Я б носив тебе на руках,
та боюсь,що я того не вартий.
Я би бачив щодня тебе в снах,
та боюся, що це вже занадто.
Я б співав романтичні пісні,
та немилі мені ті страждання.
Я б писав тобі сотні віршів,
та це перший й надіюсь останній.
Твої очі, стали б іконою,
що молився на неї ночами,
в них, як в морі бездонному, чорному
я б шукав вихід десь поміж снами.
І обличчя притягує погляд,
я б не зміг його втримати жадібно,
не ділитися з тими, що поряд,
і покинула б ти мене, бідного.
Я б не зміг тебе довго так втримати,
романтичними моїми мовами,
і утративши, легко загинути,
з серцем немічним, ніжно пораненим.
Я б згадав ненаписані стовпчики,
і слова, що були ненаписані,
і як сидячи в парку все мовчки ми,
розмовляли з пожовклими листями.
Я б довірив тоді свої мрії всі,
прошептав мовчки їм все без слів,
бо слова мої так й не написані,
хоч я довго писати б зумів.
