Прочитаний :  2296
|
Творчість |
Біографія |
Критика
ВІРШІ НА ЖАЛІСНИЙ ПОГРЕБ ШЛЯХЕТНОГО ЛИЦАРЯ ПЕТРА КОНАШЕВИЧА-САГАЙДАЧНОГО гетьмана війська його королівської милості Запорозького, складені іноком Касіяном Саковичем, ректором шкіл Київських у братстві
Як мужність запорожців королі пізнали,
То їм за герб такого лицаря признали.
Вітчизні він готовий завжди послужити
І за її свободу голову зложити.
А треба, то землею він пройде, водою,
До всього має вправність і прудкий до бою.
ПЕРЕДМОВА СЛАВНОСИЛЬНОМУ ВІЙСЬКУ ЙОГО КОРОЛІВСЬКОЇ МИЛОСТІ ЗАПОРОЗЬКОМУ: ЛАСКИ БОЖОЇ, ДОБРОГО ЗДОРОВ'Я І ЩАСЛИВОГО НАД ВОРОГАМИ ВІТЧИЗНИ ЗВИТЯЖСТВА З НАБУВАННЯМ БЕЗСМЕРТНОЇ СЛАВИ ЗИЧИТЬ ОД У ТРОЙЦІ ЄДИНОГО БОГА АВТОР
Вірність підданська Пану постійно справляє
Нам оте якнайбільше, що в світ посилає
Вольність -- ось найважніша річ поміж усіми,
Гідність їй уступає речами своїми.
Тож освідчити можуть цю думку народи,
Бо вони до свободи ідуть од природи.
Золотою у світі її називають,
Доступитись до неї всі пильно жадають:
Та не кожному може вона бути дана,
Тільки нам, що боронять вітчизну і Пана.
Мужньо лицар, у війнах до неї простує,
Не грішми, але кров'ю свободу купує.
Запорозькеє військо ту вольність здобуло,
Бо служило вітчизні старанно і чуло.
І у хроніках давніх про те написали,
Як вони противенців вітчизни збивали
Морем, долом, і пішо, і кінно, бувало,
Хоча ворог при зброї находив навалом.
Плем'я те із насіння іде Іафета,
Що батьківського з Симом ховає секрета.
За Олега Роського монархи гуляли
І по морю човнами. Царград штурмували,
їхні предки із роським монархом хрестились --
З Володимиром, -- стійко у вірі лишились
І ту віру несхитно тримають, статечно,
Бо за неї вмирати готові конечно.
У тім війську стрічали і князя, і пана,
Не одного з них мали провідцю-гетьмана.
І Петро Конашевич гетьманив на славу,
Його лицарство знають усюди по праву.
Запорозькеє військо -- належить вважати --
Для вітчизни потрібне, пора це вже знати.
Україна тим військом себе захищає,
Де ж нема запорожців -- татарин гуляє.
Це посвідчити можуть міста на Поділлі,
Також Белзькі, Підгірські -- пізнали на ділі.
А де кров християнську поганин розлив,
Тих, котрі залишились, у рабство повів.
В козака хоч ні зброї, ані шишака,
Дожене поганина, лиш дай лошака,
І хоча він здоров'ю ушкоду вчиняє,
Та невільників завше з біди визволяє.
Отож тії, которі хотять воювати,
Щоб козаків чи знести, чи турку оддати,
Ті, напевне, як вівці у сіті б упали,
Коли б вовкові сторожа -- пса -- поручали.
Для вітчизни козаки -- тверда оборона,
Від татар і від турків надійна заслона.
Але я до вас мову свою повертаю,
Славне лицарство, всім про таке нагадаю:
Щоб у вірі святій ви нерушно тривали,
Королю пильну вірність свою заховали,
Бо за неї вам вольність була Паном дана:
Є король, а крім нього -- не маєте пана
Від усяких податків, судів увільнились,
І заслугами гідно усі уміцнились.
За великі клейноди свободу тримайте
І заслугами більше її уміцняйте.
А ти, славний гетьмане, ти, наш Олефіру,
Керуй військом щасливо, ховаючи віру
Вірно Богу й народу, бо то християни,
І боятися будуть тебе всі погани.
Із тим лицарством слави собі набувай,
І мене в добрій ласці із військом тримай.
Я тобі оцю книжку свою офірую
І од імені війська усього друкую,
Бо все те, що на славу гетьманську писалось
Конашевичу, вам це також прикладалось.
Не особою гетьман, а військом є славний,
Також гетьманом -- військо, і доказ то явний.
