Словник літературознавчих термінів
А Б В Г Ґ Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ь Ю Я
Російський словник
- А -
Абетковий вірш |
Абетковий вірш— своєрідна поетична форма, сконструйована за послідовністю літер в абетці. Найпоширеніший у літературі для дітей, виконує пізнавальну та виховну функції, наприклад, “Алфавіт віршами, написаний для сина” Олександра Олеся із щорядковою (парною) вживаністю літер абетки: Айстра квітне у саду, Аєр в лузі я знайду, Бізон у двір забрався, Баран його злякався […]. Абетковий вірш, до якого звертаються і сучасні поети (Варвара Гринько, Наталка Поклад, Любов Пшенична, Ганна Чубач та ін.), має фольклорні джерела: Семен сказав своїм синам: — Сини, складіть скирту сіна. Сини склали скирту сіна. Семен сказав своїм синам: — Спасибі. Абетковий вірш подеколи має складний для версифікаційного виконання вигляд, потребуючи від поета неабиякої віртуозності, продемонстрованої свого часу Іваном Величковським, коли кожне наступне слово починається черговою літерою: Аз благ всіх глубина, Діво єдина Живот зачах званим Ісуса Избранним, Котрий люде мною На обід покою Райська собирает […] Абетковий вірш під назвою “абецедарій” за доби середньовіччя використовувався у релігійній та дидактичній поезії латиномовної Європи. У православних слов’ян Абетковим віршем називалася “азбука-границя”, започаткована, як вважається, Костянтином Болгарським, де кожен рядок починався наступною літерою абетки. Принцип Абетковий вірш подеколи вживається і в складних композиційних утвореннях, які позначаються на структурі видань, як, зокрема, у збірці В.Лесича “Предметність нізвідки”. |
Абзац |
Абзац(нім.Absatz — уступ) — частина тексту, композиційно найменша, означена відступом на початку першого рядка і, як правило, не заповненим до кінця останнім рядком. Інколи Абзац вирізняється тільки незаповненням останнього рядка. Практикується також винесення початку першого рядка абзацу на поле сторінки. Абзац із кількох речень утворює змістову єдність. Слово “Абзац” вживається також у значенні абзацного відступу. |
Аболіціоністська література |
Аболіціоністська література (лат. abolitio — усунення, відміна) — література 30-60-х XIX ст. у СІЛА, пов’язана із суспільно-політичним рухом за визволення легрів від рабства. її засновником став Р.Хілдрет — автор роману “Раб, або Спогади Арчі Мура”, видрукуваного у видавництві відомого діяча аболіціоністського руху В.Л.Гаррисона 1836 (2-е доповнене видання з’явилося під назвою “Білий негр, або Спогади утікача”). Найвизначнішим твором аболіціоністської літератури вважається роман Г.Бічер-Стоу “Хатина дядька Тома” (1852), в якому розкривається жахливе становище негрів-рабів. Мотиви аболіціонізму відлунювали у творчості видатних американських письменників Г.-В. Лонгфелло, Р.В.Емерсона, Г.Д.Торо, В.Уїтмена та ін. |
Абревіатура |
Абревіатура(італ. abbreviatura від лат. abbrevio — скорочую) — скорочення слова чи словосполучення, вживане в усному та писемному мовленні (мо’— замість може, і т.п. — і таке подібне тощо). Абревіатура вказує і на слово, складене з перших літер чи словосполучень, що витворюють певну назву: ВАПЛІТЕ — Вільна академія пролетарської літератури, Аспис — Асоціація письменників, Аспанфут — Асоціація панфутуристів, ВУСПП — Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, ІНТЕБМОВСЕГІЇ — Інтелектуальний блок молодої всеукраїнської генерації, СПУ — Спілка письменників України та ін. |
Абстрагування |
Абстрагування— (лат. abstractio — віддалення, відсторонення) — мислене виокремлення суттєвих, найістотніших ознак, прикмет предметів, явищ об’єктивної дійсності чи творів людської діяльності з неістотних, випадкових, другорядних їх ознак. Наслідком абстрагування є загальне поняття, категорія. Процес абстрагування можливий тому, що окремі властивості, ознаки, сторони предметів, явищ, творів, будучи у зв’язках з цілим, мають водночас відносну самостійність. Шляхом абстрагування і узагальнення створюються літературознавчі поняття, які фіксують сутність усіх або групи художніх творів (художня література, епос, лірика) чи одного елементу (тема, сюжет, алітерація тощо). |
Абстракціонізм |
Абстракціонізм— одна з течій авангардистського мистецтва. Виникнувши на початку XX ст, (В.Кандинський, Наталія Гончарова, П.Пікассо, П.Мондріан, О.Архипенко, П.Клее та ін.), А. сягнув свого апогею у 50-ті. Філософсько-естетична основа А. — неміметичний принцип художнього мислення, ірраціоналізм, відхід від ілюзорно-предметного зображення, абсолютизація чистого вираження та самовираження митця засобами геометричних фігур, ліній, кольорових плям, звуків. Творчі пошуки провідників А. у малярстві, графіці, скульптурі тощо впливали на дизайн, а також на художню літературу, на “концептуальне мистецтво”, зокрема на конкретну поезію, яка хоч і оформилася в середині століття, однак її вияви спостерігалися у 10-ті роки, зокрема у збірнику “Ослиний хвіст і мішень” (Москва, 1913), де містилися приклади шумової (подвоєння, потроєння і т.д. приголосних) та легатної (актуалізація голосних) поезії, відмінної від зауму. Зразок шумової поезії: Счтрп трг ждрв
Смк чпр вчнц
Хд брн рвнч
Шпрз Шкрц
Хрфд
Вб зчж хне
спржвчнхлш (А.Лотов) Зразок легатної поезії (від італ.legato — зв’язаний; у музиці — безвідривний, плавний перехід одного звука в інший): А а а а а
Е е е е е
И и и и и
О о о о о
У у у у у
А Е И О У (Альдо Палацески) Ця тенденція позначилася і на українській поезії, зокрема, на творчості М.Семенка (ранній період): Гк бк вк дк нк тк
Ру оро
о
? с? |
Абсурд |
Абсурд(лат. absurdus — безглуздий) — нісенітниця, безглуздя. Термін у цьому значенні вживається істориками літератури і критиками, які аналізують поведінку персонажів художніх творів з позицій правдоподібності (культурно-історична школа, реальна критика). Термінологічного статусу абсурд набуває у словосполученнях “література абсурду”, “театр абсурду”, які використовуються для умовної назви художніх творів (романів, п’єс), що змальовують життя у вигляді начебто хаотичного нагромадження випадковостей, безглуздих, на перший погляд, ситуацій (творчість Е.Іонеско, С.Беккета, окремі твори Ж.П.Сартра, А.Камю). Підкреслений алогізм, ірраціоналізм у вчинках персонажів, мозаїчна композиція творів, гротеск і буфонада у засобах їх творення — характерні прикмети такого мистецтва. Тому термін “література абсурду” зберігає значення передусім у цій системі і може вживатися для її характеристики. Більш нейтральним щодо оцінного навантаження може бути термін “абсурдистська література”. |
Авантюрний роман |
Авантюрний роман(фр. aventure — пригода) — великий за обсягом, переважно прозовий твір з гострим динамічним сюжетом, з пригодницькими ризиковими ситуаціями. Відомий під назвами середньовічного лицарського та крутійського романів (зокрема про лицарів Круглого столу). Зверталися до цього жанру Д. Дефо, Ж.Берн, Р.Кіплінг, Дж. Конрад та ін. В українській літературі інтерес до авантюрного роману з’явився у 20-ті XX ст. (Ю.Смолич, М.Йогансен, Л.Чернов-Малошийченко та ін.). |
Автаркія |
Автаркія— Див.:Іронія. |
Автентичний |
Автентичний(грецьк. authentikos — на підставі достеменних даних, достовірно) — цілком вірогідний, заснований на першоджерелах. А. вважають оригінальні, точні тексти художніх творів певних авторів, їх епістолярій, щоденникові записи тощо, наявні у рукописах, першодруках, авторській коректурі та ін. За приклад А. текстів можуть бути “захалявна” книжка Т.Шевченка, листування Лесі Українки з Ольгою Кобилянською, щоденникові записи П.Тичини і т.п. |
Автобіографія |
Автобіографія(грецьк. autds — сам, bios — життя, grapho — пишу) — літературний жанр, головним героєм якого (в літературному сенсі) є сам автор; основа автобіографістики, що включає, крім автобіографії, мемуари (спогади), щоденники, почасти й листування, а також автобіографічні художні твори. Все це разом можна означити терміном “автобіографізм”, тобто тією особливістю, що полягає в наповненні твору фактами з власного життя письменника. Як жанр, автобіографія у світовій літературі дуже поширений і має давню історію (Юлій Цезар, Ж. Ж.Руссо, Й. В.Гете, О.Герцен, Л.Толстой). В українській літературі родовід автобіографії започатковується “Поученієм” Володимира Мономаха. XIX ст. дало чимало видатних творів, починаючи від невеликого нарису Т.Шевченка (1860) і “Автобіографії” П.Куліша (1867), а також мемуаристики М.Драгоманова, М.Костомарова, І.Нечуя-Левицького, І.Франка та ін. (Див. зб.: Самі про себе. Автобіографії видатних українців XIX століття. Ред. Ю.Луцького. — Нью-Йорк, 1989). XX ст. для української літератури в галузі автобіографістики особливе: в Україні під ідеологічним тиском цензури вона існувала хіба що у формах художніх (“Мандрівка в молодість” М.Рильського, “Зачарована Десна” О.Довженка та ін.). Великою подією була поява “Розповіді про неспокій” Ю.Смолича (1968-72). Значні набутки має українська емігра-ційна мемуаристика (“Зустрічі і прощання” Г.Костюка, 1987). Виняткова роль автобіографії, зокрема автобіографістики, у збереженні історичної пам’яті, у самопізнанні людини та нації. |
Автограф |
Автограф(грецьк. autds — сам і grapho — пишу) — власноручний рукописний текст твору певного автора або його напис на книзі, листи тощо. Автограф зберігається в архівах, книгосховищах, музеях, приватних колекціях, є предметом вивчення текстологів, редакторів, видавців. |
Автокритика |
Автокритика(грецьк. autds — сам і kritike — здатність судження) — самокритика, висловлювання письменника про власну творчість чи про окремі твори на зустрічах з читачами, в пресі, в листах, у передмовах або післямовах до творів. Як правило, автори розповідають про задуми, особливості праці над твором, відповідають на критичні закиди, рідше оцінюють твір у цілому чи визначають його місце в літературі. А. — один із виявів самокритики, що широко практикувалася в 30-40-х роках у колишньому СРСР як визнання письменниками своїх “помилок”, “ідеологічних збочень” і прилюдне покаяння. А., хоч і не позбавлена суб’єктивізму, допомагає дослідникам і читачам осягнути своєрідність твору і літературної праці. До А. часто вдаються П.Загребельний, Р.Іваничук та ін. її елементи простежуються в мемуарах (У.Самчук, Ю.Смолич та ін.), літературно-критичних працях, написаних у період радикальних суспільних змін (С.Крижанівський, Л.Новиченко та ін.). |
Автологія |
Автологія(грецьк. autds — сам і logos — слово) — вживання слів у поетичному тексті в прямому значенні на відміну від тропів. Класичним прикладом автології можна вважати вірш Т.Шевченка “Садок вишневий коло хати”. До автологічного письма зверталися Є.Плужник, Д.Фальківський, Ю.Липа, П.Дорошко та ін. У сучасній ліриці автологія найбільш притаманна Л.Талалаю: Неначе іншим бачиш літо
І степ, і сонце, і жнива,
Коли і запахом, і цвітом
П’янить підкошує трава.
У небі жодної хмарини
Земля озвучена сповна,
І пісню кожної пташини
Напам’ять вивчила луна.
