Я по місту іду, всюди бачу біду:
У людей очі злі, наче вікна, скляні,
Може, вітер гіркий, може, час не такий,
Може, в зо́рях вина, може, просто війна.
Та причина не в тім, як здається усім.
Похололи серця́, бо початок кінця,
Хмарочоси ростуть, храми менші стають,
Шаленіє народ: « Дайте нам насолод! »
Хочем більше свобод,
В європейський бомонд,
На Мальдіви літать, у шезлонгах лежать,
В Монте-Карло дуріть, Україну люби́ть.
А як бу́ло колись: люди йшли, сміючись,
В пояс кланялись, слізно каялись,
В храмах тісно було, не трималося зло,
Розливали любов, щоб ніхто не холов.
Біля Чаш золотих не було пихатих,
І гуло в дзвіниця́х, і горіло в серця́х,
Шляхти́чі і прості – були рівні усі,
І дитятко босе, і Христос – було все!
Я по місту іду…
