|
Сакович Касіян :: Критика
Творчість |
Біографія
|
Критика
Г. Грабович
ДО ІДЕОЛОГІЇ РЕНЕСАНСУ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ: КАСІЯНА САКОВИЧА "ВЂРШЂ НА ЖАЛОСНЫЙ ПОГРЕБ ЗАЦНОГО РЫЦЕРА ПЕТРА КОНАШЕВИЧА САГАЙДАЧНОГО"
Вихідна теза цього дослідження стосується залежності ідеї від форми та ідеології від риторики. Повсякчасний онтологічний пріоритет тексту також дає нам можливість наново осмислити певні періоди української літератури. На теперішньому етапі, коли розуміння Ренесансу в Україні, і тим паче його "ідеології", ще дуже попереднє й умовне, гадаю, доцільно починати саме з таких текстуальних вимірів.
Доречно було б тут висвітлити питання канону української літератури. Хоча найпроблематичнішим етапом цього канону є, мабуть, новітня доба, зокрема XX століття, проте питання нового, постколоніального осмислення не менш актуальне й для давньої української літератури. Саме визнання, що Ренесанс є складовою частиною української літератури, або точніше, думка, що в процесі осмислення історії української літератури ми зобов’язані його враховувати, є відносно нова для цієї історіографії, і нещодавно звучала як суцільний ревізіонізм.
У совєтському ж бо каноні української літератури все, що було пов’язане із Заходом, — а тут ідеться про щось, що не тільки з ним пов’язане, але й суцільно ним дефінійоване, і, до того, не віддзеркалене у російсько-московській культурі, — було підозріле, маргіналізоване і de facto заборонене. У несовєтських українських дослідженнях, передусім у працях Дмитра Чижевського, Ореста Зілинського й Богдана Кравцева, питання наявності та характеру Ренесансу в українській літературі порушувалося набагато раніше, але його розгляд не вичерпував теми та залишав ще певні сумніви щодо самої концептуалізації.
На мою думку, питання про український Ренесанс можна найзагальніше поставити ось як. Оскільки за період, про який тут йдеться, тобто за років життя й діяльності самого Касіяна Саковича (1578?-1647), а взагалі від початків першого українського відродження останніх десятиріч XVI ст. до Хмельниччини, тобто до часу, коли поза всяким сумнівом барокова поетика і світосприймання вже суцільно утвердились, всі українські землі перебували в складі польсько-литовської Речі Посполитої, та оскільки в тій самій Речі Посполитій спрацьовувала, і то у виразних, програмових, загальним дискурсом потверджуваних формах, ідеологія й поетика Ренесансу, то, за логікою інклюзивності, про наявність Ренесансу, тобто ренесансного дискурсу, на Україні не мало би бути жодного сумніву. Про те, що українські (руські) вчені й діячі брали тоді активну участь у гуманістичному дискурсі цілої Європи (саме на цьому наголошує Кравців, а тепер і постсовєтська українська наука), що тоді на Україні звучали гуманістичні ідеї, теми і топоси та існував цілий ряд ренесансних мистецьких видів і топосів, також немає сумніву.
Одначе самі ідеї і мистецькі види, теми й топоси ще не творять дискурсу. Основним і не розв’язаним залишається питання загальної системності тогочасного українського культурного життя та, що важливіше, інституцій.
