Прочитаний :  251
|
Творчість |
Біографія |
Критика
Дума третя
І
«Аллах! - рече над нею татарюга,
Високий, огрядний і бородатий, -
Се милосердію твойму наруга,
Щоб людям без войни так погибати.
Ахмете! Подивись, яке обдерте
І закривавлене стареньке тіло.
Мабуть же не з добра, а з страху смерті,
Воно через степи й терни летіло.
Так поховать його спасенне буде діло.
ІІ
Махай до юрту, бравий мій козаче,
Звели сюди приїхати гарбою:
Бо он, дивись, вже чорний ворон кряче
Над білою старою головою.
Нам сто тринадцять раз повеліває
Святий Коран 33 на вбогих і нещасних
Дивитись так, як з неба позирає
Аллах на нас, козявок бідолашних,
І милосердія єлей в серця вливає».
ІІІ
Помчавсь Ахмет і курявою вкрився,
Зсів із коня татарин бородатий
І вухом странниці до серця нахилився…
«Ні, ще злиденної своєї хати
Душа не кинула!..» І здобуває
Бальзам з саків ловецьких і тростинку
В смажні і мертві вже уста вправляв,
І стиха влив лікарства капелинку.
«Благословен Аллах однині і довіку»!
IV
Сим словом іскру жизні він вітає.
Стара прокинулась і гострим зглядом
У вічі, мов ножем, йому штирхає.
Морщини, мов гадюки, в'ються адом.
«Де, коршаку, ти дів мою голубку?» -
Промовила, і знов погасли очі.
Татарин, із саків доставши губку,
Холодною водою з дзбанка мочить
І, витерши їй вид, ознаки жизні сочить.
V
«О, знаю, знаю! - каже стиха. - Шкода,
Що я збудив тебе! Нехай би згасла
Остання іскорка… Про що природа
Знов улила у твій каганчик масла?
Я бачу образ матері моєї…
Так на землі без пам'яті лежала,
Як вирвано дитину з рук у неї,
А ваша хата полом'єм палала
І навкруги земля, мов пекло, гоготала.»
VI
Скрипить гарба в степу… Ахмет вернувся,
І милосердний батько сина посилає,
Щоб сіна де на добрий в'юк здобувся.
З ним лойтрака він гарно вистилає;
Кладуть стару на сіно і тихенько
Везуть у балище на водопійло.
Спускалося вже сонечко низенько,
Проміннєм степ червоним золотило,
І, мов дрімаючи, на небеса гледіло.
VII
Над водопійлом в балищі кочують
Татаре з кіньми, з вівцями й волами…
Кругом їх юрта, по горбах чатують
Їх сторожі з луками й сайдаками.
Земля чужа та длань міцна Аллаха
Незримо скрізь простерта над хоробрим.
Не відає жіночого він страха;
З своїм мечем, кинджалом, луком добрим
Лякає ворога, мов степового птаха.
VIII
Втікай, волошине, важкий, бокатий,
Із займища свого на тихих водах
Од степової на колесах хати:
Се попасається орда на переходах!
Ввесь тук твоїх долин і згір'я злачні
Оддав Аллах під табуни татарам…
А ви, купці, джавури необачні,
Платіть за чату добре яничарам,
Щоб не згубити вам лічби своїм товарам!
ІХ
Дурних невір за їх гріхи великі,
За ідольство їх і обман народу
Віддав Аллах своїм синам навіки
З восходу сонця до його заходу.
І повелів їх землю назирати
З її добутками і всім багатством,
Як назирає з хмар орел крилатий
Дрібне, дурне і полохливе птаство,
Щоб животворний тук з їх займанщини ссати.
Х
Так сина сей самарянин 34 навчає,
Бистрого, як легка стріла, Ахмета,
І милосерде він, і злість являє
В ім'я свого пророка Магомета.
Сусід страшний для Польщі й України!
Бог та пророк; не хоче більш він знати
Ніякої священної доктрини…
Світ, правда, честь - оце його догмати:
Світ у Корані, честь і правда у булаті.
XI
«Мечем Кривавим я зовусь, мій сину,
В ім'я Того, хто милосерд без міри,
Хто заповідав нам мету єдину -
Всю землю покорити правій вірі.
Тяжкі гріхи впинили предків наших
Од наступу на землі християнські:
За брехні наших гетьманів найстарших
Аллах вернув їх під царів поганських,
І, мов об скелю, ми б'ємось об мури лядські.
XII
Колись давно, мій сину, на Заході,
Де небо нахилилось над землею,
І море-океан гуляє на свободі,
Облігши світ безоднею своєю, -
Ми всі царства були завоювали,
Розкішне Біле море *, мов руками,
З Заходу і Востоку обіймали,
Під гордий Рим ходили байдаками,
Із пишних базилик престоли срібні брали.
XIII
Тепер у тих царствах сидять погане,
І королі їх лижуть папі ноги,
А правовірні наші мусульмане
І від козацтва дознають тривоги.
Но прийде час, що, мов на морі хвилі,
Ми встанемо страшні перед джавуром.
Не обороняться поганці нечестиві
Ні шаблею, ні порохом, ні муром…
На пожарищі в них ми станемо авулом.
XIV
Осман 35, високий учень мій в лицарстві,
В кого я душу влив полом'яную,
Тепер сидить, як божество, на царстві
І наготовив їм войну страшную.
Про се ж то ми й рушаєм до Дунаю…
Я матір повезу до роду в гості,
А ти з Добруджі 36 та з лісного краю
Отабориш воювників при мості.
Сю працю я тобі з братами поручаю.
XV
Вже наш ясир дійшов до Цареграда,
А всі добутки, певно, за Дунаєм…
Жде від Османа щедра нас награда,
Та й по базарах грошей назбираєм…
Простуй, Ахмете, в юрт, щоб зараз мати
Відхаяла сю бідолашну жінку,
А я проїду повіз наші чати,
І буду в юрті за малу хвилинку.
Всіх мурз із їх кошів вечеряти позвати.
XVI
Сьогодні по вечері буде рада
Про все, як нам дорогу сю верстати.
Кликни по чабану до нас із стада…
Та щоб відхаяла сю бабу мати.
Нам сто й тринадцять раз повеліває
Святий Коран на вбогих і нещасних
Дивитись так, як з неба позирає
Аллах на нас, козявок бідолашних:
Він милосердієм нам душу надихає».
***
Джерело: анонімний дописувач.
|
|