Що є гетьман без війська чи військо без нього?
Ні, не важать нічого одне без одною.
Річ кінчаючи, Богу я вас доручаю
І звитяжства у щасті назавше бажаю.
Вашим, мшюстям, моїм, вельми ласкавим, панам, і добродіям, усьому лицарству його королівської милості Запорозькому, низький і зичливий, слуги та молільник, многогрішний інок Касіян Сакович, ректор шкіл Кивїських.
ПЕРШИЙ СПУДЕЙ
Є для чого гойнії сльози виливати,
Серцем, словом, шатами жаль свій виявляти.
Смерть його гіркезная завчасу порвала,
лицаря славетного, з котрого похвала
Речі Посполитій всій, королю була
В багатьох краях його слава процвіла.
Отож військо славнеє гідне є гетьмана,
Що поліг, боронячи честь свойого Пана.
Завжди сильним воїнством мудро керував,
А добро кохаючи, зло усе карав.
Тим і слави витязтву часто досягав,
Що слухняне воїнство у покорі мав.
Пильно домагався він: не на християни
Йти війною грізною -- тільки на погани.
Їх водою, сушею славно воював,
Християн полонених з рабства виривав.
Кожен про гетьмана тож так сказати може:
Був гетьман це праведний -- дай покій му, Боже!
Мав-бо за великую власну нагороду,
Як, з неволі вирвавши, дасть комусь свободу.
Таж війна з одних причин може в світі бути:
Щоб свої і людськії кривди відвернути.
Будь, шляхетний гетьмане, славний навік-віки,
Хай Христос в небеснії візьме тебе лики.
Стефан Почаський
ДРУГИЙ
Каже добре Сенека: любов чоловіку
В серці завжди палає продовж його віку.
Із товаришем разом утіху він чує,
При незгодах житейських взаємно сумує,
Як по рідних і милих вража душу туга,
Коли брата утратиш чи доброго друга.
Так біда сьогочасна жалем напоїла --
Смерть такого героя від нас оддалила!
Через мужність у світі прославивсь навічно,
У татарськім, і туркськім краю, і північнім.
Бив нещадно він силу татарську велику,
На дорогах загони разивши без ліку.
Невимірну потугу пізнав турчин сильний
У бою тогорічнім -- був воїн це дільний.
Товариства лиш трохи безстрашного -- полку
Не одному впирались, поганському вовку,
За вітчизну потужно себе виставляли
І про власне здоров'я нітрохи не дбали.
Сам волів, наче Кодрус, той цар у Атенах
Полягти, щоб вітчизна лишилась спасенна.
За вітчизну-бо краще і голову скласти,
Ніж піддатись ганебно, навколішки впасти.
Тож коли хто не хоче за край умирати,
Той з вітчизною згодом піде погибати.
Був це воїн шляхетний, волів рану взяти,
Християн поганину нізащо не дати.
Від такої причини і смерть напосілась,
Але слава про мужність його залишилась,
Як у того спартанця, у Леонідеса,
Котрий мужньо постав був на силу Ксерксеса:
Він шістсот із собою вояцтва поставив,
Хоч загинув, а Ксерксових воїв знеславив.
Ворогів аж сто тисяч тоді воювало,
Від шести сотень двадцять їх тисяч упало.
Хоч шістсот їх на плаці навіки лишились,
Та в полон ні одного при тім не схопили,
їхній мужності доти судилося жити,
Доки Ніл буде хвилі широкі котити.
Славу вічну для себе отак набуває
Лицар, котрий сміливо свій край захищає.
Петро Сазонович Балика
ТРЕТІЙ
Нащó в печалі тоне, живучи, чоловік,
Що так короткий має в світі цьому вік?
Багатство, мужність, слава, сила -- все минає,
Тривалого нічого не було й немає.
У лицарі це можна нашому уздріти, --
Що так, а не інакше, твориться у світі.
Чи мав здоров'я мало, сили а чи грошей,
Не був поставно дужий, владою хороший,
Чи докторів забракло на його хворобу?
На смерть немає ліків -- все одходить Богу!
Мов тінь і цвіт, сон, трави всі зів'януть мають,
Як народились голі, голі умирають.
Поглянь: усяка похіть, наче дим, зникає,
Хто ж волю творить Божу -- вічно протриває.
Із випадку чужого приклад треба брати,
Усяке лихочиння пильно оминати.
Нічого-бо лихого не іде до неба,
Тож очищайте душу так, як є потреба!
