Вже сумно вечір колір свій міняв з багряного на
сизо-фіалковий. Я синій сніг од хати відкидав і зупинився… Синій,
оркестровий долинув плач до мене. Плакав він, аж захлинався на сухім
морозі: то припадав зеленим до ялин, що зверху червоніли при дорозі,
то глухо десь одлунював в саду. І від луни в повітрі оддавало,
немов, на тон не строючись в ладу, там тисячі оркестрів разом грало,
мішаючи мотиви…
Усе міняється, оновлюється, рветься, у ранах кров'ю сходить, з туги в
груди б'є, замулюється мулом, порохом береться, землі сирій всього себе
передає.
Над ким ті сурми плакали? Чого тарілки дзвякали? І барабан
як в груди бив — хто вік свій одробив?
…Потухав багряний колір. Водяно-зелена
світилась хмара. Мутно світ стояв — немов він був просвічений з
рентгена… І я зірвався і побіг! Такий, такий же вечір був тому й два
роки, як з другом я прощався. Кінь баский подаленів тоді і зник… І
строки минули — вдарила війна. І друг подав про себе вістку: вся ж
країна гордилась ним, який, немов той плуг, в'оравсь у ворога! І кров
зміїна круг нього по коліна піднялась…
Та друг мій, Ярослав, ще й після того не раз був на устах усіх. Велась
жорстока боротьба за Харків. Строго його оточували наші. Все ж
нерівні були сили, й Ярославу прийшлося битись в загравах пожеж всю
ніч проти восьми. Ще більшу славу він заслужив собі, як врятував людей,
що їх збирались саме вішать фашисти. З військом він одвоював село, та й
сам погинув… Злішать, злішать мене ця смерть навчає! Вранці я по радіо
про тебе, о мій друже, почув — і враз в очах моїх твоя труна
заколихалась… Дуже, дуже хотів би я тебе — хоча б в труні, хоч мертвого
побачить!
Усе міняється, оновлюється, рветься…
…І хитався передо мною катафалк, як в сні.
Процесію догнавши, я вглядався у гроб закритий, хоч і добре знав, що
Ярослав не тут: його ховають без мене… там… на фронті! Й заридав оркестр
ізнов.
Усе міняється, оновлюється, рветься, усе в нові на світі форми
переходить.
І дивно! Сурми грають, військові йдуть в процесії,
а я (ніяк подвоєності не позбавлюсь!) дивлюсь, як бурякова течія
зника на заході… І не цікавлюсь — Над ким ці сурми
плакали? Чого тарілки дзвякали? І барабан як в груди бив — хто вік
свій одробив?
Та хто ж — хіба потрібно тут питать? В труні цій воїн — значить, той, хто
волю, країни волю боронив! Світать від нас же стало на весь світ. По
полю такого розцвіло було квіток — братерства й дружби… вже зоря
слов'янства й на Захід сяяла!.. І ось — не в строк знялось виття
фашистського поганства. Шарпнуло кігтями — і без остач усіх нас
зачепило… Сумно грають в оркестрі,— а мені здається: плач це з України…
Сурми хай ридають! Хай розговорять горе удови і матері, що йдуть за
гробом, тужать і плачуть — руки простягають… Ви! трикляті гітлерівці! Не
подужать все 'дно вам нас ніколи! Так за що ж ви мучите народ безвинний?
Може, од нас ви вищі? благородніш? Лож! Собаці благородство не поможе,—
тим більше вовку. …Мов на лапах вовк — на
заході ощирилася туча. Упали сумерки. Оркестр замовк, і стало тихо… Рота
Всевобуча назустріч нам пройшла. Повезли он білизну в госпіталь на
санях. Діти з собакою пробігли. В хриплий тон завод загув і стих. Взяло
темніти. І місто на очах мінилось. Сніг на вулиці одсвічував фосфором.
Від ліхтаря процесії все біг вперед промінчик… Сум мене наліг — і
реквієм душа співала хором.
Усе міняється, оновлюється, рветься, у ранах кров'ю сходить, з
туги в груди б'є, замулюється мулом, порохом береться, землі сирій
всього себе передає.
Усе в нові на світі форми переходить, перебуває в тьмі — й на
сонці, як в раю. Із краю в край людина світ весь перебродить, щоб цілу
вічність знов одлежувать свою.
І кожен день, і кожную ясну годину розторгується й
закривається земля. І перемелює вона в зубах людину, як випадковая із
хаосу змія.
Та ні, життя тримає строгу послідовність, і що здається хаосом
— є тонкий лад. В історію поглянь: до боротьби готовність одсвічує тобі
од всіх її свічад.
Готовність стать на битву за свою свободу народам гнобленим й
безправному рабу. В безсмертя не увійдеш, як не знайдеш броду, щоб
перебрести через правди боротьбу.
Й сама земля — не є змія, а рідна мати, яка тебе всякчас і
носить, і глядить… Законів боротьби нікому не зламати, закони
материнства не перемінить.
І те, що в світі рух іде стрибком, не плавко, говорить нам:
Іди! лиш наша вірна путь! П'єш кров, фашистськая ти, гітлерівська п'явко!
Ще буде — не турбуйсь! — води тобі не подадуть!
І здохнеш без води. Народ твій зостанеться, який, як сам не
раб, прокинеться ж до боротьби. Усе міняється, оновлюється, рветься, до
світлої іде народолюбної доби.
Тобі в крадіжечках — як злодію ведеться. Та попадешся ж ти,
обскубана, як птах. Усе міняється, виліплюється, мнеться, мов глина
творчая у скульптора в руках.
А скульптор — сам народ, який стоїть, не гнеться, хоч ти його
й спішиш рабом своїм зробить. Усе підводиться, встає, росте й сміється,
і мертвому тобі — живих нас не убить.
