Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах ::

logo

UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

 x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 1
Немає нікого ;(...
Пошук

Перевірка розміру




Осьмачка Тодосій

Прочитаний : 872


Творчість | Біографія | Критика

МАНДРІВКА

Я  був  не  з  криці,  не  з  заліза,  не  з  бетону  
тоді,  коли  безправний  без  мети  ходив,  
і  люди  українські  пити  й  самогону  
мені  давали,  мов  джерельної  води.  

І  там,  де  з  праці  кам’яніють  в  пальцях  жили  
і  висихає  з  горя  слізне  джерело,  
мене  спочити  люди  часто  садовили,  
а  з  торби  все  давали,  що  у  них  було.  

І  почував  не  раз,  як  тихо  із  сім’єю  
мовчали  хазяйни,  мов  блискання  роси.  
І,  не  вслухаючися,  я  радів  душею,  
що  виступає  в  душах  марево  краси.  

Але  коли  я  втомою  приймав  дрімоту,  
зловіснішу,  ніж  на  млині  сова,  
тоді  вступала  тихо  в  мовчазну  господу,  
неначе  звір  лісний,  таємна  гепева.  

І  всі  кишені  вивертала  недіряві,  
розпорюючи  в  черевиках  ремінці,  
і  в  тій  моїй  одежі,  що  була  на  лаві,  
обмацуючи  наймізерніші  рубці.  

І  вже  коли  на  розшук  пропадав  їх  задум,  
вони  і  голку  відбирали,  й  гребінець  
і  віддавали,  ніби  плату  за  посаду,  
гурткові  переляканих  колгоспних  серць.  

І  говорили  люди  вдячних  слів  багато,  
випроводжаючи  гостей  під  місяць  потайний,  
але  ніхто  не  знає,  чи  в  нещасну  хату  
бажали  ще  раз  тих  відвідин  хазяйни.  

ІІ  

І  польові  собаки  діяли  так  само,  
як  і  колгоспники  в  примерлому  селі:  
чи  я  ішов  по  тінях  хмар  під  небесами  
через  глибокий  яр  до  свіжої  ріллі,  

чи  я  відпочивав  десь  на  середохресті,  
і  споглядав  у  глибочезну  далину,  
і  після  довгого  вдивляння  там  нарешті  
упізнавав  церкви,  мов  крейдяну  луну,  —  

однаково  собаки  пробіганням  диким  
мене  не  турбували  й  бігли  в  бур’яни,  
хіба  що  вітер  тяг  від  мене  їм  до  “пики”,  
то  нюхали  повітря  степове  вони.  

А  потім  сумно  починали  довго  вити  туди,  
де  з  хмарами  пливли  з  церков  хрести  
немов  людей  гукав  той  сум  несамовитий,  
щоб  рятувати  душу,  йшли  від  самоти.  

Коли  ж  я  в  скирті  спав,  неначе  мертвий  вихор  
і  трохи  хліба  мав  у  хусточці  новій,  
вони  його  у  мене  витягали  тихо  
і,  швидко  відійшовши,  їли  на  траві.  

Але  ніколи  після  сну  в  собачих  межах  
не  бачив  я,  розпачливий  здавивши  крик,  
аби  розпорота  була  моя  одежа:  
чи  шапка,  чи  штани,  чи  бриль,  чи  черевик.  

І  страшно  я  хотів,  аби  ту  дійсність  вражу  
розбила  дівчина  сумним  тремтінням  слів,  
хоч  би  й  таких:  “Це  ви  за  Батьківщину  нашу  
пішли  на  дику  ласку  польових  сірків?”  

Але  мовчали  всі,  неначе  купи  мряки  
або  скорчовані  пеньки  в  чужих  гаях,  
тому  тоді  бажав  я  тільки,  щоб  собаки  
мені  стрічалися  бездомні  на  полях.  

І,  мабуть,  час  того  колишнього  бажання  
був  тяжко  зaклятий  стогнанням  вічних  мук,  
що  і  по  днесь  стрічаю  гавкання  й  гарчання,  
аби  у  мене  торбу  вихопити  з  рук.  

І  я  уже  тепер  нічого  не  бажаю,  
затримуючи  тільки  свій  самотній  крок,  
де  звуки  світові  в  безоднях  затихають  
і  дивляться  на  нас  мільйонами  зірок.  



Нові твори