Іван Сакович
ЧЕТВЕРТИЙ
Ідеш од нас, гетьмане милий,
Котрий короні був зичливий.
Ти у крові, бо впав у полі,
Життя скінчив по Божій волі,
Вітчизну сміло боронивши,
Своє здоров'я не щадивши.
Вікам потомним слава вічна
Од дій твоїх прийде велична,
її ти набував звитяжством,
Із запорозьким брав лицарством,
Вождем котрого був відважним,
А ворогам вітчизни страшним.
Дійшов кінця земного бою,
У вічнім одпочинь покою.
По тих земних трудах і працях
Уже спочинь в ясних палацах,
Що їх постійно ти жадав
І добрим ділом набував.
Теофілакт Іванович,
Бурмистрович К[иївський]
П'ЯТИЙ
Я теж вам хочу кілька прикладів назвати,
Як готувались люди власну смерть прийняти.
Собі різноманітні побудки чинили,
Гроби, надгробки, труни за життя робили.
Чинили так не лише в світі християни,
Але також невірні в давнину погани.
Про смерть свою потрібно людям пам'ятати
І добрими ділами душу гартувати.
Філядельф, цар Єгипту, смерть не забував,
Печальний образ завше при столі тримав:
Там голову, бувало, з мертвого якого
На стіл несли й волали до царя живого:
«Чи зможеш ти, о царю, голову пізнати,
Прийде година, буде так твоя лежати».
Можливо, і про неї будуть говорити:
«Чи проста, чи царева -- годі розрізнити!»
Робив так цар Філядельф і його дворяни,
Що ж чините сьогодні в світі, християни,
Котрі вік у розкошах власний протрачаєте,
Про смерть, суд, пекло, царство мало пам'ятаєте?
Іван Тарнавський,
Протопопович К[иївський]
ШОСТИЙ
Як царі, було, грецькі на царство ставали,
То з тріумфом у місто їх упроводжали,
їм тривалого щастя відтак віншували
І дарунки усякі їм офірували.
Муляри в тому часі до них заявлялись,
Різних мармурів штуки навіч подавались,
Із якого каміння, в обранців питали,
їм гроби поробити майстри оті мали?
Це чинили царям так в Константинополю,
Аби в пам'яті мали вони Божу волю
І на щастя щоб в світі цім не покладались,
А про смерть щоб всечасно свою пам'ятали.
Хай би знали, що світу і честь, царська слава,
І багатство минають, як тінь, сон і пара.
Теодор Скаревський
СЬОМИЙ
Северус-імператор, як жив, наказав
Собі труну зробити і в неї лягав,
Труну поцілувавши, труну обіймав
І до труни своєї отак промовляв:
«О труно, як здолаю в тобі уміститись,
Коли я світом цілим не міг насититись,
Країв мені багато тепер підлягає --
В чотири дошки взяти мене обіцяєш!»
Леонтій Балика,
Бурмистрович К[иівський]
ВОСЬМИЙ
Салатин-цар, котрий мав володінь багато,
Як хворобою його смертною підтято,
Наказав кошулю скрізь возному носити
В Алкаїрі-місті й так людям голосити:
«За життя великий цар мав велику силу,
Та лише кошулю він забере в могилу!»
Гідний приклад це, отож міцно пам'ятайте,
Що не більше візьмете -- і на це зважайте!
Єремія Ставровецький
ДЕВ'ЯТИЙ
Філіп, цар македонський, отець Олександрів,
Коли підбив під себе численних монархів,
Щоб щастям сьогосвітнім надмір не пишатися,
У світі несмертельним собі не вважатися,
Казав слузі одному незмінно являтись
Щодня до себе в палац і застерігатись:
«Згадай, що ти є, царю, смертельна людина,
Підеш, напевне, в землю, як виб'є година,
Кістки твої, як кожні, теж будуть валятись:
Чи царські, а чи прості, -- хто зможе дізнатись?»
Це потім Діогенес у вічі сказав
Цареві Олександру; його той застав
Межи кістьми умерлих: стоїть, розгортає,
«Повідай, що тут робиш?» -- його цар питає.
«Шукаю, -- каже, -- батька твойого я кості,
Та годі розпізнати, де царські, де прості,
Навпіл усе змішалось: ніяк не вгадати,
Де вбогий, де учений і де тут багатий».
Чинили так численні й теперішні люди,
Погане й християне -- однако повсюди,
А ми у воскресіння од смерті хоч вірим,
Та, віруючи добре, злочинні без міри.