Пора налитого колосся,
Пора ясної далини,
Коли не думаєш про осінь
І не пригадуєш весни. |
Автонім |
Автонім(грецьк. auto — сам та опута — ім’я) — справжнє ім’я автора, який підписує власні твори псевдонімом. Так, автонім Марка Вовчка — Марія Вілінська, Панаса Мирного — П.Рудченко, Остапа Вишні — П.Губенко, О.Олеся — О.Кандиба, Юрія Клена — О.Бургардт. |
Автор |
Автор(лат. au(c)tor — засновник) — митець, котрий реалізувався у літературному чи будь-якому іншому художньому творі. Усвідомлення самобутнього авторства як категорії, відповідної творчій, неординарній особистості, виникло у зрілий період еволюції мистецтва, на стадії переходу від фольклорно-колективного чину до індивідуального. Проблема автор набуває особливої наукової гостроти, коли йдеться про необхідність встановлення адекватного імені митця, що при вірогідній варіативності часто лишається нез’ясованим, як-от у випадку з явищем києво-руської літератури — “Словом про Ігорів похід”. У художній практиці неодноразово траплялися випадки, коли певний твір приписувався іншому автору Наприклад, вірш “Ще не вмерла Україна”, котрий став гімном України, приписувався Т.Шевченкові, хоч був написаний П.Чубинським. У такій ситуації досить корисну роботу виконує текстологія, покликана ідентифікувати авторство твору. В критичній рецепції поняття автор застосовується і в значенні суб’єкта, який інтегрує стильову єдність художньої діяльності. Вживається воно і в юридичному аспекті авторського права. Проблема автора переглядається в сучасній естетиці та філософії, особливо після робіт Р.Барта. Так, М.Фуко, розглядаючи автора як одну з можливих позицій суб’єкта, зауважує тенденцію зникнення автора в тексті, визначає місце його зникнення як ідеологічної фігури, звертаючись до типології дискурсу як проміжного терену між ідеями, законами, теоріями та емпіричними фактами, як сфери умов мовного та пізнавального потенціалу. |
Авторецензія |
Авторецензія(грецьк. auto — сам і лат. recensio — оцінка) — оцінка автором власного твору; один із жанрів автокритики, що публікується під псевдонімом чи криптонімом. Поява авторецензії зумовлена або відсутністю публічних відгуків про твір, або неадекватним (інколи фальшивим) його тлумаченням чи бажанням автора ширше розгорнути свої тези, додатково їх аргументувати, спопуляризувати серед широких читацьких кіл. |
Авторизація |
Авторизація(фр. autorisation — дозвіл) — схвалення автором тексту власного твору на тиражування у будь-якій копії (переписування, машинопис, ксерокопіювання, друковане перевидання, переклад іншою мовою, інсценізація). Авторизація засвідчується безпосередньо заявою письменника, його участю у процесі тиражування тексту. |
Авторське мовлення |
Авторське мовлення— на відміну від мовлення літературних персонажів чи дійових осіб (власне прямого мовлення) — текст, в якому автор безпосередньо характеризує зображувані події та відповідні образи. У більшості епічних та ліро-епічних творів авторське мовлення здійснюється від третьої особи, іноді — від першої (оповідання Марка Вовчка). У драматичних творах авторське мовлення зводиться до ремарок, часто досить красномовних, як у п’єсах М.Куліша. Ліричні відступи, опосередковано пов’язані з сюжетом та вчинками персонажів, вважаються своєрідною формою авторського мовлення (“Зачарована Десна” О.Довженка, “Зорі й оселедці”, “На ясні зорі” В.МІняйла та ін.). |
Авторське право |
Авторське право— частина цивільного права, встановлює права і обов’язки, пов’язані із створенням і використанням творів літератури, науки і мистецтва. Авторське право поширюється на твори літератури, науки і мистецтва, виражені в об’єктивній формі (рукопис, креслення і т.п.), що дозволяє відтворювати результат творчої діяльності автора. Для його охорони не потрібно реєстрації або виконання інших формальностей; тільки стосовно фотографій (і творів, одержаних аналогічними способами) для захисту авторського права необхідна вказівка на кожному примірнику імені автора, року і місця випуску в світ. Авторське право первісно належить автору (співавтору). Тільки на деякі твори (енциклопедичні словники, періодичні видання в цілому) воно закріплене за організаціями (юридичними особами) довічно. Певні авторські права переходять до спадкоємців автора, окремі правочинні позиції можуть бути придбані також юридичними особами за авторською угодою або внаслідок створення твору в порядку виконання службового завдання. Всі ці особи, що мають похідні авторського права, називаються правонаступниками автора. Інколи авторське право може перейти до держави. Авторське право надає можливість обирати авторське ім’я (справжнє ім’я, псевдонім), яке зазначається при кожній публікації твору і цитуваннях; без згоди автора псевдонім чи анонім не можуть бути розкриті або змінені, а також в текст не можуть вноситися зміни чи доповнення. Текст не можна ілюструвати, оснащувати передмовами, післямовами, коментарем і т.п. Якщо автор дав на це згоду в договорі, від неї можна відмовитися в односторонньому порядку. Вказані права не успадковуються і не переходять за договором. Авторське право включає також регулювання права перекладу твору іншими мовами, права його переробки у твір іншого виду (з роману в сценарій, п’єсу чи навпаки). Ці права успадковуються, в певному обсязі (право на видання, виконання, переклад і т.д.) вони можуть бути придбані за договором, в тому числі на умовах, що допускають їх передачу далі. Авторові належить право на винагороду (гонорар) за використання творів, крім вказаних законом випадків. Захист порушених прав автора і його правонаступників здійснюється за допомогою Позовів про відновлення права (шляхом публікації в пресі про авторство, внесення виправлень і т.ін.), про заборону випуску твору в світ або припинення його поширення, а також про відшкодування завданих збитків. |
Авторський аркуш |
Авторський аркуш— одиниця виміру обсягу літературного твору. На практиці прийняті такі обсяги одного А.а.: для прози — 40 тис. друкованих знаків (з інтервалами між словами включно), для поезії — 700 рядків віршового матеріалу, для графічного матеріалу — 3 тис.кв.см. відбитків (ілюстрацій, карт тощо). |
Авторський коментар |
Авторський коментар— тлумачення автором певних слів, фрагментів чи сюжетних ліній свого твору у вигляді приміток та пояснень. Наприклад, Юрій Клен коментував деякі поезії своєї збірки “Каравели” (Прага, 1943), розкриваючи історію їх написання (“Кортес”, “Вікінги”, “Сковорода”), зіставляючи редакції (“Жанна д’Арк”) і т.п. |
Агіографія |
Агіографія— Див.:Житійна література. |
Агітаційна версифікація |
Агітаційна версифікація(лат. agitatio — спонукання до чогось) — актуальні вірші політичного гатунку, адресовані загалу, один з яскравих різновидів соціальної заангажованості поезії. Покликані донести до свідомості найширших народних мас певну ідею у спрощеній заримованій формі, вони неодноразово виправдовували своє призначення в позалітературному контексті. Політики, знаючи неабиякий вплив віршового слова на людську психіку, часто зверталися до його послуг, навіть намагалися припнути до своєї ідеології. Особливого зловживання зазнала А.в. у період комуністичного режиму, де вона перетворилася на примітивну агітку, застосовувану “гартованцями”, “молодняківцями”, вуспівцями, панфутуристами, продуковану апологетами “пролетарського” та соціалістичного реалізму. А.в. за умови її відповідності внутрішнім духовним потребам народу стимулює^його самоздійснення на іманентній основі. Так, принаймні, . народницька версифікація (М.Старицький, П.Грабовський, Б.Грінченко та ін.) пробуджувала національну самосвідомість українства. Могутньою пасіонарною силою національного державотворення перейнятий цикл О.Ольжича “Незнаному Воякові” (1935): “Державу не твориться в будучині, /Державу будується нині”. |
Агон |
Агон(грецьк. agon, від ago — веду) — своєрідне словесне змагання між дійовими особами в еллінських комедіях, завдяки якому розкривається ідейний зміст драматичного твору. Одним із прикладів А. можна назвати суперечку між Есхілом та Еврипідом у комедії Аристофана “Жаби”. Сучасне мистецтво (модернізм, авангардизм) завдячують нідерландському філософу Й.Гайзінгу за впровадження терміна А. у значенні гри, змагання у творчому процесі як визначального принципу . становлення світової культури. |
Адамізм |
Адамізм— Див.:Акмеїзм. |
Адаптація тексту |
Адаптація тексту(лат. adapto — пристосовую) — спрощення^ тексту літературного твору, пристосування його для сприйняття дітьми або малопідготовленими читачами. А.т. широко застосовується при вивченні іноземних мов. А.т. творів художньої літератури вимагає збереження стилю письменника, оснащення елементів, що не піддаються адаптуванню, необхідними поясненнями. Прикладом А.т. є оповідання Марії Пригари за мотивами українських народних дум “Козак Голота”, перекази Гомерових “Іліади”, “Одіссеї”, здійснені Катериною Гловацькою тощо. |
Адонічний вірш |
|
Адресант |
Адресант(фр. adresse — місце перебування особи) — той, хто посилає комусь лист, відправник кореспонденції; як учасник письмового комунікативного акту А. збігається з автором твору. |
Адресат |
Адресат— одержувач листа. В естетичній комунікації — сприймач художнього твору, його реципієнт. На відміну від психологічного (сприймач), прагматичного (споживач), соціологічного (реципієнт, публіка), літературознавче поняття А. розрізняє реальних адресатів (читачів фізичних), на яких свідомо чи потенційно розраховує письменник, пишучи твір, та А. як естетичну позицію, ідеального читача. Від характеру орієнтації на нього значною мірою залежать структура твору, його жанрово-стильові особливості (див. Співтворчість письменника і читача, Інтеракція). А. у такому сенсі є сукупністю ролей, які визначає текст твору і які вимагають від читача відповідного сприймання та інтерпретації як елементів, так і тексту в цілому. |
Аед |
Аед(грецьк. aoidos — співець) — еллінський поет, котрий виконував епічний твір, акомпануючи собі на струнному щипковому інструменті — формінкзі, лірі чи кіфарі. Образ А. відтворено у поемі Гомера — найбільшого давньогрецького А. — “Одіссея” (Демодок, Фемій). Традиція А. була досить сильною, передавалася з покоління в покоління (рід Гомеридів на о.Хіос чи Креофелідів на о.Самос). |
Азбуковники |
Азбуковники(від азбука) — своєрідні словники-довідники, в яких статті з різних галузей знання розміщувалися за алфавітним принципом. Спочатку в них подавалися слова іншомовного походження з докладним розкриттям значення, біблійно-церковна символіка (XIII-XIV ст.), а далі — світська інформація із зазначенням, по можливості, джерел (XVI-XVII ст). А. складали діячі братських шкіл (Лаврентій Зизаній, Памво Беринда та ін.). Поширювалися А. переважно в рукописному вигляді і призначалися передусім учням. |
Айрен |
Айрен(букв.: твір, написаний вірменською мовою) — особливий жанр вірменської лірики, позначений стійкими рисами композиції та віршування, перейнятий філософськими, еротичними та дидактичними мотивами. Це переважно чотирирядкова монострофа (трапляються 6- і 8-рядкові строфи) з однією римою, як правило, 15-складник з обов’язковою цезурою після 7-го складу. Твори такої форми з’явилися у ХІ-ХП ст., найповнішого розквіту сягнули в поезії Нагапета Кучака (XVI ст.): Я череп висохлий уздрів, штовхнув його ногою.
Він посміхнувся і сказав: “Що робиш ти, герою!
Я вчора був такий, як ти, наповнений жагою,
А нині я лежу в землі, мов грудка перегною” ( Д. Павличка ). |
Академізм |
Академізм(грецьк. akademia — назва садів поблизу Афін, які немовби належали міфічному героєві Академу; філософська школа Платона, за зразком якої згодом називалися об’єднання митців, учених, вищі навчальні заклади, наукові установи). А. не має строгого термінологічного статусу, виражає поняття або високого рівня наукових досліджень (академізм мислення, академічне літературознавство), або зверхньозневажливого ставлення до членів академій, які сліпо дотримуються загальнообов’язкових канонів у мистецтві, вимог нормативної поетики в літературній критиці. Характер А. залежить від статусу академії (громадська, державна), її ролі в розвитку мистецтва, освіти, науки. На певних етапах суспільного розвитку академії можуть стати осередком або традиціоналізму, ретроградства, або новаторства і творчого пошуку. |
Академічне літературознавство |
Академічне літературознавство — наукове літературознавство. Постало після розгалуження літературної критики та досліджень історії літератури. У 40-80-ті XIX ст., коли відбувся перехід від бібліографічного опису та рефлексій критичної рецепції до глибшого, посутнішого аналізу літературних текстів, відповідних джерел, систематизації та класифікації студійованого матеріалу, сформувалася історія літератури як наука (брати Я. та Б.Грімм, Т.Бенфей, І.Тенн, Ф.Буслаєв, М.Тихонравов, О.Веселовський, М.Петров, М.Дашкевич, М.Драгоманов, П.Житецький, О.Потебня, М.Сумцов та ін.). В п межах окреслилися свої школи та напрями: культурно-історична школа, порівняльно-історичний метод у літературознавстві, психологічна школа у літературознавстві тощо. На межі ХІХ-ХХ ст. посилився соціологічний метод у літературознавсті (М.Драгоманов, І.Франко, Ф.Колесса, С.Єфремов, М.Грушевський та ін.). Від часу заснування Української Академії Наук (1919) А.л. розвивалося на її теренах, переживши різні етапи своєї еволюції, розкривало свій потенціал У наукових працях М.Грушевського, С.Єфремова, М.Зерова, М.Драй-Хмари, П.Филиповича, О.Білецького, В.Петрова (Домонтовича), Л.Новиченка та ін. З 1936 А.л. ведеться в межах Інституту літератури ім.Т. Шевченка, створеного 1926 у Харкові і призначеного для вивчення творчої спадщини Т.Шевченка, переведеного з 1936 у відання Академії Наук. Серед фундаментальних праць — курси історії української літератури від найдавніших часів до сучасності, повне зібрання творів Т.Шевченка (у 6 т.), 50-томник І.Франка, 12-томник Лесі Українки, 10-томник Г.Квітки-Основ’яненка та ін., “Шевченківський словник” (у 2 т.), “Історія української літератури XX століття (у 2 т.; у 3 кн.) та ін., сотні індивідуальних та колективних монографій, наукових збірників, статей у періодиці, виступів на міжнародних та республіканських конференціях. Інститут ініціював або провів ряд міжнародних форумів: “Іван Франко і світова культура”, “Леся Українка і світова культура”, конгреси МАУ, “Наука і культура між слов’янським і німецькомовним світами” пам’яті Д.Чижевського. В Інституті діють дві спецради для захисту докторських дисертацій. |
Акаталектика |
|
Акафіст |
Акафіст(грецьк. а — префікс, що означає заперечення, і kaphiso — сідаю) — гімнографічний твір на честь Ісуса Христа, Богородиці чи іншого святого, який виконувався стоячи. Сформувався у Візантії в IV-VII ст. і поширювався в східнослов’янських землях після прийняття християнства. Складається із зачину (кукулія), 12-ти більших строф (ікосів) і 12-ти менших строф (кондаків), які чергуються під час виконання; ікос складається з 6-ти пар рядків хайретизмів (із зачином “хайрє” — “радуйся”), звернених до того, хто оспівується. А. має регулярне римування. Ікосам притаманна однакова ритмічна структура. Ікос і кукулій ритмічно відрізняються один від одного, але їх об’єднує спільний рефрен. Кондак має рефрен “алілуя!”. До найдавніших А. належить “Акафіст Божій Матері” (VI-VII ст.). У східних слов’ян популярними були А. Ісусові Найсолодшому, Успінню Богородиці, Миколі Чудотворцю, Св. Варварі (можливий автор останнього — Іоасаф Кроковський). Є друковані А.: 1525 (друкар Франциск Скорина), 1625, 1629, 1636, 1654, 1697, 1716; у 1697 Лаврен-тій Крщонович видав у Чернігові “Треакафістний молитвослов”. |
Акварель |
Акварель(фр. aquerelle, від. лат. aqua — вода) — короткі, фрагментовані літературні твори (шкіц, образок, етюд), асоційовані з малярством, коли безпосереднє враження передається в тонких пластично-зорових образах. До цього прийому зверталися як прозаїки (“На камені”, “Гірські акварелі” М.Коцюбинського та ін.), так і поети: Дивлюсь на бухту я де хінські човнвітрила
рухаються крізь туман м’яко
і в оксамиті спокійного безхвилля
окреслюється світ (М.Семенко). |
Акин |
Акин— поет-імпровізатор у середньоазіатських народів, котрий виконує свої твори під акомпанемент домбри, часто бере участь у пісенних змаганнях (айтисах),.де розігруються елементи епічної драми. Відомі А.: Дж.Джабаєв, Н.Байганин, І.Байзаков, Шашубай та ін. |
Акмеїзм |
Акмеїзм(грецьк. акті — вищий ступінь чи якість чого-небудь) — стильова течія в російській поезії, що виникла на початку XX ст. як один із шляхів авангардизму. Група митців на чолі з М.Гумільовим (Анна Ахматова, М.Кузмін, О.Мандельштам, М.Зенкевич, В.Нарбут) утворила “Цех поетів”, виступаючи на сторінках часопису “Аполлон”. Естетичними засадами акмеїстів були самодостатність поетичного слова та відповідне його функціонування у суспільному житті. Основні принципи зводилися до творення елітарної поезії, в центрі якої — людина в її духовних та історичних проекціях. Естетизм і нові теми (зокрема африканська тематика) побутували в поезії М.Гумільова, рання поезія А.Ахматової оберталася навколо “вічних тем”, О.Мандельштам синтезував міф, культурологію, сучасність. Після 1917 група перестала існувати (М.Гумільов розстріляний у 1921, у 30-х знищений О. Мандельштам, складні часи пережили А.Ахматова, М.Зенкевич). В історії російської поезії А. полишився своєрідним літературним стилем, котрий визначав пріоритети в російській культурі першого десятиліття XX ст. В українській літературі послідовників цього напряму не було, хоч творчість М.Гумільова, А.Ахматової та ін. викликала інтерес в українських поетів, зокрема у представників “празької школи”.,Акмеїсти називали себе також адамістами (за іменем біблійної першолюдини Адама), сповідуючи культ первіснобіологічного життя, позбавленого обмежливих приписів механістичної цивілізації. |
Акровірш |
Акровірш(грецьк. akros — зовнішній, крайній, лат. versus — повтор, поворот) — поетичний твір, у якому початкові літери кожного віршового рядка, прочитувані зверху вниз, розкодовують слово чи фразу, присвячену певній особі або події. Зародився в античну добу, побутував в часи еллінізму, Ренесансу, бароко, в період нової та сучасної літератури. В Україні відомий від XVI ст. (присвята-сентенція в латиномовнїй “Еклозі” Г.Чуя). Значна частина А. українських поетів доби бароко, серед яких найпомітнішим є Іван Величковський, опублікована у збірниках “Аполлонова лютня. Київські поети XVII-XVIII ст.” (К.,1982), “Українська література XVII ст.” (К.,1987) та ін. У XIX ст. чимало оригінальних А. створив Л.Глібов. Приклад А. — сонет А.Казки “Буря”: Хуртовина скажена в’ється в полі.
Аж свище вітер. Вже нема доріг.
Й провідний дзвін ніхто б учуть не зміг,
Жадання повний вдома буть, — ніколи!
Інакше, як до хаоса сваволі,
Вести не може божевільний сніг.
Елегій чарівних та знання любих втіх
Уже не знати нам у сніговім околі.
Кривавий розіп’явсь над світом смог,
Розпуста з голодом ведуть танок…
А нам?.. Чи жде нас де краси країна?