Бо наше основне питання про наявність Ренесансу на Україні можна поставити цілком навпаки супроти повищого, логічноінклюзивного. А саме: як узагалі міг існувати Ренесанс на Україні, коли тогочасна українська культура — саме в її системності, а в кожному випадку, в її духовній спадщині, у всіх видах її духовного, історичного іі колективного самоусвідомлення, —ще вповні (або майже вповні) перебувала в руслі візантійщини? У цьому зв’язку проникливість власне системного, культурологічного аналізу Ореста Зілинського не можна недооцінити. Його підсумки про есенційно не-, а насправді антисекулярний характер тієї візантійської спадщини (спадщини, що, як він та інші дослідники підкреслюють, була передана не прямим "переказом", а опосередкована Болгарією і церковнослов’янщиною і передусім самою ексклюзивною культурною політикою Візантії, де "висока" візантійська культура залишалася для самих греків, "вищої раси", а новонавернутим до християнства "варварам" передавалися тільки церковна, "середня" і "нижча" культури), його (Зілинського) анатомізування основних норм того самого опосередкованого візантійського світогляду з його трансцендентним ідеалізмом, агностицизмом, безперсоналізмом, духовністю цілком церковного типу, неісторичністю й предестинативністю, ясно показують, що той український грунт, на якому мали би прижитися Ренесанс і гуманізм, був, м’яко сказавши, вельми несприятливий6. Немає, мабуть, кращої ілюстрації глибинного й органічного протистояння русько-українськовізантійської культури до всього того, що йшло із Заходу та несло дух відродження, як діяльність і настанова Івана Вишенського. Для нього, як я уже доводив в окремій праці, усе, що надходило із Заходу, — Ренесанс і гуманізм, наука й античність, навіть писання й літературний дискурс, — були запереченням аскетичного, дуалістичного світу, цариною зла, доменою "диявола миродержца". А втім, писання Вишенського припадають на період утвердження нової естетики й етосу українського відродження, а сам письменник стає його першою видатною постаттю. Парадокс цей потребує дальшого дослідження, але водночас яскраво освітлює контекст нашої теми.
Як доводили різні дослідники, дух Ренесансу в Західній Європі мав своє коріння в новій релігійності, що відроджувала духовність, але без церковності, духовність, що прямувала до секуляризму та відновлювала індивідуалізм, і що навіть в діяннях таких радикальних релігійних реформаторів, як св. Франциск Ассизький, "стверджувала життя і відкидала аскезу".
Проте це було уможливлене не лише інтелектуально-духовною передісторією (мається на увазі передусім попередній так званий Ренесанс-без-гуманізму XII ст.), але передовсім цілісністю культурно-суспільної системи, зокрема наявністю високорозвинених міст, дворів, корпоративних інституцій тощо. Саме ці нові інституції — двори, а відтак школи й братства — стають базою, на якій починає розвиватися українське національне й духове відродження та його тендітні паростки в напрямку загальноєвропейського відродження. Проте, як констатують усі дослідники, що прагнуть реконструювати історію, а не перероблювати її в дусі совєтської або неосовєтської історії-такоюякою-вона-мусила-бути, ті інституції були слабкі й нечисленні. Та навіть і це не найгірше. Найгіршим, оскільки взагалі можемо послуговуватися такою прямою евалуацією, було те, що в українському суспільстві того часу поставала структурована дволикість, двоякість, де одні цінності й позиції обстоювалися в загальному, так би мовити в "общепольському" світі, а інші, може, й зовсім протилежні, сповідувалися у своєму, українськоруському. Витворювалася, одне слово, своєрідна ґетоїзація українського життя, чи, точніше, дискурсу. Тут також можна побачити цікаву аналогію — предтечу новітнього колоніального роздвоєння цінностей та особистості. Іван Франко, який це вперше й напрочуд точно прокоментував, називав це життям з масками, масками, які неухильно прилипають до обличчя та калічать і особовість, і суспільство.
Це також, очевидно, окрема й особливо актуальна тема, але її треба залишити на пізніше. Та вже тепер варто зазначити, що вона становить основний суспільно-психологічний контекст твору й ідеології, про яку тут мовитиметься.
Поняття "ідеології", яке я тут вживаю, є базисним для нашого аргументу, і водночас становить немалу історіографічну складність. Бо якою мірою можна говорити про ідеологію Ренесансу? А зокрема, якою мірою, — зважаючи на те, що гак сумарно було сказано повище, — можна говорити про "ідеологію Ренесансу" в контексті української літератури чи навіть загальної української духовості або свідомості? Чи існують тут, наприклад, якісь аналогії до "ідеології" (або "світопогляду") бароко, про які так багато говориться в контексті української літератури? І, врешті, які паралелі існують між тим поняттям у польській і в українській літературах? Бо від відповіді на це запитання залежатиме те ширше, але ще ніяк не досліджене, питання про те, як, на базі яких критеріїв, процесів і структур різняться українська і польська літератури.
