Спати лягаю переважно на підлозі в коридорі. Одягненим і взутим. Сумку
з документами кладу під голову. Зайві секунди інколи зберігають життя. Підірвався й побіг.
На той час вже бачив не тільки посипані вікна, а й знав про реальні смертельні випадки. Хотів перейти в гуртожиток. Там який не який, а підвал. Причому, щоб потрапити в нього із будинку навіть виходити не треба, але після побаченого лишатися там перехотілося. Приліт був у сусідній будинок. Чоловіка на п'ятому поверсі внаслідок вибуху задавило на смерть плитою. Поряд гуртожиток із осиротілами вікнами, в яких гуляє вітер. Стіна будинку напроти вся чорна. Повертаю-таки назад, бо побачене оптимізму не додало. Потім не раз ще бачитиму руйнування, проламані від вибухів дахи будинків, розтрощені вщент крамниці-кіоски, ракету, що зіб'є кут на будівлі школи, в якій навчався мій старший син і стирчатиме деякий час у землі на шкільному подвір'ї. Напроти будинок, під яким загинула літня жінка, вражена вибуховими осколками. Крові вже не видно, але стіна будинка зберігає пам'ятні зазубрини про цей випадок. Бачив залізні гаражі, прошиті наскрізь уламками від вибухівки, скинутої на парашутах. Вигляд ще той, наче в друшляка. Залізо не витримує, а людина такого й подавно не витримає. Так воно й сталося.
Вибухівка впала між будинками, повилітали вікна сусідніх будинків, обвалився балкон, але не тільки руйнування. Чергова смерть. Осколки прошивають не тільки гаражі, а й залітають у вікно на четвертий поверх, де мирно спав чоловік, який накульгував трохи на одну ногу. Мав інвалідність. Зустрічав цього чолов'ягу не раз раніше. Друг одного мого доброго знайомого з гуртожитку, шкільного завуча. Це був останній у житті цього чоловіка сон.