І глас роздавсь, мов великодній дзвін:
“Надії промінь я — не труп, не тінь,
А край краси і правди — Україна!” Подеколи аналогічну функцію у вірші, названому Іваном Величковським “пресікаємим”, виконують кінцеві літери (телевірш) або внутрішні (мезовірш): МногАя із не Сущих Созда сей твоРенІА
ДаДІм ХеРувИмСькую ТОму піСнь хВАленія.
МАю Миру дАТИ Радость І соДІлоВАти слАдость. Підкреслені літери означають: МАРІА ДІВА МАРІА. Такий вірш ще називається акромонограмою (грецьк. akros — зовнішній, крайній; monos — один; gramma — знак, літера). О.Квятковський вживає цей термін у значенні “зіткнення” (анадиплосис). |
Акромонограма |
Акромонограма— Див.:Акровірш. |
Аксіологія |
Аксіологія(грецьк. ахіа — цінність і logos — вчення) — в літературознавстві і мистецтвознавстві — вчення про художні цінності. На основі розуміння природи художніх цінностей літературознавці розробляють теорію літературної критики, сприймання та інтерпретації творів літератури, їх функціонування серед різних читацьких кіл. |
Аксіома |
Аксіома(грецьк. ахіomа — загальноприйнятне, безперечне) — твердження, судження, істинність якого є самоочевидною. У процесі міркування, побудови теорії приймається без доведення, аргументування. Розмаїті види А. вживаються в математичній логіці. В літературознавстві А. не має власне термінологічного статусу, але використовується для виділення , загальноприйнятих або вживаних як самоочевидні в певній системі понять, положень, тверджень. (Стаття Р.Якобсона “Аксіоми системи віршування” в книзі вибраних праць з поетики “Работы по поэтике”. — М.,1987). |
Акт |
Акт(лат. actus — рух, дія) — закінчена частина драматичного твору, завершена подією, яка зумовлює наступний розвиток сюжету. Під час вистави А. розмежовуються антрактами. Еллінській драмі А. невластивий. Сьогоденні п’єси мають від одного до п’яти А., як і твори римських драматургів, В.Шекспіра, класицистів і та ін. |
Актуалізація |
Актуалізація(лат. actualis — дійовий, справжній, нинішній) — використання зображально-виражальних засобів художнього мовлення таким чином, що вони здаються незвичними, одивненими, деавтоматизованими. Це стосується пожвавлення внутрішньої форми слова, індивідуальних тропів, розмаїтих випадків іронії, гри словами, моментів перифрастичного позначення. А. співвідноситься з “автоматизацією” або, за висловлюванням Л. Щерби, постає в “обгрунтованих відступах” від мовних нормативів, зумовлює смислове переінакшення мовних елементів у художньому тексті. |
Актуальність художнього твору |
Актуальність художнього твору(лат. actualis — дійовий, справжній, нинішній) — суголосність художнього твору (передусім; — його тематики, проблематики) з сучасністю, його відповідність потребам і смакам читачів того часу, коли твір написаний, опублікований або перебуває у процесі читання (рецепції). А.х.т. — один із критеріїв його оцінки в соціологічній критиці. Проте актуальність у мистецтві не конче пов’язана безпосередньо з життєвим матеріалом, проблемами, які потребують негайного розв’язання в суспільстві (політичними, економічними, моральними, релігійними). За умов жорстокої цензури, духовного гніту А.х.т. виражається завуальовано з допомогою езопової мови, параболічності, алюзій тощо. Твори на історично віддалені від часу написання теми стають гостро актуальними (“Неофіти” Т.Шевченка, драматургія Лесі Українки, “Четвертий вимір” Р.Іваничука). Довершені художні твори, виповнені загальнолюдським змістом, зберігають актуальність для читачів різних епох здатністю збуджувати естетичну насолоду. |
Акцент |
Акцент(лат. accentus — наголос) — у мовознавстві: 1) виділення силою і тривалістю вимови складу в слові (наголос граматичний) або слова у реченні ( наголос логічний, смисловий), а також графічний знак, яким позначається це виділення; 2) сукупність особливостей вимови, характерної для певної мови або діалекту. У літературознавстві термін А. вживається при визначенні ритмічної структури вірша (А. ритмічний) або на означення засобу мовної характеристики персонажа, що грунтується на своєрідній вимові іншомовних звуків, відмінній від вимови звуків рідної мови. Необхідною вимогою для цього є графічне відображння А. у тексті твору. Наприклад, український сатирик В.Самійленко висміяв московську агентуру в Галичині, спародіювавши промову на публічному вібранні її резидента І.Наумовича у вірші “Возсоєдиненний галічанін” та мову преси “москвофілів” у сатиричних діалогах “Разгаворы”. Подібне зустрічаємо у творах “мандрованих дяків” XVI1-XVIII ст., а також І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка, І.Франка, Остапа Вишні, Ю.Андруховича та ін. |
Акцент ритмічний |
Акцент ритмічний— наголос на сильному місці стопи у силабо-тонічному віршуванні, де наголошені склади чергуються через строго визначені інтервали (для ямба — перші, хорея — другі склади), збігаючись із смисловим наголосом поетичного мовлення. |
Акцентний вірш |
Акцентний вірш(лат. accentus — наголос) — вірш, ритміка якого заснована на підставі відносного врівноваження кількості наголосів, тобто на однаковій кількості наголосів у віршовому рядку при різній кількості ненаголошених . складів у межах рядків та між наголосами в середині рядків. Число складів у рядку та ненаголошених складів — довільне. Коливання кількості наголосів в рядках зумовлене межами ритмічної норми, завдяки якій досягається єдність тонічного вірша, відступ від неї ритмічно урізноманітнює А.в.: Моє серце прагне неіснуючих квітів.
Моє серце квітне у болях шукань.
Я не сам, я не сам на світі
Моя буря у фарбах світань (М.Семенко). А.в. вважається основною версифікаційною одиницею тонічної системи віршування, завдяки йому підвищується ритмоінтонаційна динаміка поетичного мовлення, роль мовних відрізків у наголошеній позиції, павз тощо. |
Акцентуація |
Акцентуація(лат. accentuatio — наголос) — підкреслення фонетичних, морфологічних та синтаксичних складників поетичного мовлення за допомогою наголосу з метою розрізнення омографів (П.Тичина “Співає стежка на город”), смислового окреслення певного слова (“…Шепчуть вітру квітки: / Гей в танок!”, П.Тичина), запобігання відхилень від метричної схеми (“Цвіт в моєму серці / Ясний цвіт-первоцвіт”, П.Тичина) та ін. |
Алітераційний вірш |
Алітераційний вірш— давньонімецький вірш, який ще називають “штабреймом”, вживаний в давньонімецькій, англосаксонській та давньоісландській поезії (VIII-XIII ст.), в якому кожен віршовий рядок мав чотири наголоси, розмежовувався цезурою на два піввірші з довільною кількістю складів між наголосами. Обов’язкова вимога А.в. полягала у повторенні переднаголошеного приголосного звука на початку першого та другого піввірша (наприклад, у піснях “Еди”), у застосуванні як вертикальної, так і лінійної алітерації. Трапляються такі приклади і в українській поезії: Не вір, вродливко, Лісунові;
Не вирій носить він, а вир (О.Стефанович). А.в. поширений також і в казахському, киргизькому, калмицькому та бурятському епосах, де алітеруються переважно початкові склади. Так, фонетична анафора витворює основу А.в. киргизького епосу “Манас”: Купами золото ми гребли,
Куначі шапки були на нас,
Кушак із шовку носили ми.
Курдюки смачні споживали ми,
Кумис пили ми щодня […]. А.в., в якому всі слова починаються з одного звука, називається також тавтограмою (грецьк. tautos — однаковий і gramma — буква, запис). |
Алітерація |
Алітерація(лат. ad — до та litter а — літера) — стилістичний прийом, який полягає у повторенні однорідних приголосних задля підвищення інтонаційної виразності вірша, для емоційного поглиблення його смислового зв’язку (П.Тичина: “Рокотання-ридання бандур”). Особливий художній ефект поетичного мовлення досягається при сполученні А. з асонансами (Т.Шевченко: “Гармидер, гамір, гам у гаї”). Подеколи поети, звертаючись до А., досягають віртуозності у версифікаційному аспекті. Наприклад, В.Кобилянський — автор вірша із суцільною вертикальною тавтограмою та лінійною А. на “с”, елегантно перемежованою з асонансами: Сипле, стеле сад самотній
Сірий смуток — срібний сніг, —
Сумно стогне сонний струмінь,
Серце слуха смертний сміх.
Серед саду смерть сміється,
Сад осінній смуток снить, —
Сонно сиплються сніжинки,
Струмінь стомлено шумить.
Стихли струни, стихли співи,
Срібні співи серенад, —
Срібно стеляться сніжинки —
Спить самотній сад. |
Аланакара |
Аланакара(санскр. — прикраса) — система стилістичних правил в індійській літературі, розрахована на посилення художньої виразності, особливо в поезії. Розроблялася в поетиках Бхамахи, Демдіна, Убхата (VIII-IX ст.), мала два різновиди: 1) шабдаланкара, що стосувалася художньої форми та ритмомелодики; 2) арталанкара, що спрямовувалася на збагачення змісту тропами. |
Алегорія |
Алегорія(грецьк. allegoria, від alios — інший і agoreuo — говорю — інакомовлення) — спосіб двопланового художнього зображення, що грунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами з відповідними асоціаціями з характерними ознаками приховуваного. Наприклад: незборимий царизмом Кавказ — Прометей (поема “Кавказ” Т.Шевченка), сваволя можновладців над беззахисною людиною — Вовк та Ягня (однойменна байка Л.Глібова), борці за волю України — каменярі (однойменна поезія І. Франка). Алегоричні образи переважно є втіленням абстрактних понять, які завжди можна розкрити аналітично, вони найяскравіші у літературних байках і сатиричних творах. На А. грунтуються притчі, апологи, параболи, які здавна вико-ристовувалися у релігійних проповідях, полемічних творах, шкільній релігійній драмі. А. вживав Г. Сковорода у філософських трактатах. Двоплановість алегоричного зображення переважно з цензурних мотивів маскується під езоповою мовою, наприклад, фантазія-сатира на 2 дії В.Самійленка “У Гайхан-бея”. У драматичній поемі Лесі Українки “Оргія” під виглядом турецької провінції, окупованої римлянами Греції, зображено поневолену Україну. А., на відміну від метафори, грунтується не на перенесенні зовнішніх ознак і властивостей на інший предмет чи явище, а на асоціативному переосмисленні самої сутності явищ і предметів у їх сукупності. Не слід змішувати А. з символом, бо він буває багатозначним, а А. однозначно виражає суть явища чи предмета. Так само А. відрізняється від художнього моделювання чи уподібнення, в якому немає двоплановості зображення. Це стосується й міфу. Тому народні казки про тварин не мають алегоричного змісту, бо в них відсутня двоплановість зображення, персонажі мають характерні від_природи риси (хитрість лисиці, хижацтво вовка, вайлуватість ведмедя). Вони тільки моделюють поведінку, взаємини людей (дружба, гостини, спільна праця тощо). Інше — літературні казки чи сучасні “химерно-міфологічні”, “химерно-притчеві” твори: в них авторами свідомо закладена двоплановість зображення. |
Алкеєва строфа |
|
Алкманова строфа |
Алкманова строфа— чотирирядкова строфа в античній версифікації з чергуванням дактилічного гекзаметра та дактилічного тетраметра. Походить від грецького поета Алкмана (VII ст. до н.е.). Зверталися до цієї віршової форми також Архілох, Горацій та ін., хоч вона була рідковживаною в античній ліриці. |
Алогізм |
Алогізм(грецьк. а — префікс, що має заперечне значення, та logismos — розум) — сполука суперечливих понять, свідоме порушення логічних зв’язків, ініційоване задля створення певного стилістичного та смислового ефекту. Цей стилістичний прийом досить поширений у ліриці: Над криницею троє.
Клубок
і синя нитка.
Поглянула жона на чоловіка,
А в нього на обличчі
Клубок
і чорна нитка.
(Схопив донечку
і кинув у криницю).
Закричала жона.
Донечка грається.з синьою ниткою.
Чоловік лежить,
дивиться на ластівок,
що літають, як брови чужої жони.
Розлучниці (В.Голобородько). А. спостерігається у всіх літературних родах та жанрах (“Над Дніпром” 0-Олеся, “Діточа пригода” В.Стефаника, “Цвіт яблуні” М.Коцюбинського, “Я (Романтика)” М.Хвильового, “Майстри часу” І.Кочерги та ін.). |
Алонім |
Алонім(грецьк. alios — інший, опута — ім’я) — друге ім’я особи (Юрій Георгій; Юрій Клен, “Колись страшну потвору Переміг /Святий Георгій у яснім шоломі” ; Є.Маланюк, “Ось світлий Юрій над забитим гадом, /Над тим, що звалось “І Петербург”; географічного об’єкта (Г.Чупринка, “Дід Дніпро, Дніпро-Славута/смертно зблід”); слова не з спорідненим, а з тотожним значенням на відміну від синоніма (“Сині очі в моєї дружини,/ а у тебе були голубі” В.Сосюри). Інколи в художній літературі А. вживається як смисловий варіант певної лексеми: “Коли потяг у даль загуркоче” (В.Сосюра), “[…] покірну землю чути під ногою / і пити зором синю далечінь” (О.Ольжич). А. подеколи вживається і як різновид псевдоніма, як підпис власного твору прізвищем іншого письменника чи іншої реальної людини, один з прийомів містифікації, застосовуваний, скажімо, у “Літературному ярмарку”. П.Куліш підписував деякі свої твори прізвищем петербурзького журналіста М.Макарова. Польський поет-романтик З.Красінський видав у Парижі свою поему “Світанок” (1843) під прізвищем поета К.Гашинського і та ін. |
Алофраза |
Алофраза(грецьк. allophrasis) — варіант словосполучення, фразеологічного виразу та ін. Наприклад: морочити голову — сушити голову — забивати голову; наводити на думку — наштовхувати на думку — прийти на думку; на весь рот горлати — на все горло кричати. |
Альба |
Альба(Прованс, alba — букв.: світанок) — одна з поширених форм куртуазної лірики ХІ-ХП ст., строфічна пісня, в якій переважає діалогічне мовлення, про таємне побачення рицаря-трубадура з “дамою серця” — дружиною сеньйора, про неминуче розлучення закоханих на світанку. Відомі автори А.: Ук де ла Баккаларія, Бертран де Борн та ін. |
Альбомна лірика |
Альбомна лірика— вірші переважно салонного ґатунку чи суто інтимного призначення,започатковані у французькій поезії (мадригал, рондо). Вони з’являлися і в українській ліриці (Я.Головацький, “В альбом Ізмаїлу Срезневському”, І.Франко, “В альбом пані О.М.”, особливо — у доробку В.Пачовського і та ін.), маючи передовсім коло приватних інтересів та рефлексій. Подеколи А.л. сягала рівня високої поезії, набувала естетичного та навіть філософського значення, як-от лірика Олени Теліги чи Наталі Лівицької-Холодної. |
Альманах |
Альманах(араб, час, міра; букв.: “там, де схиляють коліна”, тобто зупинка каравану на перепочинок в оазисі серед пустелі) — неперіодичний збірник досить широкого змісту, упорядкований часто за певною тематикою, жанровою чи стильовою ознакою. Так спочатку називався календар. Хоч перші літературні А. з’явилися у Франції (XVI ст.), вони вже використовували попередній історичний досвід. Попередниками українських А., друкованих у XIX ст., були “Ізборники”, “Цвітники” тощо з Киево-руської доби. Великою популярністю у XIX ст. користувалися “Украинский альманах”, “Одесский альманах”, “Утренняя звезда”, “Русалка Дністровая”, “Ластівка”, “Молодик”, “Вінок русинам на обжинки”, “Рада”, “Нива”, “Складка”, “Перший вінок” та ін., а в XX ст. — “З потоку життя”, “Терновий вінок”, “З-над хмар і з долин”, “За красою”, “Жовтень”, “Вир революції”, “Арена” і та ін. Ці видання сприяли консолідації творчих сил українських письменників, визначали стильові тенденції літератури, підсумовували певні її здобутки, окреслювали її перспективи. |
Альтернанс |
Альтернанс(лат. alterno — чергуюсь) — правила чергування окситонних, парокситонних, дактилічних рим у досить складних строфічних формах (сонет, секстина, октава, терцина і т.п.). |
Альтернований ритм |
|
Алюзія |
Алюзія(лат. allusio — жарт, натяк) — художньо-стилістичний прийом, натяк, відсилання до певного літературного твору, сюжету чи образу, а також історичної події з розрахунку на ерудицію читача, покликаного розгадати закодований зміст,. Подеколи вживається як особливий різновид алегорії, пов’язаної з фактами дійсності (“Піррова перемога”). Цікавий приклад А. спостерігається в поезії Юрія Клена “Шляхами Одіссея” (“…де рідна на тебе чекає Ітака / І занедбаний твій маєстат”), що асоціюється із прикінцевими словами сонета М.Зерова “Kapnos tes patridos” (“Дим батьківщини”): “Там цілиною йдуть леміш і рало, / Там зноситься Ітаки синій дим?”, присвяченого Юрію Клену напередодні його рееміграції до Німеччини. Гомерівська Ітака для обох поетів символізувала Україну, з якою кожному з них випадала вимушена розлука. |
Амбівалентність |
Амбівалентність(лат. ambo — обидва, valentia — сила, міць) — суперечливе, “роздвоєне” емоційне переживання певного явища (одночасна симпатія та антипатія). Так, приміром, образ України у ліриці Є.Маланюка трактується як символ досконалості (“Степова Еллада”, “класично ясна”, “Земна Мадонна” та ін.) і разом з тим — як його заперечення (“Чорна Еллада”, “Антимарія” та ін.). |
Амебейна композиція |
Амебейна композиція(грецьк. amoibdios — взаємний) — будова художнього твору за принципом смислового та синтаксичного паралелізму, повторення композиційно важливих частин (фрагментів, образів, стилістичних прийомів тощо), де обидві теми викладаються, набуваючи особливої ускладненості та контрастності, почергово: Загорнуте у сутінки обличчя,
мандрівки серед пожовтілих гір…
(Такі осінні, суто романтичні
рядки собі лягають на папір).