Іван Стецький
ДЕСЯТИЙ
Двох архієпископів ще треба згадати,
Як вмерти готувались, і мову кінчати.
Василій, той, котрого назвали Великим,
Як правив різні служби на чесні празники
У ризах світлих, також короні коштовній,
То у соборі люди і світські, й духовні
Йому тоді шанібно усі слугували
І, як архієрею, значну честь давали.
Це Валене усе бачив і вельми подивляв,
Коли Василь в Хрещення святе літургісав;
Як пастиря овечки шанують, дивився --
За нього із душею усяк розлучився б.
Відтак один з духовних отцю проказав,
Щоб той про смерть при честі такій пам'ятав
І щоб велів для себе труну докінчити,
В якій би після смерті бажав би почити.
Дивився, як святий муж собі не довіряв,
Боявся, щоб і в церкві у пиху не впав --
Він повелів лік добрий собі подавати:
Казав труну кінчати, щоб смерть пригадати.
Микола Отрешкевич
ОДИНАДЦЯТИЙ
А Іоанн Ялмужник до смерті почав
Собі гріб готувати, але не кінчав,
Аби про смерть частіше йому поминали,
Коли б: «Чи гріб завершив?» -- всечасно питали.
Так архієпископи святії чинили,
Котрі, нам неподібно, ні в чім не грішили,
А прецінь аби сильно про смерть пам'ятали,
Такі ото побудки собі учиняли.
А інші, що у скитах єгиптських ховались,
В печерах, з них до світу врядь-годи являлись,
Гріхи свої в тих трунах сльозами зливали,
Щодня своєї смерті в криївках чекали.
Це, чоловіче, маєш тут приклади многії,
Тож вибирай, которі для тебе пригожії.
Іван Козарин
ДВАНАДЦЯТИЙ
Олександр Великий, аби вдарувати
Мудреця, що завгодно казав вибирати.
Попросив той філософ про глейт, щоб од смерті
Вберегтись, коли схоче, казав він, притерти.
Відповів Олександер: «Собі б це я радше
Отой глейт написав був -- не можна одначе!»
Він сказав: «Хто вродився, той мусить померти,
Ще ніхто проти смерті не здужав опертись,
Проти неї-бо ліків нема, оборони,
Із царів може здерти яснії корони.
Хоч яка б охорона царя точила,
Хоч яка стрільна зброя його сторожила, --
Та візьме з-поміж варти, як ляже поспати,
Про кончину так мало у сні вміють дбати.
Я не можу тож глейту такого подати,
Щоб загибель од себе здолав одігнати,
Бо і я лютій смерті скоритися мушу,
Хоча цар я великий -- візьме з мене душу!»
Відказав той філософ: «Хоча і смертельний,
Та чому ти до влади такий невситенний?
Чом бажаєш під себе підбити всі панства,
Щоб не вибився жоден з-під твого підданства;
Так живеш, мов ніколи не маєш умерти,
Всі багатства земнії бажаєш пожерти;
Чом же славу порожню у світі шукаєш
І, що маєш умерти, чому забуваєш?»
Добру відповідь дав мудрагель, хоч поганин,
Дотикає і вам це також, християни.
Біг життя -- коротенький, потрібно пізнать,
І збирати лакітки у світі не дбать!
Іван Пельчицький
ТРИНАДЦЯТИЙ
хто хотів би найповніш діло описати
Конашевича Петра й світові подати,
В грецького поета той мусів би Гомера
Зичить розуму або ще у Демостена.
Мужніх воїнів вони подвиги з'явити
Знали як, ті ж у віках залишились жити.
З ними розумом себе нам не порівняти,
Ми в науці праць таких не бажали мати.
Та хоч ритм у нас простий, музу все ж прикличем,
Славу мужа і його діло возвеличим.
Про народження Петра варто розказати,
Як дорогу до наук став він прокладати.
У Перемишльських краях виріс, у Підгір'ї,
В церкви східної його виховали вірі.
Він пішов до Острога для наук поштивих,
Що там квітли, як ніде, за благочестивих
Тих князів, которі там мудрість покохали
І майно, і кошт на ті школи віддавали.
Щоби юні о наук схильності набрали
І для рідної землі корисні ставали.
Хай фундація б ота, Боже, в нас не зникла,
Славу нашу підняла б, як чинити звикла!
Конашевич в Острозі досить літ поживши
І науки у письмі в нашому заживши,
Здібність у душі відкрив сильну до звитяжства,
В Запорозьке він пішов славнеє лицарство.
