В такі моменти мені здається, що...
Хоча це лише моменти. Моменти, коли мене переповнює від злості. На роботі в мене тім білдінг, тип треба допомагати одне одному, бо ми одна команда. Компанія зацікавлена в тому, щоб ми розвивались... Все так добре і позитивно. Все таке...
Ла*но.
Все таке лайно. І в такі моменти посмішок мені хочеться зблюватись від цієї гами начебто добра. Ні, я люблю своїх колег по роботі, але блять!
Мабуть це я такий. Людна без цілей пріорітетів, принципів та інтересів? Ні, просто в мене досить похмурий погляд на ці речі. Давайте називати все своїми іменами. Компанія зацікавлена, щоб ти приносив їм гроші ціною мінімальних затрат з її боку. Компанія вибирає стратегію досягнення цієї цілі методом найменшого опору І все. Баста.
От так мене влаштовує. Робіть з нас тупих офісних юнітів, але позбавте мене цієї солодко-пафосно доброї отрути.
І так всюди, стабільний найоб. І не в цьому біда. Не в тому, щоб обдурювати інших.
В тому, щоб самому вірити в свою брехню
Мене вбиває цей позитивний командний дух, коли до тебе підходить хтось і намагається зарядити своєю позитивною мотивацією. Класно от так, коли влізають в твій клятий особистий простір, що довгий час налаштовувався на самотність. Не треба цього робити! А так хочеться як не послати на запасний аеродром з білетом в один кінець, то затопити в пику...
І не поясниш, що не всім потрібна така мотивація. Ти просто робиш те що від тебе вимагається і все. Мотивація в тебе встановлена за дефолтом. Але ти не кажеш цього, ти не хочеш нікого образити. Або ж ти просто йдеш шляхом найменшого опору...
|
|
