Холод сповзає привидом із гори. Та –
Ще не підкорена, приморозком укрита.
Й криком до мене: будеш ти говорити
А чи замовкнеш, би ротом бадилля гріти?
Грудень. Верхів'я кленів вчепилось дроту.
Йдуть поїзди, яко токарі на роботу,
Іскри з-під ніг їхніх, Божа така ж достоту.
Холод огранює токарям краплі поту.
Я видихаю глибше, аніж, щоб жити.
Мушу оту – чи приспану, чи убиту –
Парою розбудити чи воскресити.
В мене під шкірою туляться ваші діти –
Сироти. Скрапує талий із квітки іній.
Чом ти, колись не зірвана, нині – плін мій?
Викрила погляд, взяла го на припін і,
Докіль стою, все кличеш мене по імені.
Тріснув мороз, а тріщина, як хвилина,
Іншу покликала: інша, тепер стели на
Стежку зимову – ще глибшу! Їй-бо, не злине,
Буде ступати між тріщинами Василина.
Тиша з гори покотиться. Зимно. Біло.
Змовкне краса і усе, що її містило, –
Квітки бадилля, що інеєм перезріло...
Й схилена я, над розтопленим квітки тілом,
Видихну власне життя, би її зогріло.
22.12.2020