І отам немало теж поміж них живучи,
Діла лицарського скрізь пильно стережучи,
Досягнув, що військо те в гетьмани обрало,
Мужньо з ним воно татар, турків розбивало,
Він за гетьманства свого взяв був місто Кафу --
Цісар туркський там зазнав немалого страху!
Чотирнадцять тисяч він ворога розбив,
Одні каторги палив, іншії топив.
Із неволі християн безліч увільняв,
За що з воїнством його Бог благословляв.
За найбільшую собі має нагороду
Славний лицар, як коли вирве на свободу
Земляків своїх -- гріхи вчинком покутує,
А умре, напевне, він -- в небо помандрує.
Дізнавав не однократ турчин препоганий
Його мужність і прудкий у бою татарин,
Зна Мултянськая земля, відає волошин,
Їх-бо гетьман той не раз лицарсько полошив.
І інфляндчик скуштував його війська сили,
Як їх рицарі оті, мов траву, косили.
І північний буде край також пам'ятати
Довго лицарство його, бо їм дався знати!
Там звитяжство немале він з'являв ідучи,
Городи й міста у них міцнії псуючи.
Мавши спритність, защораз він у те втрапляв,
Що і ворога збивав, шкоду оминав.
А як місто у війні християнське брав,
Непорушено церкви залишать казав.
Гляньте, той гетьман який був благочестивий,
У звитяжстві пам'ятав про свій стан учтивий.
Що чуже, ніколи він того не хапав,
Із Замойського у цім приклад завжди брав.
Той гетьман був воякам також заказав,
Щоб мултянськії церкви жоден не чіпав.
Ні, Замойських у житті часто не зустріти,
Щоб і військом, і пером добре міг рядити.
Як умер, пізнали ми випадки погані:
Війни домові або із чужинцем брані.
Від гетьманів, уважай, панство все залежить,
Добрий пан його звиша, а лихий -- бентежить.
Та до гетьмана свого мову повертаю,
Конашевича Петра, в ньому відзначаю
Віру з мужністю тверду, у якій статечно
Він прожив, її стеріг дбало і сердечно.
Завше пана короля з військом він просив,
Щоб святую віру той нам огородив,
Обіцяючи йому охітніш служити,
Як релігію король зволить оградити.
Це з-за того почалась домова війна,
У державі короля множиться вона.
Як за віру умирать йде християнин,
То не дасться привести до лихих новин.
Євтихій Самуйлович
ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
А як просьбу ту король і сенат одклали,
Патріарха отоді саме зустрічали,
Із землі святої був, із Єрусалима,
Де з'явилася на світ православна віра.
Патріарха наш гетьман з військом привітавши
В Києві, поклон йому доземний поклавши,
З православними почав раду учиняти,
Щоби пастирів могли православних мати
В своїй церкві назамість тих владик-унітів,
Котрих має наш народ всіх за єзуїтів.
Бо із ними уніат заразом мудрує,
Як під папу підвести нас усіх, міркує.
Тож обрали однодуш із людей духовних
Мужів чесних, у письмі вправних і шановних.
Патріархові тоді їх презентували
І щоб вибраних владик посвятить жадали.
Із екзархом патріарх їх тоді побачив,
Це жадання вдовольнив, посвятив, одзначив.
Йов Борецький освятивсь на митрополію,
А владики -- кожен взяв там єпископію.
Так отправивши усе, щоб не мали лиха,
Найсвятійший патріарх в Грецію поїхав.
В охороні наших військ славних Запорозьких
Лицар той його провів до границь волоських.
Дозвіл дав йому король це чинити діло,
Військо Запорозькеє також повеліло.
О, як плакали, коли військо повертало
І коли з святим отцем розлучатись мало.
Від набожного жалю серце їхнє мліло,
Бо в дорозі розійтись зовсім не хотіло.
Послугу тоді таку гідно учинивши
І благословення так війську заслуживши,
Вже до рідних відійшли, власних шалашів,
Та спочити не змогли -- турчин їх наспів.
З військом рушив немалим він на землю нашу,
Вже призначили свого до міст наших башу.
В Запорозькому коші він хотів поснідати,
А в обозі у ляхів мислив пообідати.
Але Бог йому подав силу на звитяжство,
Військо наше надихнув на лихе поганство.
Хоч було їх у шість крат, прудко утікали
Перед нашими вони -- сильно притирали,
І сніданок, і обід разом подаючи,
А вечеряти на честь до Плютона шлючи!