…Оркестр заграв. В заулочок якийсь процесія вся наша повернула — і
блиснули огні заводу… Ввись зробилось якось вище: світлі дула
прожекторів урізались аж ген у вишину — й пересуватись стали…
Усе міняється, оновлюється, рветься, у ранах кров'ю сходить, з
туги в груди б'є, замулюється мулом, порохом береться, а потім знов
зеленим з-під землі встає.
А! Та ось уже й кладовище. Спинили коней. Ніжно
взяли труну на руки. (Мов драже — посипалась крупа з дерев і сніжно
скотилася із віка). Взяв і я труну піддержувать плечем. Несли ми, а
нас все обганяли (бо ж життя спішило) — хто з вірьовками важкими, хто з
заступом. І кожен угрузав в снігу,— як грузли й ми. Все ж темнотою
дійшли ми якось між хрестами. Брав мороз на ніч. Ми з ношею святою
добралися до ями й, знявши з плеч труну, поставили її на глину, що
од країв була.
— Червоний меч! — тут виступив промовець,— всю
країну боронить од фашиста! (Ближній гай враз зашумів. Упала з криком
жінка:
— Труну одкрийте!.. Синку, ручку дай! О, що зробила вам моя
дитинка? …І друга вслід зайшлась — та не плачем, а реготом ридання: — Ой
проснися, Степаночку, проснись!) — Оцим мечем! — промовець знов,—
повинна одсіктися тевтона голова! На бій стає вся наша техніка, живії
сили. Нам партизан он руку подає із Югославії! Вже задзвонили
повстанці на розбір свячених тих ножів у Польщі! Бачка, Закарпаття
кипить!.. Народу гнів ніяк не стих і в Чехії! Там розлетівся в шмаття
вже не один тиран… Братове! Жить в віках той житиме, хто Батьківщину
обороняв! — Промовець стих на мить, на гроб
вказав і мовив: — За Вкраїну замучено Степана… що й не взнать. І от —
привезено його додому. (При цих словах знов почали ридать дружина й
мати. В мороці нічному стояли ми як тіні. Мовчазний мороз нам душу
пропікав!) — Герої не знають страху! Подвиг їх ясний нас заклика: На
ворога! До зброї!
…Тут гримнув залп. Зчинилося таке, мов буря всіх крилом своїм торкнула.
І плач, і крик, і стогін!.. І важке щось попливло у землю… І ковтнула
його могила. Й сипать почали на нього груддя. Й глухо стугоніла
труна. І крики змішані були з риданнями оркестру. Лиш ясніла у небі
зірка…
А сурми сумно плакали. Тарілки дзвінко дзвякали. І барабан
як в груди бив: ти славно вік свій одробив.
…Й виплакався ж я! Не знаю: як і з ким я
повертався. Фосфором блискотіла вся земля… І реквієм в душі моїй
співався:
Усе міняється, оновлюється, рветься, у ранах кров'ю сходить, з
туги в груди б'є, замулюється мулом, порохом береться, а потім знов
зеленим з-під землі встає.
І як вернувсь додому я: в дворі в снігу стирчала ще моя лопата.
class=sh10>І прегірка була темнотна тиша. Лиш вгорі зеленкувата
блищала зірка… Блищи, світи і сяй! Ми діждемось,
як заступом своїм в тісну могилу всіх звірів закопаємо! Ось-ось їх
перекинем силу…
Усе підводиться, встає, росте й сміється.
Ми битись будемо, бо ми живі! І мститись ворогу не перестанем! Аж
поки на фашистській голові ногою ми не станем.
Хоча і тяжко нам, хоча й болючі жертви — ми не дамо себе
врагам пожерти!
Я ні до кого в хаті не озвавсь: на тверду постіль кинувсь, щоб заснути.
…І катафалк ув очах колихавсь,— і було чути —
Усе підводиться, встає, росте й сміється.
І було чути —
Усе в нові на світі форми переходить. і мертвому тобі — живих
нас не убить.
І наче вже Степан устав і ходить, і Ярослав із ним. Весна! Блакить! У
поле трактори ідуть. І в'ється співучий жайворон. І молоде із-за гори на
конях покоління летить сюди. І той, хто їх веде, говорить: — Вашого
уміння од вас ми позичаємо тепер — бороти ворога! Стражданням, горем
болів народ. Але народ не вмер — фашистів ми поборемо, поборем!— І
наче всі, напившися води, що винесла їм мати Ярослава й Степана мати,
знов свої ряди зімкнули й полетіли в бій. І слава їх супроводила —
вгорі, вгорі аеропланами… Та тут зненацька
збудився я. Ой темно ж! Ніч. В старі, в тонкії стіни стукала хижацька
рука сухого сніговія. Сніг по шибці шарудів… О що це? Де я? І раптом
все згадав. І вже не міг склепити вій. Могутняя ідея свободи й
справедливості життя мене піднесла, як в руках дитя,— і стало видно все,
мов на долоні. Ще будем жити ми — і ти і я! Ще пов'ємось як плющ по тій
колоні. Міста ще відбудуєм, ще сади посадимо, піднімем особовість.
Так згинь же, дух фашистської орди! Ізгинь і не плямуй людини совість!
Чого ти став, проклятий, на путі? До чого сатанинськая арена знущань
твоїх? Ти ж мертвий у житті! Ти ж мертвий! І моторошно в
темноті, буран завив, як та сирена… Послухавши хвилину, знов я
ліг. І так схотілось до Дніпра-Славути! Зашарудів по шибці сніг… І
було чути — як сурми там десь плакали, тарілки тихо дзвякали, і
барабан все глухо бив: — Ти славно — вік —
6165