Подекуди листочки, наче ноти.
По них і награвав вітерець…
(Нечистий шепче:
— Кинь пусте молоти,
Зелений змій виля хвостом, як пес).
Вплітаються назовсім у волосся
липкого павутиння ниточки…
(Та голова наполовину боса,
а як далеко ще оті вінки).
[…]
І клоунів розмови безтолкові
приглушує мелодія дощів,
(Рудий регоче, білий хмурить брови
усе життя у кожного в душі) (В Кожелянко). Композиція амебейного вірша складається за принципом паралельного розвитку двох мотивів; має різні форми. Подеколи у другому рядку такого вірша у дещо зміненому вигляді повторюється Мовлене у першому: Серед поля попід небом жито жала.
Жито жала попід небом серед поля.
Вітер віяв, сонце гріло, дожинала.
Дожинала, сонце гріло, вітер віяв (О. Олесь). А.к. була започаткована в Елладі, зокрема при діалогічному виконанні пісень. Такі тенденції спостерігаються і в українському фольклорі (“А ми просо сіяли…”). |
Ампліфікація |
Ампліфікація(лат. amplificatio — збільшення, розширення) — стилістичний прийом у художній літературі для підсилення характеристики, доповнення і збагачення думки за допомогою нагромадження однорідних мовних засобів — синонімів, епітетів, порівнянь, антонімічних протиставлень тощо. Наприклад, А. у творах У.Самчука: “Насторожена, трохи перелякана. Пригорталась ціла — гаряча, гнучка, тріпотлива…”; “Зовсім темно, хоч око виколи…”; “Жолобецький ліс був ще чорний, хоча над ним уже зносилось сонце, яскраво, радісно, барвисто”. Або: в цьому срібному плесі
не скинеться риба не зрине русалка
це гніздо відображень
це житло німих двійників
це могильник фальшивих пророків (І. Римарук). А. має велику традицію в письменстві, про неї мовилося в середньовічних, ренесансних та барокових поетиках, вона широко вживалася як різновид градації у поетичній творчості (“Вірш про Богдана Хмельницького” І.Будзиновського) всіх періодів літературного життя. |
Амфіболія |
Амфіболія(грецьк. amphibolta — двоякість, двозначність, неясність) — вираз, який дозволяє двояке тлумачення. Наприклад, у реченні “Хмарка пливе кучерява, тихо, як сон, розтає” (В.Сосюра) слово “тихо” перебуває у синтаксичному зв’язку зі словом “розтає” (“тихо розтає”). Якщо першу кому зняти, то “тихо” стане частиною іншого словосполучення — “пливе тихо”. В усному мовленні А. знімає інтонація, у писемному — здебільшого розділові знаки. Неадекватне вживання розділових знаків призводить до перекручення авторського задуму, руйнування образу. Наприклад: “[…] Зносок начинений, як порхавка (,) зеленим пилом, лютою сукровицею […]” (Р.Федорів). Почасти в тексті сприйняття А. залежить від ритмоінтонації, зокрема від паузи, потребує особливого, не загальновживаного синтаксису, тому зумовлює усунення пунктуації з віршованого мовлення. Відтак утворюється дво- чи кілька-площинна семантична сув’язь: холодний крик пташиний
нічний вітер на озерах
непевна постать з крилами із світла
в глибоку вирву
вдивляються загорнені в полотна […] (Валентина Отрощенко). Означення “пташиний” однаковою мірою стосується тут і “крику”, і “вітру”. Так само “на озерах” водночас перебуває і “вітер”, і “непевна постать” і т.п., поглиблюючи драматизм переживання фатального буття. А., що будується на внутрішньому синтагматичному членуванні віршованого мовлення, спостерігається у доробку І.Калинця, С.Сапеляка, Ю.Тарнавського, І.Римарука, В.Герасим’юка та ін. А. вимагає лаконічності і сугестивності вислову, подеколи вказує на спосіб його декодування: […] хтось пішов
хтось вікно
пересипав
хтось
допитувався
як зимує
джмелик води
перекотивши
світло
хтось обіч тіні
носить
насіння
для вбитих. У цьому фрагменті вірша М.Григоріва тісно взаємопереплетені слова — щоразу з попереднім і наступним, особлива смислова роль випадає слову “світло” (“джмелик води перекотивши світло” і “світло хтось обіч тіні носить”) — типовий прикладхудожньої А. |
Амфібрахій |
|
Амфімакр |
|
Анімізм |
Анімізм(лат. апіта, animus — душа, дух) — світосприйняття, базоване на переконанні в існування душ та духів як першооснови всього сущого, на уявленні про природу як живу істоту, Воно закладало основи первісного міфологічного світогляду, збережені донині у глибинах етногенетичної пам’яті, у колективному несвідомому (архетипах). А. притаманний також і монотеїстичним віросповідуванням (християнству, ісламу, іудаїзму та ін.), обстоюється теософією, окультизмом тощо, джерелами яких живиться художня література. Часто елементи А. спостерігаються у фразеологічних сполуках антропологічного характеру (“іде дощ”, “біжить дорога” тощо), правлять за основу сюжетотворення багатьох фольклорних жанрів (казки, легенди, балади, замовляння). У художній літературі А. набуває форм персоніфікації. Такими, зокрема, постають образи вітру, Дніпра та сонця, до яких звертається Ярославна у “Слові про Ігорів похід”, природні явища у ліриці ( “Ой, не крийся, природо, не крийся” П.Тичини), у пейзажних замальовках прозових творів (М.Коцюбинський, О.Довженко, М.Стельмах та ін.), у драматичних творах (“Лісова пісня” Лесі Українки, “Над Дніпром” О.Олеся та ін.). |
Анімалізм |
Анімалізм(лат. animal — жива істота) — художнє зображення тварин, птахів, комах, рослин та ін. крізь призму людського світовідчування, надання їм властивостей людського характеру. Яскравими прикладами А. вважаються фольклорні твори, передовсім казки про тварин та птахів, “Слово про Ігорів похід”, байки Л.Глібова, прозові (“Щука” І.Франка, “Лось” В.Гжицького, “Рудько” О.Ольжича, “Степова казка” Гр.Тютюнника) та поетичні твори: До нас прийшов лелека
З косою на плечі,
Води напився з глека
Та й сів на спориші […] (М. Вінграновський). |
Анаграма |
Анаграма(грецьк. ana — пере та gramma — літера) — переставлення літер у слові, завдяки чому витворюється нове значення, прочитуване у зворотному напрямку (тік — кіт, мука — кума, літо — тіло), постають псевдоніми (Симонов — Номис) тощо. Ця стилістична фігура добре відома в українській поезії, використовується з метою римування чи створення різних ефектів, зокрема комічного, як у поемі І.Котляревського “Енеїда” (частина IV): “Борщів як три не поденькуєш, / На моторошні засерчить; / І зараз тяглом закишкуєш, /їв буркоті закеньдюшить”. Можливості А. привернули увагу схильних до версифікаційних експериментувань авангардистів (Д.Алексич, К.Швіттерс, Гео Шкурупій та ін.), які намагалися шляхом почленування і довільного монтажу мовного матеріалу витворити нову поетичну якість, як, наприклад, М.Семенко у вірші “Автопортрет”: Хайль семе коми
ихайль кохайль альсе комих
ихай месен михсе охай
мх иль кмс мих мих
Семенко енко нко Михайль
Семенко мих михайльсе менко
О семенко михайль!
О михайль семенко! Однак ніхто з-поміж авангардистів не сягнув того взірця, що його здійснив Гекарт, видавши у Валансьєні курйозну книжку під назвою ”Анаграмеана”, поема в VII піснях, XCV-те (насправді — перше —- упор.) переглянуте, виправлене та доповнене видання, рік XI анаграматичної ери (1821), що нині зберігаєтеся в Паризькій національній бібліотеці. Сам автор досить скептично ставився до свого видання. |
Анадиплосис |
Анадиплосис(грецьк. anadiplosis — здвоєність) — Див.:Зіткнення. |
Анаколуф |
Анаколуф(грецьк. anaholuthos — непослідовний, неузгоджений) — синтаксична конструкція, що не відповідає загальноприйнятим нормам, полягає в неузгодженості членів речення. Як стилістична фігура вживається для характеристики мови персонажів, зокрема — задля комічного ефекту, як у комедії М.Куліша “Мина Мазайло”, в якій саморозкривається однойменний персонаж: “Жодна гімназистка не хотіла гуляти МазайлоІ За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! А він знову: “Вам чого? — питаю”. А. почасти вживається у ліриці задля посилення експресії поетичного мовлення, падання їй особливого колориту, постаючи різновидом цільності поетичної: На рожево сміються таксі.
На чорняво ридають каштани.
Ще не всі, Ще не всі, ще не всі
Відпекли недоспівані рани (Р.Скиба). |
Анакреотична поезія |
Анакреотична поезія— жанр лірики, в якому панує життєрадісно, світле світосприйняття, перейняте мотивами земного щастя, гедонізму, любові. Започаткований еллінським поетом Анакреонтом (VI-V ст.до н.е.). На жаль, від його ліричної спадщини збереглися лише певні фрагменти. Відома новій літературній добі приписувана йому збірка “Анакреонтика” виявилася сукупністю поетичних творів різних авторів, котрі його наслідували. А.п. спостерігається у найраніших варіантах Олександрійської доби (ІІІ-ІІ ст. до н.е.), у найпізніших – Середньовіччя. А.п. вплинула на творчі пошуки вагантів-голіардів, П.Ронсара, В.Шекспіра, Р.Бернса, Вольтера, А Шенье, Й.Глейма, О.Пушкіна та ін. Вона досить помітна і в українській ліриці, починаючи від Г.Сковороди, простежується у доробку поетів XX ст. (О.Олесь, П.Тичина, В.Пачовський, О.Близько, М.Йогансен, Б.І.Антонич, М.Вінграновський та ін.). Особливого колориту набули анакреонтичні мотиви у творчості київських “неокласиків”, зокрема м Рильського: Вже червоніють помідори,
і ходить осінь по траві.
Яке ще там у біса горе.
Коли серця, у нас живі? […]. |
Анакруза |
|
Аналіз літературного твору |
Аналіз літературного твору(грецьк. analysis — розклад, розчленування) — логічна процедура, суть якої полягає у розчленуванні цілісного літературного твору на компоненти, елементи, в розгляді кожного з них зокрема та у взаємозв’язках з метою осягнення, характеристики своєрідності цього твору. А.л.т. опосередковується розумінням специфіки художньої літератури і структури літературного твору, його безпосереднім естетичним сприйняттям. Мета, предметна спрямованість свідомості аналітика, застосовані при цьому методи визначають види А.л.т. (естетичний, психологічний, соціологічний тощо), які можуть здійснюватися різними шляхами (проблемно-тематичний, пообразний, цілісний, “за автором” (повільне читання). А.л.т. обстоюється і традиційно здійснюється прихильниками описової поетики яка бере свій початок з “Поетики” Аристотеля. Літературознавчі школи, які продовжують традиції, започатковані Платоном, розробляють засади і методику рецептивної поетики, замість А.л.т. здійснюють його інтерпретацію. А.л.т та його інтерпретація дуже близькі, тому прихильники прагматичної поетики тепер вживають спарений термін “аналіз-інтерпретація”, який передає поняття про сукупність аналітико-синтезованих процедур, методів, прийомів, що використовуються в складному процесі осягнення своєрідності завершеного літературного твору, зафіксованого в тексті. А.л.т., його інтерпретація є складовими частинами методології літературознавства, вивчення художньої літератури, дослідження її історії. У “новій критиці” США та Англії А.л.т. означає вирізнення елементів структури твору, пояснення їх значень у синтезованих символах, метафорах, синтаксичних структурах. Деякі митці і теоретики відкидають потребу А.л.т., визнаючи необхідність його для осягнення і розуміння тільки естетичного сприйняття твору. |
Аналогія |
Аналогія(грецьк. analogia — відповідність) — стилістичний прийом, вживаний митцем для розкриття одного явища через інше, йому “подібне”. Найпростіший приклад А. — з вірша П.Тичини “Ой не крийся, природо”: Твої коси від смутку, від суму
Вкрила прозолоть, ой ще й кривава.
Певно, й серце твоє взолотила печаль,
Що така ти ласкава.
А була ж ти — як буря із громом!
А була ж ти — як ніч на Купала…
Безгоміння і сум. Безгоміння і сон. —
Тільки зірка упала… На основі А. постають тропи, зокрема порівняння, подеколи оформлюється лірична композиція художнього твору. |
Анапест |
|
Анафора |
Анафора(грецьк. anaphero — піднесення) — єдинопочаток; одна з риторичних фігур;вживаний на початку віршових рядків звуковий, лексичний повтор чи повторення протягом цілого твору або його частини синтаксичних, строфічних структур. Як стилістичний прийом градації А. подеколи близька до анаколуфа. Почасти А. виконує важливу композиційну функцію у ліричному сюжеті: Ти мусиш танцювати аркан.
Хоч раз.
Хоч раз ти повинен відчути,
як тяжко рветься на цій землі
древнє чоловіче коло,
як тяжко зчеплені чоловічі руки,
як тяжко почати і зупинити
цей танець.
Хоч раз
ти стань у це найтісніше коло,
обхопивши руками плечі двох побратимів,
мертво стиснувши долоні інших,
і тоді в заповітному колі
ти протанцюєш під безоднею неба
із криком no-звіриному протяжним.
Щоб не випасти із цього грішного світу,
хоч раз
змішай із ближніми
піт і кров.
Сину людський,
ти стаєш у чоловіче коло, .
ти готовий до цього древнього танцю
тільки тепер.