Те не кожен захотів, не бажав чекати,
Хоч не радий, а назад кинувсь одступати.
Так козацьку поганин звідав добре силу,
Що лихі його вуста позаоч блюзнили.
Він священиків хотів в плуга запрягати,
І коней уже в церквах брався розставляти.
Але гордому йому криво обернулось,
Так що мало війська з ним у доми вернулось.
Бог у всьому гордякам зажди спротивляє,
А покірливих добром щедро наділяє.
Наших досить полягло вбитих і у ранах,
Що від зброї узяли нехристів поганих.
Всі зі сповіддю ішли на велику бойню --
Плату в небі заберуть за геройство гойну!
Християнську мужньо кров в битві заставляли --
За вітчизну стоячи, крівцю проливали.
І на плаці бойовім гетьмана влучили,
Він до Києва прибув майже ізомлілий.
Всякі ліки довгий час пильно заживав,
Лікарям його король кошти виділяв.
Хто б здоров'я не бажав славному гетьману,
Він вітчизні послужив і своєму пану.
А як ліки не дали помочі ні мало,
У хоробу більшу ще тіло потрапляло,
То про ліки для душі він почав гадати,
Щоб себе з мастил гріха пильно очищати.
Отож плястри отакі в тому прикладав:
Гойні сльози і жалі за гріхи зливав.
Кілька тижнів так на смерть тіло готувавши,
Жалем, сповіддю гріхи власні познімавши,
Семикратно на одрі маслопосвящався,
До святої таїни щиро причащався.
Всю маєтність розділив: дещо на шпиталі,
Церквам і монастирям, школам дав немало.
Так уже розпорядив, смерть прийняв умить,
Біля церкви Братської в Києві лежить.
Себе в Братство оте він з військом уписав
І на нього в дар грошей досить відказав.
Приклад гетьмана нехай лицаря навчає,
Того, хто своє життя в світі завертає:
В вірі протривав святій наш гетьман статечно
І вітчизну боронив, щоб жила безпечно.
Він маєтністю також добре уряджав,
Не на збитки, костки-гру й карти обертав.
Але, як далося чуть, на догідні справи,
Що служитимуть душі, як помре небавом.
Львівське братство, хоч відсіль неблизьке, побачив,
В місті церкву наділив, братствові призначив
Суму немалу грошей, їм у дар послав,
Щоб науки там цвіли, пильно зажадав.
Звідусюди тож тепер богомілля має.
З тим нехай душа його в небі почиває.
Матвій Кизимович
П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Чесна Жінко, не дивно -- себе обливаєш
Ти слізьми і од жалю уся умліваєш,
Бо утратила свого упряжця ти милого,
Королю й Посполитій всій Речі зичливого.
Його мужності завше-бо турчин, татарин
Острахався, бо звідав міцні його вдари.
У людей через нього і ти була ясна,
А тепер твоя свічка яскрава погасла,
Друг з тобою навічно уже розлучився,
Богу й війську в опіку тебе доручивши.
Жий набожно вдовою, в чесноті буть тверда,
За що в Бога і в люду візьмеш милосердя.
Бог є сиротам батько, суддя є вдовам,
Покара, коли кривду чинитимуть вам.
Григорій Кондратовин
ШІСТНАДЦЯТИЙ
Покинь уже, Дружино моя, ляментувати,
Не треба наді мною сліз більш виливати,
Дай тіло моє мертве в землі поховати,
Щоб Божого там суду я міг почекати.
Ти ж знаєш: із нас кожен, хто родиться в світі,
Померти конче мусить -- даремно гордіти.
Я був колись між люду на світі у славі,
А зараз усіма я покинутий навік.
Діла самі лишились -- іду до Судді я,
За душу помолися, Дружино, волію.
Пригадувати будеш, про себе пам'ятай,
Що теж умерти мусиш -- таке не забувай.
З тобою я довічно уже розлучаюсь,
Коханая Дружино, і з жалем прощаюсь.
В підземний край я тілом іду почивати,
Хіба на суді зможем зійтись. Оглядати
Почнемо, хто що сіяв -- оте і пожнемо,
А в нагороду небо чи пекло візьмемо.
Бай, Боже, нам з собою одно одне зріти
І в небі Христа-Бога довічно хвалити.
Прощаюся я з вами, славетне лицарство,
Над котрим мав у світі щасливе начальство.
Коли кого образив, прохаю, простіте,
Образи й мої вини в собі не носіте,
Просіте всі за мене у Господа-Бога,
Мені ж хай вільна буде до неба дорога.
