Підфарбувалася осінь
і чимчикує в саду.
“Я ще собі не одного
з розуму вітра зведу.
Гляньте, яка я розкішна –
вся в золотавій парчі.
Тільки моргну і до мене –
в ноги вітри-силачі…”
Вітер почув її голос –
і закружляв біля ніг.
Скинув золочені шати,
зареготав… і побіг.
Додати коментар можна тільки після реєстрації Зареєструватися може будь-який відвідувач сайта.