Прочитаний :  195
|
Творчість |
Біографія |
Критика
КИЇВ. ВЕСНА 1986 РОКУ
І
На пасіці в Чорнобилі бджола,
Коли цвіло довкола і яріло,
До вулика свого нектар несла,
Святе й трудне вивершуючи діло.
Вливала мудрий дар у щільники,
Що вже світились, як шибки в оселі,
І поверталась на нові витки
Робочої тієї каруселі.
Чи лютий перст на пасіку вказав,
Чи клином світ на вулику зійшовся,
Бо в нього злісно вдарила гроза,
І вулик, повен світла, розколовся.
І пасічник на пасіці помер,
І переляком відбулися трутні..
Ми в друзях ще раз впевнились тепер,
А деякі сміялися… на кутні.
Навсебіч розлетілися рої,
Нещасних маток обступили щільно.
А ті, що сім’ї втратили свої,
Від горя стали наче божевільні.
На півночі густішала імла,
За Вишгородом, ген за Оболонню…
До Києва прибилася бджола
І опустилась на мою долоню.
З тривогою в очах – мале й старе,
Печальні небеса, дерева й квіти…
Без рідного роя бджола помре,
Та перед смертю може і вжалити.
ІІ
Допоки вранці промінь роси вип’є,
Допоки сонце ще на небі є,
Село, як завжди, заглядає в Прип’ять
І без людей себе не пізнає.
Бач, хтось забув на прив’язі собаку
І, бідолашний, з голоду закляк.
З розпуки а чи, може, з переляку
Аж до покрівлі вимахав будяк.
Ось-ось весна попривітає літо.
Й не врахувала жодна із ЕОМ,
Що буде плакать за хатами жито
За косарем своїм, трудівником,
Що заросте стежина до криниці,
Розсохнуться на березі човни,
Що в цім селі вже більше не присниться
Страхіття проминулої війни,
Що вечорами на причілку лава
Не діждеться закоханих своїх,
Що тут примовкне хліборобська слава,
Літопис наших радостей і лих…
Ні голосу ніде, ані димочку
Вже сім десятків лиховісних днів.
Маха на шворці рукавом сорочка.
І на знайомих поклик вийшла квочка
Із виводком курчаток з бур’янів.
ІІІ
Вітер північний знамена полоще,
В каштанах розквітлих шумить обертасом.
Йдемо на площу, йдемо на прощу
Перед народом, землею і часом.
Простіть мене, люди, прости, Україно,
Озера, і вьоски, й ліси Білорусі,
Звірино, прости, і комахо, й пташино,
Що я спотикнувся в шаленому русі.
Простіть мене, внуки, і матінко добра,
І ви, земляки, в кого дому не стало.
І ви, що вставали, наївні й хоробрі,
Та кратер вулкана грудьми закривали.
Тополі, простіть, та бузки, та черешні,
Асфальти, повітря, каміння і води,
І предків могили, і днини прийдешні,
І сущі тепер і прийдешні народи.
Ми перші, чи другі, чи двадцять четверті,
Душі не докласти у формули й числа.
Прости мені, сило життя, а не смерті,
Що я не догледів, що я не домислив…
ІV
Тривога… Весна-непокора…
І Київ несхитно стоїть.
І наше невидиме горе
Щось більше, ніж горе, таїть…
|
|
