П.Куліш в „Історичному оповіданні”.
Поезія любовної драми становить більшу частину у доробку Забіли. Перші вірші на цю тему, очевидно з'явились ще коли їхній автор мав надію на одруження з коханою. Це, зокрема, вірш „Повз двір, де мила живе...”, в якому, попри радісні очікування, уже відчутною є нотка занепокоєння тим, що двічі проїхавши „повз двір”, герой так чомусь і не зустрів милої. Сюди ж можна віднести і „Весілля”. Подальше розгортання подій продовжено у віршах „Соловей”, „Голуб”, „Кохання”, „Розлука”.
Апофеозом любовної теми можна вважати вірш „До невірної”, де, нехай і відсторонено, висловлено докір коханій, котра „ніколи не кохала так, як ти казала”, а „божилася й клялася, що вже зовсім оддалася мені серцем і душею і що будеш вік моєю”. І далі закид „за що цілий вік невірну за що я кохаю”, що закінчується у дусі народної пісні: „А моя нещасна доля навіки пропала”. Цей вірш було написано в 1858 р., коли авторові виповнилося п’ятдесят. Це одна із його останніх поезій, отже, він закінчує тим, із чого починав.
У певному розумінні поезія Віктора Забіли явище унікальне. Вона надзвичайно близька до поезії народної, пісенної. І це цілком закономірно, адже літературне навчання поета йшло переважно від народної пісні. До такої думки схиляються більшість дослідників, а найвиразніше її висловив І.Франко „ся повна безпретенсіональність і примітивність його ліричних виливів і творить головну частину їх вартості, робить їх „людським документом”, який не перестане промовлять до людей зрозумілою їм мовою...”.
І все–таки всю лірику В.Забіли не варто зводити до віршів про нерозділене кохання, докори невірній та самотність. У його доробку є твори навіяні подіями історії та проблемами того часу.
Значну частину поетичної спадщина становлять віршовані оповідання, інвективи, роздуми, різноманітні послання, притчі або медитації на громадські, моральні, історичні та побутові теми. Творчість В.Забіли цього періоду порівнюють з творчістю Т.Шевченка.
У низці творів він виявляє себе як письменник соціальний, що краще від інших романтиків, за винятком Шевченка, відчув і змалював наступ нового лиха, уже не того давнього, феодального, а сьогочасного. Йдеться насамперед про вірш „Зовсім світ перевернувся” або „Багатий і бідний”, в якому розповідається про суперечку між бідним і багатим за межу: останній за допомогою підкупу судді не тільки „послідній шматок хліба в нього віднімає”, але й примушує бідного заплатити штраф і продати останню ниву. Забіла протестує проти соціальної несправедливості в бурлескному тоні і це слід відзначити як акт громадянської мужності.
Проте на цій ниві поета не завжди чекав успіх, адже в основі своїй він – імпровізатор, бандурист. Так, написавши єдиний твір на історичну тематику („Палій”), він отримав одностайний присуд критики – в’ялий, наслідувальний, невиразний.
У віршованих оповіданнях („Остап і чорт”, „Семенова кобила”, „Будяк”), розлогих з багатьма подробицями розповіді, написаних у грубовато–бурлексному тоні, присутні часом моралізаторські тенденції. Так, у „Будяку” розповідається про дітей, які збирали колоски на полі у той час, як інші пустували. Твір закінчується прописною мораллю: „Треба дітей учить змалку. Щоб вони трудились, щоб були вони слухняні. Да щоб не крутились”.
Серед сюжетних віршів є твори лірично–алегоричного, медитативного плану („Човник” та „Сидів раз я над річкою”), де поет у чисто–романтичному дусі жаліється на нещасливу долю. У „Сироті” знову на першому плані соціальні, майнові причини: без грошей і худоби „в світі не зробиш нічого”, а як бідний умре „і на могилі в нього не заплачуть”.
У вірші баладного типу „Маруся”. У ньому змальовано інше соціальне лихо. Автор описує розлучення дівчини, яка вірно кохала, з милим та й матері–вдови з єдиним сином. Прийшли виборний з головою і забрали хлопця до армії. „Дуже мучилась Маруся, бо вірно любила. Прийняла сердешну скоро сирая могила”.
Досить значну частину лірики Забіли, де „літературне” переважає „народне”, становлять посланія – „До невірної”, „До коня” та ін. В цих щирих й сердечних посланіях автор наголошує на своїй незаможності, бідності, згадуючи свої часи на службі у війську, нарікає на долю, картаючи свою життєву драму.
Але найбільшого розголосу набуло посланіє „До Шевченка” опубліковане 1893 р. редактором журналу „Зоря” В.Лукичем. З цим твором пов’язані біографічні сторінки поетів. Їх доля обернулася так, що вони розійшлися на віки, не попрощавшись. Смерть Шевченка була страшним ударом для Забіли, до того ж він відчував себе в чомусь винним перед другом.
Згодом В.Забілу звільняють з посади начальника поштової станції. На погашення податкового боргу описали й продали всю спадщину: і хутір, і млин, і ґуральню. Віктора взяла до себе жити сестра Олена. Дні тягнулись, одноманітні і липкі, немов павутиння. У листопаді 1869 р., коли відбулася (після двадцяти років розлуки) остання зустріч з коханою Любою Білозерською (яка вже не була тією юною красунею, якою він її кохав), Забіла зрозумів – життя скінчилося.
У напівзруйнованій батьківській хаті Віктор Забіла провів свої останні дні, де одного сумного ранку і знайшли його сусіди, вже неживого. Лежав – неначе спав на розбитій підлозі. Під головою, замість подушки, пусте барильце. А на обличчі – райське посмішка, яка дивно омолодила його риси. Мало щастя дісталося поету, а, може, хоч помер він щасливим, хто знає?!
На похоронах було велелюдно. Добрі слова про Віктора Миколайовича казали його кріпаки, для яких він був не пан, а батько. Гірко плакала кохана Люба. Зворушливий некролог надрукував його колишній несимпатик – Пантелеймон Куліш.
На могилі нещасливого поета поставили великий дубовий хрест. За нею весь час наглядала Люба, яка пішла з життя у 1881 р. Згодом дубовий хрест підгнив, упав. І справдилися слова Забіли:
Ніхто в світі не взнає, де могила моя.
Проте слава про Віктора Миколайовича Забілу не згасає і в наш час, адже поет зробив помітний внесок у розвиток української поезії і його справедливо називають „передвісником Шевченка”.
ЛІТЕРАТУРА
Забіла В., Петренко М. Поезії. – К., 1960. – Про В.Забілу див.: С. 3–33, 51–141.
Деко О. Солов'ї співають на світанні: Роман [про В.Забілу]. Журливий заспів: Повість. – Хмельницький, 2006. – 312 с.
Береза І.Ю. Відгомін староукраїнської писемності в поетичній спадщині Віктора Забіли // Філологічні науки: Зб. наук. пр. / Сум. держ. пед. ун–т ім. А.С.Макаренка; Редкол.: Герман В.В. (відп. ред.), П.І.Білоусенко та ін. –
Суми, 2003. – С. 66–73.
Крижанівський С. Віктор Забіла, поет і літературний герой // Київ. старовина. – 1993. – №6. – С. 69–78.
Сиротенко В. Забутий побратим Шевченка // Наука і суспільство. – 1998. – №11/12. – С. 50–58.
Цикл:Календар знаменних та пам'ятних дат ЦЬОГО РОКУ
Джерело: офіційний сайт Парламентської бібліотеки України www.nplu.kiev.ua
|