З хрестом за плечима.
З двома розбійниками. і
Тільки раз (В. Герасим’юк). Протилежна за своєю роллю в поетичному тексті — епіфора. |
Анахронізм |
Анахронізм(грецьк. ana — вверх та chronos — час) — культурно-історичні, хронологічні та інші невідповідності у художньому творі, зумисне чи мимовільне привнесення в літературний текст невластивих певній добі застарілих поглядів, звичаїв, суджень, лексики. Так, у драмі В.Шекспіра “Юлій Цезар” мовиться про дзиґарі, яких не могло бути у Стародавньому Римі. Юрій Клен, пишучи про соняшник “О Дажбожів пишний цвіте”, очевидно, мав на увазі філософський символ українства, а не історичні факти ( ця рослина була завезена в Україну в XVI ст.). Подеколи А. спостерігається у стильовій невідповідності, засвідченій, приміром, творами Марії Проскурівни (“Од сіна до соломи”, “Пані писарівна” та ін.), написаними в добу нових, пов’язаних із модернізмом ідейно-естетичних пошуків на початку XX ст., але перейнятими духом естетичних смаків епохи Г.Квітки-Основ’яненка. А. вбачається також у інерції художнього мислення поетів, закомплексованих на переспівах одних і тих же мотивів чи використанні одних і тих же тропів (волошки, солов’ї і та ін.) та версифікаційних засобів (ямбічний розмір, банальна, зужита рима та ін.), як правило, спрощених. Однак неприпустиме ототожнення такого А. з віршовими формами, які мають велику традицію та виявляють неабияку літературну життєздатність (октава, сонет, терцина, рубаї тощо). |
Анациклічний вірш |
Анациклічний вірш(грецьк. ana — над, проти і kyklos — колесо, круг, цикл) — зворотний вірш, побудований так, що його текст можна читати від початку до кінця і навпаки за словами (а не за літерами, як у паліндромі), не порушуючи віршового ритму. Він здобув особливу популярність у добу бароко, зокрема у творчості Івана Величковського: Високо діва єст вознесенна,
Глубоко яко бяше смиренна. Цей поет не лише сягав версифікаційної шляхетної винахідливості, а й урізноманітнював А.в., випробовуючи невичерпні можливості української (книжної) мови на теренах поезії, давав йому відповідні терміни. Крім щойно наведеного “раку словного”,. він створював також “рак прекословний”, в якому слова, читаючись навпаки, виражали протилежний зміст; “чотириграннистий”, де слова читалися повздовж і впоперек віршового тексту. В сучасній поезії А.в. зустрічається рідко (М.Мірошниченко, А.Мойсієнко та ін.). |
Андронім |
Андронім(грецьк. antropos — чоловік, опута — ім’я) — ім’я, що переходить на жінку від її чоловіка. В українській літературі засвідчено чимало таких прикладів: Терпилиха від Терпила (“Наталка Полтавка” І.Котляревського), Лимериха від Лимаря (“Лимерівна” Панаса Мирного), Кайдашиха від Кайдаша (“Кайдашева сім’я” І.Нечуя-Левицького), Грициха від Гриця (“Розмови в дорозі до себе” І.Кошелівця) тощо. |
Анекдот |
Анекдот(грецьк. ane’kdotos — невиданий) — коротка усна оповідь гумористичного чи сатиричного ґатунку з дотепним фіналом. Вперше цей термін вжив Прокопій Кесарійський (“Таємна історія”, VI ст.). Свого часу до анекдоту відносили фібліо та фацеції і польські фрашки. А. схильний розгортатися в новелу (Дж. Боккаччо, А.Чехов, Остап Вишня та ін.). Сюжети А. постійно використовував у своїх співомовках С.Руданський: Питаються якось хлопця
Придорожні люде:
“Чи багато верстов, сину,
До Києва буде?”
“Та так, люде, того року
Було вісімнадцять,
А тепер, — говорить хлопець, —
Лічимо сімнадцять!”
“Що ж то, сину, за пригода
Така прилучилась?”
“Та пригода — не пригода —
Верства провалилась!” А. — одне із джерел творчості сучасних поетів-гумористів (С.Олійник, П.Глазовий та ін.).
|
Аннали |
Аннали(лат. annates, annus — рік) — найдавніша форма фіксування найзначніших подій за роками. Відомими є єгипетські, ассирійські, перські, китайські, римські аннали (останні загинули під час пожежі 387 р.до н.е. і відновленні а пам’яті). У середньовічній Європі вживалася назва хроніки, за Київської Русі та козаччини — літописи. |
Анонім |
Анонім(грецьк. anonymos — той, що немає назви, безіменний) — автор, чиє прізвище невідоме; твір без підпису автора. Анонімною вважається не тільки народна творчість, а й твори, зокрема давньої літератури, коли ім’я письменника не прийнято було вказувати. Вони, як і псевдонімні твори, підлягають науковій атрибуції — встановленню автора. Анонімність “Слова про Ігорів похід ” викликала багато спроб атрибуції. Поема Т.Шевченка “Наймичка” вперше опублікована анонімно П.Кулішем у “Записках о Южной Руси” (т.П. 1857) як твір, нібито знайдений публікатором в альбомі “хуторської баришні”. І.Франко атрибутував при публікації роман А.Свидницького “Люборацькі”, знайдений у рукописі. Поширеною була практика анонімного видання творів у Європі XVII-XVHI ст.: “Листи до провінціала” Б.Паскаля , (1657), перше видання “Робінзона Крузо” Д.Дефо (1719), “Орлеанська діва” Вольтера — поема, яку піддав осуду римський папа; у Росії О.Радищев анонімно опублікував “Подорож із Петербурга до Москви” (1790). Різновидом А. є літературні містифікації (“Поеми Оссіана”, написані Дж. Макферсоном). Фактично анонімними є твори, видані під псевдонімом, якщо його не розкрито. Атрибуція А. і розкриття псевдонімів належать до найдавніших проблем текстології і здійснюються шляхом пошуку документально-фактичних аргументів, розкриття і зіставлення змісту А. з атрибутованим твором, аналізу мови і стилю, а в рукописах — почерків. |
Анотація |
Анотація(лат. annotatio — зауваження, примітка) — коротка узагальнювальна характеристика книжки або її частини, статті, рукопису тощо. А. вміщує стислу інформацію про зміст праці, відомості про автора та читацьке призначення. А. може містити також витяги з рецензій або посилання на них, викладати коротку історію даного твору. А. подаються у видавничих проспектах, бібліографічних картках, на звороті титульної сторінки книжки. У газетах та журналах А. є формою рецензування та популяризації твору. |
Ансамбль книги |
Ансамбль книги(фр. ensemble — разом) — певна сукупність результатів літературно-художньої, історико-філологічної, науково-публіцистичної, образотворчої і художньо-промислової діяльності, що утворюють ідейно-естетичну єдність. Означаються три типи ансамблів книги: 1 — містить тільки твори художньої літератури, функціонально зорієнтований на максимальний ідейно-емоційний вплив самого тексту художнього твору і оперативність включення його в актуальний контекст; 2 — ілюстровані видання художніх творів; 3 — найповніший за складом, включає поряд з можливими ілюстраціями більш чи менш значний обсяг супутніх текстів, історико-філологічних, літературно-публіцистичних та ін. Перший тип А.к. адекватно використовується при перших виданнях сучасних творів (особливо прози), автори яких не бажають представляти читачеві свої ідеї і образи так чи інакше проінтерпретованими (критиком, ілюстратором). Найпродуктивніше виявляє себе цей тип А.к. в часи підвищеної політичної активності суспільства (визвольні рухи, захист рідного краю); при цьому до масового книговидання добираються твори, поетика яких типологічно суголосна з історико-психологічними домінантами в умонастроях суспільства. Чинність вимоги історико-типологічної відповідності в системі “поетика — суспільна психологія” виразно спостерігається на книгах, що їх випускало видавництво “Західна Україна” в 1927-33. Другий тип А.к. — ілюстровані видання творів художньої літератури — приводить в ідейно-емоційну взаємодію різні види мистецтва: художнє слово й малярство, найчастіше — графіку. Інтерпретаційні ресурси ілюстрації породжують ефект ідейно-емоційного резонансу за умови історико-типологічної відповідності між поетикою літературного твору і характером зображення в ілюстраційних компонентах А.к.; порушення цієї умови спричиняється до розриву між словесно-образним і візуально-ілюстраційним рядами, до самодостатності графічного ряду, для появи якого літературний твір став тільки приводом (див.:Ілюстрація). Третій тип А.к. складається у процесі взаємодії різних форм суспільної свідомості — мистецької (образне слово) і наукової (історико-філологічне знання, публіцистика, критика). Цього типу ансамблі формуються, як правило, не при перших виданнях художнього твору, а згодом, інколи вже тоді, коли поетика твору в новому культурному контексті відчувається як інотипна, сформована в ідейно, емоційно відмінному часопросторі. Тим самим актуалізується потреба історико-наукового оснащення А.к., яким забезпечується адекватна рецензія твору. Найповніше задовольняє цю потребу академічне видання. |
Антакласис |
Антакласис(грецьк. antanaklasis, букв.: вживання слова у протилежному значенні) — риторична фігура, що полягає у повторенні того ж самого слова, але у відмінному семантичному полі, обігруючи двозначні мовні звороти, ідіоми (“дати меду” і та ін.), каламбури, омонімічні рими: На гору вилізши, звелів собі: Гори!
І злізти вже не міг до ближніх із гори (Б.Кравців). |
Антианакруза |
Антианакруза(грецьк. anti — префіксі що означає протилежність, протидію та andkrusis — відштовхування) — нестача одного складу на початку вірша. Приміром, у “Вірші про Близька” С.Гординського, написаному чотиристопним анапестом: Не в очі, а в голову ззаду відстукали кулі,
В коридорах вже крок конвоїрів замовк… |
Антикварна книга |
Антикварна книга(лат. antiquus — давній) — у практиці книжкової торгівлі і книгоколекціонування — книга, видана від початку книгодрукування до 1850 включно. Помилково поняття А.к. ототожнюється з будь-якою букіністичною книгою. До А.к. належать також інкунабули. Для кваліфікації і оцінки А.к. застосовується фахова експертиза. |
Антиклімакс |
Антиклімакс(грецьк. anti — проти, klimax — драбина) — стилістична фігура, протилежна за значенням клімаксові, розкривається при спадній інтонації; різновид градації: Маже, й поети лиш ті,
Що за юнацтва вже сиві…
..Мрії мої золоті,
Мрії мої нещасливі! (Є.Плужник). У ситуації А. спостерігається також певне пом’якшення, навіть послаблення семантичної напруги поетичного мовлення. |
Антиметабола |
Антиметабола(грецьк. antimetabole — вживання слів у зворотному напрямку) — різновид антитези, двочленна стилістична фігура, в якій повторюються ті ж слова, але зі зміною їхніх синтаксичних функцій та змісту, як, наприклад, в афористичній формулі Є.Маланюка: “Як в нації вождів нема, / Тоді вожді її поети”. |
Антипод |
Антипод(грецьк. antipodes — протилежний) — художній образ, який своїм змістом, поглядами, рисами характеру, моральними якостями тощо контрастний, протилежний іншому. Наприклад, у народних казках яскравими образами-антиподами є персонажі-добротворці і злотворці; в українській бароковій літературі XVII-XVIII ст. — Божа Любов і Вражда; Надія, Спокій, Покора і Ненависть, Лють, Злоба (своєрідні персонажі-символи). У новітній літературі, з поглибленням психологічного аналізу людських характерів, письменники все більше вникають у світ складних переплетінь якостей людини, уникають спрощеної й однозначної оцінки її поведінки. Таку еволюцію на шляху заглиблення митця у суперечливий світ людських характерів і поведінки віддзеркалює творчість М.Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Лесі Українки, В.Стефаника, В.Винниченка та ін., де антиподами виступають нерідко члени однієї родини, однієї громади, гурту, політичної організації (Семен і Роман з оповідання М.Коцюбинського “Ціпов’яз”; Михайло і Сава з повісті Ольги Кобилянської “Земля”, Максим і Єва з її роману “Апостол черні”, Антей і Федон з драматичної поеми Лесі Українки “Оргія”, Ілько і Андрій з повісті В.Винниченка “Краса і сила”). Живлена ідеологією “класової боротьби”, радянська літературознавча методологія своїми настановами спотворювала твори українських письменників, примушувала “гротескним” планом змальовувати “класового ворога”, “буржуазний націоналізм” і т.ін. (“Вершники” Ю.Яновського, змінені редакції оповідання “Червона хустина”, роману “Мати” А.Головка, “Голубі ешелони” П.Панча, “Чорне озеро” В.Гжицького та ін.). Відповідно і критика практикувала примітивний поділ персонажів на “позитивних” і “негативних”. |
Антирадянська література |
Антирадянська література— квазітермін, яким оперувало радянське літературознавство, характеризуючи наукові праці та художні твори, часто неперебутньої цінності, але несумісні з панівною тоді комуністичною ідеологією (твори “розстріляного відродження”, представників “празької школи”, “нью-йоркської групи”, дисидентів та ін.). |
Антироман |
Антироман— жанровий різновид французького модерного роману другої половини 40-70-х XX ст. Його представники (Наталі Саррот, А-Роб-Грійє, М.Бютор, К.Симон та ін.) опиралися на філософсько-естетичну систему екзистенціалізму і відтворювали розірвану свідомість особи, стан її відчуттів та вражень. В А. немає “відображеної дійсності”, конфлікту, сюжетних колізій, зав’язки чи розв’язки, немає героя, його вмотивованих вчинків, емоцій. Термін вперше запровадив Ж.-П.Сартр у передмові до роману Наталі Саррот “Портрет невідомого” (1947). Ф.Моріак використовував термін “Новий роман”. Відомий дослідник А. Б.Бенго у післямові до твору С.Беккета “Молой” (1951) розкрив мету А.: “Вона полягає не в тому, щоб пояснювати […]. Романісти уже не створюють “персонажів”, не відображають більше “фабул…” В естетиці А. важливе місце посідає експеримент: традиційна класична техніка розповідної прози усувається, натомість застосовуються прийоми безгеройної і безфабульної розповіді. Виник жанр, де йдеться про способи написання твору, — “роман про роман”, “передроман”, що складається з міркувань автора, як він пише чи як його слід було б писати, щось середнє між есе і романом (“Ревнощі”, “У лабіринті” А.Роб-Грійє; “Золоті плоди” Наталі Саррот). А. протиставляє себе і в аспекті змалювання людини за зразками класичного роману. Внаслідок цього структура роману А.Роб-Грійе виповнюється нагромадженим зображенням самоцінних речей, важливих не тим, чиї вони, а тим, що вони існують. Речі у його творах панують над людьми. І сама людина перетворюється на річ, Цей напрям називають “школою речей”, шозизмом (від франц: chose), тобто фетишизацією предметів, нібито важливіших і стабільніших за людину, наділених містичною владою над спустошеною особою і тому усунутою із центру роману, очищеного від людських емоцій та ідей. Іншу жанрову структуру роману використовує Наталі Саррот — “напіврозмову”, потік свідомості, “тропизми”, внутрішню діалогічну стихію підсвідомого тощо. Вона підкреслює невірогідність малюнка, що претендує на відтворення рухомої дійсності, бо писати слід про незавершені порухи душі: тільки вони справжні. А досягнувши свідомості, вони костеніють в оманливих і звичних формулюваннях. М.Бютор створив поліфонічні тексти, передавши мозаїку сприймань, охоплень, роздумів, що витворюють своєрідну “міфологему” певної цивілізації. За допомогою цих прийомів письма такі неороманісти, як М.Бютор (“Зміна”), К.Симон (“Дороги Фландрії”), Наталі Саррот (“Чи чуєте їх?”), досягли змістової майстерності. Але деякі письменники, як Ф.Соллерс, Ж.Рікарду, з їх “новим романом” зазнали творчої поразки: абсолютизована відмова від духовного світу людини обернулася суцільним шозизмом. |
Антиспаст |
Антиспаст(грецьк. antispastos — судомний, кульгавий) — чотирискладова стопа в античному віршуванні завдовжки в шість мор, яка поєднує ямб та хорей, подеколи так і називається: ямбо-хорей. В українській версифікації трапляється нечасто, здебільшого у фольклорі: І дощ іде, роса пада.
