Під час антракту подали мені записку.
Я став читать: "Дозвольте на почат..." -
і оглянувсь. Такого в оченятах блиску
ні в кого ще не бачив я з дівчат!
Це, певно, ви? Підівівшись, я подав їй руку,
її ж потиснув лапку... як в зайчат!
Сказав їй щось - та заспівав артист про дуку
і сів я. Хм... "Дозвольте на почат..."
Читать незручно ж. Оплески. Кричать всі "браво!"
Моя душа відчула тиск лещат.
Сховати краще? (співи знов). Проте... цікаво:
що ж далі там? "Дозвольте на почат..."
Та ось рояль взялись посунуть на естраді, -
й по залі виск од мідних коліщат...
Вже грає піаніст. І всі - такі ж бо раді! -
і дівчина моя поміж дівчат.
Я цюю дівчину не раз в концертах бачив.
Русяві коси, очі - мов блакить.
Якийсь її талант красою всю позначив. -
усю! - за що не можна не любить.
Її вже звик в думках я звать на "ти", своєю...
Ех, з нею б десь проїхать!.. Скрип санчат...
За стан тримати б молоду, тонку лілею.
Вона ж тоді: "Дозвольте на почат..."
А я немовби гніваюсь: Не дозволяю!
Й цілунком закриваю їй уста.
Дзвенить морозне сонце серед сосон гаю,
і в серці пісня, пісня пророста...
Та що це - шум? Дзвеніти сонце перестало.
Вклонившись, піаніст з естради зник...
Кінець концерту? Як? Співали ж дуже мало!
Весь зал заворушивсь, як комашник...
А дівчина: - Сказать вам щось? Не як поету! -
...І стала раптом строга. - Восени
я вас прохала раз як члена комітету
могил... Чи тобто, ну, старовини.
- Згадали?.. - Я ж пригнувсь немов щеня
прибите,
від слів таких аж став недочувать.
Іще й за голову мацнув свою: - Ой світе!
Невже я лисий?.. - А вона: - Днів п'ять
як я писала вам. Ви знаєте? Могилу
артиста одного щоб підновить.
Поклопочітеся!.. - І я їй через силу
(ще й зовсім невпопад) сказав: - Пожить
тому артистові було б ще треба... - Брови
у неї вгору - блись! А я тут бовк! -
аж замахав руками: - Що ви! Що ви!
Хай і вмирає... Тобто... - Та й замовк.
- На вас я дуже зла! - тут дівчина сказала. -
Писала ж вам: "Дозвольте на почат..."
Погасло раптом світло, й публіка заржала
від задоволення. - З моїх тепер лещат
не вирветесь! Ага? - Її я взяв під руку.
Й на вушко запитав: - А як же комітет?
Вона ж: - Та то лиш привід. Я - такую муку
переживаю! Ну зрозумійте - ви ж поет!
І ми до виходу пішли із нею. - Боже!
Яка я рада!.. - Я: А як же ваш артист?
- Який артист? - спитала. Я: - Хм... це похоже
на дівчину! - і засміявсь. Осінь... лист...
могила... Підняла вона свої тут брови:
- Чи зовсім ви не розумієте дівчат?
Еж я... а то боятимуся вас, як вови... -
й надула губки... Вийшли ми й під скрип санчат
...поїхали. Богдан... Поділ... Дніпро...
На розі
назад десь повернули ми. А що санчат
кругом! а сміху!.. Розпрощались на морозі.
Вона ж: - Дозвольте на почат...
І я: - Дозвольте на почат... дозвольте на почат...
1185
