«Мені й себе вже не жаль...»
(Гійом Аполлінер)
Я співаю деревам
Свою пісню відлюдника.
А вони у відповідь:
«Той, хто говорить голосно,
не говорить нічого.»
Я торкався моху
Руками втомленими,
Як торкаються шерсті
Звіра прирученого,
Шепотів каменям
Замшілим
Про сховану всюди Істину,
А мені вони у відповідь:
«Той, хто говорить голосно,
Не говорить нічого.»
Я розмовляв з птахами -
Лісовими бардами.
Розповідав їм про Суще,
Що теж пісню співає,
А вони мені щебетом:
«Той, хто говорить голосно,
Не говорить нічого.»
Я розмовляв з вогнищем
Жовтим, гарячим,
Просив його оповісти
Про давніх моїх пращурів,
Що вклонялись йому офірою.
А вогонь мені у відповідь:
«Той, хто говорить голосно
Не говорить нічого.»
P.S. Написано в час липневого відлюдництва серед дрімучого лісу. Світлина автора.
Дивно,неповторно звучить ця коротка повторюваність...А й справді,вся природа,особливо дрібна,говорить з тобою наодинці про ...зречення.
Про високе солодке зречення,до якого ти дійдеш не скоро.Дякую за вірш.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Наче мантра.