Прочитаний :  267
|
Творчість |
Біографія |
Критика
НАЧЕРКИ ДО ПОРТРЕТА ІВАНА ФРАНКА (Поема)
Дмитру Павличку
1.
Прихильний до тиші золочений явір
про полудень літній йому звістував,
та хмара зависла, червона краями,
хотіла, щоб швидше він в слові постав.
Бо світ безіменний зливався в єдине,
недоткнутий думкою, скривджений весь,
відлунював розпач у кожній стеблині,
і крикнув Іван через всю полонину:
— Народе, ти в слові Тараса воскрес!
Він наші права подвоїв у слові,
у слові поглибив, збезсмертив навік,
у пам’ять впустив, у спалахи крові,
у руки, у знаки свої загадкові,
у смутки свої — чоловік…
Підводжусь і я, щоб підняти із праху
знедолений край і своїх бідаків,
підводжу, підводжу, не відаю страху,
гукаю — відлуння гримлять подовкіл.
Роздмухую попіл, розхитую втому,
і босий на присок стаю, щоб не спать:
мені ж бо судилось у цьому огромі
лункими словами народ об’єднать:
«Лупайте сю скалу!»
2.
Се ж остання війна! Се до бою
Чоловіцтво зі звірством встає.
Іван Франко
Від помахів біліюче крило
вчорашнє від світанку розняло,
і ти помітив, що бракує сил
звестися сонцеві на небосхил.
Що так і буде з щілин струменіть,
замість проміння, перекисла мідь,
вуста людські злютуються в оскомі,
з’єднаються слова в один протяжний гук,
якщо не взяти молота до рук,
не розбудити оцього огрому.
Вогонь спахне, і холод не затягне
гарячі почуття і жар відвічних прагнень.
А ніч ядушна хай впівока глипа,
як розцвітає брунька смолоскипу,
як визволене сонце вироста
і червониться заклик на вустах:
— Лупайте сю скалу!
3.
Супокій — святеє діло
В супокійнії часи,
Та сли в час війни та бою
Ти зовеш до супокою —
Зрадник або трус єси.
Іван Франко
Догода тут тобі у всьому:
лежиш, як голка у соломі,
вітри на четверо дверей,
лиш наживай собі оскому
на спілих яблуках ренет.
Звисає бузина хизливо,
дрібний розсипавши смішок,
і ниже павич терпеливо
разки чорненьких ягідок.
Ще нижче і сильце прикрите,
ще далі — корінь ворушкий,
а назверх тиша соковита
поводить поглядом важким.
Лежиш, як лилик у дуплянці,
і сниш про птицю чарівну,
та враз хапаєшся в нестямці
ти за тривогу рятівну:
У спогляданнях змарнувати,
Іване, можна все життя,
а хто скалу буде лупати,
шляхи рівняти для звитяг?
Кому рубач віддасть сокиру,
щоб хижі нетрища трощить?
Іди з неспокоєм по миру:
— Гримить!
4.
Навкружний ліс, захряснутий туманом,
плаї скрадав, відлеглі від очей,
і птах каплющий непомітно танув,
бо розмивавсь сльозою чи дощем.
Слух невситимий прагнув інших звуків,
причаєних до часу в деревах,
і тихло в горлі серце від спонуки,
так ніби його взяв хто раптом в руки
і туго павутинням спеленав.
— О краю мій, який же ти провільглий —
ні крейдою тебе, ні золотом сплямить:
всі кольори і всі відтінки збігли,
лиш чорнота тут цісарська лежить.
І все в ньому чорніє до дрімоти,
до зжухлого паперу, до думок,
лише біліє павутиння дроту,
що пеленає волю в сповиток.
Ні ворухнутись, ані впасти ницьма;
знай Божу ласку до русинів… Цить…
Одне тобі отут — кричати кричма,
лупать скалу, до світла всіх будить!
5.
Вічний революцйонер —
Дух, наука, думка, воля —
Не уступить пітьмі поля.
Іван Франко
Примарний плин хмарин понад тобою йдучим
полегшував снувать угору трудний крок
і владно поривав піднестись вище кручі
в неміряну глибінь до витоків зірок.
Важка твоя стопа відтручує каміння,
і пада слідма тінь в стромовище вузьке,
і срібно кров дзвенить в передчутті прозріння,
бо ти співмірив дух із висотою скель.
Оголена, легка, як до земних народин,
голчаним вістрям дня протята, мов мотиль,
вже відала душа, що для літань й свободи
замало поривань, а треба ще й зусиль.
Що тільки спільний труд і спільна сильна воля
посяде братства світ і згоду між людьми,
наука, думка, дух хай визначають долю,
бо шлях угору йде крізь пасмища пітьми.
6.
Навідавсь навідом вві сні
незримий повний голос,
за ним велів ступать мені
в зеленопінне поле…
Я йшов, як дихав,
слід зникав,
в очах сльоза холола,
крик мені губи розмикав
на шир гінкого поля:
«Прокинься! Вже зоря встає яскрава,
вже ніч утече!»
І я відчув, коли спинивсь:
в губах моїх жарина,
і я, нанизаний на спис,
лечу з крилом у спині.
7.
Перший крик — наш окрик бою
І побіднії пісні.
Іван Франко
Навражений ліс кострубатів вершками
і довго чорнів, наче ніч попід нами,
а ми навздогони за сонцем летіли,
і стріли засторчені в крилах бриніли,
і хмари приручені неслись услід,
безмежний віщуючи нам переліт.
І я перевтіливсь у птаху з людини,
і спів замість мови у мене пташиний,
чим вище до сонця, до істини ближче,
о, тільки б не впасти на зоряне днище!..
8.
Душа безсмертна. Жить віковічно їй.
Іван Франко
Віддалено туманом дерева,
поважчала в долонях голова,
минувся день, поглибшав шлях близький,
в якому — наче щогли — патики…
Сплять подорожні в себе на колінах,
а на узбіччі ніч високі стіни
мурує тихо, що заледве й чуть,
як камінь поверх каменя кладуть,
підносяться свавільні будівничі
на висоту облудного величчя.
В мандрівців сон, в спорудників біда;
за мури око кругле погляда:
а що ж воно знялось таке високе,
коли весь світ одліг у тихий спокій,
і навіть той, хто мав би чатувать,
втулив в долоні голову, щоб спать.
Проте вставай, руш стіни нетривкі,
вже тріщини прозоряться навкіс
і пада, пада цісарське каміння —
хай світ братерства постає з боріння.
Вставай, Іване.
Перо прив’язуй до зап’ястя.
Пиши: душа безсмертна… але щастя
офірувати нею в боротьбі,
моя Вітчизно сонячна, тобі!
|
|
