Прочитаний :  209
|
Творчість |
Біографія |
Критика
СПІВ 5-й
69
“А подивіться но на малеч, тату,
як причаїлася в своїм кутку!
Не сплять, не сплять! Лиш чуть, як наростати
їm вуха ймуть! Скажіть но нам яку
з історійок отих, що їx багато
зібрали на підзбужському віку.
3 них ароматом тхне, немов із скрині,
яку бабуня відкрива дитині.”
70
“Отож це сталось за царя Тимка,
як ще людей було на світі мало,
коли земля мов корж була тонка,
a вci горби на ній були із сала,
з сметани плеса, ріки з молока,
коли з дерев маківники звисали…
I був тоді цілій Волині пан
рід наших предків, лісових древлян.
71
Були вони yci тоді погани,
i де тепер наш xyтip — тут Перун,
великий бог, мав гай святий. Древляни
ішли сюди на прощу. Жрець-відун
приносив жертви, віщував i рани
змовляв та різями таємних рун 87
карбив на сволок дії старовинні,
що стались на Поліссі та Волині.
72
I, насікаючи ряди карбів,
глибоко поринав віщун думками
у початки всіляких початків,
що стались мiж землею й небесами,
та часто на думках себе ловив,
як бути з деревлянськими богами,
що лише камінь, дерево та мідь…
I в серце сумніву вгризалась їдь.
73
Їх одганяв од себе жрець Гудило
та поспішався у священний гай,
i намагався там віщун щосили
виконувать священний обичай.
Та в cepцi щось неприспаного тліло,
щось шпоталось, як не змагався край
покласти думам про богів безсмертних,
пліснотою i шашлями розжертих.
74
А тут ще поплили чутки чудні,
що скоро прийде край батьківській вipi,
Перуновій i Ладиній рідні.
Нові боги, цілком нової міри,
об’являться — ласкаві, не жадні
жертов кривавих, людської офіри…
I відчував у всім Гудило жрець,
що невідкличний близиться кінець.
75
Аж звідки не взялися княжі вої,
їx кличами озвавсь древлянський бір:
упав Перун, розколотий надвоє,
схилився гай під вістрями сокир…
О, боги! Чом же громової зброї
не ужиєте проти цих безвір?
Де ділися твої, Перуне, стріли?
Куди ви Bci, Дажбожичі, поділись? 88
76
Ось день за днем поволі промина —
не оживають боги дерев’яні!
Але так само лісом йде луна,
так само роси падають поранні,
так само повна зір височина,
так само, як жили, жиють древляни…
Перед новим схилився Богом світ,
новий прийняв од нього заповіт…
77
Із Києва іде в ліси Волині
посольство княже: вчити деревлян,
як Tpійці поклонятись триєдиній,
зробити із поганців християн,
побудувать по всій землі святині
та обернути край у Божий лан…
Єпископ їx веде благочестивий,
на Божу путь древлян навести хтивий.
78
Ось якось їx завів доріжки слід
серед хащів на затишну поляну.
I дивляться: сивобородий дід
колоду перескакує старанно.
В один бiк скок — низький уклін на схід:
“Від мене, Боже, це прийми в пошану!
А це мені!..” I перескок назад…
Та знов i знов зусильних скоків ряд.
79
Здивовано на діда i колоду
глядять посли: “Гей, діду, зупинись!
З якогось ти, старий, дивного роду!”
Низенько дід засапаний вклонивсь:
“Вітайте, подорожні, у господу!
Я був жерцем Перуновим колись.
I служить Богу новому Гудило,
як каже серце й дозволяє тіло.”
80
“А хто ж тебе навчив” “Ніхто! Я сам
потрохи пізнавав нового Бога.
Пощо тому древлянський вбогий храм,
кому є храмом зоряна облога!
Пощо тому із Греків фiміям,89
кому кадять квітчасті перелоги!
I не жадний офір i молитов,
хто творить все i все вбирає знов.
81
Але душа горить йому служити,
йому піднести вдячність i хвалу.
Отак часом батькам збитошні діти
приносять відданість свою малу.
I я оце із ним останні літа
розділюю, у пopoci й пилу,
не золото, офіри й паполому,90
але років старечих щиру втому!”
82
I княжі засміялися мужі…
Та звів єпископ руки, наче крила,
з благословенням: “Далі так служи
ти Господеві, старче! Люба й мила
йому ця служба. Нам же поможи
мать вipy, Боже, як в жерця Гудила!
Щоб нас зняла вона над земський круг:
Идіже хощет, там бо рищет Дух!..” 91
83
Ах, скільки, скільки вже минуло років,
як свій древлянський край ти залишив,
мій прадіде! Але життєвих кроків
твoїx ще бачу слід, ще чую слів
незабувальні вироки глибокі,
звучить у мене ще могутній зрив
акордів, що творив ти на органі,
коли, бувало, грав при службі ранній,
84
або коли в неділю ти нераз
апостола читав перед амвоном,92
на клиросі сплітаючи свій бас 93
з дяківським неумілим баритоном…
I, стаючи в пригоді повсякчас,
хто у біді — було тобі законом
умовностей переступати прут,
бо над усе тoбi був лише Дух.
85
Як мріється глибоко i таємно
на розмежів’ї світла й темноти!
Вступилось до буденности буденне,
у присмерку так ясно бачиш ти
все, що за дня розшукував даремно
під променистим дахом сяйноти…
А ось тепер само прийшло, шепоче,
щось таємниче повідати хоче,
86
щось хоче росказать тобі без слів,
всеобіймаючим зв’язати тоном
минулість мудру посивілих днів
з юнацьким до прийдешности розгоном,
i де тепер панує сум і гнів —
проголосити радість там законом
та привітати кожен духа рух:
“Идіже хочет, там бо рищет Дух!”
|
|