Гадаю, що кожне із поставлених питань заслуговує на відповідь. Одначе, з огляду на обмеження часу, можна лише попередньо висунути гіпотезу, що саме у такому зв’язку різниця між Ренесансом і бароко є основна. Ренесанс, як сукупність естетичних і пізнавальних настанов, організується не тільки системним, але, певною мірою, цілеспрямованим комплексом понять. Його основними стрижнями в плані естетичному й пізнавальному є той самий гуманізм і відкриття античності, а в суспільно-духовному — мета реформації, що втілюється в імператив перетворення, оновлення, удосконалення людини й суспільства. Ці сплетені моменти синтезу, стремління й сенсу покликання таки можна назвати ідеологією. В бароко, своєю чергою, бачимо швидше синкретизм, ніж синтез, загальне відчуття многості й відносності, ніж цілеспрямованості. Саме відцентровість, поліфонічність і (мовою сучасного дискурсу) екзистенційна "невизначеність" або "відкритість" надають йому ознак світопогляду, але не ідеології. 1 саме те, що українське суспільство було набагато "відкритіше", ніж структуроване, робить його таким плідним і податним грунтом для бароко.
*
"ВЂршЂ на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного. Гетмана войска его Королевской Милости запорозкого", що їх написав Касіян Сакович, тодішній ректор Київської братської школи, і що їх виголосили його спудеї на похороні гетьмана "въ недЂлю проводную року Божого тисяча шестсот двадцать второго", — такий текст, що надзвичайно чітко, в один ключовий момент української історії моделює і ту саму ідеологію, про яку говоримо, з її суспільними й концепційними підбудовами (або "інфраструктурами"), і поетику, або швидше риторику дискурсу відродження — загального й українського, — і специфічну складність, а може, й трагічність української культури. Бо текст цей, попри всю свою внутрішню завершеність і риторичний куншт, вимальовує модель, яка не здійснилася. І хоча пізніші дослідники йому таки дещо присвятили уваги, доба його не помітила. І не в цьому його винятковість. Як свого часу зазначив Юрій Шевельов, історія української літератури — це така археологія, "що відкопує не колишні міста, а макети міст, які ніколи не були збудовані".
Що відрізняє "Вірші" Саковича від цієї закономірності, так це те, що вони визначали дуже велику й масштабну модель, саме таку, яку ми тепер би назвали "державотворчою". І, що важливіше, свого часу вона, здавалося, мала всі шанси стати вирішальною, переможною; бо за кілька десятків років, вже по смерті Саковича, ця модель стала об’єктом спроби основного політичного переосмислення України і Східної Європи. Але їй таки не судилося бути зреалізованою.
Про історичне тло "Віршів" можна сказати дуже стисло. Гетьман запорізького війська Петро Сагайдачний помер 10 квітня 1622 року від тяжких ран, яких зазнав у хотинській битві попередньої осені. В тій самій битві польсько-козацьке військо, а всі сучасники й пізніші історики підкреслюють вирішальну роль козаків, перемогло набагато численнішу турецьку армію і на якийсь час припинило експансію турецької імперії в цьому ареалі. Хотинська перемога також вирівняла цецорську катастрофу попереднього року, в якій польське військо, тим разом без козаків, зазнало нищівної поразки. За попередніх років Сагайдачний провадив продуману зовнішню політику, дотримуючись вірності польській короні (разом із королевичем Владиславом 1618 року він ходив із козацьким військом на Москву). Одначе 1620 року він вислав посольство до царя, і його посли отримали царські подарунки. Незабаром єрусалимський патріарх Теофан III, який тоді перебував у Москві, зупинився в Україні і відновив православну єпархію, яка на той час була зредукована до одного тільки єпископа12. В той самий час гетьман Сагайдачний став членом Київського Богоявленського братства і вписав до нього усе козацьке військо. Для деяких істориків, наприклад Омеляна Пріцака, ці кроки, зокрема останній, знаменують вершину державного мислення і діяння козацької доби: вперше і, мабуть, востаннє козацька військова сила була структурно пов’язана з цивільною й духовною владою, з українською владою13. І хоча польська сторона була з того незадоволена, проте її паралізувала цецорська поразка. Після Хотина й рішучої козацької допомоги ці доконані факти залишалися ще більш доконаними, бодай на якийсь час.
