Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах ::

logo

UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

 x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 3
Пошук

Перевірка розміру




Руденко Микола

Прочитаний : 247


Творчість | Біографія | Критика

РЕАБІЛІТОВАНИЙ

1.  

Не  будіть  його,  пастушки,—  
Хай  під  явором  спочива.  
В  нього  вчилися  наші  батьки,  
Як  помножити  два  на  два.  

Телескопа  робили  вони  —  
Чи  віднайдеться  край  небесам?..  
Він  довчив  їх  аж  до  війни  —  
І  в  окопи  вирушив  сам.  

Не  штовхайте  його,  не  будіть.  
Бач,  сп’яніла  стара  голова.  
Краще  сіна  йому  підкладіть,  
Бо  й  з  батьками  таке  бува.  

В  нього  рідних  давно  нема.  
Був  синок,  та  про  це  не  тре…  
Лиш  надійде  люта  зима,  
Тітка  Мотря  його  бере.  

Тяжко  стогне  він  на  печі,  
Як  не  випаде  перваку.  
І  лякає  Мотрю  вночі,  
Що  повіситься  на  гаку.  

А  добуде  пійло  бридке  —  
Знов  прокинеться  чорна  нудьга.  
І  тоді  він  розкаже  таке,  
Що  й  на  серце  камінь  ляга.  

Плачуть  жалісливі  баби,  
Та  й  мужик  сльозу  не  спиня.  
Кат  і  той  би  заплакав,  якби  
Сам  цього  не  творив  щодня.  

2.  

Хоч  вона,  проклята,  й  пече,  
Та  сьогодні  мій  сабантуй.  
Слухай.  Мотре…  
Налий  іще,  
Свого  вчителя  почастуй.  

Що  ж.  полон  —  це  тобі  не  мед.  
Дріт  колючий  не  для  зубів.  
З  вишки  строчить  сліпий  кулемет,  
Заривають  нас  без  гробів.  

І  мене  б,  можливо,  отам  
Перетерли  на  табірний  пил.  
Та  я  в  думці  кричав  катам:  
Мертвий  вийду  з  ваших  могил!  

Бо  у  мене  росте  синок.  
А  йому  потрібна  земля  —  
Та  земля,  де  кожен  росток  
Очі  росами  звеселя.  

І,  звичайно,  не  тільки  мій  —  
Всі  ви,  діти,  мої,  мої…  
Ми,  беззбройні,  пішли  на  бій  
І  прорвались  в  нічні  гаї.  

Помирали  в  болотній  воді,  
Знемагаючи  від  погонь.  
Рвали  тіло  вівчарки  руді,  
Парабелум  влучав  до  скронь.  

А  проте  я  пройшов  до  своїх,  
І  мене  прийняли,  мов  брати.  
Як  тепер  не  звалюся  з  ніг,  
До  Берліна  зумію  дійти.  

Били  міни  в  окопчик  наш,  
Вибухали  серед  ровів.  
А  уранці  у  свій  бліндаж  
Мене  слідчий  на  допит  вів.  

Проти  мене  він  молодий,  
Так  собі,  вугруватий  стригун…  
…Та  ні  хліба  вже,  ні  води  —  
Бо  тепер  я  німецький  шпигун!  

Спікся  в  серці  болючий  шов,  
Рвалась  в  пам’яті  світла  нить.  
Та  невже  ж  я  пекло  пройшов,  
Щоб  на  інше  його  змінить?  

Знов  на  вишці  стирчить  кулемет,  
А  довкола  колючий  дріт…  
Е-е,  для  вас  уже  не  секрет,  
Що  то  був  за  жахливий  світ!  

Вісім  років  прожив  я  там,  
Вже  й  десятку  б  мені  кінчать…  
Але  став  я  на  зло  катам  
Щось  незвичне  в  собі  помічать.  

3.  

Щось  незвичне…  
Мотре,  налий…  
Я,  здається,  п’яницею  став.  
Так  чи  сяк,  але  мій  малий  
На  твоїх  руках  виростав.  

Я  не  знав,  що  Марії  нема,  
Що  вона  у  сирій  землі.  
Я  втішав  себе  задарма:  
Жде  на  мене  в  своїм  селі.  

Та  й  Миколку  побачить  хотів.  
В  нього  личко  таке  ясне!..  
В  найстрашнішому  із  світів  
Мрія  ця  зберегла  мене…  

Якось  вів  нас  сержант-конвоїр,  
А  на  вишці  солдат  стояв.  
Його  дивний  скорботний  зір  
В  серці  викликав  іншу  яв.  

Пригадався  Миколка  мій  —  
Як  він  мружив  очі  сумні,  
Коли  ми  вирушали  в  бій  
Під  старі  козацькі  пісні.  

Десять  років  йому  було  —  
Перейшов  у  четвертий  клас.  
Строєм  рушили  за  село,  
А  Миколка  проводив  нас.  

Поруч  матері  на  горбу  
Довго  нам  задивлявся  вслід…  
Недитячу  його  журбу  
Я  носив  десять  довгих  літ  

Спомин  той  у  душі  мимохіть  
Все  настроїв  на  інший  лад.  
Адже  час  не  жде,  не  стоїть  —  
Вже  й  Миколка,  певне,  солдат.  

