Прочитаний :  285
|
Творчість |
Біографія |
Критика
11.
Ніч,
сад,
світить місяць,
ясно,
дерева
кидають тіні
на землю,
місячні плями
виглядають
як цвіт
на землі,
деревах,
дерева самі
в цвіту,
він іде,
босий,
чує траву під стопами,
мокру
від роси,
часами стопа відчує
круглу
форму яблука,
не здає собі справи,
що дерева в цвіту
і яблука
несумісні,
чується прекрасно,
іде
її зустріти,
бачить,
вона стоїть
під деревом,
обернена до нього,
обличчя
в місячних плямах,
немов у цвіту,
усміхається,
простягає обидві руки
до нього,
як він вже близько,
простягає свої
до неї,
руки їх з’єднуються,
стискаються,
мов щоб не роз’єднатися
вже ніколи,
він чує тепло
її тіла,
що струмує
в його,
вони обіймаються,
впиваються
один одному
в уста,
він марив про це
так довго,
тепер воно
дійсність,
думає,
“Кохана,
нарешті, нарешті !
Я знав,
що це здійсниться !”
заплющив очі,
чує тільки
м’якість її уст,
тепло,
рівні, ховзькі
зуби,
смак слини,
холодний,
як м’яти,
шукає язиком
її язик,
рукою
груди,
пхає долоню в розпір
у сорочці,
ось-ось почує під нею
вигин
її важкого перса,
свідомий місячного світла,
саду,
яблук, цвіту
довкола себе,
десь вже таке
переживав,
чи був свідком,
як хтось переживав таке,
теж підсвідомо відчуває,
що десь тут поруч,
у траві,
вмирає людина,
спокійно,
прекрасно,
як квітка розчиняється
в місячнім світлі,
відчуває вперше
що життя прекрасне,
навіть з усіма
його трагедіями,
тоді нараз
зі здивуванням
помічає,
що поцілунок
вже не такий,
як був —
під устами в нього
щось шорстке,
немов пісок,
тоді із жахом
здає собі справу,
що рот його повний
товченого скла,
чує біль страшний,
відриває уста
від її,
відсахується
від неї,
відвертається,
кричить з обуренням
і болем,
як в той сам час випльовує
скло,
чує, як кров
тече йому в роті,
наповняє його,
він згинається,
не хоче заплямити
свого одягу,
випльовує кров
на землю,
бачить, як вона капає,
темна,
майже чорна,
дивиться на неї —
вона тепер мумія,
висохла, легка,
мов тріска,
в його руках,
між сціпленими, витертими
віями
мерехтить щось бридке,
мов сіль,
уста чорні, блискучі,
як дві висохлі
глисти,
жовті, пощерблені зуби
між ними,
йому бридко,
згинається,
кладе її на землю,
там пісок, рінь,
каміння,
це висохле ложе
гірського потоку,
тепер вже не ніч,
а день,
світить сонце,
пече,
це десь на півдні,
він розглядається
довкола,
мружить очі
від сліпучого сонця —
краєвид скелястий,
пустинний,
ніде ні рослини,
ложе йде під гору,
він рішає слідувати йому,
рушає,
схил стрімкий,
його ноги сковзаються
на піску, ріні,
він ранить
свої коліна, голінки,
руки,
вони кривавлять,
та він не стає,
пре далі,
схил щораз стрімкіший,
йти дуже важко,
він задихається,
помічає,
що гора вузька зверху,
немов вулкан,
тоді бачить,
зі здивуванням,
що на її шпилі
три хрести,
вони порожні,
на них шнури,
віє сильний вітер,
вони колишуться в нім,
вітер свище
в його волоссі,
до хрестів приставлені
драбини,
це Ґолґота,
тут розіп’яли Христа
і двох розбійників,
тепер вже зняли
їх всіх,
він зацікавлений,
хоче бачити місце,
де це сталося,
зблизька,
спинається далі,
вже майже на вершку,
бачить тоді щось дивне —
верх цілком плаский,
по середині нього
велика яма,
вона повна
людей,
вони сердиті на щось,
кричать,
яма глибока,
людей
ледве видно,
здебільшого, це руки
затиснені в п’ястуки,
що вимахують люто,
в деяких з них
палиці,
вони підносяться
й падають,
зникають на мить,
заки з’являться,
виблискують хижо
в сліпучім сонці.
|
|