*
Про структуру "Віршів" Саковича можна говорити в двох планах, формальному та власне ідеологічному.
У формальному, передусім риторичному плані "Вірші" — розвинена евлогія, яка жанрово поєднується з панегіриком і, що, може, важливіше, з повчальним exemplum i memento mori.
(У цій легкій синкретичності можна бачити й певні відгомони ранішого київського періоду, і прикмети збірності-синкретичності, що характеризують нову літературу, наприклад у полемічних творах. Проте цей момент не треба перенаголошувати.) Варто також відзначити постійне звертання до риторичних моделей, а за тим — до ерудиції, до красномовства, античних зразків тощо (тому-то разом із "Віршами" Сакович надрукував і два зразки панегірично-похоронних промов15).
Показовим є посилений драматизм "Віршів". Між "Предмовою", дев’ятнадцятьма промовами спудеїв і кінцевим "Епілокгом смертю пораженого до живых" повстають різні тонкі перегуки, подвоєння, своєрідні рекапітуляції (де, наприклад, кінцевий нагробний напис звучить уже раніше в промові сімнадцятого спудея). В шістнадцятому — "Пожегнанни малжонки и войска" — звучить сам голос гетьмана. Із цієї поліфонії повстає не так дійство, як своєрідна кантата, озвучений і оживлений, зведений і метатематичний floralegium exemplorum.
Попри всю програмовість та канонічність форми, форми як моделі, мабуть, ще основнішою у "Віршах" Саковича є модель цінностей, — того, що я називаю ідеологією. Без перебільшення можна сказати, що "Вірші" є "класичним" прикладом дидактичної ренесансної поезії і гуманістичної думки на Україні. Як такий (як я вже зазначав), він може й не робить погоди, не створює критичної маси для того, щоб продемонструвати домінантну або системну наявність цілого ренесансного стилю, але він є і засвідчує, що цей момент таки звучав.
Так само, як і форма "Віршів", їх ідеологія виступає не як набір поодиноких позицій або ідей, а як цілісне плетиво, як синтактична цілість. І саме в цій пов’язаності, "граматичності" я бачу ідеологічну, програмову функцію твору. (Цього, на жаль, попередні дослідники не бачили: навіть найдоскіпливіші з-поміж них, як Колосова, таки бачили не синтаксу, а набір: їхня аргументація майже завжди була атомістичною)
"Лексеми" цієї синтакси — цінності й поняття. Характерно, що вони постійно виступають у зв’язках та ієрархіях. Критики відзначають, що першою цінністю, яку Сакович впроваджує, є "вольность". Але це не так, бо насправді йдеться про "вірність", як бачимо із перших слів першого спудея:
Верность подданих против пану то справует
Же им што найбольшого есть в людех дарует.
Найбольшую реч межи всЂми сужу вольность,
Которой въ стосованю уступует годносгь.
Того ми посвЂдчити могуть всЂ створення,
Которыи зъ натуры прагнуть свобоження.
Золотая волность — такъ єи називають.
Доступити єи всЂ пилне ся старають.
Леч она не каждому может быти дана,
Толко тым, што боронять ойчизны и пана.
Менством єй рыцерЂ въ войнах доступують.
Не грошми, але кровю ся єи докупують.
Войско запорозкоє волности набыло
Тым, же вЂрне ойчизнЂ и кролюм служило.
До речі, епіграма до "Віршів", тобто "На герб силного войска єго королевской милости запорозкого", починається такими рядками:
Кгды менства запорозцов кролеве дознали,
Неды за герб такого им рыцера дали...
Із того видно, що перед вірністю є ще й мужність. Зрештою, "менство" — це найчастіше вживаний епітет стосовно козаків та їхнього гетьмана.