Дмитро Кривкович
СІМНАДЦЯТИЙ
На безсмертну заслужив славу, наш гетьмане,
Ні, вона у забутті, певне, не постане!
Поки Дністер із Дніпром многорибні плинуть,
Поти справи всі твої славно будуть линуть.
Не впадеш у глибину забуття безличну,
Не загинеш у літах -- маєш славу вічну!
Бо, як Греція звиша Нестора-героя,
Ахіллеса, Аяксі, а Ректора -- Троя,
І атенці як царя хвалять Періклеса,
Честять славного в одно ще й Темістоклеса,
Рим сміливого свого хвалить Курціуса
І щасливого в бою славить Помпеуса,
Сагайдачний на Русі хай дістане славу,
В вічну пам'ять те ім'я занесуть по праву,
Щоб воєннії його подвиги всі знали,
Щоб народи те ім'я завжди шанували.
А щоб знали, що його тіло там покрито,
На надгробкові слова отакі прорито:
«Коношевич тут Петро, гетьман запорозький,
свої кості положив», згинувши геройськи
За вітчизни волю. Як турки налягали,
Кілька пострілів йому навпрямки послали.
Ними зранений гетьман і життя скінчив,
Вірі, Богу й королю, війську догодив,
І упав -- мир боронив для вітчизни свято,
За що, творче, взич йому неба вікувати.
Благочестя віри він завжди був ревнитель,
З молодості був її вивчений блюститель.
Року тисяча шістсот двадесят второму
В Братськім ліг монастирі, в Києві святому.
Кілька тисяч братчикам він офірував,
Щоб фундація наук там була, жадав.
Лукаш Беринда
ВІСІМНАДЦЯТИЙ
При тім жаліснім акті я хочу вказати,
Які гетьман чесноти повинен з'являти:
Божу боязнь найперше хай в серці тримає,
Ще й тверезість і чулість, статечність плекає.
Надто чистість, ох, чистість повинен тримати,
А ґвалтівників завше суворо карати.
У науці воєнній хай буде учений,
Голод знести уміє і холод студений,
Бо не завжди в обозі буває волина,
З саламахою добра під час кабанина.
Каплунів там немає, ні тлустих кокошів,
Нема складених ложів, будинків хороших.
Про напої коштовні там не помишляй,
На воді, коли зволиш, самій пробувай.
Тож гетьман ці нестатки повинен приймати,
Коли хоче для слави іти воювати.
Тому війську звитяжство не буде важкеє,
Коли звикне убозтво тримати такеє.
А хто білого хліба і масла вживає,
Як то німці, той скоро голодний вмирає.
Це ж бо явно в тойрічній війні стало зримо:
На гостинцях лягло їх тоді невидимо.
Бо і кінь дуже тлустий втомляється швидше,
Як жовніри оброку дають йому рідше.
Ще гетьман має в війську чинить справедливо,
Любить доброго, злого карать нещадимо.
Один грецький філософ про теє повів,
Щоб ти мужніх гетьманів таки розумів,
Мовив: ліпше гетьманить хай лев оленями,
Аніж олень керманить почав би над львами.
Гетьман-дурень загине і військо погубить,
Кожен з вас те признає, що автор не глупить.
Уряд гетьманський в той рік з одного зложили
Недаремно й новому відтак доручили:
Ви зумієте ліпше причину назвати --
Діло ваше, а я тут волію мовчати.
Тії цноти як кожен гетьман буде мати,
Зможе військом найбільшим тоді керувати.
Георгій Воронич
ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Про військо Запорозьке пи́сьма хто читає,
Той мужність їм і славу мимохіть признає,
Тут завше-бо такії лицарі бували,
Що ворогів вітчизни мужньо розбивали,
Тож лицарство славніше в світі не буває,
Як Військо Запорозьке, що врага жахає.
Є наслідок, ох, Боже, -- не давай дізнати:
Без них упало війська у боях багато:
При королі в Волохах, при князях траплялось,
При гетьманах коронних теж так учинялось.
На плаці пребагато лицарів лишали --
На християн поганське серце надихали.
У битві тогорічній хтозна-що б чинилось,
Коли б то Запорозьке воїнство не билось.
Воно ж бо, із коронним військом обіч ставши,
Змагало мужньо турок, в поміч Бога взявши.
Тож відаймо, що згода з того досягає;
Хати і царства, панства цілими лишає.
