Прочитаний : 883
|
Творчість |
Біографія |
Критика
ПАНТІКАПЕЯ
Світло гасне; галас пісень
На судах затих;
Місяць блідий сумно плине
По водах морських.
Старанній з городу виходить
Поночі один;
Між могилами, понурий,
В полі ходить він.
Порозорені, розриті
Царські тереми -
Тисячилітнії останки
Від старовини!
Поміж ними є старіший,
Вищий всіх курган:
Його голову пробиту
Покрива туман.
....................................................................................
....................................................................................
Через мосур, через камні
Странній в склеп ввійшов.
Ізлякавшись, вилітає
Круглоокий птах...
Як там жутко! Як там вогко
По сідих стінах!
Странній сів, - от повіває
В склеп тихий вітрець;
Странній очі піднімає:
Перед ним мертвець!
Тінь висока, вітряная,
Видно скрізь її;
Очі світяться, як трухле
Древо восени.
С т р а н н і й
Хто се?
М а р а
Той,
Хто має волю, та не має сили
Тебе зогнати відсіль, нав'язливий!
Господар я!
С т р а н н і й
Мертвець!
М а р а
Чи мало ще над нами наругання,
Що ви розбили нас, як харцизяки,
Святеє наше покаляли, нашу
Худобу розікрали? Наші склепи
Не тисячу годів в землі ховались, -
Ви їх порозривали, нас самих
Повитягали з них. Мов тісно стало
Вам на землі й на морі? Мов малая
Країна ваша, що і мертвецям
Прийшлося покидать свої могили?
Чи золота у горах недостача,
Що ви в трунах шукаєте його?
Чи мало ще й сього? Ви обікрали,
Розбили нас, - ви хочете ще й хати
Зайняти наші, ночувати в них!
С т р а н н і й
О бідна тінь! Я об тобі жалкую:
Я зла тобі не заподіяв, ні!
Мені огидло меж людьми живими:
Прости мене, коли прийшов шукати
У вас покою.
М а р а
Га-га-га! Покою!
У нас прийшов шукать того покою,
Якого нас позбавили!
Дві тисячі годів ми тут лежали
Покійно, тихо, не видавши світу:
О, як хороше в землі! По наших
Могилах виступали й погибали
Народи; ми не бачили й не чули,
Бо віджили свій вік. Ніхто не смів
Потурбувати нас; ніхто не знав,
Що тут таке заховано в могилах.
Я сам був цар над берегом і морем:
Покірний мій народ мене любив,
І поховав як слід, і пожурився.
Дивись! мій царський неприступний склеп
Порушили, відбили, наче насміх
Усякому заглядувать туди;
Труну мою украли; попіл мій
Розвіяли; вінець мій золотий
Показують на диво; з тих амфор,
Куди стікали сльози моїх рідних,
Повимивали дорогії п'ятна!
Ой! ой! ой! ой!
С т р а н н і й
О, як мене твій крик бере за серце!
М а р а
Що я зробив їм? Чим надосадив?
Вони мене не знали, - я не знав їх!
Тепер, бідарі, присудила доля
Такую муку... в десять раз страшнішу,
Ніж грішникам у Тартарі...
Там, на чорному березі щироблакитного моря,
Цілий день, невидимий смертельним очам, із нудьгою,
Сумно, як баба морськая, сиджу я на ясному сонці,
Терплячи світ, осоружніший гірше для мертвого ока,
Ніж для грудей живих спертий дух у могилі.
Ніччю ж, як винирне з хвиль срібнонога дівчина Селена,
Я устаю і вештаюсь скрізь по розритих могилах;
Часом зустріну знакомую тінь: ворога або друга,
Дружка до дружки застогнем та й різно собі почвалаєм.
Часом заходжу і в город лякати маленькіх діти;
Часом край суден завию, і з ляку гребець стрепенеться!
Коли ж на сході задіє, покине вродлива Аврора
Постіль, з туману пошиту, тоді я вертаюсь до моря,
Знову сідаю на берег терпіти усе тую муку.
Так ні удень ні уніч немає мені відпочинку,
Так і удень і уніч я все нию і гірко страждаю.
С т р а н н і й
Нещасна тінь! Гірку п'єш ти, бідна!
Шкода ж хотіння нашого все знати?
Але не позирай на мене грізно;
Хай небо свідком буде: є у мене
За тебе сльози. Мої руки чисті
Од вашої худоби. Я здалека,
Я не копався у могилах ваших. Я
Жалкую об тобі, нещасний царю.
М а р а
У сто разів щасливіший од мене
Послідній із моїх підданих. Злодій
Не прийде витягать його з сирої.
У сто разів щасливіший би був я,
Коли б як простого, без жодній честі,
Мене сховали в полі і могилу
Мою зрівняли плугом: не блукав би
Я по сьому помор'ю, - я, що був
Законний цар над сим помор'ям!
С т р а н н і й
Чим, бідна тінь, тебе спокоїть можна?
М а р а
Нічим, нічим. І хоч би мав ти волю
Внести уп'ять мою труну в могилу,
Вернуть мені розікранеє злото
І знов відправить тризну, знов оплакать
Мою кончину, - і я тоді, як перше,
Я не вспокоюся! Що раз зробилось,
Тому незробленим не можна бути!
Гріхи мої супроти мене встали;
Поки я спав захований - вони,
Давніші, вже були загрузли в пеклі;
А як мене збудили - повставали,
Напались на мене, гризуть, їдять...
Й не відчепляться: світ став інакий!
Коли погасне сонце, висхне море,
Згорить земля і стане углем, - і тоді
Я не вспокоюсь: на її останках
Блукатиму по холоду, в темноті,
На вічні віки, в муці, без надії,
На ганьбу чоловічому хотінню.
Вічний закон чоловікові доля дає справедлива:
Вічний закон занехавши, лихо зробив чоловік!
Горе тому, чиї кості з землі чоловік вибирає;
Гірко й тому, хто за золото мертвих покою збавля.
Щасливо, чоловіче, хай тобі
Того не буде після смерті, що мені!
Ой, горе, горе!..
І послідній галас тіні
У степу затих;
Місяць блідий сумно плине
По водах морських.
|
|