Саме так буває, коли слухаєш цю мелодію. Буває, що сльози скапують на папір і утворюють дивні візерунки у листі. І тоді, не пам*ятаю, що написала. А прочитати неможливо, бо лист щільно запакований у конверта і мчить через кілометри туди... Лист до вовка... Обожнюю справжні листи, люблю, як пахне папір, подобається слухати дивну музику шурхотіння пера. Це зараз багатьом важко зрозуміти. Дивно... є люди, явища, слова, які здатні розбудити мене і примусити виливати щось назовні. Те, що я прочитала вчора, було таким. З посмішкою – «я теж така», «і я це люблю», «схоже»... Чому так буває?
«у нашому житті стільки важливих дрібниць... інколи задумуєшся і стає страшно, що ти міг щось пропустити...або когось»
Іноді важко пояснити, що живе у мене всередині. На разі, мої пальці літають по клавіатурі, немов по клавішах фортеп*яно, і мені видається, що я вмію грати) Мабуть, так і є. Зупинятися не хочеться. Хочеться, аби був Хтось. Хтось, хто зрозумію, або, як мінімум, прийме... Смішно! Коли пишу, завжди комусь адресую. Так легше. Паперові рефлексії заспокоюють. _) Або , навпаки –збуджують.
Буває, що людина, яка живе за 300 км, у Хмельницьку, є ближчою, ніж той, хто знаходиться поруч... Буває, що встаю о 5 ранку і йду гуляти навколо озера, щоб зустріти сонце...( А насправді - шукаю дива). Буває, що тішуся, немов мала дитина і роздаровую свої посмішки, як дорогоцінності...Буває, що залажу шафу, зариваюся в одіж і плачу, слухаючи плеєра... Буває, забуваю, що у мене є діти... Буває, що читаю-читаю-читаю-читаю-читаю, немов приймаю наркотик... Буває...
Часами думаю, навіщо я пишу.
Навіщо я пишу зараз.
Навіщо пишу тобі.
???
LaLoba ‎(20:34):
можеш зараз побути трошки зі мною?
Zoreslav ‎(20:35):
як побути? Я і так поруч)
LaLoba ‎(20:35):
просто
побути
зі мною
Zoreslav ‎(20:35):
є
LaLoba ‎(20:35):
добре...
Zoreslav ‎(20:35):
В тебе приступ самотності зараз
LaLoba ‎(20:36):
ні, я б це так не назвала
Zoreslav ‎(20:36):
а як?
LaLoba ‎(20:36):
швидше, якоїсь дивної концентрації
Zoreslav ‎(20:37):
в такі моменти треба щоб хтось був поруч
LaLoba ‎(20:37):
це коли водночас сильний і слабкий, і не знаєш, чого чекати від себе
розумієш, не всякий хтось може бути поруч по справжньому
Zoreslav ‎(20:38):
я ще такої людини не зустрічав)
LaLoba ‎(20:39):
або не помітив
)
в деяких моментах я потребую саме тебе
Zoreslav ‎(20:39):
я знаю)
LaLoba ‎(20:39):
але то теж, мабуть, не зовсім те
)
Zoreslav ‎(20:39):
так
LaLoba ‎(20:40):
просто, наші душі в деяких моментах дотичні
Zoreslav ‎(20:40):
всі душі дотичні
LaLoba ‎(20:41):
просто у різних місцях
Zoreslav ‎(20:41):
так)
LaLoba ‎(20:41):
зараз одне таке місце є близьким якомусь твоєму
Zoreslav ‎(20:41):
То кавалок моєї нинішньої самотности.
Я теж вночі часто не можу заснути і тоді сиджу на підвіконнику, замотана у плед, п*ю чай (чорний і дуже міцний) та бавлюся з вогнем. Або дивлюся, як хмари біжуть по небу, ховаючи зірки. Хочеться думати, що ще хтось сидить так само і розмовляє зі мною. Не відкриваючи рота. І не вживаючи слів, які так часто бувають зайвими. Дивна розмова... Але така потрібна.
Не буду перечитувати, бо щось мені здається, що я трохи песимізнула!)
P.S. А ще, у мене в надійному місці захована картина, намальована чаєм...
|
|