В очереті сухо.
Вийди, вийди, Марусенько,
Наша голосухо.
|
Антистрофа |
Антистрофа(грецьк. antistrophe, від anti — проти і strophe — строфа) — в античній хоровій ліриці — парна строфа, що за своєю метричною структурою відповідала непарній; вони часто перемежовувалися або замикалися еподами — власне частиною хорової партії, наділеною відмінним ритмом. Таку тріаду ввів до грецької трагедії та лірики Стесіхор на межі VII-VI ст. до н.е., модернізувавши поетичну традицію Алкмана із Сард (VII ст.до н.е.), автора гімнів, пеонів, гіперхем та пісень до дівочих хорів-парфеніїв. А. супроводила рух хору на кону античного театру зліва направо, до сонячного сходу, тоді як дії, пов’язані зі строфою, відбувалися навпаки. Широко використовувалася ця форма у драмах Есхіла (“Прометей закутий”), Софокла (“Електра”, “Цар Едіп”) та ін. Поділ на строфи та А. не часто спостерігається в українській поезії, як, наприклад, у незакінченій драматичній поемі Лесі Українки “Іфігенія в Тавриді”, у циклі “Псалми” П.Карманського та ін., тому особливою подією слід вважати збірку П.Тичини “Замість сонетів і октав”, композиційно розбудовану за принципом строфи та А. (звичайно, без еподів). |
Антитеза |
Антитеза(грецьк. antithesis — суперечність) — стилістична фігура в художній літературі та в ораторському мистецтві, що полягає у драматичному запереченні певної тези чи у вмотивованому контрастуванні смислових значень бінарних образів: Випала ж зима! — Що тепер всім воля,
врізала вам поля,
в головах тополя,
а голів нема! (П-Тичина). Антитетичний принцип світосприймання притаманний багатьом фольклорним жанрам, джерелами яких живиться художня література. М.Стельмах, наприклад, не тільки називав свої твори за різко вираженим протиставленням понять (“Правда і кривда”), а й використовував народні прислів’я (“Кров людська — не водиця”) тощо. |
Антиутопія, або Негативна утопія |
Антиутопія, абоНегативна утопія— зображення у художній літературі небезпечних наслідків, пов’язаних з експериментуванням над людством задля його “поліпшення”, певних, часто принадних соціальних ідеалів. А. може трактуватись і як заперечення утопічних прожектів, якими захоплювалися Т.Мор, Ф.Бекон, Т.Кампанелла, К.Маркс, В.Ленін таін. Першим таким твором вважається “Левіафан” Т.Гоббса (1651) -* — своєрідний трактат, де мовиться про розбудову схожого на біблійну потвору суспільства. Аналогічними мотивами перейнята алегорична сатира “Байка про бджоли, або Приватні пороки — загальна вигода” Б.Менвіля (1714), третя та четверта книги “Мандри Гуллівера” Дж. Свіфта та ін. Наприкінці XIX ст., коли утопія, поєднуючись із науковою фантастикою, домагається, попри загальну кризу позитивізму, визнання за собою футурологічних завбачень, з’являються романи-попередження (“Іруон” С.Батлера, “Машина часу” Г.Уеллса, “Легша абетки” Р.Кіплінга, “Спогади про майбутне” Р.Нокса, “R.V.R.” К.Чанека та ін.). Після утвердження тоталітарних режимів за більшовицькою та нацистською схемою, що зводили людство до нечуваної деградації, антиутопічні твори набувають особливої актуальності: “1984” Дж.Оруела, “Коли цілунки довелося обірвати” К.Фіцгіббона, “Невситиме насіння”, “1985” Е.Бьорджесса та ін. |
Антифраз, або Антифразис |
Антифраз, абоАнтифразис(грецьк. antiphrasis — затемнення) — вживання слів та виразів у протилежному значенні. подеколи іронічно: Марную день на пошуки незримої
німої суті в сутінках понять.
Шалене слово загнуздавши римою,
влітаю в ніч. Слова мене п’янять.
Я — алкоголік страченої суті,
Ії Сізіф, алхімік і мурах.
Мої слова, у чоботи не взуті,
спливають кров’ю на її тернах […] (Ліна Костенко). А. знаходить також найповніше поширення у творах гумористичного та сатиричного спрямування. |
Антиципація |
Антиципація(лат. anticipatio; ante — перед і сареге — брати) — випередження, здогад. У логіці А. називають теоретичне передбачення явищ або дій на основі попереднього досвіду. У системі І.Канта А. сприйняття називається твердження, в якому висловлюється все, що можна осягнути наперед, до пізнання через конкретні відчуття. В риториці А. — фігура, що виражає передбачення можливих закидів противника і їх випереджувальне заперечення ще до того, як опонент оголосить свої закиди. У стилістиці А. називають мовні структури типу “А невмолима смерть навіки замкнула її занімілі вуста” (уста заніміли, аж тоді смерть їх замкнула). У літературі А. — композиційний засіб, суть якого полягає в тому, що автор від імені оповідача чи ліричного героя (або в інший спосіб) подає інформацію, яка стосується наступних подій, мотивів, розвитку дії чи поведінки персонажів. Антиципаційну функцію виконують у творах зачини, заспіви, віщі знаки, сни, пророцтва. А. буває пряма (безпосередня), зворотна, контрастна, алюзійна. Всі ці види А. мають місце в межах контексту твору. Позатекстуальна А. трапляється, коли зміст твору бодай якоюсь мірою наказується читачеві ще до його читання, розкривається через заголовок, присвяту, епіграф, дату і місце написання твору, У психології творчості А. називають орієнтацію письменника на реального чи ідеального читача: “Антиципація читацького сприймання супроводить процес творення художнього образу…” (В.Державин). |
Античне віршування |
|
Антоніми |
Антоніми(грецьк. anti — префікс із зазначенням протилежності та опута — ім’я, назва) — пари слів, які вживаються в художній літературі як лексична антитеза, зважаючи на їхню смислову бінарну опозицію (високий — низький, добрий — лихий, світлий — темний, верховина — долина і т.ін.). Вони широко застосовуються в усному мовленні, зафіксовані у фольклорі. Цей досвід Переймають письменники, називаючи А. свої твори (М.Стельмах — “Правда і Кривда”, Л. Первомай-ський — “Гіркий мед”, В.Міняйло — “Зорі й оселедці” і та ін.). Подеколи слова набувають антонімічного значення лише в межах художнього контексту (“Засміялося серце у тузі” –П. Тичина; “Жива і скошена тече в мені трава” — А.Кичинський та ін.) або правлять за композиційний принцип ліричного сюжету): зверху й знизу знизу й зверху
ззаду й спереду
променіє це невмираюче життя
око оглядає
думка думає себе
незмінно змінна […] (М.Царинник). А. української мови зібрані та опубліковані окремим виданням: Полюга Л.М. Словник антонімів. — К-, 1987. |
Антономазія |
Антономазія(грецьк. antonomddzo — перейменування) — поетичний троп, який вживається у непрямому, часто метонімічному називанні літературного персонажа або зображуваного явища іменем міфічного чи літературного героя. Типовий приклад А. з поезії О.Влизька: […]… хочу вірити,
що от
надійде знов
любити працю \
новий ліричний
Гесіод! Іноді антономазійний образ, перебираючи на себе властивості іншого предмета, набуває ознак символу: І ось встає із піни Понту
Над хвиль розгойданим свічадом
Співуча мрія горизонту —
Сліпуча Степова Еллада (Є, Маланюк). “Степова Еллада” у поезії Є.Маланюка означала Україну, втілювала в собі риси довершеної краси та шляхетної гармонії на противагу іншим, полярним їй символам — “Чорної Еллади”, “Антимарії” та ін. |
Антракт |
Антракт(фр. entre — між та acte — дія) — перерва між окремими актами спектаклю. Часто українські театри намагалися використати А., вдаючись до інтермедій. 1619 під час вистави польськомовної драми Я. Гаватовича “Трагедія, або Образ смерті пресвятого Івана Хрестителя, посланця Божого” простір А. заповнили дві, найранніші з відомих, україномовні інтермедії “Продав кота в мішку” та “Найкращий сон”. |
Антропологізм |
Антропологізм(грецьк. anthropos — людина, logismos — судження) — філософське вчення, згідно з яким поняття “людина” є центральною світоглядною категорією, з допомогою якої можна пояснити сутність природи і суспільства. Розроблялося філософами на “матеріалістичній” основі (К.-А.Гельвецій, Л.Фейербах) або з “ідеалістичних” позицій (Ф.Ніцще, В.Дільтей, Г.Зіммель). А. відбився в естетичних системах класицизму і Просвітництва, вплинув на естетичні погляди та літературно-критичну практику М.Чернишевського, І.Франка, позначився на трактуванні специфіки художньої літератури, її предмета, концепції людини (героя) як основи поетики художнього твору в естетиці “соцреалізму”. |
Антропологія культури |
Антропологія культури— наука про матеріальну і духовну культуру людини, досліджує культурні процеси та їх результати, передусім у давні часи, хоча й цікавиться також культурами новітніми і сучасними. А.к. охоплює етнографію та етнологію, використовує здобутки мовознавства, соціології та релігієзнавства, займається дослідженням причин виникнення культури, її просторово-часових відмінностей, факторів змін і функцій культури. А.к. тлумачить культуру якнайширше — як сукупність знаків, символів та уявлень, зразків поведінки, знарядь та будь-яких інших витворів людської діяльності, інколи навіть таких інституцій, як шлюб, родина чи клан. Звертає також увагу на такі функції культури, як організація життя особи і спільноти, формування образу найближчого довкілля і світу, взірців наставлень та поведінки, а також виникнення почуття етнічної і видової ідентичності. До класиків А.к. зараховують Ф.Боаза (1858-42), Б.Малиновського (1884-1942) і М.Меад (1901-78). Спільною сферою А.к. і літературознавства є дослідження фольклору та міфів. На сучасну науку про літературу вплинули праці К.Леві-Стросса про структуру міфу і про міфи. Спорідненими з А.к. науками є соціальна та структуральна антропології. |
Антропоморфізм |
Антропоморфізм(грецьк. antropos — людина та morphe — форма) — різновид персоніфікації, коли-предмет художнього зображення вподібнюеться людині: В соняшника були руки і ноги,
Було тіло шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці.
І купався коло млина, і лежав у піску.
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб виливати з вуха воду,
І раптом побачив сонце […] (І. Драч). А. української літератури має невичерпні джерела в національній міфології, в різних жанрах фольклору. |
Антропонім |
Антропонім(грецьк. antropos — людина, опута —ім’я) — категорія стилістики, яка характеризує ім’я (прізвище) людини. А. бувають нейтральні та промовисті, що особливо спостерігається при доборі псевдоніма певним письменником (Лариса Косач — Леся Українка, Микола Фітільов — Микола Хвильовий, Павло Губенко — Остап Вишня, Іван Ковтун — Юрій Вухналь та ін.). А. властиві бароковій літературі, часто закодовуються в акровіршах. Відгомін цієї практики наявний у творчості І.Котляревського: […] Еней до всіх їх доглядався,
Знайшов з троянців ось кого:
Педька, Терешка, Шеліфона,
Панька, Охріма і Харка […]. При цьому ряд авторів, передовсім у творах історичної спрямованості, намагається зберегти імена історичних постатей (“Чорна рада” П.Куліша, “Людолови” Зінаїди Тулуб, “Святослав” та “Володимир” В.Скляренка, “Мазепа” Б.Лепкого та ін.). Така тенденція наявна і тоді, коли письменник прагне дотриматися документальної чи хронікальної достовірності зображуваного. Так, І.Багряний у романі “Сад Гетсиманський” зберіг імена деяких енкаведистів. У поезії А. може правити за основу ліричного сюжету: “Од дихання мого тихий мак обліта, / ніби ім’я печальне — Марія…” (В.Сосюра). |
Антропоніміка |
Антропоніміка(грецьк. dnthropos — людина та опута — ім’я) — розділ ономастики (галузь мовознавства, покликана вивчати назви родів, племен, націй, географічні назви та ін.), в якому досліджуються власні імена, прізвища, псевдоніми тощо як письменників, так і персонажів у художніх творах, розкривається їхній ідейний зміст (подеколи — символічне значення), як Калитка в драмі І.Карпенка-Карого “Сто тисяч” або Огир, Матюха, Гнида в романі А.Головка “Бур’ян” та ін. Цікавим прикладом А., скажімо, вірш М.Йогансена “Метемфізис”, в контексті якого закодовані прізвища представників літературного відродження 20-х років: А нас, тих, що знали зарані пісню.
Заспівають у трави, квіти й коріння,
Вітерець хвильовий пролетить і свисне.
Тичину блакитний елан оповине,
Закиває лісними очима сосюра,
І знайдеться десь перекручений корінь,
Такий незграбний, такий чудернацький і бурий,
Що для нього назвищ не стане тих,
Що раз полізуть в історію
І наречуть йому химерне ймення:
— Йогансен. |
Апарат книги |
Апарат книги— додаткові тексти, що включаються в ансамбль книги поряд з основними для сприяння читачеві в користуванні книгою (довідково-допоміжний апарат) і розумінні змісту (науково-довідковий апарат). Довідково-допоміжний апарат складають зміст, анотація, предметний, іменний та ін, покажчики, списки ілюстрацій, таблиць, колонтитул. Науково-довідковий апарат включає вступну статтю, передмову автора, редактора, видавця, післямову, коментарі, примітки, бібліографічні посилання, прикнижкові списки літератури. |
Аперцепція |
Аперцепція(лат. ad — до, percipere — сприймати) — у психології — уважне, зосереджене сприймання зовнішнього щодо людини світу на основі попереднього досвіду, на противагу перцепції як несвідомому, автоматичному сприйманню. Розмежування термінів “А.” і перцепція привертає увагу літературознавців до увиразнення відмінностей між сприйманням художнього твору підлітками і дорослими читачами, неосвіченими і філологічно вишколеними читачами з великим життєвим та естетичним досвідом, між першим і другим читанням одного і того ж твору. |
Аплікація |
Аплікація(лат, applicatio — приєднання) — введення у літературний текст цитат (прислів’я, приказки, афоризми, фрагменти з художнього твору та ін.) почасти у зміненому вигляді. Прикладом А. можуть бути рядки із сонета М.Зерова “Князь Ігор”, взяті із “Слова про Ігорів похід”: А любо Дону шоломом зачерпти!
Одважний князю, ти не знаєш смерти,
Круг тебе гуслі задзвенять. А. близька до центона і водночас відмінна від нього неприхованістю цитування. |
Апогей |
Апогей(грецьк. apogeios — віддалені від Землі) — найвищий ступінь розвитку, піднесення духу, слави тощо. В художній літературі — найгостріший момент розв’язання драматичного конфлікту, сюжетної дії. Так, у повісті У.Самчука “Марія” розвиток подій народного лиха під час голодомору 1933 сягає А., коли батько змушений убити свого деградованого сина-більшовика, а сам зникнути безвісти. |
Апокопа |
Апокопа(грецьк. Apokope — утинання) — усічення наприкінці слова одного чи кількох звуків без порушення значення .слова. А. поширена у мовній (побутовій) практиці, що впливає і на художнє мовлення: Що кидає тебе у відчай?
Котра частина твого “я”?
Ота, що плаче?,
Та, що квилить?