Отже, навіть коли декларативно "волность" є та "найвища річ", то виступає тільки стосовно інших цнот, саме тих virtues, на яких будується ренесансовий ідеал: мужність, вірність, гідність, обов’язок служби ("Войско запорозкоє волности набыло / Тым, же вЂрне ойчизнЂ и кролюм служило"). Суть цього співвідношення — прямий та імпліцитний суспільні контракти (як це назвала пізніша думка), специфічний quid pro quo, елементарний frame of reference, в якому народжується значення та від якого йде цінність.
Цей контракт (мовою XVII ст. його краще назвати pacta) витворює наступну, вищу й більш абстрактну цінність — легітимність як таку. Саме цього, як влучно зазначає Зілинський, бракувало традиції візантійщини20, і саме це було основним ідеалом Ренесансу. Від цього, своєю чергою, витворюється не тільки поняття закону, але й поняття regnum, тобто "ойчизни", що стоїть вище самого короля, не тільки гетьмана й війська, та, як абсолют, гарантує те, що ми тепер називаємо "правовою державою". І тому йдеться тут не про "вотчину", не про патримоніальну, чи харисматичну систему (яку так добре знаємо з пізнішого досвіду), а про res publica, не ту польсько-литовську, а універсальну "річ посполиту" — як каже автор наприкінці "Предмови":
И што ся тут на славу гетмана писало
Петра Конашевича, на вас ся стягало.
Кгды ж гетман не сам презъ ся, леч войском єст славный,
А войско тыж гетманом...
В історичному сенсі це, мабуть, одне з найцінніших здобутків Ренесансу. І брак цього досвіду в даному суспільстві залишається помітним для багатьох подальших поколінь.
У "Віршах" поняття "ойчизни" не тільки є найчастіше вживаним і (в тому ж новому, секулярному сенсі) найсвятішим поняттям. Воно також вимірює сенс історії. Через службу для "ойчизни" можна простежити історичний вимір козацьких цнот:
За Олекга, росского монархи, плывали
Въ чолнах по мору и на Царъград штурмовали.
Их то продки зъ росским ся монархою крестили
Владимером, и въ вЂрЂ той статечне жили.
На цій основі постать самого Сагайдачного набирає нового, універсального, повноцінного значення; між героями народів та історії він стає як рівний із рівними:
Бо єсли них вал які Кгреція Нестора.
Ахілесса, Аякса. а Троя Гектора,
Атенчикове славлять кроля Периклеса
И славного оного зъ ним Темистоклеса,
Им зась зъ смЂлости свого хвалить Курциуша
И зъ щасливых потычок славить Помпиуша,
Теды теж и Россия Петра Са(га)йдачного
Подасть людєм, въ памятку вЂку потомного,
Абы єго послугы крвавыи всЂ знали
И предь народы годне єго вспоминали,
Же то єго въ том долЂ тЂло єсть покрыто
И на нагробку слова такіє вырыто:
"Тут зложил запорозкій гетман свои кости,
Петръ Конашевич, ранный въ войнЂ, для волности
Отчизны..."
У кінцевому підсумку поняття "вольності" або попросту добра "ойчизни" поширюється на цілий суспільний організм: в цнотах гетьмана, особливо в його поєднанні військового й духового, в його меценатстві, і є запорука цілісного суспільства.
*
Усе це в загальному або універсальному плані ренесансових цінностей та ідеалів. Але є також і партикулярні цінності й мети. Як уже не раз згадувано, політичний підтекст тої "золотої вольності", про яку говорить Сакович та яку немовби обіцяє козацьким лицарям, є постулат зрівняння тих самих козаків, які тілом і кров’ю захищали спільну "ойчизну", у правах і "гідності" зі справжніми членами Речі Посполитої, тобто шляхтою. А цьому не судилося бути. "Uszlachetnienie", незважаючи на ту ідеальну історію, яку потім писав Міцкевич в його "Księgach narodu i pielgrzymstwa polskiego", коли Річ Посполиту вже було поховано, не відбулося. І тут можемо перейти від ідеального плану ренесансових цінностей, що їх пропагують "Вірші" Саковича, до історичної реальності та подати пунктирний епілог до цього твору в ключі серії поразок. Бо, як знаємо, в Україні Ренесанс не відбувся. У всякому разі не в тому плані, в якому він ще здавався можливим, коли ховали Сагайдачного. І "Вірші" можна, а навіть і треба, розглянути як модель невдач. Той самий макет нездійсненого. Поразки, які я тут вбачаю, були ось які:
1. На Україні почалися бунти проти Виговського; його скинуто з гетьманства і згодом убито. Почалася "Руїна" і вже невідхильне поневолення Москвою. Деякі польські історики — зовсім не всі — вважають, що невдача Гадяцької угоди була великою історичною помилкою Речі Посполитої. В Україні зовсім донедавна ця угода, річ ясна, називалася "зрадницькою".
