Прочитаний :  347
|
Творчість |
Біографія |
Критика
МАКОВЕ ПОЛЕ. Поема
Світлій пам’яті видатного українського педагога Василя Олександровича Сухомлинського
Під моїм вікном світанок дише.
Дня нового почалася гра.
Земле рідна, що тобі залишу,
Що зоставлю людям для добра?
Пам’яте, тяжкі твої зарубки,
Полум’ям карбовані й штиком.
У Треблінці діти з душогубки
Йдуть за Корчаком тісним гуртом.
Фронтові дороги – за плечима,
Тільки в ранах давній біль снує…
Ходить казка з мудрими очима
І мені заснути не дає.
Відчиняє до кімнати двері,
В роздуми вдягається, в слова.
То рядком лягає на папері,
То під серцем плаче, як сова.
Ходить казка по степу і в лузі,
На шкільне подвір’я зазирне…
Хто не зрозумів людину в тузі,
Радостей казкових не збагне.
Казко! Ти не дай мені спочити
В надвечір’я й вранці на зорі!
От би дітям отакий навчитель,
Як Маленький принц Екзюпері.
Казко, казко! Десь же є столиці –
Празники для тіла й для душі.
Хто ж тобі пораяв оселиться
У степу, в моєму Павлиші?
Сплять бджолята в материних сотах,
В степових могилах сплять віки,
Спить моя щоденная турбота –
Дітлахи, малі степовики.
Хто в теплі, а хто не знає ласки,
Тільки сурма всіх одна зове:
Знають діти, є на світі казка,
Та не знають, де вона живе.
Зійде сонце на погідну днину,
Навчитесь писати і лічить.
Тільки хто любить Батьківщину,
Босоногі принци, вас навчить?
Я вам вдосталь, діти – мої квіти,
Мудрості й науки принесу.
Тільки хто навчить вас розуміти
І творити на землі красу?
Зачудуймось і зимою й літом,
Розпізнаймо і добро і зло,
Підем, діти, у розкрилля світу,
Щоб побачить, як росте зело,
Та почути, як голосить пташка
В пазурах у кібця-глитая,
Як ріка з-під криги дише важко,
Як трава із вітром розмовля…
Нам відкриває мова колоскова,
Де джерела віковічні б’ють.
Материну пісню колискову
Візьмемо з собою в добру путь.
ПЕРША ВЕСНА
Стоїмо. У вічі гостро коле
Сірий клапоть мертвої землі…
Звідки ти взялося, Мертве поле?
Де твій кривдник, де ті сили злі,
Що пили по краплі з тебе соки,
Долю напророчили сумну
І твого буяння шум високий
Заганяли в темну глибину?
А навколо! Дише степ навколо,
Березневі струмені вбира.
Лиш одне-одніське Мертве поле
Весняна не радує пора.
Стоїмо. А думка – в слово хоче.
Визріва: зарадити біді.
Розвидняються дитячі очі –
Очі дорогих моїх надій.
Я не розкажу, як поле вбито,
Тільки нагадаю сам собі,
Що дощі та вітрові копита
Доконали поле, далебі.
Я вам не скажу, сини і дочки,
Чом тут бджоли не беруть нектар,
Чом не родить поле колосочків.
З вас же кожен мрійник і казкар…
П е р ш и й х л о п ч и к
(вдовина дитина, батько не повернувся з минулої війни)
Тут Змій-людомор у битві з Охоронцем Землі
Полум’ям дихнув, випалив усе живе.
П е р ш а д і в ч и н к а
(мати полонянкою була, в сорок п’ятім повернулась з-під Берліна)
Поле вмерло, бо його слізьми скропили люди,
Коли їх у неволю гнав страшний Звір.
Д р у г и й х л о п ч и к
(задерикуватий, рожевощокий)
Колись розгнівалося Сонце на людей
Та й випалило клапоть землі,
Щоб показати свою силу.
Д р у г а д і в ч и н к а
(багряні кісники, на віях сльози)
Недобрі птиці виклювали поле.
Т р е т і й х л о п ч и к
(сирота, росте у діда та баби)
Сюди, мов на тирлище, вночі злітаються відьми.
Ч е т в е р т и й х л о п ч и к
(з байдужими очима, ховає зверхню усмішку, мовчить)
П е р ш и й х л о п ч и к
(тихо, нерішуче)
Але потім, коли Змія-людомора здолав
Охоронець Землі,
На Мертве поле прийшли люди,
Щоб воно знову зацвіло…
Говори дитино! Сплинуть роки,
Не забудь про казку серед трав.