І  відтоді  мій  сон  —  не  сон  
Я  на  нари  валився  з  ніг  —  

І  одразу  ж  крізь  морок  зон  
В  сновидіннях  до  вишки  біг.  

Посміхався  мені  солдат.  
Мовби  тут  ні  смертей,  ні  бід.  
Остогидлий  його  автомат  
Геть  летів  за  колючий  дріт.  

І  вставала  над  нами  зоря,  
Мовби  крила  нам  видав  Бог  —  
Через  гори.  ліси,  моря  
Крила  ті  нас  вели  обох.  

Червоніло  сонце  здаля,  
Закликало  в  захмарну  синь.  
І  кричали  небо  й  земля:  
—  Це  ж  Микола…  
Твій  рідний  син!..  

Прокидались  під  рейки  дзвін.  
Крила  танули  десь  вві  сні.  
Та  я  бачив,  я  знав,  що  він  
Пильно  в  спину  дививсь  мені.  

Станься  те,  що  я  ждав,  хотів  
Мені  волю  даровано  знов!  —  
На  великий  подив  катів,  
Я  б  із  табору  не  пішов.  

Я  боявсь,  що  помре  мета,  
Мріям  прийде  лихий  кінець,—  
Бо  загине  омана  свята,  
Лиш  ім’я  назове  боєць.  

4.  

Ранки  табірні,  ночі  гіркі  
У  душі  не  просвітлює  час.  
Люди,  люди!  Хто  ж  ми  такі?  
Звірам  соромно,  мабуть,  за  нас.  

Доживаю  старечі  дні,  
Але  думка  в  серце  стріля:  
Як  нас,  люди,—  скажіть  мені,—  
Ще  тримає  свята  земля?..  

Ранок  той  не  забуду  повік,  
Це  було  відчування  скрут:  
Мовби  дням  своїм  чорний  лік  
Знов  почати  я  мусив  тут.  

Щось  у  грудях  смоктало  мене,  
Гніт  на  серці  тяжкий  лежав.  
Осоружне  життя  земне  
Я  за  кару  страшну  вважав.  

Був  я,  мабуть,  схожий  на  пень  
Що  не  здатний  уже  до  життя…  
І,  як  завше,  мене  в  той  день  
Знов  не  зрадило  передчуття.  

Нас  вели  повз  колючий  дріт,—  
Прямо  йди,  ані  кроку  вбік.  
О,  на  вишку  мені  б  не  слід  
Кидать  оком  з-під  пухлих  вік!  

Та  я  глянув  туди  й  пізнав  
Рідні  очі,  вологі  від  мук:  
Хлопець  ніби  з  вишки  пірнав,  
Вниз  відкинувши  кисті  рук.  

І  тоді  я  умить  збагнув:  
Не  збрехав  мені  віщий  сон.  
—  Та-ту!  Та-ту!  —  зойк  розітнув  
Мертву  тишу  табірних  зон.  

Спершу  радість  і  торжество,  
Потім  дум  відчайдушний  рій.  
Жахом  сповнилося  єство:  
Що  ти  робиш,  хлопчику  мій?..  

Де  ж,  Миколо,  твій  автомат?  
Не  кричи.  
Постривай.  
Спинись!..  
Та  нічого  не  чув  солдат  —  
Він  стогнав  і  сповзав  униз.  

Він  сповзав  на  іржавий  дріт,  
Він  на  нього  упав  грудьми…  
Люди,  людство…  Жорстокий  рід!  
Що  ти  робиш  з  своїми  дітьми?..  

Розстріляли…  
За  що,  скажіть?..  
Тим  смертям  не  кінець  іще…  
Люди,  вузлика  зав’яжіть,—  
Хай  та  згадка  совість  пече.  

А  якщо  у  непевній  ході  
Пам’ять  згубите  серед  пітьми,  
То  чи  зможете  ви  тоді  
Називати  себе  людьми?..  

5.  

Не  будіть  його,  пастушки…  
Тітка  Мотря  по  нього  йде.  
Вона  в  хаті  на  подушки  
Спати  п’яного  покладе.  

Відіспавшись,  він  вийде  в  двір,  
Попрямує  в  старий  окоп  
І  з  тринога  націлить  до  зір  
Саморобний  свій  телескоп.  

Помахає  до  пастушків:  
Гей,  підходьте  сюди  мерщій.  
Так  він  кликав  їхніх  батьків  
В  давній  молодості  своїй.  

Телескопа,  хлопче,  не  зруш,  
Це  —  Юпітер…  
Отож  затям:  
Є  там  те,  що  до  наших  душ  
Увійшовши,  зветься  життям.  

Гляне  Мотря:  чого  б  воно  
Так  дрижить  у  старого  рука?  
Може,  вчитель  уже  давно  
На  Юпітері  сина  шука?  

Чи,  можливо,  вірить:  свого  
Люди  щастя  там  досягли?..  
0й,  не  дай  вам,  Боже,  того,  
Що  земляни  пережили!  

Як  земний  заповіт  велить  
І  навчає  прадавній  час,  
Крові  ближнього  бійтесь  пролить.  
Бо  прокляття  впаде  на  вас.  

І  відтоді  через  віки  
Вам  по  крові  брести  й  брести…  
Добрі  хлопці  —  оті  пастушки.  
Але  звідки  ж  беруться  кати?  



Нові твори