Ота, що наріка? (Л.Ярмак). Останнє дієслово у цитованій строфі “наріка” втратило закінчення “є”, тобто повну форму закінчення. Інший приклад з вірша П. Тичини “Вітер з України”: Він замахнеться раз —
рев! свист! кружіння! У другому рядку лише слово “кружіння” має повну форму, тоді як “рев” вжито замість “ревіння”, “свист” — замість “свистіння”. Подеколи А. Має авторську специфіку: “Гей, розчиняйте всі вікна, хай увірвесь у груди вогкість” (М.Семенко). В деяких випадках А. сполучається з аферезою, синхронізуючи її смислові поля. До цього прийому вдавався П.Тичина: вітер вітер ві
терзає дуба кле
на хмарах хмуре сон
це знов осінній ві Цей досвід плідно використовували поети наступних генерацій, зокрема В.Стус. |
Апокрифи |
Апокрифи(грецьк. apdkryphos — таємне, заповідне) — велика група християнського епосу, пов’язана із сюжетами Св. Письма, Житіями Святих, версіями першопочатку світу тощо. Існували у рукописному вигляді. Зміст А. відбитий у “Палеї толковій” та “Палеї історичній”. Окрему групу складають А. есхатологічні, де мовиться про Страшний суд та потойбіччя (“Книга про тайни Єнохові”, “Ходіння Богородиці по муках” та ін.). Ортодоксальна церква не сприймала А., накладала на них заборону. Так з’явилися індекси “ложних книг”, відомі вже в києво-руську добу, приміром, у складі “Ізборника Святослава” (1073). А. (до яких відносилися також гадальні книги, громники, проповіді, казання тощо) мали неабиякий вплив на художню літературу. Так, “неканонічні тексти “Об’явлення Апостола Павла” були одним із джерел “Божественної комедії” Данте. Сюжет “Ходіння Богородиці по муках” переосмислювався П.Тичиною (“Скорбна Мати”). |
Аполітизм |
Аполітизм(грецьк. а — префікс, що означає заперечення, відсутність, politike — політика) — відсутність зацікавлень політикою, політичною діяльністю, свідоме нехтування політичними проблемами. У літературі і літературознавстві А. свідомо культивується тими, хто розуміє мистецтво як незацікавлену естетичну діяльність, а політику трактує як безцеремонне маніпулювання масами задля власної вигоди чи задоволення честолюбства і тому самоусувається від активного громадсько-політичного життя. А. одних полегшує політиканство іншим, тому літературознавець стикається з А., який стає предметом художнього зображення (романи і драми В.Винниченка), або позицією письменників і критиків (Б.-І.Антонич, Ю.Тарнавський та ін.). |
Аполог |
Аполог(грецьк. apologos — оповідь) — коротка морально-повчальна повість з підтекстом, близька до притчі. Героями тут виступають предмети, звірі, птахи, рослини. А. виник на Сході (“Панчатантра”, “Калила і Димна” та ін.), його елементи спостерігаються у “Повісті про Варлаама та Йоасафа”, якою свого часу зацікавився І.Франко. Перші згадки про А. наявні в українських поетиках XVII-XVIII ст. |
Апологія |
Апологія(грецьк. apologia — захист, виправдання) — беззастережний захист певних положень, теорії чи особи. Так, під час дискусії з М.Драгомановим на сторінках “Правди” Б.Грінченко був апологетом самобутнього розвитку українства. М.Хвильовий у статті “Апологети писаризму” виступав проти прихильників “червоної просвіти” та тотального узалежнення української культури і літератури від російської. |
Апосіопеза |
Апосіопеза(грецьк. aposiopesis — умовчання) — стилістична фігура, незавершене, раптово обірване речення, в якому думка висловлена не повністю. А. підкреслює неможливість сформувати всю глибину думки, почуття або небажання про все говорити, оскільки співбесідник спроможний зрозуміти й без слів. Наприклад: “— Ха-ха-ха!… всіх… викоренити… ха-ха-ха!… щоб і на насіння… всіх!… а-ха-ха… — вона аж хлипала” (М.Коцюбинський); “Ми йшли туди… Та яке там йшли… Летіли, рвалися… Тож ми вірили, що там… Зрештою, ти сам знаєш…” (У.Самчук); “Тато, бувало, й за цілий день так багато не вибалакували слів. А тут…” (Р.Федорів). Там, під горою, в посмутнілій хаті,
стоїть труна… а там, на тій горі…
І пізнє літо… снопики на нивці …
гукає мати… бігає хлоп’я…
А там, у гробі… (Ліна Костенко). |
Апострофа |
Апострофа(грецьк. apostrophe — особисте звертання) — стилістична фігура, звертання до відсутньої особи, як до присутньої, до персоніфікованих явищ природи; приміром, звертання Ярославни до Сонця, Вітру та Дніпра-Славутича (“Слово Про Ігорів похід”). А. притаманна народній свідомості, зумовлена традицією гармонійного життя з довкіллям, зафіксована у міфологічних сюжетах, у різних жанрах фольклору (легенди, казки, замовляння, молитви тощо). У поезії А. почасти набуває риторичного гатунку: Сонце
Драстуй
Шле тобі причин бунтливий Семенко (М.Семенко). |
Апофазія |
Апофазія(грецьк. apdphaeis — заперечення) — композиційний та стилістичний прийом, що полягає в рішучому запереченні попередньої думки в межах одного вірша (вислову). Класичній приклад А. — поезія Т.Шевченка “Мені однаково…”, в якій заперечується сформульована на її початку думка “Мені однаково, / Чи буду/ Я жить в Україні, / Чи ні…”: Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, неоднаково мені… |
Апофегма |
Апофегма( грецьк. apoph ma thegma стислий виклад, влучне короткі оповідати про репліку чи витівку мудреця, митця, просто розумної, дотепної людини. Найпопулярніші герої А – діячі античного світу. Естетичним центром А. є кмітливість, мудрість, дотепність, дошкульність, швидка і несподівана реакція. Типова форма реакції — репліка. А. була дуже поширеним жанром у європейській літературі від античності до XVIII ст. Особливої популярності А. набула в добу Ренесансу. В Україні — протягом XVI-XVIII ст..А. часто використовувалась як ілюстративний матеріал у творах полемічної та повчально-ораторської літератури . |
Апофеоз |
Апофеоз(грецък. apotheosis .-— обожнення} — власне урочисте прилучення до божественної громади. В античні часи до її складу обиралися засновники колоній, герої Пелопонеської війни, соратники Олександра Македонського та й він сам, пізніше — в римську добу — Юлій Цезар та ін. Нині це поняття вживається у переносному значенні: у розумінні певної урочистості, подеколи — як фінальна сцена в театральних виставах. Іноді А. сприймається у гостро іронічному аспекті, коли йдеться про славлення, звеличення окремої особи, утвердження її “культу”. Так, приміром, А. перетворився на стильовий етикет імітат-літератури так званого соціалістичного реалізму, зобов’язаної оспівувати “вождя народів” Й.Сталіна та політику комуністичної партії. |
Арго |
Арго(франц. argot — жаргон) — І. Соціальний різновид мови, який характеризується вузькопрофесійною або своєрідно освоєною загальновживаною лексикою, що має елементи умовності, штучності і “таємничості”. А. існує на базі загальнонародної мови, зокрема її граматики, але використовує слова з інших мов, діалектів та штучно створені; відрізняється деякими граматичними формами та окремими особливостями вимови. А. — мова замкнутих соціальних груп, яка функціонує як засіб відокремлення групи від іншої частини суспільства для приховання мети комунікації: лірницьке, ремісницьке, студентське, бурсацьке А. (див.:Тарабарська мова). У цьому значенні те саме, що жаргон (див.:Мова). 2. Мова декласованих елементів суспільства і кримінального середовища: жебраків, волоцюг, злодіїв та інших злочинців — жебрацьке А., злодійське (кримінальне) А., або “блатна” мова (найвідоміший з видів А.). Слова і вирази А., використовувані в загальнонародній мові, називаються арготизмами: “блатний”, “по блату”, “стояти на шухері”, “кімарити”, “шкет”, “шмон” та ін. Вони, втрачаючи системні зв’язки з іншими словами А., зберігають експресивність. У мові художньої літератури злодійське А. чи окремі його елементи використовуються для створення колориту кримінального середовища та мовної характеристики персонажів, а також при так званій оповідній манері в авторському мовленні (І.Франко, А.Тесленко, І.Микитенко, Б.Антоненко-Давидович). “Е, що то ви, молоді яндруси, говорите!.. По місті тротуарами ходять та ходаки з долини висмикують — велика штука. А зловлять хатраки, то також що? Заведуть на дідівню, кобзнуть там чи й не кобзнуть, та й по всій історії” (І.Франко. “Хлопська комісія”). |
Аргументація |
Аргументація(лат. argumentum — логічне доведення, argumentatio — наведення аргументів) — обгрунтування будь-якого положення, судження. В літературознавстві, передусім у теорії літератури, в історико-літературних працях, вимоги, розроблені логікою щодо істинності суджень, діють тільки частково, оскільки мистецтво істотно відмінне від науки. Тим більше своєрідною є А. в літературній критиці. Якщо в науці головним аргументом є думка, істинність якої доведена Суспільною практикою, самоочевидними аксіомами, то в літературознавстві такі аргументи стосуються передусім позаестетичної сфери (біографії митця, його творчого процесу, тематики й проблематики творів, значення творчості в суспільстві). У ролі аргументів тут вживаються дати, події, в яких брав участь митець, прототипи, що живили систему персонажів автора тощо. їх можна перевірити, верифікувати, подбати про точність, несуперечливість формулювань, послідовність викладу, об’єктивне відтворення поглядів митця з,а його статтями, записними книжками, щоденниками. Справа ускладнюється, коли йдеться про художньо-естетичну своєрідність, стильову домінанту твору, його інтерпретацію та оцінку. Літературознавчі міркування, літературно-критичні оцінки, процес аргументування висновків, підсумкові оцінки, визначення понять, якими оперує літературознавець, називання критеріїв, якими він керується, аналіз сюжету, композиції, мови твору, його зіставлення з іншими творами — все це і становить систему обгрунтування літературознавчих суджень. |
Аристофанів рядок |
Аристофанів рядок— в античному віршуванні — силабо-метричний двоскладовий віршовий рядок на десять мор, який, очевидно, розвинувся з гліконівського . Самостійно не вживався, траплявся в пісенних частинах комедій Аристофана. |
Аритмія |
Аритмія(грецьк. а — не і rhythmos — розмірність, узгодженість) — порушення віршового ритму; вірш, написаний одним розміром, але в ньому трапляються стопи і рядки іншого розміру (див.:Амфімакр,Анакруза,Антианакруза,Гіперкаталектичний рядок,Каталектикаі т.п.). |
Арсенал художніх засобів |
Арсенал художніх засобів— наявність зображально-виражальних засобів у літературному творі. Термін вживається критикою для характеристики багатства чи бідності, розмаїтості чи обмеженості зображально-виражальних засобів художньої літератури (портрет, пейзаж, інтер’єр, опис, розповідь, монологи, діалоги). |
Артурівські легенди |
Артурівські легенди— народні легенди кельтів Уельсу, які започаткували низку поетичних творів. В їх осередді — образ Артура, одного із бриттських королів (V-VI ст.), які боролися проти англосаксонських завойовників. Історичного Артура згадують кельтські та бретонські барди, починаючи з VIII ст., в “Історії королів Британії” (близько 1137) латинського хроніка Гальфріда Монмаутського. Перекази про ідеалізованого Артура та рицарів “Круглого столу” розвинулися рицарською поезією Франції (Кретьєн де Труа, XII ст.), Німеччини (Гартман фон Aye, ХІІ-ХІП ст.). Обробку легенди про святого Грааля здійснив Вольфрам фон Ешенбах у своєму романі “Парцифаль” (близько 1210). В Англії поширювалися переклади романів “Артур”, “Артур і Мерлін” та ін. За мотивами А.л. створено англійський рицарський роман у віршах “Сер Гавейн та Зелений рицар” (XIV ст.). Невдовзі з’явилися твори, в яких переосмислювалася Артурівська тема (“Смерть Артура” Т.Мелорі та ін.), викликаючи неослабний інтерес і в наступні часи. М.Твен використав її з пародійною метою (“Янкі при дворі короля Артура”). До мотивів А.л. зверталися й українські письменники, зокрема Юрій Клен в епопеї “Попіл імперій”. |
Аруз |
Аруз— у тюркомовній, арабській та перській класичних літературах — система квантитативного віршування, базована на чергуванні довгих та коротких складів. Першим твором у тюркомовній поезії, написаним А., вважається поема Ю.Хас Хаджипа “Книга, що дарує щастя” (XI ст.). Хоч А. уже існував в арабській та перській ліриці, був систематизований віршознавцем із Басри Халілом-інб-Ахмадом аль-Фарагіді, який установив п’ятнадцять його різновидів, що згодом доповнилися ще чотирма (хаджас, раджас, мутакариб та ін.). Нині східна поезія нараховує близько шістдесяти різновидів А., до якого зверталися Алішер Навої, Махтумкулі, Фуркат та ін. Вивченням А. займався А.Кримський (“Арабская литература в очерках и образцах”, 1911). |
Архілохів рядок |
|
Архітвір |
Архітвір(грецьк. arche — початок, вищий ступінь чогось) — досконалий твір, шедевр, який є зразком у мистецтві, у творчості митця, в літературному напрямі. У такому значенні термін А. вживав І.Франко в літературно-критичних працях. |
Архітектоніка |
Архітектоніка(грецьк. architektonike — архітектура, мистецтво керувати) — будова художнього твору як єдиного цілого, інтегральний взаємозв’язок основних його складників. Відбиваючи загальний план його цілісності, А. разом з тим виявляє свою відмінність від композиції, власне побудови окремих його частин, образів, деталей, сюжетних ліній. |
Архаїзми |
Архаїзми(грецьк. archaios — давній) — застарілі слова, словосполучення, граматичні чи синтаксичні форми, що вживаються в художній літературі як прийоми з різними стилістичними функціями: для якомога точнішого відтворення колориту зображуваної історичної доби, для підкреслення особливостей мови персонажів минувшини, з урочистою чи іронічною метою, для витворення семантичного синкретизму. До А. відносять історизми (частина слів, витіснена з активної лексики в пасивну), біблеїзми, старослов’янізми, давньоукраїнізми. А. в українській літературі мають велику традицію, присутні у всіх її родах і жанрах. Особливий інтерес А. викликали у представників “празької школи”, захоплених історіософічними мотивами (Є.Маланюк, Оксана Лятуринська, Ю.Липа та ін.), де їм відкривалися основи етногенетичної пам’яті. Задля цього, приміром, О.Стефанович заповнив А. простір власної поезії, вдаючись навіть до рідкісних, але посутніх експериментів, як, принаймні,,у вірші “З літопису”: Бі ко поятим глас витязя:
“Яко толико вас, гости,
І не могосте одбитися,
Но побігосте?”
І отвіщаху, глаголюще:
“Яко нам битися з вами! —
Цілоє бихом побоїще
Вслали тілами.