Діти, діти… Світе ясноокий,
Я тобі віддав усе, що мав.
Хто в добрі, а хто й не знає ласки…
Відтепер ми всі – одна сім’я.
Ви навчіть мене своєї казки.
Гарна казка – в кожного своя…
Прислухаймось до рудого поля,
Придивляймось, лицарі малі.
Нам судилась, діти, щасна доля:
Силу повернути цій землі.
Покладемо в неї добрі зерна,
Хвилювання, клопоти і піт,
І вона, розбуджена, поверне
Нашої надії чистий квіт.
І не біймось гіркоти невдачі,
Радість нам пророчиться в гурті.
А невдач страшаться лиш ледачі.
З ними сівачам не по путі.
Візьмемо у Польової Мавки
Пригорщ диво-зерен чарівних
Та посієм тут червоні маки,
Щоб далеко було видно їх.
На деревах гратимуть листочки,
При дорозі забринить трава,
Як бліді проклюнуться росточки…
Оживає поле, ожива!
Та недовго радість гостювала.
Зелен світ, а тут земля руда.
Видно, сили ще у поля мало,
Видно, мало нашого труда.
Вмерли сходи. Чи недобрі птахи,
Чи мороз побив їх уночі…
І сумні стоятимуть край шляху
Макового поля сівачі.
ДРУГА ВЕСНА
Вітер – гастролер та безземельник –
Пролетів розджоханим конем.
Знову день за річкою Омельник
Просурмив у небі журавлем.
І забрунькувалися тополі,
І завеселілися сади,
Щоб на тому на рудому полі
Знову ми зоставили сліди.
Щоб прийшли не раз сюди, не двічі,
Взнали, як то сіють і коли,
Щоб сказати людям чесно в вічі:
«Ми усе зробили, що могли».
Сієм, сієм! Аж гудуть правиці.
Сієм, сієм! Аж гуде земля.
Нам ночами дивне поле сниться,
Маками багряно промовля.
По долині ходять згуки-луни,
Ластівка у клопотах снує…
Вже навколо заяріли вруна,
Тільки наше поле відстає.
Видно, сили ще у нього мало,
Видно, мало нашого труда…
Ой, коли б то казку не забрала
Весняна розгониста вода.
Натрусило золотого пір’я
Сонце, як ховалось за горбом.
А моя кімната на подвір’я
Погляда зажуреним вікном.
Школо моя, радість многодумна!
Пісне моя, трепетний мотив.
Цитьте!
Що це?
Птах – вечірній сумнів
У вікно до мене залетів.
Ч о р н и й п т а х
Ну, що? Сидиш, чаклуєш, чоловіче,
Щоб голови морочить дітворі?
Виваджуєш нові свої затії,
Такі от, як на Маковому полі?..
Чому ти їх учити заходився?
Щоб гній возили на нікчемний клапоть
І рились у землі, і сподівались
На ту красу, що ти їм обіцяєш,
На ту химеру Макового поля?
Чудний, їй-богу! Научи малечу
Читати і писать, та ще лічити
Карбованці, дзвонясті копійки.
Як виростуть, щоб вміли хитрувати,
Влаштовуватись тепло чи й украсти
Для власного достатку та утіх,
Аби хутчіш тягли собі додому…
Щоб – сите тіло і одежа гарна.
Та щоб не переводилась горілка…
А хто кмітливий, сам у світ проб’ється,
Забуде і село, й твою науку,
І всі твої дивацькі казочки…
В ч и т е л ь
Нічого ти не бачиш, Чорний пташе.
Бо хоч і маєш крила, а нічний,
І зроду сонцю в вічі не дивився.
Ти нипаєш ночами по задвірках,
Не чудувавсь ніколи солов’єм,
Чи жайвором, а чи орлом, нарешті.
Ти не співаєш і не знаєш неба,
Боїшся тлусті крила натрудить.
Сидів колись ти пугалом на стрісі,
Тепер телеантен уподобав.
А все ж, скажу, напрочуд ти живучий…
І що тобі до Макового поля?
Нехай би степ увесь зробився мертвим,
Нехай би річка висохла дощенту,
Нехай би зникли і дерева, й трави, -
Тебе і краєм це б не зачепило.