Дай, Боже, отож, згоди нашим християнам,
Царі хай християнські гибіль шлють поганам!
Карпо Михайлович
ЕПІЛОГ
СМЕРТЮ УРАЖЕНОГО ДО ЖИВИХ
Ох, що я бідолашний обжалувать маю:
В добрі такім великім утрату приймаю.
Я не хотів помислить в минулії годи,
Про всі житейські кола, остатні незгоди.
Хоч бачив часто інших, коли їх ховали,
Землею і камінням в гробах закидали,
Але я не карався -- чужа то пригода,
А не моя бувала тодішняя шкода.
Злу раду своїх друзів я легко приймав
І на гака страшного нарешті упав.
А молодість? Яке там! Вона вельми милить
І під косу смертельну однаково хилить --
Тож голова, мигнувши, одразу спаде,
Як із косою раптом костиста прийде,
Їй Практик ніпочому, і Юстініана
Геть посікла, хоч право пізнав непогано.
Не дбає про бурмистри і їхні лавники,
Поламує підпискам і писарям шики,
Ніде не озирнеться -- хай сейм, трибунали,
їй байдуже, декрети а чи кримінали.
Не робить переваги і на монументи,
Вона до Ахеронта кидає в два менти.
Премудрого зрубала вона Соломона
І вояка міцного зітнула Самсона,
Не викупився Крезус од неї багатством,
Та не оборонився і Ксерксес вояцтвом.
Бо їй сам праводавця Бог право надав,
Щоб чоловік усякий під руку підпав,
Єноху та Іллі ще хіба посприяла,
Однак косу прегостру і їм зготувала.
Погибельна істота мордує прешвидко,
Від Бога бере, з неба доручення, видко.
Князів, княгинь стинає, кладучи рядами,
Громадить каштелянів із воєводами.
Рубає претвердії дубиська васанські
Й високії дерева -- кедрини ліванські.
В Вулкановій їй гуті зробили сокири,
Гартовано там стріли гострезні без міри.
Потому утрапляє добутися цілі --
Людського серця, котре жило у весіллі.
Геленові пігулки також не зарадять,
І доктор, і сиропки нічого не зладять,
Вже лікарів даремне посильне старання,
Як смерть своє вчиняє бува замішання.
Хай таляри у скринях -- та не пособляли
Ні важнії шкатули, ані португали.
Ніщо не допоможе людині у тому,
Із них збирати користь дається живому.
При смерті чоловіка усе покидає,
Хоч повну в цьому світі ціну воно має.
Іде із ним хіба що життя богобійне,
Яке йому сумління витворює вільне.
Того всього, ох, Пане, нелегке пізнання,
Що вітром було в світі моє проживання.
Але тепер дізнався, як жити у світі,
Щоб, вийшовши зі світу, таки не тужити.
По смерті мене ледве і приятель милий
Стерпіти зможе в домі в малій хоча б хвилі,
А як мене діткнеться своєю рукою,
Відразу біжить митись од смертного гною
І, бридкість чувши, тратить бажання до їжі
Від трупа смородкого мого, гидковижі.
Із жахом ляже, добрий сон не посмакує,
А начебто відміну в здоров'ї відчує.
Отак не зможе в тому бідак спокій мати,
Аж доки я не буду в землиці лежати.
Як приятель є вірний -- за мною заплаче,
А другий по мені ще, зраділий, заскаче,
І ледь мене по смерті до гробу спровадять,
Вже за маєтність -- бійки, у сварках, не ладять.
В землиці тіло черви візьмуться точити.
Те, що себе розкішне любило тучити.
Душа, напевне, мусить дістать нагороду:
Або неволю в пеклі, чи в небі свободу.
Почуйте ж ви, живії, умерлого мову:
Вмирати кожночасно ставайте готові.
Розумним є і мудрим побожно прожити,
До вічного тим царства колись доступитись.
У ньому дозволь, Христе, ти нас умістити,
Щоб ми в раю з тобою могли веселитись.
Симеон. Шульга
ДО ЧИТАЛЬНИКА
Читальнику ласкавий, що вірші ці читав,
Прошу, того гетьмана аби не забував.
Зважай, що до Вітчизни був завше він зичливий,
Набожну мав до церкви й до Бога він жарливість.
І ти, Авроро, вірші ласкаво споминай,
А мо', згрішив у чомусь, то дружньо покривай.
Коли ж від нього будеш подячно те приймати,
Тоді тебе захоче ще більше вшанувати.
Київ, 1622 року
|
|