Бяху бо верху вас друзи,
Грозно крильми помаваху, —
Світлі і страшні в оружії
Вам помагаху”. |
Архетип |
Архетип(грецьк. arche — початок і typos — образ) — прообраз, первісний образ, ідея. За Платоном, — це “ейдос”, образ, що осягається інтелектом, за Блаженним Августином, — споконвічний, наявний в основі пізнання образ. Термін у різних системах духовної діяльності має відмінне понятійне наповнення : у текстології – найдавніше спільне джерело всіх наступних копій, переробок (переважно рукописних списків); у лінгвістиці — вихідна форма слова для пізніших утворень; у психології — прадавній взірець (абстрагована від конкретних ситуацій ідея) колективної, збірної підсвідомості, який існує одвічно у свідомості людства і, передаючись з роду в рід, від покоління до покоління впродовж тисячоліть, у кінцевому підсумку мотивує вчинки і дії людини. А. актуалізується і виявляється в різних сферах духовного життя і поведінки людини через символи, образи уяви, які мають прихований сенс і потребують відповідного тлумачення. Особливого значення А. набув в аналітичній психології К.-Г.Юнга, де він співвідноситься з несвідомою активністю людини, хоч і не визначається нею. А. закладений в основу чуттєво-настроєвих комплексів, визначаючи їх автономію, найяскравіше постає у міфах, фантазіях, снах, галюцинаціях, художній творчості тощо у вигляді спрадавна стійких мотивів та асоціацій, названих Юнгом “архетипічними ідеями”, що існують поряд з інстинктами. Це вроджені психічні структури, зосереджені в глибинах “колективного несвідомого”, які закладають підвалини як специфічно національної, так і загальнолюдської символіки. Людська душа має в собі розмаїті А.: тут і апріорні умови інтуїції, і первісні форми осягнення довкілля та внутрішнього світу, і позачасові підстави думок і почуттів, відображені у багатстві міфологічних тем, і колективний осад історичної минувшини, закарбований в етногенетичній пам’яті і тому наділений архаїчною прикметою. Різні вчені розглядають А. стосовно своїх концепцій: уподібнюють до тих мотивів, образів, які походять від міфів, ритуалів тощо (Н.Фрей), розширено тлумачать поняття А., твердячи, що в поезії А. — це ідея, персонаж, акція, об’єкт, випадок, що охоплює найбільш суттєві риси, які є первісними, загальними, універсальними і виявляються критиками шляхом зіставного аналізу з міфами і ритуалами (Б.Романенчук), А. розглядаються як одне з потужних і невичерпних джерел літератури та мистецтва, як, скажімо, А. лісу і землі в повісті Ольги Кобилянської “Земля”, А. лісу і міста у ліриці Б.-І.Антонича, А. степу у творчості Т.Шевченка чи Є.Маланюка і та ін. Ці та аналогічні А., випливаючи на “поверхню” свідомості у формі літературного твору, актуалізують всезагальні стрижневі ознаки, іманентно притаманні національній ментальності і водночас людському родові. В українському літературознавстві, яке до проблеми психоаналізу зверталося ще у 20-30 XX ст. (С.Балей, В.Підмогильний), інтерес до А. відновлюється наприкінці 80-х — на початку 90-х. “Архив Юго-Западной России” — повна назва: “Архив Юго-Западной России, издаваемый Комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе” (1859-1914, всього 35 томів). Виходив у Києві. Крім матеріалів економічного, правового, релігійного ґатунку, тут були і літературні пам’ятки (“Синопсис”, “Ліфос” та ін.), листи і твори Іова Борецького, Данила Братковського, Івана Вишенського, Інокентія Гізеля, Опанаса Кальнофойського, Георгія Кониського, Захарії Копистенського, Сильвестра Косова, Івана Максимовича та ін. |
Асиндетон |
Асиндетон(грецьк. asyndeton — безсполучниковість) — будова переважно поетичного мовлення, з якого усунені сполучники задля увиразнення та стислості виразу. Прикладів цього стилістичного прийому в українській ліриці достатньо: “Зимовий вечір. Тиша. Ми” (П.Тичина); “Зима. На фронт, на фронт!… а на пероні люди…” (В.Сосюра); “Зціпив зуби. Блідий-блідий! / За байраком село палало. / Хтось прикладом у спину — йди! / — Вас чимало!” (Є.Плужник); “Пропало, пройшло, пролетіло, / Минулося, щезло, спливло, лишень головешками тліло, / Лишень попелищем цвіло” (І.Драч). |
Асклепіадів вірш |
|
Асонанс |
Асонанс(фр. assonanse від лат. assono — звучу до ладу) — 1) концентроване повторення голосних звуків у поетичному рядку чи строфі, яке витворює ефект милозвуччя (Оксана Лятуринська: “Було червоне поле бою”), що набуває особливого змісту у поєднанні з алітерацією (П.Тичина: “О панно Інно панно Інно”); 2) у віршознавстві — неточна рима, побудована на суголоссі комплексів наголошених голосних або наголошених складів, дарма що закінчення римованих слів можуть не збігатися. Часто до такого типу римування вдавався Б.-І.Антонич: Корови моляться до сонця,
що полум’яним сходить маком.
Струнка тополя тонша й тонша,
мов дерево ставало б птахом. |
Аспанфут |
Аспанфут— Асоціація панфутуристів, утворилася 1921 у Києві на основі літературного угруповання “Фламінго”, “Ударної групи поетів-футуристів” та науково-мистецької групи “Комкосмос” за ініціативою М.Семенка (Гео Шкурупій, Юліан Шпол, О.Слісаренко, М.Терещенко, М.Ірчан, пізніше — М.Бажан, Ю.Яновський, А.Чужий та ін.). А. мав своє видавництво “Гольфштром”. Панфутуристи друкувалися також у збірнику “Семафор у майбутнє”, газеті “Катафалк мистецтв”, “Жовтневому збірнику панфутуристів”, тут же публікували свої декларації. У квітні-травні 1924 А. перетворено на “Асоціацію Комункульту” (“Асоціацію комуністичної культури”). |
Аспис |
Аспис— Асоціація письменників (1923-24). Діяла в Києві. До її складу входили Людмила Старицька-Черняхівська, Наталя Романович-Ткаченко, М.Рильський, М.Зеров, В.Підмогильний, Б.Антоненко-Давидович, Г.Косинка та ін. Вони обстоювали принципи мистецтва за високими естетичними критеріями, шанували талант, свободу творчості, “аристократизм духу”. У 1924 А. розгалузився на дві тенденції, досить близькі між собою, ~ “неокласиків” та “Ланку” (з 1925 — МАРС). |
Астеїзм |
Астеїзм(грецък. asteismos — жарт, дотеп)— різновид іронії як тропа, похвала у вигляді осуду (чи навпаки). Класичний приклад А. трапляється у поезії Т.Шевченка “Кавказ”: Слава! Слава!
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам-царям
Слава! Або: […] чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тій собаці! Чом ви нам
Платить за сонце не повинні!
Тай и тільки ж то! Ми не погане,
Ми настоящі християне,
Ми малим ситі!..А зате!
Якби ви з нами подружили,
Багато б дечому навчились!
У нас же світа, як нате —
Одна Сибір неісходима,
А тюрмі а люду!.. Що й лічить!
Од молдаванина до фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує! […]” А. вживається у всіх літературних родах та жанрах, хоч найбільше до нього звертаються гумористи та сатирики. |
Астронім |
Астронім(грецък. astron — зірка та опута — ім’я) — різновид псевдоніма, що фіксується замість прізвища автора різними друкарськими знаками (…), (* * *), (…). |
Астрофічний вірш |
Астрофічний вірш(грецък. astrophos — безстрофовий) — вірш, в якому відсутнє симетричне членування на строфи, рядки вільно переходять від чотиривірша у двовірш тощо, посилюю чи розмаїття інтонаційно-синтаксичних структур, сприяючи увиразненню поетичного мовлення. Як різновид акцентного вірша декламаційного типу, він добре відомий українській поетичній класиці (“Сон”, “Кавказ” Т.Шевченка; “Чого являєшся мені…” І.Франка; “Моє кохання”, “Шукачам щастя”, “Павзи” М.Семенка та ін.), набуваючи найокресленішого вигляду у творчості П.Тичини (“Плуг”, “Вітер з Українки”, “Похорон друга”). |
Атеїзм у літературі |
Атеїзм у літературі(грецьк. а — без, teas — Бог) — світогляд, який не визнає Бога і віри в Бога та релігії. Теоретичною основою А. є філософія матеріалізму. Оскільки вчення матеріалізму пройшло різні етапи розвитку (наївний матеріалізм, метафізичний матеріалізм, діалектичний Матеріалізм тощо), то й А. також еволюціонував. Виділяють А. Демокріта, Епікура, Лукреція (античність), європейських філософів-матеріалістів (Б.Спіноза, Ф.Бекон, Т.Гобс, Дж.Локк); раціоналістів-просвітителів XVTII-XIX ст. (П.Гольбах, К.-А.Гельвецій, Д.Дідро, Л.Фейербах), російських революційних демократів (В.Бєлінський, М.Чернишевський, М.Добролюбов), войовничий атеїзм марксизму-ленінізму. Світогляд А. так чи інакше на всіх його етапах позначався на художній літературі, передусім на змісті творів. У радянському літературознавстві постійно розроблялася проблема “атеїстичних поглядів” письменників, “атеїзму літератури”. При цьому часто сплутувалися такі аспекти ширшої проблеми, як “Бог і духовна культура”, “Церква і література”, “віра і література”, “працівники культу і література” тощо. Поширені в художній літературі світу “антиклерикальні мотиви” (тобто викриття людських вад служителів культу) видавалися часто за “атеїзм літератури”. Історія світової літератури, у тім числі й української, показує, що т.зв. атеїстична література і атеїстичне виховання в цілому не сприяли духовному вдосконаленню особистості. Дуже часто письменники-атеїсти з роками поверталися не тільки до проблем віри, а й до Бога, займалися своєрідним “богобудівництвом”, навіть ставали містиками. |
Атонування |
Атонування(грецьк. atonos — розслаблений) — своєрідність метричного стопного вірша, в якому відбувається послаблення або втрата наголосу у слові, що має другорядну роль у реченні. Відтак посилюється акцентність службових частин мови, приміром: “Стилет чи стилос? — не збагнув” (Є.Маланюк). Частка “не” в даному випадку набуває насиченого смислового навантаження. |
Атрибуція |
Атрибуція(лат. attributio — визначення, приписування) — одна з проблем текстології, що полягає в установленні авторської приналежності художнього твору, виданого анонімно чи підписаного псевдонімом, а також на випадок містифікації. Водночас А. покликана з’ясувати достовірність (автентичність) цього твору, його автора, місце й час його написання, аргументовано спростувати сумніви щодо авторства, які спорадично виникають довкола імен, скажімо, Гомера, В.Шекспіра, М.Шолохова, а в Україні — Марка Вовчка тощо. |
Аттикізм |
Аттикізм— літературний напрям у давньогрецькій та почасти у римській літературі, розвинувся як реакція на азіатам, обстоював культ класиків, збереження мовних норм аттичних прозаїків V ст. до н.е. Хоч А. на теренах стилю поступався азіанізму, однак у мовній сфері спромігся на такі зразки, які пізніше правили за основу елліністичного красномовства. |
Аттична комедія |
Аттична комедія— давньогрецький драматичний жанр, за допомогою якого в гостросатиричній, дотепній формі висміювалися людські пороки. Назву отримав від Аттики, осереддям якої були Афіни. Тогочасна літературна критика розрізняла три різновиди А.к., сприйняті пізнішим європейським літературознавством: давній (486-404 до н.е., від Великих Діонісій до поразки Афін у Пелопоннеській війні), середній (404—336 або 323 до н.е., тобто до початку походів Олександра Македонського або до року його смерті), новий, розквіт якого припадає на останню чверть IV — перші десятиліття III ст. до н.е. Давній А.к. притаманна соціальна заангажованість, політична сатира, гротескно-фантастичний сюжет (комедії Аристофана, Кратина та ін.), середній — міфологічна травестія, стереотипні маски вояка, гетери, кухаря та ін., нова А.к. зосереджувалася на сімейно-побутових мотивах, зокрема, на темі збезчещеної дівчини та покинутих дітей (Менандр, Філемон та ін.). |
Аугментатив |
Аугментатив(лат. augmentativus, від augmentum — нарощення) — слово з побільшеним значенням (вітрище, котяра, деревисько тощо): “Я твій” — десь чують дідугани” (П. Тичина). А. утворюється за допомогою епентези (грецьк. epenthesis — вставка), тобто появи додаткового звука в складі слова, зокрема “о” (О.Різниченко: “Сокира щугоне униз, / І череп, ніби диня, репне), суфікса “єн” (Л.Глібов: “Аж суне Вовк — такий страшенний / та здоровенний”), подвоєних префіксів (О.Різниченко: “Стоптала копитами татарва / Угіддя руські й діточок маленьких. / Попогуляла шабелька крива / По їхніх татах і по їхніх неньках”) і та ін. Літературний А. має різні джерела: як і з живої народної мови, зокрема, коли дієслово поєднується з прислівником того ж кореня (ридма ридати, лежма лежати тощо) (див.:Тавтологія), так і з міфологічних, біблійних та власне літературних: “Я цар царів, я, сонця син могутній, / Собі оцю гробницю збудував” (Леся Українка). Аугментативний прийом спостерігається і в сучасній поезії: “Добрий ранок, моя одинокосте. / Холод холоду, Тиша тиш” (Ліна Костенко). Подеколи він спричиняє ліричний сюжет: Стопа в стопу ступав за родом рід.
Лопата за лопатою ступала.
За морем скелями ішов за глодом глід,
За серцем серце йшло неперестало (М. Вінграновський). Слова, що мають риси А., але вживаються у зневажливому, образливому значенні, називаються пейоративами (Л.Глібов: “А все-таки катюзі, / Як кажуть, буде по заслузі”). Тому вони найбільше поширені у гумористичних та сатиричних жанрах. |
Ауто, або Ауту |
Ауто, абоАуту(іспан. та португ. auto) — одноактна драматична вистава релігійно-алегоричного змісту, поширена в Іспанії та Португалії у другій половині XIII і відома до XVIII ст. Спочатку виконувалася трьома-чотирма аматорами. У XVI-XVII ст. набула видовищних ознак, близьких до містерії. До цього жанру зверталися Лопе де Вега, Тірсо де Моліна, особливо П.Кальдерон де ла Барка. |
Афереза |
Афереза(грецьк. apheresa — букв.: позбавлення) — утинання певних звуків у слові задля уникнення збігу їх та дотримання вимог віршової метроструктури. Яскравим прикладом застосування А. є поезія П.Тичини: Приїхало до матері да три сини,
три сини вояки, да не ‘днакі,
Що ‘дин за бідних,
другий за багатих […] У поетичних творах також спостерігається чергування звуків “і” та “й”, “в” та “у”, “з” та “із” або “зі” тощо, зумовлене евфонічним принципом української мови, а також вливом віршового розміру. Приміром: “Непевний кроче мій, іди! “Непевний кроче мій, не йди” (М-Вінграновський) або “Вгору! Щоб мигтіли зіроньки між рук” (В.Чумак). І.Качуровський вживає замість А. термін “синелефа”. |
Афоризм |
Афоризм(грецьк. aphoridzo — визначення) — короткий влучний оригінальний вислів, узагальнена, глибока думка, виражена в лаконічній формі, подеколи несподівано парадоксальній (“Поспішай повільно” — Октавіан Август). А. завжди містить у собі більше значення, ніж мовлено, він ніколи не аргументує, але впливає на свідомість виразною неординарністю судження. Тому часто А. називають “крилатими словами”. Літературний А. як самостійний жанр виник з народних прислів’їв та приказок, але різниться від них фіксованим авторством. Першим його зразком вважаються “Афоризми” Гіппократа. Відомий він і в києво-руську добу (“Моління Даниїла Заточника”, XIII ст.). Особливого поширення А. набув у роки Ренесансу, досягнув смислової витонченості в епоху класицизму (Б.Паскаль, М.Монтень, Ф.Ларошфуко). Чимало влучних висловів українських письменників, де використані розмаїті стилістичні фігури, парадокси, метафори тощо, перетворилися на крилаті, вживаються як А..: Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть (І. Котляревський). Борітеся — поборете (Т. Шевченко). Захочеш — і будеш. В людині, затям,
Лежить невідгадана сила (О. Ольжич). |
Ашуг |
Ашуг(тюрк, ашик — закоханий) — народний поет-співець у народів Кавказу та Туреччини, котрий виконує свої епічні сказання під акомпанемент саза, тара або кеманчі. Мистецтво А. має свою традицію (озани у Х-ХІ ст.), розвинулось у XVI ст. (ашуг Гурбані). Класиками ашугської поезії вважаються Саят-Нова, Н.Овнатан, Хаста Гасим та ін. |
|
| |