Не можуть люди жити без любові
До пісні і струмка, до сонця й вітру,
І дивосвіту рідної землі,
І дивокола всіх земель на світі.
Не можуть діти жити без казок,
І кожне з них запліднене своєю.
Моя ж турбота ті казки будити
Та сповнювати їх реальним змістом.
Не можуть – без надії, сподівання,
Без радості, без туги, гіркоти…
Та я про це не буду говорити…
Розвиднимось на Маковому полі,
Коли воно зведеться до цвітіння…
Ч о р н и й п т а х
Затія марна. Скільки того поля,
Хіба що сісти зграї горобців…
Що вдіють ті маленькі кволі руки,
Що тямить той слабкий дитячий розум?
В ч и т е л ь
Змужніємо на Маковому полі,
Думки зміцніють про добро і зло.
І рідною земля оця нам стане,
Бо волею своєю відродили,
Раділи й побивалися за нею.
Нехай не зразу вродить наше поле.
Звитяга найдорожча, як приходить
Через загати й терни гіркоти…
Ч о р н и й п т а х
Дивак ти, чоловіче. Сміх, та й годі.
Дітей ватагу водиш за собою,
Балакаєш до степу й деревини,
До лопушини, кузьки, камінця,
Немов уперше з ними ти зустрівся.
Вже й сам перетворився на дитину…
В ч и т е л ь
Якби, якби зласкавилася доля
Та поселила у моєму серці
Дитячої чутливості багаття,
Щоб той вогонь в мені не перевівся,
Допоки й ряст топтатиму…
Лети,
Нещасний пташе. Та не заважай
Омріяти мені прийдешнє поле.
Лети собі за ніччю, бо засліпить
Світанок, що гряде з-за Трьох могил.
Лети, лети!
А нам-бо – до мети.
Зникла птаха, крила розпростерши,
Каркнула і – темінь доганять.
Може, за усі віки уперше
Спробувала, чорна, заспівать…
Під моїм вікном світанок дише.
Дня нового почалися гра.
Земле рідна, що тобі залишу,
Що зоставлю для добра?
Задзвеніли під хатами квіти,
Вийшли босоногі казкарі.
Встало сонце, мов росою вмите,
Вигріє поле на горі.
Я його вистелював думками,
Добротою тугою вночі,
Оживляв руками і казками,
Щоб ясніли очі сівачів.
Я надію, нашу мрію, діти,
Переніс через жорстокі дні.
Шумовиння макового цвіту
Ще в окопах марилось мені.
Загойдались роси на стебельцях…
Може, й справді ми збороли зло?
Світло якось тенькнуло у серці,
Бо благословилось… зацвіло!
Зацвіло зненацька вранці-рано,
Як туман сивобородий зник.
Стоїмо. І килимом багряним
Нам зоріє поле звіддалік.
Та недовго радість гостювала.
Вітер, буря! Наче нізвідкіль…
Видно, в поля сил іще замало.
В груди б’є червона заметіль.
В розпачі дивилися на мене,
В кулачках зів’ялий цвіт горів.
На обніжок, у траву зелену
Падали кровини казкарів.
Я кажу:
А ми трудились чесно,
Півпуті здолали, як на те.
Я кажу:
А все ж на третю весну
Наше поле славно зацвіте.
ТРЕТЯ ВЕСНА
Знов прийшла весна така, як інші,
Може, в чомусь трохи й не така,
Може, краща, а можливо, й гірша…
Запитай про це степовика.
Ми не здобули на тому полі
Поки що ні слави, ні хули.
Тільки на веснянім видноколі
У своїм стремлінні підросли.
Тільки чуєм, як гука лелека:
- Я тепло і літо вам несу! –
Тільки знаєм, як воно нелегко
Переплавить думку на красу.
Вже не прилітає Чорна птаха,
Видно, десь завіялась вночі…
Йдуть знайомим і веселим шляхом
До свойого поля сівачі.
Що тобі, мала моя людино?
Чом твоє наморщилось чоло?
Де жовтіла неродюча глина,
Наше поле – ворона крило.
Легіт степовий – весняна воля –
В душу занесе родючу вість.
Нумо, хай тепер про наше поле
Знову кожен казку розповість.
Перший, другий, третій і четвертий…
Нас немало зводиться в маю!
Навіть хлопчик-мовчунець упертий
Нині казку має вже свою…
У степу гроза травнева грима.
Наше поле Макове встає.
Ходить казка з мудрими очима
І мені заснути не дає.
|
|
