Та що ж зима заплакала дощами?
Та хто ж її до сліз отак образив?
Немов би хтось красу її зневажив...
І гола ось душа поперед нами...
Не хоче ні тонких мережив суконь,
Ні королівських білосніжних мантій.
Спитай її, де розкіш, де брильянти?
За шибками сумний сльозливий стукіт...
Буває, зимо... Та не вішай носа!
Сьогодні, хочеш, трішки ще по(з)лийся...
А завтра стань красива знову, вмийся й
Сніжинки заплети в біляві коси!