2. У ключі історичної свідомості й пам’яті, як і в зовсім конкретному виді історичного писання, поразка не менш дошкульна. Але чомусь для історії і для нащадків мало помітна. У "Віршах" Саковича почуття історії, тієї специфічно ренесансової впевненості, що сягає античності, але й знає своє минуле (Олега й Володимира) яскраво виявлене. Козаччина й Україна існують як цінності ідеологічні й історичні. Через кілька десятиліть у "Синопсисі", що приписується Ґізелю, і який повстає у тій самій Києво-Могилянській академії, немає й згадки про гетьманів, не те що козаків, які своїм "менством" боронили ту віру й те суспільство, які Ґізель мав репрезентувати. Вся увага в нього віддається вихвалянню роду Романових. Після "Віршів" Саковича на честь Сагайдачного вже про жодного козацького гетьмана не буде такої гідної, а то й будь-якої евлоґії. Мазепу, ясна річ, ритуально проклинатимуть. Але й про Хмельницького пригадають у літописах тільки через кілька десятків років, і то під упливом польських текстів — таких як "Wojna domowa" Самуеля Твардовського.
А про Сагайдачного? Про нього Сакович говорить із типовою впевненістю:
Несмертельной слави достойний гетмане,
Твоя слава въ молчанию нЂгды не зостане,
Поки ДнЂпр зъ ДнЂстром многорыбные плынути
Будуть, поты дЂлности теж твои слынути.
Не зайдеш въ глубокоє нЂгды запомнЂня,
АнЂ тя лЂта пустять въ долгое молчЂня.
А насправді? Насправді Сагайдачного поховали в монастирі Київського братства, для якого він і залишив свій немалий спадок. У XVIII ст., коли перебудовували монастир, якось забули зберегти його гріб, а вже пізніше його нащадки не знали місця поховання достойного гетьмана.
3. І врешті, в людському ключі, в долі самого автора. Сакович, українець, син православного священика, вихованець замостейської академії, був другим ректором Київської братської школи, після Іова Борецького. В 1624 р. він залишає це ректорство, через рік переходить на унію, а 1641 року приймає латинський католицизм. Відразу по тому він пише свою "Перспективу" — нищівну критику православних хиб, забобонів, невігластва. З тих самих позицій Сакович полемізує зі ще славнішим ректором, Петром Могилою, в серії трактатів. За бароковою грою титулів — Сакович пише спочатку "Окуляри", якими він критично розглядає всі хиби православія, на те Могила відповів "Літосом" (каменем), щоб розбити ті окуляри, Сакович знову відгукується "Оскардом" (тобто молотком), щоб скрушити той камінь — криється трагедія роздертого суспільства. Помер Сакович 1647 року на посаді латинського пароха в Кракові. Про справжні мотивації його перемін знаємо мало. Можна здогадуватися, що його до краю обурював обскурантизм земляків27, але глибинніших, психологічних причин не знаємо. Це, одначе, не спиняє новітнього дослідника, Михайла Возняка, перед тим, щоб поставити справу рішуче. Для нього автор "Віршів", одинокого, мабуть, українського твору, що цілісно осмислює і вправно драматизує ренесансовий ідеал закону й батьківщини, virtù й ерудиції, — це простісінький запроданець і ренегат28.
Грабович, Григорій. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. -- К.: Основи, 1997. -- 604 с.
|
